Дивний світ

ПОШУК У КІЛЬЦІ

Летіли мовчки.

— В давнину його називали Фаетоном, — несподівано сказав Рей, продовжуючи пригаслу було розмову.

— Але це була легенда чи… гіпотеза, — заперечив Стів.

— Неточність, — втрутився Електронний Наставник. — Різниця між легендою і гіпотезою полягає в тому…

— Вимкнися! — нечемно перервав Стів. — Сам знаю. Тоді була епоха легенд у житті й гіпотез у науці. Для мене особисто це одне і те саме.

— Ти мусиш вибачитися перед ЕНом, — тихо сказав Рей. — Він образився і вимкнувся цілком. Навіть індикатор погасив. Ти забуваєш, Стіве, параграф третій «Доповнень до Космічного статуту». ЕН повноправний учасник експедиції. Якби не він…

— Знаю, — знову перервав Стів. — Але я з біса втомився від його нескінченних повчань. За ці чотири місяці…

— За ці чотири місяці ми не раз потрапляли в досить складні ситуації. І якби не наш Електронний Наставник…

— Це я вже чув. Навіть від нього самого. — Стів указав поглядом на нерухому постать кібера. — Між іншим, титани не мали б хвалитися своїми титанічними звершеннями. Для них це просто робота. А я всього лише людина.

— Певна річ, — м’яко сказав Рей. — Ти дуже втомився. Ми всі втомилися. Навіть він. Його інтелект чудовий. Нічого досконалішого земна наука не створювала. І проте мені починає здаватися, що він близький до межі своїх можливостей. У перші місяці польоту він ніколи не вимикався. А зараз став дуже образливий. Вибачся, Стіве.

— Дай мені відпочити від нього хоч кілька хвилин.

— Ти це робиш щодня в години сну. Він ніколи не спить. Люс попереджав, що повні вимкнення ЕНа украй небажані. Точно невідомо, що тоді відбувається в його електронному інтелекті. Кожне вимкнення — знак емоційного перевантаження.

Стів усміхнувся:

— Боїшся, що у нього буде інсульт?

— Ти хам, Стіве, — почувся тихий, рівний голос кібера, — хам дуже давнє слово. Зараз воно вийшло з ужитку. Хам — вимерлий різновид homo sapіens[91], згідно з психоаналітичною класифікацією Телбріджа. Хами були широко поширені до початку двадцять першого століття. Відтак їх кількість почала зменшуватися. Характерні ознаки: примітивність думок, інтелектуальна обмеженість, тупуватість, невихованість, що доходить до грубості й поєднується з необмеженою зарозумілістю, самозвеличуванням, первісним уявленням про власну винятковість. Соціальне коріння — егоїзм, викривлене виховання, іноді погана спадковість. У сучасну епоху хамство — психологічний атавізм[92]. Може проявлятися в екстремальних умовах. Лікування — спеціальний санаторний режим. Профілактика — самокритичний аналіз, кохання, музика, поезія.

Рей і Стів мовчки дивилися на кібера. Його широке, бліде обличчя-маска з кучерявою золотистою борідкою античного мудреця було, як завжди, нерухоме, але у глибині темних зіниць спалахували золотисті іскри і зелений медальйон на грудях — індикатор контакту — світився яскравіше, ніж зазвичай.

Електронний Наставник замовк, і в салоні пошукового планетольота МП-112 стало дуже тихо. Лише ледь чутний дзюркотливий наспів головного електронного мозку космічного корабля долинав з центрального коридору, що вів на пульт управління.

— Ти мусиш вибачити Стіва, ЕНе, — сказав нарешті Рей. — Останній пошуковий політ був дуже важким. Усі втомилися.

Кібер кивнув, але не відповів. Його зеленкуватий медальйон продовжував яскраво світитися.

Стів спантеличено тер підборіддя, поглядаючи спідлоба то на Рея, то на кібера.

— Скажи ж щось, Стіве. — Рей поклав руку на плече свого помічника.

Стів поволі підвівся. Губи його затремтіли:

— Скажу. Звісно скажу. Хамство — подібне програмування. І щоб я колись іще пішов у пошуковий рейс із таким ось, вибачте на слові, мудрієм…

Він не закінчив. Різко обернувся і стрімко вийшов з салону. Двері безшумно засунулися. Рей і Електронний Наставник залишилися удвох.

— У нас із ним психологічна несумісність, — поволі промовив ЕН, дивлячись просто в очі Рею. — Я це давно зрозумів. Я дратую його, так само як і мене він. Мене не перевіряли на психологічну сумісність з людьми. Вочевидь, це необхідно.

— Так, далебі, — задумливо сказав Рей, — а наразі прийми мої вибачення за нього. Він одумається й також вибачиться.

— Достатньо твого пояснення, Рею, — сказав кібер. — Вважатимемо інцидент вичерпаним.

Його погляд знову став спокійним, і яскравість медальйона впала до нормальної.

— Отож, повертаючись до нашої розмови, — продовжував після короткої мовчанки Рей, — сьогоднішня знахідка Стіва змусила нас пригадати старовинну легенду про Фаетон. Якщо це справді уламок штучної споруди, значить… До речі, що тобі відомо про Фаетон, ЕНе?

Зелений медальйон на грудях кібера знову став яскравішим:

— Фаетон… Фаетон… Кілька секунд терпіння, Рею. Розділ — космогонія[93], підрозділ планетологія[94], параграф — Сонячна система… Меркурій, Марс, Юпітер… Так… Є. Фаетон — гіпотетична планета в нашій Сонячній системі. Могла розташовуватися між орбітами Марса і Юпітера. Вочевидь, складалася з кількох оболонок, схожих з оболонками Землі й Марса. Передбачувані параметри близькі до земних. Два супутники, за Савченком — чотири супутники. Не виключається технічна цивілізація. Припинила існування в інтервалі часу від півтора мільярдів до трьох з половиною тисяч років тому. Причини руйнування…

— Даруй, ЕНе, це я пам’ятаю. Висловлювалися різні точки зору, аж до самознищення цивілізації.

— Термоядерна війна, — кивнув кібер, — і активізація природних ядерних реакцій у ядрі планети. Викладати історію питання?

— Не треба. Написано про це чимало.

— У моїй пам’яті одна тисяча вісімсот одинадцять публікацій. Особливо багато про Фаетон писали на самому початку космічної ери в двадцятому столітті. Потім інтерес згас у зв’язку з розгортанням досліджень на реально існуючих планетах.

— Якщо не помиляюся, одна з найважливіших робіт належить ученому двадцятого століття Савченку? Нам розповідали про нього в курсі історії планетології…

— Савченко. — Він зробив коротку паузу, щоб відшукати відповідний розділ у своїй електронній пам’яті. — Савченко… Ні, не той. Ще один — теж не годиться… Є… Савченко Алекс — видатний космолог[95] кінця двадцятого — початку двадцять першого століття. За освітою геолог, головні роботи присвячені планетології та космогонії. Багато в чому випередив свою епоху, але його ідеї завоювали загальне визнання лише в кінці двадцять першого століття. Посмертно нагороджений Великою золотою медаллю з блакитними діамантами Всесвітньої Академії наук. Деякі положення космогонічної теорії Савченка досі залишилися непідтвердженими, проте ніким не заперечуються. Це стосується і його праці «Про зіткнення планет», у якій розглядалася гіпотетична історія Фаетона. Праця була опублікована вперше у дві тисячі другому році і відтоді багато разів перевидавалася. Останнє з відомих мені видань датовано дві тисячі вісімдесят четвертим роком.

— Мабуть, про цю працю нам і розповідав професор, що читав курс історії планетології, — відзначив Рей.

— У моєму списку публікацій, присвячених Фаетону, вона передостання, — кивнув ЕН. — Під номером тисяча вісімсот десять.

— А найостанніша? — поцікавився Рей.

— Останньою була монографія Муна, депонована[96] у фондах Академії космогонії три роки тому. Мун — молодий аспірант відомого космолога Нава і стверджує у своєму дослідженні, що Фаетон узагалі не існував. Передмову до монографії Муна написав Нав.

— Здається, нашій експедиції випадає честь поставити останню крапку в цій давній суперечці, — зазначив Рей.

— Якщо тільки те, що віднайшов Стів, не виявиться уламком старовинного космольота, вплавленим у мінеральну субстанцію, — скептично мовив ЕН.

— Земного космольота?

— Не обов’язково земного, але навіть і це не виключено.

Рей похитав головою:

— Земні кораблі не заглиблювалися в кільця Сатурна.

— Слушно, — підтвердив ЕН, — але уламок міг бути затягнений у кільце після аварії. Аварії в околицях Сатурна траплялися. В моїй пам’яті їх три. Остання була близько ста років тому, в дві тисячі двісті сорок другому році. Дослідницький корабель «Метеор-одинадцять» з трьома кібернетичними інтелектами на борту зіткнувся з невеликим астероїдом і загинув. Усі кіберіни загинули також.

— Кіберін, — поволі повторив Рей. — Це слово вже давно не вживається.

