Долорес Клейборн

— Я знаю, — кажу я, — але якшо раптом треба буде якоїсь помочі, ти ж знаєш, кому подзвонити, правда?

Ґейл на то розсміялася.

— Не хвилюйся, — каже вона. — Ти за останній тиждень тут сьомим потом облилася — і мадам Донован то знає так само, як і я. Вона не хоче тебе тут видіти до завтра до ранку, і я так само.

— Ну добре, — кажу я, далі роблю троха паузу. Вона чекала, шо я попрощаюся, а коли скажу шось друге, вона на то зверне особливу увагу… і якраз того мені й треба було. — А ти раптом не виділа десь там Джо, правда? — питаюся в неї.

— Джо? — перепитує вона. — Твого Джо?

— Ая.

— Нє… ніколи його тут не виділа. А шо питаєш?

— Та він шось удома не ночував.

— Йой, Долорес! — каже вона, одночасно налякано і з інтересом. — Шо, запив?

— Та ясне діло шо, — кажу я. — Я не то шоби переживаю — то ж не перший раз він десь завіявся і вночі на місяць вив. Він ше прийде. Такі лайдаки все вертаються.

Далі я закінчила розмову й відчула, шо я досить добре посадила перше зерно.

Я зробила собі грінку з топленим сиром на ланч, але не могла її їсти. Від запаху сиру і смаженого хліба в мене шлунок розпікся і спітнів. Замість того я випила дві «аспі­ринки» і прилягла. Не думала, шо засну, але заснула. Як встала, була майже четверта, якраз час ше пару зернят посадити. Я подзвонила друзям Джо — звісно, лиш тим кільком, шо мали телефони, — і попитала кожного, чи не виділи його. Він не прийшов додому вчора, сказала я, його дотеперка вдома нема, і я зачинаю переживати. Вони мені всі, звісно шо, сказали, шо нє, і кожний хтів почути всі криваві деталі, але я лиш одному шось сказала, то був Томмі Андерсон — певно, того, шо я знала, як Джо раніше хвалився перед Томмі про то, як він тримає свою жінку в шорах, а бідний дурний Томмі то й ковтав. Навіть там я дивилася, шоби не перестаратися. Лиш сказала, шо ми з Джо посварилися і Джо, скоріше за все, пішов із хати лютий. Я того вечора ше троха обдзвонила людей, навіть пару раз тих, кому вже дзвонила, і була втішена, шо історія вже троха розходиться.

Тої ночі я зле спала. Мала страшні сни. Один був про Джо. Він стояв на дні криниці, дивився на мене білим лицем із темними колами над носом, шо з ними він виглядав так, ніби собі по вуглині в око запхав. Він сказав, шо йому одиноко, і постійно просив скочити до нього в криницю, шоби йому було веселіше.

Інший сон був гірший, бо там була Селена. Їй було чотири роки, і вона була в рожевій сукенці, яку їй бабця Тріша купила, перед тим як умерла. Селена підійшла до мене в палісадник, і я ввиділа в неї в руках кравецькі ножиці. Я потягнулася до них рукою, але вона лиш похитала головою. «То я все винна, і я мушу заплатити», — сказала вона. Далі піднесла ножиці до лиця і відрізала собі ними ніс — чик. Він упав у болото між її маленьких чорних капців із доброї шкіри, і я зірвалася з ліжка від крику. Була лиш четверта, але я вже за ту ніч наспалася, і розуму мені стало, шоби то зрозуміти.

У сьомій я знов подзвонила Вірі. Того разу трубку підняв Кенопенскі. Я сказала йому, шо знаю, шо Віра чекає на мене зрання, але я не зможу прийти, як мінімум доти, доки не взнаю, де мій чоловік. Я сказала, шо його вже другу ніч як нема, але як він пив, то довше одної ночі не загулював.

Десь ближче до кінця розмови Віра сама взяла другий апарат і запитала мене, шо діється.

— Я, здається, чоловіка свого прогаяла, — кажу я.

Пару секунд вона не казала ніц, і я би цілий пляцок дала, шоби знати, про шо вона думала. Далі вона обізвалась і сказала, шо якби була на моїм місці й прогаяла Джо Сент-Джорджа, її би то зовсім не хвилювало.

— Ну, — кажу я, — у нас троє дітей, і ми якось до нього звикли. Я прийду пізніше, як він об’явиться.

— Усе нормально, — каже вона, а далі: — Теде, ти ще тут?

— Так, Віро, — каже він.

— Ну то йди зроби щось чоловіче, — каже вона. — Забий щось чи переверни. Мені однаково, хоч щось.

— Так, Віро, — повторює він, і там вчулося клацання на лінії, як повісив трубку.

Ше пару секунд Віра всьо одно мовчала. А далі каже:

— Може, в нього стався нещасний випадок, Долорес.

— Так, — кажу я. — Я і не здивуюся, якшо та. Він останні тижні багато пив, а позавчора, як я попробувала поговорити з ним за дитячі гроші, то чуть не задушив мене.

— Ой… справді? — каже вона. Минуло ше пару секунд, а потому вона сказала: — Нехай щастить, Долорес.

— Дякую, — кажу я. — Мені то зайвим не буде.

— Якщо я можу чимсь допомогти, дай мені знати.

— Дуже гарно з вашого боку, — сказала я їй.

— Не варто дякувати, — каже вона. — Я просто дуже не хотіла б тебе втратити. Важко в наш час відшукати хатніх робітниць, які не підмітають бруд під килими.

«Вже не сказано буде про робітниць, які можуть запам’я­тати, яким боком треба класти килимки під дверима», — подумала я, але не сказала. Лиш подякувала їй і поклала трубку. Зачекала ше пів години й подзвонила Ґеррету Тібодо. Чогось такого модного й нового, як шеф поліції, в ті дні на Літл-Толі не було. Ґеррет був місцевим констеблем. Він заступив на ту посаду після Едґара Шеріка, якого розбив інсульт у 1960-му.

Я розповіла йому, шо Джо не було вдома останні дві ночі і я зачинаю хвилюватися. Ґеррет говорив сильно розма­зано — так, гейби він із ліжка не так давно встав, не встиг навіть кави зрання випити, — але сказав, шо зв’я­жеться з поліцією штату на материку й попитає пару людей на острові. Я знала, шо то будуть ті самі люди, яким я вже дзвонила, — деяким по два рази, — але я того не сказала. Ґеррет закінчив словами, шо певен, я ввиджу Джо ше до обіду. «Та сто процентів, старий ти пердун, — подумала я, як клала трубку, — а ше свині свистіти вміють». Думаю, в того хлопа мозків ставало, шоби заспівати «Янкі Дудл»[24], поки сере на унітазі, але сумніваюся, шо він усі слова пам’ятав.

Минув цілий, бляха, тиждень, доки вони його знайшли, і весь той час я чуть із розуму не сходила. Селена приїхала в середу. Я їй подзвонила під вечір у вівторок і сказала, шо її тато десь пропав і то зачинає виглядати троха серйозно. Спитала її, чи хоче вона додому, та сказала, шо хоче. Меліса Керон — мама Тані, знаєте, — поїхала її забрати. Я лишила хлопців там, де вони й були, — на початку мені й одної Селени отак-во ставало. Вона запопала мене на городику в четвер, ше за цілих два дні до того, як вони нарешті найдуть Джо, і каже:

— Мамо, можеш мені дешо сказати?

— Так, дитиночко, — кажу я. Думаю, я говорила відносно спокійно, але й догадувалася, шо зара’ буде, — та звісно, шо догадувалася.

— Ти йому шось зробила? — питає вона.

Раптом мені знову ввидівся той сон — Селена в чотири рочки у своїй гарній рожевій суконці піднімає мої кравецькі ножиці й відрізає собі носа. І я подумала — помолилася: «Господи, прошу Тебе, поможи мені збрехати своїй доньці. Прошу Тебе, Боже. Я більше ніц Тебе в житті не попрошу, лиш поможи мені так збрехати своїй доньці, аби вона повірила й ніколи не засумнівалася».

— Нє, — кажу я. Я була в садових рукавицях, але зняла їх, шоби покласти голі руки їй на плечі. Подивилася їй прямо в очі. — Нє, Селено, — сказала я їй. — Він був п’яний і страшний, і душив мене так, шо полишав отакі синяки на шиї, але я йому ніц не зробила. Я лиш утікла, і то я зробила, бо сильно боялася лишатися. Ти ж то розумієш, правда? Розумієш і не виниш мене? Ти ж знаєш, як то, боятися його. Так?

Вона кивнула, але очі від мене не відводила. Тогди вони в неї були сині й темніші, ніж я колись виділа, — кольору океану відразу за шквальною лінією. А очима в себе в голові я ввиділа, як блискають леза ножиць і її носик-кнопочка ляпається на землю. І я вам скажу, шо я думаю, — думаю, в той день Бог лиш наполовину відповів на мою молитву. Я так примітила, він зазвичай усе так на них відповідає. Ні одна брехня, яку я пізніше розказувала про Джо, не була така добра, як та, шо я сказала Селені в той спекотний липневий день серед бобів і вогирків… та чи повірила вона мені? Чи повірила й ні разу не засумнівалася? Як би мені того не хтілося, але відповісти «так» я не можу. От від сумніву її очі і стали такі темні, як ніколи.

— Найбільше, в чім я винна, — кажу я, — то в тім, шо купила йому пляшку того трійла, — у тім, шо хтіла йому шось купити, аби був добрим зі мною, — а мала би ліпше подумати.

Вона ше з хвилину на мене дивилася, а далі нагнулася і взяла мішечок з вогирками, які я зібрала.

— Добре, — сказала вона. — Я ці заберу до хати, шоби ти не несла.

