Долорес Клейборн

Звідки я знаю? Ну а як, буває й таке, шо я розкриваю вуха замість того, шоби розкривати рота. Знаю, у то тяжко повірити, як ви ото нині мене слухаєте, але то правда.

Пам’ятаю, якось то раз я робила на пів ставки в Маршалів. Енді, пам’ятаєш Джона Маршала, як він вічно торочив, шо побудує міст до материка? І тут задзвенів дзвінок. Я була в хаті сама і так спішила, шоби відкрити двері, шо посунулася на килимі та й влупилася добре об кут полиці над каміном. У мене від того на руці над ліктем лишився великий синяк.

Десь за три дні, як той синяк із темно-коричневого робився жовтувато-зеленим, як то буває, я стріла на селі Івет Андерсон. Вона виходила зі склепу, а я якраз заходила. Вона глипнула на синяк у мене на руці, а як заговорила, то голос у неї аж сочився співчуттям. Так говорити може лиш жінка, яка шойно повиділа шось, від чого вона тішиться більше, ніж свиня від гноївки.

— Ті хлопи — то жахіття, правда, Долорес? — каже вона.

— Ну, деколи жахіття, а деколи й нє, — відповідаю я їй. Я поняття зеленого не мала, шо вона меле. Я тогди лиш думала про то, шоби вспіти купити свинячих котлет, поки не розкупили, бо того дня вони зі знижкою були.

Поплескує мене легенько по руці — тій, шо без синяка, — і каже:

— Сили тобі. Всьо буде добре. Я то пережила, знаю, як воно. Я за тебе, Долорес, Богу помолюся.

Ото останнє вона сказала так, ніби повідомила, шо дасть мені мільйон долярів, і пішла собі своєю дорогою. Я зайшла до склепу та так і не доперла, шо то значило. Я би вже подумала, шо вона розум стратила, але будь-хто, хто проводив час з Івет, знає, шо їй там не сильно є шо втрачати.

Уже десь половину того, шо треба було, я купила, як до мене дойшло. Я стояла й дивилася, як Скіппі Портер зважує мені котлети, кошик висів у мене на руці, та як закинула голову і сміялася аж глибоко зсередини живота, як ото коли, знаєш, бздо на волю проситься, не можеш ніц вдіяти, мусиш випустити. Скіппі подивився на мене та й каже:

— З вами всьо добре, пані Клейборн?

— Всьо прекрасно, — кажу я. — Просто шось собі смішне згадала.

Та й як зайдуся знов.

— То по вас видно, — каже Скіппі, та й вернувся до своїх ваг. Дай Бог Портерам здоров’я, Енді. Доки вони тут, буде хоч одна родина на острові, шо знає, як не лізти в чужі справи. Ну а я собі тим часом сміялася. Пару ше людей подивилися на мене, як на дурну, але мені було ­однаково. Деколи життя надто смішне, шо ну просто ­мусиш посміятися.

Івет жоната на Томмі Андерсоні, аякже, а Томмі — один із дружків Джо, з яким вони в кінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих пили пиво та грали в покер. Парочка їх була в нас через день-два після того, як я була вдарилася рукою, пробували завести останній набуток Джо, старий пікап «форд». У мене тогди вихідний був, і я принесла їм глечик чаю з льодом, більше з думкою, шоби вони не відразу пиво дудлити бралися, хоч би зачекали, шоб сонце сіло.

Томмі, відай, ввидів синяк, як я наливала чай. Певно, як я пішла, спитав Джо, шо сталося, або, може, просто підмітив. Одним словом, Джо Сент-Джордж був не з тих, хто пропускає нагоди — як мінімум отакі. Як я йшла зі склепу, то єдине, шо мені було цікаво, — то шо ж там Джо наплів Томмі й другим, нібито я наробила — забула його капці під піч положити, шоби були теплі, як він їх зрання взувати буде, чи, може, на неділю до вечері фасолю переварила. Шо би там не було, Томмі прийшов додому й розказав Івет, шо Джо Сент-Джорджу прийшлося провести своїй жінці невелике покарання. А я ж прос­то бацнулася рукою об кут полиці в Маршалів, поки бігла до дверей!

От шо я маю на увазі, коли кажу, шо є дві сторони шлюбу — зовні та всередині. Люди на острові виділи мене з Джо, як виділи більшість других пар нашого віку: не сильно щасливі, не сильно сумні, здебільш просто жиємо життя вкупі, як дві коняки, шо фіру тягнуть… Вони, може, і не примічають одно другого, як колись, і, може, й не ладять так добре, як колись, коли нарешті примічають, але всьо одно вони запряжені плечем до плеча та й ідуть одною дорогою так добре, як можуть, не кусаються, не байдикують та й ніяких других речей не роблять, від яких можна й батога скуштувати.

Але люди — то не коні, а шлюб — то не дуже на фіру подібне, хоч я й знаю, шо збоку деколи так воно виглядає. Люди на острові не знали про дзбанок або про то, як Джо в темноті плакав і казав, шо ліпше би ніколи моєї морди поганої не видів. Та й то не найгірше було. Найгірше зачалося десь за рік після того, як ми перестали в постелі будь-шо робити. Смішно, нє, як люди на шось дивляться і роблять абсолютно неправильні ви­сновки про то, чого так сталося. Але то так є, якшо пам’ятати, шо всередині й зовні шлюб здебільш не дуже подібний. То, шо я вам зара’ повім, то було всередині нашого шлюбу, і до нині я все думала, шо там воно й лишиться.

Тепер як згадую, то думаю, шо біда зачалася насправді в шістдесят другім. Селена якраз зачала ходити в середню школу на материку. Вона там дуже файно вчилася, і па­м’ятаю, шо вліті після першого класу вона дуже добре ладнала з татом, багацько ліпше, ніж у минулі роки. Я страшне боялася, шо буде, як вона дівкою стане, чекала, як вони гризтися з ним будуть, як вона виросте та й зачне чимраз більше вагатися щодо того, який він є і шо він вважає своїм правом.

Але навпаки, тогди був час, шо всьо між ними було тихо, мирно й лагідно. Вона виходила на подвір’я й дивилася, як він робить коло своєї таратайки старої за хатою, чи сиділа коло нього на дивані, поки тато дивився ввечері телевізор (малому Пітові така обстановка не дуже до душі припала, я вам скажу), та й питала, як у нього день минув, поки реклама була. Він їй відповідав спокійно і вдумливо, аж я до такого не звикла… але шось таке я пригадувала. Я то пригадувала з середньої школи, ше як лиш із ним зазнайомилася, і він собі рішив, шо так буде до мене женихатися.

У той самий час вона страшенно від мене віддалялася. Нє, вона всьо одно робила по хаті то, шо я їй казала, деколи про школу розповідала… але тільки як я бралася й кліщами з неї то витягувала. Був якийсь холод від неї, шо раніше такого не було, і лиш пізніше я ввиділа, як воно всьо склалося докупи і як всьо зачалося в той вечір, коли вона вийшла зі спальні й ввиділа нас, як тато тримає руку коло вуха, звідки кров’яка лиє йому межи пальці, а мама стоїть над ним із сокиркою.

Я вже вам казала, він був не з тих хлопів, шо пропускають деякі нагоди, і то був ше один тому приклад. Томмі Андерсону він одну історію повідав. То, шо він повідав своїй доньці, було з одного села, але з другої парафії. Я думаю, у нього на умі перше не було ніц, крім злості. Він знав, як я люблю Селену, і, певно, думав, шо як розказати їй, яка я погана й заїдлива, — а може, й навіть яка я небезпечна, — то вийде чудесна помста. Він пробував намо­вити її проти мене, і хоч так і не добився того по-справжньому, та однаково зміг стати для неї ближчим, ніж був, відтогди як вона ше маленькою була. Чого нє? Вона все була добросерда, Селенка наша, а я ше ніколи не виділа хлопа, який так уміло себе жалів, як Джо.

Він заліз у її життя, і як там впинився, то, певно, нарешті примітив, як вона розцвіла, та й вирішив, шо хоче не просто, аби вона слухала його балачки чи подавала інструменти, як він головою залізав у капот якогось старого тарантаса. І весь час, поки то діялося та відбувалися зміни, я бігала туда-сюда, гарувала на чотирьох роботах і старалася давати собі раду з комунальними так, шоби ше щотижня відкладати троха дітям на коледж. Я ніц не виділа, доки вже було майже запізно.

Моя Селенка — вона була жвава балакуча дівочка і все була готова догодити людям. Як просити її, шоби шось принесла, то вона не йшла, а бігла. Як постаршала, то сама накривала вечерю на стіл, поки я на роботі була, навіть не треба було просити її. На початках бувало, шо і горіло шось у неї, і Джо за то буркав на неї чи глумився — не раз вона через нього до себе в сльозах бігла, — але десь у той час, про який я вам розказую, він перестав так робити. Тогди, навесні і вліті 1962-го, він такого кіна грав, гейби кожний її пляцок — то якась чиста амброзія абощо, навіть як корж був твердий як цемент, а хлібець її то так нахвалював, гейби то якийсь французький наїдок. Вона тою похвалою тішилася — ну само собою, будь-хто би тішився, — але від того не пиндючилася. Вона не з таких дівочок була. Але я вам одно скажу: коли Селена нарешті лишила дім, вона ліпше готувала їсти без настрою, ніж я з настроєм.

Шо стосується помочі по хаті, то я би нікому ліпшої доньки й не побажала… особливо для мами, яка мусіла майже весь час прибирати капару за чужими людьми. Селена ніколи не забувала перевірити, шоби Джо-молод­ший і малий Піт мали спаковані ланчі, як зрання йшли до школи, а ше обгортала їм книжки на початку кожного року. Джо-молодший міг хоч ту роботу сам робити, але вона йому такої змоги геть не давала.

Вона в перший же рік була взірцевою ученицею, але анітроха не втратила інтересу до того, шо було вдома, як ото багато мудрих дітей у її віці. Більшість дітей у трина­дцять-чотирнадцять беруть собі до голови, шо всі, кому за тридцять, — то старі перґюнти, і вони, як тільки ті перґюнти заходять до хати, за дві хвилини вже з хати тікають. Але не Селена. Вона їм носила каву, помагала з тарелями і всяке таке, а далі сиділа в кріслі коло «франклінки»[11] і слухала, як дорослі балакають. Чи то коли я сиділа з одною-двома своїх коліжанок, чи то коли Джо з трьома-чотирма колєґами своїми, вона слухала. Вона би лишалася, навіть як він із дружками грав в покер, якби я їй дозволяла. Але я не дозволяла, бо так вони вже там матом крили. Та дитина гризла розмови, як миша шкірку сирну гризе, а шо не могла з’їсти, то відкладала собі.

Аж тут раптом вона змінилася. Я не знаю, коли саме та зміна зачалася, але я то вперше ввиділа, десь як вона перейшла в другий клас середньої школи. Ближче до кінця вересня, скажу так.

Перше, шо я примітила, — то, шо вона не прибувала додому раннім поромом, як майже все робила минулого року, хоч їй так виявилося дуже добре — вона встигала в себе в кімнаті поробити уроки до того, як хлопчиська верталися, а далі троха прибирала чи зачинала порати вечерю. Замість другої години вона сідала на той, шо відчалює з материка в четвертій сорок п’ять.

Коли я її за то спитала, вона відповіла, шо вирішила, буцімто їй більше до вподоби робити уроки в кабінеті підготовки після школи, та й усе, і подивилася на мене таким косим цікавим поглядом, мовляв, не хоче вона про то більше говорити. Здається, я в тім погляді ввиділа стид і, може, ше брехню. Мене то хвилювало, але я собі вирішила, шо далі з тим не напосідатиму, якшо точно не знатиму, шо шось не так. Бачте, з нею тяжко було балакати. Я чула ту відстань між нами і добре розуміла, звідки вона пішла: Джо привстав із крісла, у крові, а я стою над ним із сокиркою. І тогди я перший раз зрозуміла, шо він, певно, говорив із нею про то та й про інші речі. Перекручував їх по-свому, так сказати.

Я подумала, шо як засильно дрочитиму Селену за то, шо вона так у школі затримується, то моя з нею проблема може ше погіршати. Хоч би як я думала ше запитати її за то, виходило шось як: «Селено, шо то ти здумала?» — і якшо мені, тридцятип’ятирічній, воно так зле звучало, то шо вчує дівка, якій ше й п’ятнадцяти нема? З дітьми так тяжко говорити в тім віці. Мусиш навколо них на пальчиках ходити, як навколо слоїка нітрогліцерину на підлозі.

Ну, але через якийсь час, як школа відкривається на навчання, у них було шось таке як Батьківський вечір, і я дуже постаралася туда попасти. З класною керівничкою Селени я так не панькалася, як із самою Селеною. Я просто зайшла та й запитала її, чи не знає вона якоїсь особливої причини, чого Селена того року так не спішить на пором. Класна керівничка сказала, шо не знає, але думає, шо, певно, Селена хоче встигати робити домашнє. Ну, подумала, але не сказала я, шо вона нормально встигала зі всім домашнім у себе в кімнаті за столиком минулого року, то шо змінилося? Я могла то сказати, якби думала, шо та вчителька може дати мені якісь відповіді, але було видно, шо толку з неї не буде. Вона, певно, сама, як пробка з пляшки, чкуряла зі школи після останнього дзвінка.

Та й інші вчительки не сильно помогли. Я слухала, як вони розхвалювали Селену, аж не знати, і то слухати мені не було тяжко анітроха, а як вернулася додому, то відчула, шо не просунулася далі відтогди, як рушала з острова.

Я сіла коло вікна в кабінці порома й дивилася, як якісь бахур із дівкою, не сильно старші за Селену, стоять надворі коло перил, тримаються за руки і дивляться, як над океаном сходить місяць. Він її обернув і шось сказав, шо вона засміялася. «Дурним будеш, якшо пропустиш такий шанс, синочку», — подумала я, але він не пропустив — просто нахилився до неї, взяв за другу руку й файнезно поцілував. «Падоньку, але ти дурне», — подумала я собі, як дивилася на них. Або дурне, або вже старе, шо забуло, як то, коли тобі п’ятнадцять і кожний нерв у тілі вистрілює, як римська свіча, цілий день та й майже цілу ніч. Селена якогось парубка знайшла, та й всьо. Певно, шо вона спі­знала якогось легіня й робить із ним домашню в тім кабінеті після школи. Заглядають, скоріше, більше одне на другого, ніж у книжки. Мене троха попустило, я вам кажу.

Пару наступних днів я троха про то думала, — шо не віднімеш, то, коли переш шмаття, прасуєш сорочки й пилососиш килими, маєш купу часу на то, шоби думати, — але чим більше думала, тим менше мене попускало. Як мінімум вона ніц не розповідала про якихось парубків, а Селена ніколи в мовчанку не бавилася про то, шо в неї в житті діється. Вона вже не була зі мною така відкрита й приятельська, як колись, але і якоїсь стіни мовчання між нами не було. Та й до того ж я все думала, якби Селена влюбилася в когось, вона би, певно, ціле оголошення з того зробила.

Але шо головне, шо страшне — то те, якими очима вона на мене дивилася. Я все примічала: як дівці голову якийсь парубок закрутить, очі в неї сіяють, ніби в голові хтось лямпочку засвітив. Як би я не шукала то світло в Селениних очах, його там не було… Але й то не найгірше. Світло, яке в них було і до того, так само зникло — ото було найгірше. Дивитися їй у очі було як дивитись у вікна хати, звідки люди пішли й забули опустити жалюзі.