— Ми з вами існуємо в епоху скорочень, Рею. Звукова мова вимагає стислості. Тому термінологія спрощується. Поняття «кібернетичний інтелект» було замінене скороченням кіберін, а відтак — кібер. Можливе й подальше скорочення — кіб.

— Ти не зовсім маєш рацію, ЕНе… Кібер — дуже старе слово. Воно виникло ще на зорі епохи НТР[97] — років чотириста тому. Лише тоді воно означало щось інше…

— Знаю, — сказав Електронний Наставник. — Абсолютно нові слова зараз виникають рідко. Значно частіше використовуються забуті старі. Але слід підкреслити, що різниця між стародавнім кібером і, наприклад, мною значніша, ніж між вами, Рею, і наприклад, динозавром.

— Одначе, — Рей посміхнувся, — ти схильний іноді до образного мислення, ЕНе.

— Я постійно удосконалююся, спілкуючись з вами, Рею, й… зі Стівом, — дуже ввічливо відповів кібер.

Рей уважно подивився на свого електронного співрозмовника. Медальйон Ена світився спокійно й рівно, обличчя-маска було незворушне, як завжди, але в погляді широко розставлених очей Рею видався відтінок легкої іронії.

Планетоліт МП-112 висів нерухомо над сріблястою, ледь вигнутою вдалині поверхнею третього кільця планети. Велетенська золотисто-перламутрова півкуля Сатурна заступала весь сектор огляду в ілюмінаторах лівого борту. З другого боку в ілюмінатори було видно розсип яскравих зірок і далеке маленьке Сонце.

— Відстань до поверхні кільця три тисячі сто кілометрів, — сказав Стів. — Ми опустимося на три тисячі вісімдесят кілометрів і рухатимемося у бік його внутрішнього краю. Вийдемо на вчорашній фрагмент за сигналами радіомаяка, який там залишений. І звідти почнемо пошук.

— Ти не вважаєш за потрібне оглянути вчорашню знахідку ще раз? — запитав Рей.

— Навіщо? Голографічна зйомка зроблена, а проби отримаємо, коли повернемо назад зонд радіомаяка.

— Але вчора ми обговорювали доцільність висадки…

— Висадка на фрагмент таких складних обрисів і неясного походження недоцільна й небезпечна, — втрутився Електронний Наставник.

— Ось бачиш, — усміхнувся Стів.

— І все ж я вважаю, що голограм і проб у цьому випадку недостатньо, — рішуче заявив Рей. — Необхідний безпосередній огляд деталей фрагмента. Лише після цього ми маємо право зробити остаточні висновки.

— Спочатку продовжимо пошук. Поблизу можуть виявитися ще подібні фрагменти. Висадимося на найбільший і найцікавіший.

— Хіба твоя вчорашня знахідка недостатньо цікава, Стіве?

— Ти не бачив її зблизька і не уявляєш, з яким ризиком пов’язані причалювання й висадка.

— В даному випадку Стів повністю має рацію, — підтвердив ЕН. — Аналіз голограм майже виключає причалювання.

— Ти сказав «майже». — Рей уважно подивився на кібера.

— Вірогідність успіху п’ять відсотків.

— Коли ти встиг проаналізувати голограми?

— Сьогодні вночі, коли ви відпочивали.

— І який висновок?

— Вірогідність штучного походження п’ятдесят відсотків.

— На одній з голограм виразно видно ряд деталей, природне походження яких вельми сумнівне. Всі ці приступки, карнизи, отвори…

— Природа нескінченно багатоманітна у своєму розмаїтті, — багатозначно промовив Електронний Наставник і навіть підняв угору вказівний палець.

Цей жест, відповідно до малої програми, підкреслював особливу значущість сказаного.

— Ти хочеш сказати, ЕНе, що сама по собі форма уламка ще ні про що не свідчить? — спробував уточнити Рей.

— Уламки, що складають третє кільце цієї планети, нескінченно різноманітні за складом, розмірами, обрисами. Переважна більшість їх — похідні космовулканічних процесів, ти не станеш заперечувати цього, Рею. На мільярди мільярдів випадків космічний вулканізм міг одного разу видати фрагмент, схожий на творіння людських рук.

— Правильна відповідь у цьому випадку для нас надзвичайно важлива, ЕНе. За сотні років космічної ери люди Землі, можливо, вперше підійшли до порога, за яким їх чекає відповідь на одну з найбільших загадок Космосу…

— Говори простіше, Рею, — тихо зазначив Стів. — Ти забув, хто твій опонент.

— Не турбуйся, Стіве, — так само тихо відпарирував ЕН. — Колега Рей висловлює свої думки завжди дуже чітко. Образність при чіткості й коректності не перешкода для надійності контакту. Рей мав на увазі загадку виникнення біонтів[98] та біологічного розуму. Іншими словами: Земля правило чи виняток.

— До речі, а як ти вважаєш, ЕНе? — запитав Рей, з цікавістю поглядаючи в обличчя кібера.

— Чи, вірніше, яке середнє арифметичне з твоєї начинки щодо цього питання, — пробурмотів Стів, але так тихо, що ні ЕН, ні Рей не розчули.

— Якщо ти не заперечуватимеш, Рею, я ухилюся від прямої відповіді, — сказав ЕН після невеликої паузи. — Гадаю, я маю право так учинити, бо це ніяк не вплине на долю нашого рейсу. Причина — в недосконалості мого програмування. Це зовсім не докір. Ваше програмування також небездоганне. Особливо у Стіва. Я вважаю, що висловлюватися з кардинальних проблем при подібному програмуванні безвідповідально.

— Ну як? — поцікавився Стів, піднімаючись з крісла. — Присутнім усе ясно? Між іншим, один стародавній філософ стверджував, що той, хто слухає, мудріший від того, хто говорить. Якщо не буде заперечень, я йду на пульт управління і — поїхали…

— Як сказав перший космонавт Землі, вирушаючи в перший космічний політ, — спокійно додав ЕН.

«Падіння» МП-112 до поверхні третього кільця тривало зовсім недовго. Світла стрічка змінювалася на очах. Спочатку на ній з’явилася шагрень[99]. Шагрень перетворилася на складний візерунок смуг, вузлів, спіралей. Відтак означився рельєф — ділянки більш піднесені й заглибини, в яких просвічували далекі зірки. Поступово проступали барви. Вони густіли, яскравіли, і, нарешті, дивний світ, до якого наближався планетоліт, перетворився на фантастично строкате кришиво різноколірних частинок усіляких обрисів, форм і розмірів. Це кришиво поволі пливло під планетольотом, подібне до велетенської річки, освітленої спокійним перламутровим світлом близької планети. У єдиному русі всього потоку існували якісь свої течії, протитечії, «водоверті», відображені візерунками різноколірних частинок. Цей візерунок змінювався дуже поволі, але неухильно. Одні смуги й спіралі зникали, інші проступали, видозмінювалися, ускладнювалися.

Рей подумав, що в цих нескінченних перетвореннях наявне якесь особливе, таємниче життя дивовижних кілець цієї все ще загадкової планети.

Околиці Сатурна вивчаються вже декілька років, та лише щойно тепер космонавти Землі дісталися до його кілець. Несподіванки тут чекали на кожному кроці. Це був дивовижний природний музей гірських порід, мінералів, елементів і водночас велетенська природна лабораторія, де в космічному вакуумі в умовах нерозгаданих ще випромінювань гігантської неостиглої планети, продовжувалося мінералоутворення, росли різнобарвні кристали невідомих сполук. Третє кільце містило цілий океан загадок. По суті, кожен його фрагмент заслуговував на те, щоб стати темою окремого дослідження…

Їх політ був пошуковим. Треба було встановити переважаючі мінерали й елементи, з’ясувати умови експлуатації тих, яких на Землі й на планетах земної групи залишилося мало. У зовнішніх кільцях переважав лід. У кришиві його млинчастих фрагментів, оточених дрібнішими уламками, аж до окремих кристалів, лише зрідка траплялися мінеральні частинки невеликих розмірів. Проте вже у внутрішніх зонах другого кільця уламків гірських порід і мінералів стало більше. Вдалося виявити скупчення частинок, збагачених бором, магнієм, титаном, рідкісними землями[100]. Це було важливе відкриття, важливе, перш за все, з практичної точки зору. Воно одне виправдовувало витрати на їх експедицію. Але потім очам дослідників відкрився вражаючий мінеральний світ третього кільця, і, нарешті, ця вчорашня знахідка Стіва…

Чи може вона служити доказом існування неземної цивілізації? Цивілізації нескінченно стародавньої і, найпевніше, загиблої задовго до появи на Землі людини. Рей був переконаний, що може, тому йому так кортіло побачити все самому…

Настали хвилини напруженого очікування. Стів у кріслі пілота, Рей біля ілюмінатора прямого огляду уважно вдивлялися в багатоколірний візерунок мінерального царства третього кільця, над яким поволі пропливав планетоліт. З висоти всього двадцяти кілометрів краєвид, що відкрився оку, водночас і приголомшував і зачаровував. Весь простір під планетольотом застилав казковий килим, немов витканий на чорній основі з нескінченного розмаїття кольорів і відтінків. У чорноті основи просвічували зірки південної півкулі небесної сфери Сатурна. Вдалині, там, де різнобарв’я килима, поступово блякнучи, зливалося з чорнотою навколишнього простору, починався розсип зірок. Спокійне перламутрове світло величезної планети, що займала все поле зору зліва по борту, осявало цей застиглий божевільний сплеск барв, підсилюючи їх контрастність різкою шагренню тіней.