І на тім усьо. Ми більше про то ніколи не говорили, ні до того, як його найшли, ні після. Вона, певно, багато чула, шо про мене балакають, і на острові, і в школі, але більше ніколи вона ту тему зі мною не зачіпала. От тогди та холоднеча й зачала пробиратися, у той день на городі. І тогди між нами з’явилася перша тріщина в стіні, яку родини ставлять між собою і рештою світу. Відтогди вона лиш росла і росла, та тріщина. Вона мені дзвонить і пише, регулярно, як по годиннику, на тім вона знається, але ми всьо одно розділені. Ми як чужі. Всьо, шо я зробила, — то найбільше для Селени, не для хлопців чи через гроші, які їхній тато хтів украсти. Здебільш якраз через Селену я підвела його до смерти, і врятувати її від нього мені коштувало втратити найглибшу частину її любови до мене. Якось я чула, як тато каже, шо Бог, коли створив світ, то підсунув нам рохлю, і чим більше живу, тим більше розумію, шо він мав на увазі. І знаєте, шо з того найгірше? Деколи то смішно. Деколи настілько смішно, шо мусиш сміятися, навіть як усьо навколо тебе валиться.

Тим часом Ґеррет Тібодо і його закадичні братчики робили всьо, шо тільки можна, лиш не шукали Джо. Дойшло до того, шо я думала, мені прийдеться самій на нього натрафити, хоч як мені то не подобалося. Якби не гроші, я була би рада лишити його там, унизу, аж до Останньої сурми. Але гроші були в Джонспорті, лежали на банківськім рахунку з його іменем, і мені не хтілося чекати сім років, шоби його оголосили юридично загиблим і я могла їх дістати. Селена піде в коледж через троха більше ніж два роки, і їй треба буде троха тих грошей на початках.

Думка, шо Джо міг узяти ту пляшку в ліс за хатою і чи то стати в капкан чи під мухою десь упасти в темноті, поки йшов додому, нарешті зачала ходити поміж люду. Ґеррет заявляв, шо то його ідея, але в то мені страшенно тяжко повірити, бо я ж із ним у школу ходила. Одним словом. У четвер вдень він повісив на дверях муніципалітету таб­личку, шоби записувалися, хто хоче, і в суботу зрання — через тиждень після затемнення — зібрав пошукову групу із сорока чи п’ятдесяти чоловік.

Вони стали в шеренгу коло краю Високопутного лісу з боку Східного рогу й рухалися до нашої хати через ліси, а далі через Росіянську лужину. Я виділа, як вони проходять через ту лужину десь коло першої, сміються й шуткують, але сміху вже не було, як вони зайшли на нашу територію і в ожинник.

Я стояла коло вхідних дверей, дивилася, як вони підходять, а серце мені билося аж десь під горлом. Пам’ятаю, як думала, шо хоч Селени вдома нема — вона пішла до Лорі Ленґіл, — хоч якесь благо. Тогди я стала думати, шо через усі ті чагарі вони скажуть просто, шо хай то всьо йде до сраки, і перестануть шукати скоріше, ніж долізуть до тої старої криниці. Але вони йшли далі. Зненацька я вчула, як кричить Сонні Бенойт: «Чуєш, Ґеррет! Іди сюда! Уже йди сюда!» — і знала, шо ліпше то чи гірше, але Джо знайшли.

Само собою, шо далі був розтин. Вони його провели в той же день, як знайшли, і, певно, він ше тривав, коли Джек з Алішою Фоберами привезли хлопців додому, десь як смеркалося. Піт плакав, але він виглядав зовсім оторопілим, — не думаю, шо він до кінця розумів, шо сталося з його татом. А от Джо-молодший розумів, і як він мене відвів у бік поговорити, я думала, він запитає мене то саме, шо Селена, та вже наладилася говорити ту саму брехню. Але він мене спитав шось геть друге.

— Ма, — каже він, — якшо я радий, шо він умер, Бог мене відправить у пекло?

— Джої, людина не може керувати тим, шо відчуває, і, я думаю, Бог про то знає, — сказала я.

Тут він розплакався і сказав таке, шо розбило мені серце.

— Я пробував його любити, — от шо він мені сказав. — Я все пробував, але він мені не дав.

Я обійняла його так сильно, як могла. Думаю, тогди я найближче була до того, шоби заплакати, за всю ту істо­рію… але маєте пам’ятати, шо я зле спала й ше тогди поняття зеленого не мала, чим воно всьо скінчиться.

Висновки дізнання мали оголосити у вівторок, і Люсьєн Мерсьєр, який завідував тогди єдиним моргом на Літл-Толі, сказав, шо мені нарешті дозволять поховати Джо на «Дубах» у середу. Але в понеділок перед виснов­ками Ґеррет зателефонував і запитав, чи я можу зайти до нього на пару хвилин. Того дзвінка я чекала й боялася, але шо мені ше було робити, то я попросила Селену, шоби нагодувала хлопців на ланч, і пішла. Ґеррет був не сам. З ним ше був доктор, Джон Маколіф. У принципі, я десь такого й чекала, але серце мені всьо одно в грудях опустилося.

Тогди Маколіф був окружним патанатомом. Він вмер через три роки, як снігоочисник врізався в його «фолькс­ваґен-жук». Після того на ту роботу заступив Генрі Браяртон. Якби ту посаду в шістдесят третім займав Браяртон, мені би було набагато легше в голові через ту розмову. Браяртон мудріший, ніж старий Ґеррет Тібодо, але лиш трошка. А от Джон Маколіф… у нього розум був як лампа, шо світить із Батисканського маяка.

Він був щирий бондовий[25] шотландець, який опинився в цих краях відразу, як скінчилася Друга світова, гей-гу берр[26] і всьо таке. Думаю, він, певно, був громадянином Америки, бо докторував і мав посаду окружну, але було добре чути, шо він нетутешній. Але мені то не важило. Я знала, шо прийдеться з ним стрітися, хоч американець він, хоч шотландець, хоч який безбожник-китайоза.

У нього було сніжно-біле волосся, хоч йому й сорок п’ять не було ше, і такі яскраві й різкі сині очі, шо виглядали, як біти на дриль. Як дивився на тебе, то ніби прямо в голову тобі заглядав і складав там думки за алфавітом. Лиш-но я ввиділа, шо він сидить за столом коло Ґеррета, і вчула, як закриваються двері в решту міської канцелярії, знала, шо то, шо буде на наступний день на материку, то і яйця виїденого не варте. Реальне дізнання буде робитися тут, у тій дрібній конторі констебля, де на одній стіні висить календар «Вебер Ойл», а на другій — знимка Ґерретової мами.

— Вибачай, шо турбую тебе в час скорботи, — сказав Ґеррет. Він тер руки, троха нервував, то мені нагадало пана Піза в банку. Але в Ґеррета, певно, було більше мозо­лів на руках, бо звук, шо чувся, як він сував ними туда-­сюда, був гейби тонким наждаком совгали по сухій дошці. — Але доктор, пан Маколіф, має до тебе кілька запитань.

Зі збентеженого виду на лиці Ґеррета, коли той дивився на доктора, було видно, шо він сам не знає, які то запитання, і то мене настрашило ше більше. Мені не подобалося, шо гадки того спритного шотландця настілько серйозні, шо він тримає їх при собі й не дає бідному Ґеррету Тібодо можливості всьо пересрати.

— Прийміть мої щонайглибші кондоленції, мосьпані Сент-Джордж, — каже Маколіф тим своїм густим шотландським акцентом. Він був хлоп невеликий, але всьо одно такий компактний і кріпкий. Мав гарні вусики, такі самі білі, як волосся на голові, був вбраний у вовняний костюм-трійку і не був подібним на місцевих шо за говіркою, шо за виглядом. А ті сині очі свердлили мені чоло, і я ввиділа, шо він до мене ані краплі співчуття не має, шо би він там не балакав. А може, і до нікого він того чуття не мав… і до себе так само. — Я вельми, вельми спочуваю вашому безголів’ю та пені.

«Абсолютно, а якшо я в то повірю, ти мені ше порозказуєш, — подумала я. — Останній раз, шо ти шось там чував, то хіба як треба було в платний виходок зайти, а в тебе шнурочок на копійці тріснув». Але я зібралася з думками й не хтіла ніяк показувати, як мені страшно. Може, він зловив мене, а може, й нє. Мусите пам’ятати, я ж то думала, він мені скаже, шо як вони положили Джо на стіл у підвалі окружної лікарні та розчепірили йому пальці, звідти випав кусочок білого нейлону, клаптик жіночої комбінації. Таке могло бути, нехай, але я не збиралася скулюватися від його очей, шоб він із того тішився. А він звик до того, шо людям незручно, як він на них дивиться. Він то сприймав як належне й любив.

— Дуже вам дякую, — сказала я.

— Чи не були б ви такі ласкаві присісти, мосьпані? — питає він так, ніби ми в його кабінеті, а не в старого переляканого Ґеррета.

Я сіла, а він запитав, чи не даю я йому дозвіл закурити. Я сказала йому, шо лампа й так уже горить, наскілько я виджу. Він засміявся, ніби я шось смішне сказала… але його очі не сміялися. Він дістав із кишені піджака велику чорну трубку з вересу й набив її. Поки то робив, так само не відводив від мене очей. Навіть як затиснув її зубами і з трубки йшов дим, він весь час дивився на мене. Від того мене трясло, як ті очі так заглядали на мене через дим, і я знов подумала про Батисканський маяк — кажуть, шо він світить майже на дві милі, навіть уночі, коли туман такий, шо руками згрібай.

Я зачала троха щулитися від того погляду, хоч зов­сім не намірялася то робити, а далі подумала, як Віра Донован каже: «Маячня — чоловіки щодня вмирають, Долорес». Я подумала, шо Маколіф міг дивитися на Віру, аж доки в нього ті очі не повипадали би, а вона хіба, може би, ноги з одної на другу перехрестила. Від тої думки мене троха попустило, і я знов затихла. Лиш склала руки собі на сумці й чекала, доки він шось скаже.

Нарешті, як він увидів, шо я не впаду з крісла на коліна, шоби признаватися, шо забила свого чоловіка, — йому би, певно, сподобалося ше, шоби я ревіла, як гімнюшка, — він витягнув трубку з рота і сказав:

— Ви повідомили констеблеві, що саме внаслідок дій вашого чоловіка у вас на шиї облишилися ці синці, мосьпані Сент-Джордж.

— Ая, — кажу я.

— Що з ним сиділи на ґанку й обсервували затемнення, коли знічев’я у вас зав’язався конфлікт.

— Ая.

— І чи міг би я поцікавитися, про якого роду конфлікт ідеться?

— Зверха гроші, — кажу я, — знизу пиятика.

— Однак ви ж самотужки придбали йому алкоголь, яким він і довів себе в той день до кондиції сп’яніння, мосьпані Сент-Джордж! Чи ж не так?