Як я то ввиділа, то нарешті сама очі відкрила й зачала примічати всілякі різні речі, які треба би було і скоріше примітити. Які би я і примітила, напевно, якби так тяжко не робила і якби не була така певна, шо Селена зла на мене за то, шо я її татові ввалила того разу.

Перше, шо я примітила, — то, шо вона не лиш від мене віддалилася, але й від Джо теж. Вона перестала підходити, шоби балакати з ним, коли він робив шось зі своїми таратайками чи комусь підвісний двигун лагодив, та й сидіти з ним на дивані ввечорі коло телевізора перестала. Як була у віталь­ні, то сиділа в кріслі-гойдалці аж коло печі та шось в’язала. Але зазвичай увечорі вона там не сиділа. Вона йшла до себе в кімнату й закривала двері. Джо то не хвилювало, він, може, і не примічав. Просто сидів собі в кріслі, тримав малого Піта на колінах, доки не приходив час малому йти спати.

Ше з її волоссям була штука — вона вже не мила голову щодень, як колись. Деколи доходило до того, шо голова була жирна, хоч яйця жар на ній, і то геть не моя Селена була. Шкіра в неї все файна була — лице біле та щічки рум’яні, як яблучка, вона то, певно, від роду Джо дістала, — але того жовтня такі прищі повиступали, ніби кульбаби на нашій толоці після Дня пам’яти. Змарніла вона і їсти не хтіла.

Вона далі деколи ходила до своїх подружок ліпших, Тані Керон і Лорі Ленґіл, але вже зовсім не так часто, як у молодшій школі. Тогди я зрозуміла, шо ні Таня, ні Лорі не приходили до нас додому, відколи школа знову зачалася… і, здається, весь останній місяць літніх канікул. Енді, то мене напудило, і я мусіла ше пильніше придивитися до своєї донечки. І шо я ввиділа, то напудило мене ше більше.

Наприклад, як вона вбиратися зачала. Не просто один светр на другий поміняла чи сукенку замість спідниці зачала вбирати. Вона повністю поміняла манеру в одежі, і в усіх тих змінах не було ніц доброго. Як мінімум, уже не було видно її форм. Як ходила до школи, то замість спідниць і сукенок здебільш вбирала трапецієві джемпери, і вони ше завеликі на неї були. Вона від них виглядала грубою, а вона ж такою не була.

Вдома вона вбирала великі бахматі светри, шо чуть не до колін їй висіли, і я вже й не виділа її ніколи без джинсів і робочих чобіт. Усе як виходила десь, то на голові закручувала якийсь страшний обдертий шарф, такий великий, шо звисав їй із чола, і очі виглядали, як два звірки, шо з печери визирають. Вона виглядала як пацанка, але я думала, шо як їй уже дванадцять років минуло, то дівки на такім уже і хрест ставлять. А одного вечора, як я забула постукати їй у двері перед тим, як зайти, вона чуть ноги собі не поломила, так кинулася здіймати халат із дверок шафи, а вона ж у комбінації була — не голяка зовсім, нє.

Але найгірше — шо вона майже не балакала більше. Не лиш зо мною. Якшо подумати, у яких ми тогди стосунках були, то було ясно. Але ж вона перестала балакати ну майже зі всіма. Сиділа за столом на вечерю, опускала голову, довгі косми їй висіли перед очима, і як я пробувала шось до неї забалакати, питала, як у школі день минув чи шось таке, усьо, шо вона казала мені, — то «Тадобре» і «Тапевно», і зовсім не тараторила, як колись. Джо-молодший так само пробував, але то було як горохом до стіни. Раз чи два він дивився на мене, якось сконфужено. Я лиш плечима стенала. І лиш-но всі доїли та помили тарелі, вона йшла за двері чи до себе в кімнату.

І Бог свідок, перше, шо я подумала після того, як пойняла, шо то не парубок ніякий, — то на коноплю… Не дивися так на мене, Енді, ніби я не знаю, про шо говорю. У ті часи то називали макухою чи травкою, а не ґанджею, як тепер, але в ті часи не було якось інакше й було доста людей, які були готові її продавати, як ціни на лобстерів падали… та й навіть коли не падали, так само. Тогди багато макухи приходило через прибережні острови, точно як тепер, і частина її там і лишалася. Кокаїну не було, і за то дякувати Богові, але якшо хтілося покурити ґанджі, то все було де її найти. Якраз того літа берегова охорона арештувала Маркі Бенойта — чотири пакети того добра найшли в нього у «Меґґіній втісі». Певно, звідти та думка мені в голову і прийшла, але навіть тепер, як стілько років минуло, я думаю, як то я змогла надумати шось таке складне з чогось настілько простого. Ото й була справжня проблема — вона сиділа кожний вечір навпроти мене за столом, майже все їй не зайве було помитися й поголитися, а я ж просто дивилася на неї, на Джо Сент-Джорджа, головного майстра на всі руки на Літл-Толі, шкода лиш, шо руки криві, і загадувала собі, чи моя дитиночка часом не покурює веселі папіроски за шкільною столярнею. І то ше я люблю говорити, шо мама моя дурних не ростила! Падоньку!

Я зачала думати, чи не зайти до неї в кімнату й не попорпатися в шафі та шухлядах, але мені гидко від себе самої стало. Я всяка, Енді, всяка буваю, але надіюся, шо нишпоркою не стану ніколи. І всьо одно від самої тої думки я ввиділа, шо забагато часу нипаю околясом того, шо діється, надіюся, шо проблема сама себе вирішить чи Селена сама до мене підійде.

А далі настав один день — десь перед Гелловіном, бо пам’ятаю, шо малий Піт тогди повісив у вікні дверей паперову відьму, — як мені після ланчу треба було до Стрейгорнів сходити. Ми з Лісою Маккендлес збиралися здати ті дорогі перські килими з першого поверху — то треба щопівроку робити, шоби вони не зблякли, чи шоби бляк­ли рівномірно, чи ше якесь серу матери. Я накинула плащ, защіпнулася і вже виходила за двері, як подумала: шо ти робиш з тим важким осіннім плащем, дурне? Надворі як мінімум шістдесят п’ять градусів[12], бабине літо, яке лиш може бути. А далі другий голос відказав першому: на ­протоці шістдесят п’ять не буде, там шось ближче до п’ятдесяти. І мокро. І от тогди я зрозуміла, шо в той день ні до яких Стрейгорнів заходити не буду. Я замість того сяду на пором у Джонспорт і про всьо поговорю з донькою. Я подзвонила Лісі, сказала, шо килими на другий день віднесемо, і пішла на пором. Якраз устигала на той, шо п’ятнадцять по другій. Якби пропустила його, то і її би пропустила, і хтозна, як би всьо вийшло в такім разі.

Я перша зійшла з порома — вони ше накидали останній швартов на останній стовпчик, а я вже ступила на док, — і відразу рушила до школи. Поки йшла, собі подумала, шо не знайду її в кабінеті самопідготовки, шо би там не розказували вона і її класна керівничка, шо вона таки буде десь за столярнею, з іншими лобурями… усі сміються, лапають дівок за сраки і, може, передають одно другому обгорнуту паперовим пакетом пляшку якогось шмурдяку. Якшо ви ніколи не були в такій ситуації, то не знаєте, як воно, і я вам не зможу описати. Всьо, шо я вам можу сказати, — то, шо не можна підготувати себе до того, шо серце буде кров’ю обливатися. Мусиш іти далі й надіятися, шо дідько з ним, такого не буде.

Але як я відкрила двері кабінету й заглянула, вона там була, сиділа за партою коло вікон, голову в книжку з алгебри опустила. Вона мене перше не примітила, то я просто стояла й дивилася на неї. Вона не валанцалася з якоюсь поганою компанією, як я боялася, але серце мені все одно мало не кров’ю обливалося, Енді, бо виглядало так, шо вона взагалі ні з ким не валанцалася, а то, може, навіть гірше. Може, її класна керівничка не виділа ніц поганого в тім, шо дівочка вчиться собі сама в тім величезнім кабінеті. Може, вона навіть думала, шо то похвально. Але я в тім ніц похвального не виділа, і ніц здорового так само. Не було навіть тих, кого після уроків лишали, шоби в неї хоч якась компанія була, бо шибеників відправляли в біб­ліотеку в школі Джонспорт-Білз.

Вона ж мала би бути з подружками, якісь платівки слухати чи упадати за якимсь парубком, а замість того сиділа під пилюжним променем сонця, сиділа в тім запаху крейди, мастики для підлоги і тої противної червоної тирси, яку насипали після того, як дітиська йшли додому, сиділа, втуплювала голову так глибоко в ту книжку, шо можна було подумати, там усі секрети життя і смерти написано.

— Агов, Селено, — кажу я.

Вона скулилася, як зайченя, і перекинула половину книжок зі столу, поки оберталася, шоби ввидіти, хто то до неї говорить. Очі в неї були як блюдця, заповняли весь верх лиця, а ті щоки й чоло, шо мені було видно, були бліді, як маслянка в білім горнятку. Окрім тих місць, де були свіжі прищі. Вони світилися яскраво-червоним, як опіки.

А тогди вона ввиділа, шо то я. Страх пропав, але усмішки ніякої не було. Їй на лице як заслінка впала… вона гейби була всередині замку і шойно підняла міст. Так, якось так. Розумієте, шо я хочу сказати?

— Мамо! — гукає вона. — А ти шо тут робиш?

Я думала сказати: «Я прийшла забрати тебе додому на поромі й дістати від тебе якісь відповіді, зайчику», але шось мені підказало, шо в тім кабінеті так казати було би неправильно — у тім порожнім кабінеті, де я носом чула, шо з нею шось не так, так само як чула дух крейди й червоної тирси. Я то чула і хтіла взнати, шо то таке. З її вигляду я вже й так із тим затягнула. Я вже не думала, шо то наркота, але шо би то не було, воно було голодне. Воно її живцем жерло.

Я їй сказала, шо вирішила, шо денна робота може зачекати, і прибула троха походити по магазинах, але не найшла ніц до вподоби.

— То я подумала, шо, може би, ми двоє вернулися назад на поромі разом, — сказала я. — Шо скажеш, Селено?

Вона нарешті всміхнулася. Я би хоч тисячу долярів за ту усмішку заплатила, я вам кажу… за ту усмішку, шо була лиш для мене.

— Ой, мамцю, — сказала вона. — Було би гарно вдвох.

То ми й пішли назад униз горбом до поромної переправи, і як я спитала її за уроки, вона мені стілько оповіла, шо за всі минулі тижні стілько не балакала. Після того першого погляду її — ніби в загнаного кролика, шо дивиться на котяру, — вона знову була подібна на стару себе більше, ніж за минулі місяці, і в мене з’явилася якась надія.

Ну, Ненсі, може, і не знає, який порожній той пором, шо за п’ятнадцять п’ята йде на Літл-Тол і дальні острови, але ви з Френком, певно, знаєте, Енді. Більшість робочого люду, шо живуть не на материку, вертаються додому в пів п’ятій, а за п’ятнадцять п’ята здебільш возять посилки, «ЮПіеС»[13], продукти і товари для склепу. І значить, хоч то був гарний осінній вечір, зовсім не такий холодний і мокрий, як я думала, на задній палубі були ми майже одні.

Ми там постояли, дивилися, як кільватер розходиться до берега. Сонце вже рухалося на захід, торувало собі стежку по воді, а кільватер її розбив, і та стала подібна на золоті самородки. Як була мала, тато казав мені, шо то дійсно золото, а деколи русалки випливають нагору і збирають його. Він казав, шо вони з тих шматків пообіднього сонця роблять дранку в себе в замках підводних. Коли виділа таку биту золоту стежку на воді, то все дивилася, чи нема там русалок, і майже до віку Селени я не сумнівалася, шо таке дійсно є, бо так мені тато сказав.

Вода в той день мала сильну синю барву, яка буває лиш у спокійні жовтневі дні, і звук моторів на солярці заспокоював. Селена розв’язала хустину, яку мала на голові, підняла руки й засміялася.

— Правда, гарно, мам? — запитала вона мене.

— Та’, — відповіла я. — Гарно. І ти, Селено, була гарною. Шо ж помінялося?

Вона подивилася на мене, і в неї було ніби два лиця. То, шо зверху, було подивоване й ше троха сміялося… але то, шо знизу, мало такий погляд обережний і троха недовір­ливий. У тім нижнім лиці я ввиділа всьо, шо Джо їй нарозказував за ту весну й літо, доки вона не стала і від нього віддалятися. «У мене нема друзів, — от шо то лице нижнє мені казало. — Ти мені точно не подружка, і він так само». І чим довше ми одна на другу дивилися, тим більше то лице проступало доверху.

Вона перестала сміятись і відвернулася від мене, шоб дивитися собі на воду. Мені від того стало зле, Енді, але я не могла дозволити, шоб то мене спинило, так само як не мог­ла дати, шоби Вірі зійшло з рук її зловредство, хоч би як то сумно не було в суті. Головне, шо деколи ми мусимо бути строгими, шоб робити добро, — як лікарі, які щеплюють дітей, навіть як знають, шо дитина буде ревіти й не зрозуміє того. Я подивилася собі всередину і ввиділа, шо можу бути такою жорстокою, якшо треба. Мені страшно було з таким стикатися тогди, і мені й по цей час від того троха страшно. Страшно знати, шо ти можеш бути така строга, як маєш бути, і ні разу не засумніватися зарано чи не озирнутися опісля та вагатися, чи правильно вчинила.

— Не знаю, про шо ти, мам, — каже вона, але дивилася тогди обережним поглядом на мене.

— Ти помінялася, — сказала я. — То, як ти виглядаєш, як вбираєшся, як ведеш себе. З того всього видно, шо в тебе якісь проблеми.

— Всьо нормально, — сказала вона, але разом із тим зачала задкувати від мене. Я вхопила її за руки, доки вона не відійшла задалеко.

— Нє, не нормально, — сказала я, — і ні ти, ні я звідси з порома нікуда не підемо, доки ти мені не скажеш, шо таке.

— Нічого! — крикнула вона. Вона пробувала вирвати руки, але я не пускала. — Всьо нормально, пусти! Пусти мене!

— Ше нє, — кажу я. — В шо би ти не влізла, Селено, я всьо одно тебе буду любила, але я не можу помогти тобі звідти вилізти, доки ти не скажеш мені, шо ж сталося.

Далі вона перестала воювати й лиш дивилась на мене. І тут я ввиділа третє лице під першими двома — хитре нещасне лице, яке я не дуже любила. Як не брати шкіру, то Селена більше на мою родину подібна, але конкретно тогди вона була як викапаний Джо.

— Перше ти скажи, — каже вона.

— Скажу, якшо зможу, — кажу я їй.

— Нашо ти його вдарила? — питає вона. — Нашо ти його тогди вдарила?

Я вже відкрила рота, шоби спитати «Коли тогди?», більше для того, шоби мати пару секунд подумати, але я відразу дешо зрозуміла, Енді. Не питай мене як, — може, то було передчуття чи ото, як кажуть, жіноча інтуїція, чи, може, я дійсно залізла доньці в голову і прочитала думки — але зрозуміла. Я знала, шо як завагаюся, навіть на секунду, то втрачу її. Може, лише на той один день, але скоріше на всьо життя. То я просто знала й не вагалася ні секунди.

