Дивний світ - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Олександр Шалімов (МУЗЕЙ АТЛАНТИДИ Науково-фантастична повість) #4

МУЗЕЙ АТЛАНТИДИ Науково-фантастична повість

Цю дивовижну історію розповів дон Антоніо Сальватор ді Рівера — старий лінгвіст і хранитель музею в Порто-Альте на острові Мадейра. Де в ній закінчується правда і де починається вигадка, нехай вирішують самі читачі.

Портрет датований 1889 роком, тобто написаний задовго до появи відомої праці Альберта Ейнштейна про відносність часу. Крім того, квапливість, з якою ігумен поспішив оволодіти ключами від підземелля…

Утім, почну по черзі.

* * *

Ми проводили океанографічні дослідження в Атлантиці за програмою Міжнародного геофізичного року. У Біскаї потрапили в сильний шторм. Ураган пошкодив кермове управління і відігнав легку шхуну далеко на південний захід. До Фуншалю ми зайшли лагодитися і простирчали там більше двох тижнів.

Моя спеціальність — геологія моря. Опинившись на Мадейрі, я намагався не гаяти часу марно. Цілими днями бродив по скелястих кряжах, складених вулканічними породами. Радів, що можу ближче познайомитися зі шматочком океанічного дна, перетвореним рухами земної кори в невеликий гористий острів.

Вогка полуденна спека змусила мене одного разу змінити маршрут. Я спустився з гір до прибережного селища, черепичні дахи якого виглядали з густої зелені над тихою блакитною бухтою.

У маленькій кав’ярні напівголий кельнер-мулат із шапкою кучерявого чорного волосся і великою срібною сережкою в лівому вусі пояснив на суміші французької й англійської, що селище називається Порто-Альте, що тут живуть рибалки, винороби й робітники консервних заводів, що восени в Порто-Альте приїжджають туристи з Європи й Америки.

— Маса туристів, сер, — тараторив кельнер, наливаючи в гранований келих каламутнувате місцеве вино. — Музей, сер. Іншого такого немає на світі. Кожному цікаво подивитися… Атлантида, сер… Справжня, без найменшої підробки… Мосьє чув? Милосердний Господь прогнівався на Атлантиду й послав усесвітній потоп. Усі потонули, окрім найспритніших пройдисвітів. Вони врятувалися на нашому острові. Мосьє не вірить? Щоб я провалився разом з таверною, якщо брешу… Це трапилося давно. Тоді не було вчених, які б описали все це. Лише дещо потрапило в Біблію… Мосьє захоче відвідати музей і сам переконається. Ще келих вина, сер?

Я подякував, розплатився і вийшов на набережну під нерухомі крони гостролистих пальм. На шляху до пляжу помітив будівлю з сірого пористого каменю. Вона стояла осторонь від решти будиночків селища, що тісно збилися на крутому прибережному схилі. За густим, запущеним парком, що оточував будівлю, біліли башти монастиря. У напівзруйнованій огорожі парку була хвіртка. Біля неї напис по-англійськи й по-португальськи — «Історичний музей».

Пляж знаходився в декількох кроках. Викупавшись, я приліг на шезлонгу під парусиновим тентом. Ледь шурхотіли хвилі. Повітря було гаряче й нерухоме. Я ліниво подумав, що мине ще не менше трьох годин, поки спека почне спадати. Сіра будівля знову привернула погляд. Що, коли зайти в цей музей? Там під кам’яними склепіннями в непроникній тіні старого парку могла зберегтися прохолода…

Від хвіртки до будівлі музею вела доріжка, вимощена білими мармуровими плитами. У шпари між ними пробивалася трава. Біля входу нікого не було. В похмурому круглому холі панувала прохолода. В кутку дрімав старий воротар. Я зняв капелюх. Витер хусткою мокре чоло. Старий продовжував дрімати. Я обережно торкнув його за плече. Він підняв голову, поглянув на мене червоними сльозавими очима. Мовчки узяв монету й жестом запросив увійти.

У залах було тихо, пахло мишами. Поскрипували старі мостини. На стінах висіли вицвілі морські карти часів Колумба[23] та Васко да Гами[24], обривки пергаментів, по кутах поблискували лицарські обладунки. У запорошених вітринах поряд з уламками грецьких амфор лежали грубі вироби зі слонової кістки. Біля старовинної підзорної труби красувалися колекція яскравих метеликів з Амазонки й химерні гілки коралів. Усе загалом було схоже на запущений антикварний магазин, господар якого давно втратив надію продати щось із цього залежаного мотлоху.

Пожовклі етикетки пояснювали на декількох мовах, які скарби виставлені для огляду. «Справжній бойовий меч Фернандо Кортеса, щедро принесений у дар музею превелебним отцем Алонзо, ігуменом монастиря Пресвятої Діви; рік 1798». «Колекція кристалів і руд, зібраних на островах Південної Атлантики І. Форстером, натуралістом і супутником уславленого капітана Джеймса Кука; рік 1775». «Канделябр, що належав Людовикові XІV, переданий у дар музею його ясновельможністю графом…» Далі напис був засиджений мухами і не читався.

Мою увагу привернула майстерно виконана модель старовинного судна. Напис свідчив, що це модель каравели[28] Христофора Колумба, зроблена руками його супутника корабельного тесляра Дієго Сантіса в 1496 році. Розглядаючи витончену іграшку, я помітив ледь помітне тавро на мідній обшивці кіля. Кишенькова лупа допомогла без зусиль розібрати напис: «Роттердам. Прейс і Син. Фабрика моделей. 1928 рік». Я продовжив огляд, уже не звертаючи уваги на красномовні пояснення, каліграфічно написані на декількох мовах.

У останній кімнаті висіли потемнілі від часу картини. Я пройшовся ще раз тихими безлюдними залами. Жодного предмету, який міг бути пов’язаний зі зниклою культурою атлантів! Невже кельнер так нахабно убрав мене в шори? Зізнатися, я й не чекав нічого особливого: декілька загадкових черепків, якась плита, викинута океаном. Але щоб зовсім нічого!

Трохи сприкрений, я повернувся в хол. Сторож продовжував дрімати у своєму кутку.

— Атлантида, — голосно сказав я, підходячи. — Де Атлантида?

Він, не розплющуючи очей, мовчки простягнув висохлу темну долоню.

— Вже заплачено, — заперечив я, — але Атлантиди там немає.

Старий поволі підвів червоні, без він повіки, уважно подивився на мене сльозавими очима, щось пробурмотів.

Я мовчки чекав.

Він, крекчучи, підвівся, насилу розпростав згорблену спину. Він був дуже старий і сам скидався на стародавній музейний експонат. Клапті сивого волосся стирчали на висохлому черепі. Довгий горбатий ніс сягав до гострого підборіддя. Тонкі безкровні губи були щільно стиснуті. Заношений чорний костюм зім’ятий і вкритий плямами.

Накульгуючи, він ступив декілька кроків і запитав щось по-португальськи.

— Не розумію, — сказав я по-французьки. — Може, ви розмовляєте ще на якійсь мові?

Старий глузливо хихикнув.

— Ще на якійсь мові! — повторив він, копіюючи мій акцент. — Ти не француз, звісно. Звідки ти?

— Я — росіянин… З Радянського Союзу.

Він обернувся і якийсь час мовчки дивився на мене, ледь підвівши повіки.

— Знаю, — сказав він нарешті. — Ти з тієї шхуни, яка стоїть у Фуншалі… Кілька років тому тут був один росіянин… Навіщо тобі Атлантида?! — раптом закричав він, зблиснувши очима. — Що ти знаєш про неї? Її треба шукати там, там, розумієш? — він указав кістлявим пальцем у відчинені двері, за якими синіла гладінь океану. — Ви, росіяни, могли б… Треба лише вірити… Вірити й хотіти…

— Пробачте, — сказав я, роблячи крок до виходу.