— Ая, — кажу я. Я чула, шо хочу ше шось сказати, якось пояснити, але я того не зробила, хоч і могла. Якраз того Маколіф і хтів, розумієте? Шоби я знов летіла вперед. Шоби допояснювалася до якоїсь камери тюремної.

Нарешті він перестав чекати. Покрутив пальцями, ніби шось його дратувало, а далі знов учепився в мене тими очима-маяками.

— Після інциденту з удушенням ви облишили свого чоловіка. Ви подалися на Росіянську лужину, що розташована дорогою на Східний ріг, де планували подивитися затемнення на самоті.

— Ая.

Тут він як нахилиться до мене, дрібними руками та дрібними колінами вперед, і каже:

— Мосьпані Сент-Джордж, а чи відомо вам, у якому напрямку в той день спостерігався рух вітру?

То було як у той день у листопаді шістдесят другого, коли я чуть не звалилася в ту стару криницю, — я ніби вчула той самий тріскучий шум і подумала: «Обережно, Долорес Клейборн. Будь ой яка обережна. Нині такі криниці всюди, і цей хлоп, бляха-муха, знає, де кожна з них».

— Нє, — кажу я. — Не знаю. А та як я не знаю, звідки носився вітер, то значить, шо день був спокійний.

— По правді, тогди був лиш такий, малий бриз… — зачав говорити Ґеррет, але Маколіф підняв руку й обрубав його, як ножем.

— Західний, — сказав він. — Західний вітер, західний бриз, якщо вам так до вподоби, від семи до дев’яти миль на годину, з поривами до п’ятнадцяти. Мені видається дивним, мосьпані Сент-Джордж, що той вітер не доніс вам крики вашого чоловіка, коли ви перебували на Росіянській лужині, за якихось пів милі від нього.

Я ніц не говорила як мінімум секунди три. Я собі постановила, шо буду рахувати до трьох перед тим як відповідати на хоч якесь із його питань. То могло помогти мені, не дати рухатися дуже скоро, шоби ше звалитися в якусь яму, шо він для мене підготовив. Але Маколіф, відай, подумав, шо зловив мене від самого початку, бо нахилився в кріслі, і можу поклястися, шо на пару секунд очі в нього з яскраво-синіх стали калено-білими.

— А мені не дивно, — кажу я. — Як мінімум того, шо сім миль на годину — то чистий сміх у душний день, а не вітер. А ше того, шо там у протоці стояла ціла купа човнів, і всі одне другому гуділи. Та й звідки ви знаєте, шо він узагалі кричав? Ви ж то точно його не чули.

Він відкинувся, видно було, шо троха розчарований.

— Це відносно розумне виснування, — каже він. — Нам відомо, що саме падіння його не вбило, а свідчення судмедексперта чітко вказують на те, що він пережив принаймні один тривалий період перебування при свідомості. Мосьпані Сент-Джордж, якби ви впали в стару криницю й виявили в себе зламану щиколотку, гомілку, чотири ребра й розтягнений зап’ясток, чи не кричали б ви на допомогу і спасіння?

Я зачекала три секунди, кожний раз додавала між ними гарного коника, а далі сказала:

— Ну, я ж не впала в криницю, пане Маколіф. То був Джо, а він пив.

— Саме так, — веде далі Маколіф. — Ви придбали йому пляшку скотчу, хоча всі, з ким я вів розмови, стверджують, що вам остогидло те, що він п’є, хоча коли він пив, то ставав неприємним і буйним. Ви придбали йому пляшку скотчу, і він не просто випив, він був у кондиції сильного сп’яніння. Він був істотно п’яний. Також його рот був наповнений кров’ю, а сорочка вкрита нею аж до самого ременя. Якщо поєднати цей факт зі знанням про зламані ребра й супровідні ушкодження легень, чи знаєте ви, про що це свідчить?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три, гарненький коник.

— Нє, — кажу я.

— Кілька зламаних ребер протнули легені. Такі травми повсякчас призводять до кровотечі, але рідко настільки обширної. Я можу виснувати, що така кровотеча була, мабуть, спричинена тим, що загиблий неодноразово кричав про зарятунок.

Так він і сказав, Енді, — зарятунок.

То не було питання, але я всьо одно порахувала до трьох перед тим, як сказати:

— Ви думаєте, шо він там кричав на поміч. У тім суть, так?

— Ні, мосьпані, — каже він. — Я не просто так думаю. Я маю моральну певність.

Того разу я вже не чекала.

— Пане Маколіф, — кажу, — ви думаєте, шо то я свого чоловіка в криницю кинула?

То його троха стрепенуло. Очі-маяки не просто блимнули, а на пару секунд відразу пригасли. Він ше троха покрутив-повертів свою трубку, далі запхав її назад у рота й потягнув, а весь той час думав, як розібратися з тим.

Перше ніж він шось надумав, вступився Ґеррет. Лице в нього було червоне, як редька.

— Долорес, — каже він, — я впевнений, шо ніхто не думає… маю на увазі, ніхто і не роздумував про то, шо…

— Стоп, — вступає Маколіф. Я на пару секунд збила його з думки, але ввиділа, шо він без особливих проблем до неї вернувся. — Я про це роздумував. Ви, безперечно, усвідомлюєте, мосьпані Сент-Джордж, що частиною моєї роботи є…

— Ой, та ви так не морочтеся тим «мосьпані Сент-Джордж», — кажу я. — Як хочете мене винуватити в тім, шо я скинула свого чоловіка в криницю і стояла над ним, поки той горланив на поміч, то вперед, можете називати мене просто Долорес.

Я не то шоби пробувала дюґнути його тогди, Енді, але най мене грім поб’є, якшо я всьо одно то зробила — другий раз за стілько хвилин. Сумніваюся, шо його так хтось сповідав ше від медуніверситету.

— Ніхто ні в чому вас не звинувачує, мосьпані Сент-Джордж, — каже він весь затиснений, але очі його мені підказали: «Принаймні поки що».

— А, ну то добре, — кажу я. — Бо сама думка, шо я скинула Джо в криницю, — ну то чиста дурниця, розумієте. Він від мене важчий фунтів на п’ятдесят, то як мінімум, а певно, й ше більше. За останні роки він добре жиром обріс. До того ж він не боявся пускати в діло кулаки, як хтось йому перечив чи ставав на дорозі. Я вам то кажу як жінка його, шістнадцять років у шлюбі, але ви й купу других людей можете знайти, які вам то саме скажуть.

Ясне діло, шо Джо вже давно мене не бив, але я ніколи й не пробувала шось поміняти в головах більшості людей з острова, які вже добре звикли до тої картини, і прямо тогди, як Маколіф своїми синіми очима хтів мені в голову залізти, я була дуже тим втішена.

— Ніхто не стверджує, начебто ви штовхнули його в криницю, — каже той шотландець. Уже зачинав скоро відступати. Я в нього по лиці виділа, шо він сам то розуміє, але поняття не має, як то так вийшло. На лиці в нього писалося, шо то я мала би відступати. — Проте він, найпевніше, лементував, розумієте. Мабуть, робив це довго — може, й годинами — і досить гучно.

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три.

— Ага, я, певно, розумію, шо ви хочете сказати, — кажу я. — Певно, ви думаєте, шо він упав туда випадково, а я його чула, але вдавала глуху. То ви то хочете сказати?

У нього по лиці я ввиділа, шо то якраз то, шо він хтів сказати. Я ше ввиділа, шо він злий, бо всьо пішло не так, як він собі планував, як у нього все всьо йшло в таких розпитах. На щоках у нього виступило по ясно-червоній плямці. Я була рада то видіти, бо так і хтіла, шоби він злився. З такими хлопами, як Маколіф, легше мати діло, як вони злі, бо такі, як він, звикли зберігати спокій тогди, як інші навколо них його втрачають.

— Мосьпані Сент-Джордж, нам тут із вами буде вельми складно досягти хоч якихось успіхів, якщо ви продовжите відповідати на мої запитання власними.

— Ну але ж ви ніц не спиталися, пане Маколіф, — кажу я, лупаючи на нього широкими невинними очима. — Ви сказали, шо Джо, певно, горланив — «лементував», так ви сказали, якшо точно, — того я просто й спиталася, чи…

— Гаразд, гаразд, — каже він і так кидає свою трубку в Ґерретову попільницю з латуні, шо аж дзенькнуло. Тепер очі в нього аж горіли, а на чолі виросла червона смуга, шо кольором якраз пасувала до плямок на щоках. — Чи чули ви, мосьпані Сент-Джордж, як він кликав на допомогу?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник…

— Джоне, я не думаю, шо є аж така потреба напускати­ся на ту жінку, — ввірвався Ґеррет, із таким голосом, шо йому незручно, як ніколи, і, курча, ше й знов збив кон­центрацію тому малому дженджикуватому шотландцю. Я чуть уголос не засміялася. Якби не витримала, було би мені зле, я в тім не сумніваюся, але всьо одно було близько.

Маколіф махнув руками й каже Ґерретові:

— Ви погодилися, щоб я з цим розібрався.

Бідний старий Ґеррет відкинувся в себе в кріслі так скоро, шо чуть не беркицьнувся з нього, і ну точно собі шось у шиї скрутив.

— Добре, добре, не треба гарячкувати, — буркоче він.

Маколіф обернувся до мене, готовий уже повторити питання, але я йому того не вділила. Тогди я вже дорахувалася майже до десяти.

— Нє, — кажу я. — Я не чула ніц, лиш людей у протоці, які гуділи в гудки і на всю голову вересканили, як зачалося затемнення.

Він чекав, шо я ше шось скажу, — показував свій трюк, як сидіти тихо, а люди най самі летять у гущак, — і між нами затягувалася тишина. Я просто тримала руки складеними зверху в себе на сумочці й думала, най собі тягнеться. Він дивився на мене, а я на нього.

«Ти говоритимеш зі мною, жінко, — було в його очах. — Ти розповіси мені все, що я хочу почути… двічі, якщо я так схочу».

А мої очі їм відвічали: «Та нє, куме. Можеш скілько хоч’ сидіти й свердлити мене тими барвінковими ромбовими бітами на місці очей, хоч доки пекло не замерзне, але більше ні слова з мене не витягнеш, якшо сам писка не розтулиш і не спитаєш».