— Бо він того вечора перед тим ударив мене по крижах поліном, — сказала я. — Чуть нирки не відбив мені. Певно, я просто вирішила, шо більше так не має бути. Більше ніколи.

Вона кліпнула, як люди роблять, коли хтось скоро їм у лице рукою махне, і рот у неї відкрився здивованим «О».

— Таке він тобі не розказував, правда?

Вона похитала головою.

— А шо ж він розказував? Про п’янки?

— Та’, і про покер, — сказала вона таким голосом, шо було ледве чути. — Сказав, шо ти не хочеш, шоби він чи ше хтось веселилися. Того ти не хотіла, шоби він грав у покер, і не дозволила мені минулого року піти переночувати до Тані. Сказав, шо ти хочеш, шоби всі робили по вісім годин на добу, як ти. А як він тобі заперечив, ти зацідила йому тим дзбанком, а далі сказала, шо відрубаєш йому голову, якшо він шось буде робити тобі наперекір. Шо ти то зробиш, поки він спить.

Енді, якби то не було таке жахіття, я би там розсміялася.

— Ти йому повірила?

— Я не знаю, — сказала вона. — Як думала про ту сокир­ку, то так мені страшно ставало, шо не знала, в шо вірити.

Від тих слів мені наче ножа в серце засадили, але я то ніяк не показала.

— Селено, — кажу я, — він тобі набрехав.

— Відчепися від мене! — крикнула вона і шарпнулася від мене. На лиці в неї знов був той вираз загнаного зайця, і я зрозуміла, шо вона не просто шось ховає, бо стидається чи переживає, — вона до смерти перестрашена. — Я сама зі всім розберуся! Мені не треба, шоби ти помагала, відчепися, і всьо!

— Ти не розберешся сама, Селено, — кажу я. Я говорила тихим заспокійливим тоном, ніби до коня чи вівці, шо застрягла в колючій огорожі. — Якби могла, то вже би то зробила. А тепер послухай мене. Мені шкода, шо ти мусіла видіти мене з тою сокиркою в руці. Вибач за всьо, шо ти виділа й чула того вечора. Якби я знала, шо так тебе настрашу й розстрою, я би не кидалася на нього, як би він не провокував.

— Можеш перестати? — питає вона й нарешті вирвала руки та прикрила ними вуха. — Я не хочу того слухати. Я не буду того слухати.

— Не можу перестати, бо то вже було й загуло, ніц не зміниш, — кажу я, — але тут ше нє. Того дозволь мені помогти, золото моє. Будь ласка.

Я попробувала приобняти її рукою і підтягнути до себе.

— Ні! Не бий мене! Навіть не чіпай мене, курво! — кричить вона і відскакує назад.

Вона наштовхнулася на перило, і я вже була певна, шо перекинеться через нього та й хлюпне у водицю. Серце в мене стало, але, дякувати Богові, руки — нє. Я потягнулася вперед, зловила її спереду за пальто й потягнула на себе. Підковзнулася на чімсь мокрім і чуть не впала. Але я втримала рівновагу, а як підняла голову, вона відірвалася і вліпила мені ляпас.

Я не звернула уваги, просто знов злапала її і затиснула в обійми. Якшо махнеш у такий момент на дитину Селениного віку, думаю, багато з того, шо в тебе було з тою дитиною, можна сказати, скінчилося. Та й той ляпас не сильно болів. Я лиш боялася її втратити — і не просто з серця втратити. На одну секунду я була певна, шо вона перелетить через то перило й шугне головою вниз, ногами догори. Я була така впевнена, шо майже так то і виділа. Дивно, як я вся тогди не посивіла.

А далі вона вже і плакала, і розказувала, як їй жаль, шо вона не хтіла мене вдарити, шо вона зовсім не хтіла того робити, і я їй сказала, шо знаю. «Тихенько», — кажу я їй, а від того, шо вона мені відказала, я вся вклякла.

— Треба було пустити, шоби я впала, мамо, — каже вона. — Треба було не тримати мене.

Я відтягнула її на витягнуті руки — тогди ми вже обидвоє плакали — і кажу:

— Шо би не було, я би так не зробила, золотко.

Вона вперед-назад метляла головою.

— Я вже так не можу, мамо… Не можу. Я така якась нечиста і причмелена, і я не можу тішитися, хоч би як пробувала.

— Шо таке? — питаю я, знов лякаюся. — Шо сталося, Селено?

— Якшо я тобі скажу, — каже вона, — ти мене, певно, сама в воду скинеш.

— Не говори дурної, — кажу я. — І я тобі ше дешо скажу, золотко: ти навіть ногою на суху землю не ступиш, доки всьо геть-чисто мені не розповіси. Якшо прийдеться до кінця року їздити туда-сюда на цім поромі, то так і будемо робили… хоча, думаю, до кінця листопада ми тут уже на камінь замерзнемо, як не вмремо від трупного трійла в наїдках у цім паршивім барі тут.

Я думала, може, то її розсмішить, але нє. Замість того вона опустила голову так, шо дивилася на палубу, і шось сказала, дуже тихо. Через вітер і мотори я не вчула, шо там було.

— Шо ти сказала, зайчику?

Вона повторила, і другий раз я вчула, хоч вона балакала не так голосно. Я відразу всьо зрозуміла, і Джо Сент-Джорджу від того моменту рясту було не топтати.

— Я не хотіла нічого. Він мене заставив.

Отак вона сказала.

Якийсь час я лиш стояла, рухатися не могла, а коли нарешті потягнулася до неї, Селена відступила. Лице в неї було біле як крейда. А потому пором — то була стара «Острівна принцеса» — накренився. Світ мені знов ковзнув, і я би певно так і завалилася там на свою стару кістляву сраку, якби Селена не вхопила мене за стан. За секунду я вже знов її тримала, а вона плакала мені в шию.

— Тихонько, — кажу я. — Ходім сюда, посидимо. Нас уже й так покидало туда-сюда на цім човні, надовго стане, правда?

Ми підійшли до лавки коло заднього східного трапа, тримали одна другу й човгали ногами, як пара інвалідів. Не знаю, чи Селена чулася інвалідкою, чи нє, але я — то точно. У мене з очей лиш троха капало, а Селена ридала шалено, і з таким звуком, ніби її нутрощі вирве з їх осідку, як вона не спиниться. Але я була рада, шо вона так плаче. Доки я не вчула її схлипування та не ввиділа, як сльози їй збігають по щоках, то не розуміла, скілько ж почувань у неї пропало, як той блиск в очах і форма в одежі. Мені би до чорта більше хтілось чути, як вона сміється, аніж плаче, але я була готова брати, шо дають.

Ми сіли на лавку, і я їй дала ше троха виплакатись. Як вона врешті втихомирилася, я дала їй із сумки хусточку. Перше вона навіть не взяла її. Подивилася на мене, щоки були мокрі й запали глибокими коричневими ямами під очима, а далі каже:

— Мамо, ти мене не ненавидиш? Правда?

— Нє, — кажу я. — Ні тепер, ні ніколи. Христом-Богом клянусь. Але я хочу всьо прояснити. Хочу, шоби ти мені всьо розповіла, від самого початку. По твоїм лиці виджу, ти думаєш, шо не зможеш, але я знаю, шо зможеш. І за­пам’ятай: тобі більше ніколи не прийдеться нікому то розказувати, навіть своєму чоловікові, якшо не захочеш. То буде як скалку витягнути. І про то також Христом-Богом клянусь. Розумієш?

— Так, мамо, але він сказав, якшо я комусь розповім… шо деколи ти так злишся… як тогди, як ударила його дзбанком… сказав, якшо мені раптом схочеться розказати, то шоби я не забувала про сокирку… і…

— Нє, так не буде, — кажу я. — Мусиш зачинати від початку і пройтися по всім. Але я хочу відразу розібратися з одним. Твій тато був з тобою, так?

Вона лиш звісила голову і ніц не сказала. Мені інакшої відповіді не треба було, але, думаю, їй треба було почути, як вона сама то каже вголос.

Я пальцем узяла її підборіддя і підняла, доки ми не дивилися одна другій в очі.

— Так?

— Так, — відповіла вона і знов розплакалася.

Цього разу було не так довго й не так надривно. Я її всьо одно не спиняла, бо самій треба було троха часу, шоби подумати, як далі робити. Я не могла спитати «Шо він тобі зробив?», бо думала, шо дуже може бути, вона сама не знає. Якийсь час єдине, шо в мене було в голові, — спитати «Він тебе їбав?», але я подумала, шо вона, може, і не знати точно, якшо я то так сформулюю. Та й так гидотно ті слова мені в голові звучали.

Нарешті я сказала:

— Він сував у тебе свій член, Селено? Вставляв тобі в пісю?

Вона похитала головою.

— Я йому не позволила. — Вона ковтнула клубок. — Поки шо ні.

Ну, після того ми обоє змогли троха розслабитися, хоча би одна з другою. Всередині я чула чисту лють. Так, ніби в мене всередині з’явилося якесь око, про яке я ніколи до того дня не знала, і всьо, шо я ним виділа, — то ту довгу конячу мордяку Джо, у якого все потріскані губи, все жовтуваті протези, а щоки все порепані й червоні аж до вилиць. Майже весь час після того, як виділа його лице, то око не стулювалося, навіть як я закривала своїх два й засинала, а далі до мене дойшло, шо воно і не закриється ніколи, доки він не вмре. То було ніби влюбитися, але навиворіт.

А Селена тим часом розказувала свою історію, від початку до кінця. Я слухала й ні разу не перебила, і, аякже, всьо зачалося з того вечора, як я вдарила Джо дзбанком, а Селена вийшла з дверей якраз так, шо ввиділа його з рукою коло вуха в крові і мене з тою сокиркою над ним, ніби я дійсно намірялася йому макітру цюкнути. Я лиш хтіла, шоби він перестав, Енді, і я життям рискувала, коли то робила, але ніц із того вона не виділа. Всьо, шо вона виділа, було на його боці вагів. Кажуть люди, пекло мощене добрими наміреннями, і я то точно знаю. Знаю з гіркого досвіду. Шо я не знаю — то чого, чого так, шо як хочуть люди робити добре, часто приводить до злого. То, певно, най кажуть ті, у кого голова більша, ніж у мене.

Я не хочу ту всю історію переказувати тут, не з поваги до Селени, а того, шо вона задуже довга й мені засильно болить, навіть теперка. Але я вам скажу перше, шо вона сказала. Я то ніколи не забуду, бо мене знов потрясло, яка ж є різниця між тим, як всьо виглядає і як воно є насправді… між тим, шо зовні й шо всередині.

— Він таким сумним виглядав, — сказала вона. — У нього кров текла між пальців, а в очах сльози, і він просто виглядав таким сумним. Мамо, я більше тебе ненавиділа за той вигляд, ніж за кров і сльози, і я собі вирішила його піддобрити. Перед тим як лягти спати, я вклякла і помолилася. «Боже, — сказала я, — якшо ти зробиш так, шоби вона його більше не била, я його піддобрю. Клянуся. Ісуса ради, амінь».

Ви собі хоч уявляєте, як мені було слухати таке від донечки через рік чи навіть більше після того, як я думала, шо в тій справі давно вже всі питання закрито? Уявляєш, Енді? Френку? А ти, Ненсі Бенністер із Кеннібанку? Нє… виджу, шо не уявляєте. Най дасть Бог, шоби й не знали ніколи.

Вона зачала з ним гарно вестися — приносила йому смакоту всіляку, як він був ззаду в сараї, лагодив комусь снігохід чи підвісний мотор, сиділа коло нього, як він уночі дивився телевізор, сиділа з ним на сходах ґанку, поки він точив ножі, слухала постійну хероту Джо Сент-Джорджа про політику — як Кеннеді позволив жидам і католикам усім керувати, як комуняки на півдні хочуть пустити негритосів у школи та їдальні і як скоро країна зовсім зійде на пси. Вона слухала, сміялася з його шуток, натирала йому долоні «корнгаскерсом», як вони тріскали, і, не бійтеся, він не настілько глухим був, шоби не вчути, як йому тут нагода стукає. Він перестав срати їй у вуха про політику, зато зачав про мене, яка я біснувата буваю, як заведена, і всьо, шо є зле в нашім шлюбі. Як його послухати, то всьо була я винна.

От і в кінці весни 1962-го він зачав торкати її так, шо троха не подобає батькові. Але на початках то було лиш так — троха погладить по нозі, як вони сидять двоє на дивані, а мене в хаті нема, троха поплескає по дупі, як вона приносить йому пиво в сарай. Зачиналося з того, а далі пішло до гіршого. На середину червня бідна Селенка вже так боялася його, як і мене. На той час, як я вже зібралася з силами відправитися на материк і витягнути з неї якісь відповіді, він уже зробив із нею майже всьо, шо хлоп може зробити з бабою, хіба шо не їбав її… і ше напудив її до того, шоби вона деякі речі йому робила.

Думаю, він би до Дня праці вже роздер їй фартух, якби Джо-молодший і малий Піт не були так часто вдома й не мішалися під ногами. Малий Піт просто був собі там і заважав, але, я собі думаю, Джо-молодший і сам троха догадувався, шо коїться, того вирішив тому завадити. Якшо так, то дякувати за нього Богові. З мене точно толку не було, я тогди робила по дванадцять та навіть чотирнадцять годин на день. І весь той час, шо мене не було, Джо крутився коло неї, чіпав її, просив його цілувати, просив мацати його в «особливих місцях» (так він то називав) і казав, шо він ніц не може з тим подіяти, мусить він просити — вона з ним така мила, а я нє, а в хлопів є якісь потреби, і нема на то ради. Але розказувати їй про то нікому не можна. Він її намовив, шо як розкаже, то я можу їх обох забити. Він їй постійно за ті дзбанок і сокирку нагадував. Постійно нагадував їй, яка я холодна противна сука і як він не може ніц подіяти, бо в хлопів є потреби. Він їй так то в голову вбив, Енді, шо вона від усього того чуть не здуріла. Він…

Шо, Френку?

Та’, він робив, роботу мав, але та його робота не сильно втримувала від того, шоби за своєю донькою упадати. Майстер на всі руки, так я його називала, і таким він і був. Він робив роботу для літників і доглядав за двома будинками (надіюся, люди, які його туда найняли, добре дивилися за своїм добром), ше було чотири чи п’ять різних рибаків, які кликали його у свою бригаду, як були зайняті, — Джо міг закидати сажі не гірше найліпших, як не був сильно з перепою, — і ше на стороні лагодив ті свої дрібні мотори. Одним словом, він мав роботу, як багато хлопів на острові (хоч не так сильно гарував, як більшість) — крихта тут, капля там. Так хлоп може собі в принципі сам вирішувати, коли шо робити, і того літа та на початку осени Джо собі так усе налагодив, шоби бути вдома чим можна більше, поки мене нема. Шоби бути коло Селени.

Я от думаю, ви хоч розумієте, шо я хочу вам пояснити? Видите, шо він не так у труси їй залізти хтів, як у голову? Я собі думаю, шо найбільше на неї подіяло то, як я стояла з тою сокиркою сраною, того він найбільше тим і користав. Як ввидів, шо більше не може тим витягнути з неї жалість, то зачав тим її страшити. Він постійно їй товкмачив, шо я її з дому прожену, як взнаю, шо вони виробляють.