— Фантастика якась! — пробурмотів Рей, відриваючись від ілюмінатора.

— Атож, — підтвердив Стів. — Не можу уловити сигналів радіозонда. Ми вже давно увійшли в радіус його дії.

— Перешкоди?

— Ні. Перешкоди на інших частотах. У маяка ультракороткохвильовий діапазон. Сатурн на ньому зазвичай не розмовляє.

— А що чутно в діапазоні частот маяка?

— Нічого. Абсолютна тиша.

— Значить, ще не долетіли?

— Дурниці! Бачиш цей блакитний овоїд[101] з райдужною облямівкою? Це було близько від нього. Ми маємо знаходитися над маяком. А він мовчить…

— Дозволь, я спробую, Стіве, — почувся спокійний голос Електронного Наставника.

— Можеш зайняти крісло другого пілота.

— Дякую.

Влаштувавшись у кріслі другого пілота, ЕН обережно вклав мізинець лівої руки з металевим наперстком на кінці у спеціальне гніздо на панелі управління. В кабіні стало тихо. Стів уважно вдивлявся в контрольні екрани. ЕН, випроставшись у кріслі, сидів цілком нерухомо. Рей знав, що в такі миті ЕН сам ставав однією з ланок складного ланцюга приладів космічного корабля.

Покинувши ілюмінатор прямого огляду, Рей підійшов до пульта управління і зупинився за кріслами пілотів. Інформація, яку безперервно подавали екрани, не залишала сумнівів. Район був той, але радіомаяк не озивався. Нарешті ЕН ворухнувся.

— Ну? — питально промовив Стів.

— Ти маєш рацію. Сигналів зонда немає.

— Чому?

— Вийшов з ладу. Якась аварія.

— Треба було для контролю залишити другий маяк, — відзначив Рей, покусуючи губи й насилу стримуючи ладне прорватися роздратування.

— Може, залишити їх з десяток? — огризнувся Стів.

— Ну а що ти пропонуєш тепер робити?

— Спробуємо знайти так.

— Легко сказати.

— І не таке бувало. Ми пошуковики. Спустимося до десяти кілометрів…

— Змушений внести заперечення, — сказав ЕН. — Ми на допустимій межі дальності для планетольотів даного типу. Подальше зближення з необстеженими космічними об’єктами протипоказано.

— Допустимі межі встановлюють люди і, коли необхідно, змінюють їх.

— В даному випадку необхідність відсутня.

— А що ти пропонуєш, ЕНе? — Рей визнав за необхідне втрутитися.

— Спробувати уточнити місцезнаходження фрагмента звідси за допомогою голограм Стіва і вислати малу ракету.

— Я думаю, це буде правильно, Стіве.

— Ти — капітан. — Стів знизав плечима.

— У такому разі стабілізуй планетоліт над центром блакитного овоїда. Він, імовірно, потрапив на один з твоїх учорашніх кадрів.

— Край потрапив, — пробурчав Стів, маніпулюючи клавішами на пульті управління.

— Як і раніше нічого не чути, ЕНе? — поцікавився Рей у кібера.

— Сигналів радіозонда немає.

Через кілька хвилин встановили за голограмами гадане положення загадкового фрагмента. Висунули спрямовану антену. Зорієнтували. Радіозонд мовчав.

— Лечу, — вирішив Рей.

— Але ти не знайдеш, — скривився Стів. — Там таке кришиво і все схоже. Вчора це була чиста випадковість, що я… затримався біля нього…

— Спробую все-таки. Можливо, розгледжу сам маяк.

— Голка в горі металевого брухту… Ти не уявляєш, як усе це виглядає зблизька.

— Дещо уявляю за твоїми голограмами.

— Давай краще полечу я. Мені буде простіше, і, до речі, перевірю свої вчорашні враження. Одна штука мені вчора видалася дивною. Я не розповідав тобі.

— Що саме?

— Якась незрозуміла радіолуна. А зараз починаю думати, що це могла бути й не радіолуна.

— Поряд Сатурн із його випромінюваннями.

Стів похитав головою:

— Ні, це не Сатурн… Якщо тільки мені не здалося, це щось зовсім інше.

— Як воно проявлялося?

— Розумієш, так дивно, що мені навіть не захотілося тобі розповідати, особливо після тієї полеміки в нашим шановним Мудраком.

— І все-таки?

— Я чув свої власні слова, які адресував тобі, але їх мовби вимовляв інший голос.

— Інший?

— Так… Не мій голос. Але я це погано розрізняв. Луна накладалася на твої слова, Рею. Мене насамперед цікавило, що говориш ти. Я спочатку навіть не надав значення цій луні. Тим більше що ми тоді розмовляли про мою знахідку. Обидва були збуджені. Вже по дорозі назад я задумався про цей голос.

— Значить, інтервал між сигналами й відображенням був досить значним?

— Декілька секунд. Але, розумієш, це не було простим відображенням. Слова залишалися моїми, але… їх вимовляв інший голос. Начебто жіночий голос, Рею.

— Він був схожий на голос однієї з твоїх знайомих, Стіве? — запитав нараз ЕН.

Стів невдоволено глянув на кібера.

— До чого тут мої знайомі? Вони залишилися на Землі або, в крайньому випадку, на Марсі.

— Ні, це важливо, Стіве, — і кібер багатозначно підняв палець.

— Запевняю вас обох, це зовсім не було галюцинацією.

— Значить, луна має бути записана на плівці наших переговорів. Нічого не варто перевірити.

Рей зробив рух, щоб устати.

— Не турбуйся, Рею, — сказав ЕН. — Я вже перевіряв. Плівку вашої розмови я прослуховував уночі, коли аналізував голограми. На плівці лише ваші голоси — твій і Стіва. І нічого більше. Надійність сто відсотків.

— Трясця! — вирвалося у Стіва.

— Емоційна нестриманість… — почав ЕН, знову піднімаючи палець.

Рей багатозначно глянув на кібера, той кашлянув і замовк.

— Ну, продовжуй, — похмуро запропонував Стів.

— У нас немає часу на дискусії, — швидко сказав Рей. — Планетоліт не може довго залишатися поблизу кільця. Погляньте на інтенсивність випромінювання! Ми витрачаємо зараз надто багато енергії на захист. Я згоден. Лети ти, Стіве, — залишиш там другий радіомаяк, відтак відразу полечу я.

— Летіть обоє, — запропонував ЕН. — Я залишуся на планетольоті. За інструкцією це допустимо, коли планетоліт знаходиться у фіксованому положенні.

— Ні, — рішуче відрізав Стів. — Спочатку я полечу сам, а потім подивимося.

— Будь ласка, — спокійно сказав ЕН і неквапливо покинув кабіну управління.

Приблизно через півгодини після старту пошукової ракети короткі повідомлення Стіва почали чергуватися з репліками, що свідчили про його зростаюче роздратування.

— Висота триста метрів, ще один схожий фрагмент… Трясця… Не він… Змінюю курс… Незрозуміло… Висота двісті… Навіть я не можу знайти його… Висота триста… Змінюю курс… Ні… Знову не те… А, щоб ти анігілював…

— Спробуй рухатися паралельними курсами, — порадив Рей.

— А я що роблю? — відгукнувся Стів, сердито глянувши з центрального екрану. — Просто не розумію, куди він міг запропасти.

— Як із випромінюванням, Стіве?

— На межі.

— Тоді повертайся. Придумаємо щось інше.

— Ще кілька курсів, Рею. Не міг же він випаруватися!

— Гаразд. Але не більше п’яти хвилин. Може, ми неточно визначили район?

— Район визначений точно, — заперечив ЕН, що повернувся в кабіну управління відразу ж після старту пошукової ракети. — Стів уже кілька разів пролітав над тим місцем, де має знаходитися маяк.

— Чому ж він не бачить?

— Фрагмент міг змінити положення. Стів бачить його з іншого боку і не може впізнати.

— Стіве, ти чув думку Ена?

— Чув, хай йому біс, але мені від цього не легше. Я не можу пірнути всередину кільця. Проміжки тут надто малі навіть для розвідувальної ракети.

— Повертайся, Стіве.

— Зараз… Ще два курси — і повертаюся.

— Стіве, чи чути вчорашню луну? — поцікавився кібер.

— Спочатку мені здалося, що так, але зараз я її не чую.

— І знову був жіночий голос? — запитав Рей.

— Начебто. Чутно було кепсько. Стоп… Я бачу його, хай йому грець. Справді, цей фрагмент змінив положення. Тепер відкрився майданчик. Я спробую причалити, Рею.

— Не дозволяй йому, — швидко сказав ЕН. — Не можна.

— Чому це не можна? — сердито запитав з екрану Стів. — Майданчик великий і рівний. Подивіться самі. Передаю вам зображення.

— Не можна, — повторив кібер. — Небезпечно. Наростає якесь нове випромінювання.