Отак ми й лупали одно на друге, дуелювали очима, можна сказати, і ближче до кінця я чула, шо слабну, хочу йому шось сказати, навіть якшо просто: «Вас мама не вчила, шо витріщатися негарно?» Тут заговорив Ґеррет — точніше його черево. Воно видало довгий звук «брой-й-й-й-й-н-н-н-н-н-н-н-н».

Маколіф глянув на нього, згиджений, аж не можу, і Ґеррет витягнув свій кишеньковий ніж і зачав чистити собі ним нігті. Маколіф із внутрішньої частини свого вовняного піджака (вовняного! в липні!) витягнув записник, шось там подивився, далі сховав назад.

— Він пробував вилізти, — каже він так просто, як хтось міг би сказати «Маю зустріч в обід».

По відчуттях було так, ніби хтось мене в крижі м’ясною вилкою штрикнув, там, де Джо вдарив поліном, але я ніяк не хтіла то показувати.

— Ая, та? — кажу я.

— Так, — каже Маколіф. — Шахту колодязя вимощено великими глибами (але він сказав «ґлиби», Енді, як вони говорять), і на кількох нам вдалося знайти криваві відбитки долонь. Нам видається, він став на ноги, тоді зачав повільно підійматися. Це був, мабуть, геркулесів подвиг, робити це всупереч болю, настільки нестерпучому, що мені навіть важко й уявити.

— Мені шкода, шо він так страждав, — сказала я. Голос у мене був спокійний, як ніколи, — ну, мені він таким здавав­ся, — але я чула, як під пахвами виступає піт, і пам’я­тала, як від страху той піт так само в мене на чолі виступає або в ямочках на скронях, де йому то буде видно. — Бідний Джо.

— Так, безумовно, — каже Маколіф, а очі-маяки свердлять і блимають. — Бідний… Джо. На мою думку, він міг і вилізти самотужки. Найпевніше, невдовзі після цього він би помер, але так. Припускаю, він міг вилізти. Однак щось завадило йому це зробити.

— Шо завадило? — питаюся я.

— У нього тріснутий череп, — каже Маколіф. Очі зорі­ли, як ніколи, а от голос став м’яким, як у кота муркання. — У нього між ногами ми знайшли великий камінь. Він був укритий кров’ю вашого чоловіка, мосьпані Сент-Джордж. І в тій крові ми знайшли дрібні фраґменти порцеляни. Знаєте, який я можу зробити з цього висновок?

Один… два… три.

— Певно, той камінь збив йому вставні зуби, а не лиш голову, — кажу я. — Зле — Джо їх любив, та й тепер не знаю, як Люсьєн Мерсьєр зробить так, шоби він добре виглядав без них.

Як я то сказала, Маколіф губи підняв так, шо я добре роздивилася, які в нього зуби. Ніяких протезів. Я собі думаю, він хтів, шоби то виглядало як усмішка, але то так не виглядало. Анітроха.

— Так, — каже він і показує свої два ряди дрібосеньких зубів аж до самих ясен. — Такий висновок зробив і я — що це осколки порцеляни з нижньої щелепи. А тепер зверніть на це увагу, мосьпані Сент-Джордж. Чи не спадає вам на думку, як той камінь міг уразити вашого чоловіка саме в мить, коли він от-от міг вибратися з колодязя?

Один… два… три.

— Нє, — кажу я. — А вам?

— Так, — каже він. — Я маю сильну підозру, що хтось вийняв його із землі та по-звірячому і зі злим наміром ударив Джо в обернене догори в благанні обличчя.

Після того ніхто ніц не говорив. Я хтіла, видить Бог. Я хтіла скоро, як могла, підскочити і сказати: «То була не я. Може, хтось то і зробив, але то не я». Але я не могла, бо я знов була в ожиннику, і того разу там усюда були ті срані криниці.

Замість того, шоб говорити, я просто сиділа й дивилася на нього, але й чула, як із мене знов хоче литися піт і як складені руки хочуть зімкнутися одна з другою. Нігті побіліють, як я то зроблю… і він то примітить. Маколіф — то був такий хлоп, сотворений, шоби такі штуки примічати. Я би стала ше одним розколом, куда би він світив своїм Батисканським маяком. Я попробувала думати про Віру, і як би на нього дивилася вона — ніби він просто кусочок псячого гімна на її капці, — але коли його очі так мене свердлили, як тогди, добра з того було небагато. Перед тим було так, ніби вона коло мене в кімнаті, але тепер уже нє. Тепер там була лиш я, той причепурений доктор-шотландець, який, певно, мав себе за якогось детектива-аматора з журналів (і чиї свідчення вже зо пів десятка людей по всім узбережжі відправили в тюрму, як я потому взнала), і я чула, шо все ближче й ближче до того, шоби розтулити писок і шось бовкнути. Але біда в тім, Енді, була, шо я зеленого поняття не мала, шо ж то буде, як нарешті бовкнеться. Я чула, як у Ґеррета на столі цокає годинник, — то був такий гучний порожній звук.

І я вже збиралася шось казати, але тут одна людина, про яку я забула, — Ґеррет Тібодо, — заговорила замість мене. Він заговорив схвильованим скорим голосом, і до мене дойшло, шо він так само не міг витримати ту тишину — певно, думав, шо вона так і буде тягнутися, доки хтось не крикне, просто шоби зняти напругу.

— Але, Джоне, — каже він, — я думав, ми погодилися, шо як Джо якось потягнув сам за той камінь, він міг вискочити із землі і сам…

— Мосьпане, може б, ви замкнули пельку! — крикнув на нього Маколіф високим роздроченим голосом, а я розслабилася. Скінчилося. Я то знала, і, думаю, той дрібний шотландець також то знав. То було так, ніби нас двоє було в якійсь чорній кімнаті, і він мені скоботав лице чимсь таким, як лезо… а тут той старий незґрабний конс­тебль Тібодо вдарився пальцем на нозі, упав на вікно, і з грюком-стуком тінь пропала, зайшло сонячне проміння, і я ввиділа нарешті, шо то він насправді мене пір’ям чіпає.

Ґеррет шось буркнув, шо нема потреби, шоби Маколіф так до нього балакав, але доктор на то не звернув уваги. Він обернувся знов до мене і спитав:

— Отже, мосьпані Сент-Джордж? — так різко, ніби я була загнана в кут, але тогди ми вже обоє знали, шо так не є. Всьо, шо він міг, — то надіятися, шо я змилюся… але я мала думати про своїх трьох дітей, а діти вчать бути обережною.

— Я вже вам сказала то, шо знаю, — кажу я. — Він напився, поки ми чекали на затемнення. Я йому канапку зробила, думала, то його троха витверезить, але нє. Він став кричати, далі душити мене і троха лупцювати, то я й пішла на Росіянську лужину. Як вернулася, його не було. Думала, він до когось із приятелів пішов своїх, але весь той час він був у криниці. Може, хтів піти коротшою дорогою. Може, навіть пішов шукати мене, хтів вибачитися. Того я вже ніколи не взнаю… може, воно й так. — Я пильно на нього глипнула. — Самі троха своїх лікарств попробуйте, докторе, пане Маколіф.

— Не переймайтеся порадами, добродійко, — каже Маколіф, а ті червоні плямки в нього на щоках горять так, шо аж ну. — Чи щасні ви, що він помер? Ви мені скажіть!

— А чорти би вас ухопили, шо то взагалі має до того, як він вмер? — питаюся я. — Господи-Боже, шо у вас у голові?

Він не відповів — лиш узяв свою трубку в руку, яка лиш трошечка тряслася, і далі взявся її палити. Більше він ніц мене не питався. Останнє, шо мене в той день спитали, то було від Ґеррета Тібодо. Маколіф того не питав, бо то не було важливо, як мінімум йому. Але то шось значило для Ґеррета, і навіть більше для мене, бо як я в той день вийшла з міської канцелярії, ніц не скінчилося. Можна було сказати, як я вийшла, то всьо лиш зачиналося. То останнє питання і то, як я на нього відповіла, дуже багато значило, бо зазвичай то, шо в судовій залі навіть не згадують, про то найбільше шепчуться через тини, поки жінки вішають шмаття, чи на човнах, коли ловлять лобстерів і хлопи сидять спинами до стернових рубок та обідають. Від того в тюрму, може, й не підеш, але через них тебе місто може й повісити.

— Бога ради, нашо ти йому взагалі купила то віскі? — якось аж проблеяв Ґеррет. — Шо тобі зайшло, Долорес?

— Я думала, він мене не буде чіпати, як троха вип’є, — сказала я. — Думала, ми зможемо посидіти тихо-мирно, подивитися на затемнення і він мене не буде чіпати.

Я не плакала, по-справжньому нє, але відчула, як по щоці потекла одна сльоза. Деколи думаю, шо причина, як я змогла далі тридцять років прожити на Літл-Толі, — то та одна сльоза. Якби не вона, мене би вижили звідси своїми шепотіннями, зачіпками й пальцями за спиною — ая, кінець кінцем, вони ше можуть. Я баба моцна, але не знаю, чи є хто аж така моцна, шоби тридцять років витримувати поговори й анонімні записки, як то «Тобі душогубство з рук зійшло». Такі мені приходили — і я більш-менш знаю, хто їх слав, хоч уже толку з того, як стілько років минуло, — але й ті перестали, як восени того року знов зачалася школа. Того, певно, можна сказати, шо більшою частиною життя і тим, шо я тут зара’ роблю так само, я завдячую тій одній сльозі… і Ґерретові за то, шо він розніс, шо серце в мене не настілько кам’яне, троха я таки за Джо поплакала. І там не було ніякого розрахунку, навіть не думайте собі таке брати в голову. Я думала про то, як мені шкода, шо Джо прийшлося так помучитися, як ото повів той дженджикуватий шотландець. Хоч скілько він усього наробив і як я його стала ненавидіти, відколи взнала, до чого він там пхається з Селеною, я точно не хтіла, аби він мучився. Я думала, він упаде і зразу вмре, Енді, — Христом-Богом клянуся, я думала, шо він умре відразу.

