Дивний світ

НІЧ БІЛЯ МАЗАРА

— Хочете знати, чому в тридцять п’ять років я — сивий? Добре, розповім. Я посивів за одну ніч, проведену біля стародавнього мазара[49] в безлюдній гірській долині. Трапилося це так.

Перед самою війною мені довелося проводити геологічну зйомку в басейні річки Кафандар у східному Каратегині. Вам не випадало бувати там? Це найбільш дикий і найменш досліджений район Таджикистану. Царство пустельних гір — край голих похмурих хребтів і безлюдних долин. У величному безгомінні лежать там на величезних висотах блакитнуваті язики льодовиків. Кілометрові урвища здіймаються над нескінченними сірими шлейфами осипів і морен[50]. Смугами снігів облямовані чорні скелі. Лише низькоросла арча[51] ліпиться подекуди по вапнякових карнизах і простягає з розколин вузлуваті скорчені стовбури. Люди ще не заселили пустельні долини. Влітку вівчарі приганяють туди стада, зрідка забредуть мисливці, але ні чабани, ні мисливці не піднімаються у верхів’я гірських річок — до льодовиків. Людей лякає мертве безгоміння верховин. Дивні легенди про пустельні гори впівголосу розповідають старі люди по кишлаках[52] довгими зимовими вечорами.

Верхів’я Кафандару славляться своєю недоступністю. Глибокий каньйон у середній течії річки, немов прорізаний гострим ножем у двокілометровій товщі сірих вапняків, цілковито непрохідний. Кажуть, що в ньому є стометрові водоспади, але їх ніхто не бачив. По каньйону можна пробратися лише на декілька сотень метрів від гирла; далі скажена річка заповнює весь коридор каньйону. Я намагався проникнути в нього восени при малій воді. Чіпляючись руками й ногами за виступи скель, занурюючись місцями по груди в крижану воду, тисячу разів ризикуючи зірватися й бути підхопленим стрімким потоком, ми з одним із робітників змогли заглибитися в каньйон усього метрів на триста. Крізь оглушливий шум води з-за скруту часом доносився важкий гуркіт, подібний до гулу землетрусу. Можливо, це гримів один з легендарних водоспадів Кафандару. Дістатися до нього нам не вдалося. Промоклі і змерзлі, з подряпаними руками й обламаними нігтями, ми змушені були повернутися.

Проникнути у верхів’я Кафандару можна лише кружним шляхом, піднявшись по одній з приток і переваливши хребет. Від когось я чув, що туди веде стара покинута стежка.

Щоб не тягнути весь караван по важкій і маловідомій дорозі, я вирішив залишити його в середній течії річки біля стоянки вівчарів. Табір нашої партії знаходився тут уже з тиждень. Своєрідною оазою здавався цей куточок Кафандарської долини серед безрадісного одноманіття навколишніх хребтів.

Строкатий килим альпійських лук покривав хвилясті уступи схилів. Біля наших наметів по широкому дну долини швидко текли зеленкувато-блакитні води Кафандару, що розбивалися на десятки дрібних проток. Між протоками зеленіли лужки. Кілометрах у трьох вище за течією гігантською тріщиною чорніло устя каньйону.

На високогірних пасовищах, що оточували табір, паслися отари баранів і кіз, пригнані на літо з випалених сонцем рівнин Західного Таджикистану. Досвідчені чабани з величезними лютими вівчарками охороняли стада.

Коли сонце ховалося за мармуровим гребенем хребта Хозер-Меч, у згущуваній сутіні привітно блимали вогники багать. Легкий вітер ніс назустріч запах диму і смаженого м’яса. Багато хороших вечорів провели ми на цій стоянці, відпочиваючи біля веселого багаття після довгих і важких маршрутів.

Потріскуючи, горіла смоляниста арча; дим, гіркий, пахнучий хвоєю, густими білими клубами піднімався до чорного неба. Спалахи полум’я осявали обличчя, обпалені сонцем і високогірними вітрами. Лежачи на повстинах навколо багаття, ми пили кок-чай[53], балакали, сперечалися, а іноді співали або читали вірші. Було дуже хороше і якось по-домашньому затишно. Години, проведені біля вогню, винагороджували за денну спеку і спрагу, за втому, що валила з ніг після лазіння по осипах і скелях. У ці години ми забували про вимушене купання в крижаному гірському потоці, про коня, що оступився на небезпечній стежці, про лавину, яка мало не потягнула у прірву, і ще про багато й багато неприємностей, якими таке багате бродяче життя геолога. По наметах розходилися, коли починало згасати вогнище. Траплялося, що за «вечірнім столом» хтось засинав, не докінчивши фрази: «нече?му» насилу будили і змушували напівсонного залізти у спальний мішок.

Іноді табір відвідували наші сусіди — вівчарі. Для гостей готувався жирний плов, а відтак кок-чай у великому емальованому відрі, міцний, мов настоянка махорки, і темний, наче чорнило. Вівчарі майже не говорили по-російськи, а з нас ніхто як слід не розумів діалекту каратегинських таджиків. Розмова з гостями зазвичай зводилася до вигуків, ударів по плечу і виразних жестів, що супроводилися безперервним реготом.

У одного з чабанів, що трохи знав російську мову, мені все ж удалося розпитати подробиці шляху до верхів’їв Кафандару. Я хотів узяти туди з собою експедиційного робітника і запросити провідником когось із вівчарів. Проте вівчарі не погодилися супроводжувати мене до верхів’їв. Спочатку я не зрозумів причини відмови; подумав, що вони бояться залишити стада, побоюючись нападу барсів.

Незабаром виявилось, що й експедиційні робітники, які працювали зі мною не перший рік, намагаються всіляко ухилитися від цього походу. Старший робітник — татарин Іван, якого я спочатку вибрав своїм супутником, несподівано захворів ревматизмом, чого з ним раніше не траплялося. Вирішивши, що Іван просто втомився за останні дні — на його частку випадало особливо багато всіляких справ, — я оголосив, що зі мною їде Петро. Здоровенний життєрадісний веселун Петро зажурився після цієї розмови. Наступного ранку він став скаржитися на малярію.

Я почав підозрювати лихе. Ясно було, що не труднощі шляху примушують робітників ухилятися від походу. Але тоді що ж?.. Подумавши, я вирішив звернутися за роз’ясненнями до кухаря Шоди, немолодого таджика, який уже четвертий сезон незмінно завідував кухнею в моїх партіях. У нього були дружина, діти, будиночок у Душанбе, але природжена пристрасть до бурлакування примушувала його щоліта змінювати затишну мазанку з прохолодним хаузом[54] і тінистим виноградником на намет і вогнище геологічного табору. Шоди знав Середню Азію від Паміру до пісків Бетпак-Дали й від льодовиків Хан-Тенгрі до Каспію. По-східному хитрий, спокійний і проникливий, він умів домовитися зі всіма і був незамінним посередником при різноманітних операціях з мешканцями гірських кишлаків та оаз.

Щоб переговорити з Шоди наодинці, я в день перед від’їздом повернувся з маршруту раніше, ніж зазвичай.

Шоди сидів навпочіпки біля дошки, що служила кухонним столом, і рубав баранину. Навпроти Шоди на повстині сидів, схрестивши по-східному ноги, старий чабан у ватяному халаті, що пістрявів безліччю різноколірних латок, і у величезній синій чалмі. Очі старого були заплющені. Він тихо похитував головою.

Зачувши мої кроки, Шоди озирнувся.

— А, начальнику, робота кінчав?.. Давай швидше чай пити, дуже хороший перепічка є, — швидко заговорив він, продовжуючи своє заняття.

Старий вівчар розплющив єдине око — на другому у нього виявилося більмо — і, торкнувшись долонями рудувато-сивої бороди, протяжно сказав:

— Салам алейкум[55], начальнику!

— Алейкум салам, ата[56], — відповів я, стягуючи з плечей важкий рюкзак і відстібаючи польову сумку й револьвер.

— Добре, начальнику? — напівзапитливо мовив гість, зробивши широкий жест зморшкуватою коричневою рукою і проникливо дивлячись на мене своїм єдиним оком.

— Добре, дуже добре, якши[57], — в тон йому відповів я, витягуючи з рюкзака зразки мінералів.

