Долорес Клейборн

— Добре, — кажу я. Думки мені млином крутило, і єдине, про шо я була цілком певна, — це то, шо той пиріг із джонспортської пекарні звучить найдоречніше з усього. Перший раз за місяць я була дійсно голодна — хоч шось дало то, шо я виговорилась.

Віра дойшла до дверей і обернулася подивитися на мене.

— Я тебе не шкодую, Долорес, — сказала вона. — Ти мені не сказала, що, коли вийшла за нього, була вагітною, і ти й не мусила. Навіть така йолопка в математиці, як я, знає, скільки буде два плюс два. Скільки тоді було вже, три місяці?

— Шість тижнів, — сказала я. Голос знов став один лиш шепіт. — Селена троха раніше пішла.

Вона кивнула.

— І що робить традиційна дівчинка з острова, як дізнається, що із зальотом уже нічого не вдієш? Очевидну річ, звісно… Але ті, хто скоро жениться, часто довго каються, як ти, мабуть, відкрила для себе. Зле тільки, що твоя святенницька мама тебе в тому не просвітила, а лише навчила, що в кожної бульбини якесь серце та калатає, або думати головою, як треба рятувати ноги. Але я тобі одну річ скажу, Долорес: якщо просто виплакуватимеш очі у фартух, це не допоможе тобі врятувати доньчину непорочність, коли той старий смердючий козел дійсно хоче її відібрати, та й гроші твоїх дітей не врятує, коли він дійсно збирається їх витратити. Але деколи в чоловіків, особливо питущих, справді трапляються нещасні випадки. Вони падають зі сходів, посковзуються у ванні, а ще деколи в них ламаються гальма й вони врізаються своїми «бехами» в дуби, поспішаючи додому з квартир своїх коханок в Арлінґтон-Гайтс.

На тім вона й пішла і закрила за собою двері. Я постелила ліжко, і поки то робила, то думала про то, шо вона сказала… про то, шо як у кепського чоловіка стається кепський випадок, то деколи також може бути з того шось велике. Я зачала видіти то, шо було просто в мене під носом весь час, — я би то ввиділа й скоріше, якби не літала думками в сліпій паніці, як горобець по стриху.

Поки ми доїли пиріг і я провела її нагору на денний сон, то з питанням «Можу чи не можу?» я вже чітко розібралася. Я хтіла збутися Джо, хтіла, шоби діти назад дістали свої гроші, а найбільше я хтіла, шоби він заплатив за всьо, шо причинив нам… особливо Селені. Якшо скурвий син попаде в нещасний випадок — правильний нещасний ­випадок, — всьо то і збудеться. Гроші, які я не могла ді­стати, поки він живий, підуть мені в руки, як він умре. Може, він і зміг непримітно забрати гроші, але непримітно виписати мене із заповіту він би ніколи не вдав. Питання було не в мозках, — то, шо він узагалі потягнув гроші, показало мені, шо він троха хитріший, ніж я собі думала, — а в тім, як вони в нього фуричили. Я в принципі певна, шо десь там у глибині Джо Сент-Джордж і не думав, шо взагалі колись умре.

А та як я його жінка, всьо вернеться мені.

Коли я в той день пішла з Соснини, дощ уже перестав, і додому я йшла дуже неспішно. Я ше й наполовину не пройшла, як зачала собі думати про стару криницю за дровітнею.

Як вернулася, то в хаті я була сама — хлопці десь бавилися, а Селена пішла й лишила записку, шо вона до місіс Деверо, помогти тій із пранням… Вона в ті дні прала всі простині готелю «На гавані», знаєте. Я поняття не мала, де Джо, та мені байдуже було. Важливо то, шо його ваговоза не було, а та як там глушник тримався на добрім слові, то якби він вертався, я би вчула.

Десь хвилину я постояла, дивилася на Селенину записку. То цікаво, як є всіляка дрібнота, шо нарешті підбиває людину до якогось рішення, — від «певно» й «напевно» до «точно», так сказати. Навіть тепер не знаю, чи дійсно я запланувала вбити Джо, як у той день вернулася від Віри Донован. Перевірити криницю то я хтіла, та, але то могла бути просто бавленка, як ото діти бавляться у «Вдавачку». Якби Селена не лишила ту записку, я би, може, ніколи того й не зробила… і шо на шо би не вийшло, Енді, але Селена не має ніколи того знати.

У записці було шось таке: «Мамо, я пішла з Сінді Бебкок до місіс Деверо, помогти їй із пранням для готелю. Там на свята на вихідні приїхало більше людей, ніж вони чекали, а ти сама знаєш, як у неї з артритом. Бідна бабця так говорила, як подзвонила, ніби чуть уже розум не стратила. Я вернуся й поможу тобі з вечерею. Цілую-люблю, Сел».

Я знала, шо як Селена вернеться, у неї в кишені буде п’ять-сім долярів, не більше, але тішитися буде як слон від тих грошей. Та вона би була рада, навіть якби місіс Деверо чи Сінді знов покликали, а якби їй запропонували роботу в готелі покоївкою на пів ставки на друге літо, Селена би, певно, вмовляла мене дозволити. Бо гроші — то є гроші, а в ті часи на острові торги туда-сюда були найпоширенішим способом життя, а фінанси — тяжко здобутим товаром. Місіс Деверо і подзвонила би потому знов, і радісно писала би характеристику Селени для готелю, якби та її попросила, бо Селена була добра мала робітниця, яка не боялася гнути спину чи руки мастити.

Інакшими словами, вона була точно як я, коли мені було стілько років, і подивіться, шо з мене вийшло — просто ше одна відьма-прибиральниця, шо ходить зігнута в три погибелі і тримає в аптечці порошки від спини. Селена в тім ніц такого не виділа, але їй лиш-но п’ятна­дцять стукнуло, а в п’ятнадцять дівки толком не знають, шо то в них перед очима, навіть як воно в них під самим носом. Я читала й перечитувала ту записку, і подумала, та до сраки — не має вийти з неї друга я, шо в тридцять п’ять вже стара зачовгана баба. Не буде з неї такої, навіть як мені прийдеться вмерти, аби від того встерегти її. Але знаєш шо, Енді? Я не думала, шо всьо зайде аж так далеко. Я думала, може, Джо просто дасть дуба десь коло нас.

Я поклала її записку назад на стіл, защепила собі плащ і взула ґумаки. Потому пішла за хату й стала коло великої білої брили, де ми з Селеною сиділи тогди, як я їй сказала, шо може вже не боятися Джо, шо він пообіцяв її не чіпати. Дощ перестав, але я ше чула, як вода капає десь глибоко в ожиннику за хатою, і виділа, як краплі звисають із голого гілля. Вони виглядали, як діамантові кульчики-краплі Віри Донован, але не такі великі.

Та ділянка була десь із половину акра, і як я зайшла всередину, то дуже втішилася, шо вбрала плащ і високі ґумаки. То, шо воно мокре було, — то пів біди, але колючки просто вбивали. У кінці сорокових на тій ділянці були квіти й польова трава, а з боку дровітні били джерела, але десь через шість років, як ми з Джо вженилися й сюда переїхали, — хату йому лишив вуйко Фредді, шо вмер, — то джерело всохло. Джо закликав Пітера Дойона, шоби він нам лозою знайшов нове, із західного боку від хати. У нас відтогди ні разу проблем із водою не було.

Як перестали брати воду зі старого джерела, ті пів акра за дровітнею заросли гущаком кущів ожини по груди, і ті шпичаки дерли й тягнули мені плащ, поки я там бродила, шукала дощату ляду старої криниці. Як мені три-чотири рази порізало пальці, я на них рукави натягнула.

Нарешті знайшла ту чортову криницю, бо чуть не впала в неї. Я стала на шось ніби незакріплене і троха пружне, під ногою затріщало, і я відскочила рівно перед тим, як дошка під ногою провалилася. Якби мені там не повез­ло, я би полетіла сторчма сама, і вся та ляда певно би провалилася. Пішла киця по водицю, та й упала у криницю.

Я стала на коліна, одною рукою відводила від лиця гілки ожини, шоби мені колючками не порізало щоки чи око не вибрало, і подивилася уважніше, шо там.

Ляда була десь чотири на п’ять футів. Дошки в ній вже зовсім побіліли, пороздувалися й згнили. Я натиснула одну рукою, і то було як локричну паличку натискати. Дошка, на яку я перед тим стала, прогнулася, і було видно, як проступили свіжі скалки. Я би провалилася, само собою, а в ті дні я важила десь сто двадцять. Джо важив мінімум на п’ятдесят фунтів більше.

У кишені в мене була хустинка. Я її пов’язала зверху на кущ із боку дровітні, шоби якби треба було скоро її знайти, то було видно. Далі вернулася в хату. Тої ночі я спала, як мала дитина, і перший раз мені не снилося ніц поганого, відколи взнала про Селену і шо її тато, чарівний принц недороблений, намірявся робити.

То було в кінці листопада, і я не збиралася ніц робити, а лиш троха почекати. Певно, не треба роз’яснювати чого, але я поясню: аби з ним шось трафилося надто скоро після нашої балачки на поромі, Селена би відразу подивилася на мене. Я не хтіла, шоби так було, бо якось частково вона його й далі любила і, певно, все любитиме, і та як я боялася, шо з нею буде, бодай вона запідозрить, шо ж трафилось. Шо вона про мене подумає, аякже, — думаю, тут і мови нема, — але ше більше я боялася того, шо вона подумає про себе. Після того всього, шо сталося… ну, ви тим поки голову собі не забивайте. Я до того, думаю, дойду.

Тож я собі чекала, хоч то все мені було найтяжче робити, як я вже шось надумала. Всьо одно, дні складалися в тижні, як і все. Подеколи я питала Селену про нього. «Тато гарно себе веде?» — питала я, і ми обидві розуміли, шо я питала насправді. Вона все відповідала, шо так, і то заспокоювало, бо, якби Джо знову взявся за своє, я би мусіла відразу його збутися і забути про риск. І наслідки.

Я мала про шо клопотатися, як минуло Різдво й зачався 1963 рік. По-перше, гроші — кожний Божий день я вставала зрання й думала, шо, може, нині він і зачне їх тратити. Ну як я могла через то не хвилюватися? Він шпарко згайнував перші три сотні, і я ніяк не могла стримати його, шоби не проциндрив решту, заки чекала, шоби час своє зробив, як то кажуть на зустрічах Анонімних. Я вам повісти не можу, скілько я разів шарилася, шукала ту срану ощадкнижку, яку йому мали дати, як він відкрив свій рахунок із тою грошвою, але ніц я не знайшла. Того я лиш могла слідкувати, чи не прийде він часом додому з новою бензопилою чи дорогим годинником на руці, і сподіватися, шо він уже не стратив то всьо чи бодай частку на якімсь покері з високими ставками, куда він їздив кожні вихідні в Елсворт і Бенґор. Я ше ніколи в житті такою безпорадною не чулася.

Далі були питання, коли і як то зробити… якшо мені таки стане сміливості то зробити взагалі. Думка, шоби зробити зі старої криниці пастку, була нормальна, наскілько то можливо. Але була проблема, чи настілько то всьо дійсно можливо. Якшо він умре скоро й гладко, як то люди в телевізорі, всьо буде добре. Але і тридцять років тому я вже доста життя повиділа, шоби знати, шо в житті майже ніколи всьо не так, як у телевізорі.

А як він туда впаде й зачне кричати, наприклад? Острів тогди ше не був такий забудований, як тепер, але в нас усьо одно було троє сусідів на тім відтинку Східної вулиці — Керони, Ленґілли і Джолендери. Вони можуть і не вчути крики з ожиннику за нашою хатою, але можуть і почути… ше як вітер буде сильним і в правильний бік подує. І то ше не всьо. Поскілько Східна вулиця пробігає між селом і Рогом, там буває багацько машин. Повз нашу хату весь час їздили вантажівки і машини, тогди ше так само не так багато, але доста, шоби жінка, яка думає про то, про шо я тогди думала, хвилювалася.

Я вже майже змирилася, шо не зможу впорати його в тій криниці, шо всьо дуже рисковано й непевно, як до мене прийшла відповідь. Той раз мені знов підсобила Віра, хоч вона, певно, і не знала.

Вона захопилася тим затемненням, знаєте. Більшу частину того сезону вона була на острові, і як зима вже зачала відходити, то кожного тижня на дошці на кухні з’являлися нові й нові вирізані статті. Як зачалася весна, звичні сильні вітри й холодне місиво під ногами, вона тутка ше більше бувала, і нові статті з’являлися чуть не щодня. Там були вирізки з місцевих газет, із дальніх газет, як ото «Ґлоуб» і нью-йоркської «Таймз», і ше з журналів типу «Саєнтіфік Американ».

Вона була схвильована, бо надіялася, шо затемнення нарешті привабить Дональда з Гельґою приїхати в Соснину, — вона мені то по десять разів повторювала, — але й від себе схвильована була. На середину травня, як зачало нарешті пригрівати, вона вже в принципі повністю обжилася — більше навіть не говорила про Балтимор. Лиш-но про то кляте затемнення і балакала. У шафі в сінях вона мала чотири фотоапарати — і то не якісь там «бравні старфлешери», нє, — і три з них уже стояли на триногах. Вона мала вісім чи дев’ять пар спеціальних окулярів, спеціальні відкриті коробочки, які вона називала «телескопи для затемнення», перископи зі спеціальними тонованими дзеркальцями всередині і ше бозна-які приблуди.

Потому, ближче до кінця травня, я зайшла й ввиділа на дошці статтю з нашої тутешньої газетки — «Тижневий приплив». «“НА ГАВАНІ” СТАНЕ “ЦЕНТРОМ ЗАТЕМНЕННЯ” ДЛЯ МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ І ЛІТНІХ ВІЗИТЕРІВ», — писалося в заголовку. На знимці Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс рихтували якусь дерев’яну конструкцію на даху готелю, який тогди був такий само плоский і широкий, як теперка. І знаєте шо? Я знов відчула, як у мене всередині шось перевернулося, так само як тогди, коли я на тім же місці ввиділа першу статтю про затемнення.

У цій статті писало, шо власники «На гавані» планували в день затемнення зробити з даху шось таке як обсерваторію… але то мені звучало як стара звична справа лиш з новою лейбою. Вони сказали, шо дах «особливим чином реставрують» з такої нагоди (від самої думки, шо Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс шось там нареставрують, уже смішно стає, якшо так стати й подумати) і вони планують продати триста п’ятдесят особливих «квитків на затемнення». Першими квитки зможуть купити літні приїжджі, далі ті, хто живе цілорічно. Ціна була в принципі досить розумна — два бакси штука, — але вони там, само собою, збиралися ше розносити їду й відкрити бар, а на тім готелі здебільш і стрижуть людей. Особливо на барі.

Я ше читала ту статтю, як зайшла Віра. Я її не чула, а як вона заговорила, я аж на два фути підскочила.

— Ну, Долорес, — каже вона, — що порадиш? Дах «На гавані» чи «Острівна принцеса»?

— А шо «Острівна принцеса»? — спиталася я в неї.

— Я її орендувала на другу половину дня затемнення, — каже вона.

— Та ну вас! — кажу я, але тої ж секунди, як слова злетіли мені з рота, я знала, шо всьо так і є. Віра не виділа сенсу ні в порожніх балачках, ні в порожніх хвастощах. І всьо одно мені аж дух троха забило від того, шо вона орендувала цілий пором, ше й такий великий, як «Принцеса».