— Повертайся, Стіве, — наказав Рей. — Негайно повертайся. Скинь радіомаяк на цей майданчик і — назад. Це наказ.

— Зрозумів, виконую, — відказав Стів.

Його зображення на центральному екрані раптом розпливлося і зникло.

— Що трапилося, Стіве? — стривожено запитав Рей.

— Нічого, — почувся спокійний голос Стіва. — А що?

— Ти бачиш нас?

— Так… А ви мене хіба ні?

— Ні.

— Але ж чуєте. У мене наразі все гаразд. Хоча… От чорт!..

Почувся наростаючий шерех, і голос Стіва потонув у ньому.

— Стіве, Стіве, відповідай… Що трапилося? Відповідай негайно, Стіве…

Відповіді не надійшло. Екран прямого відеозв’язку з ракетою Стіва залишався темним.

— Стіве… Відповідай…

— Трапилося щось непередбачене, — сказав ЕН. — Очевидно, йому потрібна допомога, Рею.

Рей уже був готовий до вильоту на запасній ракеті, коли ЕН повідомив, що Стів повертається.

Рей у польотному комбінезоні, але ще без шолома квапливо повернувся в кабіну управління.

— Він у зоні прямої видимості, — сказав ЕН, указуючи на один з екранів. — Через тридцять п’ять секунд підійде до вхідної камери. Можеш поговорити з ним, він чує.

— Що трапилося, Стіве?

— Якась чортівня, — почувся голос Стіва. — Зараз причалю, і побалакаємо…

— А чому немає зображення?

— Ці прилади… відеозв’язку. З ними щось трапилося.

— Самопочуття? Може, потрібна допомога?

— Ні. Я бачу планетоліт і шлюз. Перейшов на ручне управління.

Рей швидко поглянув на ЕНа. Той спокійно кивнув у відповідь, але промовчав.

— Що з автопілотом, Стіве?

— Ось зараз розберемося…

Кілька хвилин опісля вони всі троє сиділи в центральному салоні корабля. Третє кільце Сатурна, від якого планетоліт знову віддалився на три тисячі кілометрів, знову перетворилося на гладку матово-сріблясту стрічку, осяяну подвійним світлом близької планети і далекого Сонця.

Всупереч звичаю, Стів довго мовчав, часто кліпаючи і, вочевидь, збираючись з думкам. Обличчя його виглядало змарнілим, губи були щільно стиснуті. Нарешті він відкинувся на спинку крісла, мигцем поглянув на ЕНа і, зупинивши погляд на Реї, похитав головою:

— Розумієш, ніколи зі мною такого не траплялося… Нерви здають… Здається, ще ніколи в житті я так не лякався.

— Розкажи все по черзі, — попросив Рей.

— Зараз. Хочу зібратися з думками, а вони розбігаються, немов хтось чи щось перебовтало мені мізки, наче білок із жовтком у курячому яйці…

Він кинув швидкий погляд у ілюмінатор зовнішнього огляду і знову похитав головою.

— То що, власне, сталося?

— Ти, звісно, можеш вирішити, що я божеволію, Рею, — похмуро сказав Стів, відводячи очі, — але я… там, біля кільця, розмовляв з кимось, після того, як… урвався зв’язок в планетольотом. Вірніше, після того як вони його перервали.

— Хто «вони», Стіве?

Він потряс головою:

— Не знаю. Але я чув їх голоси. Вони зверталися до мене. І я… відповідав їм…

— Розкажи все з самого початку.

— Я довго шукав цей клятий фрагмент. Радіація була на межі, і захисне поле ледве давало раду з нею. Я вже подумував про повернення, коли несподівано побачив його… Він змінив положення, і тепер деталі, які здавалися штучними, були звернені всередину кільця, та зате відкрився досить рівний майданчик. Нашого радіомаяка я не бачив. Він міг знаходитися в якійсь розколині. Коли я хотів причалити і висадитися, ти наказав повертатися. А потім раптом зник відеосигнал. Я встиг ще скинути другий радіомаяк. Хотів скинути його на той самий майданчик, до якого думав причалити. Але, здається, не поцілив у нього. Радіомаяк зник за якимсь виступом, і цієї самої миті відмовив радіозв’язок. Я перестав чути і планетоліт, і сигнали радіомаяка. Втім, мені здається, що сигнали радіомаяка припинилися трохи раніше…

— Здається? — вирвалося в Рея.

— Розумієш, ще до того, як урвався зв’язок з планетольотом, я почув у навушниках якісь завивання. Гадав, що це Сатурн, що посилилися перешкоди, тим більше що і зовнішня радіація росла. Але крізь перешкоди я ще розрізняв сигнали радіомаяка, поки він зближувався з фрагментом. А після того, як він зник за скельним виступом — я бачив цю мить, тому що знаходився всього в ста метрах, — вже нічого не можна було розібрати. І тут-таки урвався зв’язок з планетольотом.

— Ну, а що з голосами, Стіве?

— З голосами? — Він почав терти долонею чоло. — Ну звісно. Голоси… Знаєш, Рею, я гадаю, що і вчора вони були. Розумієш, не луна, а ці голоси…

— Але на плівці нічого не виявилося.

— Так-так, звичайно… І це найзабавніше у всій абракадабрі.

Стів знову замовк, відкинувся в кріслі, стиснув долонями скроні й заплющив очі.

ЕН тихо встав. Зробивши Рею застережний знак, він безшумно вийшов із салону.

Стів продовжував сидіти нерухомо, не розплющуючи очей. Пауза затягувалася, і Рей визнав за необхідне перервати її.

— Про що ж говорили голоси?

Стів не відповів.

— Що з тобою, Стіве? Чому мовчиш?

Тиша… Рей обережно доторкнувся до плеча товариша. Руки Стіва безсило впали уздовж тулуба, і голова відкинулася назад. Він або спав, або знаходився в глибокій непритомності.

Коли, через декілька хвилин, ЕН повернувся в салон, він застав Стіва лежачим на дивані. Рей, присівши поряд, задумливо перебирав прозорі упаковки ліків.

— Я дав йому препарат «УН-чотири», — сказав Рей у відповідь на питальний погляд ЕНа. — Він знепритомнів, але зараз уже приходить до тями.

Кібер кивнув розуміюче. Відтак запитав:

— Перенесемо до кабіни?

Стів ворухнувся. Не розплющуючи очей, пробурмотів:

— Не треба… Мені краще. Зараз сам встану.

— Ні, — заперечив Рей. — Лежи і відпочивай.

ЕН поманив Рея пальцем і, не відриваючи незмигного погляду від його очей, сказав зовсім тихо:

— На плівці немає нічого, крім запису вашої розмови.

— А що було зі зв’язком?

— Нічого. Апаратура у повному порядку. Але вимкнена… Розумієш? Він сам усе вимкнув, — ЕН кивнув у бік Стіва.

Зелений медальйон на грудях кібера світився яскравіше, ніж зазвичай.

Розмова зі Стівом не розвіяла сумнівів Рея. Звісно, все це було дуже схоже на галюцинацію. Стів запевняв, наприклад, що відповідав на голоси. Його «відповідей» плівка також не зафіксувала. І проте щось насторожувало… Стів дуже досвідчений космічний пілот. Вони літають разом уже давно. Ніколи нічого подібного з ним не траплялося. Втім, і в четвертому сторіччі космічної ери космос продовжує задавати людям загадки і залишається Великим Невідомим… Чимало знаменитих асів змушені були назавжди відмовитися від космічних польотів. Діагнози медиків у таких випадках звучали по-різному, але сенс залишався один і той самий: боязнь Невідомого… Вона виникала несподівано, в найрізноманітніших ситуаціях, і, ймовірно, саме вона була справжньою причиною багатьох загадкових катастроф у космосі. Тому медики були безжальні: при перших же ознаках цього дивного захворювання космонавтів дискваліфікували назавжди. Схоже, що і Стіву тепер не уникнути дискваліфікації.

Яка, по суті, несправедливість! Спіткнутися на порозі такого відкриття. Винен, звісно, він — Рей. Не слід було посилати Стіва самого в цей останній політ. Його збудження і сутички з ЕНом свідчили самі за себе. Летіти мав він — Рей…

І він полетить, мусить полетіти, незважаючи на те, що Електронний Наставник заперечує проти ще одного зближення із загадковим уламком. Але голограми недостатньо. Рей має побачити все зблизька сам, навіч. Крім того, треба забрати назад зонди радіомаяків з мінеральними пробами. А може, вдасться навіть здійснити й висадку… ЕН стверджував, що вона дуже небезпечна, і Стів підтвердив це. Однак люди Землі змогли проникнути так далеко в космос саме тому, що рефлекс пошуку у них був сильніший від інстинкту самозбереження.

Є, щоправда, параграф Космічного статуту: «У разі серйозного захворювання одного з космонавтів планетоліт із екіпажем з двох чоловік має негайно прямувати на найближчу стаціонарну базу». Найближча стаціонарна зараз на Ганімеді. Зробили вони чимало, навіть якщо виключити останнє відкриття. Але саме це останнє — найбільш вражаюче. Як же зупинитися тепер на півдорозі… Ніколи ще за три з половиною сторіччя космічної ери перед людьми Землі не виникав так зримо доказ, що вони не самотні в безмежному Всесвіті. Якщо, звісно, сама форма уламка є таким доказом. Речовий склад може виявитися другим доказом. Але для цього треба дістати назад зонди або висадитися на фрагмент.