— Добре? — ще раз запитав старий, указуючи на принесені камені й обережно торкаючись одного з них скорченим пальцем.

— Дуже добре, ата.

Вичерпавши, таким чином, усі доступні нам теми, ми замовкли. Шоди приніс чай і перепічки. Під час чаювання я почав розмову, що цікавила мене.

— Шоди, — сказав я, — приготуй, будь ласка, продуктів днів на три для двох чоловік. Завтра поїдемо нагору, ген туди, — і я вказав на гребінь Хозер-Мечського хребта.

— Кафандар? — запитав Шоди, не дивлячись на мене, і я помітив, що старий вівчар при цьому слові стрепенувся і розплющив око.

— Так, Кафандар. Налий мені ще чаю. Разом із продуктами не забудь приготувати ячменю, ми візьмемо коня.

— Дуже важкий дорога, начальнику, — байдуже відзначив Шоди, подаючи чай.

— Нічого, Шоди! Ми з тобою пройдемо. Й не по таких місцях лазили. Пам’ятаєш Рушан?

Шоди швидко поглянув на мене, і мені здалося, що я прочитав у його очах страх.

— Яка людина піде з тобою Кафандар? — запитав він.

— Ти.

Шоди якийсь час зосереджено мішав у казані, де кипів баранячий жир, відтак заговорив про щось із вівчарем. При слові «Кафандар» старий чабан співчутливо клацнув язиком і, похитавши головою, подивився на мене.

Я мовчки спостерігав за ними.

— Дуже кепське місце, — сказав, нарешті, із зітханням Шоди, ні до кого не звертаючись.

— Де кепське місце? — поцікавився я.

— Кафандар.

— Чому, Шоди?

— Я не знаю… Пішла людина — пропала людина. Дуже кепське місце.

— Що ж там — вовки, барси чи басмачі[58]?

— Не знаю, — і він додав пошепки: — Такий кепське місце, говорити зовсім не можна.

— Дурниці, — сказав я. — Все це дурниці, Шоди. Це, либонь, жінки в кишлаках вигадали.

Шоди дуже серйозно подивився на мене.

— Це старі люди кажуть, — відповів він, роблячи наголос на слові «старі», і відвернувся.

— А що кажуть? Я нічого не знаю. Поясни, будь ласка.

Шоди мовчав.

— Чому не відповідаєш? Раз я збираюся туди їхати, я мушу знати. Якщо там справді щось небезпечне, ми попросимо допомоги у прикордонників. Ну, кажи, кажи…

Шоди продовжував мовчати. Я відчував, що він вагається.

Старий із цікавістю стежив за нами. Я вже приготувався утретє повторити своє питання, коли нараз Шоди заговорив. Він говорив з удаваною байдужістю, не обертаючись і продовжуючи помішувати в казані, але в його голосі чулося незвичайне хвилювання.

— Там дуже маленька людина є, дуже багато маленька людина. Дуже погана людина. «Сніговий шайтан[59]» називається. У земля живе глибоко. Вночі бігає, їсти шукає. Киїк[60] знайшов — собі тягнув; барс знайшов — собі тягнув; росіянин, таджик, узбек — усіх собі тягнув. У земля тягнув. Потім їв. Уночі маленька людина кричала голосно, дуже страшно кричала. Я чув один раз. Ось так кричала, — і Шоди, склавши по-особливому губи, тихо видав глухий, завиваючий звук — чи то стогін, чи то гарчання.

Гучний крик змусив його замовкнути. Старий чабан, схопившись із повстини, несамовито загорлав щось, бризкаючи слиною й люто витріщаючи своє єдине око. Халат гостя від різких рухів почав підозріло потріскувати. У пронизливих вигуках старого упереміж із російськими й таджицькими прокльонами найчастіше повторювалося слово «Кафандар». Шоди, сидячи навпочіпки біля багаття, уважно дивився на шаленіючого вівчаря і не робив анінайменшої спроби зупинити його. Старий продовжував клясти. Нараз Шоди також схопився й почав кричати і жестикулювати, злісно поводячи очима.

Я вже не розрізняв окремих слів. Не припиняючи ні на секунду кричати і не слухаючи один одного, вони по черзі указували на мене, на коней, що паслися неподалік, на небо; старий бив себе в груди і наступав на Шоди. Я спробував зупинити їх, але це не справило жодного впливу. Тоді я вирішив почекати, поки вони втомляться й замовкнуть.

Старий вівчар видихався першим. Він замовк і, витираючи полою халата піт, що струмував по обличчю, кілька секунд злісно дивився на нашого кухаря, відтак знову відкрив рота, але судомно закашлявся і, бурмочучи прокльони у проміжках між нападами кашлю, зашкандибав від табору, спираючись на свою величезну сукувату палицю. Шоди рушив було за ним, продовжуючи кричати й махати руками, але потім плюнув і повернувся до вогнища.

— Що з ним, Шоди? — запитав я, бачачи, що до кухаря вже повернувся його звичний спокій.

— Зовсім дурний чоловік, — відказав Шоди. — Старий, а зовсім дурний. Зовсім не знає, що каже.

— Чому він розсердився?

Шоди обернувся й уважно подивився на мене.

— Закон є у старих людей у горах. Не можна говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Чужа людина піде шукати «сніговий шайтан». Зовсім кепсько буде. «Шайтан» дуже ображайся. Чужа людина їсти буде, потім кишлак піде, баран їсти буде, цап їсти буде, всіх їсти буде, — навіщо про нього говорив.

— А, значить, ти порушив закон, розповівши мені про це?

— Я гадав, старий не розумій…

— Дурниці все це, Шоди, — сказав я рішуче. — Це ваші мулли[61] вигадали. Адже, либонь, ніхто ніколи не бачив цих «снігових шайтанів».

— Яка людина бачила, та зовсім пропала, ніколи додому не приходила, — резонно відповів Шоди.

— Тим більше дурниці, — повторив я.

— Я не знаю. Стара людина каже — є «сніговий шайтан». Я не бачив. Один раз чув, як кричав «сніговий шайтан», чув, як кінь собі тягнув. Памір було — Бель-Дара… Пам’ятаєш?..

Я з подивом поглянув на Шоди. Він замовк, задоволений враженням, яке справили його слова.

Бель-Дара!.. Це було кілька років тому. Так, я пам’ятав її добре… Працюючи там, я одного разу не встиг до темряви повернутися в табір і заночував у печері в горах. Тієї пам’ятної ночі табір стояв на Бель-Даринському льодовику. Вночі мене розбудили постріли, що долинули з боку табору. Я вирішив, що на моїх товаришів напали басмачі, і, хоча ледве почало світати, з великими осторогами, дуже стривожений спустився до табору.

Дівчина-колектор[62], Шоди і ще один робітник, страшенно перелякані, зустріли мене так, наче я був приходнем з того світу. Шоди не хотів вірити, що я повернувся живий. Стріляли вони, щоб відігнати від табору зграю якихось звірів, котрі зникли зі світанком. Що це були за тварини, вони в темряві не розгледіли. На жаль, мої товариші відбулися не лише переляком. Із п’яти коней, що знаходилися в таборі, двоє безслідно зникли, а двох покусали нічні хижаки. Вцілілі коні були такі налякані, що їх удалося спіймати лише до вечора.

Незважаючи на втому після цілого дня метушні, Шоди і другий робітник благали мене піти з ущелини до настання темряви. Я все ще сподівався знайти зниклих коней і дізнатися, що за звірі проникли вночі до нашого табору. Проте довелося поступитися. Ще завидна ми спустилися до гирла Бель-Дари. Але навіть там, кілометрах у двадцяти від попередньої стоянки, Шоди і другий робітник не почували себе в безпеці. Вони прив’язали коней біля самих наметів, усю ніч не спали й палили величезне вогнище. Роботи в цій частині району були закінчені, і вранці ми пішли далі, в долину іншої річки.