— Куди ж ти?! — знову закричав старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… Ходімо!..

Мені стало моторошно, і я мимоволі відступив.

— Не бійся, — сказав він, немов читаючи мої думки. — Я ще не остаточно з’їхав з глузду… Ти хотів бачити Атлантиду. Йди, дивися…

Він відчинив маленькі двері в стіні. За дверима похилий коридор вів у тьмяно освітлені червонуватим світлом зали.

Я вагався, майже не сумніваючись, що маю справу з божевільним.

— Йди, йди, — повторив старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… — І він тихенько розсміявся.

Відтак зашкандибав до крісла, що стояло в кутку, сів у нього й заплющив очі.

* * *

Я зробив крок у коридор зі змішаним відчуттям цікавості й роздратування, упевнений, що знову буду обдурений.

Дійшовши до середини коридору, озирнувся. Старий дрімав у своєму кріслі. Коридор вивів мене в напівтемну кімнату з низько нависаючим склепінням. Вікон у ній не було. Тьмяне світло проникало крізь широку арку дверей із сусідньої зали. Ліворуч від входу, просто на кам’яній підлозі, лежала частина величезної мармурової колони з різьбленою капітеллю[29], поцяткованою ходами молюсків-сверлунів. Праворуч у стіну була вправлена масивна мармурова плита, вкрита написами. Я підійшов ближче. Бічне освітлення надавало незвичайної рельєфності літерам, викарбуваним на білому мармурі. Напис був на двох мовах — латинській та грецькій.

Насилу згадуючи сенс давно забутих латинських слів, я радше здогадався, аніж прочитав:

«Хто б ти не був, прибульцю, проймися трепетом, позаяк стоїш на порозі найбільшої таємниці світу, в якому народжений. Все, що побачиш тут, повернено океаном, який поглинув наймогутнішу державу Землі. Історія народів і країн була б іншою, якби її продовжували писати атланти… Але вони зникли, і з дещиць залишених ними знань виросли науки й мистецтва Нового світу».

Далі йшли розлогі цитати з Платона, який уперше розповів людям про Атлантиду.

«Єгипетські жерці розповіли грецькому мудрецеві Солону, — читав я, — що елліни — свіжа квітка на дереві людства. І задовго до них у Елладі існували сильні держави і жив освічений народ… Записи вказують, що народ цей колись зіткнувся з грізною силою, що наступала на всю Європу й Азію з боку Атлантичного моря. Там, за Геракловими Стовпами, тоді знаходився острів, більший від Лівії, і від нього відкривався доступ до інших островів і до материка. На цих землях, званих Атлантидою, утворилася велика і грізна держава. Вона володіла Лівією до Єгипту і Європою до Тірренії. Вона готувалася поневолити й Елладу і весь світ. Проте великі нещастя обрушилися на країну атлантів. Розверзлася земля, і захиталися гори, і вулкани почали викидати вогненну лаву, і в один день і тяжку ніч уся Атлантида занурилася в море разом з військовою силою, народом і містами».

Переконавшись, що й решта текстів запозичена з Платона, я попрямував у наступну залу. Це була бібліотека. Її заповнювали важкі різьблені стелажі, забиті книгами. Тут зберігалися тисячі томів на різних мовах, і всі ці книги були про… Атлантиду.

Філософські трактати стояли поряд з науково-фантастичними романами, товсті монографії істориків — поряд з альбомами газетних вирізок. Я ніколи не уявляв, що про Атлантиду написано так багато.

Здивований, я переходив від одного стелажа до другого, пробігав очима написи на корінцях, брав у руки товсті фоліанти, гортав їх… Атлантида, лише Атлантида… У багатьох книгах про неї лише згадувалося, і тоді ці місця були відзначені спеціальними закладками. Над стелажами висіли карти Атлантичного океану: старовинні, складені багато сторіч тому, карти кінця минулого століття і найбільш сучасні, видані в Нью-Йорку і Москві, Лондоні й Лісабоні вже після закінчення другої світової війни.

Посеред кімнати на великому столі, заваленому журналами, стояв величезний глобус. На ньому, на блідо-блакитному тлі Атлантичного океану, червоною тушшю були нанесені контури затонулого материка. Я напружено вдивлявся у незвичний для ока малюнок географічних меж. Людина, що зібрала цю дивовижну бібліотеку й нанесла на глобус обриси Атлантиди, мала у своєму розпорядженні відомості різної достовірності. Одні межі були показані жирною червоною лінією з вигинами півостровів, заток і мисів, другі — ледь намічені схематичними штрихами, треті, найменш достовірні, зображені пунктиром. Річки перетинали зниклий материк. Вони брали початок у гірському ланцюзі, який тягнувся з півночі на південь. У цьому ланцюзі я без зусиль упізнав Серединний Атлантичний хребет.

На захід від хребта рій дрібних цяток означував межі великої пустелі. В її східній частині був намальований дивний знак, схожий на сигару. До нього вела тонка чорна нитка. Такі самі нитки, очевидно дороги, сполучали кола міст.

Придивившись, я помітив, що контури Європи й Північної Америки в багатьох місцях виправлені й відрізняються від сучасних. Піренейський півострів і гори Атласу продовжені в західному напрямі, Біскайська затока зменшена наполовину, Ла-Манш відсутній. Північ Європи й Америки була вкрита тонким синім штрихуванням. Її межа відповідала контуру льодів у період Великого зледеніння.

Це була не сучасна карта з гіпотетичними обрисами затонулого материка, а палеогеографічна карта четвертинного періоду[34], складена з якоюсь фантастичною детальністю…

Невідомий автор використав новітні дані з топографії океанічного дна й чудово знався на тонкощах палеогеографії четвертинного часу. Але, з другого боку, безліч дивовижних деталей, почерпнутих з невідомих джерел, ставили малюнок на глобусі на грань чистої фантазії. Я марно шукав дату, прізвище автора, якісь умовні позначення. Вони були відсутні.

Можливо, глобус не був музейним експонатом? Але тоді навіщо він тут? І чому переддвер’ям цієї частини музею служить бібліотека?

Не знайшовши відповіді на свої питання, я облишив глобус і рушив далі. Наступна зала виявилася величезною. Косі вузькі вікна, розташовані під самою стелею, були затягнуті червоними шторами: у червонуватому присмерку тягнулися кудись удалину ряди колон, що підтримували кам’яне склепіння. Лише ступивши кілька десятків кроків, я зміркував, що ця зала значно більша від усієї музейної будівлі і що я знаходжуся в підземеллі.

На масивних дерев’яних постаментах уздовж стін і між колонами стояли й лежали якісь плити, грубо обтесані кам’яні блоки, капітелі розбитих колон, шматки різьблених карнизів, ажурних арочних перекриттів.

Напівтемрява зали не дозволяла читати етикетки, написані латиною дрібним бісерним почерком. Лише біля мармурового карниза, прикрашеного тонким орнаментом з квітів і листя, вдалося розібрати напис: «Острів Корво. Левова бухта, західний берег, 1898 рік».

Червонувата сутінь підземної зали, дивовижні архітектурні деталі й орнаменти, що без сумніву були пам’ятками дуже стародавньої культури, сліди сверлунів, які свідчили, що більшість зібраних тут предметів дістані з дна моря, загадковий малюнок на глобусі — все це разом узяте створювало особливу атмосферу таємничого й хвилюючого очікування. Мені раптом здалося, що я справді опинився на порозі великої таємниці, як стверджував напис біля входу… Варто зробити ще крок — і з’явиться хтось, хто зможе перетворити уламки померлої цивілізації на чудові палаци і храми невідомого стародавнього світу. Невже всі ці шматки каменю, що зберігають сліди різців невідомих художників, — матеріальні докази існування Атлантиди?