Шо вони виробляють! Падоньку!

Вона сказала, шо не хоче того робити, а він сказав, шо то є зле, але вже пізно спинятися. Він їй сказав, шо вона його вже так піддражнила, шо в нього чуть клема не злітає, і сказав, шо через такі дражнилки і трафляються чи не всі зґвалтування, і добрі жінки (то він, відай, про таких против­них сучар зі сокирами, як я) то всьо знають. Джо їй забивав баки, шо він буде сидіти тихо, доки вона буде тихо…

— Але, — сказав він їй, — мусиш зрозуміти, мацьонька, шо як випливе хоч троха, то випливе всьо.

Вона не знала, шо він має на увазі «всьо» і не тямила, як то, шо вона принесла йому холодного чаю чи розказала про нове щеня Лорі Ленґіл, навело його на то, шо він може залізти їй межи ноги й мацати, де схоче, але вона була певна, шо шось вона таки зробила, шо він зачав так зле вестися, і від того вона стидалася. Ото й було найгірше, я думаю, — не страх, а встид.

Вона сказала, шо одного разу намірилася розказати всю ту історію пані Шітс, соціальній вчительці. Навіть договорилася зустрітися, але настрашилася, як чекала за дверима, коли в тої розмова з якоюсь другою дівочкою затягнулася. То було десь за місяць до того, шойно як відкрилася школа.

— Я почала думати, як то буде виглядати, — сказала вона мені, як ми сиділи на лавці коло кормового трапа. Ми вже наполовину минули протоку й виділи Східний ріг, шо весь світився від пообіднього сонця. Селена нарешті виплакалася і вспокоїлася. Подеколи вона голосно мокро схлипувала, і моя хусточка була вже зовсім промочена, але здебільше вона себе взяла під контроль, і я страшно нею гордилася. Але руку мою вона ні разу не пустила. Весь час, поки говорила, тримала її мертвою хваткою. На другий день у мене там синяки полишалися. — Я подумала, як то буде, сидіти там і казати: «Пані Шітс, мій тато хоче зі мною зробити, ну, то, самі знаєте». А вона ж така туподоходяща — і ше й стара, — шо, певно, сказала би: «Ні, Селено, не знаю. Ти про що?» Але вона би сказала «Ти про ШЧО?», як вона все говорить, як хоче свій гонор показати. І я би мала розказати їй, як мій тато хоче мене виграти, а вона би не повірила, бо там, звідки вона родом, люди такого не роблять.

— Я думаю, таке по всім світу роблять, — сказала я їй. — Сумно, але то так є. І думаю, соціальна вчителька мала би про то знати, хіба вона зовсім на всю голову дурна. Пані Шітс дурна на всю голову, Селено?

— Та нє, — каже Селена, — я так не думаю, мамо, але…

— Донечко, а чи шо, думала, шо ти перша дівочка, яку таке потрафило? — питаю я, а вона знов відповіла так, шо я не чула, бо так вона тихо говорила. Мусіла попросити, шоби повторила.

— Я не знала, перша я чи нє, — каже вона і обнімає мене. І я її обняла. — Просто, — нарешті каже вона далі, — як я там сиділа, то подумала, шо не зможу то сказати. Може, якби я могла зразу і всьо вивалити, то так, але я мусіла сидіти там і в голові то всьо прокручувати, думати, може, тато правду казав і ти подумаєш, шо я погана…

— Я би так ніколи не подумала, — кажу я і знов її обіймаю.

Вона мені так всміхнулася, аж на серці тепло стало.

— Тепер я то знаю, — сказала вона, — але тоді не мала певності. І поки я там сиділа, дивилася через скло, як пані Шітс закінчує з тою дівчинкою, шо була переді мною, я собі надумала добру причину не заходити.

— Та’? — спиталася я в неї. — Яку?

— Ну, — каже вона, — то ж не шкільне діло.

Мені то здалося смішним, і я зачала кікотати. Скоро вже й Селена зі мною кікоталась, і ми вже так не могли дати з тим собі ради, так заходилися, шо під кінець уже сиділи на тій лавці й трималися за руки та й вмирали, як ті гагари в шлюбний час. Такі ми гучні були, шо хлоп, який їсти всяке і дзиґари внизу продає, висунув голову на пару секунд перевірити, чи всьо нормально.

Поки верталися, вона ше дві штуки сказала — одну язиком, другу очима. Вголос вона сказала, шо думала спакувати манатки і втікти. То їй здавалося хоч якимсь виходом. Але тікати тобі нічим не поможе, якшо тебе сильно скривдили, — куда би не тікала, голову й серце свої не лишиш же. А в очах у неї я ввиділа, шо помисел про самозгубу в неї точно десь та проскакував.

І ото я думала про то — про то, як в очах своєї донечки ввиділа думку про самозгубу, — і відразу виділа лице Джо ше чіткіше, тим оком усередині себе. Я виділа, як він, певно, виглядав, як діймав і діймав її, як норовив їй під спідницю залізти, аж доки вона не мусіла носити самі джинси, шоби вберегтися, як не діставав того, шо хтів (або всього того, шо хтів), через саму лиш удачу, яка була їй на користь, а йому нє, а не через то, шо мало пробував. Я думала, шо могло би бути, якби Джо-молодший пару разів не перестав бавитися з Віллі Бремголом і не приходив додому скоріше або якби я нарешті не розкрила очі, шоб добре на неї подивитися. Найбільше я думала про то, як він її довів. Він то зробив так, як злостивий хлоп гарапником чи свіжою різкою підганяє коня і ні разу не спиняється, ні з любови, ні з жалю, доки худоба не впаде трупом йому під ноги… а він лиш-но стоїть над нею з різкою в руці й думає, якого чорта таке приключилося. От до чого довело мене то бажання помацати його чоло, перевірити, чи воно таке гладеньке, як я собі думала. От шо з того всього вийшло. Очі в мене були повністю розкриті, і я ввиділа, шо жила з нелюблячим безмилосердним чоловіком, який собі думав, шо всьо, до чого він може дотягнутися рукою й вхопити, — то його, навіть своя ж донька.

Десь до того я додумалася, як тут мені перший раз прийшло в голову, шо його треба порішити. Тогди я ше того не вирішила, — та де, падоньку, — але брехати не буду, то і не просто пуста фантазія була. То було шось набагато більше.

Селена, відай, шось таке ввиділа в мене в очах, бо торк­нулася моєї руки й питає:

— Мамо, то будуть якісь проблеми? Будь ласочка, лиш скажи, шо не буде — він буде знати, шо то я розказала, він злий буде!

Я хтіла заспокоїти її душу, сказати то, шо вона хтіла би чути, але не могла. Проблема мала бути — але яка завелика і яка застрашна, то вже залежало від Джо. Тогди, як я влупила його дзбанком, він відступив, але то не значило, шо він так зробить ше раз.

— Я не знаю, шо буде, — сказала я, — але я тобі, Селено, скажу дві штуки: ти ні в чім із того не винна, а ше він більше ніколи тебе і пальцем не чіпне. Зрозуміла мене?

Очі в неї знов змокріли, і одна сльоза потекла їй по щоці.

— Я просто не хочу, шоби було проблем, — сказала вона. Троха змовкла, губами ворушила безгучно, а далі випалила: — Яка ж то гидота! От нашо ти його взагалі вдарила? Нашо він взагалі поліз до мене? Чого не могло всьо бути, як було?

Я взяла її за руку.

— Пташечко моя, то все так є — всьо йде до сраки, і тогди треба то виправляти. Ти ж то розумієш, правда?

Вона покивала. У неї на лиці був біль, але сумніву не було.

— Так, — сказала вона. — Певно, розумію.

Ми вже підпливали до доку, то й часу балакати вже не було. Я з того лиш втішилась. Я воліла, шоби вона не дивилася на мене тими заплаканими очима й не думала, певно, так, як люба дитина на її місці, шоби всьо було добре, шоби не було зле і шоби ніхто не постраждав. Вона хтіла, шоби я їй пообіцяла шось, чого не зможу зробити, бо то були би обіцянки, які я не була певна, шо виконаю. Я не була певна, шо то внутрішнє око дозволить мені їх виконати. Ми зійшли з порома й навіть слово не сказали одна другій, і мені від того було лиш ліпше.

Того вечора, після того, як Джо вернувся додому від Карстейрзів, де будував задній ґанок, я відправила всіх трьох малих до склепу. Я виділа, як Селена поглипує на мене, поки йде від хати, і лице в неї було бліде, як стакан молока. Енді, щораз, як вона повертала голову, я виділа в неї в очах ту трикляту сокирку. Але я в них і ше дешо виділа, і, думаю, то було полегшення. Вона, певно, думала, шо тепер хоч всьо не буде йти по колу знов і знов, як до того. Хоч яка вона схарапуджена була, думаю, шо десь вона собі точно так думала.

Джо сидів коло печі й читав «Американ», як і щовечора. Я стала коло ящика для дров, дивилася на нього, і то око всередині мене було розтулене широко, як ніколи. Ну подивіться на нього, думала я, сидить там як якийсь Старший верховний Пуба[14] з Верхніх Усеринців. Сидить так, гейби йому не треба штани вдягати по одній штанці, як нам всім. Сидить так, ніби лізти руками до своєї єдиної доньки — то найприродніше, шо може бути в світі, і шо любий хлоп може після такого ше міцно спати. Я думала, як ми дойшли від нашого випускного в готелі «Самосет» до того, шо маємо тепер — він сидить коло печі й читає газету в старих латаних джинсах і замащеній термомайці, а я стою коло ящика для дров, на душі в мене вбивство, а я не здатна до того. Я була ніби в чарівнім лісі, а як обернулася, то ввиділа, шо стежка ззаду мене пропала.

А то внутрішнє око тим часом виділо все більше. Виділо перехрещені шрами в нього на вусі від того разу, як я вдарила його дзбанком, виділо кривулькуваті вени в носі, виділо, як його нижня губа відквашувалася так, шо він ніби весь час постійно образу якусь тримає, виділо лупу в нього в бровах і то, як він смикав себе за волосся в носі чи подеколи добряче потягував себе за промежину штанів.

Всьо, шо то око виділо, було поганим, і до мене дойшло, шо шлюбитися з тим хлопом було не просто найгіршою помилкою в моїм житті. То була єдина важлива помилка, бо кінець кінцем за то розплачуватися буду не лиш я. Тогди він був зайнятий Селеною, але зразу за нею підроста­ли наші двоє парубків, і як він не міг зарадити, шоби не ґвалтувати їхню старшу сестру, то шо він їм може зробити?

Я повернула голову, і то око всередині ввиділо сокирку, шо лежала на полиці над ящиком для дров, там, де і все. Я досягнула її, стиснула пальці на ручці й думала, шо цього разу я її тобі не просто в руку вкладу. В той момент я думала про Селену, як вона озиралася на мене, як їхня трійця сходила стежкою від хати, і вирішила, шо, шо би не було, тою сокирою воно вирішуватися не буде. Я нахилилася і замість того взяла з ящика рубанець цукрового клена.

Сокирка чи поліно — то неважливо. Життя Джо було за нитку від того, шоб скінчитися просто там і просто тогди. Чим довше я дивилася на нього в тій зашмарованій майці, як він тягав себе за волосся в носі й свої картинки розглядав, тим більше я думала про то, шо він затіяв із Селеною, чим більше думала про то, тим більше скаженіла, чим більше скаженіла, тим більше хтіла просто підійти і розкроїти йому кумпол тою деревиною. Я вже навіть примітила собі місце, куда піде перший удар. Волосся в нього вже сильно поріділо, особливо ззаду, і світло від лампи коло його крісла троха там блищало. Поміж кількох жмутів волосся, шо лишилося, було видно цятки на шкірі. Прямо туда, думала я, точно в то місце. Кров вихлюпне і забризкає абажур лампи, але мені було плювати. Він всьо одно старий і страшний. Чим більше я про то думала, тим більше я хтіла ввидіти, як кров вилітає на абажур, як я й уявляла. А далі ше подумала, як краплі полетять на саму лямпочку і зашиплять там. Я думала про всьо то, і чим більше думала, тим міцніше пальці стискали дровиняку, шукали, як ліпше її втримати. То був безум, та’, але я гейби не могла від нього відвернутися і знала, шо навіть як відвернуся, то око всередині всьо одно буде далі його шукати.

Я приказувала собі подумати про то, як буде Селені, якшо я так зроблю, — справдяться її найгірші страхи, — але то так само не подіяло. Хоч як я її любила і хоч якого добра їй бажала, не діяло, і всьо. То око було засильне для любови. Воно не стулювалося навіть від думки, шо ж буде з ними трьома, як він умре, а мене повезуть у Саут-Віндем за вбивство. Око постійно було відкрите і весь час вишукувало нові й нові огидності на лиці в Джо. Як він здирав білі лусочки шкіри зі щік, коли голився. Цятка гірчиці з вечері, шо висихала в нього на підборідді. Великі конячі вставні щелепи, які він замовив по пошті, і вони йому не підходили по розміру. І щораз, як я тим оком виділа шось нове, хватка на тій дровиняці стискалася міцніше.

В останню хвилю я подумала про дешо друге. Якшо ти то зробиш тут-во і теперка, ти то зробиш не для Селени, подумала я. І не для хлопців ти то зробиш. Ти то зробиш лиш того, шо всі ті мацання три чи навіть більше місяців діялися в тебе під носом, а ти була надто дурна і не примічала. Якшо ти вже хочеш убити його, сісти в тюрму та видіти дітей лиш по суботах, то ліпше тобі розуміти, нашо ти то робиш. Не через то, шо він ліз до Селени, а через то, шо він тебе надурив і шо по-своїм ти така сама як Віра — найбільше за все не любиш, як тебе дурять.

Так я нарешті троха витверезіла. Око всередині не закри­лося, але пригасло і троха втратило силу. Я спробувала розкрити руку, шоби той шмат клена впав, але я його засильно стискала і ніби не могла відпустити. Мусіла другою рукою відривати перші два пальці, доки поліно не впало назад у ящик, а інші три пальці так і лишилися скручені, ніби далі трималися за нього. Прийшлося три-чотири рази згинати-розгинати пальці, доки їх не відпустило.

Далі підійшла до Джо і постукала його по плечі.

— Нам треба поговорити, — кажу я.

— То кажи, — каже він із-за газети. — Я тобі рота не затикаю.

— Я хочу, шоби ти на мене дивився, поки я говорю, — кажу я. — Відклади ті бомаги.

Він склав газету собі на колінах і подивився на мене.

— А тобі тепер, видно, ротяка не закривається, — каже він.

— Я за своїм ротом послідкую, — кажу я, — а ти послідкуй за своїми руками. Якшо нє, то будеш мати таку біду, шо і за сто літ не відбудеш.

Брови в нього підскочили, а сам він спитав, шо то таке означає.

— Означає, шо ти відчепишся від Селени, — кажу я.

Він так перемінився, ніби я коліном йому прямо в родинні дорогоцінності заїхала. То було найліпше в тій кепській справі, Енді, — лице Джо, як він взнав, шо попався. Він зблід, щелепа відвисла, а всьо тіло ніби дриґнулося в тім його старім дрантивім кріслі-гойдалці, як у людей, шо якраз засинають, а їх раптом якась погана думка спіткає.