Шоди й робітник запевняли, що не знають, які звірі напали на табір. Шоди охоче погодився з припущенням, що це були вовки. Проте колектор Женя, страшенно перелякана пригодою на Бель-Дарі, стверджувала, що звуки, які вона чула, не були схожі на вовче завивання. Рани на конях, здавалося, були нанесені зубами якихось дрібних хижаків. Що це були за хижаки?.. Чому Шоди, який знав, що я озброєний, визнав мене загиблим, коли я не повернувся до опівночі? Йому було добре відомо, що влітку гірські вовки не небезпечні. Все це виглядало дивно й загадково, але загадок у роботі геолога зустрічається багато, і події на Бель-Дарі вже почали заступатися новими переживаннями, аж раптом, без будь-якої видимої причини, здохли коні, покусані невідомими хижаками. Мені здалося, що робітників не здивувала загибель коней. Пізніше я дізнався, що Шоди ще на Бель-Дарі сказав:

— Бідний конячки скоро помирав будуть…

Я не сумнівався, що Шоди знає більше, ніж каже. Недаремно після ночівлі на Бель-Дарі він квапив мене з придбанням нових коней.

— Два кінь пропав, два новий купувати треба, — наполегливо повторював він на кожному привалі.

Я не звертав уваги на його поради, розраховуючи обійтися трьома кіньми. Наближалася осінь, а з нею й кінець робіт. Покусані коні, здавалося, видужали — їх вигляд не вселяв побоювань. Здохли вони цілком несподівано. Довелося припинити роботу й їхати за новими кіньми. Ми поїхали удвох із Шоди. Дорогою я кілька разів намагався заговорити з ним про загадкову загибель коней і пов’язати її з подією на Бель-Дарі. Але Шоди мов води в рот набрав — від нього не можна було добитися жодного слова.

— Дурний кінь поганий трава їв, — байдуже процідив він крізь зуби у відповідь на всі мої міркування.

— А чому третій кінь здоровий?

Шоди мовчав.

У кишлаку, який був метою нашої поїздки, я подався в сільраду засвідчити акти на загиблих коней. Я не сумнівався, що із засвідченням актів будуть труднощі; при надто загадкових обставинах зазнали ми наших втрат. Коли я розповів секретареві сільради, жвавому молодому таджикові, що досить добре говорив по-російськи, навіщо я прийшов, він раптом став дуже серйозним і детально переклав мою розповідь таджикам, що знаходилися в сільраді. Ті уважно вислухали його, з цікавістю і переляком поглядаючи на мене і співчутливо хитаючи головами. Акти були засвідчені без зволікань. Я спробував дізнатися, що думає секретар про загибель коней, але він раптом перестав розуміти мене і зайнявся своїми паперами. Довелося піти.

Роки зо два бель-даринська історія залишалася для мене щонайповнішою загадкою, поки розмова з одним зі старих памірських працівників геологом Клунниковим не пролила на неї деяке світло. Втім, після цієї розмови події на Бель-Дарі набули забарвлення майже фантастичного.

Клунников, виявляється, вже чув про подібні історії від старих таджиків. Старі стверджують, ніби поблизу льодовиків живуть маленькі волохаті істоти, схожі на людей. Ці істоти живуть у землі й лише ночами виходять на поверхню. Вони дуже злі і вбивають кожного, хто потривожить їх. Таджики ніколи не заходять у ті місця, де можуть опинитися ці таємничі істоти, і воліють не розповідати про них, побоюючись накликати на себе їх гнів. «Сніговими шайтанами» називають їх на Памірі й у Південному Тянь-Шані. «Снігові шайтани», напавши на людину, нібито можуть зачарувати її й звести з розуму, а відтак замучити й пожерти. Вони пожирають корів, баранів і навіть диких звірів, що забрідають у їх володіння.

Самому Клунникову не випадало стикатися з цими тваринами, але він припускає, що вони можуть мешкати десь у малодосліджених високогірних районах Середньої Азії. Зараз вони, вочевидь, стали великою рідкістю. Якщо ці тварини справді існували й існують, то вони, ймовірно, є нащадками якогось ще невідомого різновиду третинних[63] мавп, котрі могли переселитися з Індії. На південному схилі Гімалаїв мавпи зустрічаються досить високо. Вони могли акліматизуватися в суворих умовах високогір’я, як акліматизувалися наші предки в Європі в епоху великого зледеніння[64]. Суворі умови могли зробити мавп хижаками.

— Потрібно ретельно збирати матеріал, — виснував Клунников. — Це з біса цікава проблема. «Снігові шайтани» можуть виявитися ще одним щаблем у процесі формування людини. На Бель-Дарі ви, дружочку, втратили блискучу можливість…

І ось тепер тут, на Кафандарі, я знову стикаюся з цією загадкою середньоазіатських хребтів. Можливо, в руки дається неповторний випадок?… Ні, все це, звісно, нісенітниця, наївні вигадки…

— Про що думаєш, начальнику? — почув я голос Шоди.

Я не хотів зізнатися, що думав про Бель-Дару, і сказав, що вирішую, як би краще розфарбувати геологічну карту.

— Ось бачиш цю білу пляму на карті, Шоди? — продовжував я. — Це верхів’я Кафандару. Завтра ми поїдемо туди, подивимося, що там є, і зафарбуємо його.

— Все-таки поїдеш, начальнику, не боїшся маленький шайтан? — сказав Шоди.

— Ні, не боюся. Ні маленьких шайтанів не боюся, ні великих. У горах треба боятися не шайтанів, а поганих людей. Знаєш, як туркмени кажуть? «Знайомий диявол кращий від незнайомої людини». Я певен, Шоди, ти теж не боїшся «шайтанів».

Шоди не відповів, вочевидь не бажаючи кривити душею. Мене осяяла здогадка.

— То Іван і Петро знають про ці казки й тому бояться їхати до верхів’їв?

— Іван знає, — похмуро пробурмотів Шоди.

— Слухай, Шоди, по-твоєму на Бель-Дарі ці самі «шайтани» покусали коней?

— Так.

— А чому ти тоді нічого не сказав?

— Я боявся…

— Кого?

— Маленький шайтан.

— Гаразд. Ну, а коли виїхали з Бель-Дари, чому не сказав?

Шоди подумав і відповів серйозно:

— Немає такий закон — говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Зовсім зле буде. Не можна говорити.

— Але зараз-бо ти мені розповів про це!

Шоди хитро подивився на мене.

— Я тебе давно знаю, начальнику. Ти тепер у горах своя людина. Ти інша людина не скажеш. Все гаразд буде. Ти мені віриш. На Кафандар не підеш. Сам боїшся. Інша людина ніхто не піде. Іван не піде, Петро не піде. Все гаразд буде!

— Зрозумій, Шоди, я мушу піти на Кафандар. Я думаю, що й ти підеш зі мною. Ти найрозумніший і найдосвідченіший робітник. Не будемо ж ми з тобою зривати роботу через дурні казки.

— Е, начальнику, — з досадою сказав Шоди, — моя шість баранчук[65] є. Що буде, коли я пропав?…

— Не пропадеш! З’їздимо на Кафандар, повернемося, та ще сміятися будемо над Петром і Іваном, що вони злякалися.

— Слухай, начальнику, я — хороший робітник?

— Хороший; досі був дуже хороший, — відповів я, дещо здивований таким поворотом розмови.

— Я щось погано робив?

— Нічого погано не робив.

— Я завжди добре робив, — рішуче сказав Шоди. — Дуже добре робив. Кафандар я не піду.

— Недобре кажеш, Шоди. На Кафандар треба їхати обов’язково: камені хороші шукати, карту складати, дивитися, що там є…

— Там нічого немає, начальнику. Кафандар дуже кепсько. Ти багато працював, дуже багато. Дивися, — Шоди вказав на замальовану частину карти. — Кафандар зовсім мало, ось, — і він торкнувся пальцем незамальованої плями у верхів’ях річки. — Трохи не кінчай — нічого. Інша людина, інший рік кінчай.

Я відчув, що звичайна стриманість починає зраджувати мені.

— Слухай, Шоди, — сказав я якомога спокійніше, — я поїду на Кафандар, поїду навіть сам, якщо ви всі так боїтеся.

— Я нічого не боюся, — сухо сказав Шоди. — Лише «сніговий шайтан» боюся. Не треба їхати, начальнику, будь ласка, не треба. Кінь пропаде, як Бель-Дара. І ти зовсім пропадеш.

Я махнув рукою.

— Чабан дуже ображайся буде. Цапок, баран продавати не буде…

Я мовчав.

— Слухай, начальнику, скільки твоя баранчук є?