Я торкнувся рукою одного з них. Це була капітель величезної колони з химерним і складним фантастичним орнаментом; матеріал — полірований зливний кварцит[36] — камінь надзвичайної міцності, з біса важкий для обробки. Якими інструментами були вирубані з нього архітектурні деталі? Навіть у наші дні подібне завдання не належало до легких.

Сутінкова зала здавалася безконечною. Смуги червонуватого світла проникали у вузькі прорізи схожих на бійниці вікон, вихоплювали з напівмороку шматки мармуру, базальту, граніту й безліч інших матеріалів, склад яких не можна було відразу визначити.

Я поволі йшов уперед. Ось шматок витонченої, строгої колони, край величезної мармурової чаші, архітрав[37] з невиразним орнаментом, куля з чорного базальту, мармурова жіноча рука довершеної краси…

Так, це був незвичайний музей. На його експонатах лежала печать нерозкритої таємниці. Від них віяло старовиною тисячоліть, а не століть. Тут не потрібні були вигадливі етикетки, як там, нагорі. Ці камені говорили своєю мовою. Вона була зрозумілою й загадковою водночас. Але такі загадки не розкриваються декількома словами.

Зала закінчувалася невеликим альковом[38]. Щоб проникнути туди, треба було піднятися вузькими сходами з десятком кам’яних приступок. Альков був порожній і залитий яскравим денним світлом. Світло проникало звідкись зверху. Після присмерку зали я зажмурився.

А коли розплющив очі, побачив Його…

Власне, це був звичайний портрет у повен зріст на тлі морського пейзажу. В інший час, у іншій обстановці він, либонь, не справив би на мене особливого враження. Але тоді, після огляду підземного музею, збуджений атмосферою якогось таємничого очікування, я був приголомшений. Я завмер на місці й не міг відірвати погляду від мужнього й скорботного обличчя.

Художник зобразив його на березі океану. Зеленкуваті вали обрушувалися на скелястий берег і розсипалися клаптями білої піни. Він стояв на карнизі серед темних, покритих водоростями скель, прихилившись спиною до урвища. Однією рукою притискав до грудей складки широкого пурпурового плаща. Другу — смагляву й сильну — простягнув перед собою, стискаючи нею виступ скелі, немов штурвал стрімкого корабля. Вітер розвівав довге сиве волосся, стягнуте на чолі золотим обручем. Бліде обличчя, не рушене зморшками, було спокійне. Лише глибокі складки в кутиках уст свідчили про довгі роки випробувань. Широко розплющені очі були спрямовані в океан. У них були скорбота і питання, і величезне знання…

— Надивився? — почувся глухий голос, що мовби виходив з-під землі.

Я здригнувся й озирнувся.

Внизу, біля сходів, що вели в альков, стояв старий сторож.

— Хто це? — тихо запитав я, указуючи на портрет.

Старий усміхнувся:

— Він народився дванадцять тисяч років тому… Йому випало пережити свою вітчизну.

— То, значить, це не портрет?

— Портрет… Написаний через декілька днів після його смерті. З пам’яті… Але схожий… Такий схожий… — щось подібне на зітхання вирвалося з запалих грудей старого. — Жак був талановитим художником…

— Жак?

— Жак Маріан Дюваль — мій друг… Ми разом з ним приїхали на цей острів сімдесят з гаком років тому.

— Даруйте, а хто ж тоді ви?

— Мене звуть Антоніо Сальватор ді Рівера. Маю сумнівну честь називатися вченим хранителем того ярмаркового балагану, який ти бачив нагорі.

Я закусив губу. Старий уважно стежив за мною, примруживши червоні сльозаві очі.

— Що тебе ще цікавить?

— Усе це, — я вказав углиб похмурої зали, — звідки?

— Ходи сюди, — сказав він замість відповіді.

Я поглянув ще раз на портрет у алькові і спустився кам’яними сходами в залу.

— Ти хто такий? — запитав він, коли я зупинився біля нього.

Я сказав.

Старий потер висохлою рукою жовте воскове чоло.

— Пригадав, — пробурмотів він, поглядаючи на мене. — Читав твої статті про Атлантичний океан… Там усе дурниці… Не перебивай… Дурниці… Але в одному ти маєш рацію… Молоді опускання дна… Вони тривають… Його край, — він кивнув на портрет, — іде на глибину…

— Не розумію… Хто він?

— Не поспішай… Його одноплемінники обробляли ці камені… Бачив руку дівчини? Довершенішої руки не створив жоден скульптор Землі за всю історію незліченних поколінь. А орнаменти! Ти десь бачив такі?..

— Ні, — зізнався я.

— Ще б пак… Їх мистецтво залишається неперевершеним.

— Це все ви дістали з дна океану?

Старий презирливо усміхнувся.

— Це повернув океан. Той, хто спуститься на дно… — він замовк, не закінчивши фразу, і відвернувся.

— Знайде Атлантиду, — підказав я.

— Навіщо шукати, — він роздратовано пересмикнув худими кістлявими плечима. — Вона давно знайдена. Вона навколо. Ми знаходимося в центрі південно-східної провінції. За двадцять миль[39] на північ розташований Великий східний порт. Звідси їх судна плавали до берегів Африки і до Середземного моря. На схилах цієї гори, що перетворилася на острів, була велика обсерваторія.

Він говорив так, немов бачив усе це навіч.

— Звідки ви знаєте? — не витримав я.

Він не розсердився. Пильно подивився на мене. Відтак тихо заговорив, немов балакаючи з самим собою:

— Я дуже старий… Доживаю останні місяці, якщо не дні… Все життя я присвятив одній мрії. Хотів повернути людям загублену ланку великого ланцюга їх історії. Наді мною знущалися. Одні тому, що були розумні, боялися й заздрили, інші — тому, що були глупаками. Але я присягнувся йому, що не відступлю, — старий указав у альков, — і намагався дотримати клятви… Тут зібрано все, що вдалося зібрати за сімдесят років короткого людського життя. Про кожен з цих каменів можна написати книгу… Зараз у мене не лишилося ані сил, ані грошей. На батьківщині я оголошений кримінальним злочинцем, який викрав і розтринькав статки цілої сім’ї… Своєї сім’ї… Ти розумієш? Ці камені поглинули все. І якби в мене було ще більше… — він махнув рукою.

— Але чому ви не написали про це?

— Спочатку тому, що був молодий і дурний. Хотів дізнатися більше й відразу вразити світ своїми відкриттями… Потім, коли порозумнішав, то вже знав так багато, що… мені не повірили. Історією його країни, — він знову кивнув у бік портрета, — хотіли займатися багато, а докази були лише в мене. Знаєш, що зробили з моїм першим рукописом? Це був науковий трактат, а його видали як фантастичну повість. Я мало не з’їхав з глузду. Подав до суду, і мене-таки оголосили божевільним. Другу книгу взагалі відмовилися друкувати. А коли я вирішив видати книгу сам… у мене вже не було грошей…

— Але невже в цілому світі не знайшлося…

— Мовчи… І твоя країна не забажала б мати справи з божевільним. Вимагали доказів справжності всього, що зберігається тут. Це було блюзнірством. Я ладен перегризти горло тому, хто не вірить, але не принижуся до доказів, що я не брехун.

— Які докази? Хіба ці пам’ятки не говорять самі за себе? Я не фахівець, але…

Старий презирливо посміхнувся.

