Дивний світ

ЗАПИСИ В БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ

Свідомість поверталася поволі. Спочатку виникло відчуття тиші й мороку. Відтак я відчув своє тіло… Де я і що зі мною? Власне, хто я? І потім, чому я не знаю, хто я? Ймовірно, був хворий чи поранений?.. А може — автомобільна катастрофа? Чому нічого не бачу? Невже осліп?.. Наважуюся ворухнутися, і це вдається дивовижно легко. Підношу руку до голови і намацую опукле скло шолома. На мені шолом? Колись уже було таке…

У пам’яті спливає вервечка сріблястих літаків. Бетон злітної смуги. Суворе обличчя з синюватим шрамом на щоці — командир нашої ескадрильї… Я полегшено зітхаю. Тепер знаю, хто я. Я — військовий льотчик морської авіації Штатів Джон Сміт. Увечері ми вилетіли бомбити відступаючі колони фашистів. Мене збили біля Руана по наш бік фронту. Треба лежати і чекати, поки розшукають. Ніч скоро мине…

Якийсь час лежу спокійно. Відтак згадую про стрільця-радиста. Що з хлопцем? Чи живий? Намагаюся окликнути його в шоломофон, але не чую навіть звуку власного голосу. Дріт обірваний? Шарю в темряві…

Ні, це не тісна кабіна літака. Навколо порожнеча. Пальці натикаються на еластичну гладку поверхню підлоги, намацують якісь уламки, обривки дротів… Відтак оце — шорсткий шматок пористого каменю. Не бачу його, але добре знаю, що це базальт із дна Тихого океану. Він знаходився в герметично закритому футлярі з прозорого аллофану. Я часто дивився на темний пористий камінь і думав… Про що я думав? Ніяк не можу пригадати, і знову повертається неспокій…

Здається, Джона Сміта не цікавили базальти, коли він був льотчиком морської авіації. Був?..

А чому «був»? Значить, я вже не льотчик? Думки знову починають плутатися. Може, це сон? У шпиталі після поранення мене часто мордували кошмари. Стоп, тепер твердо знаю, що я не на фронті. Фронт — це було давно…

«Леді і джентльмени, через декілька місяців світ відзначатиме річницю закінчення світової війни. До цієї дати ми приурочимо…»

Дивовижно знайомий голос! Я певен, що чув його зовсім недавно… Голос і шматок базальту… Базальт тримаю в руці. Дивно, що камінь без футляра. Невже аллофановий футляр розбився? Неможливо. Він з біса міцний, цей аллофан.

«Джентльмени, тут усе гранично міцне. Сто відсотків безпеки…»

Знову в моїх вухах звучить той самий голос. Про чию безпеку йде мова? Про мою, Джона Сміта? Однак зі мною щось трапилося. Треба постаратися збагнути, що саме.

Намагаюся підвестися, повертаю голову. Слава Творцеві, зліва виразно видно неяскраву червонувату цятку. Світло! Перше світло в пітьмі. Що це — вічко приладу чи далека зірка? І яка відстань розділяє нас: метр, десятки кілометрів чи світлові роки? Чи не все одно. Я бачу… Тепер у мене є мета. Поповзу туди.

Обережно підводжуся. Яким незвичайно легким здається тіло! Роблю декілька рухів. Під ліктями й колінами хрустять уламки. Звідки стільки уламків? Обережно відгортаю їх зі свого шляху. Пальці натикаються на щось… Невже я не сам у цій пітьмі?! Рука інстинктивно відсмикується.

«Сміливіше, Джоне Сміт! Адже ти вже пригадав, що був льотчиком морської авіації. Сміливіше, й ти пригадаєш усе решта».

Я знову витягую руку: маленький вузький каблук, зігнуте коліно, еластична тканина скафандра, тонкі пальці голої руки. Вони холодні, мов метал.

Тремтячими руками повертаю нерухоме тіло. Намагаюся знайти кріплення шолома. Але шолома немає. Руки натикаються на пасма довгого волосся.

«Кетрін?.. Кетрін Мілс тут?!»

І тоді згадую все…

Це сталося цілком несподівано… Арчі вже провів основне гальмування. Ракета лягла на орбітальний курс. Я не відривав погляду від екрану телевізора. За двадцять кілометрах під нами пливли гори невідомого світу…

Уступчасті жовто-білі плоскогір’я, обведені окрайками густих тіней, спадали до плоских яскраво-жовтих низовин, схожих на піщані пустелі. Гладка поверхня пустель з незбагненною швидкістю змінювалася горами. Ланцюги виблискуючих піків пропливали внизу. По їх посічених тріщинами схилах швидко ковзала маленька сигароподібна риска — тінь нашого «Атланта».

Виднокрай, незважаючи на значну висоту польоту, здавався зовсім близьким. Сліпучо білі гребені високих гір здіймалися там у чорне небо і відкидали до підніжжя зубчасті фіолетово-чорні тіні. «Атлант», не зменшуючи швидкості, мчав уперед, і гори мовби никли, пливучи назустріч; а на зміну їм з-за обрію з’являлися все нові й нові велетенські нагромадження каменю. Це був неймовірний фантастичний візерунок яскравого світла й непроглядної тіні — здиблена і розтріскана поверхня планети, що пережила страхітливі катаклізми минулих епох.

У шоломофоні посадкового скафандра пролунав хрипкий голос Арчі:

— Увага, зліва по курсу кратер Арзахель. Йду на посадку. Увімкнути амортизацію крісел.

Поворот важеля амортизатора — і крісло мовби зникає. Але вже наступної миті порожнеча стає пружною і наростаюча сила люто втискує в неї ослабле тіло.

Дихати важко. Зображення на телеекрані втратило різкість, а можливо, просто потемніло в очах.

Я ще встиг розгледіти на екрані обрій, що поволі повертався, кошлатий край біло-фіолетового сонячного диска в зоряному небі, кільце чорно-білих урвищ. Кільце швидко насувалося знизу. На затіненому боці цього гігантського частоколу промайнули глибокі розколини, що, здавалося, доходили до підошви кільцевого хребта. Відтак на екрані телевізора з’явилася металева конструкція, схожа на ногу гігантського цвіркуна.

— Арчі випускає зовнішні стабілізатори, — чую в шоломофоні уривчастий від хвилювання голос Кетрін. — Сідаємо, Джоне, сідаємо… Перші люди…

Далі трапилося щось незрозуміле. Різкий удар стряс металевий корпус корабля. Все навколо закружляло, мов у стрімкій водоверті. Яскраво палахнув і згас екран. Нестерпний тягар стиснув груди. Я відчув, що задихаюся. Гуркіт ударів, тріск, скрегіт…

Звідкись здалеку долинув повний болю крик Кетрін:

— Джоне… Арчі… А-а-а!..

Відтак усе заглушило заливисте завивання моторів. Ймовірно, Арчі намагався вирівняти ракету. Ривок страхітливого перевантаження, удар, знову ривок…

«Дивно, що я ще живий…»

Струмінь уламків якогось приладу черкнув по склу шолома. Останній удар був найбільш сильним. Промайнула думка, що корпус корабля розламується на частини. Нездоланна сила вирвала мене з крісла…

18 березня 196… року

Я, геолог Джон Сміт, єдиний уцілілий учасник першої місячної експедиції, продовжую записи в бортовому журналі космічного корабля «Атлант». Наш корабель зазнав аварії при посадці на дно кратера Арзахель. Мої супутники — командир «Атланта» льотчик-космонавт підполковник Арчібальд Шервуд та астрофізик доктор Кетрін Мілс загинули. Причина аварії мені невідома. Ракета лежить майже горизонтально. Пульт управління сильно деформований. Я не зміг витягнути труп командира корабля з-під уламків контрольних щитів. Тіло Кетрін помістив у холодильну камеру. На ньому не видно зовнішніх пошкоджень. Ймовірно, не витримало серце… Сам я відбувся дрібницями — забої, невелике садно на скроні. Ракета постраждала дуже сильно.

Мені вдалося увімкнути аварійні акумулятори. Побіжний огляд внутрішніх приміщень показав, що наш «Атлант» залишиться на Місяці назавжди. Зруйнована командирська рубка, радіостанція, генератори струму, велика установка для конденсування повітря. Вийшли з ладу багато приладів, головний лічильно-обчислювальний пристрій — електронний мозок двигунів ракети, устаткування лабораторій. Найменше постраждали житлові кабіни. Аварійна установка повітрообміну діє. Якщо корпус ракети вцілів і не буде витоку повітря, мені забезпечено від трьох до чотирьох місяців життя в металевій домовині, якою став для всіх нас «Атлант». У тамбурі вихідного люка є ще два балони з рідким киснем і згущений кисень у балонах трьох зовнішніх скафандрів. У сумі це може відтягнути кінець ще на місяць-півтора. Отож, від чотирьох до п’яти місяців — чотири-п’ять місячних днів і чотири ночі. Це не багато для людини, якій ледве перейшло за четвертий десяток, але не так уже й мало для дослідника, що вперше опинився на Місяці. Втім, ще невідомо, чи стану я дослідником невідомого світу, від якого мене відокремлюють сталеві стіни «Атланта». Механізми внутрішнього люка заклинило при аварії, я навіть не можу проникнути в тамбур, де знаходяться скафандри…

Якщо вдасться відчинити вихідні люки і вибратися назовні, перш за все я повинен буду підняти зоряний прапор над кам’янистою пустелею. В інструкції екіпажу «Атланта» підняття прапора — це параграф перший. Прапор — символ завоювання… Втім, тепер я вже не завойовник. Я робінзон. І прапор для мене — лише символ далекої батьківщини.

19 березня

Вчора увечері закінчив огляд внутрішніх пошкоджень корабля. Дуже багато всього не витримало космічних випробувань. Генерал Першинг, звісно, перебільшував, коли говорив членам сенатської комісії про стовідсоткову безпеку польоту. Це ні для кого не було секретом, і насамперед для нас — екіпажу «Атланта». Але щоб найважливіші вузли корабля були змонтовані так недбало!.. Радіоапаратура вийшла з ладу лише тому, що не витримали кріплення щитів. Метал виявився надто крихким. Якби вцілів хоча б один щит, пошкодження передавачів не були б такі серйозні. А установка для конденсування повітря! Коли я збагнув, що з нею трапилося, мені стало ясно, що вона легко могла відмовити ще при старті. А ця установка — легені корабля, від її справності залежить доля експедиції.

Я знову пригадав слова генерала Першинга:

«Тут усе гранично міцно! Безпека сто відсотків».