— Дванадцять, — відповів я зі злістю.

Шоди, певно, здивувався, що у мене стільки дітей, та проте серйозно сказав:

— Твій баранчук, твій дружина дуже погано буде. Ти пропадеш на Кафандар…

Вичерпавши на цьому всі докази, Шоди почав «накривати на стіл» — розставляти на великому брезенті миски, розкладати ложки і хліб.

Товариші повернулися з маршруту втомлені, але задоволені. Скарнова[66] зона, зустрінута вчора на схилі Хозер-Мечського хребта, виявляється, тягнулася на північ і сягала на перевал, що вів до верхів’їв Кафандару. Тепер поїздка у верхів’я долини ставала особливо важливою.

У зразках руд, принесених зі скарнової зони, маслянисто поблискував мінерал, що нагадував шеєліт[67]. Можливо, ми стояли на порозі відкриття вольфрамового родовища?

Шоди довелося кілька разів повторювати запрошення «до столу». За обідом з’ясувалося, що тепер, коли з’явилася надія знайти вольфрам у верхів’ях Кафандару, всі, навіть Петро, хочуть іти туди. Проте я вирішив не змінювати початкового плану й поїхати спочатку порожнем, а пізніше, якщо буде потрібно, перенести нагору весь табір.

Ядро партії мало залишитися тут, детально вивчити рудну зону на південному схилі хребта, розчистити ймовірні рудні жили. Розчищення міг провести лише Петро; значить, він має залишитися. Їхати зі мною належало Іванові або Шоди. Шоди явно ухилявся від неприємної розмови і поспішно вирушив до струмка мити посуд. Іван, якому я знову запропонував їхати зі мною, якийсь час зосереджено мовчав, закусивши губу і спрямувавши очі на далекий перевал. Відтак рішуче сказав:

— Ех, будь що буде, їдьмо, начальнику. Але вже, цур, умова: знайдемо вольфрам — давай премію.

— Неодмінно, Іване.

Я полегшено зітхнув.

Останній вечір перед від’їздом минув чудово. Розмовляли про знайдені руди. Кирило Ільїн — старший колектор партії, якому належала честь сьогоднішньої знахідки скарнів, запевняв, що ми стоїмо на порозі відкриття грандіозного родовища.

— Родовища Малакки — щенята перед Кафандаром! — твердив він, розмахуючи руками. — Уявіть собі ці місця через декілька років. Рейки електричної дороги збігають угору долиною. Онде, біля входу в каньйон, вони зникають у тунелі. На Хозер-Мечський перевал здіймається лінія фунікулера[68]. Тут, на місці нашого табору, велика залізнична станція. Мармуровий перон, електрика… ресторан із шампанським. Навколишні гори залиті яскравим електричним світлом, зірок не видно…

— Яка гидота! — відзначила Таня, наш колектор, пристрасна прихильниця всього романтичного в роботі геологів.

— Не перебивай! Маститий середньоазіатський геолог Кирило Сергійович Ільїн приїжджає на відкрите ним у молодості родовище. Він виходить з вагону. До нього підбігають вусаті носильники, підхоплюють валізи…

— Невже ти, коли станеш професором, теж возитимеш за собою силу-силенну непотрібних речей? — з’єхидничала Таня.

— Прошу не перебивати! На чому ми зупинилися? Ах так, на валізах… За вокзалом чекає таксі. Через декілька хвилин ми під’їжджаємо до управління копальні — семиповерхової будівлі зі скла і сталі, збудованої ген на тій терасі, де пасуться барани.

— Ну і що хорошого? — знову втрутилася Таня. — За всім цим не варто було їхати до Середньої Азії.

— Гнила романтика! — відпарирував Кирило. — Її шанувальники вимруть, мов іхтіозаври[69]. Ти навіщо пішла в Гірничий інститут? Щоб милуватися заходом сонця в горах? Заради вечорів біля багаття? Чи, може, для того, щоб сфотографувати барса, коли він почне грозити тобі лапою? Ні, скажи, хіба тобі не хотілося б працювати на копальні, яку з часом побудують на нашому родовищі? Жити в новому місті, що виросло на твоїх очах? Роз’їжджати в машині по асфальтовому шосе там, де вчора ти дряпалася, тримаючись за хвіст віслюка?…

— Я волію мандрувати, тримаючись за хвіст віслюка! — відрізала Таня й завела патефон.

Суперечка затихла. Шоди, що похмуро сидів у тіні намету, підібрався ближче. Музику слухали довго, поки Таня не заявила, що концерт закінчений і пора спати.

Розташовуючись у наметі, я з задоволенням відзначив, що цілком спокійний — поїздка на Кафандар не викликала тривоги навіть зараз, пізно вночі. Вже засинаючи, я знову пригадав нічліг у печері на Бель-Дарі, але цю картину відразу ж заступив величезний штуф[70] скарну, в якому жовтіли фантастичної величини кристали шеєліту. Штуф насунувся на мене, і я заснув.

Сонце ще не піднялося над хребтом, коли всі ми вже сиділи за сніданком. Було вирішено, що Кирило й Таня займуться детальним вивченням скарнової зони, Петро зробить необхідні розчищення, а ми з Іваном на три дні поїдемо у верхів’я. Якщо знадобиться, Іван повернеться для перекидання нагору всього табору.

Від учорашнього впевненого вигляду Івана не залишилося й сліду. Татарин був похмурий і злобно облаяв Шоди, який допомагав йому нав’ючувати коня. Проти звичаю, Шоди нічого не відповів.

О сьомій годині ранку наш маленький караван виступив. Ми з Кирилом ішли попереду, слідом Іван вів на поводі нав’юченого коня, Таня йшла позаду. Шоди, дуже засмучений, довго дивився нам услід. При прощанні він дав мені якийсь жовтий порошок і дуже серйозно попросив підкидати його помалу у вогнище там, нагорі. Бачачи мої вагання, він благально сказав:

— Будь ласка, бери, начальнику, може, добре буде…

Таня й Кирило провели нас до устя саю[71], в якому зникала стежка, що вела до перевалу. Тут ми розлучилися. Вони полізли на скарнову зону, а ми з Іваном рушили далі стежкою.

Мені здалося, що Кирило питально подивився на мене й хотів щось сказати, але потім поглянув на Таню і роздумав. Вже відійшовши метрів на п’ятдесят, він крикнув:

— Якщо затримаєтеся більше трьох днів, підемо вас шукати!

Я кивнув головою.

Стежина, по якій ми піднімалися, ставала все крутішою. Наші намети вже здавалися ледь помітними цятками далеко внизу. До полудня ми піднялися над сусідніми бічними хребтами. На невеликому сніжнику[72] ледве помітна стежина зникла зовсім. Далі шлях лежав по морені й осипах.

Біля кінця сніжника ми перетнули скарнову зону, відкриту Кирилом. Тут це були лише дрібні жилки. Вони сходили нанівець і зникали, не доходячи до перевалу. Зате донизу вони ставали ширшими, місцями було видно роздування, що виділялися темними плямами на тлі світліших порід. Десь унизу, на одному з таких роздувань, працювали зараз Кирило й Таня.

Я спіймав себе на думці, що мене втішило зникнення рудної зони на цьому боці хребта. Значить, усе родовище — тут, і нема потреби довго обстежувати верхів’я Кафандару за перевалом. Мимоволі я задумався. Чому мене втішила можливість швидкого повернення? Я ж не вірю в ці казки… Хай Клунников говорить усе, що завгодно! Таємничі нащадки третинних мавп у горах Середньої Азії!.. Дивні істоти, від укусів яких здихають коні!.. Отак-бо комусь спаде на думку пояснювати легенди про тролів[73] тим, що у Скандинавських горах жили колись дріопітеки[74] чи інші стародавні мавпи…

Зайнятий своїми думками, я спіткнувся і ледь не впав.

Дертися по рухомих осипах ставало все важче. Кінь часто зупинявся, в’юк сповзав. Його кілька разів довелося перев’язувати. Ми рухалися кидками по п’ять-шість кроків. Каміння з шумом валилося з-під ніг. Після кожного кидка доводилося зупинятися і переводити подих.