— Не жартую, — сказала вона. — Воно мені дасться в копійчину, Долорес, переважно через пором-заміну, який ходитиме за звичним графіком «Принцеси», але я точно його орендувала. І якщо прийти на мою екскурсію, поїздка й напої будуть моїм коштом. — А далі зирк­нула на мене так спідлоба й додає: — Таке, мабуть, мало би сподобатися твоєму чоловікові, правда?

— Господи, — кажу я, — нашо вам орендувати той цілий клятий пором, Віро? — Мені тогди ше дивно було вимовляти її ім’я кожен раз, як приходилося, але на тогди вона вже пояснила, шо не жартує, — вона не хтіла мені дозволити вернутися до «мадам Донован», навіть якби мені хтілося, а деколи мені й хтілося. — Маю на увазі, шо розумію, як вам цікаво з тим затемненням і всьо таке, але ви могли би зняти екскурсійне судно такого ж розміру у Вайналгейвені, ше й, певно, за половину ціни.

Вона знизала плечима й одночасно махнула своїм дов­гим волоссям — то був її вигляд «поцілюй-мене-в-гузицю», я його добре знала.

— Я орендувала «Принцесу», бо люблю ту стару пузату курву, — каже вона. — Літл-Тол — це моє улюблене місце у світі, Долорес, знаєш?

Як на то пішло, я дійсно то знала, того кивнула.

— Звісно ж, знаєш. І я сюди майже завжди прибувала на «Принцесі» — на смішній товстій «Принцесі», такій старій, що насилу йде. Мені сказали, що там можуть зручно й безпечно розміститися чотириста людей, на п’ят­десят більше, ніж на даху готелю, і я хочу взяти всіх, хто хоче, зі мною й дітьми. — Далі вона всміхнулася, і та усмішка вже була нормальна. То була усмішка дівки, яка просто тішиться життям.

— І знаєш що ще, Долорес? — спитала вона мене.

— Нє, — кажу я. — Я зачудована.

— Тобі не доведеться нікому кланятися й ні перед ким плазувати, якщо… — Тут вона спинилася й подивилася на мене сильно химерним поглядом. — Долорес? З тобою все гаразд?

Але я не могла ніц сказати. Мені в голову прийшло страшне й дивовижне видовисько. Там був плоский дах готелю «На гавані», де сила-силенна людей стояли й вигинали назад голови, і «Принцеса», шо намертво стала посеред води між материком та островом, а її палуби впень забиті людьми, шо так само дивляться вгору, і над тим усім дійством висить великий чорний круг, обрамлений вогнем у небі, у якім світяться денні зорі. Видовисько було страховите, таке, шо і в небіжчика сироти проступ­лять, але дух мені забило не від того. А від думки про то, шо буде на решті острова.

— Долорес? — каже вона і кладе мені руку на плече. — У тебе спазм? У голові не паморочиться? Ходи й сядь за столом, я тобі дам склянку води.

Спазмів не було, але голову мені вмить троха запаморочило, то я й пішла туда, де вона мене кликала, і сіла… але коліна в мене такі ґумові були, шо я чуть не впала в то крісло. Я дивилася, як вона несе мені воду, і згадала, як вона шось сказала минулого листопада — шо навіть така йолопка в математиці, як вона, додавати й віднімати вміє. Ну, навіть така, як я, могла скласти докупи триста п’ят­десят на даху готелю і чотириста на «Острівній принцесі», і вийшло сімсот п’ятдесят. То не всі, хто буде на острові посеред липня, але гурма добряча, Бог свідок. Я собі прикидала, шо решта буде розкидати сажі або дивитися на затемнення з берега й доків.

Віра принесла мені воду, і я її всю на раз випила. Вона сіла навпроти мене, видно, шо схвильована.

— З тобою все гаразд, Долорес? — питає вона. — Може, хочеш лягти?

— Нє, — кажу я, — мене шось віднесло на пару секунд.

І так і було. Як раптом узнаєш точний день, коли плануєш убити свого чоловіка, то кого схочеш віднесе.

Десь за три години, як лахи були попрані, продукти куплені та складені, килими попилососені, а банячок із печенею лежав у холодильнику для самотньої вечері (може, з тим жеребцем вона постіль деколи й ділила, але я ніколи не виділа, шоби вона з ним за одним столом їла), я збирала свої манатки, шоби йти. Віра сиділа на кухні за столом, заповнювала кросворд у газеті.

— Подумай над тим, щоб прийти до нас на пором два­дцятого липня, Долорес, — каже вона. — Там на воді буде значно приємніше, ніж на розпеченому даху, повір мені.

— Дякую, Віро, — кажу я, — але як у мене тогди буде вихідний, то я, певно, ні туда, ні туда не піду — певно, просто вдома відлежуся.

— Ти образишся, якщо я скажу, що це звучить вкрай безглуздо? — питає вона й піднімає до мене голову.

«А ти шо, колись пеклася тим, шоби не образити мене чи ше когось, курво ти гонорова?» — подумала я, але, само собою, ніц такого не сказала. Та й до того вона дійсно ніби спереживалася, як подумала, шо я можу вмліти, хоч то й могло бути того, шо вона боялася, шо я впаду, лупнуся носом і кров’ю вимащу їй усю підлогу на кухні, а я ж її лиш-но вчора навоскувала.

— Нє, — кажу я. — Така я вже, Віро, є — безглузда, як посудомийка.

Тут вона на мене так цікаво глянула.

— Хіба ж ти така? — каже вона мені. — Деколи я теж так думаю… але іноді сумніваюся.

Я попрощалася й пішла додому і по дорозі крутила той план собі в голові, шукала в нім дірки. Їх я не найшла — лиш усілякі «може бути, а може не бути», але ж то і є частина життя, правда? Усе може не поталанити, але якби люди забагато про то думали, то ніц ніколи би не робилося. Та й до того, я собі подумала, якшо шось піде зле, я все можу всьо відмінити. Я всьо відмінити можу навіть майже перед самим кінцем.

Минув травень, прийшов і пішов День пам’яти, знов зачалися шкільні канікули. Я вся підготувалася стримати Селену, якби вона зачала діймати мене роботою в «На гавані», але не встигли ми перший раз через то погризтися, як сталася просто пречудова річ. Преподобний Гаф, який тогди був методистським священником, за­йшов поговорити зі мною та Джо. Він сказав, шо табір методистської церкви у Вінтропі має вакансії для двох виховательок, які би добре вміли плавати. Ну, шо Селена, шо Таня Керон плавають, як ті риби, Гафі то знав, і, шоби довго не затягувати, ми з Мелісою Керон відправили наших малих на поромі в перший же тиждень, як школа скінчилася. Вони нам махали, ми їм, і ревіли всі четверо, шо дурні. Селена була вбрана в гарний рожевий костюм для подорожі, і тогди я вперше добре ввиділа, якою жінкою вона виросте. Мені чуть серце не трісло, і дотеперка болить. Може, у вас у когось є хусточка?

Дякую, Ненсі. Дуже дякую. Так, шо я розказувала?

А, та.

Про Селену подбала. Далі хлопці. Я сказала Джо, шоби подзвонив своїй сестрі в Нью-Ґлостер і спитав, чи їй із чоловіком не було би сутужно взяти до себе дітей хоча би на останні три тижні липня і перший тиждень серпня, як ми колись брали двох їхніх зірвиголів на місяць вліті пару разів, як ті були менші. Я думала, шо Джо може впиратися, шоби не відправляти малого Піта, але нє — певно, подумав, як буде тихо вдома, як усіх трьох здихатися, і то йому сподобалося.

Аліша Форберт — то було прізвище його сестри після шлюбу — сказала, шо вони з радістю візьмуть до себе малих. Я собі думаю, шо, відай, Джек Форберт не так тішився, як вона, але Аліша ним крутила, як уміла, того проблеми не було — ну, хоча би з тим.

Але проблема була з тим, шо ні Джо-молодший, ні малий Піт не дуже й хтіли їхати. Я їх сильно не винила. Хлопці Форбертів обоє були вже підлітки, і в них уже не буде стілько часу на день для таких двох гімнюхів. Але то мене спинити не мало — я не могла того дозволити. Нарешті, вперла­ся рогом і силою їх прикрутила. Із тих двох Джо-молодший виявився горіхом міцнішим. Прийшлося мені якось відвести його вбік і сказати: «Просто уяви собі, шо ти там відпочинеш від тата». То його переконало так, як ніц друге, і якшо так подумати про то, троха сумно, нє?

Коли я вже організувала, шо на середину літа хлопці поїдуть, лишилося просто чекати того часу, і, думаю, як дойшло, то вони і раді були. Від Четвертого липня Джо багацько пив, і, думаю, навіть малому Пітові не дуже весело з ним було.

То, шо він пив, мене не дивувало. Я йому в тім помагала. Як він перший раз відкрив шафу під умивальником і ввидів там нову плящину віскі, йому то здалося дивним — па­м’ятаю, він ше питав мене, чи де головою не стукнувся абощо. Але далі він уже ніц не питав. Та й нашо йому було? Від Четвертого аж до дня своєї кончини він був подеколи в зюзю, здебільш у пів зюзі, а хлопи в такій кондиції скоро зачинають вважати ті подарунки долі своїм конституційним правом… особливо такі хлопи, як Джо.

Мені то дуже підходило, але той період після Четвертого — за тиждень перед тим, як хлопці поїхали, і десь через тиждень після того — був не то шоби сказати дуже приємним. В сьомій я йшла до Віри, а він у той час лежав на ліжку коло мене, як плесканка скислого сиру, хропів на всьо горло, і волосся в нього стирчало на всі боки. Я прихо­дила додому в другій-третій, а він розвалювався на ґанку (притарабанював туда то своє страшне крісло-гойдалку), в одній руці тримав «Американця», а в другій — другий чи третій за день стакан. Помогти йому з віскі він ніколи ніяку компанію не кликав. Мій Джо не був, як то кажуть, широкої душі хлоп.

Того липня чуть не щодня на передній шпальті «Американа» писали про затемнення, але мені здається, шо скілько би він ту газету не мотлошив, Джо собі мало розумів, шо того місяця шось цікаве має приключитися. Він таким анітроха не хвилювався, розумієте. Чим він хвилювався — то комуняками, «пасажирами свободи» (лиш він їх називав «ґрейгаундівськими негритосами»)[16] і тим сраним католицьким жидолюбом у Білім домі. Якби він знав, шо трафить Кеннеді через чотири місяці, то, певно, просто вмер би від щастя, таким мерзотним він був.

Але я всьо одно сиділа коло нього та й слухала його тиради про всіляке, шо він вичитав у газеті й від чого в нього кров скипала. Я хтіла, шоби він звик, шо я коло нього, коли приходжу додому, але я би безстидно брехала, якби сказала, шо то була проста робота. Я би так не звертала увагу на то, шо він п’є, знаєте, якби він у такі періоди був хоч троха веселіший. Деякі хлопи такі і є, я знаю, але Джо таким не був. Як випивав, у нім просиналася баба, а баба в Джо все була за два дні перед страшною тічкою.

Коли той великий день уже наближався, йти від Віри з роботи було полегшенням, хоч і верталася я додому просто до п’яного смерідного чоловіка. Весь червень вона моталася туда-сюда, шось белькотала про то-сьо, по сто разів перевіряла свої інструменти для затемнення і видзвонювала різним людям — компаніям, шо мали привезти їдження на її експедицію на поромі, вона в останній тиждень червня видзвонювала по два рази на день, і то вони були лиш одним пунктом у її щоденнім списку.

У червні в мене шестеро дівочок робило, а після Четвертого липня восьмеро. То було найбільше прислуги, шо у Віри коли-небудь робило шо до, шо після того, як умер її чоловік. Хата була вичищена від і до — до блиску, — а кожне ліжко постелено. Курва, та ми навіть додаткові ліжка в солярії та на веранді на другім поверсі доставили. Вона чекала як мінімум десять гостей, шо лишаться ночувати на вихідні затемнення, а може, й цілих двадцятеро. Їй годин на день не ставало, то вона літала, як Мойсей на мотоциклі, але так вже вона тішилась.

Тогди, десь як я спакувала хлопців у дорогу до їхньої стрийни Алісії та стрийка Джека, — десь коло десятого-одинадцятого липня то було, ше більше ніж тиждень до затемнення, — її добрий настрій пропав.

Пропав? Та дідька лисого. То не так. Він репнув, як шарик надувний, шо його шпилькою проткнули. В один день вона дзумтіла, як реактивний літак, у другий вона собі гейби на кутики рота стала, а в очах був такий змордований злющий погляд, який я виділа багато лиш як вона зачала так багато часу проводити на острові сама. В той день вона звільнила двох дівчат, одну — бо та стала на пуф, як мила вікно в ігровій кімнаті, а другу — через то, шо та сміялася на кухні з якимсь із кельнерів. Другий випадок вийшов особливо паршивий, бо та дівка сплакалася. Вона сказала Вірі, шо знає того парубка ше зі школи, не виділа його давно та й хтіла троха побалакати, як він і шо він. Вона сказала, шо їй прикро, і благала не виганяти її — сказала, її мама буде лютіша за мокру курку, якшо так вийде.

Віру то абсолютно не зачепило.

— Дорога моя, глянь на позитивний бік, — каже вона найсучішим своїм голосом. — Може, мама твоя і розлютиться, зате в тебе з’явиться стільки вільного часу, щоб базікати про веселі часи в Джонспортській школі.

Дівка — то була Сандра Малкегі — спускалася від хати з опущеною головою і ревіла так, шо чуть у неї серце не розривалося. Віра стояла в коридорі, троха нахилена, шоби видіти її з вікна коло вхідних дверей. У мене аж нога зачухалася, так хтілося їй під сраку засадити, як я то ввиділа… але мені і троха сумно через неї стало. Нетяжко було здогадатися, від чого в неї настрій пропав, і скоро я і сама точно знала. Її діти таки не планували приїжджати до неї дивитися на затемнення, і орендований пором ніц не поміг. Може, того, шо діти собі шось друге запланували, як то вони часто роблять і зовсім не думають, як то їхнім батькам, але я собі думала, шо би там між нею й ними зле не пішло, воно так і не пропало.

Настрій Віри поліпшився, коли інакші перші гості зачали прибувати шістнадцятого-сімнадцятого, але я всьо одно кожний день йшла з роботи з радістю, а в четвер, вісімнадцятого, вона звільнила ше одну дівочку — Карен Джолендер. Її головне злочинство було в тім, шо впустила таріль, який і так був тріснутий. Карен як ішла звідти, то не плакала, але було видно, шо вона тримається, лиш би зайти за горб і там розревітися.

Ну, я пішла і зробила дешо дурне — але мусите пам’ята­ти, шо я тогди й сама була сильно в напрузі. Я зачекала, доки Карен хоч пропаде з виду, а тогди пішла шукати Віру. Я її знайшла в садку ззаду хати. Вона так натягнула на себе солом’яний капелюх, шо криси торкалися вух, і так кремсала тим садовим секатором, шо можна було подумати, то не Віра Донован обрізає троянди для вітальні та спальні, а мадам Дефарж відчикрижує голови.

Я підійшла просто до неї та сказала:

— Паскудно ви зробили, шо так звільнили дівочку.

Вона розігнулась і подивилася на мене найпихатішим поглядом господині маєтку.