А як бути з тим параграфом? Стів, щоправда, стверджує, що він цілком здоровий, що страх, пережитий у польоті, і непритомність — дурні випадковості. Крім того, їх усе-таки троє: ЕН — повноправний учасник експедиції. Діючий Космічний статут затверджувався понад десять років тому. Тоді ще не існувало кібернетичних інтелектів, подібних до ЕНа. Кіберів попередніх поколінь статут не брав до уваги. Але ЕН не звичайний кібер. То як тепер із цим параграфом? Свідоме порушення Космічного статуту також загрожує дискваліфікацією. Як він має вчинити?

Думки поверталися немов по колу, проганяючи сон. А відпочинок був необхідний, Рей відчував це. Вислизнувши зі свого спального «кокона», він пройшов у душову. Пробіг поглядом програми, вибрав блакитну, якою ніколи не користувався. Під кнопкою цієї програми був напис: «При крайньому збудженні. Гранично заспокоює». Проте й після заспокійливих водно-повітряних процедур цієї програми заснути вдалося не відразу.

Вони вилетіли удвох з ЕНом, залишивши Стіва самого на планетольоті, що завис у ста кілометрах над блакитним овоїдом. До самого старту розвідувальної ракети ЕН продовжував наполегливо відраджувати Рея від польоту. Лише зайнявши крісло другого пілота в тісній кабіні ракети, він нарешті замовк і, вклавши пальці лівої руки у спеціальні гнізда на панелі управління, мовби відокремився від Рея, хоча тепер вони сиділи зовсім поряд. Ліктем правої руки, що лежала на бильці крісла, Рей відчував крізь тканину еластичного комбінезона гнучкий і рухомий ліктьовий суглоб кібера. Погляд Ена був спрямований уперед, в ілюмінатор прямого огляду. Покази приладів на панелі управління не цікавили його. Під’єднавшись до електронного мозку ракети, він сам став частиною складної електронно-обчислювальної апаратури маленького космічного корабля.

Падіння ракети до поверхні третього кільця було недовгим. Золотисте, медово-перламутрове забарвлення кільця потемніло, і майже негайно проступили всі відтінки видимої частини спектру. Кольори, підкреслені тінями й чорнотою проміжків, стали контрастними й різкими. Блакитнувата пляма овоїда загубилася у фантастичній строкатості барв.

Лише тепер Рей по-справжньому оцінив вражаюче мистецтво Стіва, що зумів відшукати в цьому різноколірному хаосі єдино потрібну крупинку з замовклим радіомаяком. Чи зможуть вони повторити карколомне рішення? Рей із сумнівом поглянув на свого супутника.

Електронний Наставник сидів абсолютно нерухомо. Здавалося, він услухається в дзюркотливі наспіви електронної апаратури корабля. Рей бачив лише античний профіль, обрамлений золотистою борідкою, і зелене вічко медальйона, який світився спокійно й рівно.

— Ви відхилилися убік, — почувся із одного з екранів голос Стіва. — Ваша поправка…

— Все гаразд, Стіве, — спокійно сказав ЕН, — уже підрахована. Через кілька хвилин ми вийдемо до того фрагмента. Орієнтуємося за твоїми голограмами. Тримаю їх у пам’яті і зіставляю з реальною картиною. Не всі голограми хороші, але користуватися ними для загального орієнтування можна.

Обличчя Стіва на екрані скривила чи то усмішка, чи то гримаса, але він змовчав.

— Передати тобі управління? — запитав Рей, кинувши швидкий погляд на Електронного Наставника.

— Вже прийняв — через автопілота, — спокійно відповів ЕН, не повернувши голови.

«Феноменальна конструкція», — промайнула думка в мозку Рея. — А втім, чому «конструкція»? Асоціативне логічне мислення, неосяжна пам’ять, практично миттєві гальмівні реакції… Значить — і уява, і сила, здатна її приборкати. Що, власне, нас розрізняє? Він навіть досконаліший від мене. Йому не потрібне повітря для дихання і спеціальна їжа. Достатньо невеликої підзарядки, в крайньому випадку просто від сонця, через сонячні акумулятори. Якщо ми здійснимо висадку, він може без скафандра вийти в космос, навіть минувши шлюзові камери, і залишатися там необмежено довгий час. Люди самі створили цей штучний інтелект, можливо досконаліший, аніж їх власний. Якщо він ще й не досконаліший від нас, то рано чи пізно зможе досягти досконалості, і тоді… Чи не вони прийдуть нам на зміну у створеній нами-таки «технологічній цивілізації?»

— Ми над цим фрагментом, Рею, — почувся спокійний голос Електронного Наставника. — Ти як і раніше хочеш здійснити висадку?

Рей окинув поглядом екрани. На одному застигло напружене обличчя Стіва. На решті поволі зміщувався різноколірний хаос кам’яних брил, з яких складалося третє кільце. Вони були всілякої форми і розмірів: одні округло згладжені, інші вугласті, із зазубреними краями, посічені глибокими зяючими тріщинами. Розміри нескінченно варіювалися — від величезних скельних уламків, поперечником у багато десятків метрів, до невеликих каменів, які можна було взяти в руку. Все це різноколірне кришиво поволі рухалося за якимись своїми законами.

— Ти бачиш його? — запитав з екрану Стів.

— Здається, так, але не бачу ваших зондів.

— А що в ефірі?

— Твій голос і… звичайні перешкоди.

— А луна?

— Немає ніякої луни.

— Дивно…

— Дивне інше, Стіве. Я не бачу ні наших зондів, ні тих деталей, які ми прийняли за штучні. Фрагмент, вочевидь, той, але…

— Це той фрагмент зі стовідсотковою вірогідністю, — спокійно сказав ЕН, — просто під нами овальний зелений майданчик, перетнутий червонуватими жилами. Його край є на багатьох голограмах Стіва. Фрагмент знову змінив положення щодо площини кільця.

— Овальний зелений майданчик з червоними жилами, — повторив з екрану Стів. — Пригадую…

— Дивно, що при такій рухливості уламків вони давним-давно не перетворилися на порох, — відзначив Рей, обережно орієнтуючи ракету так, щоб ілюмінатор прямого огляду був звернений у напрямі зеленого майданчика. — І вже зовсім незрозуміло, як у цьому кришиві могли зберегтися залишки якихось штучних споруд…

— Мабуть, зіткнення уламків тут відбуваються украй рідко, — сказав Електронний Наставник, не відриваючи погляду від ілюмінатора прямого огляду. — Це цілком ясно. Дотикання частинок ніде не видно. Всюди існують проміжки. Те саме було й на всіх без винятку голограмах. Рухи всередині кільця урівноважені. Існують якісь сили відштовхування, що не дозволяють фрагментам дотикатися один до одного.

— Незрозуміло, — повторив Рей.

— ЕН має рацію, — втрутився з екрана Стів. — Я також ніде не спостерігав дотикання фрагментів.

— Навіть якщо зіткнення відбуваються з частотою один раз на тисячу років… — почав Рей і раптом насторожився й замовк.

— Ось якщо ми своїм втручанням чи посадкою порушимо тут порядок руху, — сказав ЕН, — зіткнення почнуться з вірогідністю ста відсотків, і важко буде прогнозувати їх результати.

— Ти чув, Рею? — запитав з екрану Стів.

— Так, тепер чую. Дивно, дуже дивно…

Електронний Наставник повернув до нього незворушне обличчя:

— Що ти чуєш, Рею?

— Голос… Чийсь голос… Ти хіба нічого не чуєш, ЕНе?

Кібер поволі похитав головою.

— Лише тебе і те, що говорить Стів. Більше нічого.

— Вслухайся гарненько!

— З вірогідністю ста відсотків на наших частотах зв’язку немає нічого, окрім звичайних перешкод.

— Але ж я виразно чую! — вигукнув Рей.

Він подався вперед, і на його обличчі застиг вираз напруженої уваги.

З екрану Стів кивав розуміюче і вдоволено.

— Вимикаю канали зв’язку з планетольотом, — сказав нараз Рей, не дивлячись на екран. — Вони заважають мені у встановленні контакту. Ти зрозумів, Стіве? Вимикаюся на деякий час.

Стів неспокійно ворухнувся на своєму екрані.

— Стривай… — почав він, але екрани вже гасли один за одним.

Рей притиснувся чолом до ілюмінатора зовнішнього огляду. Напружено вдивлявся у зелений з червоними розводами майданчик, над яким, усього в декількох десятках метрів, нерухомо повисло дископодібне тіло розвідувальної ракети. Відтак очі його заплющилися і голова безсило впала на груди.

— З ним трапилося те саме, що і з тобою, Стіве, — сказав Електронний Наставник. — Спочатку галюцинації, відтак непритомність. Коли він знепритомнів, я увімкнув екран зв’язку і повернувся.