До перевалу залишалося всього кілька десятків метрів, коли дорога стала абсолютно неможливою. Осипи з шелестінням повзли вниз, обриваючись каменепадами на прискалках. Тепер Іван ішов попереду. Він тягнув коня за повід; я притримував його ззаду за хвіст. Під самим перевалом кінь оступився і впав. На щастя, Іван устиг перерізати мотузки в’юка. Дивом удалося втримати коня і в’юк на краю урвища. Чайника ми все-таки позбулися: з дзвоном ударяючись об каміння, він полетів у прірву. Кінь ледве піднявся. Ноги у нього тремтіли. Ми з Іваном дихали, мов риби, вийняті з води. Відпочивши, витягнули на перевал спочатку коня, відтак по частинах в’юк. Найважча половина шляху була пройдена. Тепер можна було роззирнутися…

Навіть у Івана, байдужого до гірської краси, вирвався вигук захоплення. Всюди, куди сягав погляд, нескінченними плетеницями простягалися увінчані снігом і льодом хребти. Вони лежали нижче від нас. Величезні, сліпучо-білі сніжники виблискували й іскрилися в сонячних променях. Серед снігів прозоро блакитнів лід. На півдні хребти піднімалися один над одним, і дальній виднокрай замикався крижаними зубцями Дарвазу. Внизу під нами лежала долина Кафандару. Серед зелені сріблястою ниткою поблискувала річка. Над нами лише безхмарне небо й ласкаве нежарке сонце.

Я стояв, мов зачарований. Людям, які не здійснювали сходжень у горах, важко збагнути почуття мандрівника, що досяг вершини чи перевалу. Відкриті горизонти здаються безмежними, груди дихають вільно й глибоко, налітаючі пориви вітру п’янять, усе тіло пронизує якась особливо гостра радість… Про повернення, спуск не хочеться й думати.

З жалем відірвав я погляд від снігових гір, що розкинулися на півдні, перейшов сідловину, порослу дикою цибулею, й окинув поглядом обшир північного схилу, куди вів наш шлях. Яка різниця в порівнянні з тим, що було на півдні!

Схил, покритий снігом, полого спадав до широкої зеленої долини. Здавалося, що дно долини знаходилося всього метрів за двісті нижче від нас. Зверху воно виглядало абсолютно рівним. Серед яскравої зелені лугів струмували води Кафандару. На сході долина замикалася вапняковою стіною, в якій зяяла тріщина каньйону. У цій тріщині зникала річка. На заході виднівся скелястий цирк, заповнений величезною мореною; під нею, ймовірно, лежав Кафандарський льодовик. Там були витоки Кафандару…

Хребет, що обмежував долину з півночі, майже весь був покритий лугами; лише біля самого вододілу біліла смуга снігу. Які чудові пасовища марнувалися тут без користі з року в рік! Невже вся річ лише у труднощах дороги, що вела сюди?..

Я вказав Іванові подальший шлях. Ми спустимося до річки й переночуємо. Завтра я обійду долину, а Іван перейде з табором до самих витоків річки. Там ми увечері зустрінемося і проведемо другу ніч. Затим ще день роботи, і наступного ранку — назад у головний табір.

Годі було й думати про пошуки рудних жил на цих пологих задернованих схилах. Залишалося лише оглянути кам’янисті розсипи, які обов’язково зустрінуться серед трави, і обстежити скелясті заломи льодовикового цирку.

Іван помітно повеселів, коли побачив зелені хвилясті простори верхів’їв долини. До нього незабаром повернулися його звичайний спокій і грубуватий гумор. Зав’язуючи в’юк, він підморгнув мені.

Зробивши декілька фотознімків і коротко описавши пройдену частину маршруту, рушили вниз. Спуск виявився зовсім легким. Ми минули сніжник і незабаром уже крокували пологим схилом, порослим густою високою травою. Око вражала величезна кількість квітів. Серед темно-смарагдового трав’яного покриву всюди червоніли яскраві голівки маків, пістрявіли сині, жовті й фіолетові віночки ірисів і тюльпанів, проглядали великі ніжно-блакитні незабудки й безліч інших квітів, назв яких я не знав. Яскраві метелики пурхали в повітрі. Здавалося, метелики й квіти були єдиними мешканцями цих місць. Жодної стежини, жодного сліду не зустріли ми серед густої трави. Навіть птахів не було видно. Всюди панувала глибока тиша.

За годину ми підійшли до однієї з проток Кафандару. Біля горбка, порослого хирлявим колючим чагарником, вирішили розбити табір. Іван залишився господарювати, а я взяв рюкзак та молоток і подався до чорних скель, що замикали вихід з долини. Вони піднімалися прямовисною стіною за декілька кілометрів від нашої стоянки.

Вже сутеніло, коли я повернувся в табір, ледве волочучи ноги від утоми, але дуже задоволений. У вапнякових урвищах удалося розшукати фауну[75], і тепер ця клята товща, що виглядала абсолютно німою, повинна буде зайняти своє місце у стратиграфічній колонці[76]. Оглянув я і вхід до каньйону, в якому зникала річка. Тут каньйон був так само непрохідний, як і внизу.

Повечеряти довелося всухом’ятку — не було палива для багаття.

Іван запропонував по черзі вартувати вночі, але я навідріз відмовився, заліз у спальний мішок і миттю заснув.

Скільки я проспав, — не знаю. Мене розбудив страшенний гуркіт, що пролунав над самою головою. Вже наполовину вибравшись із мішка, я зміркував, що розбуджений пострілом.

Іван з карабіном у руках стояв наді мною, вдивляючись у темряву.

— Що таке? — пошепки запитав я його.

— Звір підходив.

— Який звір?

— Не знаю. Наче вовк, а може, барс.

— Кінь де?

— Тут. Я його біля самого мішка прив’язав.

У мене відлягло від серця.

— Ну гаразд. То ти що, не спав?

— Подрімав трохи: Кінь захропів — розбудив.

— І що потім?

— Дивлюся, а там щось чорне ворушиться. Ну, я й вистрілив…

— Не поцілив?

— Не знаю. Розвидниться — подивимося.

— А не чув, — побігло воно після пострілу?

— Ні…

— Лягай, спи, — сказав я, — буду вартувати. Години через дві тебе розбуджу.

— Е, який тут сон! — пробурмотів Іван. — Сон на душу не йде. Ви вже спіть: вам завтра по горах лазити. А я вдень подрімаю…

Я знову заліз у мішок і спробував заснути. Виявилося, що це не так просто. Я довго лежав, спрямувавши очі в густу чорноту неба, набиту зірками. Підсвідомо відшукував знайомі сузір’я. Лежати було незручно. Минуло досить багато часу, перш ніж я збагнув, що всі м’язи мого тіла напружені й я несвідомо вслухуюся, намагаючись уловити якийсь шерех чи рух. Стояла глибока тиша. Лише зрідка шумно зітхав кінь, та Іван перевертався з боку на бік. Зусиллям волі я спробував ослабити напругу, що охопила мене, але це кепсько вдалося.

У голову лізла всяка всячина: Шоди, що перелаювався зі старим чабаном, учорашній підйом на перевал, Клунников із його гіпотезами… Відтак я раптом пригадав розповіді звіроловів, що зустрічали в Центральній Африці сліди якихось велетенських тварин. Тубільці, які жили по околицях непрохідних африканських боліт, запевняли звіроловів, що ці сліди належать величезним страшним тваринам, схожим чи то на слона, чи то на крокодила. Якщо в цих розповідях була частка правди, значить, десь у Центральній Африці ще збереглися нащадки динозаврів юрської й крейдяної епох[77]. Чом би також не могли зберегтися десь і стародавні мавпи, ті самі дріопітеки й австралопітеки[78], які, мабуть, були предками людини і про яких ми майже нічого не знаємо? Можливо, в гіпотезі Клунникова є все-таки зерно істини?

Лише перед світанком я задрімав, але незабаром відчув, що мене трясуть за плече.

— Вставай, начальнику!

Я з подивом розплющив очі. Вже розвиднілося. Сніги у верхів’ях Кафандару золотисто блищали, освітлені вранішнім сонцем. Довгі сині тіні лежали по схилах.

Широка зелена долина, волога від роси, дихала свіжістю.

— Ну, кого підстрелив уночі? — запитав я Івана, вилазячи зі спального мішка.

— Нікого не підстрелив, і слідів не видно.