— Думаєш? Я така рада дізнатися твою думку, Долорес. Знаєш, я її аж жадаю почути. Кожного разу, як лягаю спати, то лежу в темряві, промотую свій день і на кожній події, що відбувається в мене перед очима, ставлю собі запитання: «А як би вчинила Долорес Сент-Джордж?»

Ой, ну від того я роззлостилася, як не знати.

— Я вам скажу одне, чого Долорес Клейборн не чинить, — кажу я, — не зганяє на комусь другім злобу, як вона роздрочена й чимсь зажурена. Думаю, я не настілько сука гонорова, шоби таке робити.

Вона роззявилася, ніби їй хтось болти зі щелепи викрутив. Я певна, шо то перший раз я її дійсно здивувала, і я скоро втікла геть, доки вона не ввиділа, як я сама настрашилася. Заки дойшла до кухні, коліна в мене так тряслися, шо я мусіла сісти, і подумала: «Долорес, ти здуріла, чи шо? Ти чого їй так хвоста викрутила?» Я троха привстала, шоби визирнути з вікна над умивальником, але вона стояла до мене спиною і стригла секатором, ніби й не сталося ніц. Ружі падали їй у кошик, як мертві солдати з кервавими головами.

Я вже збиралася тогди в обід іти додому, як вона підійшла ззаду і сказала мені троха зачекати, бо вона хоче поговорити. Серце мені впало в самі капці. Я не сумнівалася, шо прийшов мій час — вона скаже, шо більше моя робота тут не потрібна, вділить мені останній погляд «поцілюй-мене-в-гузицю», і можу я собі пензлювати на всі чотири сторони, цього разу на все. Ви би могли подумати, шо мені лиш легше стало би здихатись від неї, і, може, якось так би і було, але всьо одно серце мені від того боліло. Мені було тридцять шість, я гарувала, як могла, відколи стукнуло шістнадцять, і мене ше ніколи нізвідки не звільняли. Та всьо одно є ж якась пакосна херота, проти якої людина не може не всту­питися, і я всіма силами готувалася до того, як оберталася до неї.

Тільки я ввиділа її лице, до мене відразу дойшло, шо вона не прийшла мене звільняти. Всьо мальовидло, шо було на ній того ранку, було стерте, а від того, як у неї напухли повіки, я зрозуміла, шо Віра або дрімала, або плакала в себе в кімнаті. Вона тримала в руках корич­невий паперовий пакет для покупок і просто всучила його мені.

— На, — каже вона.

— Шо це? — питаюся в неї.

— Два проглядачі для затемнення і дві рефлекторні коробочки, — каже вона. — Думаю, вам із Джо сподобається. Виявилося, в мене… — Вона замовкла й покашляла в стиснений кулак, перед тим як знов подивитися мені прямо в очі. Одна штука, шо мене в ній захоплювала, Енді, — шо би вона не говорила і як би то тяжко для неї не було, як балакала, вона все дивилася на тебе. — Виявилося, у мене є дві пари зайвих, — сказала вона.

— Та? — кажу я. — Мені жаль, шо так.

Вона відмахнулася, як від мухи, а далі спитала, чи не передумала я прийти на пором із нею і її компанією.

— Нє, — кажу я. — Я, певно, закину ноги собі на ґанку, і ми з Джо звідти дивитися будем. Або, як упаде в якусь пасію, я піду собі на Східний ріг.

— До речі, про пасію, — каже вона й далі дивиться просто на мене. — Я б хотіла перепросити за ранок… і попросити, щоб ти, якщо можеш, подзвонила Мейбл Джолендер і сказала їй, що я передумала.

Багато їй зваги треба було для того, шоби то сказати, Енді, — ти її не знав так, як я, то, певно, мусиш повірити мені на слово, але на то просто страшну сміливість треба було. Як доходило до вибачень, Віра Донован була в принципі непитуща.

— Так, звісно, — сказала я, і говорила троха ніжно. Я мало не потягнулася, шоби взяти її руку, але передумала. — Але вона Карен, а не Мейбл. Мейбл тут робила шість чи сім років тому. Вона зара’ в Нью-Гемпширі, я говорила з її мамою — робить у телефонній компанії, і в неї там всьо добре.

— Значить, Карен, — каже вона. — Скажи, нехай повертається. Просто скажи, що я передумала, Долорес, і більше ні слова. Зрозуміла мене?

— Так, — кажу я. — І дякую за ті штуки, шоб затемнення дивитися. Думаю, вони точно пригодяться.

— Будь ласка, — каже вона. Я вже відкрила двері, шоби йти, як вона каже: — Долорес?

Я обернулася через плече, і вона мені якось дивно легенько кивнула, ніби знала шось, про шо ніяк не мог­ла знати.

— Інколи, щоб вижити, доводиться бути гоноровою сукою, — каже вона. — Іноді бути сукою — єдине, що жінці лишається.

І закрила двері в мене перед носом… але легенько. Не траснула ними.

Гаразд. Підходить уже день затемнення, і я вам розповім, шо сталося, — всьо, шо сталося, — але насухо я то робити не збираюся. Я вже майже дві години тут балакаю безперестанку, якшо мій годинник не бреше, то вже в кого хочеш усьо мастило з вальниць зітреться, а мені ше до кінця далеко. Того я тобі кажу, Енді: або ти розщедришся на дюйм «Джим Біма», шо в тебе в шухляді лежить, або на нині закругляємося. Шо скажеш?

Ну нарешті. Дякую. Ох, Боже, як у суху землю! Нє, відложи. Одної доста, шоби завести помпу. Дві лиш труби заб’ють.

Добре. Поїхали далі.

Вночі дев’ятнадцятого я пішла спати така нервова, шо мене аж нудило, бо по радіо сказали, шо може таке бути, шо буде дощ. Я так до сраки була зайнята тим, шоби спланувати, шо я буду робити, і зібратися з силами таки то зробити, шо думка про дощ мені і в голову ні разу не прийшла. Я лежала й думала, шо цілу ніч буду крутитися-вертітися, а далі подумала: «Нє, Долорес, і я тобі скажу, чого нє — з погодою ти ніц не вдієш, та й вона ролі всьо одно не грає. Сама знаєш, шо ти то зробиш, навіть як ливцем литиме цілісінький день. Ти вже задалеко зайшла, шоби вертатися». І то я дійсно знала, того закрила очі й відключилася, як лямпочка.

Субота — двадцяте липня 1963 року — прийшла спечною, душною і хмарною. По радіо сказали, шо все таки дощу, певно, не буде, хіба троха полиє з грозою пізно ввечері, але вдень здебільш будуть хмари, а шанс, шо вдасться ввидіти затемнення на узбережжі, був п’ят­десят на п’ятдесят.

Всьо одно мені з плечей ніби гора спала, і я пішла до Віри помогти розносити купу їжі на сніданковий шведський стіл, шо вона запланувала. Голова в мене була спокійна, а нерви я вдома лишила. Бачте, то, шо були хмари, мені не важило. Не важило би навіть, якби троха мжичило. Якшо постійного дощу нема, то люди в готелі будуть на даху, а Вірині люди будуть у протоці, і всі будуть надіятися, шоби хоч троха розвиднілося, аби одним оком глянути на то, шо випадає раз у житті… хоча би в Мейні. Надія — сильний рушій у людській натурі, знаєте. Ніхто того ліпше за мене не знає.

Наскілько я пам’ятаю, у Віри вже в п’ятницю ввечері врешті було вісімнадцятеро гостей, а ше більше прибуло на сніданок у суботу — тридцять-сорок, якшо пам’ятаю. Решта люду, які підуть до неї на пором (а ті були здебільш з острова, не приїжджі), зачнуть збиратися коло міського доку десь біля першої, а стара «Принцеса» має відбути коло другої. На той час, як затемнення вже зачалося, — десь пів п’ята, — перші дві-три бочки пива вже, певно, були пусті.

Я думала, шо Віра буде вся накручена, ладна зі шкіри вилізти, але деколи я собі думаю, шо вона кар’єру собі зробила на тім, шоби мене дивувати. Вона була вбрана в хвилясту червоно-білу одежу, шо більше подобала на каптур, ніж на сукенку, — каптан, здається, то називається, — а волосся зачесала назад у простий хвостик, шо був зовсім не подібний на фризури по п’ятдесят баксів, якими вона в ті часи зазвичай приндилася.

Вона ходила туда-сюда навколо довгого шведського стола, який розклали ззаду на газоні коло розарію, підходила до всіх своїх друзів — більшість були з Балтимора, судячи з вимови і вигляду, — і сміялася з ними, але в той день вона була інакша, ніж за тиждень перед затемнен­ням. Пам’ятаєте, я казала, шо вона дзумтіла й дзумтіла, як літак реактивний? А от у день затемнення вона була більше як метелик, шо літав поміж купою рослин, і її сміх був уже не такий пискучий чи голосний.

Вона ввиділа, як я виношу тацю зі смаженими збовтаними яйцями, і кинулася давати якісь інструкції, але вона не йшла так, як ходила останні пару днів, — так, ніби насправді бігти хтіла, — і на лиці в неї була усмішка. Я подумала, вона радіє, та й усе. Вона вже змирилася, шо її діти не приїдуть, і вирішила, шо всьо одно може порадіти. І на тім і було всьо… як ви її не знали й не знали, як рідко Віра Донован бувала щаслива. Я тобі шо скажу, Енді, — я знала її ше тридцять років після того, десь так, але не думаю, шо ше хоч колись виділа її ше дійсно щасливою. Задоволеною — так, у мирі — так, але щасливою? Промінистою й радісною, як метелик на полі з квітів у жаркий літній день? Не думаю.

— Долорес! — каже вона. — Долорес Клейборн!

До мене лиш через купу часу дойшло, шо вона мене покликала дівочим прізвищем, хоч у той ранок Джо був живий-здоровий, а вона такого раніше ніколи не робила. Коли то до мене таки дойшло, мене всю пересмикнуло, як має бути, коли гуска проходить по місцю, де тебе колись поховають.

— Добрий ранок, Віро, — кажу я їй. — Шкода, шо день такий похмурий.

Вона глянула в небо, затягнуте низькими літніми хмарами, де було повно дощу, тогди усміхнулася.

— До третьої години сонце вийде, — каже вона.

— Ви так кажете, ніби наряд на роботу йому передали, — кажу я.

Я лиш пошуткувала, само собою, але вона мені серйозно кивнула і сказала:

— Так… саме це я і зробила. А тепер, Долорес, збігай на кухню й подивися, чому той дурний офіціант ще не приніс нам свіжий кавник із кавою.

Я рушила зробити, шо вона мені сказала, але не встигла й чотири кроки пройти до дверей кухні, як вона мені гукнула точно так само, як два дні тому, коли сказала, шо деколи жінці, шоби вижити, треба бути сукою. Я обернулася, і в голові в мене було, шо вона знов скаже то саме. Але нє. Вона стояла у своїй гарній червоно-білій широкій суконці, руки тримала коло губ, а хвостик у неї лежав на плечі, і тогди так на неї ранкове сонце світило, шо виглядала вона не старша двадцятиодногорічної.

— До третьої буде сонячно, Долорес! — каже вона. — От побачиш, що моя правда!

Шведський стіл скінчився до одинадцятої, і ми з дів­ками до полудня були на кухні самі, бо той кельнер зі своїми людьми перемістилися до «Острівної принцеси», шоби там готувати Дію другу. Сама Віра пішла відносно пізно, десь п’ятнадцять по дванадцятій, сама відвезла трьох-чотирьох людей зі своєї компанії в док на своїм «форд-ранч-ваґоні», який тримала на острові. Я десь до першої мила тарелі, потому сказала Ґейл Лавеск, яка була десь як моя права рука в той день, шо мене троха заболіла голова і занудило, того я піду додому, бо вже більшу частину ми прибрали. Як уже йшла, Карен Джолендер обняла мене й подякувала. Вона й плакала знов. Бодай вам всячина, у тої дівки очі ніколи на сухім місці не були, скілько років я її знала.

— Не знаю, хто тобі шо сказав, Карен, — сказала я, — але тобі нема за шо мені дякувати — я нічогісінько не зробила.

— Ніхто мені ніц не говорив, — каже вона, — але я знаю, шо то ви, пані Сент-Джордж. Нікому би другому не стало духу заговорити до тої старої драконихи.

Я цмокнула її в щоку і сказала, шо думаю, їй не буде чого хвилюватися, якщо не друлятиме більше тарелів. На тім я рушила до хати.

Я пам’ятаю всьо, шо сталося, Енді, — всьо, — але від моменту, як я зійшла з Віриної доріжки на Центральнім проїзді, то гейби згадувати, шо було у твоїм найяснішім, найреальнішім сні за всьо життя. Я все думала: «Я йду додому вбити свого чоловіка, я йду додому вбити свого чоло­віка», ніби могла вбити то собі в голову, як цвях вбивають у якесь тверде дерево, тик чи махагоній, якшо не буду доста переставати. Але тепер як згадую, певно, воно і так весь час було в мене в голові. А от серце моє не могло того зрозуміти.

Хоч як я дойшла до села, було лиш-но п’ятнадцять по першій, а затемнення мало зачинатися більше як за три години, вулиці були такі порожні, шо страх. Я собі тогди згадала то містечко на півдні штату, де говорять, шо ніхто не жиє. Далі глянула на дах «На гавані», і стало ше страшніше. Там уже було шось зо сто людей чи й більше, вони там ходили-бродили й дивилися на небо, як фермери в час посіву. Я подивилася вниз на док і ввиділа там «Принцесу», майданчик трапа її був опущений, а на палубі для машин були люди. Вони там походжали, шось пили, мали такий великий коктейльний баль просто неба. Сам док кишів людьми, і ше там було сотень зо п’ять малих човнів — більше, ніж я коли-небудь там узагалі виділа одночасно, — уже в протоці на якорях чекали. І так виглядало, шо кого би не ввиділа, чи то на даху готелю, чи то на доку, чи на «Принцесі», усі мали на носі темні окуляри, а в руці або проглядач із закопченим склом, або рефлекторну коробочку. Ні до того, ні після на острові не було такого дня, і навіть якби я не мала на умі то, шо я мала, думаю, мені би то всьо здавалося сном.

«Зелений»[17] був відкритий, на нього затемнення не вплинуло — я собі думаю, то кубло буде робити як усе, аж до ранку кінця світу. Я зайшла, купила пляшечку червоного «Джонні Вокера», потому вийшла на Східну вулицю до хати. Першим ділом я зразу вручила пляшку Джо — не робила з того якусь сцену, просто ляпнула її йому на коліна. Далі зайшла до хати і взяла той пакет, шо мені Віра дала, той, шо в нім були проглядачі й рефлекторні коробочки. Як знов вийшла на задній ґанок, він тримав ту пляшку скотчу перед очима, дивився на колір.

— Будеш пити чи лиш дивитися? — питаюся я в нього.

Він дивиться на мене якось підозріливо і каже:

— Якого дідька то всьо значить, Долорес?

— То подарунок, бо нині затемнення, — сказала я. — Як не хочеш, я все можу вилити в раковину.

Я вдала, шо тягнуся, але він дуже скоро відсмикнув.

— Шось багацько ти мені подарунків носиш в останній час, — каже він. — Нам то задорого, хоч і затемнення.

Але то його не спинило від того, шоби витягнути складаний ніж і зрізати акцизку. Навіть не загальмувало.