Ці слова зараз здавалися майже насмішкою. Адже генерал був головою урядової комісії, що приймала «Атлант» і його устаткування…

Сьогодні вранці вдалося відчинити люк до вихідного тамбура. У тамбурі пекельний холод. Повітря просочується назовні крізь зовнішній люк. Кисневий балон одного зі скафандрів виявився порожнім — у нього був несправний кран. Значить, у моєму розпорядженні лише два вихідних скафандри з резервними балонами…

Всі спроби відчинити зовнішній люк виявилися безуспішними. Або деформований корпус ракети, або вона потрапила в якусь розколину і заклинена в ній. В обох випадках вибратися назовні буде нелегко.

До кінця першого місячного дня залишається сім земних діб. Я веду відлік часу за земним годинником. Дивовижно, що вціліли майже всі годинникові механізми, що знаходилися на «Атланті». Досі ще цокає маленький золотий дзигарик на руці бідної Кетрін…

20 березня

На Землі, звісно, вже зрозуміли, що з нами щось трапилося. Останнє повідомлення було послане з «Атланта» чотири доби тому, відразу після основного гальмування і виходу на колову місячну орбіту. Чи виконає генерал Першинг обіцянку?.. Монтаж резервної ракети має бути закінчений у кінці березня. Значить, майор Кросбі зі своїм екіпажем може стартувати на початку квітня. У першій половині наступного місячного дня він має бути тут. Усе питання в тому, чи захочуть вони ризикувати другою ракетою після невдачі «Атланта»? Старт «Атланта» зберегли в таємниці. Першу інформацію про політ збиралися дати після нашої радіограми про щасливу посадку на Місяць. Ця радіограма на Землю не надійшла…

Сьогодні весь ранок порався біля вихідного люка. Витік повітря через тамбур триває. Довелося зачинити двері до тамбура і працювати в кисневій масці. У тамбурі — мінус сорок. Вихідний люк немов приварило до корпусу корабля. Конструкція замків дуже складна. Декілька годин промарудився даремно.

Другу половину дня займався прибиранням у внутрішніх приміщеннях. Усі уламки перетягнув у коридор, що веде до командирської рубки. Двері в рубку я ще позавчора зачинив назавжди. Там могила Шервуда.

Сьогодні вдалося спаяти розірвані повітрогони, що ведуть у командирську рубку. Я продув рубку стиснутим азотом. У атмосфері азоту тіло Шервуда має зберегтися. Коли нас знайдуть тут, Шервуда відвезуть на Землю і з військовими почестями поховають у рідній Неваді…

Ми з ним разом воювали в Нормандії[1]. Після війни наші шляхи розійшлися. Я став геологом, а він — льотчиком-випробувачем, відтак космонавтом. Знову ми зустрілися за декілька місяців перед стартом «Атланта». Можливо, вже не розлучимося більше…

Якщо вони затримають виліт Кросбі, нас іще можуть розшукати росіяни. Я чув, що росіяни планували політ першої місячної ракети з людьми цього літа. Першинг хотів випередити їх… Тепер росіяни, можливо, прискорять виліт, дізнавшись про нашу аварію.

21 березня

Сьогодні вночі прокинувся від сильного поштовху. Мені здалося, що «Атлант» зрушився з місця. Я довго лежав і прислухався. Відтак увімкнув світло і обійшов приміщення. Наче все гаразд. Температура нормальна, апарат повітрообміну працює. Але поштовх усе-таки був. Флакон із тушшю, який я залишив відкритим на столі, перекинувся, і туш залила місячну карту. Весь ранок знову бився з вихідним люком і знову безрезультатно. Здається, вже починаю звикати до «космічного» холоду тамбура.

Після обіду вирішив перевірити вміст комори. Тут усього з лишком. Ймовірно, вистачило б роки на три. З запасами питної води гірше. Але на відведений мені час вистачить… Вдалося відремонтувати один із невеликих приймачів. Він запрацював, але, окрім шерехів і свисту космосу, нічого не чую. Чи щось не так під’єднав, чи для земних передач він надто слабкий? Якби вдалося почути Землю!..

22 березня

Сьогодні на Землі день весняного рівнодення — поворот на нове літо. А тут до кінця першого місячного дня залишається ще три земні доби. Не полишаю спроб відчинити вихідний люк, але наразі нічого не виходить. Вирізати замки люка автогеном неможливо — апарат безсилий проти панцира «Атланта».

Вчора описав нашу невдалу посадку на Місяць. Укладу ці аркуші в бортовий журнал. Записи в бортовому журналі вестиму до останньої години перебування на «Атланті» — якою б вона не виявилася, остання година…

Іноді обсідають сумніви… А що, коли генерал Першинг вважає всіх нас загиблими і виліт Кросбі відкладений надовго? Єдина надія на Джеферсона і його авторитет. Старий здатен здійняти галас на весь світ… Адже він одного разу вже врятував мені життя. Тоді в Чилійських Кордильєрах ми з пілотом померли б від голоду або замерзли б на льодовиках. Кляті вертольоти! Ми так і не зрозуміли, чому відмовив мотор… А Джеферсон сам розшукав нас після безперервного тридобового кружляння над крижаними верховинами. Старина Джеферсон! Ми об’їздили з ним усі шість континентів. На нього можна покластися…

23 березня

Все думаю про нічний поштовх. Місяцетрус? Скільки нового можна дізнатися, вийшовши назовні. Який посміх долі! Знаходитися менш ніж за метр від невідомого дивовижного світу і не мати змоги вступити в нього. Навіть, можливо, не побачити…

25 березня

Люк усе не вдається відчинити, а з приймача не чути нічого, окрім тріску. Завтра має зайти сонце. Почнеться чотирнадцятиденна місячна ніч… Що відбувається зараз на Землі? Чи дізналися люди про наш політ? Чи готує Першинг рятувальну експедицію. Якщо про політ стало відомо, громадська думка може примусити генерала й сенатську комісію послати другу ракету. І росіяни напевно спробують щось зробити…

Зараз, коли записував ці рядки, виразно відчув легке тремтіння столу. Я поспішно пройшов у тамбур. Торкнувся рукою зовнішньої стінки. Стінка злегка вібрувала. Що означають усі ці струси? Вони не можуть бути пов’язані зі зсувами самого «Атланта». Значить, тремтіння місячної поверхні? Все ще не можу повірити, що це знаки місяцетрусів!..

Тремтіння незабаром стихло і більше не повторювалося. Серед устаткування нашої лабораторії були два портативні сейсмографи[2]. Один з них при аварії розбився вщент. Другий, можливо, вдасться відремонтувати. Займуся цим завтра, після чергового сеансу біля вихідного люка. Я пораюся в тамбурі біля люка щоденно дві-три години з невеликою перервою для обігріву. У тамбурі дуже тісно; працювати доводиться без скафандра, а мороз там сорок-сорок п’ять градусів. Ймовірно, вихідний люк знаходиться в тіні скелі або урвища і сонячні промені до нього не проникають. А можливо, вся ракета лежить у тіні чи потрапила в глибоку тріщину… Припущення, самі припущення!.. Люк треба відчинити за всяку ціну.

27 березня

Вчора вночі довго не міг заснути. Думав про Землю. Напевно, вона світить зараз над рештками «Атланта»… У повсякденні дріб’язкових турбот ми іноді забуваємо про те, якими скарбами володіємо на Землі: ми можемо розчинити вікно і слухати, як шарудять краплі дощу серед листя жасмину, можемо зустрічати кожен сонцесхід і вдихати гіркуватий запах трав, принесений вечірнім вітром… Як важко уявити, що все залишилося там, серед зірок: і небо з хмарами, до якого звик з дитинства, і ласкаве тепло земного сонця, зелена сутінь лісів, безугавні шерехи моря, метушливі, задимлені міста… Все, цілком усе там… Тут немає нічого, окрім холоду, порожнечі, мороку. Будь-яка із земних пустель — оаза життя в порівнянні зі світом, куди закинутий «Атлант».

У перші дні ув’язнення в рештках «Атланта» я намагався втішити себе думкою, що я самотній. Моїх близьких забрала війна. Окрім двох-трьох приятелів, ніхто не чекає мого повернення й ніхто не стане проливати сльози, дізнавшись, що Джон Сміт не повернеться. Інша річ Шервуд, у нього залишилася на Землі велика сім’я, або Кетрін — її чекають мати і, здається, наречений…

Але минулої ночі, думаючи про Землю, я раптом зрозумів, що зовсім не самотній… Адже у мене є три мільярди близьких — друзів і рідних, з якими я пов’язаний нерозривними узами почуттів, думок, бажань, сподівань, пов’язаний до останнього кроку, до останнього подиху… Люди Землі, ви всі — близькі мої. І я був би щасливий зустріти й обняти кожного, так-так, кожного з вас — від Папи римського до останнього чистильника чобіт…

День не приніс з собою нічого нового. День — це за моїм годинником. За сталевими стінами «Атланта» ніч, і вона триватиме до 8 квітня. Невже мені так і не вдасться вибратися назовні?

А годинник на руці Кетрін усе йде…

29 березня

Вчора закінчив налагоджувати сейсмограф. Установив його у вцілілому відсіку лабораторії. Стрічка розрахована на дві земні доби. Подивимося, що покаже запис… Останніми днями часто ловлю себе на тому, що розмовляю вголос під час роботи. Кепський знак! Треба стежити, щоб це не увійшло в систему. Так недовго і схибнутися… За всяку ціну я мушу відчинити люк і вийти назовні, хоч би це позбавило мене половини залишеного повітря.

31 березня

Вражаюче!.. Проявив першу стрічку сейсмографа. Маятник ні на секунду не залишався у спокої. Кратер, у якому знаходиться «Атлант», зазнає безперервного сейсмічного тремтіння. Окрім постійного тремтіння, прилад записав декілька різкіших поштовхів — силою 2–3 бали[3]. Ймовірно, я не помітив їх лише тому, що весь час знаходжуся в русі. Вважаю, що вдалося зробити велике відкриття. Вони зовсім не мертві, ці гігантські кратери і кільцеві гори. Цікаво, яка причина поштовхів — рухи місячної кори чи виверження місячних вулканів? Починаю думати, чи не використати заряд пластиду[4] проти замків вихідного люка. Якби я був упевнений у міцності стінок тамбура! Вибух може пошкодити їх, і тоді запас повітря відразу скоротиться до вмісту балонів двох вихідних скафандрів — це дві доби з хвостиком…

Мабуть, цей крайній захід краще приберегти насамкінець — коли відмовить апарат повітрообміну. Наразі він працює нормально: його покажчик зміщується у бік червоної позначки зі швидкістю, яка дає надію на три земні місяці… Не варто відмовлятися від них без крайньої необхідності.

1квітня

Перший день земної весни… У мене все як і раніше.

3 квітня

Нарешті вдалося… Сьогодні відсунув один із трьох засувів вихідного люка. Гадаю, що з двома іншими справа піде легше. Якщо мені призначено повернутися на Землю, перші слова «вдячності» адресую конструкторам замків вихідного люка. Хай запатентують свій винахід для сімейних склепів. Сто відсотків гарантії, що живі будуть назавжди убезпечені від появи привидів.