— Це не непритомність, — кволим голосом заперечив Рей. — Радше гіпнотичний сон. Вони намагалися загіпнотизувати мене…

— Хто «вони», Рею?

— Вони… Чиї голоси ми чули.

ЕН неспокійно ворухнувся на своєму місці:

— Зі стовідсотковою вірогідністю…

Його зелений медальйон засвітився уривчасто й яскраво.

— Зі стовідсотковою вірогідністю, голубе, — підхопив Стів, — уся ця чортівня лежить за межами твоїх можливостей. Наших, утім, також, — помовчавши, додав він.

Електронний Наставник підняв угору вказівний палець:

— Електромагнітні коливання будь-якої частоти…

— Очевидно, ми мали справу не з електромагнітним полем, — тихо сказав Рей. — Це щось інше. Можливо, біополе…

— Всі поля мають електромагнітну природу.

— Усі відомі, ЕНе, для яких люди і створили теорію електромагнетизму. Але багато що ще залишається за межами сучасної науки. Гравітація, наприклад. Ми навчилися відтворювати її штучно, але природа її як і раніше неясна. Те ж саме і з біополями. Припускається, що вони мають існувати. А ось які їх властивості, можливості…

— Помовч, Рею, — порадив Стів. — Тобі ще не слід так багато говорити. Помовч і полеж спокійно. У нас достатньо часу, щоб усе, не поспішаючи, обговорити і ухвалити рішення.

Вони утрьох знову знаходилися в центральному салоні свого планетольота. Рей лежав на канапі. Стів і Електронний Наставник розташувалися віддалік у кріслах. У салоні стало тихо. Лише ледь чутний дзюркотливий наспів головного електронного мозку корабля доносився з-за напіввідсунутих дверей, що вели в коридор. Рей першим знову порушив мовчанку:

— Треба сповістити Базу на Ганімеді, Стіве. Повідомити про нашу знахідку. Хтозна, які наслідки вона може мати для людства.

— Ти маєш на увазі наслідки… контакту?

— Вся річ у тому, з чим ми зіткнулися? Що це — ретранслятор у іншу зоряну систему чи уламок давньої минувшини — «лист», залишений зниклою цивілізацією нашої Сонячної системи? Наприклад, від братів по розуму з Фаетона?

— Чи епідемія галюцинацій у земних космонавтів, — безневинно відзначив Електронний Наставник.

— Для будь-якої епідемії потрібна причина, голубе, — усміхнувся Стів. — Якби це трапилося лише зі мною або лише з Реєм, тоді інша річ. Когось із нас треба було б списати на Землю. А так виходить, що причина в цьому шматку каменю — там, у тисячі кілометрів під нами. Я тепер починаю думати, що і вийшов-бо я на нього не випадково. А що? Могло спрацювати це саме біополе, — і Стів постукав себе вказівним пальцем по скроні. — Вони знали, чого хочуть, — додав він, підморгнувши Рею.

— Але ваші реакції відрізнялися, — сказав Електронний Наставник.

— Відрізнялися, — кивнув Стів. — Мене охопив страх, а його, — Стів указав на лежачого Рея, — цікавість. Але ми обидва не встигли по-справжньому вступити в контакт. Я — тому що втік сам, а він — тому що його забрав ти.

— Я мусив так учинити, — заперечив Електронний Наставник.

— Можливо… Хоча не зі стовідсотковою вірогідністю. Пристрій цей, найпевніше, призначений для контакту з іншим розумом. Навряд чи це пастка для наївних космонавтів. І якщо я маю рацію, треба було витримати весь сеанс зв’язку до кінця. Тоді, можливо, не залишилося б і хворобливих наслідків. Адже в контакт ми вступали поступово, а переривали його дуже різко…

— Ти, певно, маєш рацію, Стіве, — відзначив Рей, не підводячи голови. — Для мене цей контакт лише починався. Спочатку голоси. Я їх не розумів, але чув усе виразніше. Їх було два — чоловічий і жіночий.

— Я чув лише жіночі, — вставив Стів.

— Ймовірно, то було свого роду «налаштування апаратури». Налаштовування на «твою хвилю», Стіве, і на мою… Я почав здогадуватися, що сприймаю ці голоси не слухом. Вони звучали просто в мозку. Тоді я спробував їх зрозуміти, і, здається, почав розуміти. Виникли якісь дивні зорові образи. Я мовби ставав кимсь із моїх співрозмовників і його очима побачив другого. То була прекрасна жінка в легкому, прозорому вбранні. Груди її високо здіймалися, в її очах я читав рішучість, скорботу і величезне знання. Вона щось говорила мені, в чомусь хотіла переконати… Я бачив її все ближче… А потім — відразу пітьма, і я отямився на цій канапі.

— Я мусив так учинити, — повторив Електронний Наставник, але в його голосі вже не було колишньої переконаності.

— Все правильно, ЕНе, — відзначив після довгого мовчання Стів. — І проте…

— Проте доведеться спробувати ще раз, — виснував Рей, підводячись із канапи. — Але спочатку треба зв’язатися з Базою на Ганімеді.

Виявилося, що це неможливо. І Ганімед, і Марс, і Земля не знаходилися в зоні прямої радіовидимості. Їх заступала громада Сатурна.

— Через три земні доби стане можливий радіозв’язок з Марсом, — оголосив Електронний Наставник, закінчивши необхідні розрахунки.

— Що чинимо? — поцікавився Стів.

— Піду на встановлення контакту ще раз, — проголосив Рей.

— Не схвалюю це рішення, — сказав ЕН.

— А що ти пропонуєш?

— Повернення. Завдання пошуку виконане. Решта — космічний міраж. Причина — втома вашої психіки.

— Чому ж міраж виникає лише біля брили, на якій збереглися сліди штучних споруд?

— Імовірність штучного походження…

— Пам’ятаю: п’ятдесят відсотків. Або — або…

— Людський розум недосконалий і ненадійний. Легко стомлюється і швидко виходить з ладу. Програмування недосконале. Його відчуття за межами досвіду ірраціональні.

— Це тобі підказує твій власний досвід, ЕНе?

— Так мовиться в безлічі ваших книг, присвячених людському мозку. Чи маю я вірити їм?

— Маєш вірити. Проте можливості мозку ще далеко не розкриті. Зараз ми на порозі Невідомого. Тобі зрозумілий сенс цього виразу?

— Звичайно. Поріг Невідомого — межа знання і незнання. Ми знаємо, що третє кільце цієї планети складається з кам’яних уламків. Ми знаємо також, що у цієї планети немає радіаційних поясів. Значить, усі її випромінювання поглинаються речовиною кілець. І ми зовсім не знаємо, Рею, яких додаткових властивостей набула ця речовина, мільярди років поглинаючи заряджені частинки. І як вона може впливати на недосконалий і тендітний людський мозок.

— Слушно, ЕНе. Але ти говориш про електромагнітні випромінювання. Їм протистоять наші захисні поля, достатньо надійні, як тобі добре відомо. Сигнали ж, прийняті мозком, — моїм і Стіва, — щось інше. До речі, вони вільно проникли крізь захисне поле ракети, але не були сприйняті твоїм електронним інтелектом. Це особливий вид енергії, що впливає лише на людський мозок.

— Ти хочеш сказати, що моє програмування також недосконале?

— Твоє програмування чудове, ЕНе, але в природі, вочевидь, просто не існує єдиного способу осягнути неосяжне. Щось знаходиться за межами наших можливостей, щось за межами твоїх. Але всі разом, спільно — ми, мабуть, володіємо всім необхідним.

— Я повинен буду знову летіти з тобою, Рею?

— Так.

— І ти як і раніше хочеш висісти на цю брилу?

— Якщо буде потрібно.

— Від чого це залежатиме?

— Перш за все від того, чи вдасться встановити контакт.

— Контакт із чим?

— Ну, цього ми поки не знаємо…

— З міражами, — підказав Стів. — З міражами, які виникають щоразу, коли хтось із нас наближається до цієї клятої брили. З міражами, які ти не в змозі побачити і зрозуміти, ЕНе, тому що… Словом, усе це наразі наукова гіпотеза, голубе. А гіпотези, як відомо, бувають неправильні, правильні й наукові. Наукові треба перевіряти. Висновок: гіпотезу Рея необхідно перевірити. Я для цієї перевірки, на думку Рея, не підходжу, значить, залишаєтеся ви з ним, вірніше, залишається він, тому що тобі буде відведена роль гальма безпеки. Ти зупиниш його тієї миті, коли він спробує прочинити двері туди, звідки космонавти не повертаються.

— Прочинити двері… — поволі повторив Електронний Наставник. — Ні. Цього не можна робити. Тепер я певен, хоча й не знаю чому. Ви називаєте це інтуїцією, але в мене не може бути інтуїції. Лише підрахована вірогідність і прогноз. А для прогнозу недостатньо даних.

— Про що ти? — запитав Рей, уважно дивлячись на Електронного Наставника.