— Ну, якшо чесно, не лиш у затемненні справа, — кажу я. — Я просто така втішена й така облегшена, шо схотіла троха поділитися радістю. А та як я примітила, шо ти здебільш тішишся тим, шо в пляшки наливають, то…

Я дивилася, як він викручує корок і хлюпає собі в стакан. У нього троха тряслася рука, але мені було не шкода на то дивитися. Чим більше він зморений, тим ліпші в мене будуть шанси.

— А тобі чим тішитися? — питає він. — Хтось придумав лікарства, аби зі страху красу робити?

— Дуже негарно говорити таке людині, яка тобі шойно пляшку недешевого скотчу купила, — сказала я. — Певно, мені таки варто його забрати.

Я знов потягнулася, і він знов відвернувся.

— А дідька, — каже він.

— То не пащекуй, — відмовила я йому. — Де ж ділася вся та вдячність, шо її тебе на Анонімних алкоголіках вчили?

Він і вухом не повів, а далі дивився на мене, як продавець, шо думає, чи не вручили йому підроблену десятку.

— І від чого ж ти така до дідька втішена? — знов питає він. — Через пездюхів, так? Шо виперла їх із хати.

— Нє-а, я вже за ними скучаю, — сказала я, і то так само була правда.

— Ага, ти така, — каже він і попиває. — То в чім діло?

— Потому скажу тобі, — кажу я й зачинаю вставати.

Він злапав мене за руку й сказав:

— Кажи вже, Долорес. Ти знаєш, шо я не люблю, як ти борзієш.

Я дивлюся на нього згори й кажу:

— Ліпше забери руку, бо та пляшка дорогого самогону може тобі на голові розбитися. Я не хочу з тобою сваритися, Джо. Нині тим більше. Я купила троха доброї салямі, швейцарського сиру й пару галет.

— Галет! — каже він. — Йосип босий, жінко!

— Забудь, — кажу я. — Я нам зроблю тацю заїдків, не гірших, ніж у гостей Віри на поромі.

— Від тої елєґанської їди в мене срачка, — каже він. — Не треба мені ніяких залупків, зроби канапку нормальну.

— Добре, — погоджуюсь я. — Зроблю.

Тогди він уже дивився на протоку — певно, від того, шо я згадала про пором, він про то й подумав, — і як усе так гидко відквашував губу. Там уже було стілько човнів, як ніколи, і мені виглядало, шо небо над ними троха посвітліло.

— Диви на них! — гукає він тим своїм глумливим голосом — тим, шо його наймолодший син аж всирається, так хоче вдати. — Ніц із того не буде, хіба яка хмарина грозова сонце затулить, а вони там уже чуть у штани не всцикають­ся. От би дощ влив! От би влив дощ та так сильно, шоби та пизда, в якої ти робиш, і вся її пиздобратія там і втонула!

— Той мій Джо, — кажу я. — Такий все радісний, такий милосердний.

Він повернув до мене голову, а пляшку скотчу так і притискав рукою до грудей, як ведмідь із куском медових стільників.

— Ради Бога, жінко, шо ти таке мелеш?

— Ніц, — кажу я. — Я йду зготую їсти — тобі канапку, а собі заїдків. Потому посидимо, троха вип’ємо й подивимося на затемнення — Віра передала нам обом по проглядачу й по рефлекторній штуці-дрюці, — а як скінчиться, я скажу тобі, чим я так тішуся. То сюрприз.

— Не люблю я ніякі, на хуй, сюрпризи, — каже він.

— Знаю, шо не любиш, — відказала я йому. — Але цей тобі буде до вподоби, Джо. Ти нізашо і за тисячу років не вгадаєш.

Далі я пішла на кухню, шоби він уже добре взявся за ту пляшчину, яку я йому купила в «зеленім». Хтіла, шоби він то посмакував, — дійсно хтіла. Кінець кінцем, то останнє моцне, шо йому випало пити. І йому вже не треба буде ходити до Анонімних, шоби не напиватися. Там, куда він піде, то вже зайве.

То було найдовше пообіддя в моїм житті й так само найдивніше. От він був, сидів на ґанку в своїй гойдалці, тримав в одній руці газету, в другій питво, шось там стогнав мені на кухню у відкрите вікно, бо шось там демократи задумали в Оґасті. Він уже й геть забув, шо хтів узнати, чого я тішуся, і про затемнення забув. Я була на кухні, рихтувала йому канапку, шось собі мугикала під ніс і думала: «Зроби так, аби добра була, Долорес, — троха тої червоної цибульки поклади, шо він так любить, і якраз стілько гірчиці, аби було гостреньке. Зроби добру канапку, бо то останнє, шо він буде їсти».

Звідти, де я стояла, було видно дровітню і білу брилу скраю ожиннику. Хусточка, яку я зав’язала на один кущ, також там була, і її я також виділа. Вона метлялася від вітру. Кожний раз, як нею носило, я думала про ту прогнилу ляду криниці просто під нею.

Пам’ятаю, як у той день співали пташки і як я чула людей із протоки, які шось кричали одне другому, і голоси в них були тихі й далекі — ніби по радіо їх слухала. Навіть пам’ятаю, шо тогди мугикала: «Приголомшлива благодать, солодкий звук»[18]. Отак я собі мугикала, поки рихтувала крекери з сиром (мені їх тогди хтілося, як курці прапор, але я і не хтіла, аби Джо дивувався, чого то я не їм).

Було десь п’ятнадцять по другій, як я вернулася на ґанок із тацею їди в одній руці, як офіціантка, і Віриним пакетом у другій. Небо ше було в хмарах, але було видно, шо дійсно стало троха ясніше.

Як виявилося, то був файний маленький покорм. Джо сильно компліментами не розсипався, але було видно з того, як він відложив газету й дивився на канапку, поки їв, шо йому було до вподоби. Я згадала дешо, шо читала в якійсь книжці чи виділа в кіно: «Смертник насолодився ситною трапезою». Тільки срані ті слова залізли мені в голову, я ніяк не могла їх збутися.

Але то не завадило мені втрощити свої витребеньки. Лиш як зачала, то не спинялася, доки не пропав останній крекер із сиром, і запила то всьо пляшкою пепсі. Раз чи два я ловила себе на думці, чи в більшості катів добрий апетит у день, коли в них робота. Цікаво, до чого в людини розум доходить, коли вона настроюється шось зробити, правда?

Як ми вже закінчували, через хмари пробилося сонце. Я згадала, шо мені тогди зрання сказала Віра, і подивилася на годинник. Була третя година, якраз. Десь у той же час Дейв Пелетір — він у ті часи возив на острів пошту — летів до міста так, шо хоч трава не рости, і лишав за собою довгий когутячий хвіст куряви. Аж до пізньої темноти я не виділа на Східній вулиці більше ні одної машини.

Я склала тарелі і свою пляшку від газованки на тацю, а коли то робила, то нахилилася, і от не встигла я встати, як Джо зробив шось, чого не робив купу років: поклав мені руку на потилицю і поцілував. Бувало й ліпше. Від нього смерділо спиртом, цибулею і салямі, і він був непоголений, але всьо одно цілунок є цілунок, і в тім не було ніц злого, безглуздого чи голодного. Просто гарний цілунок, і я вже не пам’ятаю, коли він мене цілував останній раз. Я закрила очі й ніц не робила. Я то запам’я­тала — як закрила очі й відчула його губи на моїх, а на чоло мені світило сонце. І перше, і друге було тепле і приємне.

— Незле вийшло, Долорес, — сказав він. Від нього то була сильна похвала.

Була секунда, шо я троха завагалася — не буду ж я тут сидіти і брехати. В ту секунду я виділа не того Джо, шо ліз своїми лапами до Селени, а того, у якого чоло було як у навчальнім кабінеті в 1945-му — яким я його тогди виділа і хтіла, шоби цілував він мене, як цілує тепер. Як я подумала: «Якшо він мене поцілує і я потягнуся і помацаю його шкіру там коло брів, поки він то робить… шоби знати, чи вона така гладенька, як виглядає».

Тогди я потягнулася рукою і помацала її, як мріяла то зробити стілько років тому, як ше була лиш соплячкою, і лиш-но я то зробила, то внутрішнє око відкрилося широко, як ніколи. І ним я ввиділа то, шо він буде робити, якшо я йому дозволю то робити, — не лиш зробить шо захоче з Селеною чи стратить гроші, які вкрав із дитячих рахунків, а буде їх обробляти. Принижувати Джо-молодшого за його добрі оцінки й хист до історії, гладити малого Піта по голові все, як той буде прозивав когось жидом або казав, шо хтось у його класі лінивий, як негритос. Буде обробляти їх, постійно. Якшо я йому попущу, він буде далі своє робити, доки вони не полишаються без нічого або не стануть зіпсутими, а потому він умре і лишить нам одні борги та й яму, де його поховати.

Ну, я маю для нього одну яму, глибиною не шість футів, а тридцять[19], і обкладену камінням замість землі. Ше й яку я маю яму для нього, і один цілунок після трьох чи, може, п’яти років на то не вплине. І дотик до його чола так само не поможе, бо воно принесло мені більше проблем, ніж його витягнутий пуцак… але я всьо одно знов його помацала, провела одним пальцем і подумала, як він мене цілував у внутрішнім подвір’ї готелю «Самосет», поки ансамбль усередині грав «Коктейль місячного сяйва», і як я чула запах його татового одеколону на щоках.

Потому я потвердішала в серці.

— Я рада, — сказала я і знов взяла тацю. — Може, подивишся, шо то робити з тими проглядачами й коробочками, поки я ті тарелі помию?

— Та мені похуй, шо там та багата пизда тобі дала, — каже він, — і мені так само похуй на то затемнення. Я і до того видів, як темно буває. Кожної, блядь, ночі.

— Добре, — кажу я. — Як скажеш.

Я дойшла лиш до дверей, як він каже:

— Може, ми би до якоїсь ґедзалки ся вдали пізніше? Га, Ді?

— Може, — кажу я і весь час думаю, шо ґедзалка то точно буде, так. Ше до того як вдруге за той день стемніє, у Джо Сент-Джорджа буде така ґедзалка, шо він і не мріяв.

Я добре припильновувала за ним, поки стояла коло раковини й мила тарелі. Він купу років у ліжку ніц не робив, лиш спав, хропів і пердів, і, думаю, він так само, як я, знав, шо грішна вода в тім так само винна, як і моя погана морда… а певно, і більше. Я боялася, шо від думки, шо пізніше прийдеться ше січку різати, він закрутить корок на своїм «Джонні Вокері», але ніц подібного. Для Джо їбатися (пардонь мою хранцузьку, Ненсі) — то була лиш фантазія, так само, як ото цілувати мене. Пляшка для нього була набагато реальніша. Пляшка була просто коло нього, і він міг її тримати в руці. Він дістав із пакета один проглядач і тримав за ручку, крутив так і сяк, примружувався через нього на сонце. Він мені нагадав, як я виділа шось по телевізору — як шимпанзе пробує настроїти радіо. Далі він відклав ту приблуду і налив собі ше.

Як я вернулася на ґанок зі своїм кошиком для в’язан­ня, то ввиділа, шо в нього вже зачинається той совиний, червоноокий вигляд, як усе, коли він переходив від середньо підпилого до добряче налиганого. Цього разу він подивився на мене троха різко, бо, певно, думав, чи не накричу на нього.

— Не зважай на мене, — кажу я, солодко, аж медом обливаю, — я собі тут посиджу, троха пов’яжу й буду чекати, шоби зачалося затемнення. Гарно, шо сонце вийшло, правда?

— Бляха, Долорес, ти, певно, думаєш, шо в мене день народження, — каже він. Голос у нього вже був низький і неясний.

— Ну… може, шось таке, — кажу я і зачинаю латати дірку на джинсах малого Піта.

Наступних півтори години минули повільніше, ніж шо-небудь у мене в житті, відколи я була мала і моя цьоця Клоріс пообіцяла приїхати й відвезти мене перший раз на кіно в Елсворт. Я дошила Пітові джинси, пришила латки на двох парах чиносів Джо-молодшого (навіть тогди той малий навідріз відказувався носити джинси — думаю, десь там він уже собі вирішив, шо, як виросте, буде політиком) і підрубала дві Селенині спідниці. Останнє, шо я зробила, — то пришила нову ширінку в одній із двох-трьох пар слаксів Джо. Вони були старі, але ше не зовсім зношені. Пам’ятаю, як подумала, шо вони зійдуть на то, шоби його в них і поховати.

Далі, як я вже думала, шо до того ніколи не дойде, примітила, шо світло в мене на руках ніби троха потемніло.

— Долорес? — каже Джо. — То, певно, то, на шо ти і решта дебілів чекали.

— Ая, — кажу я. — Певно, то воно.

Світло в палісаднику перемінилося від сильного денно­го жовтого, як воно все є в липні, на якесь блякле рожеве, і тінь хати, шо лежала на доріжці, якось так цікаво тонко виглядала, шо я ні раніше, ні більше ніколи не виділа.

Я взяла з пакета одну коробочку й піднесла її так, як Віра показувала мені зо сто разів за минулий тиждень, і коли я то зробила, якась дуже дивна думка мені в голову прийшла: та маленька дівочка теж то робить. Та, шо сидить у тата на колінах. Вона робить то саме.

Не знаю, Енді, шо та думка означала тогди, та й не дуже знаю теперка, але всьо одно розповім — бо я вже вирішила, шо розкажу всьо-всьо, і ше того, шо я потому ше про неї думала. Але наступну секунду-дві я не просто думала про неї, я виділа її, як ото видять людей у снах, або десь так, напевно, як пророки зі Старого Завіту шось виділи у своїх видіннях: маленьку дівочку, років десять, яка тримала в руках свою коробочку. На ній був короткий сарафан у червону й жовту смужки — такий сарафан із бретельками замість рукавів, знаєте, — і помада кольору м’ятного цукорка. Вона була світловолоса, ззаду підчесана, ніби хтіла виглядати старшою, ніж є. Я ше дешо ввиділа, шо мені нагадало про Джо: рука її тата була в неї на нозі, і то дуже зависоко на нозі. Напевно, вище, ніж мала би бути. А далі всьо пропало.

— Долорес? — питає мене Джо. — З тобою всьо нормально?

— Ти про шо? — відказую я. — А чого ненормально?

— Ти шось дивно виглядала тепер-во.

— То просто через затемнення, — кажу я, і я так і думаю, шо причина в тім, Енді, але ше я думаю, шо дівочка, яку я тогди виділа і ше якось потому, то була реальна дівочка, і вона сиділа зі своїм татом десь в інакшім місці, де також було то затемнення в той самий час, як я сиділа ззаду на ґанку з Джо.

Я глянула в коробочку, і там було малесеньке біле сонце, таке яскраве, шо то було як дивитися на монетку п’ятдесят центів, яка горить, а збоку в нього була така чорна дуга. Я троха на то подивилася, далі на Джо. Він дивився в проглядач, зазирав туда.

— Бляха-муха, — каже він. — Дійсно пропадає.

Десь тогди в траві запіяли цвіркуни. Певно, подумали, шо сонце так рано сіло, того час їм заводити своєї. Я глянула на воду, на всі ті човни, і ввиділа, шо вода, на якій вони трималися, вже була темніша — шось було в них моторошне й неймовірне одночасно. Мозки постійно хтіли думати, шо ті човни там, під тим чудним темним небом вліті, — то просто галюцинація.