Сейсмограф безперервно записує тремтіння. Сильніші поштовхи відбуваються кожні три-чотири години. Деякі з них я відчуваю по струсу корпусу «Атланта». Там, за сталевими стінами корабля, б’ється пульс живої планети…

4 квітня

Минулої ночі пережив неприємні хвилини. Прокинувся від відчуття, що хтось увійшов до моєї кабіни. Я поспішно увімкнув світло. Кабіна була порожня, але двері в коридор виявилися відсунутими. Можливо, лягаючи спати, я забув їх зачинити?

Я піднявся, щоб засунути двері, і тут до моїх вух донеслося якесь дивне шелестіння. У навколишній глибокій тиші воно пролунало дуже виразно. Я не марновірний, але, зізнаюся, злякався. Чомусь подумав про Кетрін… Стрімко засунув двері, двічі повернув рукоятку засувів. Відтак почав прислухатися. У коридорі було тихо. Я чув лише гучні удари свого серця.

Минуло чимало часу, перш ніж я зважився відчинити двері і вийти в коридор. Відтак усюди увімкнув світло, обійшов приміщення «Атланта». Все було гаразд. Не міг лише змусити себе зазирнути всередину холодильної камери, де лежить тіло Кетрін. Лише упевнився, що зовнішні засуви дверей засунуті.

Заснути вже не зміг. Решту ночі провів біля приймача. Уважно вслухався в шерех і тріск ефіру. Іноді починало здаватися, що чую якісь голоси, уривки фраз. Але, ймовірно, це були звукові галюцинації.

Після сніданку подався до тамбура. Промарудившись кілька годин, відсунув і другий засув. Третій вирішив залишити на завтра. Невже завтра вдасться вибратися назовні?

Увечері примусив себе відкрити холодильну камеру… Кетрін лежить усе так само… І годинник усе йде…

7 квітня

Я нічого не можу вдіяти з третім засувом зовнішнього люка. Немов його метал сплавився з пазом, у який він увійшов. Завтра над кратером Арзахель знову зійде сонце. Перша двотижнева ніч минає. Якщо генерал Першинг вишле рятувальну ракету, Кросбі буде тут 12 або 13 квітня. Значить, ще шість днів… Але чи зуміють вони проникнути в корпус «Атланта»? Здається, я вже безсилий зробити ще щось для свого звільнення. Хіба застосувати пластид? Але це, найімовірніше, самогубство.

8 квітня

Сьогодні вночі стався сильний місяцетрус. Поштовхи були такі різкі, що корпус «Атланта» змінив положення. Мене скинуло з койки на підлогу. Лише завдяки незначній силі тяжіння обійшлося без забоїв. Поштовхи швидко припинилися, і я вирушив оглядати пошкодження. Корпус корабля витримав і це випробування. Витоку повітря з внутрішніх приміщень не було. Але сейсмограф вийшов з ладу. Довелося цілий день лагодити і налаштовувати його. Дещо перекинулося і розбилося, але, загалом, серйозних пошкоджень я не виявив. А за земними масштабах струс був десятибальним. Що трапилося під час поштовхів зовні? Сьогодні я весь день був такий зайнятий, що навіть не намагався поратися в тамбурі.

9 квітня

Поштовхи повторюються знову і знову. Один був досить сильним, і сейсмограф знову розрегулювався. Невдале місце вибрав професор Джеферсон для посадки «Атланта». А можливо, тут скрізь так? Поштовхи можуть пошкодити рятувальну ракету на стартовому майданчику і роблять надзвичайно небезпечною саму посадку. Якби я міг попередити Кросбі! Ще раз спробував полагодити один з передавачів. Безрезультатно… Не вистачає багатьох деталей, а крім того, я недостатньо сильний у радіотехніці. Людина, що вирушає в такий політ, мусить знати геть усе… Я не склав би іспит на сучасного робінзона. І ось результат…

10 квітня

Кросбі має прилетіти післязавтра або тринадцятого. Мене дуже непокоїть сейсмічність цього району. Кросбі не підозрює про неї. Його ракета після посадки може перекинутися від поштовхів. Тоді всі вони також загинуть. Третьої ракети, готової до польоту найближчими місяцями, у Першинга немає. Можливо, було б краще, якби Першинг не дозволив старт рятувальної ракети?..

13 квітня

Всі ці дні не відходив від радіоприймача. Хоч який він слабкий, передачі Кросбі я уловив би принаймні від середини його шляху. Але я нічого не чую, окрім шереху і тріску космосу. Невже старт рятувальної ракети відкладений? Утім, Кросбі може вилетіти трохи пізніше. До кінця місячного дня ще дев’ять земних діб…

17 квітня

Без змін… Імовірно, старт Кросбі відкладений до наступного місячного дня. Першинг хоче краще підготувати рятувальну експедицію.

19 квітня

До кінця місячного дня залишається три доби… Я підрахував, що коли апаратура повітрообміну працюватиме так само, як вона працювала досі, повітря вистачить до середини червня. Ймовірно, вони там на Землі вважають, що на найближчий час ми забезпечені всім необхідним. Якщо не загинули відразу, то можемо зачекати… Це схоже на генерала Першинга. «Тверезий розрахунок» у нього на першому плані.

21 квітня

Я маю провести в «Атланті» другу місячну ніч. Завтра зайде сонце. Постараюся запастися терпінням. Тим паче, що нічого іншого мені не залишається. Покинув чергування біля радіоприймача. Кросбі не прилетить уночі.

22 квітня

Зовні знову ніч. Чому все-таки Кросбі не прилетів? Невже наш політ збережений у таємниці і Першинг… дурисвіт?

24 квітня

У кратері Арзахель без змін.

25 квітня

Всемогутній Творче, невже час порятунку наближається?.. Сьогодні, вперше за стільки днів, я почув по радіо людський голос. Спочатку подумав, що це галюцинація. Ні, чутність поліпшувалася з кожною годиною. У бік Місяця з Землі запущений космічний корабель. Тепер я вже знаю, що це — радянська ракета. Я чув, як космонавти (їх двоє чи троє) розмовляли зі своєю базою на Землі. Вочевидь, вони стартували відразу, тільки-но ракета була готова до польоту. Відчайдушні хлопці!.. Їх не збентежила навіть перспектива посадки на Місяць уночі. Я кепсько знаю російську, але, здається, зрозумів, що вони збираються висісти після третього оберту. Певно, вони не знають точного місцезнаходження «Атланта».

Тепер не відходжу від приймача. Якби у мене була можливість попередити їх про сейсмічні поштовхи в районі аварії «Атланта»! Знову — укотре — проклинаю свою безпорадність у радіотехніці. І як могло трапитися, що в числі спорядження нашої експедиції не було запасних радіопередавачів на випадок серйозної аварії?

Даруйте, генерале Першинг, я дуже погано думав про вас. Ладен був запідозрити, що ви зберегли наш політ у таємниці. Певна річ, ви не могли так учинити. Прийміть моє глибоке вибачення…

26 квітня, 2 год. ночі

Радянська ракета наближається. Виразно чую всі передачі космонавтів. Їх троє, як було й нас. Вони безперервно повідомляють на Землю результати спостережень. Дивно лише, що вони не намагаються встановити зв’язок з «Атлантом». Можливо, вважають усіх нас загиблими? Чутність почала погіршуватися. Ймовірно, «Буревісник», так називається радянський корабель, переходить на орбітальний політ і огинає Місяць. Через годину-півтори я почую їх знову…

26 квітня, 5 год. ранку

«Буревісник» один раз уже обігнув Місяць. Зараз він пішов на другий оберт, і я знову його не чую. Він ще не провів основного гальмування і пролетів над кратером Арзахель на космічній швидкості. Чув їх радіо близько 20 хвилин. Передавалися серії цифр, щось було сказано про кратер Арзахель, але не зрозумів, що саме.

Мене все більше дивує й непокоїть, що російські космонавти не роблять ніяких спроб зв’язатися по радіо з «Атлантом».

7 год. ранку

Радянський космічний корабель щойно пролетів наді мною утретє. Під час другого прольоту росіяни приймали якісь інструкції з Землі. Я чув лише короткі репліки їх радиста:

— Зрозумів… Чую, зрозумів… Дякую… Товариші також дякують…

Під час третього прольоту вони передавали результати спостережень. Вони зробили якесь важливе відкриття на зворотному боці Місяця. Я чув кінець передачі. Здається, мова йшла про виверження декількох вулканів. Про «Атлант» жодного слова…

7 год. вечора

Важко писати… Либонь, тому, що добу не відходив від приймача й нічого не їв… Радянська ракета… Який же я дурень!..

28 квітня

Продовжую записи дві доби опісля. Це були нелегкі дні. Але тепер я зібрався з думками і знову спокійний, як може бути спокійною людина в моєму становищі.

Вчора я дізнався, що відчуває моряк, уцілілий при корабельній аварії, коли з верхівки самотньої скелі бачить димок далекого судна. Здається, порятунок уже близько, але судно зникає за обрієм, і людина знову сама серед океану. На кораблі не чули заклику, навіть не бачили скелі. Так і зі мною…

Радянські космонавти не знають про катастрофу «Атланта». Вони виконували своє завдання — обліт Місяця. Вони виконали його і вирушили назад на Землю. Марно писати, що я відчув, чуючи, як поступово затихають у неймовірній далечі їх голоси. Вони відлетіли на Землю. А я залишаюся тут назавжди.

Першинг і сенатська комісія зберегли в таємниці політ «Атланта».

Тепер у мене немає більше надії. Залишається лише до кінця виконати свій обов’язок.

30 квітня

Дивно влаштована людина. Здавалося б, чого ще чекати? І все-таки чекаю. Я прийшов до висновку, що генерал Першинг учинив правильно. Пріоритет космічного відкриття утверджується в разі повернення космонавтів, і Першинг ще не розголосив катастрофу «Атланта» саме тому, що розраховує врятувати нас самотужки. Кросбі не вилетів у середині квітня через технічні неполадки. Значить, він вилетить у першій декаді травня, коли сонце знову зійде над кратером Арзахель. Все дуже просто… Якби генерал Першинг повідомив про аварію «Атланта», росіяни змінили б програму польоту і спробували б надати нам допомогу. У разі щасливої посадки «Буревісника» я був би врятований, але пріоритет першої успішної висадки на Місяць опинився б у руках російських дослідників.

Через десять днів Кросбі зробить тут успішну посадку. Тоді пріоритет завоюють американці. Задля цього варто зачекати, чи не так, Джоне Сміт? Тим паче, що генерал Першинг має всі підстави вважати тебе небіжчиком… Хоч би що там було насправді, це дає промінь надії ще на два-три земні тижні. А поки треба продовжувати спроби відчинити вихідний люк…

1травня

На Землі свято[5]. У кратері Арзахель без змін…

5 травня

Все як і раніше. Клятий третій засув! Завтра над «Атлантом» зійде сонце, і знову не побачу його…

6 травня

Настання місячного дня ознаменувалося грандіозними подіями. Спочатку катастрофічний місяцетрус… Я ще не певен, чи закінчився він. Тому поспішаю зробити необхідні записи. Якщо те, що трапилося, повториться, генерал Першинг може не поспішати з висилкою рятувальної ракети.