— Це видно, — пробурмотів він, витираючи сльозаві очі брудною хусточкою, — це-бо видно… А ось ті, хто розуміє… Їм потрібні докази! Вони знають, що старий ді Рівера після смерті Жака Дюваля все життя працював сам. У нього немає свідків… Він міг сфальшувати документи, музейні книги. Він міг сам власноручно створити всі ці колони, орнаменти, арки, ходи сверлунів, руку дівчини. Хі-ха-ха-ха…

Його верескливий сміх розбудив відлуння цієї дивної зали. Старий уже замовк і знову тер очі хусточкою, а сміх ще звучав десь удалині за подвійним рядом кам’яних колон.

Мені знову стало моторошно, і я подумав, що люди, які називали його безумцем, були недалекі від істини.

— Ні, — сказав він, неначе вгадуючи мої думки, — ні-ні. Це все значно складніше, ніж ти припускаєш… Але досить. Мені не слід було говорити про це… Йди! Час замикати музей.

— А як же портрет, — запротестував я. — Хто зображений на ньому?

— Хочеш знати?

— Хочу.

— Я міг би відбутися від тебе небилицею, — задумливо промовив ді Рівера, — або просто вигнати за настирливість… Не ображайся… Я вигнав звідси не одного любителя чужих таємниць, особливо зі зграї журнальних брехунів… Ненавиджу їх… Цієї долі не уник і вельмишановний сер Френсіс Сноудон з Королівського товариства… Дурень намагався просторікувати, що тут він бачить пам’ятки критської культури[40], а не те, що тут є. Бачив би ти, як він драпав! Я викинув услід його портфель, котелок[41] і парасольку… Але з тобою інакше: не скажу, щоб ти мені сподобався. Я ще не розкусив тебе. Втім, далебі, дещо розповім. На твоїй батьківщині про мої праці не чули… Але ставлю умову: ти не перетвориш це на цікаву байку для простаків. В усякому разі, поки я живий. Обіцяєш?..

— Ви хочете, щоб я зберіг у таємниці вашу розповідь?

— Я хочу того, що я сказав, — скипів ді Рівера. — Не перетворювати історію зниклого народу на анекдот. Ти зрозумів? Те, що ти почуєш, справді відбулося. Якби я вірив у бога, я міг би заприсягтися. Але я перестав вірити сімдесят років тому. До того ж я присягався лише один раз у житті. Я не вимагаю вірити мені, але наполягаю, щоб ти обіцяв не знущатися з почутого. Не можна більше зганьбити істину, як зробивши з неї фантастичне оповідання.

— Обіцяю, що не напишу фантастичне оповідання, — урочисто промовив я.

— Поки я живий, — повторив ді Рівера. — Амінь. Отож, слухай… Утім, ні. Йди в бібліотеку, там зачекай.

Він обернувся і, крекчучи, поліз по сходах в альков. Я поволі рушив через напівтемну залу. Ступивши декілька кроків, обережно озирнувся. Старий у глибокій задумі стояв перед портретом, не відриваючи від нього пильного погляду.

Чекати мені довелося досить довго. Нарешті почулися човгаючі кроки. Старий з’явився біля входу в бібліотеку.

— Я мушу замкнути вхідні двері, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Воротар хворий, і мені доводиться виконувати його обов’язки… Жалюгідні шеляги, які роззяви платять за вхід, — весь дохід музею.

— А чи не піти нам до кав’ярні? — нерішуче запропонував я.

Старий швидко озирнувся, допитливо глянув мені в очі. Відтак байдуже сказав:

— Ходімо… Лише попереджаю… у мене… немає грошей. Останні дні в музей ніхто не заглядав… окрім тебе.

* * *

Ми вийшли надвір. Сонце вже висіло низько над обрієм. Легкий бриз ніс вологу прохолоду. Від його поривів починало шелестіти широке листя пальм. Неподалік шумно зітхав океан.

Біля входу в музей на кам’яній лаві лежала пачка журналів.

Ді Рівера підняв їх, перегорнув, обережно склав у крісло, що стояло в холі.

— Милостиня музеєві, — пояснив, зачиняючи важкі дубові двері. — Шлють безкоштовно… Подекуди пам’ятають про нас…

У кав’ярні той самий напівголий кельнер зі срібною сережкою в вусі, розуміюче підморгнувши мені, заставив столик тарілками, мисками і пляшками. З того, як старий ді Рівера потирав худі пальці й ковтав слину, я зрозумів, що він дуже голодний…

Ми вечеряли довго: запивали гіркуватим вином гострі місцеві страви й обмінювалися порожніми фразами. Коли на столі з’явилися маленькі філіжанки ароматної кави й таця з фруктами, старий витер серветкою тонкі безкровні губи, уважно поглянув на мене і сказав:

— Ти хотів знати історію портрета. Слухай… Це портрет чоловіка, викинутого хвилями на берег за декілька миль звідси, ген за тим скелястим мисом уранці 28 червня 1889 року. Двоє молодих нероб вешталися того ранку берегом. Один з них хотів стати лінгвістом. Він приїхав на Мадейру вправлятися в португальській мові. Але його цікавили мови взагалі. Того ранку в нього в кишені був томик віршів Сафо[42] й він викрикував на все горло звучні строфи на давньогрецькій мові. Він хотів перекричати океан… Другий був художником. Він приїхав малювати воду, небо й скелі. Пробираючись уздовж берега, лінгвіст і художник помітили на мокрому піску червону пляму. Вони підійшли ближче і побачили гарний плащ із дивовижно легкої й еластичної пурпурової тканини, вигаптуваної золотими візерунками.

Я оголосив, що це римська тога[43], а Жак — що це плащ Летючого Голландця[44], звіяний ураганом. Захопивши плащ, ми пішли далі і в сотні кроків від того місця, де знайшли плащ, побачили… Його… Він лежав на піску, широко розкинувши сильні руки. Довге біле волосся приховувало обличчя. Він здавався сплячим, але ми були певні, що він мертвий. Однак, він ще жив. Слабке дихання ледь колихало могутні груди. Ми привели його до тями. На жаль, ненадовго. Він помер у нас на руках через кілька хвилин… Виконуючи його волю, ми загорнули тіло в гаптований золотом плащ, прив’язали до ніг важкий камінь і кинули з високого урвища в океан. Через декілька днів Жак намалював його портрет — той самий портрет, який ти бачив. Після смерті Жака я придбав цей портрет для музею, який тоді почав створювати… Я кажу, звісно, про підземний музей, — додав ді Рівера після короткої мовчанки.

— Ну, а далі? — запитав я.

— Про портрет усе, — тихо сказав старий. — Скелі й океан Жак малював з натури. Ти впізнаєш місце, якщо колись дістанешся до того мису. Побувай на ньому… Океан прийняв там у своє лоно останню людину Атлантиди.

— Останню людину… Атлантиди? — розгублено повторив я, гадаючи, що недочув.

— Так. Він повернувся на Землю через дванадцять тисяч земних років і не знайшов навіть того місця, де була його батьківщина.

Я відчув, що у мене починає паморочитися голова. Промайнула думка: «Хто з нас збожеволів?.. Чи ми обидва п’яні?»

Я ковтнув кави й вирячився на старого.

Ді Рівера сплів тонкі пальці й, поклавши на них гостре, сухе підборіддя, дивився в темніючий океан. Вітер ворушив рідке волосся на його жовтому черепі.

— Поясніть же, — попросив я.

Він мовчав.

— Як розуміти ці дванадцять тисяч років?

— Певна річ, буквально.

Я знизав плечима.