Я глянула на годинник і ввиділа, шо вже за десять п’ята. А це значить, шо наступну годину чи десь так усі на острові не думатимуть ні про шо інакше й дивитимуться лиш у небо. На Східній вулиці не було ані душі, наші сусіди були або на «Острівній принцесі», або на даху готелю, і якшо я дійсно хочу його кончити, то час настав. Кишки мені гейби скрутило в одну пружину, і я не могла вигнати собі з голови то, шо ввиділа, — ту дівочку в тата на колінах, — але ні одно, ні друге не мало мене спинити чи відволікти, бодай на хвилину. Я знала, шо як не зроблю то тогди, то і ніколи не зроблю.

Я відклала коробочку коло свого шиття і сказала:

— Джо.

— Шо? — спитався він. Перед тим він плювався на то затемнення, але тепер, як воно вже зачалося, то сам ніби не міг відірватися. Голову закинув, а проглядач, через який дивився, кидав йому таку смішну збляклу тінь на лице.

— Час для сюрпризу, — кажу я.

— Якого сюрпризу? — питає він, і як опустив той проглядач (а то був просто двійний шар спеціального поляризованого скла в рамці), шоби подивитися на мене, я ввиділа, шо насправді він не затемненням захоплений, або хоч не до кінця. Він уже був майже зовсім налиганий, та так ледве голову тримав, шо я троха настрашилася. Як він не пойме, шо я йому кажу, то план мій пролітає, як фанера над Парижем, ше й не зачавшись. І шо я тогди буду робити? Того я не знала. То одно, шо я знала, мене до сраки настрашило. Назад я не верну. Як би зле всьо не пішло, шо би не сталося, назад я вертати не буду.

Тут він потягнувся рукою, вхопив мене за плече і затряс.

— Бога ради, жінко, шо ти таке мелеш? — каже він.

— Пам’ятаєш про гроші на дитячих рахунках? — питаюся я в нього.

Він троха звузив очі, і я ввиділа, шо він і близько не такий п’яний, як я перше подумала. І ше я шо зрозуміла — той один цілунок ніц не змінив. Цілуватися хто хоч’ може, якшо так подумати. Цілунком Юда Іскаріот видав римлянам Христа.

— І шо з ними? — каже він.

— Ти їх забрав.

— Хер там!

— Так-так, — кажу я. — Після того, як узнала, шо ти над Селеною збиткуєшся, то пішла в банк. Я хтіла зняти гроші, забрати дітей і поїхати геть від тебе.

Він роззявив рота і пару секунд просто лупився на мене. А далі засміявся — просто відкинувся у своїм кріслі та й не стулював пащу, поки день навколо нього темнів і темнів.

— То шо ти, дурною вбралася, нє? — каже він. Затим глитнув ше троха скотчу і знов подивився на небо через проглядач. Того разу я ледве виділа тінь у нього на лиці. — Уже половини нема, Долорес! — каже він. — Уже половини нема, як не більше!

Я й собі глянула в коробочку і ввиділа, шо він правду каже. Залишилася лиш половина з тої монетки, і зникало все більше.

— Ая, — кажу я. — Вже нема половини, та. Про ті гроші, Джо…

— Та ти забудь про них, — каже він мені. — Ти тим свою сиромудру макітру не забивай. Гроші в повнім порядку.

— Та я за них і не переживаю, — кажу я. — Анітроха. Але то, як ти мене здурив, ото мені з голови не йде.

Він кивнув, якось серйозно і вдумливо, ніби хтів показати, шо зрозумів і навіть співчуває, але втримати той вираз на лиці не міг. Майже відразу він знов зайшовся сміхом, як мала дитина, яку кобенить учителька, якої та взагалі не боїться. Так він кікотав, шо аж срібною хмарою слини собі перед ротом плюнув.

— Вибачай, Долорес, — каже він, як уже міг знов говорити. — Я не хтів так сміятися, але ж обмахорив я тебе так, шо слава Богу, правда?

— Ая-ая, — погодилась я. Врешті, то ж була чиста правда.

— Обмахорив тебе гарно й хвацько, — каже він, сміється, трясе головою, якби то йому хто не знати який анекдот розповів.

— Ая, — згоджуюся я з ним, — але знаєш, як то кажуть…

— Шо, — каже він. Поклав проглядач собі на коліна й обернувся до мене. Так він сміявся, шо в тих поросячих червоних очках аж сльози вийшли. — От ти на кожну оказію маєш якусь примовку, Долорес. І шо ж кажуть про хлопів, які нарешті проучують своїх докучних бабів, які лізуть, де не треба?

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені, — кажу я. — Ти надурив мене із Селеною, а далі надурив із грішми, але, думаю, я нарешті з тобою по­рівнялася.

— Ну, може, й так, а може, й не так, — каже він, — але якшо ти переживаєш, шо я їх потратив, то не треба, бо…

Тут я його перебила.

— Я не переживаю, — кажу я. — Я вже тобі це сказала. Я анітроха не переживаю.

Тогди він так серйозно зиркнув на мене, Енді, і усмішка в нього потихеньку всихала.

— У тебе знов таке сиромудре лице, — каже він, — таке, шо я не дуже люблю.

— Маємо, шо маємо, — кажу я.

Він довго на мене дивився, хтів вияснити, шо в мене в голові коїться, але, певно, то була затяжка загадка для його розуму. Він знов відкопилив губи та так сильно ­зітхнув, шо здув собі пасмо волосся, яке на чоло впало.

— Тяжко найти бабу, яка би хоч троха в грошах тямила, Долорес, — каже він, — і ти така сама. Я лиш-но їх склав усі в один рахунок… шоби більший процент був. А не сказав я тобі, того шо не хтів вислуховувати твою хуйню тупорилу. Ну, всьо одно прийшлося троха вислуховувати, як майже все, але шо забагато, то не здорово.

Тут він знов підняв проглядач, шоби показати мені, шо тему закрито.

— На один рахунок на своє ім’я, — кажу я.

— І шо? — питає він. Тогди вже навколо було так, ніби він у присмерку сидів, і на горизонті стали пропадати дерева. Я вчула, як з-за хати співає лелик, а ше звідкись — дрімлюга. Та й було чути, шо холодає. Дуже дивно мені від того стало… ніби я була в сні, шо став реальним. — А чого би він не мав бути на моє ім’я? То ж я їхній тато, нє?

— Ну, в них твоя кров. Якшо то робить тебе татом, то, може, так і є.

Я виділа, як він пробує допетрати, чи вартує до того вчепитися і троха помикати, і вирішує, шо не вартує.

— Буде вже тобі про то балакати, Долорес, — каже він. — Я тобі кажу.

— Нє, ну, може, ше трошка, — кажу я йому і всміхаюся. — Бач, ти зовсім про сюрприз забув.

Він знов підозріло на мене глянув.

— Шо ти таке булькаєш, Долорес?

— Ну, я пішла до хлопа, шо завідує ощадним відділом у «Північнім прибережнім» у Джонспорті, — кажу я. — Файний такий хлоп, містер Піз. Я йому всьо роз’яснила, і він страшне спереживався з того всього. І ше більше, як я йому показала ощадкнижки, які нікуда не пропали, як ти йому набрехав.

От тогди Джо і втратив ту дещицю інтересу, шо мав до затемнення. Він лиш сидів у тім своїм сранім кріслі та й блимав на мене своїми баньками. Між бровами в нього як блискавка була, а губи такі стиснуті, шо чисто як шрам виглядали. Він поклав проглядач собі на коліна й зачав стискати і розтискати пальці.

— Виявляється, шо можна таке робити, — сказала я йому. — Пан Піз перевірив, чи гроші ше в банку. Як узнав, шо так, то ми обоє видихнули від облегшення. Спитався, чи не хочу я викликати поліціянтів, розказати їм, шо сталося. Я в нього по лиці виділа, шо він надіється, шо я скажу «дідька лисого». Я тогди лиш спитала, чи може він видати ті гроші мені назад. Він перевірив по своїх книжках і сказав, шо може. То я і сказала, шо так ми, значить, і зробимо. І він мені видав гроші. Того я більше і не хвилююся за дитячі гроші, Джо, — бо вони в мене, а не в тебе. Сюрприз такий, шо перша кляса, нє?

— Брешеш! — крикнув на мене Джо та так скоро встав, шо крісло чуть не перевернулося. Проглядач випав йому з колін і розбився на кусочки об підлогу ґанку. Лиш від того, як він тогди виглядав, мені хтілося знов мати в руці дзбанок. Я би його в нього забила — до самої ручки забила би. Але лице в того скурвого сина було таке, шо ледво не вартувало всього, шо я прожила від того дня з Селеною на поромі.

— Вони так не можуть! — кричить він. — Тобі не можна чіпати ні цента тої грошви, навіть в ощадкнижку не дивитися…

— Та ну? — кажу я. — А як то так вийшло, шо ти вже три сотні звідти профітькав? Дякувати на тім, шо не більше, але я всьо одно кожний раз, як про то думаю, то зла, як чорт. Ти просто злодій, Джо Сент-Джордж, — та такий мерзенний, шо у своїх же дітей украв!

Лице в нього було біле, як у трупа підсвіченого. Лиш очі були живі й горіли ненавистю. Руки тримав перед собою, стискав і розтискав. Я лиш на секунду опустила очі і ввиділа купу відображень у розбитих осколках копченого скла, шо в нього під ногами лежали, — сонце, тогди вже менше половини, лише грубий серпик. Далі знов глянула на нього. Не можна було сильно відводити очі від нього, враховуючи такий настрій.

— На шо ж ти ті три сотні потратив, Джо? На курвів? На покер? На всьо потрошка? Знаю, шо точно не на нову таратайку якусь, бо таких не появилося.

Він ніц не сказав, лиш стояв та й стискав і розтискав пальці, а за ним було видно, як по всім палісаднику перші блищаки запалювали свої тільця. Тогди човни в протоці вже були як мари, і я подумала про Віру. Подумала, шо як вона ше не на сьомім небі, то, певно, точно у вестибюлі. Але діла думати про Віру мені не було. Я мусіла весь час мати Джо в голові. Я хтіла його зрушити, і вирішила, шо ше одного товчка має стати.

— Ну, мені в принципі однаково, куда ти то потратив, — кажу я. — Я решту забрала, на тім ми й квити. Можеш просто нахуй собі піти… якшо твій кволий стручок ше тебе витримає.

Він пошкандиляв по ґанку, куски проглядача хрупнули йому під ногами, та й ухопив мене за руки. Я могла вирватися, але не хтіла. Тогди ше нє.

— Ти за своєю пащекою борзою слідкуй, — шепнув він і дихнув мені в лице скотчем. — Бо як не ти, то я послідкую.

— Пан Піз хтів, шоби я склала гроші назад у банк, але я сказала, шо нє — подумала, як ти зміг забрати їх із дитячих рахунків, то якось і з мого дістанеш. Ше хтів виписати мені чек, але я побоялася, шо як ти взнаєш, шо я задумала, скоріше, ніж мав би, то можеш спинити його виплату. То я й сказала панові Пізу, шоби виплатив мені всьо готівкою. Йому то не сильно сподобалося, але мусів то зробити, то тепер гроші в мене, до останнього цента, і я їх сховала в безпечнім місці.

Тут він злапав мене за горло. Я догадувалася, шо так буде, і боялася, але того і хтіла — так він би повірив в то останнє, шо я мала сказати, сильніше, коли я то скажу. Але навіть то не було найважніше. То, шо він мене отак злапав за горло, означає, шо то більше похоже на самооборону — от шо найважніше. І то і була самооборона, шо би там у законі не писало. Я то знаю, бо я там була, а закону не було. Кінець кінцем, я боронила себе й боронила своїх діточок.

Він стиснув так, шо мені дух затнуло, мотлошив мені голову туда-сюда й викрикав. Я не всьо пам’ятаю. Він, здається, пару раз лупнув мене головою об стовпці на ґанку. Сказав, шо я йобана сука, шо він мене вб’є, як не віддам гроші, шо то його гроші, — отаку всяку дурноту. Я зачала боятися, шо він мене дійсно вб’є скоріше, ніж я скажу то, шо він хоче чути. У палісаднику вже сильно потемніло, і там було повно тих дрібосеньких вогників, ніби до сто-двісті блищаків, шо я їх виділа перед тим, поприлітало ше десять чи й більше тисяч. І голос його був такий далекий, шо я вже подумала, шо всьо якось вийшло зле — шо то я впала в криницю замість нього.

Нарешті він мене пустив. Я пробувала втриматися на ногах, але ті мене не тримали. Пробувала впасти назад на крісло, де сиділа, але він мене відтягнув задалеко, то я сракою лиш черкнула край сідала, поки летіла вдолину. Я повалилася на підлогу ґанку коло купки битого скла, яке лишилося від проглядача. Там був один великий осколок, і в нім, як брильянт, блищав серпик сонця. Я вже потягнулася до нього, але спинилася. Я його різати не буду, навіть як випаде нагода. Я не можу його порізати. Такий поріз — від скла — може потому зле виглядати. То видите, як я думала… ніяких сумнівів ніде про то, чи то перший ступінь, чи нє[20], так, Енді? Замість скла я вхопила ту свою рефлекторну коробочку, яка була зроблена з якогось міцного дерева. Я могла би сказати, шо думала, шо доста буде вмандячити його нею, якби до того дойшло, але то неправда. Тогди я не сильно взагалі шось думала.

Зато я кашляла — та заходилася, шо мені аж дивно було, як то я лиш слину, а не ше й кров плюю. Горло аж вогнем палило.

Він мене знов підняв на ноги, та так різко, шо в мене в комбінації бретелька одна тріснула, а далі стиснув зашийок собі в лікоть і притягнув до себе так близько, шо ми й цілуватися могли, — але було видно, шо цілуватися йому вже не сильно кортить.

— Я ж тобі казав, шо буде, як не перестанеш бути така борза зі мною, — каже він. Очі в нього були геть мокрі й чудні, ніби він плакав, але настрашило мене в них то, шо вони ніби дивилися прямо через мене, ніби мене для нього там взагалі вже не було. — Мільйон разів тобі говорив. Тепер мені віриш, Долорес?

— Так, — сказала я. Він так мені перетиснув горло, шо по звуку я ніби говорила з повною ротякою болота. — Так, вірю.

— Ану повтори! — кричить він. Шия моя так і була затиснута в нього в лікті, і тут він стиснув так сильно, шо мені там защемило нерв. Я заверещала. Не могла стриматися. Боліло пекельно. Він від того лиш залибився. — Повтори так, шоби було видно! — сказав він.

— Так, вірю! — заверещала я. — Я вірю, правда!

Я планувала вдавати настрашену, але Джо мене позбавив того клопоту. Того дня мені зовсім ніц не прийшлося вдавати.

— Добре, — каже він. — Радий то чути. А тепер скажи мені, де гроші, і так, шоби там до щербатої копійки всьо було.

— За дровітнею, — кажу я. Уже не звучало так, шо я через жменю болота балакаю. Тогди я вже говорила, як Ґраучо Маркс на «Ставка — ваше життя». Шо троха вписувалося в ситуацію, якшо розумієте. Далі я сказала йому, шо склала гроші в слоїк, а слоїк сховала в ожиннику.

— Ну баба то є баба! — глумиться він, та як трутне мене до сходів. — Ну то пішли. Заберемо.