Місяцетрус почався о восьмій тридцять п’ять за нью-йоркським часом. Саме цієї миті над гребенем кратера Арзахель мало з’явитися сонце. Спочатку я відчув декілька невеликих поштовхів, до яких уже звик за останні тижні. Я навіть не зробив спроби вхопитися за щось. Не міг же я припустити, що трапиться далі. А трапилося наступне. Корпус «Атланта» отримав такий удар знизу, що був зірваний зі свого місця. Ймовірно, корабель підкинуло на декілька метрів угору. Під час кидка він перекинувся, з величезною силою вдарився об щось і покотився вниз.

Мене закрутило, мов у гігантській центрифузі. Сильні удари слідували один за одним. Здавалося, корпус корабля котиться з залому на залом разом з лавиною каменепаду. Підлога і стеля кабіни з диявольською швидкістю мінялися місцями, незакріплені предмети кружляли у скаженій круговерті. Мене било об стіни, об підлогу й стелю і врешті-решт вижбурнуло в коридор. Там я ухитрився схопити руками одне з кріплень, але цієї миті останній страхітливий удар обрушився на рештки «Атланта», почувся скреготливий тріск, світло згасло — і запала тиша. «Атлант» лежав тепер на боці, підлога і стеля кабіни стали стінами.

Я був упевнений, що трапилося непоправне і почую загрозливий свист повітря, що покидає внутрішні приміщення ракети крізь проломи в корпусі. Проте навколо панувала тиша. Я спробував звестися на ноги. Тіло нило від ударів, які я щойно пережив. Коли б не вшестеро менша сила тяжіння, навряд чи я відбувся б так легко…

Прихилившись до стіни, я чекав нових сейсмічних ударів. Але їх не було. Намацуючи вціліле поруччя, я подався шукати ліхтар. Знайшов його, увімкнув… Знову всюди панував хаос. Приймач і сейсмограф розбило вщент. Стрілка апарату повітрообміну відскочила на декілька поділок до червоної позначки: чи то результат ударів, перенесених «Атлантом», чи то почався витік повітря… Однак апарат повітрообміну продовжував працювати й аварійні акумулятори вціліли. Це давало деякі шанси.

Я увімкнув освітлення і квапливо закінчив огляд. Корпус «Атланта», вочевидь, витримав удари. Залишалося оглянути зовнішній люк. Двері, що вели в тамбур, удалося відсунути без зусиль.

Мене мало не збило з ніг. Повітря зі свистом ринуло із внутрішніх приміщень корабля. Очевидно, витік через вихідний люк різко посилився. Я поспішно відступив назад у коридор. Одягнув легкий скафандр та шолом і знову повернувся в тамбур. Нагнувся до вихідного люка. Тепер він знаходився майже в підлозі тамбура. Вузький промінь сліпучо яскравого світла слизнув по рукаві скафандра. Мене немов пронизало електричним струмом. Сумнівів не було; кришка вихідного люка відійшла, і ззовні в тамбур проникало сонячне світло.

Я прочинив шолом і зробив обережний вдих. Повітря в тамбурі було розріджене, мов на вершині Евересту[6], і дошкульно холодне. Виразно чувся свист. Повітря рвалося назовні. Поспішно опустивши шолом і перевіривши, чи щільно зачинені двері у внутрішні приміщення «Атланта», я обернувся до вихідного люка. Побіжний огляд відразу пояснив, що сталося. Третій засув, який мені так і не вдалося відчинити, луснув при ударах, що їх зазнав «Атлант». Вихід був відкритий. Легкий скафандр давав можливість пробути в холоді безповітряного простору близько трьох хвилин. Щоправда, він не був надійним захистом від радіації, але я не став гаяти часу: наліг на ручний важіль вихідного люка. Кришка поволі відійшла убік. Повітря, що ринуло з тамбура, мало не виштовхнуло мене назовні. Я ледве встиг ухопитися за краї люка. Вклякнувши, просунув голову в люк.

Яскраве фіолетово-біле світло засліпило. Довелося зажмурити очі й опустити захисний світлофільтр шолома. Відтак я обережно розплющив очі…

Чорно-білі прискалки кам’янистих плато, за ними — зубчастий сріблясто-сірий хребет. Нестерпно сяючий диск у темному, усипаному зірками небі. Глибокі тріщини чорніли на блискучій поверхні гігантських кам’яних приступок. Із тріщин піднімалися до зірок клуби перламутрово-зеленкуватої пари… Картина була така фантастична, що промайнула думка про галюцинацію… Водночас я чудово розумів, що мушу поспішати. Якщо все це не маячня, через декілька хвилин скафандр перестане служити захистом. Треба мерщій прихопити докази, що я виходив назовні.

Рачки я вибрався через люк. Крізь еластичну тканину скафандра відчув колінами й долонями шорстку кам’янисту поверхню. Обережно звівся на ноги. Промайнула парадоксальна думка, що перші кроки людини Землі в місячному світі — лише повторення її перших кроків на Землі…

У кишені скафандра був геологічний молоток. Я дістав його і, перестрибуючи через невеликі тріщини, кинувся до підніжжя найближчого прискалку. Прискалок складався зі склистої зеленої маси, що нагадувала земну лаву. Розмахнувшись, я вдарив молотком по зеленій скелі. Молоток ковзнув і відскочив. Я вдарив сильніше. Вдалося відколоти невеликий зразок, але сам я, не розрахувавши сили удару, відлетів на декілька метрів від скелі й ледве встояв на ногах.

Куди подівся відбитий зразок?

Очі вже сліпнуть від яскравого світла, блиску скель. А поряд непроглядна чорнота тіней. Світло й пітьма, і зяючі тріщини під ногами. Може, камінь потрапив у одну з тріщин?

Ні! Ось він… Нарешті!

Я відчував, що мій час закінчується. Пронизливий холод уже сковував рухи.

Підхопивши шматок каменю, я кинувся до рятівного отвору люка. Підбігаючи до «Атланта», встиг розгледіти, що сигароподібний корпус ракети привалився до невеликого залому. Далі за заломом угадувалася западина чи урвище, але там усе тонуло в мороці. Промені сонця ще не проникли туди. Мені дуже кортіло глянути, що знаходиться там, за цим заломом, але я відчував, що ще кілька секунд — і вже не зможу рухатися. Притискаючи до грудей камінь, пірнув у люк, увімкнув апарат продування тамбура. Не дочекавшись кінця продування, відсунув двері, що вели в коридор, квапливо скинув крижану тканину скафандра. Відчуття теплоти майже знесилило. Я лежав на підлозі коридору, упиваючись навколишнім теплом.

Відпочивши, почав розтирати руки й ноги, закляклі від холоду. Здається, обійшлося без серйозного обмороження, але було ясно, що легкий скафандр не склав іспиту. Я пробув зовні всього біля хвилини.

Перевіривши, чи добре зачинені двері в тамбур — останній щит, що затуляв мене від холоду й порожнечі, я почав розглядати принесений зразок. Без сумніву, це була застигла лава якогось невідомого на Землі виду. В лупу вдалося розгледіти дрібні блискучі кристали у щільній склоподібній масі. Що це були за кристали?.. Невже алмази?

Перший зразок місячної лави, що потрапив до моїх рук, нічим не нагадував базальти — найбільш поширені лави Землі. Я розшукав шматочок земного базальту, видобутий із глибокої свердловини на дні Тихого океану. Цю частинку Землі професор Джеферсон змусив нас прихопити з собою «на щастя», як сувенір. Ось вони лежать тепер поряд на столі — чорна пузирчаста лава Землі і ясно-зелена, блискуча, склоподібна лава Місяця. Що у них спільного, і що їх відрізняє? Щоб відповісти на це питання і на тисячі інших питань, треба одягнути важкий вихідний скафандр і вирушити в невідомий світ, що лежить за сталевими стінами «Атланта».

6 травня (вечір)

Сейсмічні поштовхи більше не повторювалися… Цілий день я був зайнятий підготовкою першого місячного маршруту. Вранішня вилазка позбавила мене приблизно однієї п’ятої запасу повітря.

Строго кажучи, є два шляхи. Перший — не покидати «Атланта», задраїти люки й чекати прильоту Кросбі. Із запасом повітря, що залишився, ймовірно, вдалося б протягнути до середини червня. Другий шлях — зробити два чи, можливо, навіть три виходи в місячний світ. У цьому випадку повітря вистачить лише до кінця цього місячного дня, тобто до вісімнадцятого-дев’ятнадцятого травня. Втім, із двох можливих розв’язків цього рівняння лише один має сенс. Другий — безглуздий. Тому завтра вирушаю в перший маршрут. Я вже ретельно продумав план. Обстежу найближчі околиці того місця, де зараз лежить «Атлант». Спробую знайти пункт примісячення і встановити причини аварії. Деякі думки з цього приводу в мене вже є, але їх необхідно перевірити. Візьму проби газів, які виділяються з тріщин плато. Можливо, пощастить — і зможу спостерігати місяцетрус. Бортовий журнал залишаю у своїй кабіні на випадок, якщо не повернуся.

7 травня, 7 год. ранку

Йду… Зі мною запас повітря на двадцять п’ять земних годин. Любий Кросбі, якщо не прийду до 8 год. ранку 8 травня, не шукай… Тут у тебе буде безліч важливіших справ…

НА ЗЕМЛІ

Генерал Першинг роздратовано постукав кінчиками лакованих нігтів по склу широкого столу.

— Професор Джеферсон? Гм… Ну гаразд. Передайте, що я… Із задоволенням… побалакаю з ним… Так-так, у себе в кабінеті.

Генерал зосереджено потер повні рожеві щоки і відклав телефонну слухавку.

Двері кабінету розчинилися.

— Шановний генерале, — уривчастим голосом почав ще з порогу професор Джеферсон. — Я просто не вірю вухам, я…

— Доброго ранку, любий професоре, — перебив Першинг, зустрічаючи гостя на середині свого величезного кабінету. — Радий вас бачити…

Він схопив маленькі м’які руки професора і почав трясти їх, не відриваючи пильного погляду від його худого горбоносого обличчя і скуйовджених сивих брів.

— Так-так, і я також, генерале, — продовжував професор, квапливо звільняючись від чіпких рукостискань Першинга. — Проте…

Тримаючи професора під руку, генерал провів його до столу.

— Прошу сідати… Дозвольте дізнатися, як ваше здоров’я?