Він спробував то списати, ніби в нього спину прихопило, але дурних не було. Він і троха пристидженим виглядав, але то йому не помогло. Навіть дурнуватому псюрі вистачає мозків виглядати пристидженим, як запопасти, шо він краде яйця з курника.

— Не розумію, ти про шо, — каже він.

— То шо ж ти так виглядаєш, ніби сам чорт тобі в штани заліз і яйця стиснув? — спиталася я.

Тут брови йому перекривилися.

— Якшо той засранець Джо-молодший шось на мене набріхує… — зачав він.

— Джо-молодший на тебе ні бе, ні ме, ні кукуріку не казав, — кажу я, — того, Джо, можеш перестати грати кіна. Мені Селена повіла. Вона мені всьо розказала — як пробувала тебе піддобрити після того, як я тебе дзбанком ввалила, як ти їй за то відплатив і шо ти сказав буде, якшо вона комусь розкаже.

— От брехачка мала! — каже він і кидає газету на підлогу, ніби то шось доказує. — Мала брехачка і зачепа шмарката! Зара’ як візьму ременяку, а як носа сюда поткне — якшо хоч посміє сюда ше раз сунутися…

Він зачав вставати. Я одною рукою штовхнула його назад в крісло. То страшне як легко — штовхнути людину, яка хоче встати з крісла-гойдалки. Мені аж дивно стало, як то легко. Аякже, менше ніж три хвилини тому я була готова макітру йому розквасити поліном, і, може, то теж якось подіяло.

Очі в нього звузилися до тонких щілин, і він сказав, шо ліпше мені з ним не дрочитися.

— Ти вже так раз зробила, — каже він, — але то не значить, шо можеш так обсмілюватися кожний раз, як схочеш.

Я й сама так само думала, і то недавно, але то був далеко не час про то йому сказати.

— Можеш ті баляси для дружків своїх приберегти, — сказала я замість того. — Зара’ ти маєш не балакати, а слухати… і добре чути, шо я тобі кажу, бо я не шуткую. Якшо ше хоч раз чіпнеш Селену, я тебе в тюрму штату відправлю за розтління дитини або зґвалтування неповнолітньої, залежно від того, за шо тебе довше в холодній тримати будуть.

То його зворохобило. Він знов розтулив писок і просто сидів каменем хвильку, втуплювався в мене.

— Та ти ніколи… — зачав він, а далі стих. Бо ввидів, шо я то зроблю. То він і став кривдуватися, роздув ту нижню губу так, шо вже далі нема куда. — Її то ти послухала, та’? — каже він. — А мене навіть не питалася, як то, Долорес.

— А ти маєш шо сказати? — спиталася я його у відповідь. — Як мужик, якому чотири роки до сорока не вистачає, просить свою чотирнадцятирічну малу скинути труси, шоби подивитися, скілько в неї волосся на манді виросло, то шо, тому хлопові є шо сказати?

— Їй за місяць п’ятнадцять буде, — каже він так, ніби то всьо міняє. То була ше та погань, я вам кажу.

— Ти себе хоч чуєш? — спиталася я. — Ти чуєш, шо ти своїм язиком таляпаєш?

Він ше троха дивився на мене, а далі нахилився і підняв з підлоги газету.

— Відчепися, Долорес, — каже він своїм найвдатнішим зобидженим голосом, пожалійте мене. — Хочу дочитати.

Я хтіла видерти ту срану газету йому з рук і кинути в морду, але якби я так зробила, всьо би дойшло до кервавої бійки, а я не хтіла, шоби діти — особливо Селена — зайшли і шось таке ввиділи. Того я просто потягнулася й опустила її, обережно, великим пальцем.

— Перше ти мені пообіцяєш, шо відчепишся від Селени, — сказала я, — шоби ми забули про цей гімнистий трафунок. Ти мені пообіцяєш, шо більше ніколи в житті її так не чіпатимеш.

— Долорес, не… — зачинає він.

— Пообіцяй мені, Джо, бо я тобі з життя зроблю пекло.

— Думаєш, ти мене тим настрашиш? — кричить він. — Ти, сука, мені останні п’ятнадцять років на пекло перетворила — морда твоя погана ховається перед твоїм паршивим характером! Як не до вподоби тобі, який я є, сама винна!

— Ти навіть не знаєш, шо таке пекло, — сказала я, — але як не пообіцяєш мені лишити її в спокої, я тобі добре покажу.

— Добре! — волає він. — Добре, обіцяю! Всьо! Маєш! Втішилася?

— Так, — кажу я, хоч не тішилася.

Він більше ніколи не зможе мене нічим втішити. Навіть якби зробив чудо з хлібинами й рибинами. Я запланувала до кінця року або забрати дітей з хати, або поховати його. Шо конкретно вийде, мене не сильно обходило, але я не хтіла, шоби він знав, шо шось йому грозить, доки вже не буде запізно і він ніц не вдіє.

— Добре, — каже він. — То ми договорили й порішали, так, Долорес? — Але він дивився на мене, і в очах в нього шось дивне мерехтіло, і то мені не сильно подобалося. — Думаєш, така мудра, та’?

— Не знаю, — кажу я. — Я колись думала, шо маю троха розуму, але дивися, з ким я ділю одну хату.

— Та ну тебе, — каже він і далі дивиться на мене тим цікавим сиромудрим поглядом. — Думаєш, шо ти така перчена, аж певно через плече дивишся, чи зі сраки дим не йде, як підтираєшся. Але ти не всьо знаєш.

— Шо ти хочеш тим сказати?

— А ти подумай, — каже він і струшує газету, як якийсь багач, який хоче перевірити, чи не сильно йому того дня ринок акцій дошкулив. — Для такої мудрагельки, як ти, то не має бути тяжко.

Мені то не сподобалося, але я не продовжувала. З одного боку через то, шо не хтіла ше довше гупати палицею по осинім кублу, ніж треба було, але з другого боку то не всьо. Я дійсно думала, шо я мудра, мудріша за нього в усякім разі, і то було з другого боку. Я думала, якшо він попробує якось мені сам відомстити, я то завбачу хвилин за п’ять після того, як він зачне. Коротше кажучи, то була гординя, чиста звичайна гординя, і то, шо він уже зачав, мені навіть у голову не приходило.

Як діти прийшли зі склепу, я відправила хлопців до хати, а сама із Селеною пішла за хату. Там цілі зарослі кущів ожини, які в ту пору року були майже голі. Повівав троха вітерець, і вони від того тріщали. Самотній такий звук. Троха лячний. Там із землі стирчить велика біла брила, і ми на неї сіли. Над Східним рогом вийшла половина місяця, і як вона взяла мене за руки, то пальці в неї були такі самі холоднющі, як той місяць виглядав.

— Мені страшно заходити, мамо, — сказала вона, і голос у неї тремтів. — Я піду до Тані, можна? Будь ласочка, пусти мене до неї.

— Тобі не треба ніц боятися, рибонько, — кажу я. — Я про всьо подбала.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла вона, хоч по лиці її було видно, шо хоче — хоче в то вірити, більше ніж у хоч шось друге.

— Так і є, — сказала я. — Він пообіцяв відчепитися від тебе. Він не все дотримується обіцянок, але цеї дотримається, тепер, коли знає, шо я дивлюся і він не може розраховувати, шо ти змовчиш. І ше він до сраки на­пуджений.

— Напуджений… чого?

— Бо я сказала йому, шо як він хоч раз шось мерзенне тобі зробить, то я його відправлю в Шоушенк.

Селена хапнула ротом повітря і знову впилася пальцями мені в руки.

— Мамо, нащо?!

— Я так сказала, бо я так зроблю, — кажу я. — Ліпше, шоби ти то знала, Селено. Але я би так не переживала. Наступні чотири роки Джо до тебе, певно, і за десять футів не підійде… а далі ти вже в коледжі будеш. Якшо він шось і тримає в пошанівку в тім світі, то свою шкуру.

Вона пустила мою руку, повільно, але певно. Я ввиділа, як у неї на лиці знов показується надія і ше дешо. До неї ніби молодість верталася, і ото лиш тогди, як ми сиділи під місяцем коло того ожиннику, я зрозуміла, як вона постаршала тої осени.

— Бити не буде мене, точно? — спитала вона.

— Не буде, — кажу я. — Всьо добре.

І вона у всьо то повірила, поклала голову мені на плече й зачала плакати. То були сльози полегшення, отак чисто й просто. Через то, шо їй прийшлося так плакати, я зненавиділа Джо ше більше.

Я собі думаю, шо наступні пару ночей у мене в хаті була дівочка, яка спала ліпше, ніж за останні три місяці чи навіть більше… але я очей не склепляла. Я слухала, як коло мене хропів Джо, дивилася на нього тим внутрішнім оком і праг­ла обернутися та вигризти йому його іродське горло. Але я вже не була така скажена, як тогди, коли чуть не скосила його тою дровинякою. Тогди думки про дітей і шо з ними буде, як мене посадять за вбивство, не мали влади над тим внутрішнім оком, але пізніше, як я сказала Селені, шо вона в безпеці, і змогла троха охолонути, та влада з’явилася. І всьо одно, я знала, шо то, чого, найпевніше, хоче Селена, — шоби всьо було як колись, ніби її тато ніколи не робив того, шо робив, — бути не може. Навіть якшо дотримається обіцянки і більше ніколи її не чіпне, того не могло бути… і хоч би шо я там казала Селені, я не мала повної певності, шо він дотримається обіцянки. Скоріше чи пізніше такі хлопи, як Джо, здебільш переконують себе, шо можуть вийти сухими з води й на другий раз, як будуть троха обережнішими, можуть робити всьо, шо схочуть.

Коли я отак лежала нарешті в темноті та спокої, відповідь здавалася досить простою: треба забрати дітей і перебратися на материк, і то скоро. Тогди я була досить спокійна, але знала, шо довго так не буде. То внутрішнє око мені спокою не дасть. Як я закиплю на другий раз, воно вже дивитиметься ше гостріше, а Джо виглядатиме ше гірше, і, може, й не бути ні одної думки, яка мене від того втримає. То просто був новий вид люті, хоча би для мене, і мені ставало розуму якраз ввидіти, яка біда може з неї вийти, якшо я попущу. Я мусіла забрати нас із Літл-Тола до того, як то божевілля зірветься з ланца. І як я зробила перший крок до того, то дізналася, шо значив той цікавий сиромудрий погляд його. Ой, ше й як!

Я троха підождала, шоби всьо вляглося, а потому одного ранку в п’ятницю сіла на пором в одинадцятій годині на материк. Діти були в школі, а Джо був у відкритім морі з Майком Старґіллом і його братом Ґордоном, бавилися з пастками на лобстерів — він не мав би вернутися аж до заходу сонця.

Із собою я взяла розрахункові книжки дитячих рахунків. Ми відкладали їм на коледж, відколи малі народилися… Хоча би я відкладала, Джо було взагалі попри мешти, підуть вони в коледж чи нє. Усе, як доходило до тої теми, — і то, аякже, я її все зачіпала, — він майже все сидів у тім своїм сранім кріслі-гойдалці, ховав лице за «Еллсвортівським Американом» і вистромлював його лиш для того, шоби сказати: «Якого чорта ти так настроєна відправляти тих дітей у коледж, Долорес? Я в ніяких коледжах не вчився, і всьо зі мною нормально».

Ну, з дечим тяжко сперечатися, правда? Якшо Джо думає, шо читати газету, колупати кози в носі й витирати їх об коци на своїм кріслі — то значить, шо з ним всьо добре, то обговорювати шось не сильно є сенс. Там всьо безнадійно від самого початку. Але то таке. Доки я могла витягувати з нього свою чесну долю, як йому випадало шось нормальне, як тогди, коли він опинився в бригаді ремонту окружних доріг, мені було насрати, чи думає він, шо коледжами в країні керують комуняки. У ту зиму, як він робив у дорожній бригаді на материку, я з нього п’ятсот долярів вибила на їхні рахунки, і він ше скавулів, як то щеня. Казав, шо забираю всі його дивіденди. Але я ліпше знала, шо роблю, Енді. Можу свиню поцілювати, якшо то падло тої зими заробило менше ніж дві тисячі, чи, може, навіть дві з половиною.

— От чого ти все так мене пиляєш, Долорес? — пи­тався він.

— Мені би не приходилося, якби ти був достойним хлопом, який знає, шо взагалі треба робити для своїх дітей, — казала я йому, і всьо йшло знов по колу, ля-ля-ля. Деколи, Енді, мені то вже отут-во поперек горла ставало, але я майже все вибивала з нього то, шо мені належало для дітей. Я не могла вже сильно дратуватись і перестати то робити, бо в них не було більше нікого, хто би попантрував, аби вони в майбутнє не з порожніми кишенями заходили, як до того дойде.

За теперішніми мірками на тих рахунках не було багато — десь дві тисячі в Селени, вісімсот у Джо-молодшого і чотири-п’ять сотень у малого Піта, але то я говорю про 1962-й, а в ті дні то були досить дебелі гроші. Більше ніж доста, шоби втекти. Я надумала, шо зніму гроші з Пітового, а на інші два візьму чеками. Я вирішила зачати всьо спочатку й переїхати з дітьми аж у Портленд — знайти там хату і добру роботу. З нас ніхто не був звиклий до життя в місті, але людина до чого хочеш звикнути може, якшо треба. Та й у ті часи Портленд був просто великим містечком, не то шо теперка.

Як обжилася би, то могла би відкладати гроші, які прийдеться зняти, і я собі думала, шо то мені під силу. Навіть якби не вдалося, у мене мудрі діти, і я знала, шо є такі штуки, як стипендії. Якшо їм то не вдасться, то я вирішила, шо корона мені з голови не спаде, як візьму пару позик. Найважливіше було забрати їх геть — тогди то здавалося важливішим питанням, ніж коледж. Передусім головне, як писало на наліпці на старім тракторі «Фармол» Джо.

Я вже мало не сорок п’ять хвилин тринджу про Селену, але то не лиш вона через нього страждала. Їй найгірше перепало, але і Джо-молодший натерпівся чорної години від нього. У 1962-м йому було дванадцять, найліпший вік для парубків, але по його вигляду то тяжко було сказати. Він майже не всміхався, майже не сміявся, і то й недивно було. Він лиш-но до хати заходив, як тато до нього приставав, як горностай до курки, то сорочку заправити казав, то волосся зачесати, то не горбитися, то вирости й не вести себе, як якась баба, шо лиш у книжках сидить, бути нормальним хлопом. Як Джо-молодший не потрафив у Зіркову команду Малої ліги вліті перед тим, як я дізналася, шо з Селеною, то, як послухати його батька, можна було подумати, шо його з олімпійської команди легкоатлетів за допінг викинули. Ше до того додайте, шо він там видів, як тато з його старшою сестрою робив, і маєте щиру мороку, хлопче-горобче. Я деколи дивилася, як Джо-молодший дивиться на свого тата, і виділа в малого на лиці ненависть — чисту й щиру ненависть. І за тиждень-два до того, як я вирушила на материк з тими розрахунковими книжками в кишені, я зрозуміла, шо для тата в Джо-молодшого є своє внутрішнє око.