Я спустилася з ґанку по сходах і пішла вздовж хати, а Джо був ззаду. Тогди надворі вже було темно, як уночі, і як ми дойшли до дровітні, я ввиділа шось таке химерне, шо на пару секунд забула про всьо. Я стала на місці й показала на небо над кущами ожини.

— Дивися, Джо! — кажу я. — Зірки!

Так воно й було — я виділа Великий віз так ясно, як у найяснішу зимову ніч. У мене сироти попроступали, але на Джо то ніяк не вплинуло. Він мене так штуркнув, шо я чуть не впала.

— Зірки? — каже він. — Зара’ їх близько ввидиш, як будеш так брести, жінко, — я тобі то гарантую.

Я пішла далі. Тіні наші зовсім пропали, і дві великі брили, де ми із Селеною сиділи ввечері рік тому, світилися, як під прожектором, як то все буває, коли повний місяць. Але світло не було як від місяця, Енді, — я навіть словами описати не можу, яке воно було, таке хмуре й дивне, — але його мусіло стати. Я знаю, шо відстань стало тяжко оцінити, як коли місяць світить, і шо вже не можна було вирізнити один конкретний кущ — вони всі були як велика пляма, де туда-сюда перед ними танцювали блищаки.

Віра купу разів мене настановляла, шо прямо на затемнення дивитися небезпечно. Сказала, можуть згоріти сітківки або навіть всліпнути можна. Та всьо одно я не втрималася і глипнула собі через плече, як Лотова жінка не могла останній раз не глянути на Содом. Шо я тогди ввиділа, то на всьо життя в мене в пам’яти буде. Про Джо я не думаю тижнями, навіть місяцями, але не було, певно, ні дня, шоби я не згадала, шо я ввиділа тогди, як підняла голову й подивилася в небо. Лотова жінка вчинилася соляним стовпом, бо не могла дивитися перед носом і робити свою роботу, і деколи я думаю, шо то чудо, шо зі мною не приключилося таке саме.

Затемнення було ше не повне, але близько до того. Саме небо було багатої фіолетової барви, і над протокою в нім висіло шось подібне на велику чорну зіницю, навколо якої крутився ажурний серпанок із вогню. З одного боку ше лишався тоненький серпик сонця, ніби перлинами топленого золота в домні. Я не мала дивитися на то, я знала, але вже як прикипіла очима, то не могла відвернутися. То було як… ну, ви сміятися будете, але я всьо одно скажу. Ніби то внутрішнє око якось від мене вирвалося, випливло в небо й дивилося, чи зможу вдати. Але воно було більше, ніж я собі уявляла! І настілько чорніше!

Я би так і витріщалася на нього, доки би не всліпла наніц, але Джо знов мене штовхнув і лупнув об стіну дровітні. То мене троха розбудило, і я пішла далі. Перед очима в мене висіла велика синя пляма, як після знимки з блиском, і я подумала: «Як ти собі сітківки спалила і мусітимеш дивитися на то до кінця життя, то так тобі, Долорес, і треба — буде тобі точнісінько як знак, шо його мусів Каїн нести».

Ми пройшли коло білої брили, Джо йшов ззаду і тримав мене за комір капота. Я відчула, шо з одного боку комбінація мені сповзла, там, де була бретелька. Через темноту й ту велику синю пляму, шо всьо мені затуляла, всьо виглядало нездорово й недоладно. Край дровітні був лиш як темна форма, ніби хтось узяв ножиці й вирізав у небі діру у формі даху.

Він штовхнув мене до краю ожиннику, і як перша колючка штрикнула мені литку, я відразу тогди згадала, шо забула вбрати джинси. Від того я задумалась, шо ше могла забути, але, само собою, було вже пізно шось міняти. Я вже розгледіла той шматочок тканини, шо лопотів у рештках світла, і якраз мала час згадати, як там під ним лежить ляда. Тогди я вирвалася з його кулака і рвонула в кущі, як ошпарена.

— Нє, ану стояти, сука! — горлає він мені, і я чую, як ломляться кущі від того, шо він тупотить за мною. Я відчула, як його рука знов потягнулася до коміра мого капота й майже вхопила. Я відскочила й побігла далі. Бігти було тяжко, бо комбінація спадала й чіплялася за гілля. Кінець кінцем, вони видерли з неї довгу смугу і ше й добряче м’яса мені на ногах поздирали. Я була вся в крові від колін до щиколоток, але ніц не примітила, доки не вернулася до хати, а то було вже пізно-пізно.

— Ану вертай сюда! — ревав він, і того разу я відчула його руку в себе на плечі. Я видерлася, і він ухопив комбінацію, шо тягалася за мною, як шлюбний шлейф. Якби вона витримала, Джо би мене потягнув, як здорову рибину, але комбінація була вже стара та змучена, бо прана разів сто-двісті. Я відчула, як комбінація, за яку він вхопив, дреться, вчула, як він матюкається, троха пискливо, задихано. Я чула, як гілля ламається і шарпає в повітрі, але майже ніц не виділа. Лиш-но ми забігли в ожинник, там було темно, як у сурка в сраці, і виявилося, шо толку з тої хусточки пов’язаної не було ніякого. Зато я ввиділа край ляди — лиш проблиск білого в темноті переді мною — і зі всьої сили підскочила. Я просто переско­чила ляду, і та як не дивилася на нього, то і не виділа, як він там став. Вчулося голосне «хр-р-р-ясь!», а далі він заревів…

Нє, не так.

Він не ревів, і, певно, ви й самі, як і я, то зрозуміли. Він закричав, як заєць, якому лапку в сильце затиснуло. Я обернулася і ввиділа посеред ляди велику яму. Голова Джо стирчала з неї, і він щосили тримався за ті обламані дошки. Руки в нього кривавили, і ше тонка нитка крови текла йому по підборіддю з кутика рота. Очі в нього були як дверні ручки.

— Боже, Долорес, — каже він. — То стара криниця. Скоро поможи мені, доки я не впав.

Я не рушилася з місця, і за пару секунд очі в нього перемінилися. Я ввиділа, як у них проступає розуміння, до чого всьо то було. Я ше ніколи не була така настрашена, як тогди, як стояла скраю ляди й дивилася на нього, а на захід від нас висіло чорне сонце. Я була забула джинси, а він не впав прямо вниз, як мав би. Мені здалося, шо всьо пішло не так, як мало.

— Ну, — сказав він. — Ну ти і сука.

І він зачав видряпуватися і пробувати вилізти.

Я собі сказала, шо мушу бігти, але ноги не рухалися. Та й куда мені бігти, як він вилізе? У день затемнення я взнала одну штуку: як жиєш на острові й хочеш когось убити, то ліпше зробити всьо правильно. Бо як нє, то бігти нема куда й ховатися нема де.

Я чула, як він нігтями шкребе скалки в тих старих дошках, як пробує вилізти, одною рукою, другою. Той звук був як то, шо я виділа, як глянула на затемнення, — шось, шо все було набагато ближче до мене, ніж я бодай колись хтіла. Деколи я то чую в снах, але там він вилазить і знов іде на мене, а насправді сталося не так. Насправді дошка, на яку він дерся, зненацька обламалася під його вагою, і він упав. То сталося так скоро, шо так, ніби й не було його там зовсім. Раз — і не лишилося ніц, крім провис­лого сірого квадрата з дерева, посеред якого була рубана чорна яма, а над нею гасали туда-сюда блищаки.

Як падав, то знов кричав. Крик відбивався від стін криниці. Ото ше дешо, з чим я не розібралася, — його крик, поки він падав. Далі гуп, і крик спинився. Просто спинився враз. Як перестає світити лампа, як хтось вилку з розетки вимикне.

Я вклякла на землі, руками обнялася й чекала, чи буде ше шось. Минуло троха часу, не знаю скілько, але останнє світло дня пропало. Прийшло повне затемнення, і темно було, як уночі. З криниці ніц не було чути, але звідти прилітав до мене легкий вітерець, і я зрозуміла, шо відчуваю його запах — знаєте, такий запах від води, шо б’є з мілких джерел. Міднуватий запах, сирий і не дуже приємний. Я його відчувала, і від того мене трясло.

Я ввиділа, шо комбінація мені висить майже до носака лівого капця. Вона була вся подерта й розпорота. Я потягнулася під шиєю капота з правого боку й відщепила і ту лямку. Далі скинула комбінацію. Я зімнула її в кульку коло себе і хтіла придумати, як то найліпше обійти ляду, аж знов подумала про ту дівочку, шо я про неї вам уже розповідала, і я знов раз — і ввиділа її ясно, як удень. Вона також стояла на колінах, шукала шось під ліжком, і я подумала: «Вона така зажурена й відчуває той самий запах. Той, шо як монетки й устриці. Але він не з криниці йде, а якось зв’язаний з її татом».

І тут раптом якось так сталося, ніби вона обернулася до мене, Енді… Думаю, вона мене ввиділа. І тогди я зрозуміла, чого вона така зажурена: її тато також якось із нею був, і вона хтіла то якось сховати. До того всього вона зразу зрозуміла, шо хтось на неї дивиться, шо на неї дивиться якась жінка за бозна-скілько миль звідси, але там, де так само є затемнення, — жінка, шо шойно вбила свого чоловіка.

Вона заговорила до мене, хоч я не чула її голос вухами. Він линув звідкись глибоко зсередини моєї голови.

— Хто ви така? — питає вона.

Я не знаю, відповіла би я їй чи нє, але не встигла я навіть попробувати, як із криниці надійшов тремкий крик: «Ду-лор-р-р-р-рис-с-с-с…»

У мене в жилах кров ніби зледеніла, і я знаю, шо серце мені точно на секунду стало, бо як воно знов пішло, то мусіло доганяти по три-чотири удари за раз. Я була підняла комбінацію, але як вчула той крик, пальці мені заніміли, вона впала з руки й зачепилася за ожину.

«То просто твоя уява бушує, Долорес, — сказала я собі. — Та дівочка, шо під ліжком одежу шукає, і Джо, шо так кричить… ти всьо то собі нафантазувала. Перше — то галюцинація, шо якось вийшла із запаху спертого повітря в криниці, а друге — то твоя совість. Джо лежить на дні тої криниці з пробитою головою. Він мертвий і більше ніколи не буде доймати ні тебе, ні малих».

Я перше в то не повірила, але минуло ше троха часу, і ніяких звуків уже не було, лиш десь у полі пугукала сова. Пам’ятаю, шо ше подумала, по звуку то було так, ніби вона питала, як то так, шо її зміна нині зачалася так рано. Вітерець пройшовся по ожиннику, кущі затріщали. Я підняла голову на зірки, шо світили в деннім небі, далі знов на ляду криниці. Вона ніби витала в темноті, а діра, через яку він провалився, виглядала мені як око. Двадцяте липня 1963 року — то був день, коли я всюда виділа очі.

Тут його голос знов вилетів із криниці.

— Поможи мені, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с…

Я застогнала й накрила лице руками. Толку приказувати собі, шо то просто уява, чи совість, чи ше шось, а не якраз то, шо воно було: Джо. Мені по звуку було так, ніби він плакав.

— Поможи мені-і-і-і-і, прошу-у-у… ПРОШУ-У-У-У-У-У-У-У… — так він нив.

Я пошкандибала навколо ляди криниці, а далі побігла по стежці, шо ми протоптали в ожиннику. То не була паніка, не зовсім, і я вам поясню, звідки я то знаю: я спинилася там, де треба було підняти коробочку-рефлектор, яка була в мене в руці, як ми кинулися до ожиннику. Я не пам’ятаю, як впустила її, поки бігла, але як ввиділа, шо вона висить на тих гілках, то відразу вхопила. Певно, до дідька правильно я зробила, як порахувати, шо було з тим сраним доктором, Маколіфом… але то я вже на крок-два забігла далі, ніж треба. Я хтіла сказати, шо таки стала, шоби підняти ту коробочку, і з того я зрозуміла, шо клепки не погубила. Але я чула, як під них лізе паніка, як ото кіт лізе лапкою під накривку коробки, коли голодний, а звідти пахне чимсь добрим.

Я подумала про Селену, і то мені помогло прогнати паніку. Уявила собі, як вона стоїть на пляжі на озері Вінтроп разом із Танею і ше там сорок-п’ятдесят малих таборових дітей, кожне зі своєю коробочкою-рефлектором, які вони поробили в хатинці рукоділля, і дівочки їм показують, як дивитися через них на затемнення. То не було так чітко, як то видіння, шо прийшло мені коло криниці, де мала дівочка шукала під ліжком шорти й футболку, але настілько чітко, шо я вчула, як Селена балакає з малявками тим своїм повільним добрим голосом, який заспокоював тих, шо боялися. Я подумала про то, шо маю робити для неї та її братів, як вони всі приїдуть… лиш якшо буду панікувати, то ніц не зможу. Я вже й так зайшла задалеко і зробила забагато, та й не лишилося нікого, шоби я могла розраховувати, крім себе.

Я зайшла на дровітню і взяла зі столу велику лямпку Джо, на шість батарейок. Включила її, але ніц не сталося. Батарейки розрядилися, він їх не поміняв, то було дуже в його стилі. Але я все купувала нові і складала в нижню шухляду, бо в нас узимі часто світло вибивало. Дістала пару штук і попробувала зарядити їх у ліхтарик. Руки мені так трясло, шо за перший раз ті «дешки» попадали мені з рук на підлогу, то мусіла їх шукати. За другим разом таки зарядила, але, певно, спішила й запхала якусь не тим боком, бо не світилося ніц. Я вже думала лишитися того ровера, скоро й так мало вийти сонце. Але на дні криниці всьо одно буде темно, навіть як сонце і вийде, та й до того, десь там у голові голос говорив мені далі крутити й верті­ти стілько, скілько треба — шо як займе воно мені стілько часу, як прийду, то ввиджу, шо він нарешті випустив дух.

Нарешті я включила лямпку. Вона світила потужно і ясно, і я хоч найшла дорогу назад до ляди й не обдерла ноги ше гірше, ніж до того. Я найменшого поняття не маю, скілько часу минуло, але було ше темно й на небі ше були зірки, то, певно, шостої ше не було і сонце ше було закрите.

Не вспіла я й пів дороги пройти, вже знала, шо він не вмер, — чула, як він стогне і кличе мене, благає помогти йому вилізти. Не знаю, чи вчули би його Джолендери, Ленґіли чи Керони, якби були вдома. Я собі вирішила, шо ліпше не загадувати. У мене й без того була повна голова клопотів. Мусіла розібратися, шо з ним робити, то найважніше, але до чогось додуматися я ніяк не могла. Щораз як я доходила до відповіді, всередині в мене зачинав вити якийсь голос. «То нечесно, — пищав він, — ми так не договорювалися, він мав бути мертвий, курва-мать, мертвий!»

— Пом’жи, Ду-лор-р-р-р-ис-с-с! — доносився його голос. Звук був в’ялий, відлунистий, ніби він із печери кричав. Я включила лямпку і хтіла подивитися вниз, але не вдала. Діра в ляді була задалеко посередині, і всьо, шо мені показала лямпка, то верх колодязя — великі гранітні каменюки, порослі мохом. Під світлом мох виглядав чорно й отруйно.

Джо ввидів світло.

— Долорес? — гукає він. — Христом-Богом молю, поможи мені! Я весь поломаний!

Тепер уже він говорив так, ніби з повною ротякою болота. Я йому не відповіла. Я так чула, шо якби заговорила до нього, то точно би здуріла. Замість того я відложила лямпку, потягнулася, як могла, і вхопила одну дошку, яку він проломив. Я її потягнула, і та відломилася легко, як гнилий зуб.