— Не про нього піде мова, генерале. Але, якщо завгодно, могло б бути кращим, значно кращим, коли б не дивні новини…

— Новини?..

— Звісно. Хіба старт «Атланта-2» не відкладений?

Генерал ледь помітно поморщився, немов відчув прищик на кінчику язика.

— Гм… Бачте, професоре, не зовсім так…

— Ні! Значить, мене… обдурили.

— Вам щось передали… не зовсім точно…

— Дуже радий… Коли він стартує?

— Стартує? Який старт ви маєте на увазі, любий професоре?

— На Місяць! На Місяць, хай йому чорт! У кратер Арзахель, де, як вам добре відомо, вже три тижні знаходиться «Атлант-1», від якого немає вістей. Та що ви на мене так дивитеся, немов самі щойно впали з Місяця?

Генерал Першинг нервово відкашлявся:

— Хіба спеціальний помічник міністра доктор Ендрю Паап вам не пояснив…

— А я не став його слухати; парадом, даруйте, командуєте ви, генерале.

— Ну… не зовсім. Вирішує сенатська комісія. Я лише радник і дисциплінований солдат.

— Генерале Першинг, любий мій, це можете пояснювати журналістам. Я-бо знаю, як стоїть справа.

— До чого тут журналісти, професоре. Політ «Атланта» збережений у таємниці, і не далі, як учора, сенатська комісія підтвердила особливу секретність операції.

— Навіщо? З дня на день і так усе стане відомо.

— О-о! — в бархатистому голосі генерала пролунав осуд. — О-о! Не поділяю вашого погляду, професоре.

— То що трапилося, врешті-решт? Ви отримали вісті від екіпажу «Атланта»?

— На жаль, не отримали, і переконаний, що вже ніколи не отримаємо… З «Атлантом-1» сталася аварія. А що таке аварія першого космічного корабля на планеті, позбавленій атмосфери, ви, звісно, уявляєте, професоре.

— Це одне з багатьох припущень, ми вже обговорювали його. Може бути інше — відмовило радіо. Можуть бути й інші варіанти. Врешті-решт і при аварії хтось міг уціліти…

— Ви невиправний оптиміст, любий професоре!

— Не жартуйте, генерале. На «Атланті» троє учених, троє американців, хай йому чорт. Їм необхідно надати допомогу. Плани передбачали…

— Не кожен план вдається реалізувати… «Атлант» також не зміг виконати наміченого плану. Обставини, любий професоре… Вони-бо й примушують нас чинити трохи інакше.

— Поясніть, нарешті, що трапилося?

— Це таємниця, але вам можу дещо сказати. Два дні тому ми отримали точні відомості, що росіяни в кінці квітня планують обліт Місяця…

— Чудово…

— Дозволю собі не поділити вашої думки. За нашими даними, росіяни збиралися здійснити висадку на Місяць у середині цього року. Як вам відомо, ми розраховували їх випередити. У цьому основна мета операції «Атланта». Американський прапор мусить замайоріти на Місяці першим. У нашому розпорядженні були два космічні кораблі класу «Земля — Місяць». Третій — удосконалена модель — буде готовий лише через рік. Я маю достовірні відомості, що конструкція радянських ракет уже дозволяє їм зробити посадку на Місяць і зворотний зліт. Проте росіяни не поспішають із висадкою. За щойно отриманими відомостями, вони перенесли її на середину майбутнього року. Хочуть діяти напевно. Але в разі потреби вони можуть зробити посадку на Місяць хоч зараз. Можуть… Ви мене зрозуміли?..

— Зрозуміло! Непогано… Хочете, щоб рятувальну експедицію організували росіяни? А тим часом ще раз перевірите механізми «Атланта-2»… Щоб також діяти напевно. Про це варто подумати, генерале…

Першинг почервонів і неспокійно завовтузився в кріслі:

— Ви дещо поквапилися з висновками, професоре. Певна річ, я не мав на увазі нічого схожого. І найменше хотів би втягнути в цю справу росіян. Якщо «Атлант» розбився і дев’ятсот дев’яносто дев’ять шансів із тисячі, що це так, а росіяни сядуть у кратері Арзахель вдало… Ви уявляєте? Подумайте про результати… Про політичний резонанс…

— Не бачу нічого ганебного, генерале. Нове не обходиться без жертв… А Шервуд і його супутники, живі вони чи загинули, — вже герої…

— Звісно. І колись ми спорудимо їм пам’ятник. Але я волів би мати справу з живими героями, професоре. Героями, які повертаються і доповідають, що американський прапор піднятий на Місяці. «Атлант-2» — останній шанс цього року. Ми не можемо ризикувати заради… е-е… любові до ближнього, професоре. Після невдачі «Атланта-1» багато що треба перевірити. Підполковник Кросбі полетить, але полетить… трохи пізніше… Так, щоб устигнути випередити висадку росіян… Скажімо, через півроку… Як бачите, політ «Атланта-2» перенесений задля успіху операції… Це важко, але це викликано найвищою необхідністю. Цього вимагає престиж країни. Ви зрозуміли мене, професоре?..

Приголомшений Джеферсон мовчав.

Генерал протягом декількох хвилин уважно спостерігав за скам’янілим обличчям співрозмовника.

— Сподіваюся, зрозуміли, — резюмував Першинг, встаючи. — Я також добре розумію вас, — продовжував він, кладучи руку на плече Джеферсона, — Джон Сміт — ваш учень… Однак нове не обходиться без жертв, це ви чудово сказали.

— Але як же вони, — прошепотів старий учений, не роблячи спроби підвестися і ще нижче опускаючи голову, — як же вони всі: Шервуд, і Кетрін Мілс, і Джон?..

Генерал ледь помітно похитав головою, поволі обійшов навколо столу, опустився в крісло, узяв сигару.

Джеферсон стискував голову тонкими жилавими руками і сидів не ворушачись.

Генерал прикурив від променів статуї Свободи — срібної запальнички, що стояла у нього на столі, — відтак сказав:

— Адже вони знали, на що йдуть. І ми з вами знали, професоре. Політ «Атланта-1» — це розвідка. Розвідка боєм. І вона показала, що операцію треба підготувати краще. Ось ми й підготуємо… Послати зараз «Атлант-2» на Місяць — авантюра.

— Значить, і політ «Атланта-1» був авантюрою, — прошепотів Джеферсон не піднімаючи голови.

— Звісно, ми ризикували… У питаннях престижу ризик неминучий. Нас виправдовує те, що ми не знали планів росіян. Якби була певність, що вони обмежаться лише обльотом…

Джеферсон труснув головою і схопився з крісла.

Спершись руками об край столу, він нахилився до самого обличчя генерала й закричав:

— Це обман, огидний обман, і ніякими фразами, чуєте, Першинг, ніякими фразами його не виправдати. Ми обдурили їх: Шервуда та інших. І обдурюємо тепер свою країну і весь світ, зберігаючи в таємниці те, що трапилося. Це треба припинити, зараз же, негайно…

Генерал поспішно відсунувся. Гидливо поглядаючи на професора, дістав тонку батистову хусточку; витер рукав кітеля, на який потрапили бризки слини.

Джеферсон продовжував кричати про обман, героїзм, обов’язок, про те, що наука принесена в жертву політиці…

Генерал не слухав. Він дивився у спотворене люттю й болем обличчя старого вченого і думав про те, що все це — також фрази… Два місяці тому Джеферсон сам наполягав на прискоренні старту першої ракети. А зараз… Як же важко працювати з цими неврастеніками з Консультативної ради. Жоден не хоче зрозуміти, що врешті-решт усі вони лише технічні виконавці тих великих і важливих планів, які народжуються тут, в Управлінні космонавтики… Одначе досить, треба «приземлити» любого професора.

— Усе це, мабуть, якоюсь мірою справедливо, — тихо сказав генерал, коли Джеферсон на мить зупинився, щоб перевести подих. — Але зрозумійте, рішення вже ухвалене і нам з вами залишається лише якнайкраще виконати його. Я був певен, що пан Паап пояснив вам становище… Сьогодні вранці президент затвердив рекомендації сенатській комісії…

— Я зараз же їду до президента, я… — перебив професор.

— Повторюю, затвердив рекомендації, — ледь підвищив голос Першинг. — Операція «Атлант» буде збережена в таємниці. Наразі… Росіяни не повинні дізнатися чи здогадатися, що на Місяці лежать уламки нашого «Атланта». Якщо чутки просочаться і це прискорить дії росіян, — наслідки будуть найсумніші… Для всіх нас, любий професоре. І, зрозуміло, в разі будь-якого газетного галасу надійде офіційне спростування… Це цілком природно… Давайте закінчимо на цьому нашу малоприємну розмову. Далебі, життя складається не з самих неприємностей… Ось, наприклад, учора я чув, що ваша кандидатура начебто висунута в Національну академію. Прошу прийняти мої найщиріші вітання, адже ваше обрання гарантоване…

— Облиште, Першинг… — почав Джеферсон, але затнувся і, схопившись рукою за груди, важко опустився в крісло.

Генерал поспішно подзвонив.

— Води й лікаря, мерщій, — сказав він ад’ютантові, що виріс на порозі. — Професорові зле.

— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…

— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.

Коли двері безшумно зачинилися за професором, генерал зітхнув, витер хусточкою вологе чоло й поволі повернувся до столу. Сівши на бильце крісла, в якому тільки-но сидів Джеферсон, генерал потягнувся до телефону.

— З’єднайте мене з канцелярією президента, — сказав він телефоністці. — А втім, ні, не треба…

«Зараз він, звичайно, поїхав додому, цей галасливий старий базіка Джеферсон, — думав Першинг, відкладаючи слухавку. — А вдома він почне зважувати… Вагатися… Адже йому не терпиться стати академіком. Що ж, може, й буде… Може…»

У КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ

5 травня, 6 год. ранку

Тільки-но повернувся з маршруту: двадцять три години провів за межами «Атланта» в майже абсолютній порожнечі місячної атмосфери. Я не обмовився. Вона є, ця атмосфера, але вона розріджена настільки, що прилади із Землі її не вловлюють. У її складі вуглекислота і трохи водяної пари, водень, метан і ще якісь гази, складу яких наразі не зміг визначити. Зовнішній скафандр витримав випробування. Це один з небагатьох по-справжньому добре зроблених предметів спорядження нашої експедиції. Щоправда, він дещо громіздкий (я насилу вибрався в ньому через вихідний люк), але надійний, і на Місяці його вага не перевищує ваги дорослої людини в земних умовах.

Я почав записи з похвали скафандрові: лише завдяки йому зміг побачити й дізнатися все те, що побачив і дізнався в години першого маршруту.