— Важко пояснити словами. У мене є особливий індикатор самоствердження, пов’язаний з цим медальйоном. — ЕН діткнувся тонкими білими пальцями до зеленого медальйона на грудях. — Я не знаю, як це відбувається, але… поки медальйон увімкнений, я відчуваю себе особистістю, ймовірно в чомусь подібною до вас. Якщо його вимкнути — а іноді це трапляється автоматично, при емоційних перевантаженнях, — я перетворююся на машину — дуже досконалу електронну машину, але не більше… Зникає все, що, ймовірно, і складає сенс особистості. Настає дивовижний спокій там, усередині, і я тоді здатен лише виконувати накази — точно, але бездумно. І ось при увімкненому медальйоні я кілька разів уловлював якесь дивне випромінювання. Випромінювання небезпеки? Не знаю, що це таке. Воно не піддається… кількісному аналізові. Я не міг визначити і джерело. Можливо, все третє кільце цієї планети. Можливо, якісь його частини. Але щось таке існує…

— А раніше ти… не відчував цього, ЕНе?

— Коли раніше, Рею?

— До того, як ми з’явилися в околицях третього кільця.

— Ні.

— Коли ти уловив це вперше?

— При одному з польотів Стіва. Це був його восьмий виліт до кільця.

— У восьмому я мало не зачепився за одну брилу. Розумієш, вона повернулася, коли я проходив над нею.

— Ти цього не розповідав, Стіве.

— Дрібниця… Ну дряпнув би корпус ракети. Терраніт трохи міцніший від усіх цих порохнявих скель.

— Невідомо, Стіве. Адже ми ще жодного разу не торкалися їх.

— Видно неозброєним оком. Я політав над цим кам’яним лісом.

— І коли ще ти відчував випромінювання небезпеки, ЕНе?

— При ваших зближеннях з брилою міражів. Особливо виразно, коли Стів літав туди вдруге і хотів причалити. Я тоді попередив про небезпеку.

— Пам’ятаю. Я негайно наказав Стіву повертатися. А вчора також?

— Так. Дуже виразно.

— Але чому ти не сказав?

— Прилади нічого але показували. Ти міг мені не повірити. Я також почав сумніватися. Може, щось було не гаразд зі мною, як перед тим у Стіва, а потім у тебе.

— Все це дуже дивно, — задумливо сказав Рей. — Якщо до цього ще додати вихід з ладу двох наших зондів…

— Або навіть їх зникнення, — додав Стів. — Адже я так і не виявив свого першого зонда, а ви вчора не бачили другого.

— Самі зонди нікуди не могли подітися, — махнув рукою Рей. — Брила змінювала орієнтацію. Ми їх розшукаємо при наступному польоті. Чому вони замовкли? Конструкція надійна й ніколи раніше не підводила.

— З’ясуємо… Якщо повернемо їх.

— Ти сумніваєшся, Стіве?

— Мене бентежить ця чортова брила, яка раптом починає розмовляти голосами, що віддаються просто в мозку. Може, має рацію наш Мудрак, і все це не більше ніж міражі, галюцинація?

— Для них також має бути причина.

— Вона в нас самих, Рею. Ти віддав космосу замалим не двадцять земних років. І я близько того. Термін придатності сірих клітин добігає кінця.

— Дурниці. Літають і значно довше.

— Дивлячись де, старий. Тут ми з тобою в першопрохідцях. Предки наші воліли обходити околиці Сатурна.

— Не було потреби, ось і обходили.

— Також не зовсім точно, шефе. Потреба була. Років сто з гаком тому експедиції сюди відряджалися… Але невдало… Так, чи що, Мудраку?

Зелений медальйон на грудях Електронного Наставника засвітився яскравіше, коли ЕН заговорив:

— Як завжди, ти маєш рацію, Стіве. Декілька експедицій до Сатурна на початку минулого століття справді закінчилися катастрофами. Причини катастроф залишилися нез’ясованими. Але кораблі були недосконалі, на примітивному ядерному пальному. Захисних полів не мали. У космонавтів не було нинішнього досвіду космічної навігації.

— А у нас він тепер є, — пробурмотів Стів. — Особливо всередині кільця. Тому залишмося оптимістами, тим більше що іншого виходу немає…

— Мені не подобається твій настрій, Стіве, — різко сказав Рей. — Візьми себе в руки. Залишилося недовго. Завтра останній розвідувальний політ — і повертаємося на Базу.

— Слухаюсь узяти себе в руки перед останнім польотом, — сказав Стів, підводячись. — Якщо я правильно зрозумів, нарада закінчена і можна йти спати.

Вже дві з половиною години планетоліт МП-112 висить нерухомо над блакитним овоїдом третього кільця. Звідси, з висоти ста п’ятдесяти кілометрів, деталі структури кільця майже непомітні. Лише овоїд виділяється блідою блакитнуватою плямкою на світлій сріблясто-медовій поверхні, що пронизує чорноту космосу.

Стів переводить погляд з ілюмінатора прямого огляду на екрани зв’язку. На одному — кабіна розвідувальної ракети. Дві голови майже поряд. Голова Рея нахилена вперед. Очі заплющені. Вузьке підборіддя упирається в груди. Зморшки навколо очей і щільно стиснутих губ поглибилися і здаються ще різкішими. Поряд широке бліде обличчя, обрамлене золотистою борідкою. Нерухомі круглі очі ЕНа спрямовані з екрану просто на Стіва. Ось губи його ворухнулися. Електронний Наставник хотів щось сказати і не сказав. Повернув голову, поглянув на Рея, відтак — кудись убік. «Дивиться в ілюмінатор прямого огляду», — зрозумів Стів і також перевів погляд на другий екран. На другому екрані те, що ЕН бачить зараз у ілюмінаторі. Посічена глибокими тріщинами зеленкувата скельна поверхня. Зліва від неї вузький прискалок-полиця, немов складений з геометрично правильних плит, щільно припасованих одна до одної. Над прискалком прямокутний отвір, і в його глибині щось схоже на сходинки.

«Цього ж не було, — проноситься в голові Стіва. — Чи клята брила весь час змінює положення? Звідки взявся отвір і куди він веде?»

— Що там ще за дірка, ЕНе? — питає Стів, не дивлячись на центральний екран.

— Заглибина, що веде всередину брили, — спокійно відповідає з центрального екрану ЕН. — Вона була на одній із твоїх голограм, але в іншому ракурсі. А зараз ракета стабілізувалася точно навпроти неї.

— Відстань?

— П’ятдесят п’ять метрів.

— А якщо підійти трохи ближче?

— Ні.

«Упертий чорт, — думає Стів. — Можна спокійно підійти ще метрів на тридцять ближче, і тоді вдасться зазирнути всередину».

Але він мовчить. Управління ракетою Рей доручив ЕНу і попросив Стіва не втручатися. Цікаво, що «бачить» зараз сам Рей? Він у трансі вже понад годину.

— Як його самопочуття? — питає Стів, сердито поглядаючи на Електронного Наставника.

— Зараз пульс і дихання нормальні. Кров’яний тиск також. Кілька хвилин тому пульс різко прискорився, але відтак повернувся до норми. Енцефалограма[102] свідчить про напружену роботу мозку.

— Зачекаємо ще?

— Звісно. Він наказав не будити його без крайньої необхідності.

— Не подобається мені все це, — бурчить Стів, але так тихо, що ЕН не чує.

Минає ще година. Рей продовжує сидіти без руху. ЕН ритмічно переводить погляд з приладів, що фіксують стан Рея, на екрани зв’язку й ілюмінатор. Нарешті Стів не витримує:

— Чи не час закінчувати цей сеанс, Мудраку?

— Ні.

— Я починаю побоюватися за нього.

— Його фізичний стан у нормі, й енцефалограма не показує порушень. Мозок продовжує напружено працювати.

— Скільки це може тривати, хай йому чорт!

ЕН на екрані мовчки знизує плечима і демонстративно відвертається до ілюмінатора.

— Зовні чого нового? — питає через декілька хвилин Стів.

— Нічого.

— Як захисне поле?

— В порядку.

Неговіркий же сьогодні Електронний Мудрак. Власне, так і має бути, і Стів на його місці, напевно, поводився б так само. «На його місці!» Стів навіть підстрибує при цій думці. Виходить, що вони взаємозамінні? Він, Стів, уславлений космонавт, що віддав двадцять років життя підкоренню Космосу, і цей золотобородий манекен, набитий інтегральними схемами, кристалами і дротом. По суті, сьогодні Рей доручив йому навіть відповідальнішу функцію, ніж Стіву. І право вирішувати тепер у нього, а не у Стіва. І все тому, що Стів ганебно здрейфив тоді біля цієї клятої брили. Не збагнув, у чому річ, перелякався у втік. Хоча в чому річ, незрозуміло й зараз. Самі гіпотези. А гіпотези, як відомо, бувають правильні, неправильні й наукові. Наукові — це Рея, неправильні — його, Стіва, а правильні — звісно, у Електронного Мудрака. Вони середнє арифметичне зі всього, чим його натоптали. В даному випадку Мудрак вважає, що нічого реального немає, що два космічні аси спіткнулися на власних галюцинаціях. Якщо це так, значить, усе навколо суцільна нісенітниця, але Мудрак бере в ній активну участь і не хоче її перервати. З глузду можна з’їхати від усього цього! Куди простіше вести розвідувальну ракету над кам’яним лісом третього кільця… І треба ж було йому натрапити на цю кляту брилу. Як усе було б легко і просто без неї. Адже врешті-решт, якщо навіть Рей і «розлузає» ці голоси, де критерій об’єктивності його оцінки? Сама брила? Але хто відшукає її знову в безмежному океані кам’яних уламків? Тут і сотні електронних мудреців не допоможуть. Що ж це, як не гонитва за примарою. Ні, він на місці Рея…

— Увага, Стіве, він прокидається…

Голова Рея на екрані ворухнулася. Він глибоко зітхнув і розплющив очі. ЕН дає йому якісь пігулки, але Рей заперечно трясе головою. Простягає руку до пульта управління. Він щось говорить, і Рей, мабуть погоджуючись, киває у відповідь. Картина на другому екрані починає змінюватися. Розвідувальна ракета поволі обходить навколо брили. Стів упізнає знайомі обриси. Ось ці кляті форми, схожі на руїни. Але поряд щось нове. Правильна вирва, зовсім свіжа. Слід удару? Може, метеорит? Він ладен поручитися, що її раніше не було. Що ще за чортівня? Вирва привернула й їх увагу. Вона надовго залишається в полі зору.