— Долорес! — крикнув він, як то вчув. — Боже! Дякувати Богові!

Я ніц не відповіла, лиш відломила ше одну дошку, і ше одну, і ше одну. Тогди я вже ввиділа, шо день знов пояснішав, і пташки співали, як усе вліті, коли сходить сонце. Але небо так і було сильно темніше, ніж узагалі мало бути в таку годину. Зірки знов поховалися, але блищаки далі кружляли в повітрі. Я тим часом далі відломлювала дошки до краю криниці, де стояла на колінах.

— Долорес! — чувся його голос. — Можеш забрати гроші! Всі гроші! І я більше пальцем Селену не чіпну, Господом Богом клянуся і всіма ангелами Його! Прошу тебе, мила моя, витягни мене з тої діри!

Я дістала останню дошку — мусіла видерти її з пагонів ожини — і кинула ззаду себе. Тогди посвітила в криницю.

Перше, на шо попало світло, — то на його лице, і я крикнула. Воно було як маленьке біле коло з двома чорними цятками. Пару секунд думала, шо він собі нашось запхав в очі камінці. Далі він кліпнув, і то виявилися просто його очі, шо зорили на мене. Я подумала, шо вони, певно, видять — лиш темну тінь голови жінки за ясним колом світла.

Він стояв на колінах, підборіддя, шия і перед сорочки в нього були всі в крові. Як розтулив рот і крикнув моє ім’я, звідти ше крови полилося. Як упав, то зломив майже всі ребра, і вони певно встряли йому в легені з обох боків, як голки дикобраза.

Я не знала, шо робити. Я просто присіла, відчула, як у день вертається тепло, лягає мені на руки й ноги, і світила на нього. Тогди він підняв руки і якось ними помахав, ніби тоне, і я вже не витримала. Я виключила лямпку й відступила. Сиділа на краю криниці, скоцюрбилася в м’ячик, стискала коліна в крові і вся тряслася.

— Прошу! — крикнув він. — Прошу! — і: — Прошу, — і, нарешті: — Про-о-о-о-о-о-о-о-о-ошу, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с!

Ой, то було жахіття, гірше, ніж можна собі уявити, і воно так було дуже довго. Стілько, шо я вже думала, шо здурію. Затемнення скінчилося, і птахи перестали співати свої файні ранкові пісні, блищаки перестали кружляти (чи то я просто вже їх не виділа), а з протоки я чула, як човни гудуть одне другому, як то деколи буває, здебільш «гоління і стрижку, раз-два»[21], а Джо все не затикався. Деколи він молив мене й називав сонечком. Казав усілякі речі, які зробить, як я його витягну, як він поміняється, як збудує нам нову хату й купить мені «б’юїк», який він знав, шо я все хтіла. Далі він кляв мене й казав, шо прикує до стіни і запхає мені в пизду гарячу кочергу та й буде дивитися, як мене корчить, а потому заб’є мене.

Один раз він спитав, чи не можу я скинути йому пляшку скотчу. Нє, ну ви вірите? Він просив про свою срану пляшку, а як видів, шо я йому ніц не дам, то кляв мене й називав брудною потасканою поткою.

Нарешті знов зачало темніти — уже по-справжньому темніти, — то, певно, прийшла вже як мінімум пів дев’ята, а може, й дев’ята. Я стала слухати, чи не їздить ніц по Східній вулиці, але поки було тихо. І то добре, але я знала, шо не можна надіятися, шо так буде везти вічно.

Через якийсь час я відірвала голову від грудей і зрозуміла, шо закемарила. То не могло бути довго, бо в небі ше було троха вечірньої заграви, але знов літали світляки, як звично, і знов зачала пугукати сова. За другим разом той звук був троха приємнішим.

Я троха посунулася і мусіла стиснути зуби, бо лиш рухнулася, як у ногах закололо. Я так довго стояла на колінах, шо ноги нижче геть заніміли. Але з криниці ніц уже не було чути, і я стала надіятися, шо він нарешті вмер — шо відійшов, поки я дрімала. Потому вчула шум, як шось сувалося і як він плаче. То було найгірше — чути, як він плаче через то, шо його болить від руху.

То я сперлася на ліву руку і знов посвітила в криницю. Було страшенно тяжко заставити себе то зробити, особ­ливо теперка, коли навколо була зовсім темінь. Він якось зміг стати на ноги, і я ввиділа, як світло лямпки відбивається від трьох-чотирьох мокрих плям навколо його робочих черевиків. Від того я згадала, як виділа затемнення в тих битих кусках тонованого скла після того, як він змучився мене душити, і я впала на ґанку.

Як дивилася тогди, то нарешті зрозуміла, як так вийшло — як він пролетів тридцять — тридцять п’ять футів і лиш побився, а не зразу вмер. Криниця вже не була зовсім суха, розумієте. Вона і не наповнилася знов, — якби так було, він би там утопився, як щур у бочці, — але дно було мокре й болотисте. Воно троха зм’якшило падіння, і, певно, йому не так боліло, бо п’яний був.

Джо стояв з опущеною головою, хитався в боки, а руками вперся в стінки, шоби знов не впасти. Далі він підняв голову, ввидів мене й зашкірився. Від того оскалу мене всю морозом всипало, Енді, бо то був оскал небіжчика — небіжчика, в якого по всім лиці та на сорочці кров, а в очах ніби камінці забиті.

І тут він зачав лізти по стіні.

Я виділа то всьо своїми очима й не могла повірити. Він запихав пальці між двох каменюк, шо виступали, і підтягувався, аж доки не зміг між двома другими запхати ногу. З хвилину він там відпочив, а далі я ввиділа, як рука його тягнеться над головою до наступного каменя. Вона виглядала як жирний білий жук. Він ухопив ше один камінь, стиснув його і підняв другу руку до першої. І знов підтягнувся. Коли другий раз спинився пере­почити, то підняв лице до світла, і я ввиділа, як дрібні кусочки моху з каміння, за яке він тримався, посипалися йому на щоки і плечі.

І він далі шкірився.

Можна мені ше випити, Енді? Ні, не «Біма» — доста вже на ниньки. Далі мені лиш води стане.

Дякую. Дуже дякую.

Коротше, Джо далі шукав, за який камінь узятися, як нога йому посунулася і він упав. Почувся такий болотяний чвакальний звук, як він на сраку приземлився. Він закричав і вхопився за груди, як по телевізору, коли в них нібито інфаркт, а далі голова йому повалилася на груди.

Я вже не могла витримати. Я вилізла з ожиннику й побігла до хати. Зайшла до виходка й виригалась. Далі зайшла в спальню і прилягла. Мене всю трясло, і я весь час думала, а шо як він і далі не вмер? Шо як він цілу ніч буде живий? Шо як він буде живий цілими днями, буде пити воду з джерельця поміж камінням або через болото? Шо як він буде кричати на поміч, доки хтось із Керонів, чи Ленґілів, чи Джолендерів його не вчує й не закличе Ґеррета Тібодо? Або як хтось завтра зайде до нас — хтось із його товаришів по чарці чи хто схоче його взяти на яку роботу на човен чи мотор полагодити — і вчує крики з ожиннику? Шо тогди, Долорес?

На ті питання відповів другий голос. То, певно, був голос того внутрішнього ока, але мені то звучало дуже похоже на Віру Донован, а не на Долорес Клейборн. Голос був жвавий, сухий, із настроєм «поцілюй-мене-в-гузицю-як-шось-не-до-вподоби». «Звісно ж, він мертвий, — казав той голос, — та й навіть як ні, невдовзі помре. Помре від шоку, обмо­роження та пробитих легень. Певно, є люди, які би не повірили, що чоловік може померти від обмороження в липні, але ті люди ніколи не бували кілька годин на глиби­ні тридцять футів під землею, сидячи на мокрому острівно­му бедроку. Я знаю, що про все це думати неприємно, Долорес, але це хоч означає, що ти можеш перестати пережи­вати. Трохи поспи, а як повернешся туди, сама побачиш».

Я не знала, правий той голос чи нє, але здавалося, шо та, і я попробувала заснути. Але не змогла. Щораз як відключа­лася, то чула гейби Джо пнеться до самої дровітні, до задніх дверей, і щораз, як у хаті шось скрипіло, я підскакувала.

Нарешті я вже не витримала. Зняла капот, вдягла джинси і светр (ви би, певно, сказали, шо то таке, як стайню замкнути, коли коней вже покрали) і взяла лямпку з підлоги у виходку коло унітаза, де я її лишила, як блювала. І вийшла надвір.

Було темно страшне. Не знаю, чи тої ночі виходив якийсь місяць, але навіть якби та, то не сильно мені важило, бо знов наплили хмари. Чим ближче я підходила до ожиннику за дровітнею, тим більше тяжчали ноги. Як дойшла до місця, звідки вже виділа під світлом ляду, здавалося, я їх ледве підіймаю.

Але я пішла далі — присилувала себе дойти прямо до криниці. Я майже п’ять хвилин стояла, слухала й не чула ні звуку, крім цвіркунів, вітру, шо хрипів в ожиннику, і сови, шо десь собі пугукала… може, та сама, шо я її перед тим уже чула. А, і ше десь далеко на сході я чула, як об ріг б’ються хвилі, але до того звуку вже так звикаєш, поки живеш на острові, шо майже й не примічаєш його. Я так і стояла з лямпкою Джо в руці, націленою на діру в криниці, чула, як жирний липкий піт вкриває всьо тіло, щипає порізи й подряпини від ожинних колючок, і наказувала себе стати на коліна і подивитися всередину. Як на то пішло, нашо ж ше я туда приперлася?

Того і прийшла, але як була там, то не могла себе присилувати. Всьо, шо я могла, — то трястися і високо постогнувати. І серце в мене не билося, а лиш тріпалося в грудях, як крила колібрі.

І тут біла, пошмарована брудом, кров’ю і мохом рука вилізла з криниці і злапала мене за ногу.

Лямпка в мене впала. Вона впала в кущі прямо на краю криниці, і то мені повезло. Якби впала в саму криницю, то я була би дійсно по вуха в гімні. Але тогди я не думала про лямпку чи везіння, бо гімно, в якім я тогди впинилася, і так було немілке, і єдине, шо мені було в голові, — то рука в мене на нозі, рука, шо тягнула мене в діру. То, і ше згадала рядок з Біблії. Ті слова лупили в мене в серці, як у залізний дзвін: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї.

Я кричала і пробувала вирватися, але Джо так міцно мене тримав, шо його руку ніби в цемент вмочили. Очі привикли до темноти, то я виділа його, навіть як лямпка світила в другий бік. Він таки зміг майже вилізти з крини­ці. Бозна-скілько разів він, певно, падав, але в кінці виліз майже до самого верху. Думаю, він би й назовсім виліз, якби я не прийшла в той момент.

Голова його була менше ніж за два фути від того, шо лишилося від ляди. І він далі шкірився. Нижня вставна щелепа троха вилізла йому з рота, — я по цей час то виджу перед собою так ясно, як ото тебе, Енді, навпроти, — і то виглядало як конячі зуби вишкірені. Деякі були чорні від крови.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с, — цідив він і далі тягнув мене. Я заверещала, впала назад, і мене посунуло до тої сраної ями в землі. Чула, як колючки ожини шпортають і деруть джинси, шо потягнулися по них. — Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, сука, — каже він, але тогди він уже не просто говорив, а навіть співав мені. Пам’ятаю, шо подумала: «Скоро зачне “Коктейль місячного сяйва”».

Я вхопилася за кущі, і долоні мені стали повні колючок і свіжої крови. Влупила в бік його голови ногою, яку він не тримав, але голова була троха занизько. Я йому лиш пару разів кросівкою волосся переколошматила, але шо з того толку.

— Давай, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, — прогарчав він, ніби хтів мене на морозиво з газованкою повести чи, може, на танці під кантрі й вестерн у «Фаджі».

Срака мені вперлася об дошку, шо ше лишалася скраю криниці, і я знала, шо якшо відразу шось не зроблю, ми обоє полетимо донизу, і там і лишимося, певно, шо й в обіймах одне другого. І як нас найдуть, будуть люди — здебільш такі пришелепкуваті, як Івет Андерсон, — шо скажуть, шо з того видно, як ми одне другого любили.

Того мені стало. Я віднайшла троха зайвої сили і востаннє найсильніше потягнула назад. Він майже втримався, але рука йому сповзла. Кросівкою я, здається, вцілила йому в лице. Він крикнув, пару раз рукою вдарив мені по носку, а потому всьо скінчилося. Я чекала, шоби вчути, як він летить донизу, але він не полетів. Той скурвий син так і не пустився. Якби він жив так, як умер, ми би з ним ніколи клопоту не мали.

Я стала на коліна і ввиділа, як він гойдається задом над дірою… але якось тримається. Він глянув на мене, витряс кривавий клапоть волосся з очей і залибився. Далі його рука знов вилізла з криниці та вхопила землю.

— Дул-О-О-О-рис-с, — якось простогнав він. — Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-О-О-О-­О-О-рис-с-с!

А тогди зачав вилазити.

«Голову йому розчерепи, недотепо», — раптом сказала Віра Донован. Не в голові, як голос тої дівочки, шо я перед тим виділа. Тямите, шо кажу? Я вчула той голос точно так, як ви троє мене чуєте теперка, і якби там був той магнітофон Ненсі Бенністер, можна би було на записі скілько хочете разів той голос вчути. Я то знаю так само добре, як знаю своє ім’я.

Коротше, я взяла каменюку, шо була вставлена в землю на краю криниці. Він якось зловив мене за руку, але я видерла камінь скоріше, ніж він встиг добре взятися. Камінь великий був, весь покритий сухим мохом. Я його підняла над головою. Він на нього глянув. Тогди він уже був витягнув голову з ями, і виглядало так, ніби очі в нього на якихось стрижнях стояли. Я зо всьої сили опустила камінь йому на голову. Вчула, як лупається його нижня щелепа. По звуку було, як кинути фарфоровий таріль на цегляний камін. Після того він уже пішов, полетів донизу в криницю, і камінь разом із ним.

Тут я зомліла. Я не пам’ятаю, як зомліла, лиш як лежала й дивилася в небо. Через хмари не було на шо дивитися, то я закрила очі… лиш як відкрила, в небі знов було повно зірочок. Троха мені знадобилося часу, шоби зрозуміти, шо сталося, шо я була зомліла і хмари знесло, поки я лежала без тями.

Лямпка так і лежала в ожиннику коло криниці і досі світила файно і ясно. Я взяла її і посвітила в криницю. Джо лежав на дні, голова була нагнута на одно плече, руки на животі лежали, а ноги розчепірені. Між ногами лежав камінь, яким я його розчерепила.

Я хвилин п’ять світила на нього, чекала, чи порухається, але ніц подібного. Далі встала й пішла до хати. Мусіла два рази спинятися, бо в голові був туман, але я таки дойшла. Зайшла в спальню, скинула по дорозі одежу й лишила її там, де вона і впала. Я зайшла в душ і просто стояла там під такою гарячою водою, яка лиш могла бути, хвилин десять, не милилася, не мила голову, не робила ніц, лиш стояла лицем так, шоби вода била в нього. Я, певно, там і заснула в душі, але вода стала холодніти. Я скоро вмила голову, доки вода не стала зовсім льодяна, і вийшла. Руки-ноги в мене були всі подерті, а горло боліло, шо страшне, але я не думала, шо від чогось із того вмру. Мені і в голову не прийшло, шо люди подумають про ті подряпини, навіть не кажу про синяки на горлі, після того як Джо знайдуть у криниці. Ну, тогди не прийшло.