Часу залишається мало. Необхідно поспішати, тим паче, що «Атлант» уже не є надійним прихистком. Я маю на увазі не повітря, запаси якого в мою відсутність дуже скоротилися, а зовсім, зовсім інше…

Вибравшись учора назовні, я почав з огляду майданчика, на якому лежить «Атлант»…

Джоне Сміт, друже, на Місяці тобі поталанило двічі. Провидіння, всупереч здоровому глуздові, не лише зберегло тобі життя у мить катастрофи, воно якимсь дивом утримало позавчора рештки «Атланта» там, де вони покояться зараз. Завдяки цьому ти дістав можливість побачити місячний світ…

«Атлант», вірніше, його носова частина, де знаходяться кабіни, лежить на самому краю провалля. Під час останнього місяцетрусу корпус ракети був скинутий сюди з плато, на якому Шервуд намагався зробити посадку. Перескакуючи, немов порожнє барило, з залому на залом, «Атлант» летів і котився не менше півтори милі[7]. Вм’ятини в корпусі — сліди цієї Голгофи[8]. Десь на середині шляху корпус корабля переламався. Ступінь ракети, який мав повернути «Атлант» на Землю, відірвався й пішов своїм шляхом. Я не знайшов його слідів. Імовірно, він уже там — у тій прірві, де рано чи пізно знайде могилу «Атлант».

Що це за провалля? Поперечник його близько милі. Глибину не зміг визначити. Промені Сонця не проникають усередину, там усе потопає в непроглядній пітьмі. Сніп світла мого рефлектора безсилий пробити її. Стіни прірви гладкі й прямовисні. Знизу разом зі струменями газів піднімається відчутний потік тепла: якщо довго вдивлятися у глибину, можна розгледіти ледь помітні багряні відсвіти. Ймовірно, це кратер гігантського вулкана і внизу на величезній глибині пульсує ще не остигла лава. «Атлант» зачепився за виступ скелі на краю кратера. При наступному місяцетрусі невеликого поштовху буде досить, щоб скинути рештки корабля вниз… Тоді зникнуть останні сліди нашої висадки на Місяці…

Щоправда, залишається ще американський прапор, який Першинг наказав підняти над місцем посадки на Місяць… Але, по-перше, не можу пригадати, куди його засунув, а по-друге, чи довго він провисить тут, у цьому краю вулканів і місяцетрусів…

Якщо «Атлантові» судилося зникнути в надрах Місяця, спробую зберегти хоча б тіло Кетрін, бортовий журнал і дещо з уцілілого устаткування. Недалеко у прискалку плато є глибокі печери. Звивисті ходи, прокладені струменями вулканічних газів, сягають на невідомі глибини. У печерах температура набагато вища, ніж на поверхні планети, і тиск газів складає біля однієї сотої земного. З глибиною тиск збільшується. Я перенесу в одну з печер усе, що вдасться, а також решту балонів з киснем, трохи продовольства. Позначу вхід написом. А коли в моєму розпорядженні залишиться кисню всього на одну добу, я піду по цих ходах углиб печер. Йтиму вперед, поки вистачить сил і кисню…

Але все це станеться ще не так скоро, якщо, звісно, плани не змінить наступний сейсмічний поштовх… Я дуже втомився під час маршруту, а на відпочинок зараз немає часу. До праці… Записи продовжу завтра.

9 травня (вечір)

Останні години, які проводжу на борту «Атланта». Довелося багато разів відчиняти і зачиняти вихідний люк. Тиск повітря усередині корабля дуже впав. Зараз він майже такий, як на вершині Евересту. Рухатися без кисневої маски важко.

Тіло Кетрін учора переніс до печери. Там-таки помістив запасний скафандр, деякі прилади, сейсмограми, балони з киснем, трохи їжі й води в термосах. Температура в цій частині печери мінус сорок за Цельсієм. Усе-таки не те, що в тіні на поверхні. В урвищі плато біля входу до печери викарбував декілька слів: Земля… «Атлант», наші імена й дату примісячення… Прапора так і не знайшов. І вже не залишається часу спеціально шукати його…

Дивовижні ці лави внутрішніх вулканів у кратері Арзахель! Вони дуже міцні і в’язкі… Весь обшир, який удалося оглянути, складений ними. За складом вони трохи нагадують кімберліти[9] й перидотити[10] породи дуже глибоких шарів Землі. Якщо більшість тутешніх вулканів схожі на вулкани кратера Арзахель, виходить, що будова місячної поверхні відповідає будові глибоких зон нашої рідної планети. Здерши з Землі її зовнішні шари — кору[11] й частину мантії[12], — ймовірно, вдалося б побачити те, що можна спостерігати в місячних цирках.

Мій учитель професор Джеферсон помилявся, коли стверджував, що ми зустрінемо базальти. У кратері Арзахель я не бачив жодної породи, схожої на земну.

А яка тут просторінь для геолога… Все оголено, все видно. Страхітливі нашарування зеленкуватих лав і пласти вулканічних попелів, величезні тріщини з рудними жилами. Скарби лежать просто на поверхні. За три милі від «Атланта» у стінах стародавнього напівзасипаного кратера я бачив гнізда чистої платини[13]. Трохи далі в бескиді — величезне грибоподібне тіло якогось невідомого мені рожевого мінералу з металевим блиском. Я вже перевірив: у цьому мінералі багато кобальту[14]. Дрібні кристали алмазів трапляються на кожному кроці. У тріщинах, з яких виділяються гази, блищать і міняться в сонячних променях дивовижні мінерали. Вони утворюють зростки різнобарвних кристалів найхимерніших форм і відтінків. Більшість мінералів мені не відомі.

Під час першого маршруту я спочатку пробував відбивати зразки. Відтак кинув. Шкода й праці… Декілька навмання відколених зразків не дадуть уявлення… Та й навіщо мені вони? Учасники майбутніх експедицій вивчать усе крок за кроком. А я, перший розвідник, зможу залишити у спадок майбутнім дослідникам лише декілька уривчастих записів…

Місяця мало, щоб описати те, що я бачив за останні дні. А кисню залишилося на чотири-п’ять земних діб. Не вистачить навіть до заходу сонця… Але, звісно, не жалкую, що скоротив свій час, вирвавшись зі стін «Атланта». О ні! Минулі два дні й те, що ще попереду, варті цілого життя… Я не дозволяю собі думати зараз про Землю. Залишу це на найостанніші хвилини…

Тепер уже не вірю в порятунок. Чотири земні дні — все, що залишилося. А може, п’ять… Дивно, які плутані думки. Ймовірно, від браку кисню… Треба б поспати трохи: не спав три доби.

Сподіваюся, сьогодні поштовхів ще не буде… Я вже помітив, місяцетруси відбуваються частіше на початку і в кінці місячного дня.

«Атланту» просто не пощастило. Кратер Арзахель зустрів його денним місяцетрусом у саму мить посадки на Місяць. Сильні поштовхи підкинули корабель угору, коли його стабілізатори торкнулися поверхні планети. Чи можна було передбачити такий збіг? Посадка без попередніх обльотів і ретельного дослідження з колових орбіт була божевільною авантюрою, генерале. Її ціна — наші три життя…

10 травня (ранок)

Нічліг над прірвою. Хотілося зберегти кисень у балонах скафандрів, тому провів ніч у «Атланті». Втім, у моєму становищі ризик майже нічого не важить. Іду… Бортовий журнал залишу в печері біля тіла Кетрін. Можливо, за ці години не станеться місяцетрус? Тоді повернуся сюди ще раз — зробити записи і трохи відпочити без скафандра. Ну, а якщо в мою відсутність місяцетрус буде, — прощавай, наш «Атланте». Прощавай, друже Шервуд, ти став невід’ємною частиною «Атланта», і я однаково безсилий допомогти вам обом.

12 травня за земним часом (вечір)

Місяцетрус захопив мене біля підніжжя зовнішнього кільцевого хребта. Перший удар був не дуже сильним. Частина хребта беззвучно осіла, розпалася на величезні брили і звалилася вниз у долину; здійнявши клуби сріблястого пилу. Завіса куряви почала розростатися, приховуючи прискалки плато, чорні шпари тріщин, зубці скель. Я прискорив кроки, але новий поштовх жбурнув мене на каміння. Другий обвал стався зовсім близько. Різкі коливання ґрунту не давали піднятися. Насунулася курна хмара, приховала скелі й зірки. Лише сонячний диск ледве просвічував крізь густу імлу.

Орієнтуючись за сонцем, я спробував вибратися назад на плато, але не впізнав місць, якими щойно пройшов. Глибока розколина перегородила шлях. Довелося довго йти уздовж неї. Ймовірно, я відхилився вбік. Коли вдалося вибратися з пилової хмари, я опинився на пласкій кам’янистій рівнині, посіченій глибокими тріщинами. Дивні скелі оточували рівнину. Вони були немов скам’янілий ліс, понівечений ураганами. Вдалині блищали на сонці високі, гострі піки.

Я почав міркувати, в який бік іти, щоб повернутися до «Атланта». Втім, я майже не сумнівався, що неминуче вже сталося… Прикинувши шлях за сонячним компасом, рушив уперед, як раптом…

Спочатку я сприйняв їх за струмені газів, які в багатьох місцях виривалися з тріщин скель. Відтак промайнула думка, що сплю й бачу сон… Проте я не спав, і це не могло бути галюцинацією… Зеленкуваті напівпрозорі кетяги, схожі на зв’язки дитячих кульок, піднялися з недалекої ущелини і плавно поплили до мене. Вони пливли мов повітряні кулі чи мильні бульбашки, ледь розгойдувані легким подихом вітру. Але вітру не було й не могло бути. Нерухома порожнеча розрідженої до краю місячної атмосфери простягалася навколо.

Одна зв’язка зелених куль пливла просто назустріч, інші відхилилися в боки, немов мали намір оточити мене.

Ще не певен, чи живе те, що ширяло в порожнечі, я мимоволі подумав про зброю… У списку експедиційного спорядження її не було… «Атлант» летів до мертвої планети…

Здається, я не злякався, але дрож пробігла по тілу… Кетяг поволі наближався. Коли відстань скоротилася до декількох метрів, його рух сповільнився. Тепер я міг добре роздивитися його. Поблизу він нагадував гроно гігантських виноградин, кожна завбільшки з великий кавун. Зелені напівпрозорі виноградини, круглі й видовжені, щільно прилягали одна до одної і, здавалося, ледь пульсували. Усередині їх спалахували й гасли неяскраві флуоресціюючі[15] іскри; а можливо, це сонячні промені відбивалися від блискучої еластичної поверхні виноградин.

Я зробив крок назустріч, і зелений кетяг застиг на місці, немов вивчаючи мене. Без сумніву, окремі «виноградини» пульсували, темніли і знову яснішали, роздувалися й опадали, немов кетяг дихав у порожнечі. Я озирнувся. Решта кетягів поволі наближалася ззаду.