Бідний старий Ґеррет Тібодо почервонів, як дорожній знак. Він вирвав кусок «клінекса» з коробки на столі та якось тицьнув мені, а голову відвернув, — я собі думаю, чекав, шо після першої сльози полиє фонтан, — а потому вибачився, шо влаштували мені «такий стресовий допит». Можу закластися, шо то було, певно, найскладніше слово, яке він знав.

Маколіф на то видав лиш таке «гем-м-м-м!», сказав шось про то, шо буде на виголошенні висновків дізнання, шоби послухати, як зафіксують моє свідчення, і пішов собі — крадькома так вийшов, якшо чесно, але дверима за собою так лупнув, шо аж скло задзвеніло. Ґеррет зачекав, доки той зовсім піде, далі провів мене до дверей, тримав мене за руку, але всьо одно не дивився (то, по правді, було троха смішно) і весь час шось бурмотав. Не знаю, шо він там бурмотав, але, думаю, то так Ґеррет вибачався. В того хлопа було м’яке серце, і він не міг дивитися, як хтось сумує, за то я ручаюся… і ше шо скажу за Літл-Тол: де би ше такий хлоп міг не лиш пробути констеблем майже двадцять років, але ше й дістати вечерю в кафе на свою честь і овації в день, як нарешті пішов на пенсію? Я вам скажу, шо думаю: місце, де добросердий хлоп зміг стати головним правоохоронцем, — то не таке вже погане місце, аби там пожити. Абсолютно. Та всьо одно я ніколи так не раділа звуку закритих дверей за мною, як у день, коли то зробив Ґеррет.

Значить, то було страшне тяжко, і висновки дізнання на другий день навіть не дорівнялися. Маколіф питався мене багато того самого, і питання були тяжкі, але вони вже на мене так не тиснули, ми обоє то знали. Та моя одна сльоза — то дуже добре, але питання Маколіфа — а ше то, шо всі виділи, який він злий на мене, — багато доклалися до того, шо всі на острові зачали про то балакати. Ну але шо ж. Всьо одно би говорили, хіба нє?

Вердикт був «смерть із необережності». Маколіфу то було не до вподоби, і в кінці він зачитав свої результати мертвим голосом та й бодай раз не відірвався від листочка, але то, шо він сказав, було офіційне: Джо впав у криницю, поки був п’яний, певно, кричав на поміч якийсь час, але ніхто того не чув, то він попробував вилізти звідти своїми силами. Майже виліз, але далі вчепився на кепський камінь. Той вирвався, влупив його по голові так сильно, шо розколов череп (то вже не кажучи про протези) і збив його знов на дно, де Джо й помер.

Певно, найважніше — і я до того дойшла хіба пізніше — було то, шо вони не могли найти для мене якийсь мотив. Ясне діло, шо люди в місті (і пан Маколіф, аякже) думали, якби я то таки зробила, то для того, шоби він перестав мене бити, але то саме по собі не було настілько серйозне. Лиш Селена і пан Піз знали, який у мене насправді міг бути мотив, і ніхто, навіть такий розумаха, як пан Маколіф, не додумався допитати пана Піза. А той і сам нікуда не звернувся. Якби десь виступив, виплила би наша балаканка в «Гомінкім буї» і в нього би, певно, були проблеми в банку. Я ж бо вговорила його порушити правила, як-не-як.

А Селена… ну, я думаю, Селена своїм судом мене судила. Подеколи я згадую ті її очі, темні й рвучкі, і в голові чую, як вона питає: «Ти йому щось зробила? Зробила, мамо? То я винна? То я маю за то заплатити?»

І я думаю, вона таки заплатила — ото найгірше. Та маленька дівочка, яка ніколи дальше Мейну не виїздила, доки не поїхала в Бостон на змагання з плавання, як їй було вісімнадцять, стала мудрою успішною кар’єристкою в Нью-­Йорку — два роки тому про неї навіть у «Нью-Йорк Таймз» написали статтю, ви знали? Вона пише в ті всілякі журнали, але всьо одно знаходить час раз на тиждень написати і мені… але то як листи з обов’язку, так само як дзвінки по телефону два рази на тиждень. Думаю, ті дзвінки і щебетливі маленькі послання — так вона відплачує за то, шоби серце мовчало й не казало, як вона не хоче більше ніколи сюда приїздити, як вона зі мною розірвала контакт. Так, думаю, вона заплатила, точно. Думаю, вона, шо найменше зі всіх завинила, заплатила найбільше і платить досі.

Їй сорок чотири роки, вона не вийшла заміж ні разу, дуже худа (то я виджу по знимках, шо вона деколи шле), і, думаю собі, вона випиває — я то не раз чула по її голосу, як вона дзвонила. Я собі думаю, то може бути одна з причин, чого вона сюда більше не приїздить — не хоче, аби я виділа, шо вона п’є, як пив її тато. Або, може, боїться того, шо може ляпнути, як забагато вип’є, а я буду близько. Того, шо може спитати.

Але ви не беріть до голови. Шо було, то загуло. Мені всьо зійшло з рук, то найважніше. Якби була якась страхівка або якби Піз не тримав язик за зубами, не думаю, шо так би вийшло. З тих двох варіантів добрячий страховий поліс був би, певно, гіршим. Останнє, шо на тім білім Божім світі мені треба було, то аби якийсь мудрагель-страховик злигався з тим головатим дрібним доктором-шотландцем, в якого вже всьо кипіло від того, шо його перебила якась дурноверха баба з острова. Нє, якби їх було двоє, вони би мене напевне вичислили.

То шо ж сталося? Ну, та то, шо, я собі уявляю, все стається в таких справах, як людину вже вбили, а винних не знайшли. Життя пішло далі, та й усьо. Ніхто не прибіг з якоюсь інформацією в останній момент, як то в кінах буває, я більше нікого не забила, і Бог сам не уразив мене блискавкою. Може, Він подумав, шо як пустити в мене блискавку через такого, як Джо Сент-Джордж, то буде дурна трата електрики.

Життя просто йшло собі далі. Я вернулася на роботу в Соснину до Віри. Селена знов зійшлася зі старими коліжанками, як вернулася в школу восени, і деколи я чула, як вона сміється по телефону. Малий Піт, як новина нарешті до нього дойшла, то сприйняв тяжко… і так само Джо-молодший. Джої навіть гірше, ніж я чекала, як по правді. Він троха схуд, і йому снилося всіляке страшне, але до наступного літа він виглядав уже знов досить добре. Єдине, шо справді змінилося до кінця 1963-го, то я закликала Сета Ріда, шоби накрив ту стару криницю цементом.

Через пів року після того, як Джо вмер, його майно було влагоджено в окружнім суді по спадкоємних правах. Мене там навіть не було. Десь через тиждень мені при­йшов документ, де писало, шо всьо тепер моє — я могла то продати, обміняти чи викинути в море. Як я скінчила передивлятися, шо він там лишив, то подумала, шо останній варіант виглядав найліпше. Але от одна несподівана штука, шо я для себе відкрила: як твій чоловік несподівано вмирає, зручно, якшо його друзі — ідійоти, як у Джо. Я продала старе короткохвильове радіо, з яким він бавився років десять, Норрісу Пінетту за двадцять п’ять долярів, а три старі таратайки, шо поростали мохом на заднім подвір’ї, — Томмі Андерсону. То дурило втішилося як дитина з тої покупки, а за гроші я купила «шеві» п’ятдесят дев’ятого року, в якого хрипіли клапани, але їздив він загалом добре. Ше я зробила так, шоби ощадкнижка Джо перейшла мені, і заново відкрила рахунки дітям на коледж.

А, і ше дешо — в січні 1964-го я вернула собі дівоче прізвище. Я не зробила з того якихось страшних церемоній, але дідька лисого, аби я носилася до кінця життя з тим «Сент-Джордж», як кітка з бляшанками на хвості. Можна сказати, я зрізала шнурочок із банкою… але його самого я не позбулася так легко, як його прізвища, то я вам скажу.

Я не то шоби й думала, шо так буде. Мені шістдесят п’ять, і десь п’ятдесят із тих років я знаю, шо бути людиною — то робити вибір, а потому платити рахунки, як вони приходять. Деякі вибори страшенно паршиві, але то не значить, шо людина може просто так їх лишити й піти — особливо як та людина має когось, хто від неї залежить і сам не дасть собі ради. В таких випадках мусиш просто зробити найліпший вибір, а далі за нього платити. У мене платою були купа ночей, як я будилася в холоднім поту від поганих снів, і ше більше таких, коли я взагалі не спала. То, і ше звук, який видав камінь, коли я влупила його в лице, розбила череп і щелепи, — той звук, як фарфоровий таріль об цегляний камін. Я його тридцять років чую. Деколи я від нього буджуся, деколи не можу від нього заснути, а деколи він раптом вигулькує серед білого дня. Я можу замітати вдома ґанок, чи натирати у Віри столові прибори, чи сидіти обідати перед телевізором, Опру дивитися, і тут я його чую. Той звук. Або удар, як він упав на дно. Або його голос із криниці: «Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…»

Я не думаю, шо ті звуки, які я чую, чимсь відрізня­ються від того, шо там Віра виділа, як волала про дроти в кутах чи ковтунці під ліжком. Були часи, особливо після того, як стало вже дійсно зле, я залазила до неї в ліжко, обіймала й думала про той звук від каменя, далі закривала очі і думала про таріль, шо б’ється об цегляний камін на дрібні друзки. Як я то виділа, то обіймала її так, гейби вона моя сестра або гейби вона — то я сама. Ми лежали в ліжку, кожна зі своїм страхом, і нарешті засинали, — вона зі мною, шоби прогнати ковтунці, а я з нею, шоби прогнати звук тареля, — і деколи, перед тим як заснути, я думала: «Отак. Отак платиш за то, шо ти сука. Нема сенсу казати, шо якби не була сукою, то не прийшлося би платити, але деколи світ робить тебе сукою. Як надворі темно і страшно і є лиш ти, яка може запалити світло і глядіти його, то мусиш бути сукою. Але яка ж то ціна. Ціна страшна».

Енді, шо скажеш, можна мені ше капельку з тої твоєї пляшки? Ні душі не скажу.

Дякую. І дякую тобі, Ненсі Бенністер, за то, шо витримала таку язикату стару цьотку, як я. Як твої пальці?