Далі був ше малий Піт. Як йому було вже чотири, він шнурочком тягався за Джо, підтягував пояс штанів так само, як Джо, і смикав себе за ніс та вуха, точно так само, як Джо. Малий Піт ше не мав там волосся, звісно, того просто вдавав. У перший день у першім класі він прийшов додому зашмарканий, замащений ззаду на штанах, із подряпаною щокою. Я сіла коло нього на сходах на ґанку, обняла за плечі та спитала, шо сталося. Він розповів, шо то той малий сраний жидяра Дікі О’Гара його штовхнув. Я йому сказала, шо «сраний» — то погане слово і його не можна говорити, а далі спитала, чи він знає, шо таке «жидяра». Мені було дуже цікаво почути, як він пояснить, якшо чесно.

— Канєшно, знаю, — каже він. — Жидяра — то тупий мудак, як Дікі О’Гара.

Я сказала йому, шо нє, то не так, і він спитав, шо ж воно тогди означає. Я сказала йому, шо то неважливо, але слово негарне, і я не хочу, шоби він його говорив. Він лиш блимав на мене очима й відквашував губу. На вигляд був ну викапаний батько. Селена боялася тата, Джо-молодший його ненавидів, але в дечім мене найбільше страшив якраз малий Піт, бо той хтів вирости точно таким самим, як він.

Тож я зібрала їхні розрахункові книжки з нижньої шухляди моєї маленької коробочки для прикрас (я їх там тримала, бо тогди то була єдина в мене річ із замком, а ключ носила на ланцюжку на шиї) і в пів першій зайшла в «Північний прибережний банк» у Джонспорті. Як підійшла моя черга, я просунула книжки касирці, сказала, шо хочу закрити всі три рахунки, й пояснила, як конкретно треба зняти гроші.

«Хвилинку, пані Сент-Джордж», — каже вона і йде в задню частину каси, шоби взяти рахунки. То ше було задовго до комп’ютерів, і вони мусіли багато шукати-перевіряти.

Вона їх вийняла, — я виділа всі три, — а далі відкрила і подивилася всередину. Між бровами в неї проявилася складка, і вона шось сказала другій жінці там. Вони троха постояли подивилися, поки я була з другого боку стійки, дивилася на них і казала собі, шо нема ніякої причини нервувати, а разом з тим всьо одно страшенно нервувала.

Далі, замість того, шоби вернутися до мене, касирка пішла до одної з тих пихатих комірок, шо вони офісами називають. Там були скляні стінки, і я виділа, як вона говорить із дрібним лисим хлопом у сірім костюмі та чорній краватці. Коли вона вернулася до стійки, то вже не мала при собі папок із рахунками. Вона їх лишила в того лисого хлопа на столі.

— Пані Сент-Джордж, я думаю, вам краще буде обговорити рахунки своїх дітей із паном Пізом, — каже вона і відсуває назад мені розрахункові книжки. Вона то так зробила боком долоні, ніби вони в якихось бацилах і якшо забагато чи задовго їх чіпати, можна чогось набратися.

— Чого? — спиталася я. — Шо не так із ними?

Тогди я вже й відказалася від думки, шо мені нема чого переживати. Серце калатало з подвійним темпом, а в роті всьо пересохло.

— Правда, не можу сказати, але я певна, що виникло непорозуміння і пан Піз допоможе з усім розібратися, — каже вона, але не дивиться мені в очі, і було видно, шо вона зовсім так не думає.

Я підійшла до того офісу так, ніби в мене на кожній нозі по двадцятифунтовій плиті з цементу. Я вже собі здогадувалася, шо ж могло статися, але я в житті не розуміла, як таке могло статися. Падоньку, я ж мала розрахункові книжки в себе, так? І Джо не міг узяти їх із коробочки й покласти назад, бо був би замок зломаний, але ж нє. Навіть якби він якось його відімкнув (а то вже сміхота, той хлоп не міг нормально фасолю на вилці від тареля до рота донести, шоби йому половина на коліна не сипалися), на розрахунко­вих книжках було би хоч написано, шо гроші знімали або печатка «РАХУНОК ЗАКРИТО» була би червоним чорнилом, як то в банках заведено… а там такого ніц не було.

І так само я знала, шо пан Піз мені скаже, шо мій чоловік начудив якоїсь хуйні, і тільки-но я попала в його офіс, якраз то він і сказав. Сказав, шо рахунки Джо-молодшого і малого Піта закрили два місяці тому, а Селенин — менше ніж два тижні тому. Джо то зробив якраз тогди, коли зробив, бо знав, шо я ніколи не клала на їхні рахунки гроші після Дня праці, доки не наникала у великім казанку на верхній полиці на кухні достатню суму, якою би потому платила за хату на Різдво.

Піз показав мені ті зелені листки в лінійку, де пишуть бухгалтери, і я ввиділа, шо Джо забрав останній великий кусок — п’ятсот долярів із рахунку Селени — через день після того, як я йому сказала, шо знаю, шо він чудить, а він сидів у кріслі своїм і сказав, шо я не всьо знаю. Тут він точно не злукавив.

Я купу разів пробігла очима по тих цифрах, а як підняла голову, пан Піз сидів навпроти мене, тер руки і вид­но, шо нервував. У нього на лисій голові блищали крапельки поту. Він так само, як я, розумів, шо сталося.

— Як бачите, пані Сент-Джордж, ці рахунки закрив ваш чоловік, і…

— Як таке може бути? — питаюся я в нього. Я кинула три розрахункові книжки йому на стіл. Вони голосно ляпнулися, і він якось кліпнув очима й відсахнувся. — Як таке може бути, якшо ті трикляті розрахункові книжки отутечки?

— Ну, — каже він, облизує губи й лупає, ніби ящірка, шо загоряє на гарячім камінні, — розумієте, пані Сент-Джордж, це є — це були — як ми кажемо, «опікунські депозитні рахунки». Це означає, що дитина, на чиє ім’я відкрито рахунок, може — могла — знімати з нього кошти за письмовим дозволом вас чи вашого чоловіка. Також це означає, що будь-хто з вас двох як батьків може знімати гроші з цих рахунків, коли і як завгодно. Як ви і зробили б сьогодні, якби гроші ще, кгм, були на рахунках.

— Але тут не вказано ніяких сраних виведень готівки! — кажу я, і я вже певно зачала кричати, бо люди в банку стали на нас озиратися. Я їх виділа через скляні стіни. Але чи не наплювати на то мені було. — Як він зняв гроші без цих сраних забірних книжок?

Той плішивий ше скоріше зачав терти руками. Звук був як від наждачки, і якби між них запхати суху палицю, він би запалив папірці від жуйок у себе в попільниці.

— Пані Сент-Джордж, якщо можна, постарайтеся, будь ласка, бути тихіше…

— Я за свій голос відповідаю, — кажу я, ше голосніше. — А ви відповідайте за то, як цей банк лєцтий робить свою роботу, шановний! Я так виджу, шо ви тут не сильно охочі відповідати.

Він узяв у себе зі столу якийсь листок паперу й подивився на нього.

— Тут написано, що ваш чоловік заявив, що книжки було втрачено, — нарешті каже він. — Він попросив видати йому нові. Це поширена…

— Поширена, курва мать! — волала я. — Ви мені не подзвонили! Ніхто з банку мені не подзвонив! Ті рахунки відкрили на нас двох, так мені пояснили, коли ми відкрили їх Селені й Джо-молодшому в п’ятдесят першому, і так само було, як відкрили Пітерові в п’ятдесят четвертому. Хочете мені сказати, шо відтогди правила поміняли?

— Пані Сент-Джордж… — зачав він, але так само міг і з повним ротом крекерів свистіти пробувати. Я мала сказати своє.

— Він вам розказав казочку, а ви й повірили — попросив нові книжки, і ви йому їх видали. Падоньку солодкий! А ви як взагалі думали, хто ті гроші на рахунок складав? Якшо думаєте, шо Джо Сент-Джордж, то ви дурніші, ніж виглядаєте!

Тут у банку вже всі перестали навіть вдавати, шо займаються своїми ділами. Всі просто завмерли на місці й дивилися на нас. Більшість собі, певно, думали, який цікавий цирк, якшо посудити по їхніх лицях, але мені от цікаво, чи тішилися би вони так само, якби гроші їхніх дітей на коледж відлетіли геть, як птаха у вирій. Пан Піз побуряковів, як стіна старої татової стодоли. Навіть пітна лиса макітра побагровіла в нього.

— Будь ласка, пані Сент-Джордж, — каже він. Тогди він уже виглядав так, шо от-от розплачеться. — Я вас запевняю, що те, що ми зробили, було не просто цілком законно, а й абсолютно стандартною банківською практикою.

Далі я стишила голос. Відчувала, як з мене тікає всьо світло. Джо мене обскакав, так, добряче обскакав, і теперка я не мусіла чекати другого разу, шоби сказати, шо ганьба мені.

— Може, і законно, а може, і нє, — кажу я. — Мені прийдеться затягнути вас у суд, шоби вивідати, так воно чи інак, правда ж, а в мене на то ні часу, ні грошей нема. Та й як на то пішло, я озвіріла не через то, законно то чи незаконно… а через то, як вам бодай раз у голову нікому не прийшло, шо ше комусь може схотітися знати, куда йдуть ті гроші. А ваші «стандартні банківські практики» шо, забороняють хоч раз, курва, подзвонити? От, номер прямо тут у тих формах написано, він не помінявся.

— Пані Сент-Джордж, мені дуже шкода, але…

— Якби було навпаки, — кажу я, — якби то я наплела історію про то, як загубилися книжки розрахункові і мені треба нові, якби то я зачала знімати гроші, які складалися одинадцять чи дванадцять років… ви би тогди шо, не подзвонили би Джо? Якби гроші ше були тут нині, я їх могла би зняти і прийшла би з таким наміренням, ви би йому не подзвонили, як тільки я за поріг вийшла, — просто з ввічливості, це маю на увазі, — і не сказали би, шо то його жінка вчворила?

Бо якраз такого я й чекала, Енді, — того й вибрала день, коли він був не вдома, а в Старґіллів. Я збиралася вернутися на острів, зібрати дітей і втікти світ-заочі ше до того, як Джо заїде під хату з блоком пива в одній руці та судком для обіду в другій.

Піз подивився на мене й роззявився. Далі закрив рота й більше ніц не говорив. Та йому і не треба було. Відповідь була просто в нього на лиці написана. Само собою, шо він — або хтось другий із банку — подзвонив би Джо і не переставав би, доки не додзвонився б. Чого? Того шо Джо — хазяїн у домі, от чого. І того ніхто й не завдав собі клопоту розповісти мені, бо я просто його жінка. Шо я можу тямити в грошах, окрім як заробляти пару копійчин, коли на колінах відтираю підлогу, плінтуси й унітази? Якшо господар дому вирішив зняти всі дитячі гроші на коледж, то в нього ну точно є якась, курва, добра причина, і навіть як нема, то ніц, бо він же господар дому і він всьо вирішує. Та шо там його жінка, всьо, за шо вона відповідає, — то за плінтуси, унітази й обіди з курятиною по неділях.

— Пані Сент-Джордж, якщо виникла якась проблема, — говорив Піз, — мені дуже прикро, але…

— Якшо ше раз скажеш, шо тобі прикро, я тобі так по сраці надаю, шо станеш як квазімодо, — кажу я, але по правді то ніякої загрози, шоби я так йому зробила, не було. Прямо тогди я не чула, шо мені стане сили навіть банку з-під пива через дорогу перекопнути. — Скажи мені лиш одно, і я собі піду по своїх справах: ті гроші потрачені?

— Я не можу цього знати! — пищить він своїм манірним, троха шокованим голосом. Можна було подумати, шо я йому сказала показати свою піську, а я покажу свою.

— Джо все життя з вашим банком мав справу, — кажу я. — Він міг би поїхати в Макаяс чи Коламбія-Фолз і сховати ту грошву в якімсь банку там, але він то не зробив — дуже вже він дурний, лінивий і закоренілий. Нє, він або поскладав їх у парочку слоїків мейсона і десь поховав, або поклав прямо сюда ж. От шо я хочу знати — чи відкривав мій чоловік тут якісь нові рахунки за останні пару місяців.

Але то більше відчувалося так, шо я мушу знати, Енді. Поки взнавала, як він мене здурив, мене аж нудити зачало, і то було зле, але не знати, чи він ту всю суму якось проциндрив… ото мене просто вбивало.

— Чи він… це конфіденційна інформація! — каже він, і тут уже можна було подумати, шо я йому сказала помацати мою, а я помацаю його.

— Ая, — кажу я. — Я так і думала. Я вас прошу порушити правило. Я лиш дивлюся на вас і виджу, шо ви не з тих хлопів, які таке роблять часто. Видно, шо то проти ваших принципів. Але то гроші моїх дітей, пане Піз, і він набрехав, шоби їх дістати. Ви самі знаєте. Докази онде-во лежать у вас на столі. То брехня, яка би не подіяла, якби цей банк — ваш банк — мав звичку дзвонити.

Він прокашлюється і каже:

— Ми не зобов’язані…

— Я то знаю, — кажу я. Я хтіла взяти його за шкварки й потрясти, але виділа, шо то ніц доброго не дасть — він не з тих хлопів був. Та й моя мама все казала, шо на мед більше мух зловиш, ніж на оцет, і я знала, шо то є правда. — Я то знаю, але подумайте про горе й біль, від якого ви би мене вберегли, якби просто один раз подзвонили. І якшо хочете чимсь за то відігратися, — я знаю, шо не мусите, але якби раптом захтіли, — то прошу вас, скажіть, чи відкрив він тут рахунок чи мені зачинати копати ями навколо хати. Будь ласка, я нікому ніц не скажу. Христом-Богом клянуся вам.

Він сидів, тарабанив пальцями по тих зелених бухгалтерських листках. Нігті в нього були чистісінькі, і виглядало так, ніби в нього професійний манікюр, хоча, думаю, то не дуже правдоподібно — ми ж про Джонспорт 1962 року говоримо. Певно, жінка йому робила. Ті гарні рівні нігті глухо погупували по папері, щораз як опускалися, і я подумала, шо ніц він мені не поможе, такий хлоп, як він, — нє. Шо йому до тих острів’ян і їхніх клопотів? Срака в нього прикрита, от шо йому найголовніше.

Але коли він таки заговорив, мені троха встидно стало за то, шо я думала про всіх хлопів і про нього конкретно.

— Я не можу щось перевірити, коли ви тут сидите, пані Сент-Джордж, — каже він. — Давайте так, ви сходите в «Гомінкий буй», візьмете там собі вергуна та добру чашку гарячої кави? Видно, що вам би вона не завадила. А я підійду до вас за п’ятнадцять хвилин. Ні, краще десь за пів години.

— Дякую, — сказала я. — Дуже й дуже вам дякую.

Він зітхнув і зачав знов збирати докупи папери.

— Я, певно, здурів, — каже він, а далі троха нервово посміявся.

— Нє, — відказала я йому. — Ви помагаєте жінці, якій більше нема куда піти, і всьо.

— Завжди мав слабкість перед панянками в біді, — каже він. — За пів години я підійду. Може, навіть трохи довше.

— Але ж прийдете?

— Так, — сказав він. — Прийду.

І він таки прийшов, але минуло десь хвилин сорок п’ять, а не пів години, і як він нарешті дойшов до «Буя», я вже в принципі змирилася, шо він мене лишить напризволяще. Далі, як він нарешті прийшов, я подумала, шо новини в нього для мене кепські. Подумала, шо то в нього на лиці написано.