Невже я привернув їх увагу? І що це — мінеральна форма життя, народженого вулканічним теплом, чи щось, чого мій земний розум осягнути не в змозі?.. Я змахнув рукою, і цей жест немов потривожив найближчий кетяг. Він здригнувся, почав пульсувати дужче, відтак піднявся вгору і поволі поплив геть. Я пішов за ним. Він піднявся ще вище, але не прискорив руху. Здавалося, існував якийсь невидимий бар’єр, далі за який наше зближення було неможливим.

Решта кетягів також не намагалися скоротити відстань, що розділяла нас. Вони ширяли в порожнечі не віддаляючись, але й не наближаючись. Змінивши напрям, я рушив у бік другого кетяга. Я йшов і йшов по кам’янистій рівнині, але, здається, не наблизився ані на крок. Або колонія зелених куль віддалялася так плавно, що рух був непомітний, або… або все це було галюцинацією?..

Відтак сталося найдивовижніше. Два кетяги зблизилися. Фіолетове полум’я зблиснуло між ними, і один кетяг зник, немов поглинений іншим. Уцілілий кетяг роздувся, потемнів, відтак став яскраво-оранжевим і, розгойдуючись мов маятник, хутко поплив геть. Незабаром він зник у лабіринті понівечених скель.

Останній кетяг продовжував висіти нерухомо. Я попрямував було до нього, але й він ворухнувся, почав швидко пульсувати і раптом упірнув у найближчу розколину. Коли я дістався до розколини, кетяг був уже далеко внизу. У темряві він світився неяскравим рожево-перламутровим світлом. Світло поступово меркло, — певно, він опускався все нижче й нижче. Нарешті він згас зовсім.

Лише через багато годин мені вдалося дістатися до майданчика, на якому лежав «Атлант». По дорозі я заглядав у все ширші розколини. З деяких піднімалися клуби пари, струмували потоки тепла, але всюди панував непроглядний морок. Зелених кетягів ні над поверхнею, ні в глибині ущелин видно не було.

Зайнятий думками про вражаюче й загадкове явище, я, здається, навіть не дуже здивувався, помітивши вдалині сріблястий корпус «Атланта». Корабель лежав на колишньому місці. Значить, місяцетрус у цій частині кратера був не надто сильним.

Тепер пишу все це, сидячи у своїй кабіні. Повітря всередині корабля дуже розріджене. Стрілка приладу повітрообміну вже перейшла червону позначку. Але якщо не робити різких рухів, можна обходитися без маски. Ніч проведу тут. Цим збережу ще трохи кисню в балонах скафандрів. Кінець наближається, але, дивно, я майже не думаю про нього… І вже нічого не сподіваюся. Лише приліт Кросбі міг би… Втім, ні, не треба про це…

Загадкові кетяги… Що це може бути?.. Невже життя?! Розгадка прихована на глибині… Завтра, захопивши останні літри кисню, піду туди. Дихати важко… Ех, Першинг, Першинг…

13 травня (ранок)

Це була важка ніч. Засинав і прокидався від задухи… Ковтнувши кисню, знову засинав на декілька хвилин. Брак повітря ще раз урятував життя. Вірніше, відтягнув кінець. Якби спав міцно, не почув би перших поштовхів. Відчувши поштовхи, встав, одягнув скафандр і вирішив вийти подивитися, що відбувається зовні.

Була третя година ранку за нью-йоркським часом. Дивно защеміло серце. Я не поспішав, але був упевнений, що покидаю «Атлант» назавжди. Вже у скафандрі пройшов у центральний салон, узяв бортовий журнал. Озирнувшись востаннє, побачив на столі шматок земного базальту. Сховав його в кишеню скафандра. Знову здригнувся корпус корабля. Поштовхи тривали. Я пройшов у вихідний тамбур, щільно зачинив за собою внутрішні двері. Вийшов назовні.

У чорному небі палало фіолетово-біле кошлате Сонце, а над зубцями далекого хребта висів величезний тонкий серп, зеленкуватий посередині, облямований ніжною блакитною крайкою. Над кратером Арзахель, над рештками «Атланта» народжувалася Земля…

Я простягнув до неї руки і відчув, що… плачу. Сльози бігли з очей під склом шолома, і я не міг обтерти їх.

Невимовний біль стиснув груди, і водночас я був щасливий — щасливий, що бачу Землю. Що побачив її ще раз… Я не міг відірвати від неї погляду. Під прозорою пеленою атмосфери в розривах хмарних мас угадував знайомі обриси земних континентів. Біла пляма Антарктиди, темні простори океанів, зеленкуватий виступ Південної Африки. Америка була в пітьмі. День ще не прийшов туди…

Скільки я так стояв, не знаю. Я дивився на Землю і згадував… давно минулі роки і недавні місяці, згадував дитинство й війну, загиблих друзів і підготовку до польоту. Згадував куточки, в яких довелося побувати, і міста, на які довелося скидати бомби. Здається, все життя пройшло переді мною за ці хвилини… Скелі здригалися від сейсмічних поштовхів, а я стояв і дивився на свою Землю. І не міг надивитися…

Останній поштовх був найбільш сильним. Я ледве втримався на ногах. Обернувся до «Атланта» і… голосно скрикнув… Майданчик за моєю спиною був порожній. «Атланта» не було. Я підбіг до краю прірви. Довго вдивлявся вниз. Чорнота внизу часом ледь червоніла. Десь там далеко зараз плавився корпус «Атланта»…

13 травня. 9 година вечора за годинником Кетрін

Я ще живий. Як дивно!.. Кетрін і Шервуд давно померли. Наш «Атлант» зник назавжди. А я живу… Пишу ці рядки, сидячи біля входу в печеру. Яскраво світить сонце. Пекучий жар променів відчуваю крізь теплоізолюючі оболонки скафандра. Над зубцями хребта висить блакитнувато-зелений серп Землі. Навколо розсип зірок.

Люди, ви дивитеся зараз на небо, на сріблястий диск, що зійшов над темними верхівками ялин. Невже ніхто з вас не здогадується, що звідти, з далекого Місяця, з кам’янистої пустелі спрямований на Землю людський погляд? Невже вони все приховали від вас? Безглузда несправедливість…

Сьогоднішній похід був невдалим. Я спробував проникнути углиб печер по одному з ходів. Незабаром хід звузився настільки, що подальше просування стало неможливим. Мій скафандр надто великий. Дослідив другий хід. Також невдача — вже поблизу від центральної печери він перетворився на вертикальну шахту. Ймовірно, не вдасться проникнути глибоко в ці печери у важкому скафандрі. Втім, мій час закінчується. Кисню залишилося на добу з хвостиком.

14 травня. Ранок

Вчора зупинився мій годинник. Тепер, щоб дізнатися час, я підходжу до каменя, на якому лежить Кетрін. Її руки складені на грудях. Годинник на лівій руці ще йде. Я міг би зняти його, але для цього треба відкрити прозорий футляр, в якому поміщено тіло. Не хочу більше турбувати її…

Кисню має вистачити до вечора, а якщо не рухатися, то до ранку. Але я вже вирішив. Іду… Вчора, закінчивши записи (тепер, у скафандрі, це займає багато часу), я дослідив ще один прохід, що вів углиб. Він широкий і не крутий. Здається, по ньому можна проникнути далеко. Температура і тиск газів у ньому з глибиною помітно зростають… Беру з собою весь кисень, що залишився… Бортовий журнал «Атланта» залишу біля тіла Кетрін. Тут-таки хотів залишити і шматок земного базальту. Але не знайшов його. Ймовірно, впустив учора біля входу в печеру.

Навіщо йду? Адже я наближаю свій кінець. Якщо не рухатися, кисню вистачить на кілька годин довше. Кілька годин!.. Зараз мені починає здаватися, що кілька годин відстрочення — це вже багато. І все-таки піду. Я не кролик, що отупіло чекає кінця. До останніх хвилин хочу бачити й дізнаватися нове, хочу зустріти свій кінець у пошуку. І ще… Втім — божевільна думка, не варто про неї згадувати.

Так порожньо навколо. Лише каміння і скелі, ущелини й вулканічні випари. Кросбі не прилетів… Знаю, ти прилетиш, друже, але пізніше. Можливо, знайдеш цю печеру. Захопиш на Землю пам’ять про нас. Скажи там, на Землі, що ми всі залишилися людьми. Прощавай.

Я вже закінчив записи, але мушу доповнити їх. Тоді ті зелені кетяги все-таки не були галюцинацією. Щойно один з них з’явився у глибині печер. Він виплив із проходу, по якому збираюся йти. Він світиться в темряві, пульсує і мовби кличе… Я не знаю, що він таке, але йду…

Джон Сміт

І ЗНОВУ В КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ…

Червона стріла місяцельота поволі рухалася над кільцевими хребтами. У просторій кабіні сиділи троє: двоє чоловіків і дівчина-пілот. Чоловіки були в еластичних блакитних скафандрах з відкинутими прозорими шоломами, дівчина — у звичайному комбінезоні пілота-космонавта.

— Щойно перетнули межу дослідженої території, — сказав старший з чоловіків, уважно вдивляючись у лабіринт хребтів за вікном місяцельота. — Минулого місяця ми були біля підніжжя того двоголового піку. Готуйся, Іване.

— А де Арзахель? — поцікавився Іван, обережно натягуючи прозорий ковпак шолома.

— Кратер Арзахель під нами, — сказала дівчина. — Де вас висадити, Лене Юрійовичу?

— Хвилину… Можна на майданчику біля центрального жерла… Зумієте, Вільдо?

Замість відповіді дівчина посміхнулася, ледь помітно знизала плечима.

Місяцеліт ковзнув униз.

— Обережно, Вільдо, — говорив Лен, перевіряючи кріплення шолома. — Це один з найбільш сейсмічних районів Місяця. Не торкайтеся ґрунту. Повисніть у метрі над майданчиком. Дуже добре. Ходімо, Іване.

— Повернуся за вами через п’ять годин, — сказала дівчина. — Буду тут о двадцять першій тридцять за московським.

— А зараз куди? — запитав Іван, вилазячи з глибокого крісла.

— Лечу за групою професора Пала. Треба їх доставити на головну базу.

— Далеко!.. Встигнеш повернутися?

— Звісно.

— Інакше запізнимося до вечері.

— Іван уже турбується про вечерю, — посміхнувся Лен, відсовуючи двері вихідного тамбура. — Щасливого польоту, дівчинко!

Іван зістрибнув на кам’янистий ґрунт першим. Допоміг спуститися своєму супутникові.

Вони відбігли на декілька метрів від ширяючої машини, і Лен підняв руку. Вільда помахала у відповідь.

Червона стріла здригнулася і стрімко рвонула вгору.

Іван з цікавістю оглядав кам’янисте плато, залите сліпучим біло-фіолетовим світлом. Чорні тіні скель були зовсім короткими. Сонце стояло в зеніті.

Лен висунув на своєму шоломі антену дальнього прийому.