— Значить, нікого не було.

Іван буркнув щось, зробивши вигляд, що зайнятий відкриванням консервної бляшанки.

Снідали мовчки. Після сніданку, умовившись з Іваном про місце зустрічі, я відразу пішов у маршрут.

Чудовий настрій не полишав мене всю першу половину дня. Наче й не було безсонної ночі, тривог і страхів. Легко й бадьоро пройшов я кілометрів п’ятнадцять, зупиняючись час від часу, щоб оглянути виходи гірських порід і зробити записи. Опівдні, перетинаючи нескінченний вапняковий осип, я помітив на березі Кафандару дві рухомі цятки — Іван перекочовував на нове місце, ведучи в поводі коня.

Тривога повернулася несподівано. Я дістався вже до самих верхів’їв долини і знаходився в маленькому бічному сайку над Кафандарським льодовиком. Місце було винятково похмуре й дике. Вузький скелястий сай, майже розколина, розширюючись, утворював невеликий цирк, майданчик якого здавався повислим над хаотичним нагромадженням брил кафандарської морени. Чорні стіни цирку, посічені тріщинами, прямовисно здіймалися вгору, звідки нависали величезні камені. Жодного кущика зелені, лише чорні зубці, колони й карнизи, що нагадували фантастичні руїни міста гігантів. Холодом і страхом повіяло на мене з цього похмурого місця.

Швидко оглянувши доступну частину урвищ, я сів на камінь записати спостереження. Нараз мені стало моторошно. Здалося, що хтось дивиться мені в спину. Я швидко обернувся. Ні душі. Цирк був безлюдний, як і вся долина. Я продовжив запис, обернувшись обличчям у той бік, звідки мені видався погляд. Трясця! Тепер з другого боку хтось дивився мені в спину, дивився важко, наполегливо, злобно.

Я спробував узяти себе в руки і прогнати страх. Тоді почало здаватися, що хтось наближається до мене. Я не витримав і знову озирнувся. Нікого. Зненацька ззаду зашаруділо падаюче каміння. Я схопився. Каменепади часті в горах, але цей каменепад остаточно вивів мене з рівноваги. Я вихопив з кишені револьвер і вистрілив туди, звідки сипалося каміння й де серед чорних зубців скель здіймалася хмарка пилу. Постріл прогуркотів багаторазовою луною, і в запалій тиші з усіх боків почувся шерех падаючого каміння. Падіння його, ймовірно, було викликане струсом повітря при пострілі, але мені стало раптом так нестерпно страшно, що я стрімко схопив рюкзак і бігом почав спускатися крутим схилом на кафандарський льодовик. Лише біля підніжжя осипів я зупинився й перевів подих. Цирк, із якого я так стрімко втік, і знизу виглядав похмурим і таємничим. А навколишній ландшафт був ще похмуріший і грандіозніший. У косих променях призахідного сонця блищали велетенські чорні стіни, що замикали великий цирк кафандарського льодовика. На них біліли смуги снігу. Чорними застиглими хвилями лежала морена. Важко було уявити більш дике й величніше місце.

Сонце сховалося за зубчастою стіною кілометрового урвища. Насувалася тінь, і подуло пронизливим холодом. Потрібно було поспішати. Неспокійно озираючись навсібіч, я рушив уздовж краю морени вниз до табору.

Відшукуючи його очима, я зі здивуванням помітив дим, що піднімався майже вертикально в нерухомому вечірньому повітрі. Невже Іван знайшов паливо у цій зеленій пустелі? Намагаючись уникати відкритих місць, я попрямував у бік диму. Здогадка виявилася слушною. Виглянувши з-за останнього горбка, що заступав джерело диму, я побачив за двісті метрів від себе коня на випасі, розкладені спальні мішки і брезент. Яскраво горіло вогнище. Іван щось рубав біля нього. Я з полегкістю зітхнув, відчувши, що повернувся додому.

— Звідки дрова? — було моє перше питання, коли я підійшов до табору.

Іван посміхнувся.

— Я та не знайду! Та я тут, Володимире Лександричу, ціле відкриття зробив. Подивіться!

Я поглянув у вказаному напрямі. Недалеко від табору на горбі виднілася споруда — жовтувата хатина з плоским дахом. Біля неї стирчала довга жердина.

— Що це таке?

— Мазар наче. У ньому двері були дерев’яні. Я їх — на дрова. І палицю оцю, — він указав на жердину, — теж заберемо. Вогнище будемо вночі палити…

Мазар у верхів’ях Кафандару, всього за два кілометри від льодовика. Цікава знахідка! Що за відлюдник похований тут?

— Ходімо подивимося, — сказав я. — Заразом звідти жердину захопимо.

— Не находилися за день? Хоча б попоїли…

Я махнув рукою.

Невдоволено бурчачи, Іван витягнув з багаття палаючу головешку і пішов слідом за мною.

Мазар виявився глинобитною спорудою кубічної форми заввишки близько трьох метрів. Вікон у ньому не було, лише вхід чорнів вузькою прямокутною шпарою. Густа трава буйно росла навколо. Видно, давно тут ніхто не бував. Навряд чи й пастухи знали про існування цієї могили.

Зовні на стінах не було помітно ніяких написів — лише лупка глина. Ми залізли всередину. Імпровізований смолоскип освітив порожні стіни, глиняну долівку, великий неотесаний камінь посередині. Камінь був подовженої форми й нагадував домовину. Зрушити його нам не вдалося.

Ми вилізли назовні. З горба, на якому стояв мазар, відкривався краєвид, величний і прекрасний. У вечірній сутіні гігантськими приступками здіймалася вгору морена. Вона впиралася у велетенську стіну хребта. У глибині цирку, де приступки морени зливалися з хребтом, біліли сніги й невиразні синюваті маси льоду. А внизу, біля підніжжя горба, затишно поблискував вогник нашого похідного «дому».

— Гарно! — вихопилося в мене.

— Гарно-бо гарно, — погодився Іван, звалюючи на плече висмикнуту жердину, — а про мене ге-е-н там найкраще.

Він указав на ледве помітну пляму перевалу, через який ми прийшли.

Мені нараз стало легко й весело при думці про завтрашнє повернення. З особливою теплотою подумав я про наших товаришів у нижньому таборі. Як вони там зараз? Либонь, теж дивляться на перевал і балакають про нас. Ми сіли вечеряти. Соковитий плов і гарячий чай видалися розкішним бенкетом після двох днів «сухоїдіння».

— Сьогодні вартуватимемо? — запитав я після того, як із пловом було покінчено.

— А що вартувати? — посміливішав Іван. — Тут порожньо, мов у голодному череві. Я за цілий день жодного птаха не бачив, не те що звіра якогось.

— І я не бачив… Дивно. Які пасовища — і ні цапів, ні інших тварин. Навіть уларів[79] і кекликів[80] немає. Збагнути не можу, чому…

Іван питально подивився на мене, але, бачачи, що я продовжувати не збираюся, зайнявся чаєм.

Стемніло. Ми прив’язали коня ближче до табору й залізли у спальні мішки. Іван ліг біля самого багаття. Я розташувався поряд з ним.

Засинаючи, Іван пробурмотів:

— Завтра удосвіта встати треба. До спеки на перевал вилізти…

Я не спав досить довго. Двічі вставав, поправляв вогнище. Перевірив, чи заряджений карабін. Засунув глибше під спальний мішок револьвер. Було тихо. Пряний запах якихось квітів густо насичував нерухоме повітря. Кінь спокійно скубав траву.

Я лежав, згадуючи сьогоднішній маршрут: загалом, верхів’я Кафандару не дали цікавих знахідок, окрім учорашньої фауни у вапняках. Руди тут немає. Але біла пляма тепер буде зафарбована. Північно-східний кут планшета закінчений… Однак що за чортівня трапилася зі мною в тому саї? Ніколи ще я так не лякався в горах. Нерви починають здавати…

Непомітно я заснув.

Прокинувся я від якогось різкого поруху поряд зі мною. Вогнище догорало. Була глупа ніч. Інстинктивне відчуття небезпеки змусило мене схопитися. Я обернувся до Івана й завмер, відчувши, як колючими голками пронизує все тіло крижаний холод.