Він розсердився:

— Не поспішай з висновками. Подумай…

— Я не майстер розгадувати такі загадки. Це схоже на модель каравели Колумба, «зроблену руками його супутника»… Так, здається, там написано?

Старий посміхнувся:

— Ти спостережливий… Там багато мотлоху, це правда. Але каравела — оригінал. Тавро на кілі означає дату реставрації…

— Та все ж, не розумію.

— Ти хочеш сказати «не вірю»?

— Можна й так…

Я раптом відчув утому й огиду при думці, що став жертвою якоїсь дивної містифікації. Невже все це спритний спектакль? Мені стало шкода згаяного дня.

Ді Рівера сидів мовчки. Очі його були заплющені. Здавалося, він дрімає.

— Ось, бачиш, — сказав він нарешті, не піднімаючи повік. — Цьому важко повірити. Ти, звісно, маєш рацію, — з точки зору будь-якого глупака… А де проходить, — він ударив кістлявими кулаками по столу, — де проходить межа «ймовірного» і «неймовірного»? Мовчиш! Там, де її проводять дурні, що не вміють бачити далі від свого носа. Ти ладен був повірити, що камені підземного музею — це залишки культури атлантів. То чому ти не віриш, що атлант — останній атлант — указав місця цих знахідок? Ти не віриш у можливість воскресіння людини? Я також не вірю. Коли помру, ніяка сила не воскресить мене. І він не воскрес. Він помер уперше і востаннє на моїх руках, сімдесят років тому. І я поховав його там, де знайшов могилу його народ. Він устиг розповісти мало, він був дуже слабкий. Але він сказав достатньо, щоб люди нашої епохи могли відшукати затонулі міста Атлантиди… якби повірили в неймовірне…. Я повірив і знайшов усе те, що ти бачив у підземному музеї. Але я обстежив лише неглибокі місця в прибережній зоні островів. У мене не було ні грошей, ні засобів для глибоководних досліджень. А ті, хто мав гроші, не вірили. Лише одного разу мені вдалося схилити одного американця до проведення пошуків на великій глибині. Це було влітку 1914 року. Ми кілька місяців драгували дно в тому місці, де мало знаходитися велике місто атлантів. Але драги приносили лише вулканічний попіл і шматки пористої лави. Американець був розлючений. Він погрожував викинути мене за борт, а відтак висадив на пустельний риф у західній групі Азорських островів. Я провів там наодинці декілька тижнів, мало не помер з голоду. Та все ж глупак зробив мені величезну послугу. Там на цьому рифі, в піску лагуни, я знайшов мармурову руку дівчини — уламок чудової статуї, створеної геніальним скульптором Атлантиди. Ти бачив її. Я вже передчував, якого нищівного листа напишу цьому бовдурові після повернення. Але коли мені вдалося повернутися на Мадейру, в Європі йшла війна. Атлантида перестала цікавити навіть істориків…

Довго я не міг збагнути причин нашої невдачі. А потім збагнув. У мене збереглися шматки базальту, які підняла драга. Кілька років тому я переслав один з них у лабораторію до Кембріджа. Там визначили абсолютний вік породи. Він виявився рівним дванадцяти тисячам років. Розумієш?.. Занурення Атлантиди супроводжувалося величезними виверженнями. Це стверджував і Платон. Вочевидь, місто, яке ми шукали, було, подібно до Помпеїв[45], поховане під шарами вулканічного попелу й потоками лави…

Ді Рівера замовк. Сонце сіло. Над нашою головою заблискотіли перші зірки. Все свіжішим ставав вітер, голосніше шелестіло листя пальм.

— Ну, мені пора, — сказав старий, піднімаючись з-за столу. — Спасибі за вечерю. Я, далебі, захоплю залишки паштету і хліб. Мій старий воротар хворий. Треба б погодувати його…

Він квапливо загорнув залишки вечері в паперові серветки й порозпихав по кишенях.

— Як же все-таки з атлантом? — запитав я, коли ми виходили з кав’ярні. — Звідки він узявся на березі і… як ви зуміли порозумітися з ним?

— Це було нелегко, — відказав ді Рівера. — Ми випробували з десяток мов, перш ніж зрозуміли його. А коли зрозуміли, то стала в нагоді моя давньогрецька. Вона трохи схожа на одну з мов Атлантиди… І ще одне: атланти, вочевидь, володіли великим даром, якого позбавлені сучасні люди. Вони вміли читати думки і могли змусити розуміти їхні думки, виражені образами. Ймовірно, вони володіли мистецтвом передачі думок на відстань… Вони й ще багато в чому випередили нас.

— Ну, а сам атлант? — наполягав я. — Не випірнув же він з дна Атлантичного океану?

— Хіба я не сказав? — похопився старий. — Звісно, ні. Він навіть не підозрював про існування океану… Він… Але це довга історія. Вона не має прямого стосунку до Атлантиди. Я втомився, — він потер рукою чоло. — І паморочиться голова. Це від незвички… Вечеря була надто щедра… І вино… Слухай, мені нема кому передати мою таємницю. Вона може померти зі мною… Я не знаю вас, росіян. Утім, ні, знав одного, і, здається, він теж був непоганим хлопцем… Судячи з того, як люто лає вас усілякий набрід, ви… не такі, як усі. Можливо, відкрию вам, де шукати… Але не тепер… Прощавай.

Я схопив його за рукав.

— Але атлант?

— Розповім… Але пізніше… Або ні… Ось, візьми, — він витягнув з бічної кишені зім’ятий зошит. — Ти читаєш по-англійськи? Тут записано все про нього. Цього ніхто не знає. Але пам’ятай, що ти обіцяв…

Я простягнув руку.

— Початок не має значення й остання сторінка також, — пробурмотів він, вириваючи з зошита декілька аркушів. — Решта бери. Повернеш… перед від’їздом… Прощавай.

— Доне Антоніо, — сказав я, потискаючи його суху холодну руку, — якщо ви вірите мені, нам, вірите, що ніхто не заміриться на ваше право першовідкривача… На нашій шхуні є глибоководні трали і снаряд для взяття проб ґрунту. Я побалакаю з начальником експедиції, постараюся переконати його… Через тиждень-півтора ми закінчуємо ремонт і піднімаємо якір. Може, ви погодилися б плисти з нами і вказати місця глибоководних станцій?.. Даю вам слово…

Він гірко посміхнувся:

— Вам треба було кинути якір біля берегів Мадейри кількома роками раніше. Ти бачиш, що зі мною… Морська подорож уже не для мене… Втім, ми побалакаємо про це пізніше… Потім…

Він кивнув, поволі побрів уздовж набережної й незабаром зник у натовпі перехожих.

* * *

Я повернувся на шхуну перед світанком і отримав догану від начальника експедиції, який був стурбований моєю довгою відсутністю. Я розповів про відвідини музею в Порто-Альте і про знайомство з доном Антоніо ді Рівера. Відтак спустився в каюту і дістав зошит старого. Спочатку насилу розбирав дрібний бісерний почерк, але незабаром захопився й почав читати швидше. Коли була прочитана остання сторінка рукопису, сонце вже сяяло високо над обрієм. Я ще раз перечитав зошит і, схопивши кілька аркушів паперу, почав квапливо накидати переклад.

Наводжу його цілком.

ПЕРЕКЛАД РУКОПИСУ ДОНА АНТОНІО САЛЬВАТОРА ДІ РІВЕРА — ХРАНИТЕЛЯ ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ В ПОРТО-АЛЬТЕ, СКЛАДЕНИЙ АВТОРОМ

…запропонував Жак. Ми обережно перенесли незнайомця в тінь, і Жак заходився робити йому штучне дихання.