Правда? Добре. Не падай духом. Знаю, переповіла всьо догори сракою, але думаю, шо нарешті дойшла до частини, яку ви дійсно хочете почути. То добре, бо вже пізно і я змучена. Я всьо своє життя проробила руками, але не пам’ятаю, шоби ше коли була така змучена, як тепер.

Вчора зрання — ніби шість років минуло, але то було лиш учора, — я вішала попране шмаття, а у Віри був її ясний день. Того то й було так несподівано, певно, й того я так спереживалася. Коли в неї були ясні дні, вона деколи бувала сукою, але то був перший і останній раз, шо вона була помішана.

Значить, я була внизу на боковім подвір’ї, а вона вгорі в своїм кріслі, наглядала за роботою, як вона то любила. Подеколи вона мені горлала вниз:

— Шість прищіпок, Долорес! Шість прищіпок на кожнісіньке простирадло! Навіть не думай лиш на чотири прищепити, бо я дивлюся!

— Ага, — кажу я, — я знаю, і ти ше й, певно, хтіла би, шоби на сорок градусів менше тут було і двадцятивузловий шторм гуляв.

— Що? — каркає вона мені. — Що ти сказала, Долорес Клейборн?

— Кажу, хтось, певно, в саду гній розтрясає, — кажу я, — бо шось тут гімном пахне сильніше, ніж я привикла.

— Мудруєш, Долорес? — гукає вона мені надтріснутим тремким голосом.

Вона так звучала, як у дні, коли забагато променів сонця падало на її стрих. Я знала, шо пізніше вона знов може схотіти наробити збитків, але я через то не переживала — тогди я тішилася, шо вона хоч троха тями має. Чесно вам скажу, було так, як у колишні часи. Скілько вона клопоту приносила за останні три чи чотири місяці, як скалка в сраці, то було якось приємно, шо вона вернулася… хоч троха тої Віри, скілько могло вернутися.

— Нє, Віро, — гукнула я їй. — Якби мудрувала, то вже давним-давно перестала би тут робити.

Я чекала, шо вона мені ше шось крикне, але ніц не було. То я й собі далі вішала її простині, підгузки, митки і всьо таке. І тут, як мені ше пів кошика лишалося, я стала. Якесь зле чуття в мене було. Не можу сказати, чого чи коли воно зачалося. Раптом я була просто на тім місці. І на секунду мені прийшла якась дуже дивна думка: «Та дівочка в небезпеці… та, яку я виділа на затемнення, та, шо виділа мене. Вона вже дуже виросла, майже віку Селени, але вона в страшній біді».

Я обернулася і підняла голову, чуть шо не чекала ввидіти ту дівочку в яскравім сарафані в смужку і з рожевою помадою вже старшою жінкою, але нікого я не ввиділа, і то було неправильно. Неправильно, бо там мала бути Віра, чуть не на дах залазити, шоби точно перевірити, скілько я прищіпок чіпаю. Але її не було, і я не розуміла, як так, бо я сама ж її в інвалідне крісло посадила і поставила на підпірку, коли розмістила її коло вікна, так, як вона то любить.

А потому я вчула її крик.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…

Такий мороз мені по шкірі пробіг, як я то вчула, Енді! Ніби Джо вернувся з того світу. На секунду я просто завмерла на місці. Але тут вона знов закричала, і той раз я впізнала, шо то вона.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с… Ковтунці! Вони всюди! О, Господи-Боже! О, Господи-Боже! Поможи, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с… Поможи мені!

Я кинулася до хати, перечепилася через той драний кошик і влетіла через нього в простині, які шойно повішала. Я якось у них заплуталася і мусіла видиратися, аби вийти. З хвилину здавалося, шо простині виростили собі руки й хочуть мене душити або просто стримати. І весь той час Віра далі кричала, і я згадала один сон, шо мені якось снився, про голову з порохів і її довгі корчуваті зуби з порохів. Але того разу в голові я ввиділа лице Джо, і очі в нього були темні та порожні, ніби хтось загнав дві вуглини в хмару з порохів, і так вони й висіли.

— Долорес, прошу тебе, скоріше! Поспіши, будь ласка! Ковтунці! КОВТУНЦІ ВСЮДИ!

Далі вона просто кричала. То було жахіття. У найдикіших снах ви би й не подумали, шо така стара груба бабера, як Віра Донован, може так голосно кричати. То ніби в кінці світу вогні й потопи склалися в одне.

Я якось вибилася з тих простиней, і як вийшла, відчула, як у мене тріснула бретелька комбінації, точно так, як у день затемнення, коли Джо чуть не вбив мене, доки я його не заткнула. І знаєте то чуття, коли здається, шо ти вже десь була і знаєш всьо, шо люди будуть говорити, ше до того, як вони то скажуть? То чуття на мене найшло так сильно, шо навколо мене ніби мари якісь були, лоскотали мене невидимими пальцями.

І знаєте, ше шо? То були ніби порохняві мари.

Я забігла на кухню і кинулася вгору сходами так скоро, як мене несли ноги, і весь той час вона кричала, кричала і кричала. Комбінація на мені зачала сповзати, і як я вийшла на задній сходовий майданчик, то роззирнулася і була певна, шо прямо ззаду себе ввиджу Джо, який лапається за край спідниці.

А тогди я обернулася в другий бік і ввиділа Віру. Вона на три чверті вийшла в коридор до сходів, шкандибала спиною до мене і кричала по дорозі. На сидячці її нічної сорочки була велика коричнева пляма, де вона закалялася, — того разу не зі зла і не для пакості, а від чистого холодного страху.

Її інвалідне крісло впоперек застрягло в дверях спальні. Вона, певно, зняла гальмівну підпірку, як увиділа то, шо її так настрашило. Раніше все, як у неї бували ті жахіття, єдине, шо вона могла робити, то сидіти чи лежати на місці й репетувати на поміч, і купа людей би сказали вам, шо вона не може рухатися своїми силами, але вчора вона могла, я вам клянуся. Вона зняла гальмо на кріслі, обернула його й покотила по кімнаті, тогди якось вилізла з нього, як воно застрягло у дверях, і далі поштильгукала по коридору.

Я стояла як вкопана перші секунди дві, дивилася, як її хитає, і думала, шо ж вона такого ввиділа, шо так її настра­шило, аж вона взялася робити то, шо взялася, ходити, хоч часи, коли вона могла ходити, вже давно скінчилися, — шо ж то таке, шо вона могла називати лиш ковтунцями.

Але я і виділа, куда вона лізе — до передніх сходів.

— Віро! — крикнула я їй. — Віро, доста тої дурноти! Впадеш, Віро! Стій!

І кинулася бігти, як могла. То чуття, шо всьо діється по другім колі, знов найшло на мене, але того разу я чулася, ніби я була за Джо, шо то я хочу догнати і злапати.

Не знаю, чи то вона мене не чула чи чула, але своїми сумбурними мозками думала, шо я спереду неї, а не ззаду. Всьо, шо я точно знаю, то то, шо вона далі репіжила:

— Долорес, поможи! Поможи мені, Долорес! Ковтунці! — і полізла ше скоріше.

Вона вже пів коридору пройшла. Я пробігла повз двері її кімнати й добряче вгараталася кісточкою об підставку для ніг на кріслі — осьо, можете подивитися на синяк. Я бігла скоро, як могла, кричала: «Стій, Віро! Стій!» — доки мені в горлі не задерло.

Вона пройшла майданчик і виставила ногу в повітря. Я би не могла її тогди спасти — я би лиш потягнула себе за нею додолу, — але в такій ситуації нема часу думати про втрати. Я скочила за нею, якраз коли та нога опустилася по повітрю і вона зачала хилитися вперед. Я встиг­ла ше останній раз глипнути на її лице. Не думаю, шо вона знала, шо падає. На лиці в неї не було ніц, крім банькатого переполоху. Я вже виділа таке лице, хоч не з таким глибоким переляком, але я вам скажу точно, шо то ніяк страху впасти не стосувалося. Вона думала про то, шо ззаду неї, а не то, шо спереду.

Я кинулася рукою в повітря, але ніц не вхопила, крім дрібненької складки її нічнушки двома пальцями лівої руки. Вона крізь них ковзнула, як шепіт.

— Ду-лор-р-р-р… — закричала вона, а далі вчувся ­міцний такий м’ясистий гуп. У мене кров стигне, як згадую той звук. Точно такий самий, як тогди, коли Джо впав у криницю. Я ввиділа, як вона полетіла колесом, а так вчула, як шось хруснуло. Звук був чистий і грубий, як палиця хмизу об коліно. Я ввиділа, як їй збоку голови чвиркнула кров, і більше я ніц видіти не хтіла. Я так скоро обернулася, шо ноги одна за одну зачепилися і я впала на коліна. Знов дивилася в коридор, і як вви­діла, шо там, то закричала. Там був Джо. Пару секунд я виділа його так само ясно, як ото тепер виджу тебе, Енді. Його запилюжене оскалене лице визирало на мене з-під інвалідного крісла, через спиці колеса, шо застрягло в дверях.

А далі він щез, і я чула лиш, як вона стогне і плаче.

Я би не повірила, шо вона переживе то падіння. Дотеперка в то не вірю. Джо так само не відразу вмер, звісно, але він був хлоп у розквіті сил, а то була стара заплила жиром жінка, в якої було зо шість дрібних інсультів і як мінімум три великі. Не було мулу й рідоти, які би пом’якшили їй падіння, як йому.

Я не хтіла спускатися до неї, не хтіла дивитися, яка вона поломана і в крові, але ж таке питання навіть не стояло. Я була там одна, шо значить, я мусіла зголоситися. Як я встала (мусіла підтягнутися за балясину нагорі поруччя, бо так у мене пливли коліна), то стала ногою собі на крайку комбінації. Тріснула друга бретелька, і я троха підняла капот, шоби зняти її… і то було точно так само, як тогди. Пам’ятаю, шо подивилася собі на ноги, шоби перевірити, чи вони не подряпані та не в крові від колючок ожиннику, але такого, звісно шо, не було.

Мене всю било в гарячці. Якшо ви якось бували страшне хворі, шо в вас була сильно-сильно висока температура, то знаєте, про шо я. Ви ніби не чуєте себе не в цім світі, але і в нім так само нє. Ніби всьо обернулося на скло, і вже ніц не можна добре й міцно злапати, всьо дуже слизьке. От десь так я чулася, як стояла на тім майданчику, мертвою хваткою тримала ту балясину й заглядала, де ж вона впинилася.