Він троха постояв у дверях, добре подивився, чи нема кого в ресторані, шо могли би йому наробити біди, якби ввиділи його тут зі мною після тої моєї всьої катавасії в банку. Далі підійшов до місця в куті, де я сиділа, сів навпроти і каже:

— Гроші поки ще в банку. Більша частина принаймні. Трохи менше ніж три тисячі доларів.

— Дякувати Богові! — сказала я.

— Ну, — каже він, — але це була найкраща частина. Погано те, що новий рахунок лише на його ім’я.

— Та ясне діло, — сказала я. — Ніяких нових розрахункових книжок підписувати він мені точно не давав. Так би виказав себе в своїх каверзах, правда?

— Багато жінок і так не знали би, — каже він. Він прокашлявся, поcмикав себе за краватку, далі скоро оглянувся, хто там зайшов, бо над дверима дзенькнуло. — Багато жінок підписують все, що чоловіки кладуть перед ними.

— Ну, я до тих жінок не належу, — кажу я.

— Я помітив, — відказує він, троха сухо. — Отже, я зробив, що ви просили, а тепер мені вже справді треба повертатися в банк. Дуже шкода, що не маю часу випити з вами кави.

— Знаєте, — кажу я, — в тім троха сумніваюся.

— Та, відверто кажучи, я теж, — каже він. Але він подав мені руку, шоби потиснути, ніби хлопові, і я в тім ввиділа комплімент. Я сиділа на місці, доки він не пішов, а як діво­чка підійшла спитати, чи не треба мені підлити кави, я їй сказала дякую, у мене вже від першої кислотний розлад шлунку. У мене він дійсно був, але не через каву.

Людина все може знайти шось, за шо можна подякувати, як би похмуро не було, і як я верталася на пором, то була вдячна, шо хоч ніц не спакувала в дорогу. Так мені би прийшлося всьо розпаковувати. І ше я була рада, шо не сказала Селені. Я планувала, але врешті побоялася, шо то буде завеликий для неї секрет і вона розкаже комусь із подружок, а так, може, і до Джо дойти. Я навіть собі думала, шо вона може впертися і казати, шо не хоче нікуда їхати. Я не думала, шо то дуже можливо, по тім, як вона відскакувала від Джо кожний раз, як він був близько коло неї, але коли маєте діло з дівками в такім віці, може бути всяке, шо лиш можна собі уявити.

То я й мала троха подяк Богові, але ідей якихось не мала. Я не могла просто зняти гроші з нашого спільного з Джо рахунку, там було десь сорок шість долярів, а наш чековий рахунок — то ше більше посміховисько було. Якшо ми там ше не перевищили ліміт тогди, то значить були близько до того. І я не збиралася просто вхопити дітей і чкурнути. Нє, пані та панове. Якби я так зробила, Джо би стратив усі ті гроші просто зі злості. Я то знала, так само як і то, шо мене Долорес звати. Він уже встиг три сотні звідти протринькати, якшо вірити панові Пізу… а з тих трьох тисяч, шо лишилися, я сама десь дві з поло­виною відложила — я їх чесно заробила тим, шо цілісіньке літо натирала підлогу, мила вікна й вішала простирадла тої блядської суки Віри Донован на шість прищіпок, а не лиш на чотири. То не було так зле, як виявилося взимі, але то і не в парку погуляти, далеко не так.

Ми з дітьми всьо одно поїдемо, то я вже собі вирішила твердо, але шоб мені провалитися, злидарями ми не піде­мо. Мої діти заслуговують на свої гроші. Як верталася на острів, стояла на носовій палубі «Принцеси», а свіжий вітер з відкритого моря розрізався пополовині мені об лице і розносив волосся зі скронь, я знала, шо дістану собі з нього ті гроші. От шо я не знала — то, як я то зроблю.

Життя йшло собі далі. Якшо дивитися лиш збоку, то і не виглядало так, ніби шось помінялося. На острові ніколи ніби ніц не міняється… якшо лише збоку дивитися. Але в житті є безконечно більше, ніж тіло видить збоку, і як мінімум для мене то, шо було всередині, тої осени виглядало зовсім по-другому. То, як я виділа речі, помінялося, і, певно, то було найважніше. То я вже кажу не лиш про то третє око. Як Пітова паперова відьма пропала, а на її місце прийшли картинки з індичками й піліґримами, я всьо, шо мені треба було, виділа своїми двома нормальними очима.

Той жадний свинячий погляд, яким Джо деколи їв Селену, як вона була в халаті, наприклад, або як призирався до її задниці, як вона нахилялася, шоби дістати митку з умивальника. То, як вона обходила його, коли він сидів у своїм кріслі, а вона проходила через вітальню до себе в кімнату, як вона дивилася, шоби точно не чіпнути його рукою, як передавала таріль, коли вечеряли. У мене через то серце краялося від сорому й жалю, але ше я так лютувала через то, шо майже весь час ходила зла як меґера. Він же її батько, Господи Боже, у неї у венах його кров, у неї його чорне ірландське волосся і дрібні дисплазійні пальці, але очі в нього ставали круглі, як тарелі, коли в неї бодай бретелька ліфчика на плече з’їжджала.

Я виділа, як Джо-молодший також обходить його, а як Джо його шось питав, той не відповідав, коли була така можливість, а як відповідав, то лиш бурмотів шось. Па­м’я­таю, як Джо-молодший приніс мені свій реферат про президента Рузвельта, як вчителька йому його вернула. Вона поклала А+ і написала спереду, шо то вона перший раз кладе таку оцінку за роботу з історії за двадцять років на роботі, і вона думає, шо таке можна навіть у газеті опублікувати. Я спиталася, чи не хоче він попробувати надіслати то в «Еллсвортівський Американ» чи, може, «Таймз» у Бар-Гарбор. Сказала, шо заплачу за пошту. Він лиш похитав головою і посміявся. То був такий його сміх, шо мені не дуже подобався. Грубий і цинічний, як у його тата.

— І шоби він пів року з мене не злазив? — питає він. — Та нє, дякую. Не чула, як тато його називає Франклін Д. Жидвельт?

Я його так і виджу, як теперка, Енді, лиш дванадцять років, а вже вимахав ледво не шість футів, стоїть на заднім ґанку, руки глибоко в кишенях, і дивиться на мене, як я тримаю його реферат з А+. Пам’ятаю, як він трошечка всміхався кутиками рота. Не було ніякої доброти в тій усмішці, ніяких веселощів, ніякого щастя. Він всміхався, як його тато, хоч я так ніколи і не змогла йому того сказати.

— Зі всіх президентів тато Рузвельта ненавидить найбільше, — сказав він мені. — Того я і вибрав його для реферату. Віддай мені. Піду спалю в печі.

— Ніц ти не спалиш, хлопче-горобче, — кажу я, — а як хочеш відчути, як то, коли твоя мама скидає тебе через перила ґанку на палісадник, то лиш попробуй в мене забрати.

Він стенув плечима. І то він так само зробив, як Джо, але усміхнувся вже ширше, і та усмішка була приємніша, ніж у його тата за всьо життя.

— Добре, — сказав він. — Лиш так, шоб він не видів, добре?

Я пообіцяла, і він собі побіг бавитися в баскетбол зі своїм другом Ренді Ґіґорі. Я дивилася йому в спину, тримала реферат і думала, шо то шойно між нами було. Більше думала про то, як він дістав від учительки перше А+ за її двадцять років у школі і шо він то дістав, бо вибрав на реферат президента, якого його тато ненавидить найбільше.

Далі був ше малий Піт, шо все розмахував сракою, як ходив, відквашував нижню губу, обзивав людей жидами і в три з п’яти днів школи лишався після уроків за хуліганство. Якось прийшлося мені йти забирати його, бо він із кимсь побився і так ударив якогось малого в голову, шо в того з вуха кров пішла. А тато його того вечора сказав: «Ну, тепер буде знати, як ставати тобі на дорозі, шо, нє, Піті?» Я ввиділа, як у малого загорілися очі, коли Джо то йому сказав, і як Джо ласкаво відніс його до ліжка десь через годину. Тої осени було так, ніби я виділа шо хочеш, крім того, шо мені треба було найбільше… як із ним дати раду.

Знаєте, хто мені поміг із тим? Віра. Чесне слово — сама Віра Донован. Вона була єдина, хто взагалі знав, шо я була зробила, хоча би дотепер. І вона мені й підкинула ту ідею.

Усі п’ятдесяті Доновани — ну, то я про Віру з дітьми — були найлітнішими зі всіх літників. Вони приїздили на День пам’яти, цілісіньке літо були на острові, а на День праці верталися в Балтимор. Не знаю, чи можна було за ними звіряти годинник, але календар — то точно. У середу після того, як вони їхали, я брала із собою ватагу на прибирання, і ми там всьо відпуцовували вздовж і впоперек, перестеляли ліжка, накривали меблі, збирали дитячі іграшки і складали складені пазли стосом у підвал. Мені здається, шо до 1960-го, як помер господар, там було з триста штук тих пазлів, поскладаних між кусками картону і вже порослих цвіллю. Я могла так капітально там прибирати, бо знала, шо майже напевно до Дня пам’яти на другий рік ніхто в ту хату не зайде.

Була й пара винятків, аякже. Того року, як вродився малий Піт, вони прибули на острів на День подяки (хата була повністю утеплена до зими, і нам із того смішно було, але звісно шо літні люди майже все і є смішні), а за пару років вони приїхали на Різдво. Я пам’ятаю, шо на Різдво діти Донованів зрання взяли з собою Селену і Джо-молодшого совгатися на санах, і як Селена прийшла додому через три години на Світанковім горбі, щоки в неї були червонющі, як яблучка, і очі блискали, як брильянти. Їй тогди десь вісім-дев’ять було, але було видно, як ясний день, шо вона вклепалася, як коса до каменя, в Дональда Донована.

Ну, значить, одного року в них на острові був День подяки, іншого Різдво, та й усьо. Вони були літники… ну хоча би Майкл Донован і діти. Віра була звідкись іздалеку, але кінець кінцем вона виявилася не меншою остров’ян­кою, ніж ото я. Як не більшою.

У 1961-му всьо зачалося десь так само, як у всі інші роки, хоч її чоловік і був розбився на машині за рік до того, — вона з дітьми прибула на День пам’яти, і Віра взялася в’язати та складати пазли, збирати мушлі, курити дзиґари і проводити свою особливу годину коктейлів Віри Донован, шо зачиналася в п’ятій, а закінчувалася в пів десятій. Але всьо було і не зовсім так, і я то виділа, а я ж просто найнятою робітницею була. Діти були похмурі й небалакучі, досі сумували за татом, певно, а десь після Четвертого липня всі троє погиркалися як лєцті пси, як їли в «На гавані». Пам’ятаю, шо Джиммі де Віт, який тогди там робив кельнером, сказав, шо там шось про машину було.

Хоч би шо там було, але діти в той же день поїхали. Той жеребець забрав їх на материк великим моторним човном, шо в них був, і, певно, ше якийсь наймит забрав їх уже звідти далі. Відтогди я їх ні разу не виділа. Віра лишилася. Було видно, шо вона не тішиться, але лишилася. Того літа з нею бути було тяжко. Вона, певно, п’ять чи шість дочасних дівчат позвільняла до Дня праці, а як я дивилася, як «Принцеса» відбуває з доку і вона на ній, то думала, шо на друге літо ми вже ну точно її не ввидимо, якшо не довше. Вона ж поладнає зі своїми дітьми — мусить, бо вони — то всьо, шо в неї тепер є, — а як їм надоїв Літл-Тол, вона їх послухає і поїдуть вони кудась інакше. Урешті, вони вже повиростали, могли робити, шо хтіли, і вона мала то признати.

От ви тепер і видите, як зле я тогди знала Віру Донован. Тота кицюня могла не признавати ні хера і ше маленьку дульку, як їй того не хтілося. Вона прибула на поромі в День пам’яти 1962 року — сама-одна — і пробула на острові аж до Дня праці. Вона приїхала сама й не мала ні для мене, ні для ше когось бодай одного доброго слова, пила як не в себе й більшість часу виглядала як стара з косою, але вона прибула, жила тут, складала свої пазли, ходила гуляти — уже геть сама — і збирала мушлі на пляжі, всьо як усе. Якось вона мені сказала, шо думає, шо Дональд і Гельґа в серпні будуть у Соснині (вони так все цю свою хату називали, ти, Енді, то, певно, знаєш, але сумніваюся, шо Ненсі також), але вони так і не приїхали.

От якраз в 1962-му вона зачала регулярно приїздити після Дня праці. Вона подзвонила посеред жовтня і попросила мене підготувати хату, і я так і зробила. Вона побула три дні — той жеребець прибув із нею і жив у кімнаті над гаражем — і знов поїхала. Перед тим вона мені подзвонила і сказала, шоби Даґі Теперт перевірив грубку і шоби я не накривала меблі. «Тепер, як справи чоловіка нарешті залагоджено, ти мене будеш бачити набагато частіше, — каже вона. — Може, й більше, ніж тобі того хотілося б, Долорес. І, сподіваюся, дітей також». Але шось в її голосі я вчула, шо, думаю, вона сама знала, шо там більше бажаного, ніж дійсного, ше тогди вона то знала.

На другий раз вона прибула ближче до кінця листопада, за тиждень після Дня подяки, і відразу подзвонила мені, шоби я пропилососила всюда й перестелила ліжка. Дітей із нею, само собою, не було — то був навчальний тиждень, — але вона сказала, шо, може, вони в останню хвилину надумають приїхати до неї на вихідні, а не лишатися в пансіонатах, де вчилися. Вона, певно, добре знала, шо так не буде, але в душі Віра була скауткою — вірила в підготовку, аякже.

Я змогла прийти відразу, бо то був ледачий час на остро­ві для людей із такою роботою, як я. Я дошкандибала туда під холодним дощем, голови не підіймала, а думками десь літала собі, як у всі дні, відколи взнала, шо з дитячими грішми. У банк я ходила майже цілий місяць тому, і мене то жерло відтогди, як ото кислота з батарейки роз’їдає діру в одязі, як десь капне.

Я не могла нормально їсти, не могла спати більше як три години підряд, бо мене будили якісь жахіття, ледве пам’ятала, шо треба міняти білизну. Ніколи я не переставала думати про то, шо Джо чудив із Селеною, про гроші, які він потягнув із банку, і як мені їх назад дістати. Я знала, шо треба троха перестати про то думати, шоби дістати відповідь, — якшо буде можливість, відповідь сама прийде до мене, — але я ніби не могла ніц із тим удіяти. Навіть як думки десь таки відходили ненадовго, від найменшої дріботи вони неслися далі перевертом у ту саму діру. Я застрягла на місці, божеволіла, і, певно, то і є справжня причина, чого я взагалі заговорила з Вірою про то, шо сталося.

Я точно не планувала з нею балакати. Вона була така нерозважна, як левиця з колючкою в лапі, відколи вигулькнула тут у травні, після того як умер її чоловік, і я не хтіла виливати душу жінці, яка так велася, ніби весь світ для неї тепер як купа гімна. Але як я в той день прийшла, її настрій нарешті поліпшився.

Вона була на кухні, пришпилювала до коркової дошки на стіні коло дверей комори статтю, яку була вирізала з передовиці «Бостон Ґлоуб». Та й каже мені:

— Ти подивися, Долорес, — якщо нам пощастить і погода посприяє, то наступного літа дещо цікаве зможемо побачити.