Іван, неприродно скарлючившись, намагався піднятися, спираючись лівою рукою об землю і наполовину висунувшись із мішка. Праву руку з розчепіреними пальцями він простягав перед собою, немов захищаючись від когось. Обличчя у нього було перекошене, в очах, спрямованих у темряву поверх моєї голови, застиг вираз дикого жаху.

Він силкувався щось сказати і не міг; усе тіло його трусилося, мов у лихоманці, обличчя було вкрите крупними краплями поту.

Що бачив він там, у темряві, за моєю спиною?

Інстинктивно прикривши рукою голову, я озирнувся. Догораюче вогнище освітлювало невеликий майданчик навколо табору. На цьому майданчику нікого не було.

Пронизливий крик змусив мене знову обернутися до вогнища. Іван уже сидів на траві біля спального мішка. Очі його були як і раніше спрямовані в темряву позад мене, а в руці похитувався револьвер, спрямований мені в груди. Він із зусиллям натискав пальцем на спусковий гачок. Зведена судомою рука кепсько скорялася. Проте я встиг помітити, що курок зводиться.

«Зараз вистрілить», — промайнуло в голові.

Я сахнувся убік і встиг відштовхнути націлений на мене ствол. Куля тонко свиснула зовсім близько. Я був оглушений, але все-таки встиг схопитися за револьвер, перш ніж був зроблений другий постріл.

Іван закричав пронизливо й страшно і, рвонувшись назад, мішком осів на землю. Револьвер залишився в моїй руці.

Я підхопився, озираючись. Нікого не було поблизу. Кінь, переляканий пострілом, роздував ніздрі й косував на мене. Я витер з чола холодний піт і раптом відразу відчув кволість, відчув, як від різкого, уривистого дрожу підкошуються коліна. Кров оглушливо стукотіла у скронях.

Іван лежав нерухомо. Я схилився над ним. Він ледве дихав і, вочевидь, був у глибокій непритомності. Я зачерпнув кухлем остиглого чаю і вилив йому на голову. Довелося повторити цю операцію кілька разів, перш ніж він ворухнувся і з зусиллям розплющив очі.

Я поклав йому на чоло мокру хустку і якомога спокійніше сказав:

— Ну-ну, все гаразд, Іване.

При звуках мого голосу його обличчя набуло осмисленого виразу. Він скинув хустку й сів. Боязко покосився навсібіч; помовчавши, хрипко запитав:

— Пішов?

— Хто?

— Та цей… з мазара…

— Що ти вигадав! У мазарі нікого не було.

— Були… Багато їх там…

Мені стало моторошно; я мимоволі поглянув убік мазара.

— Пішов? — напівзапитливо повторив Іван.

Зрозумійте мій стан тієї миті. Тепер мені самому смішно на саму думку, яка дурниця могла так сильно перелякати двох дорослих чоловіків, що не раз зустрічалися віч-на-віч з реальною небезпекою. Але тоді… Глупа, непроглядна ніч. Глухе безлюдне місце, оточене ореолом якоїсь невизначеної таємниці й пов’язаних з нею страхів. Нервова напруга, що не полишала нас дві доби… Нарешті, дика маячня мого супутника… Все це, разом узяте, позбавило мене самовладання.

— Що ти верзеш?! — грубо закричав я. — Наснилося щось, і ти розкис, мов стара баба. Ти мало не застрелив мене!

— Я в нього стріляв, — винувато пробурмотів Іван, — вистрілив, а він схопив мене…

— Це я тебе за руки схопив, хотів револьвер вирвати…

Іван схлипнув.

— Ти, начальнику, не сердься. Страшно мені… Чув про снігових шайтанів? Тьху, не при ночі б їх згадувати… Тут їхній край. Тому й звірини тут немає. Усіх зжерли окаянні. І нам з тобою голів не винести звідси…

— Що ти верзеш? — різко перебив я його. — Які шайтани? Схаменися!

— Ех, не знаєш ти нічого! — махнув рукою Іван. — І навіщо лише я поїхав з тобою?..

Він нахилився до самого мого обличчя, і на мене сапнуло густим горілчаним перегаром.

— Та ти п’яний, Іване! — вихопилося в мене.

— Трішки сьорбнув на ніч для хоробрості, — скрушно зізнався він, — та, видно, не помогло. Боязно мені, начальнику…

— Зрозуміло, — холодно сказав я. — То ось чому ти ледь мене не застрелив. З п’яних очей за снігового шайтана прийняв.

— Не смійся, начальнику…

— Який сміх! Мало не вбив.

— Мана яманська! Як це я у вас бабахнув?

— Тобі краще знати, як.

— Та я вас і не бачив. Ви спали ніби…

Він раптом замовк і почав тривожно озиратися, вдивляючись у темряву.

Я також озирнувся.

— Що там, Іване?

— Кінь чогось непокоїться. Вуха нашорошив!

— Лягай-но ти спати, — порадив я. — А то тобі з п’яних очей ще щось здасться. Лягай, я постережу.

Іван заперечно похитав головою.

Якийсь час ми мовчали. Відтак Іван підкинув ще палива у вогнище і, втупившись на хиткі язики полум’я, від яких відривалися й відлітали в темряву іскри, правив далі:

— Ти що не кажи, начальнику, нечисте тут місце. Ти де чув, щоб так квіти пахли? Від одного їх запаху голова обертом іде і в очах каламутиться. Знову ж таки мазар… Навіщо він тут? Не людських це рук справа. Це снігові шайтани, начальнику.

— Завів — «нечисте», «не людських»… Та зрозумій ти, дурна твоя макітра, що коли навіть ці, як ти їх називаєш, «снігові шайтани» десь справді існують, це ж бо мавпи, звичайнісінькі мавпи… Ти в зоологічному саду був?

— Ну, був.

— Мавп бачив?

— Бачив.

— Т оце й є «снігові шайтани».

Обличчя Івана виразило невимовний подив.

— Ти ба, — протягнув він, — а я гадав, мавпи — це ніби звірі. І якої капості на світі не буває. Ай-я-яй, тьху, прости Господи!

До мене не відразу дійшло, що Іван сп’яну зрозумів мене зовсім не так, як належало.

Продовжуючи похитувати головою, він звів на мене очі й хотів ще щось додати, аж раптом гримаса жаху спотворила його обличчя.

— Ось вони! — несамовито закричав він, вирячившись у темряву над моєю головою. — А-а-а!..

Перелякано заіржав і заметушився на прив’язі кінь.

Нерви мої не витримали. Сперло дихання. Крижаним обручем стиснуло голову. Промайнула думка, що не вистачить сил озирнутися. Я також закричав, сам не знаючи чому.

Кінь продовжував відчайдушно битися. Затим я почув, як луснув аркан і кінь, не припиняючи іржати, помчав геть.

До болю зціпивши зуби, щоб обірвати крик, я закинув руку з револьвером за спину і вистрілив кілька разів. Лише після цього змусив себе озирнутися. На майданчику, освітленому вогнищем, нікого не було. Луна відгриміла, і я почув уже здалеку тупіт нашого коня. Час від часу він іржав. У його іржанні чулися переляк і біль.

Мене трусило, мов у сильній лихоманці. Зуби цокотіли так, що дзвеніло у вухах. Коліна тремтіли. Я почав терти чоло, щоб звільнитися від крижаних лещат, які стискали голову. Рука торкнулася волосся, що стояло сторч, мов наелектризоване. Я з жахом її відсмикнув.

Прислухаючись і вдивляючись у темряву, я кружляв біля багаття. Відчував, що ледве тримаюся на ногах, і не міг змусити себе сісти. Іван лежав нерухомо. Ймовірно, він знову був без свідомості.

Що побачив він у темряві за моєю спиною?.. Хто напав на коня?..

Здається, я голосно повторював ці питання, бігаючи навколо багаття й роззираючись на всі боки. Мені здавалося, що хтось готується стрибнути на мене з темряви.

Відчуття це стало зовсім нестерпним, коли, остаточно знесилівши, я вкляк біля самого вогню. Це був уже не страх, а якийсь напад безумства. У вухах дзвеніло, голова паморочилася.