Вона лежала близько до середини сходів, і обидві її ноги були так скручені під нею, шо їх ледве було видно. З одного боку збідованого старого лиця їй текла кров. Як я докульгала до неї, а по дорозі так і трималася за поруччя, як за життя, одно її око крутнулося в очниці, бо вона мене примітила. Виглядала як тварина в сильці.

— Долорес, — прошепотіла вона. — Той сучий син за мною роками гнався.

— Тихенько, — сказала я. — Не балакай.

— Так, гнався, — сказала вона, ніби я їй заперечила. — Ой, ну й козел. Хамливий козел.

— Я піду вниз, — кажу я. — Викличу доктора.

— Ні, — каже вона. Потягнулася рукою і взяла мене за зап’ясток. — Ніякого лікаря. Ніякої лікарні. Ковтунці… навіть там. Всюди.

— Віро, з тобою всьо буде добре, — кажу я і вириваю руку. — Ти лиш лежи й не рухайся, і всьо буде добре.

— Долорес Клейборн каже, що зі мною все буде доб­ре! — каже вона, і тим сухим різким голосом, як перед її нападами і як їй усьо в голові тьмарилося. — Яке полегшення — вислухати професійну думку!

Вчути той голос після того, як він на стілько років пропав, то було як ляпаса дістати. Від шоку в мене аж переполох пропав, і я перший раз по-справжньому подивилася їй у лице, як дивишся на людину, яка точно знає, шо каже, і кожне слово в неї серйозне.

— Я що жива, що мертва — однаково, — каже вона, — і ти це знаєш так само, як і я. Думаю, я зламала хребет.

— Віро, ти того не знаєш, — кажу я, але вже так не рвалася до телефона, як перед тим. Я, певно, знала, шо зара’ буде, і якби вона попросила мене то, шо збиралася, я не знала, як би я їй відказала. Я їй винна від того дощового осіннього дня в 1962-м, коли сиділа в неї на ліжку і ревіла з фартухом на лиці, а Клейборни все віддають борги.

Як вона знов до мене заговорила, розум її був так само ясний і світлий, як тридцять років тому, коли ше Джо був живий, а діти ше були вдома

— Я знаю, що мені залишилося вирішити лише одну річ, — каже вона, — це те, чи я помру тоді, коли мені відведено, чи в якійсь лікарні. У лікарні — це буде задовго. Мій час — тепер, Долорес. Мені остогидло бачити обличчя чоловіка по кутках, коли я ослаблена й поплутана. Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той «корвет» із кар’єру при місячнім світі і як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку…

— Віро, я не знаю, шо ти говориш, — кажу я.

Вона підняла руку й секунди дві махала на мене по-старому, нетерпляче. Потому рука впала на сходи коло неї.

— Я втомилася обсцикати собі ноги й забувати, хто до мене приходив через пів години після того. Я хочу з цим покінчити. Ти допоможеш мені?

Я вклякла коло неї, взяла за руку, шо впала на сходи, і притисла собі до грудей. Я згадала той звук, шо видав камінь, як врізався Джо в лице, — звук, гейби фарфоровий таріль б’ється на уламки об цегляний камін. Я задумалася, чи зможу ше слухати той звук і не стратити розум. І знала, шо воно звучатиме так само, бо вона звучала точно як він, як кликала мене, звучала, як він, як упала на сходи, побилася, як усе боялася, шо робітниці поб’ють делікатну посуду, шо вона тримала у вітальні, а моя комбінація лежала згори на майданчику маленькою кулькою білого нейлону, і обидві бретельки там трісли, і то було точно так само, як тогди. Якшо я її прикінчу, буде звучати так само, як тогди, коли я прикінчила його, і я то знала. Ая. Я то знала так само, як знала, шо Східна вулиця кінчається тими старими благими сходами вниз збоку Східного рогу.

Я тримала її руку й думала, який усе-таки світ є — як деколи в кепських хлопів трафляються кепські випадки, а добрі жінки стають суками. Я дивилася, як страшно, безпорадно її очі закочуються, шоби дивитися мені в лице, і примітила, як кров із рани на скальпі стікає глибокими зморшками на щоках, ніби весняний дощ збігає виораними борознами вниз.

Я кажу:

— Якшо ти того хочеш, Віро, я тобі поможу.

Далі вона зачала плакати. То був єдиний раз, шо я виділа, як вона плаче, але не дурна і причмелена.

— Так, — каже вона. — Так, саме цього я і хочу. Бережи тебе Бог, Долорес.

— Не дрейф, — кажу я. Піднесла її стару зморщену руку до губів і поцілувала.

— Швидше, Долорес, — каже вона. — Якщо справді хочеш допомогти, прошу тебе, поспіши.

«Доки ми обидві не втратили сміливість», — ніби говорили очі в нас обох.

Я знов поцілувала її руку, тогди поклала їй на живіт і встала. Того разу я проблем із тим не мала. В ноги мені вернулася сила. Я спустилася по сходах і пішла на кухню. Перед тим як піти розвішати прання, я приготувала всьо, шоби пекти. Подумала собі, шо файний день для хліба. У неї була качалка, велика тяжелезна штука із сірого мармуру з чорними венами. Вона лежала на стільниці коло жовтого пластмасового слоїка з мукою. Я взяла її, хоч досі чула так, ніби я в сні чи з температурою, і пішла назад через вітальню до переднього коридору. Поки йшла через ту кімнату зі всілякими її гарними речами, то думала про всі ті рази, як я робила їй той трюк із пилососом і як вона мені якийсь час мстила. Кінець кінцем вона до всього доходила і потому брала своє… хіба ж не того я тут?

Я вийшла з вітальні в коридор, далі піднялася сходами до неї, а за ручку тримала качалку. Коли я дойшла до місця, де вона лежала, з опущеною вниз головою і вивернутими під нею ногами, то не збиралася затримуватися. Знала, шо інакше взагалі ніц не зможу. Більше балачок не буде. Коли я дойшла до неї, то збиралася стати на коліно й розчерепити їй голову тою мармуровою качалкою, так скоро і так сильно, як зможу. Може, то би виглядало, ніби від падіння травма, а може, й нє, але я всьо одно намірилася то зробити.

Коли я стала на коліна коло неї, то ввиділа, шо нема потреби. Вона врешті сама відійшла, як і інші речі в житті робила сама. Поки я була на кухні, брала качалку, чи, може, поки йшла через вітальню, вона просто закрила очі й віддала дух.

Я присіла коло неї, поклала качалку на сходи, взяла її руку і тримала в себе на колінах. Бувають часи в людськім житті, де нема дійсних хвилин, того їх не можна полічити. Я лиш знаю, шо троха сиділа й була коло неї. Не знаю, казала шось чи нє. Певно, казала — напевно, дякувала, шо відпустила, шо відпустила мене, шо не заставила знов всьо то переживати заново, — але, може, то я лиш думала ті речі. Пам’ятаю, шо поклала її руку собі на щоку, тогди обернула й поцілувала пальці. Па­м’ятаю, шо дивилася на неї й думала, яка в неї рожева й чиста рука. Зморшки на ній майже зовсім розгладилися, і вона виглядала як дитяча. Я знала, шо треба вставати й комусь дзвонити, повідомити, шо сталося, але я так змучилася, дуже змучилася. Здавалося, легше просто сидіти і тримати її за руку.

Тут подзвонив дверний дзвінок. Якби не він, я би ше в принципі довго там сиділа, певно. Але знаєте, як то з дзвінками — хочеш зразу піти відкривати, шо би там не було. Я встала і спустилася сходами по одній сходинці, гейби на десять років постаріла (та я й чулася на десять років старшою), весь час трималася за поруччя. Пам’ятаю, шо думала, світ так і досі ніби зі скла, і треба бути до чорта обережною, шоби не ковзнути й не порізатися, як відпущу поруччя і піду до дверей.

Там стояв Семмі Марчант, і він ше й поштарський кашкет свій так завернув на голові по-дурному, як усе, — певно, думає, шо так із тим кашкетом подібний на рок-зірку якусь. В одній руці тримав звичайну пошту, а в другій — той такий пухкий конверт, які приходять реєстрованою поштою щотижня з Нью-Йорка, — новини про то, шо відбувається з фінансовими справами, звісно. Хлоп на прізвище Ґрінбуш, він займався її грошима, я вам казала?

Казала. Добре — дякую. Вже стілько того пасталакання було, шо ледве пам’ятаю, шо казала, а шо нє.

Деколи в тих конвертах реєстрованої пошти були папери, які треба було підписати, і зазвичай Віра могла то зробити, як я помагала їй тримати рівно руку, але бувало й пару разів, шо їй розум тьмарився, і я сама впи­сувала її ім’я. В тім ніц такого не було, і ніколи мене ніц не питали про ті мої підписи. В останні три-чотири роки її підпис і так був просто базграниною. Значить, маєте ше дешо, за шо мене можна в холодну посадити, — підробка підпису.

Семмі зачав подавати мені той конверт, лиш-но я відкрила двері, — хтів, шоби я підписалася за лист, як я все робила з рекомендованою поштою, — але як добре подивився на мене, то округлив очі й відступив на порозі. Навіть більше відскочив, а не відступив, — а ше як зважити, шо то Семмі Марчант був, то слово підходить ше більше.

— Долорес! — каже він. — З вами всьо нормально? На вас кров!

— То не моя, — кажу я, і голос в мене спокійний, ніби він спитався, шо я по телевізору дивлюся. — То Вірина. Вона впала зі сходів. Померла.

— Господи Боже, — каже він, а далі кинувся попри мене в хату, ляскаючи сумкою з поштою собі по нозі. Мені і в голову не прийшло попробувати його не пустити, і я себе шо питаю: шо би доброго було, якби я так зробила?

Я повільно пішла за ним. То скляне чуття вже відходило, але здавалося, шо в мене в капцях звідкись свинцеві підошви. Як дойшла до підніжжя сходів, Семмі був уже на середині, вкляк коло Віри. Перед тим як так стати, він скинув поштарську сумку, і та впала майже до самого низу сходів, по дорозі розсипала листи, рахунки від Бенґорського водоканалу й каталоги «Л. Л. Бін» по всіх усюдах.