Я по цей день заголовок тої статті пам’ятаю, дослівно, навіть як стілько років минуло, бо як я то прочитала, у мене всередині гейби шось перевернулося. «НАСТУПНОГО ЛІТА НЕБО НОВОЇ АНГЛІЇ ЗАТЬМАРИТЬ ПОВНЕ СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ», — було там написано. Там ше була маленька карта тої частини Мейну, де буде видно затемнення, і Віра поставила на місці Літл-Толу маленьку цятку червоною ручкою.

— Іншого такого не буде до кінця наступного століття, — каже вона. — То хіба вже наші правнуки побачать, Долорес, але нас уже давно не буде… тому нам краще цим помилуватися!

— У той день, певно, лити буде як з відра, — кажу я й майже не думаю про то, але мені спало на гадку, шо, враховуючи гіркий настрій, з яким Віра жила, відколи вмер її чоловік, вона ше гаркне на мене за ті слова. Але Віра посміялася і спустилася вниз, шось собі мугикала. Я пам’ятаю, як подумала, шо в неї в голові погода дійсно змінилася. Вона не лиш мугикала, а ше й зовсім не виглядала як з перепою.

Десь за дві години я була в неї в кімнаті, перестеляла ліжко, в якім вона стілько часу безпорадно пролежить у пізніші роки. Вона сиділа в кріслі коло вікна, в’язала квадратну афганську накривку й так і наспівувала. Грубка була включена, але тепло ше не прийшло, — шоби ті великі хати розігріти, то ше діждати треба, хоч утеплені вони, хоч нє, — і вона накинула собі на плечі рожеву шаль. На той час вітер із заходу вже подужчав, і дощ, шо зачав капотіти по вікні коло неї, видавав такий звук, ніби піском по склу кидали. Як я звідти виглянула, то ввиділа цівочку світла з гаража, шо значило, шо той жеребець був тут, у квартирі зверху, в теплі й добрі, як у Бога за пазухою.

Я підтикувала кутики нижньої простині (ніяких простиней на ґумках у домі Віри Донован, ви шо, з дуба впали, — на ґумках було би надто легко), і хоч троха не думала ні про Джо, ні про дітей, аж тут у мене затряслася нижня губа. Перестань, сказала я собі. Вже, перестань. Але губа не переставала. Далі й верхня затряслася. І враз мені очі заповнило слізьми, ноги стали ватні, я сіла на постіль і розплакалася.

Нє. Нє.

Якшо я вже правду розказую, то най буде всьо до кінця. Суть у тім, шо я не просто плакала. Я прикрила фартухом лице й ридала. Я змучилася, закрутилася і вже не мог­ла більше думати. Я вже купу тижнів мало шо спала і, хоч убийте, не виділа, як мені жити далі. І в голову мені постійно та сама думка приходила, шо, певно, ти, Долорес, змилилася. Певно, ти таки думала теперка про Джо і дітей. І звісно, шо так. Уже до того дойшло, шо я не могла думати більше ні про шо, і того я і ревіла.

Не знаю, скілько я так плакала, але знаю, шо як нарешті перестала, по всім лиці в мене були шмарки, ніс забило, і я так задихалася, ніби естафету пробігла. Я боялася опускати фартух, бо думала собі, шо тогди Віра скаже: «Вау, Долорес, ну й виставу ж ти показала. У п’ятницю можеш забрати свою останню зарплату. Кенопенскі, — так звали того чорнороба, Енді, я от нарешті згадала, — тобі передасть». То було дуже в її стилі. Але всьо було в її стилі. Навіть у ті часи поведінку Віри тяжко було передбачити, ше до того, як у неї з голови весь смалець витік.

Як я нарешті відірвала фартух від лиця, вона сиділа коло вікна з в’язанням на колінах, дивилася на мене, ніби я якийсь новий інтересний вид жуків. Пам’ятаю, шо повзучі тіні дощу збігали по обрисах вікон у неї на щоках і чолі.

— Долорес, — сказала вона, — тільки, будь ласка, не кажи мені, що тобі забракло толку і та зловісна тварина тобі ще одну дитину гопнула.

Секунду я найменшого поняття не мала, про шо вона говорить, — коли вона сказала «гопнула», я зразу згадала собі той вечір, як Джо влупив мене поліном, а я його дзбанком. Далі мені в голові шось клацнуло, і я засміялася. Лиш пару секунд минуло, і я реготала так само голосно, як перед тим плакала, і не могла ніц подіяти, так само як перед тим. Я знала, шо то здебільш від страху, — сама думка про то, шоби знов завагітніти від Джо, — то, певно, найгірше, шо могло мені стрелити в голову, і сам факт, шо ми більше не займалися тим, від чого є діти, ніяк не помагав, — але знати, від чого я сміюся, не помагало то спинити.

Віра дивилася на мене ше секунду-дві, а далі взяла своє в’язання з колін і знов стала його порати, спокійна як удав. Навіть знов мугикати зачала. Так, гейби коли економка сидить в неї на незаправленім ліжку й реве, як корова без бика, — то абсолютно нормальна штука в її світі. Якшо так, то в Донованів у Балтиморі, певно, якісь дуже особливі наймити.

Через якийсь час сміх знов перейшов у сльози, як ото дощ переходить у сніг у зимових шквалах, коли вітер у правильнім напрямі міняється. Нарешті всьо то зійшло наніц, і я просто сиділа на ліжку, змучена й завстиджена… але якось і прочищена.

— Вибачте, мадам Донован, — кажу я. — Мені правда жаль, шо так вийшло.

— Віра, — каже вона.

— Перепрошую? — питаюся в неї.

— Віра, — повторює вона. — Я наполягаю, щоб усі жінки, які в мене на ліжку мали істерики, надалі називали мене моїм християнським іменем.

— Не знаю, шо мені зайшло, — сказала я.

— Ой, — відразу каже вона, — а я думаю, що знаєш. Іди вмийся, Долорес, — ти виглядаєш так, ніби лицем у шпинатне пюре залізла. Можеш скористатися моєю ванною.

Я пішла туда вмити лице, але довго не виходила. Якшо чесно, я троха боялася виходити. Я перестала думати, шо вона мене звільнить, як вона сказала називати її Вірою замість мадам Донован, — так із людьми, з якими хочуть за п’ять хвилин попрощатися, не обходяться, — але не знала, шо вона буде робила. Вона могла бути жорстока. Якшо ви хоч то не зрозуміли з моєї розповіді, то я дарма час стратила. Вона могла боляче вколоти туда і коли їй того хтілося, і як вона то робила, то колола щосили.

— Долорес, ти там що, втопилася? — кличе вона мене, і я вже знала, шо далі затягувати не можна. Я закрутила воду, витерла лице й зайшла назад до неї в спальню. Я відразу знов зачала вибачатися, але вона на то лиш махнула. Вона так і дивилася на мене, як на якогось жука, шо раніше не виділа такого ніколи.

— Жінко, ти розумієш, що ти мене всратися як налякала, — каже вона. — Всі ці роки я була впевнена, що ти не здатна плакати — думала, що ти з каменю витесана.

Я шось пробурмотіла про то, як не маю часу відпочити.

— Та я бачу, що не маєш, — каже вона. — У тебе пара «луї вітонів» під очима, а руки набрали дрібного фривольного тремору.

— Шо в мене під очима? — спиталася я.

— Не звертай уваги, — каже вона. — Розказуй, що сталося. Зальот — то єдине, що мені спало на думку як причи­на такого неочікуваного прориву, і, мушу визнати, це досі єдина річ, про яку я думаю. Тому, Долорес, просвіти мене.

— Я не можу, — кажу я, і шоб мені провалитися, якби я не чула, шо всьо то знов зачинає гуркотати в мені, як від заводної ручки татового старого «форда-модель-а», як неправильно її тримати. Якшо не буду обережна, то скоро знов впинюся на тім ліжку з фартухом на лиці.

— Можеш і розкажеш, — сказала Віра. — Ти ж не будеш тут цілий день завивати на всю округу. У мене заболить голова й доведеться пити аспірин. Ненавиджу пити аспірин. У мене від нього оболонка шлунка запалюється.

Я сіла на крайчик ліжка й подивилася на неї. Відкрила рота без найменшого поняття, шо звідти вийде. Вийшло таке:

— Мій чоловік хоче трахнути свою ж доньку, а як я пішла, шоби зняти їхні гроші на коледж, аби забрати її з хлопцями геть, то взнала, шо він усьо до останньої копійки звідти потягнув. Нє, я не з каменю. Зовсім не з каменю я.

Я знов зачала ревіти і ше троха плакала, але не так сильно, як перед тим, і не так, шоб аж ховати лице за фартухом. Як лишилося лиш схлипувати, вона сказала мені переповісти всю історію, від самого початку, і ніц не забути.

І я переповіла. Я би не повірила, шо могла би хоч комусь то розказати, а тим більше Вірі Донован, у якої і гроші, і хата в Балтиморі, і домашній жеребець, якого вона трима­ла коло себе не лиш для того, шоб «симонізував» їй машину[15], але я їй таки розповіла і чула, як з кожним словом тягар на серці слабне. Я виговорила всьо, як вона мені і сказала.

— І от я в тупику, — закінчила я. — Не знаю, шо робити з тим курвим сином. Думаю, шо я можу дозбирати потрібну суму десь, якшо спакую дітей і заберу їх на материк, — я ніколи тяжко робити не боялася, — але суть не в тім.

— А в чому тоді суть? — спитала вона мене. Афганська накривка, яку вона в’язала, була майже готова — таких шпарких пальців, як у неї, я ні в кого не виділа.

— Він вже всьо зробив, крім як доньку свою ґвалтувати, — кажу я. — Він так її напудив, шо вона може так ніколи і не відійти від того до самої смерти, і він ше й заплатив собі за то винагороду, ледво не три тисячі долярів, за свої ж паршиві діяння. Я йому не дам просто так із тим піти — от у чім суть.

— Хіба? — каже вона тим своїм лагідним голосом, а її спиці такі клац-клац-клац, а по вікнах стікає дощ, а в неї на щоках і чолі корчаться тіні, як чорні вени. Як дивилася тогди на неї, то згадала історію, яку мені баба розказувала про трьох сестер у зірках, які плетуть наші життя… Одна крутить веретено, одна тримає, одна обрізає нитку, коли їй стріляє в голову. Здається, останню звали Атропос. Навіть якшо нє, від того імені мене щоразу трусить.

— Так, — кажу я їй, — але, курва, шо з того, якшо я не виджу, як мені з ним зробити то, шо він заслужив.

Клац-клац-клац. Коло неї було горня чаю, і вона спи­нилася, шоби сьорбнути. Ше прийде час, як вона, відай, попробує пити чай через праве вухо й залиється «тетлівським» шампунем, але в той день восени 1962 року вона була скоромудра як не знати хто. Коли вона глянула на мене, очі її ніби свердлили в мені діру прямо наскрізь.

— Що тут найгірше, Долорес? — нарешті питає вона, відкладає горня і знов береться в’язати. — Що би ти сказала найгірше? Не для Селени чи хлопців, а для тебе?

Мені навіть секунди думати не треба було.

— Шо той скурвий син із мене посміявся, — кажу я. — От шо найгірше. Я деколи в нього на лиці то виджу. Я йому того не казала, але він точно знає, шо я перевірила ті рахунки, добре він то, курва, знає і знає, шо я знаю.

— То може бути лише твоя уява, — каже вона.

— Мені по цимбалах, навіть якшо так, — одразу шпарю я. — Я так чуюся.

— Так, — каже вона, — важливо те, як ти почуваєшся. Я погоджуюся. Далі, Долорес.

«Шо значить далі?» — хтіла спитати я. Ото й усьо. Але певно нє, бо ше дешо вискочило, як чорт із коробки.

— Він би з мене не сміявся, — кажу я, — якби знав, яка я вже пару разів була близька до того, шоби навічно йому очі стулити.

Вона лиш сидить і дивиться на мене, ті темні тонкі тіні ловлять одна другу в неї на лиці й закривають очі, шоби я в них ніц не відчитала, і знов мені згадуються ті жінки в зорях, шо нитки плетуть. Особливо та, шо з ножицями.

— Страшно мені, — кажу я. — Не через нього, а через себе. Як ближчим часом не заберу від нього дітей, буде якась біда. Я то точно знаю. В мене всередині шось є, і воно чимраз гірше.

— Око? — спокійно питає вона, і як мені тогди морозом сипонуло! Вона ніби знайшла якесь вікно мені в голову й подивилася прямо мені в думки. — Щось таке, як око?

— А ви звідки знаєте? — прошепотіла я, і як сиділа там, руки мені сиротами вкрилися, а саму зачало трясти.

— Знаю, — каже вона й зачинає в’язати новий рядок. — Я все про це знаю, Долорес.

— Ну… Я ж його порішу, як не буду стерегтися. От чого я боюся. Тогди можна й забути за гроші. Тогди можна про всьо забути.

— Маячня, — каже вона, а спиці все клац-клац-клац у неї на колінах. — Чоловіки щодня вмирають, Долорес. От просто зараз якийсь один та вмирає, поки ми тут сидимо й розмовляємо. Вони вмирають і лишають дружинам свої гроші. — Вона докінчила рядок і підняла на мене очі, та я всьо одно не виділа, шо там у неї в очах, через ті тіні від дощу. Вони повзли й корчилися в неї на лиці, як змії.

— Я ж мала б знати, правда? — каже вона. — Сама подивися, що з моїм трапилося.

Я не могла ніц сказати. Язик мені присох до піднебіння, як кузка до липучки.

— Нещасний випадок, — каже вона чистим голосом, майже як шкільна вчителька, — деколи стає для нещасної жінки найкращим другом.

— Шо ви хочете сказати? — спиталася я. Лиш шепнула, але мене троха здивувало, шо я бодай то з себе видушила.

— Та що тобі завгодно, — каже вона. А потому як зашкірилася — не просто всміхнулася, а вишкірилася. Чесно тобі скажу, Енді, у мене кров схолола від того. — Голов­не пам’ятати, що твоє — те його, а що його — те твоє. Якби нещасний випадок стався, наприклад, із ним, гроші, які в нього на рахунку в банку, стали б твоїми. Такий закон у цій нашій величній країні.

Очима вона припала до мене, лиш на секунду тіні пропали, і я чітко змогла в них подивитися. Як увиділа, то мусіла відразу скоро відвернутися. Зовні Віра була холодна, як дитя на брилі льоду, але всередині температура виглядала вища, десь так само гаряче, як посеред лісової пожежі, так мені здалося. Надто гаряче, шоб такі, як я, ше дивилися, то точно.

— Велика річ — закон, Долорес, — каже вона. — А як із кепським чоловіком стається кепський випадок, то теж, буває, трапляється інша велика річ.

— Ви хочете сказати… — зачала я. Тогди я могла лиш-но легенько шепотати, не більше.

— Я нічого не хочу сказати, — каже вона. У ті часи, ­коли Віра вирішувала, шо для неї тема закрита, вона її затраскувала, як книжку. Вона сховала своє в’язання назад у кошик і встала. — Але я тобі от що скажу: те ліжко саме не постелиться, як будеш на ньому сидіти. Я піду вниз поставлю воду на чай. Може, як тут закінчиш, захочеш зійти й скуштувати мого яблучного пирога, що я привезла з материка. Якщо пощастить, я, може, і кульку ванільного морозива докладу.