— Дивно, — сказав він нарешті, опускаючи мляві руки незнайомця. — Судячи з усього, його викинуло на берег штормом, який бушував цілу сьогоднішню ніч. Але ставлю свою палітру проти коробки дитячих фарб, що він ковтнув не дуже багато води.

— Продовжуй свої маніпуляції, — порадив я, — він дихає рівніше, і я виразно чую поодинокі удари серця.

— Який атлет! — захоплювався Жак, піднімаючи й опускаючи руки незнайомця. — Подивися на його статуру. У нас в Академії був натурник-італієць, з якого ми малювали римських богів. Присягаюся всіма своїми картинами, вже написаними і тими, які напишу, поряд з ним той виглядав би замірком. Як ти гадаєш, скільки йому років? Коли б не ця сліпуча сивина, я сказав би, що він ненабагато старший від нас із тобою.

— Ні, він, звісно, значно старший, — заперечив я, — поглянь на його обличчя.

— Обличчя заснулого грецького бога, — сказав Жак. — Сплячий Аполлон. Я бачив цю статую торік у Афінах.

— Тс… він, здається, поворушився.

— Потри йому скроні, — скомандував Жак, масуючи широкі груди незнайомця.

Я відкинув зі скронь довге біле волосся і виявив легкий золотий обруч, що щільно облягав голову.

— Глянь-но, Жаку!

— Дивна прикраса. І такий самий візерунок, як на плащі. Значить, це був його плащ.

— Без сумніву.

— Може, це актор, якого хвилею змило з корабля під час спектаклю?

— Зараз дізнаємося. Він приходить до тями…

Незнайомець поворушився, його вії здригнулися. Дивно, цієї миті у мене потемніло в очах, і я побачив бездонну чорноту неба, усіяного незвично яскравими зірками. Серед зірок висіло кошлате сліпучо сяюче сонце. Я труснув головою, і все раптом потонуло в молочно-білому тумані. Мені здалося, що я провалююся в якусь безодню.

Все це тривало кілька миттєвостей. Коли я опанував себе й озирнувся, то помітив, що Жак розгублено тре своє чоло.

— Що з тобою? — пошепки запитав я у нього.

— Не знаю… Голова замакітрилась… Дивися, він опритомнів.

Очі незнайомця були спрямовані на нас із Жаком.

— Ми безмежно раді, що вам краще, добродію, — швидко сказав Жак, ввічливо піднімаючи капелюха.

Незнайомець прошепотів кілька слів, яких ми не зрозуміли.

Він спробував підвестися на лікті.

— Лежіть, лежіть, — застережливо підняв руку Жак. — Зараз ми дамо вам трохи вина… Трясця, на якій мові розмовляти з ним? Здається, він нічого не розуміє.

Жак підніс шийку пляшки до губ незнайомця. Той ледь помітно похитав головою.

— Пийте, добродію, це підкріпить вас, — сказав я по-англійськи і повторив цю фразу на п’яти чи шести європейських мовах.

Незнайомець вислухав мене уважно, але, певно, не зрозумів. Пити він відмовився. Відтак він сам промовив щось. Голос у нього був приємний і звучний, із м’яким бархатистим тембром.

— Що за мова, Антоніо? — шепнув Жак. — Присягаюся підрамником, ніколи не чув такої. У нього обличчя породистого європейця, а плете він чорт зна яку тарабарщину. Ти чув щось подібне?

Я зізнався, що не чув.

— А ще лінгвіст, — сказав ущипливо мій приятель.

Незнайомець уважно стежив за нами.

Відтак він зробив декілька рухів лівою рукою, і ми зрозуміли, що він просить допомогти йому піднятися. Ми підвели його і прихилили спиною до виступу скелі. Він подякував рухом повік і спрямував погляд у океан.

— Чи не збігати за лікарем? — тихо запитав Жак.

— Ти пробігаєш до вечора, — заперечив я. — Лікаря можна знайти лише у Фуншалі.

Незнайомець знову заговорив. Я уважно вслухався в його мову й нараз уловив знайомі слова.

Я відповів йому на старогрецькій, і він зрозумів мене. Слабка посмішка з’явилася на його обличчі.

— Нові люди Землі, вітаю вас, — поволі промовив він. — Я щасливий, що не все загинуло у вогні, який знищив мою бідну батьківщину.

— Де ж знаходилася ваша батьківщина?

— На дні цього моря.

— Що він каже? — торсав мене Жак, помітивши мій подив.

— Зачекай, — відмахнувся я. — Хто ж ви і звідки? — продовжував я, звертаючись до незнайомця.

— Мій народ називав себе атлантами. Людям, що населяють зараз Землю, знайоме це слово? Зберегли вони пам’ять про Атлантиду?

— У нас існує легенда, що на місці цього океану колись була країна з такою назвою.

— Легенда… — повторив незнайомець, і кутики його вуст сумно сіпнулися. — Слухай мене уважно, нова людино Землі, що не забула мову своїх предків. Мені треба чимало сказати тобі, а часу залишається мало… Я — атлант, і, хтозна, можливо, я останній син цього прадавнього народу безмежного Всесвіту. Наша рідна планета — Ассар. Вона обертається в системі двох блакитних сонць за сорок чотири лінії світлового променя від цього світила, — він указав на диск Сонця, що просвічував крізь хмари. — З десяти планет сім’ї Ассар лише на ній виникло життя. Мої предки ще у незапам’ятні часи відкрили джерела енергії неймовірної потужності. Вони відвідали найближчі світи, відтак почали здійснювати більш далекі подорожі. Близько п’ятнадцяти тисяч земних років тому зоряні кораблі атлантів досягли Землі. Умови життя тут були майже такі самі, як на Ассар. Тут жили розумні істоти, які були схожі на атлантів, але ще стояли на незмірно нижчому рівні розвитку і культури. Прибульців було мало, людей Землі багато. Виникали конфлікти, марно лилася кров. Трьохтисячолітня історія Атлантиди — це історія нескінченних кровопролить і воєн. Поступово атланти створили величезну державу, могутність і вплив якої все зростали. Прибульці поріднилися з багатьма племенами, що населяли Землю. Виникла нова раса вродливих і сильних людей, які на згадку про далеких предків також називали себе атлантами.

Проте в нашій багатій і могутній державі люди не були рівні між собою. Критеріїв нерівності було багато, і одним з найважливіших була нерівність знань. Вона зберігалася з моменту висадки перших атлантів на Землі. Згодом усією повнотою знань володіли лише небагато прямих нащадків атлантів, що прилетіли з Ассар. У їх руках були джерела енергії, знання минулого й доля майбутнього. Цих атлантів називали богами, тобто всесильними, а їх найближчих помічників — жерцями. З плином сторіч знання богів і жерців атлантів стали цілком недоступні й незрозумілі не лише іншим народам Землі, але й народу Атлантиди. Вміння застосовувати ці знання розцінювалося як надприродна здатність творити дива.

Я був народжений у цю пізню епоху в роду жерця й прилучений до всієї повноти знань. Треба тобі сказати, що зв’язок з рідною планетою Ассар атланти втратили. До Землі долетіло всього кілька кораблів Великої зоряної експедиції. Повернутися вони не могли. Запаси енергії закінчувалися. А на Землі не виявилося речовин, здатних виділяти енергію, необхідну для зоряних перельотів. Зв’язок за допомогою променистої енергії також не вдалося встановити. Ассар надто далека від Землі. Проте з покоління в покоління в родах богів і жерців передавалися перекази про далеку невідому вітчизну. Ночами багато приладів нагірних обсерваторій були звернені в ту частину неба в сузір’ї Діви, де ледь іскрилася блакитна зірка — подвійне сонце світу Ассар. Як найбільші скарби зберігалися в підземних тайниках величезні зоряні кораблі, на яких атланти досягли Землі. Палаючі серця цих кораблів були мертві вже три тисячоліття… Але пошуки джерел енергії не припинялися. І нарешті речовини, здатні дати потрібну енергію, були знайдені під льодами великого південного континенту. Було вирішено послати експедицію на Ассар. Із трьох зоряних кораблів, що збереглися в підземних сховищах, лише один ще був придатний для міжзоряного перельоту. Побудувати нові ми не могли. Обмежуючи число людей, що долучалися до повного знання, ми не лише не йшли вперед дорогою розвитку, але поступово втрачали й те, чим володіли у минулому. Це була фатальна помилка… Але ті, хто розумів її, не в змозі були нічого змінити.