— Що там таке, Рею?

— Терпіння, Стіве… Наразі все йде чудово. На Землі тобі вже забезпечено безсмертя.

Голос у Рея якийсь дивний. Наче надтріснутий. Може, це перешкоди? Вони явно посилюються. Навіть зображення стали нечіткими.

— Як там захисне поле, Рею?

— В порядку.

Це відповів ЕН. Рей зайнятий зараз брилою. Цікаво, чому він згадав про безсмертя? Хотів пожартувати? Йому не властиво…

Поле зору на другому екрані знову починає зміщуватися. Руїни і вирва зникають, відкривається досить широкий зелений майданчик. На його краю ще одна вирва. Також зовсім свіжа. Вже її-бо напевно не було. Стів збирався причалити до цього майданчика й уважно оглянув його.

— Слухай, Рею, здається, на цій клятій брилі з’явилося дещо нове.

— Дві вирви? ЕН стверджує, що їх немає на голограмах.

— Другої напевно не було, Рею.

— Значить, метеорит. Можливо, брила тому й утратила орієнтацію щодо площини кільця.

— Що ви там ще розшукуєте?

— Твої зонди. Їх ніде не видно.

— Дідько з ними! Повертайтеся. Захисне поле у вас має бути вже на межі.

— Треба узяти проби мінералів. Якщо не знайдемо твоїх зондів, доведеться запускати ще один або висаджуватися.

— А що з голосами? Ти їх уже не чуєш?

— Зараз ні. Цей їх «пристрій», вочевидь, витратив весь запас енергії і тепер має знову зарядитися. Але я дізнався вражаючі речі, Стіве.

— Уявляю…

— Навіть уявити не можеш. Це були голоси фаетонців.

— Фаетонців?

— Вони, звісно, називала себе інакше. Вони жили на п’ятій планеті, яку ми охрестили Фаетоном. Розумієш, цей Савченко мав слушність.

— А тепер?

— Що тепер?

— Де вони тепер?

— Ніде. Їх прах давним-давно розсіяний по Всесвіту. Як і сама їхня планета. Фаетон загинув близько двох мільярдів років тому. І вони всі — разом з ним.

— Але голоси? Це ж ретрансляція!

— Це особливий запис їх думок, які вони хотіли передати братам по розуму. Запис-застереження.

— А де він зберігався, запис? Де відтворююча апаратура? Якщо у гру входять два мільярди років…

— Сам запис залишений у цій брилі. У брилі, яку ти виявив, Стіве, і в інших, що розсіялися по всьому Всесвіту. Вочевидь, він зберігається в якихось кристалах. Я не зрозумів. Це надто складно. Нашій біологічній науці ще дуже далеко до їх знання. Ну, а «відтворююча апаратура» — мозок. В даному випадку — мій мозок.

— Чому ж вони не розсіялися по Всесвіту, якщо вміли більше від нас? Чому не покинули свою планету, раз здогадалися, що вона приречена?

— Чомусь не змогли. Всі їх спроби досягти інших планет закінчувалися страшними катастрофами.

— Незрозуміло.

— Дуже багато незрозумілого, Стіве. Їхнє послання мов спалах блискавки. Мені здається, я став старшим, принаймні, на десять тисяч років. А я-бо зрозумів так мало. Та головне не в цьому. Головне, що людський розум не самотній у Всесвіті. Два центри розумного життя виникли так близько. Значить, існують і інші. Значить, наше прагнення до зірок…

— Зачекай, Рею. Не захоплюйся! Кому вони адресували своє послання? Адже якщо це було справді два мільярди років тому…

— Розумові… Розумові Всесвіту. Вони були впевнені, що не самотні. І найкращі з них хотіли застерегти. Вони самі винні в загибелі своєї цивілізації та планети. Перед моїми очима промайнули страхітливі картини всезагального знищення в щонайбезглуздіших війнах. Ми щасливо уникли деяких небезпек нашого розвитку, але наша технологічна цивілізація, подібно до їх загиблої цивілізації, приховує ще й інші… Зараз нема часу детально розповідати, Стіве. Потім, на шляху до Ганімеда, ти дізнаєшся все. Твоє відкриття відіб’ється на долях подальшої історії Землі.

— Наше відкриття, Рею…

— Ні. Головне зробив ти. Ти відшукав їх листа, а я лише прочитав у ньому декілька рядків.

— Не будемо сперечатися. Повертайтеся.

— Ще трохи терпіння, Стіве. Я все-таки хочу висісти на цю брилу.

— Причалювання виключене, Рею.

— Знаю. Можна десантуватися за допомогою індивідуального двигуна і потім так само повернутися.

— Твій скафандр недостатньо надійний для такого експерименту.

— Висадка буде дуже короткою, Стіве.

— Ризик надто великий. Для людини, Рею. Вже якщо висадка тобі так необхідна, хай краще її здійснить ЕН. Наведену радіацію ми з нього потім легко видалимо.

— Ти чув, ЕНе?

— Я готовий.

— А не боїшся?

— Мені невідоме це відчуття, Рею. Крім того, перед виходом я можу вимкнути індикатор самоствердження.

— Гаразд. Ти лише візьмеш зразки скель і того матеріалу, з якого складені руїни. І заглянеш у отвір, що веде всередину брили.

— Я зрозумів, Рею.

Все подальше трапилося надто швидко, щоб Стів устиг втрутитися. ЕН вислизнув з ракети через декілька хвилин. Його оранжевий комбінезон було виразно видно на тлі зеленого майданчика, над яким нерухомо висіла ракета. Здається, ЕН ще не встиг торкнутися брили, коли назустріч ньому вдарила сліпуча іскра і на місці оранжевого комбінезона на мить спалахнуло маленьке нестерпно яскраве сонце. Всі екрани зв’язку на планетольоті МП-112 згасли одночасно, тому що відкинуте спалахом дископодібне тіло ракети зіткнулося з кам’яною брилою, породивши ще одне невелике сонце. З відстані в сто двадцять кілометрів воно навіть не здалося Стіву надто яскравим. Коли й воно згасло, на сріблясто-перламутровій гладіні кільця можна було розгледіти маленьку темну плямку в тому самому місці, де щойно знаходилася брила міражів, розвідувальна ракета, Рей, ЕН. У центрі цієї плямки тепер просвічувала одна з зірок південної півкулі Сатурна…

Слід було розрахувати шлях на Ганімед і ввести необхідні дані в електронну пам’ять обчислювальних машин планетольота, тому Стів змусив себе підвестися.

Все виявилося до смішного простим. Трагедія фаетонців, замкнених на своїй планеті й загиблих разом з нею, таємничі властивості кілець Сатурна, загибель земних кораблів у околицях цієї планети… В сиву давнину люди Землі, певно, вже здогадувалися про дещо. Тому й нарекли цю планету ім’ям кровожерного бога, що пожирав своїх дітей[103].

Анігіляція… Повне перетворення матерії на енергію при зіткненні речовини й антиречовини. Що може бути нещадніше! Нікчемний дотик земної ракети й антиречовини Фаетона, де все навпаки — ядра атомів з негативними зарядами, а позитрони[104] — замість електронів[105], і в результаті згубний вибух, якого не можна було уникнути.

Речовина й антиречовина в одній планетній системі. Як мало ще ми знаємо!

«Ех, Рею, Рею, дорого ж ти заплатив за твоє останнє відкриття. І ти, Електронний Мудраку, що увібрав у себе майже весь досвід земної науки! Випромінювання небезпеки — ти його правильно визначив, але недооцінив… Не вистачило одного, найостаннішого кроку… Я ще не знаю, що обіцяє людям твоє сьогоднішнє трагічне відкриття, Рею. Багато надій воно перекреслило, але в далекому майбутньому, коли Людина зуміє впоратися з антиречовиною, тоді, далебі, Рею, тебе назвуть «першим серед перших», — так думав Стів, а планетоліт МП-112 ніс його до Ганімеда.

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.}