Відтак перед очима промайнуло обличчя Шоди, і я пригадав…

Почав судомно нишпорити по кишенях. Знайшов маленький вузлик. Спробував розв’язати його, не розв’язав і весь цілком кинув у вогнище. Вузлик спалахнув зеленкуватим полум’ям і миттю забарвив вогонь багаття в яскраво-зелений колір. Навколо розповсюдився різкий, гострий запах, що нагадував запах камфори[81].

Дивно, я відчув заспокоєння. Голові стало легше. Дрож затихав. Думки проясніли. Непомітно я увійшов у стан цілковитої апатії і якогось дивовижного спокою. Все стало байдужим. Хто б не з’явився зараз біля табору, я не змигнув би й оком.

Було дуже тихо. Ясним зеленим полум’ям горіло вогнище. Квіти вже не пахли так запаморочливо. Зірки здавалися зовсім близькими. Відтак вони померкли, я зомлів.

Сонце підбилося високо й немилосердно пекло, коли я розплющив очі. Роззирнувшись, зі здивуванням виявив, що лежу вдягнений поверх спального мішка. Вогнище вже не куріло, й Івана в таборі не було.

Поступово я почав пригадувати події минулої ночі. Сном чи явою були вони? Підвівся, похитуючись від слабкості, розшукав капелюха й насунув його на голову, щоб захиститися від сонця. Помітив відсутність коня, обірваний аркан. Відійшов убік і побачив казанок, що валявся у траві.

Повернувся до табору; спальний мішок Івана був залитий чаєм. Звісно, не сон! Оце то історія!..

Куди ж подівся Іван? Я почав шукати бінокль. Бінокля також не виявилося. Якийсь час я сидів нерухомо, міркуючи, що робити.

— Ого-го! — донеслося здалека.

Іван крокував до табору. Коли він підійшов близько, я помітив, що він дуже блідий і засмучений. У руках у нього був бінокль.

— Справа кепська, Володимире Лександричу, — коня проспали…

Я мовчав, допитливо вдивляючись у нього. Він продовжував, помітно хвилюючись:

— І спати-бо я не спав, а ось коли кінь пішов, не чув. Ходив шукати; сліди до перевалу йдуть. Додому, либонь, утік…

— Хіба ти не прокидався вночі? — здивовано запитав я.

— Прокидався, трісок у вогнище підкладав. Кінь тут був.

— І вночі все спокійно було?

— Спокійно. А що?

— Нічого… марив ти вночі, — сказав я, нишком спостерігаючи за ним.

Він знизав плечима.

— Снилося щось. А ось що, — не тямлю. Погань якась. Жарко було. Я під ранок зверху мішка ліг. Та й ви теж на мішку спали.

Я закусив губу. Іван, певно, не пам’ятав нічних видінь.

— Що ж, — сказав я, встаючи, — треба рухатися. Доведеться на собі вантаж тягнути. Донесемо?

— Два мішки та сідло, та каміння? Я сам донесу…

— Іване, а чому ти весь у чаї? — не витримав я. — Он скільки на обличчі чаїнок прилипло.

— Пив уночі, казанок перекинувся… А ви вночі, либонь, вогнище підправляли. Обличчя у вас ніби в кіптяві.

Я здригнувся, пригадавши, як він вистрілив у мене.

— Еге ж, руками обмастився. Піду вмиюся…

Прохолодна вода Кафандару цілком повернула мені сили. Пригадалася стара істина: «Усе добре, що на добре виходить». Треба мерщій іти звідси, а надалі подібні місця навідувати більшим загоном.

Через декілька хвилин, навантажені нашими нескладними пожитками, ми крокували до перевалу. Пологий підйом здолали легко й опівдні вже стояли на сідловині. Смуга прим’ятої цибулі вказувала чийсь слід. Ми ретельно оглянули його. Знайшли виразні відбитки підків. Кінь був тут уночі. Глибокі вм’ятини в пухкому ґрунті свідчили, що перелякана тварина мчала чвалом.

У тіні скелі на снігу, поряд з відбитками підків, ми знайшли ще слід, великий і глибокий.

— Барс, — сказав Іван, випростовуючись. — Ух, і здоровий чорт! Від самого табору гнав. На спуску, либонь, прикінчив.

— Він ще з першої ночі за ним полював, — відзначив я. — А ми з тобою гарні, нема що сказати…

Іван понуро похитав головою.

Я окинув прощальним поглядом безлюдну зелену долину і без щонайменшого жалю відвернувся до обривистих скель, по яких лежав зворотний шлях.

Ми почали швидко спускатися.

Минувши морену, на крутому повороті стежки я ніс у ніс зіткнувся з Кирилом. У руках у нього був льодоруб, на поясі ніж і два револьвери. Слідом за ним по стежці дерлися Шоди й Петро, озброєні сокирами й карабінами. Це йшла допомога. Похмура фізіономія Кирила розпливлася в щонайширшій усмішці, Петро роззявив рота, а Шоди здивовано закліпав очима.

— Куди це ви зібралися? — запитав я, коли змовкли радісні вигуки і вляглося хвилювання, викликане зустріччю.

— Як куди! — загорлав Кирило. — Ми гадали, з вами щось трапилося. Ваш кінь, мов божевільний, прискакав під ранок; у нього вся спина кігтями пошматована. Шоди каже — барс.

— Ну-ну, що з нами могло трапитися! — сказав я, знімаючи капелюха й обтираючи пітне чоло.

Кирило відступив назад, спрямувавши широко розплющені очі на мою голову.

Петро ахнув.

— Господи, твоя воля! — почув я ззаду голос Івана. — Володимире Лександричу, та ви геть сиві стали!..

Я мимоволі схопився руками за волосся; поглянув на Шоди. Він розуміюче і скрушно хитав головою.

Ось і все!

А «снігові шайтани», ці загадкові стародавні мавпи? — запитаєте ви.

Ночівля біля старого мазара, незважаючи на всі багатозначні натяки Шоди, не додала нічого нового до оповідей і легенд. На Кафандарі цих тварин, вочевидь, немає й ніколи не було. Зате ботанічна експедиція, яка через декілька років працювала в цьому районі, виявила там серед альпійських лук цілі зарості рідкісних отруйних ефіроносних рослин. Гадаю, що їх отруйний аромат в умовах розрідженого повітря високогір’я збудливо подіяв на нас з Іваном. Вочевидь, цим квітам і завдячував Кафандар своєю лихою славою.

У Душанбе мені вдалося дізнатися, що старий мазар, біля якого ми ночували, був споруджений ще на початку минулого століття. Якийсь місцевий феодал, полюючи у верхів’ях Кафандару, пережив там разом зі всією своєю свитою напад божевілля. Здається, мисливці вночі побилися і в бійці розтрощили голову вченому муллі — одному з наближених феодала. Безумство, що пойняло їх уночі, вони приписали чарам «снігових шайтанів». І вони вирішили поховати муллу у верхів’ях Кафандару, щоб насолити «шайтанам», яким доведеться далеко обходити святу могилу.

Дика маячня Івана, звісно, пояснюється не лише дією отруйних квітів, але й випитою для хоробрості горілкою. Барса, що напав на коня, Іван прийняв за зграю «снігових шайтанів», про яких весь час думав.

Ну, а самі «снігові шайтани»? Чи існують вони?

Тепер я твердо переконаний, що існують. Під час другої світової війни мені довелося побувати в Ірані. Там я прочитав у одній індійській газеті про дивну мавпу, вбиту в Гімалаях під час спорудження Бірманської дороги. Судячи з опису, ця мавпа була хижаком і багато в чому відрізнялася від сучасних мавп. Труп тварини заморозили й відправили до Англії на одному з транспортних суден. Ішла війна, і судно до англійських берегів не допливло. Десь біля берегів Мадагаскару транспорт був торпедований фашистським підводним човном. Єдиний доказ існування стародавніх мавп у горах Центральної Азії поринув у глибини Індійського океану разом з останками розбитого корабля.

Наука вимагає доказів. Тому загадкові мавпи-хижаки разом із сучасними африканськими динозаврами і сьогодні ще залишаються нерозкритою сторінкою в книзі природи. А розкрити цю сторінку було б дуже цікаво. Нова ланка вплелася б у далеко ще не повний ланцюг наших мавпоподібних предків, підтвердилася б ще одна легенда гір, і я, нарешті, дізнався б, чому загинули наші коні на Бель-Дарі.

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.}