Я вдягла нічнушку, впала на ліжко й відразу заснула з увімкненим світлом. Менше ніж за годину зірвалася з криком, бо рука Джо була в мене на нозі. Мені стало на секунду легше, як дойшло, шо то просто сон, але тут я подумала: «А шо як він знов лізе з криниці?» Я знала, шо не лізе, — знала, шо як урізала йому тим каменем і він другий раз упав, то вже зовсім із ним закінчила, — але десь у душі була певна, шо лізе й за хвилину-другу вилізе. І відразу піде по мене.

Я пробувала лежати й вичекати, але не могла — та картинка, як він вилазить із криниці, ставала все ясніша і ясніша, і серце мені билося так сильно, шо я думала, вибухне. Нарешті взула кросівки, знов узяла лямпку й вибігла в нічнушці. Того разу я підповзла до краю криниці. Не могла себе заставити підійти, ні за шо. Я дуже вже боялася, шо його біла рука звідти вилізе з темноти і злапає мене.

Нарешті я посвітила вниз. Він лежав так само, як до того, руки на животі, а голова повернута набік. Камінь так і лежав на своїм місці, йому між ніг. Я довго на то дивилася, і як того разу пішла до хати, то вже до мене зачало доходити, шо він точно вмер.

Я залізла в ліжко, виключила лампу і скоро задала хропака. Останнє, шо я думала, пам’ятаю, було: «Тепер всьо в мене буде добре», але так воно не було. Я встала через пару годин, певна, шо вчула когось на кухні. Само собою, шо я чула на кухні Джо. Попробувала вискочити з ліжка, але ноги мені закрутилися в ковдрах, і я впала на підлогу. Встала й зачала навпомацки шукати вимикач лампи, певна, шо вчую, як його руки в мене на горлі змикаються.

Але того, звісно, не сталося. Я включила світло й обійшла всю хату. Вона була порожня. То я взулася в кросівки, взяла лямпку й побігла назад до криниці.

Джо так і лежав на дні, руки були на животі, а голова на плечі. Але я всьо одно мусіла довго на нього дивитися, доки не завірила себе, шо голова лежить на тім самім плечі. І раз я ввиділа, шо в нього нога рухнулась, хоч то майже точно була тінь. Такого багато було, бо рука, якою я тримала лямпку була не дуже стійка, повірте.

Коли я там присіла із зав’язаним ззаду волоссям, то виглядала як та дівиця на етикетках «Вайт Рок»[22], у голову мені прийшов такий химерний гін, шо не можу, — я подумала, може, то нахилитися так уперед на колінах, доки не полечу додолу в криницю. Мене знайдуть із ним — не ідеальний спосіб піти зо світу, якби так мене питали, — але хоч не в обіймах із ним… і мені не прийдеться вставати зрання з думкою, шо він зі мною в хаті, чи з чуйкою, шо треба побігти назад із лямпкою, перевірити, чи він досі вмерлий.

Тут знов заговорив голос Віри, але того разу він був точно в мене в голові. Я то знаю так само, як знаю, шо він мені той перший раз говорив прямо у вухо. «Єдине місце, куди ти полетиш, — то в ліжко, — сказав мені той голос. — Іди поспи, а як прокинешся, затемнення закінчиться вже по-справжньому. Ти будеш здивована, наскільки все виглядатиме краще, коли вийде сонце».

То, здавалося, добра рада, і я пішла її виконувати. Але я всьо одно замкнула обоє дверей зсередини, а перед тим, як уже пішла спати, то зробила шось таке, шо ніколи не робила ні до того, ні після: підперла дверну ручку кріслом. Мені в тім встидно признаватися, — щоки в мене зовсім гарячі, то я червона, певно, — але то, певно, помогло, бо я заснула в секунду, як голова на подушку лягла. Коли я на другий раз відкрила очі, через вікно лилося денне світло. Віра була сказала мені взяти вихідний, — сказала, шо Ґейл Лавеск і пару інших дівчат дадуть собі раду з тим, шоби поробити порядки в хаті після того великого балю, шо вона планувала на двадцяте, — і я була хоч троха втішена.

Я встала, знов пішла в душ, а потому вдяглася. На всі ті речі в мене пішло пів години, така я поломлена була. Здебільш спина. То було моє слабке місце, відколи Джо вдарив мене по нирках тим поліном, і я маю певність, шо я знов потягнула її, перше тогди, як виривала з землі ту каменюку, якою шваркнула його, а тогди, як піднімала її для того. Шо би то не було, пекло мене немилосердно.

Коли я нарешті була вбрана, то сіла за кухонний стіл під яскраве сонце, пила горня чорної кави й думала про речі, які мала робити. Таких не було багато, хоч і ніц не пішло точно так, як я хтіла, але всьо треба буде зробити правильно. Якшо шось забуду чи недогледжу, то сяду в тюрму. Джо Сент-Джорджа на Літл-Толі не дуже то й любили, і мало хто би мене винив у тім, шо я зробила, але за то, шо вбиваєш чоловіка, медаль не дають і на парад не відправляють, хоч би яким шматом непотрібного гімна він був.

Я налила собі свіже горня тої чорної жижі й вийшла на задній ґанок, шоби випити… і поглипати навколо. Обидві коробочки й один проглядач знов були в пакеті для поку­пок, шо мені Віра дала. Кусочки другого проглядача лежали там, де і були, як Джо раптом підскочив і той випав йому з колін та побився на дошках ґанку. Я троха подумала про ті шматочки скла. Нарешті пішла досереди­ни, взяла мітлу і шуфельку та й підмела. Я вирішила, шо раз я є така, яка є, і багато люду на острові знає, яка я є, було би більше підозріло, якби я їх лишила та не прибрала.

Зачати я хтіла з того, шо скажу, шо взагалі Джо в той день не виділа. Я подумала, шо скажу людям, шо його не було, як я вернулася додому від Віри, і навіть записки він не лишив про то, куда потягнув свою селюцьку сраку, і шо я вилила всю ту пляшку дорогого скотчу надвір, бо була зла на нього. Якшо вони зроблять аналізи й буде видно, шо він був п’яний і впав у криницю, то мене не хвилювало зовсім. Джо знав, де знайти собі випити, та навіть під умивальником на кухні.

Але я лиш раз глянула в дзеркало і зрозуміла, шо так не піде: якшо Джо не було вдома і він не наробив мені тих синяків на шиї, вони спитають, хто ж їх тогди зробив, і шо я відповім? Санта Клаус? Щастя, шо я собі лишила вихід — я ж була сказала Вірі, шо якби так Джо впав у якусь пасію, я, певно, лишу його, шоби сам собі тут джвиндів, а сама піду дивитися на затемнення в Східний ріг. Тогди, як я то говорила, я собі ніяких планів не будувала, але тепер дякувала Богові за ті слова.

Сам Східний ріг не підійшов би, — там були люди, і вони би знали, шо мене там не було, — а от Росіянська лужина, шо на дорозі до Східного рогу, там гарний вид на захід, і там точно зовсім нікого не було. Я сама виділа зі свого місця на ґанку, а потому знов, як мила тарелі. Єдине справжнє питання…

Шо, Френку?

Нє, я анітроха не переживала, шо його машина була коло хати. В п’ятдесят дев’ятім в нього набралося три чи чотири штрафи через п’яну їзду, і в нього нарешті на місяць забрали права. Едґар Шерік, який тогди був у нас констеблем, прийшов і сказав, шо він може пити, скілько йому влізе, аж доки рак на горі свисне, як йому так хочеться, але як його ше раз зловлять на п’яній їзді, Едґар потягне його в окружний суд і зробить так, шоби права в нього на рік забрали. В Едґара з жінкою донечку якийсь п’яний на смерть збив у 1948-му чи сорок дев’ятом, і хоч він назагал був чоловік добродушний, п’яних на дорогах він усім серцем ненавидів. Джо то знав, того перестав їздити, коли випивав більше як два стакани, відразу після того, як вони з Едґаром троха побалакали на ґанку. Нє, як я вернулася з Росіянської лужини і ввиділа, шо Джо нема, я подумала, шо хтось із його колєґ, певно, потягнув його кудась святкувати затемнення, — отаку історію я надумала розповісти.

А зачинала я говорити про то, шо єдине справжнє питання було, шо робити з пляшкою віскі. Люди знали, шо я лиш от недавно купувала йому випити, але в тім ніц страшного нема. Я знала, шо вони думали, шо я то роблю, аби він мене не бив. Але де би впинилася та пляшка, якби історія, яку я видумувала, була правдива? То могло не бути важливо, а могло і бути. Коли вбиваєш, то ніколи не знаєш, від чого потому не відкараскаєшся. То найліпша причина, шо я знаю, чого то ліпше не робити. Я поставила себе на місце Джо — то було не так тяжко, як ви собі могли би подумати, — і зразу знала, шо Джо нікуда би ні з ким не пішов, якби в тій пляшці був ше хоч ковток віскі. Вона має піти в криницю за ним, і туда вона і пішла… крім корка. Його я кинула у відро для помиїв поверх купки битого тонованого скла.

Я пішла до криниці з рештками скотчу, шо хлюпав у пляш­ці, і думала собі: «Він нахлебтався свого трійла, але то таке, я десь такого й чекала, але далі він поплутав мою шию з корбою колонки водяної, і то вже не було нормально, того я взяла свою коробочку і сама собі пішла на Росіянську лужину, і поки йшла, то сама себе кляла за то, шо взагалі стала й купила йому того «Джонні Вокера». Як вернулася, його вже не було. Я не знала, куда він пішов чи з ким, але мені то було по цимбалах. Я лиш прибрала за ним і понадіялася, шо як вернеться, то буде в ліпшім настрої». Я подумала, шо то звучить доста лагідно і люди таку історію приймуть.

Певно, шо мені найбільше не подобалося з тою пляшкою, — то вертатися назад і знов дивитися на Джо. Та всьо одно, тогди шо мені подобалося, а шо нє — то багато не важило.

Я переживала за то, як виглядають кущі ожини, але вони були не так потоптані, як я боялася, а деякі вже порозгиналися. Я подумала, шо як напишу заяву, шо Джо пропав, вони будуть виглядати так, як і до того.

Я надіялася, шо криниця буде в білий день не така страшна, але нє. Діра в ляді виглядала ше жаскіше. Без пари дощок вона вже не виглядала як око, але навіть то не помагало. Замість ока вона виглядала як порожня очниця, де всьо вже настілько прогнило, шо саме око геть випало. І я чула той вологий мідний запах. Від нього я згадала про ту дівочку, шо мені в голові майнула, і задумалася, як там вона нині зрання.

Я хтіла обернутися й піти до хати, але замість того руши­ла просто до криниці й навіть не отягалася ні разу. Я хтіла закінчити з тою наступною частиною чимскоріше… і не дивитися назад. Всьо, шо я далі мала робити, Енді, — то думати про своїх дітей і дивитися вперед, шо би там не було.

Я присадилася і глянула всередину. Джо так і лежав там, руки тримав на животі, а голова була повернута на плече. У нього по лиці бігали жуки, і як я ввиділа їх, то зразу знала, шо він дійсно вмер. Я витягнула пляшку, яку тримала хустинкою, — я не про відбитки пальців думала, просто не хтіла її чіпати, — і кинула. Пляшка впала в болото коло нього, але не розбилася. А от жуки порозбігалися. Вони кинулися йому вниз по шиї та й під комір сорочки. Того я ніколи не забуду.

Я вже вставала, шоби йти, — від виду тих жуків, шо кинулися ховатися, мене знов зачало нудити, — як тут око мені впало на купку дошок, шо я їх повитягувала, як перший раз на нього дивилася. Лишати їх так не можна. Якшо лишити, буде через то купа всіляких питань.

Я троха про них подумала, а тогди, як зрозуміла, шо ранок мій уже закінчується, і шо хтось може в будь-який момент зайти, шоби поговорити про затемнення чи великі Вірині плани, я сказала: до сраки то, і покидала дошки так само в криницю. Далі вернулася до хати. Поробила роботу дорогою до хати, бо на колючках кущів були кусоч­ки мого капота й комбінації, і я позбирала всі, шо могла. У той день ше пізніше я прийшла й зібрала три-чотири, які за першим разом пропустила. Там ше були кусочки ворсу з фланелевої сорочки Джо, але їх я лишила. «Най Ґеррет Тібодо робить із ними всьо, шо може, — подумала я. — Най хоч хто хоче з ними робить всьо, шо може. Шо би не було, всьо одно виглядатиме так, шо він напився і впав у криницю, а ше як узяти репутацію Джо, як би вони не вирішили, всьо одно то буде на мою користь».

Але ті дрібні куски тканини не пішли у відро з по­миями, як бите скло чи корок від «Джонні Вокера». Їх я потому в той день викинула в океан. Я вже пройшла палісадник і була готова піднятися на ґанок, як тут мені в голову прийшла думка. Джо вхопив мене за комбінацію, яка тягнулася ззаду, — може, в нього досі є її кусочок? А шо як вона затиснута в руці, яка лежить скручена в нього на животі на дні криниці?

Від того я застигла… іменно шо застигла. Я так і стояла на тім палісаднику під гарячим липневим сонцем, по всій спині виступили сироти і скригнули кістки, як у якімсь вірші писало, шо я в школі вчила[23]. Далі мені знов у голові заговорила Віра. «Оскільки ти нічого з цим не вдієш, Долорес, — каже вона, — раджу тобі забути про це». Тогди мені то здалося доброю радою, то я й піднялася по сходах назад всередину.

Більшу частину ранку я ходила по хаті й на ґанок, шука­ла… та не знаю, чого я шукала. Я не знаю, шо я конкретно шукала. Може, чекала, шо то внутрішнє око вчепиться ше за шось, шо треба було зробити або про шо подбати, як воно за ті дошки зачепилося. Якшо так, то я ніц не ввиділа.

Десь коло одинадцятої я зробила наступний крок, а саме шо подзвонила до Ґейл Лавеск у Соснині. Спитала її, як їй затемнення і так далі, далі спитала, як там було в нашої паньматки.

— Ну, — каже вона, — нарікати нема чого, бо я нікого не виділа, крім того діда лисого з вусами, як у Гітлера — знаєш, про кого я?

Я сказала, шо знаю.

— Так от, він спустився на низ десь коло пів дев’ятої, вернувся в сад і йшов так повільно, ше й голову тримав, але хоч тримав, бо більшість і на то не здатні. Як Карен Джолендер спиталася його, чи не хоче склянку свіжого апельсинового соку, він побіг до краю ґанку й виблював у петунії. Ти би його чула, Долорес, — Бве-е-е-е-е-е-е-е!

Я сміялася, доки чуть не розплакалась, і ніколи ше мені не було так приємно сміятися, як тогди.

— Певно, добрячий у них баль був, як вернулися з порома, — каже Ґейл. — Якби мені десять центів за кожний бичок, шо я нині викидала, — лиш десять, кажу тобі, — я би собі новий «шевроле» купила. Але в хаті всьо буде шик-блиск, доки мадам Донован встане з перепою і зійде сходами, того можеш на мене розраховувати.