В числі небагатьох я був вибраний для участі в експедиції на Ассар. Ми знали, що розлучаємося з близькими назавжди. Наш зоряний корабель мав розвинути швидкість, набагато більшу від швидкості світлового променя. Час для нас мав потекти повільніше, ніж на Землі. Поки ми вимірюватимемо його роками, на Землі минуть тисячоліття. Для наших близьких ми вмирали, щоб народитися в нових, нескінченно далеких часах.

Відліт нашого корабля був великою подією для Атлантиди. Всі учасники зоряної експедиції були зведені Вищою Радою в ранг богів. Народові було сповіщено, що боги, які колись спустилися з небес на Землю, знову повертаються у свої надхмарні чертоги…

Сотні тисяч людей зібралися, щоб провести нас. Прийшли не лише народи Атлантиди, але й посланці багатьох інших племен Землі. Всі вони в благоговійному страху впали ниць, коли наш зоряний корабель, установлений на високій кам’яній башті на околиці Західної пустелі, здригнувся, повис на сліпучому вогненному промені і, залишаючи за собою світний димний слід, зник у безмежному просторі неба.

Перший місяць польоту, поки швидкість корабля ще не досягла межі, ми підтримували за допомогою променистої енергії зв’язок із Головною обсерваторією столиці. Ми знали, що на півночі Атлантиди готується ще одна важлива подія. Далеку північ нашої країни покривав лід. Могутній крижаний покрив тягнувся на величезні відстані на захід і на схід, займаючи площу в багато разів більшу, ніж уся Атлантида. З нього часто віяли холодні урагани, від яких гинули наші сади й посіви. Було вирішено знищити льоди за допомогою тієї ж енергії, яка несла вперед наш зоряний корабель. Щоправда, деякі жерці заперечували проти цього проекту, побоюючись, що звільнена енергія може не лише розтопити льоди, але й розбудити сили, дрімаючі в надрах планети. Вони боялися виникнення землетрусів, народження вулканів, повеней, загибелі міст… І вони не помилилися…

Остання звістка, яку ми прийняли по каналу променистої енергії на нашому зоряному кораблі, була трагічною… Тільки-но встигли спалахнути на далекій півночі потужні енергетичні розряди, як усю Атлантиду стрясли спазми небувалих землетрусів. У горах прокинулися давно згаслі вулкани, поряд з ними виникали нові, річки розплавленої лави потекли в рівнини до зруйнованих міст. «Море затоплює південно-східну провінцію» — це була остання звістка, що долетіла до нас із гинучої батьківщини. Відтак зв’язок урвався. Ми зрозуміли, що Головна обсерваторія Атлантиди зруйнована…

Незнайомець замовк, голова його безсило впала на груди.

— Що він розповідав тобі? — шарпав мене за рукав Жак.

— Мовчи, мовчи… Він знову приходить до тями.

Незнайомець поволі підвів повіки. Погляд його слизнув навколо і знову прикипів до океану.

— Сили вичерпуються, — прошепотів він. — Залишаються хвилини… Слухайте мене, нові люди Землі. Постарайтеся зрозуміти й запам’ятати мої слова… Я не знаю, яких висот досягло ваше знання. Але якщо науки атлантів загинули разом з ними і ви починали все заново, пам’ятайте: у довкіллі, в найпростіших речах прихована енергія неймовірної потужності. Якщо необережно звільнити її, вас чекає доля атлантів. Будьте мудрі…

Голос його здригнувся й урвався.

— Чим ми можемо допомогти вам? — запитав я, відкидаючи волосся, що впало на його обличчя.

— Нічим… Я приречений… Мої супутники загинули в дорозі, й я поховав їх у Космосі. Лише я досяг Землі. Я хотів за всяку ціну ще раз побачити батьківщину. Не знав… що від неї залишилася лише… легенда.

— Ваша батьківщина — вся Земля. Вона перед вами.

— Спасибі тобі, нова людино Землі. Далебі, ти маєш рацію… І з цією думкою легше вмирати. Нічого немає страшнішого від самотності. Останньою я поховав Анар — мою вірну подругу, вічно юну супутницю…

У мене на язику весь час крутилося одне питання. Щойно він замовк, я поквапився задати його:

— Вам і вашим друзям удалося досягти планети Ассар?

Посмішка, сповнена невимовної гіркоти, слизнула по його губах.

— На жаль, краще б нам не вдалося це. Ассар мертва. Мертві піски заносять там руїни мертвих міст. Мертві моря, в яких зникло життя, і навіть повітря наповнене убивчим випромінюванням. Ми не знали… І ми поплатилися… Нашим предкам, які населяли мертву планету, в якусь страшну мить не вистачило мудрості… Вони винищили один одного і саме життя у безглуздій лютій боротьбі. Коли ми зрозуміли — ми відразу ж покинули Ассар, але були вже приречені. Я гину останнім, але я безмірно щасливий, що перед кінцем свого довгого шляху побачив нове покоління нових людей… В ім’я життя, прекраснішого за яке немає нічого у Всесвіті, будьте мудрі!

Його голос звучав усе тихіше; дихання уривалося.

— Що він каже? — шепотів мені над вухом Жак.

— Тихше, він помирає…

— Але хіба ми не можемо нічого вдіяти?

— Нічого…

Губи незнайомця заворушилися, але голосу вже майже не було чути. Я схилився до самого його обличчя, намагаючись зрозуміти останні слова.

— …Нова людино, обіцяй мені розповісти людям… про загиблу країну… Знайди камені її міст… Вони не могли… зникнути безслідно… Хай легенда стане істиною…

— Обіцяю, — сказав я.

— І ще… Цієї ночі… зоряний корабель… зазнав аварії… при посадці… Він… на дні океану… Я покинув його, коли він тонув… Хвилі викинули мене на цей берег… Я радий… зустрів вас… Віддай моє тіло… океану… Хай покоїться… там… де всі…

Останніх слів я вже не розібрав.