— Професор Петров викликає головну базу. Чуєте мене? Ми висадилися біля центрального жерла і починаємо маршрут. Усе гаразд! До праці, Іване!

Маршрут почався як завжди. Професор оглядав скелі, диктував спостереження в шоломофон, сполучений з мініатюрним магнітофоном. Магнітофон разом з іншими приладами поміщався в ранці за спиною.

Іван іскровим молотком на довгій рукояті відколював плитчасті зразки гірських порід, брав проби газів, спеціальними лічильниками міряв напруженість фізичних полів.

Пройшовши декілька кілометрів, зупинилися перепочити.

— Задоволений, що потрапив сюди? — запитав професор, допитливо вдивляючись в обличчя Івана крізь прозоре скло шолома.

— Цікаво, звичайно. Але, загалом, те саме, що і в інших цирках. Лави, лави… Самі лави.

— Дивак! Це райони суцільних вулканів. На Землі щось подібне можна було спостерігати лише в Сибіру — та й то лише в тріасові часи[16]… Крім того, лави кратера Арзахель глибиннішого походження, ніж у інших місячних цирках. Коріння цього вулкана сягає на величезну глибину…

— Я люблю детальніші дослідження, — відзначив Іван. — На Землі вчили інакше… А це, даруйте, Лене Юрійовичу, скидається на верхоглядство. Прилетіли, подивилися, а через декілька годин відлетимо з купою зразків. Завтра — інший цирк. І так далі і тому подібне… А тут нога людська не ступала…

— Всьому свій час, любий мій! — усміхнувся професор. — Колись і на Землі так починали. Спочатку треба вибрати місця для детальних досліджень. І, до речі, нога людська тут ступала… Років вісімдесят тому тут побувала одна з перших американських експедицій.

— В інституті про це нічого не говорили… І що вони повідомляють?

— В офіційному звіті — загальні фрази. Втім, вони пробули тут недовго. Сейсмічність швидко змусила їх перебратися на інше місце.

— А чи не вони першими розповсюдили чутку про ці таємничі зелені кулі?

— Можливо… Учасники перших планетних експедицій зіткнулися з масою незрозумілих явищ. Дещо вдалося потім з’ясувати, багато що виявилося заснованим на непорозуміннях…

— Але зелені кулі… — запротестував Іван.

— Так, зелені кулі поки продовжують залишатися загадкою. Річ у тім, що ніхто ніколи не спостерігав їх зблизька. Ймовірно, саме тому деякі дослідники ставлять під сумнів їх існування.

Іван махнув рукою:

— Досліджуємо Місяць стільки років, і як усе ж таки мало його знаємо.

— Не дивно. Мова йде про цілу планету, а дослідницьких баз тут наразі менше, ніж було в Антарктиді в середині минулого сторіччя.

Іван скептично похитував головою, колупаючи рукояткою іскрового молотка в неглибокій розколині.

— На дослідницьких базах розважаються теорією, — стиха відзначив він, коли професор замовк. — Замість того щоб шукати руду, шукають докази різних гіпотез. Ось, наприклад, ви, Лене Юрійовичу. Про платинову жилу продиктували три фрази, а про відмінність арзахельських лав від земних — цілу стрічку. Чому?

Професор посміхнувся:

— З платиною все ясно. Сюди треба прислати розвідувальний загін. А арзахельські лави — це ймовірне джерело платини. Вивчивши їх, зрозуміємо, де шукати нові родовища… Платина така сама, як і на Землі, а ось лави зовсім інші…

— Ви вважаєте, що тут не може бути гірських порід земного типу?

— Переконаний у цьому!

— Але хіба, наприклад, ось ця порода не схожа на земну лаву? — відзначив Іван, простягаючи професорові темний пористий шматок. — Як на мене, схожа…

— Звідки це? — швидко запитав Лен, підносячи зразок до скла шолома. — Звідки це в тебе?

— Тільки-но виколупав з тієї тріщини.

— Копирсни ще і відбий зразки від скелі.

На кінці іскрового молотка спалахнули зірочки розрядів, піднялися тонкі цівки пилу.

Декілька хвилин Іван зосереджено длубався в розколині.

— Більше немає, — розгублено протягнув він нарешті. — Навколо звичайна арзахельська лава. Чорний шматок був один. Якийсь уламок. Не розумію, звідки він потрапив сюди.

— Оглянь скелі навколо, — наказав професор.

— Поблизу нічого схожого немає, — повідомив через деякий час Іван. — Може, його закинуло вибухом здалеку?

— Я не здивуюся, якщо виявиться, що його закинуло з Землі, — задумливо сказав Лен. — Це схоже на… Втім, треба уважно обшукати околиці. Розійдемося на півгодини. Ти оглянь урвища на північ, а я ще раз досліджу краї жерла. Дивна, вельми дивна знахідка…

«Ще б не дивна, раз не влазить у гіпотезу», — подумав посміхаючись Іван і попрямував до урвищ.

Рівно через півгодини він повернувся. Професор уже сидів на старому місці й уважно розглядав шматок чорної пористої породи.

— Нічого схожого, — коротко доповів Іван.

— У мене також, — кивнув Лен. — Лише цей один шматок. Переконаний, що він не звідси.

— Може, американці завезли, — з безневинним виглядом припустив Іван.

— Я ладен повірити навіть у це. Навіть у це, Іване. Настільки ця порода не місячна. Це типовий земний базальт.

— А може, його закинуло виверженням із Землі?

— Ти хочеш сказати, що він метеоритного походження? Не схоже… І подивися сюди, на цю ледь закруглену поверхню з борозенками. Ну звісно! Як я відразу не здогадався. Адже це уламок керна[17] з бурової свердловини.

— Та ж свердловини тепер ніхто не бурить…

— Певна річ. Це керн зі свердловини, пробуреної в минулому сторіччі на Землі.

— Значить, я правильно сказав, — зрадів Іван. — Його завезла й загубила тут американська експедиція. Приймаєте мою гіпотезу, Лене Юрійовичу?

— До певної міри — так… Але лише до певної міри. Дещо залишається неясним. Американська експедиція «Альбатрос» висаджувалася тут у 1982 році. Це була… п’ята висадка людей Землі на Місяці. Слушно я кажу? Ти перед від’їздом сюди на практику мусив здавати історію дослідження планет?

— Я отримав з історії дослідження десять балів, — гордо сказав Іван. — Більше ніхто не отримав такої високої оцінки.

— Тоді допомагай. Я складав планетознавство двадцять років тому.

— Будь ласка… Перші дві висадки — радянські космічні кораблі «Восток-12» і «Мир». Дати і так далі відомі кожному школяреві. Третя — невдала висадка американського корабля «Атлант» — кратер Птолемей. Експедиція загинула. Четверта — вона ж перша успішна американська експедиція — висадка в цирку Птолемея. Вони знайшли там розбитий корабель попередньої експедиції — «Атланта». Лише тоді на Землі й дізналися про загибель цієї експедиції. 1982 рік — американська експедиція «Альбатрос». Спорудження американської бази в цирку Клеомед.

— «Альбатрос» спочатку зробив посадку в кратері Арзахель, — поправив Лен, — і вже пізніше перелетів у цирк Клеомед, де була побудована перша американська наукова станція.

— Ця перша американська станція була за рахунком третьою місячною, — продовжував Іван. — Перші дві — наші «Москва» й «Шукач». Шоста місячна експедиція…

— Стоп, — сказав Лен, — ти чесно заробив свої десять балів. Але список місячних експедицій не пояснить нам, як потрапив у кратер Арзахель цей шматок земного базальту. Тим паче, що після експедиції «Альбатроса» ніхто в кратері Арзахель не висаджувався.

— Значить, «Альбатрос»… — почав Іван. — Малоймовірно. Якщо мені не зраджує пам’ять, у складі експедиції «Альбатроса» не було геологів.

— Значить…

— Значить, необхідно провести детальні дослідження…

Лен висунув антену дальнього прийому.

— Увага! Професор Петров викликає головну базу. Головна база, ви чуєте мене? Два місяцельоти з резервними пошуковими загонами прошу негайно відрядити у кратер Арзахель. Цікава знахідка! Необхідно провести додаткові дослідження. Так, зараз же. Хай захоплять двох універсальних роботів для гірських робіт. Зрозуміли мене? Чудово. Я з практикантом Іваном Лобовим чекаю місяцельоти біля центрального жерла.

Опустивши антену, Лен ще раз глянув на шматок базальту, який тримав у руках.

— Схоже на те, — сказав він Іванові, — що ми з тобою сьогодні не встигнемо до вечері.

Через декілька днів радіостанція головної бази передала на Землю наступне повідомлення:

«Дослідницька група, очолювана професором Петровим, виявила у кратері Арзахель сліди невідомої американської експедиції. Знайдено бортовий журнал і предмети експедиційного спорядження. Експедиція була відправлена з Землі в шістдесятих роках двадцятого століття — в епоху запеклого суперництва великих держав у освоєнні космосу. Вочевидь, це була одна з перших експедицій землян на Місяць. Вона закінчилася трагічно, і уряд США зберіг у таємниці і саму експедицію і долю її учасників. На думку наукового керівника американської місячної бази, прибулого на місце знахідки, ніхто з американських дослідників, що працюють у даний час на Місяці, не чув про місячні експедиції, які передували експедиції «Атлант», що її очолював полковник Кросбі. Нагадаємо, що про експедицію полковника Кросбі людство дізналося лише після загибелі цієї експедиції. Очевидно, під криптонімом «Атлант» із Землі були відправлені дві експедиції, причому експедиція полковника Кросбі була другою за рахунком. Обидві вони були секретними, але доля другого «Атланта» відкрилася. Скандал, що вибухнув у зв’язку з цим викриттям, свого часу став причиною відставки американського уряду. Тоді ж, під тиском громадської думки, Організація Об’єднаних Націй прийняла відому ухвалу про увічнення пам’яті землян, що віддали життя в боротьбі за підкорення космосу.

Мине чимало часу, перш ніж удасться відновити весь текст бортового журналу, що пролежав у одній з місячних печер понад сто років. Прочитані сторінки дозволяють припускати, що знайдено сліди експедиції, яку слід називати «Атлант-1». У долі її учасників багато що залишається загадковим. Чи не найзагадковішим є зникнення тіла учасниці експедиції — Кетрін, загиблої у мить невдалого примісячення. Судячи з записів на останніх сторінках бортового журналу, тіло Кетрін, поміщене в прозору пластмасову труну, було залишене в тій печері, де знайдено журнал і експедиційне спорядження. Проте печера виявилася порожньою. Тіло зникло. Не знайдене й тіло єдиного учасника експедиції, що вцілів при посадці, — геолога Джона Сміта. Саме йому, що провів на Місяці в повній самотності декілька місяців, належать записи в бортовому журналі. Пошуки тривають…»

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Когда молчат экраны: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1965. — 208 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).}