Я став навколішки біля нього, хотів сотворити молитву і… зрозумів, що вона не потрібна. Я відчував, що щоки мої мокрі від сліз, і не соромився цього…

Вмираючий ворухнувся. Голос його знову віднайшов силу:

— Люди нової Землі, де ви? Я не бачу вас… Простягніть мені ваші руки… Ось так… Відходжу… Прощавайте…

Цієї миті трапилося щось незбагненне. Немов електричні іскри пронизали моє тіло й плетениці дивовижних образів і картин замигтіли перед очима, мов у стрімко розкрученому калейдоскопі. Величезні сонячні міста, будинки-палаци з білого мармуру в мереживі ажурних колон, арок і орнаментів, високі башти, схожі на зрізані піраміди. Сині хвилі плюскають у білі мармурові східці й гойдають стрункі тіла небачених легких кораблів. Натовпи високих м’язистих чоловіків і прекрасних золотоволосих жінок у святковому пурпуровому вбранні спускаються широкими білоколонними сходами. В похмурих підземеллях біля дивовижних машин поволі пересуваються суворі сиві люди з пронизливими владними очима… Довгий загострений циліндр націлений у синяву неба… Море людських голів… Усі погляди спрямовані кудись у одну точку. Спалах сліпучого полум’я — і пливе на недосяжній глибині схожа на гігантську карту країна, стиснута рамою блакитних морів. На ній темні плями міст і нитки доріг, зелень полів і снігові шапки високих гір… І ось уже змінила все чорнота зоряного неба, здригаються світні індикатори незліченних приладів… два ряди дверей у довгому світлому коридорі… Маленька кімната з чорним прямокутником вікна. За вікном ніч і неправдоподібно яскраві зірки. Юне жіноче обличчя схиляється зовсім близько. Ніжні губи розкриваються і щось шепочуть… Яке воно прекрасне, це видиво!.. І знову мчать плетениці картин, що змінюють одна одну в запаморочливій водоверті… Багряна зоря освітлює потворні руїни. Нескінченна пустеля навколо. Піщані вихори заносять висохлі ліси мертвих дерев. Величезними вирвами спотворена поверхня планети, залита блакитнуватим світлом двох сонць, що не заходять. Скорботні постаті в темних плащах одна за одною ховаються в циліндричному корпусі зорельота. Засуваються важкі двері, і знову чорнота неба й зірки.

Вони починають рухатися, рухаються все швидше, перетворюються на виблискуючі промені блакитного полум’я, очі ломить від їх нестерпного блиску, а вони горять усе ясніше, все яскравіше. Чиєсь обличчя з’являється в цьому морі світла. Воно наближається… Я впізнаю її… Це вона…

І раптом усе відразу зникає. Я розплющую очі. Скелі громадяться над вузькою крайкою берега. Ліниво плюскотять зеленкуваті хвилі. Незнайомець здається сплячим. Я обережно опускаю на пісок його руку. Вона холодна мов мармур. Це рука мерця.

Я дивлюся на Жака. Він сидить нерухомо. Його очі широко розплющені. Я обережно торкаюся його плеча. Він обертається.

— Ти бачив? — питаю я.

Він мовчки киває.

— А зрозумів?

— Звісно. Це було його життя…

* * *

На цьому уривається рукопис дона Антоніо Сальватора ді Рівера, якому довелося зустріти і провести в останню путь останню людину Атлантиди…

Через декілька днів ми разом з начальником експедиції квапливо крокували по тінистій набережній Порто-Альте. Наша шхуна вже стояла, готова до відплиття.

Важкі двері музею виявилися замкнутими. Я постукав, але ніхто не відгукнувся. Ми почали барабанити щосили. На стукіт звідкись із глибини парку виліз згорблений сивий дідок у в’язаному ковпаку, старій вельветовій куртці й потертих шкіряних штанях. Його жовте обличчя, все пооране мережею зморшок, було схоже на печене яблуко.

— Зачинено, — прошепелявив він беззубим ротом і обернувся, щоб піти.

— Нам необхідно бачити дона Антоніо. Де він?

Старий раптом схлипнув.

— Немає його. Помер… Учора поховали…

Сльози потекли по його зморшкуватих щоках, і він почав утирати їх рукавами вельветової куртки.

— Як же так? — розгублено сказав я.

— Вечеряв з якимсь туристом. Повернувся пізно… Вночі стало зле. До вечора помер… Старий був… Старий… Упокій, Господи, його неспокійну душу…

Ми перезирнулися.

— Як же тепер бути? — спитав начальник. — Виходить, запізнилися… Бідолаха…

— А ви тутешній воротар? — звернувся я до старого.

— Так, сеньйоре.

— Ви не дозволили б нам заглянути в музей?

Старий похитав головою.

— Дон Рікардо, суддя, не велів нікого пускати. Музей закритий з минулого року. Дон Антоніо відчиняв його сам, без дозволу. Він нікого не боявся. А я боюся.

— Нам ненадовго. Ми хотіли подивитися лише підземну залу.

Старий махнув рукою.

— На жаль, сеньйоре, зовсім неможливо. Це підвали монастиря, який знаходиться за музеєм. Ігумен, як дізнався про смерть дона Антоніо, відразу звелів віддати ключі від підвалів і бібліотеки. Ченці вже й двері з холу замурували. Я казав дону Рікардо — судді. Він лише руками замахав. Ігумена тут усі бояться… Капосний чоловік, хоча й священик.

— А як же колекції підземної зали, бібліотека?

— Тепер не віддадуть… Ігумен казав, ця колекція єретична… Казав, дон Антоніо багато років орендну плату за підвал не платив… Бібліотеку й колекцію він, мовляв, бере замість орендної плати.

— Діла! — сказав начальник. — Які будуть пропозиції?

— Це ж скандал! — обурився я. — Колекція має всесвітню цінність. Як же посмів цей чернець…

— Легше на поворотах, — перервав начальник. — Тут Португалія, а в Фуншалі, між іншим, стоять американські підводні човни… Ти хочеш, щоб нас звинуватили у втручанні у внутрішні справи держави?

— Але колекція унікальна! Якщо її знищать…

— Не знищать. Попи чудово знають їй ціну. Тому вони й поспішали. Вони сховають її якнайдалі, як заховали багато всього, що свідчить проти них.

— Але цього не можна допустити. Треба звернутися до ЮНЕСКО[48], в Організацію Об’єднаних Націй…

— А до Папи римського не хочеш звернутися? — примружився начальник. — Хто стане займатися долею колекції провінційного музею! Де докази її унікальності? Розповідь старого?.. Його рукопис?.. То цього мало. Не забувай, його ще за життя оголосили божевільним… Атлантида, якщо вона справді існувала, рано чи пізно буде знайдена… Звісно, вся ця історія сповільнить пошуки. Але це не перше й не останнє зло, спричинене церквою…

Старий сторож уважно прислухався до нашої розмови, мабуть, намагаючись зрозуміти, про що ми сперечаємося. Коли ми замовкли, він нерішуче запитав:

— Сеньйори здалеку? Я вперше чую таку мову.

— Ми з Радянського Союзу.

— О, — сказав старий. — О, — повторив він, похитуючи сивою головою. — Якщо сеньйори захочуть подивитися головні зали, я, далебі, відчиню їх для сеньйорів…

Але ми подякували й відмовилися.

Перед відходом я простягнув старому декілька монет. Він не захотів прийняти їх.

— Візьміть, — попросив я. — Купите квітів на могилу дона Антоніо.

— Спасибі, — сказав старий, і його очі знову наповнилися сльозами. — Спасибі, сеньйори.

І він обережно потиснув тремтячими руками мою руку.

— Як же тепер з глибоководними станціями. — запитав я, коли ми під’їжджали до Фуншалю.

— Спробуємо все-таки, — пробурчав начальник без особливого ентузіазму.

Ми взяли з десяток глибоководних станцій у місцях, не передбачених програмою досліджень. На поверхню були підняті лише шматки пористої базальтової лави.

У Москві з’ясувалося, що вік лави справді вимірюється декількома тисячоліттями.

Я хотів долучити до звіту історію дивовижного музею в Порто-Альте і зміст рукопису дона Антоніо ді Рівера. Проте начальник скипів і наговорив мені купу неприємних речей.

— Міркувати треба, — сказав він. — Звіт друкуватиметься у працях інституту…

Побачивши моє засмучене обличчя, він трохи злагіднів:

— Якщо у тебе така сверблячка, напиши про це науково-фантастичне оповідання. Смерть дона Антоніо звільнила тебе від обіцянки…

Я так і вчинив.

1960

_{_{Переклад В. Геника}}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.}