Я піднялася до нього, тягнула ноги з одної сходинки на другу. Ше’м ніколи не була така змучена. Навіть після того, як забила Джо, не була така змучена, як вчора зрання.

— Вона мертва, так, — каже він і роззирається.

— Ая, — кажу я. — Я ж казала.

— Думав, вона не може ходити, — каже він. — Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес.

— Ну, — кажу я, — певно, я помилилася.

Мені якось по-дурному було говорити таке, коли вона там лежала, але на чорта, шо я ше могла сказати? Можна сказати, легше було балакати до Джона Маколіфа, ніж до того тупуватого Семмі Марчанта, бо я зробила в принципі то, шо Маколіф і чекав, шо я зробила. Проблема з невинністю в тім, шо ти так чи так лишаєшся з правдою.

— А це шо таке? — питає він і показує на качалку. Я її лишила на сходах, як подзвонили в двері.

— А ти як думаєш? — питаю відразу в нього. — Клітка для пташки?

— Подібне на качалку, — каже він.

— Незле, — кажу я. Я ніби чула свій голос звідкись здалеку, гейби він був в однім місці, а я десь в другім. — Можеш ше всіх здивувати і в коледж вступити, Семмі.

— Ага, але шо качалка робить на сходах? — питає він, і я відразу ввиділа, як він на мене дивиться. Семмі шойно двадцять п’ять стукнуло, але його тато був у пошуковій групі, яка знайшла Джо, і до мене відразу дойшло, шо Дюк Марчант, певно, виховав Семмі та й решту своїх не дуже тямущих нащадків із думкою, шо Долорес Клейборн Сент-Джордж прикінчила свого чоловіка. Па­м’ятаєте, я казала, шо коли ти невинна, то так чи так лишаєшся з правдою? Ну так от, як я ввиділа то, як Семмі на мене дивиться, то відразу вирішила, шо троха менше правди може бути троха безпечнішим рішенням.

— Я була на кухні, хтіла пекти хліб, як вона впала, — сказала я. Ше одна штука в тім, шо як ти невинна — будь-яка брехня, яку таки вирішуєш говорити, то здебільш брехня незапланована, невинні люди не видумують годинами історії, як я видумувала свою, як пішла на Росіянську лужину подивитися на затемнення і ніц не виділа свого чоловіка, аж до похоронного бюро Мерсьєра. В ту ж хвилину, як брехня про хліб злетіла мені з язика, я знала, шо вона мене потому влупить по сраці, але якби ви виділи його очі, Енді, — одночасно темні, підозріливі та настрашені, — то так само би збрехали.

Він устав, зачав обертатися, далі став на місці й подивився кудась уверх. Я глянула, шо там. І ввиділа свою комбінацію, зімнуту в м’ячик на сходовім майданчику.

— Певно, вона скинула комбінацію перед тим, як упала, — сказав він і знов подивився на мене. — Чи скочила. Чи шо вона зробила. Так думаєте, Долорес?

— Нє, — кажу я. — То моя.

— Якшо ви робили на кухні хліб, — каже він, дуже повільно, як не дуже мудра дитина пробує вирішити задачу з математики на дошці, — то як ваше спіднє нагорі впинилося?

Я взагалі не знала, шо сказати. Семмі зробив один крок униз сходами, далі другий, ішов так повільно, як говорив, тримався за поруччя, не відривав від мене очі, і я відразу зрозуміла, шо він робить: робить відстань між нами. Робить то, того шо боїться, шо мені може стрілити в голову штовхнути його, як я штовхнула її. От якраз тогди я зрозуміла, шо буду сиділа там, де сиджу тепер, і то скоро, і розказувала то, шо розказую. Його очі гейби вголос говорили мені: «Тобі вже одного разу таке зійшло з рук, Долорес Клейборн, і, зважаючи на то, яким хлопом був Джо Сент-Джордж, як мені тато розповідав, може, то було й добре. Але ця жінка шо тобі зробила, як не годувала, дала дах над головою і платила добрі гроші?» А найбільше його очі говорили, шо жінка, яка штовхає раз і їй то сходить з рук, може штовхнути і другий раз. Шо в правильній ситуації вона точно штовхне другий раз. А як штовхнути — то замало для того, шо вона намірилася зробити, то вона довго не буде думати про то, як закінчити роботу інакше. Мармуровою качалкою, наприклад.

— Не твоє діло, Семе Марчант, — кажу я. — Ти ліпше йди роби, шо маєш робити. А я викличу швидку. Лиш пошту не забудь позбирати перед тим, як підеш, бо інакше купа компаній кредитних тебе потому за сраку злапають.

— Пані Донован уже швидка не потрібна, — каже він і спускається ше на дві сходинки, але весь той час дивиться на мене, — і я поки ше ніде не йду. Думаю, шо замість швидкої ліпше перше подзвоніть Енді Бісету.

І ти сам знаєш, я так і зробила. Семмі Марчант стояв і дивився, як я то роблю. Після того, як я поклала трубку, він зібрав розсипану пошту (подеколи скоро зиркав собі через плече, певно, шоби видіти, чи я не підбираюся до нього ззаду з качалкою), а тогди просто став під сходами, як пес сторожовий, який загнав грабіжника. Він не говорив, і я так само не говорила. Мені прийшло в голову, шо я можу піти через їдальню і кухню на задні сходи та забра­ти свою комбінацію. Але шо би доброго з того було? Він же її видів, так? І качалка так і лежала на сходах, правда?

Скоро прийшов ти, Енді, разом із Френком, а затим я пішла в наш гарний поліційний відділок і подала свідчення. То було лиш-но вчора вдень, того, думаю, нема потреби знов переливати з пустого в порожнє. Ти знаєш, шо я ніц не сказала про комбінацію, а як ти спитав мене за качалку, то сказала, шо точно й не знаю, як вона там впинилася. То всьо, шо мені прийшло в голову, доки хтось не прийшов і не забрав у мене з голови табличку «НЕ ПРАЦЮЄ».

Як підписала свідчення, то сіла в машину й поїхала додому. Всьо було так скоро й тихо — свідчення і всьо таке, маю на увазі, — шо я чуть не запевнила себе, шо мені нема чого переживати. Врешті, я ж не вбила її. Вона дійсно сама впала. Я далі себе тим заспокоювала, і як під’їхала до хати, то вже добре себе запевнила, шо всьо буде добре.

Але то чуття протривало, якраз доки я дойшла від машини до задніх дверей. Там до них була приколота записка. Просто листочок із блокнота. На нім була пляма від масти­ла, ніби вирвали з блокнота, шо його якийсь хлоп носив у кишені. «ЦЕ ТОБІ ВЖЕ НЕ ЗІЙДЕ З РУК», — писалося в записці. Більше ніц. Ну, бляха, але й того ж доста було, нє?

Я зайшла й попрочиняла вікна на кухні, аби провітрити затхлий запах. Не терплю той запах, а він шось вічно теперка в хаті заводиться, хоч провітрюй, хоч нє. То не лиш того, шо я тепер здебільш живу у Віри — чи жила, — хоч то також, звісно, грає роль. Але головно то того, шо та хата вже вмерла… як Джо і малий Піт.

Хати дійсно мають своє життя, яке переймають від людей, шо там живуть. Я в то дійсно вірю. Наше маленьке одноповерхове гніздо пережило смерть Джо і від’їзд двох старших дітей на навчання, Селени — у Вассар на повну стипендію (її частка грошей на коледж, за яку я так переживала, пішла на лахи й підручники), а Джо-молодшого — троха вище дорогою, в Мейнський університет в Ороно. Та хата навіть пережила новину, шо малий Піт загинув від вибуху казарми в Сайгоні. То сталося майже відразу, як він туда попав, і лиш за два місяці до того, як уся та катавасія скінчилася. Я дивилася, як останні вертольоти злітають із даху посольства, на Віринім телевізорі у вітальні, і лиш плакала й плакала. Я то робила й не боялася, шо вона скаже, бо вона поїхала в Бостон на закупи.

От після похорону малого Піта життя й пішло з тої хати. Після того, як останні прибулі пішли і нас троє — я, Селена і Джо-молодший — лишилися самі. Джо-молодший говорив про політику. Він лиш-но дістав роботу керуючого містом у Макаєсі, непогано, як на малого, в якого ше чорнило на дипломі не обсохло, і вже думав за рік-два пробувати подаватися на законодавчі збори штату.

Селена троха розказувала про курси, які вела в коледжі Олбені, — то було ше до того, як вона переїхала в Нью-Йорк і стала лиш тим займатися, шо писала, — а далі стихла. Ми з нею носили тарелі, як я раптом шось вчула. Я скоро обернулася і ввиділа, шо вона дивиться на мене тими темними очима. Я могла би сказати вам, шо читала її думки, — батьки деколи так можуть зі своїми дітьми, знаєте, — але, якшо чесно, мені того й не треба було. Я знала, про шо вона думає, знала, шо то їй так і не пішло з голови. В неї в очах я ввиділа ті самі питання, шо були там дванадцять років тому, як вона підійшла до мене в городі, між бобів і вогирків: «Ти шось йому зробила?» і «То я винна?», і «Скільки мені за то розплачуватися?»

Енді, я підійшла до неї й обняла. Вона мене також обняла, але її тіло було дерев’яне — тверде, як кочерга, — і тогди я й відчула, шо з дому пішло життя. Як останній віддих вмираючого. Думаю, Селена то також відчула. Джо-молодший нє. Він знимку з нашою хатою вставляє в деякі свої агітаційні листівки — так він виглядає «з народу», а люди то люблять, я так виджу, — але він не відчув, як то місце вмерло, бо він ніколи його сильно й не любив. Ну а чого би мав, Бога ради? Для Джо-молодшого та хата була просто місцем, куда він приходив після школи, де тато збиткувався над ним і називав слабаком, шо лиш у книжках сидить. Камберленд-голл, гуртожиток, де він жив, поки вчився, був для Джо-молодшого більше домом, ніж наша хата на Східній вулиці.

Але то був мій дім і дім Селени. Думаю, моя дівочка ше жила тут довгий час після того, як змила порохи Літл-Тола собі з черевиків. Думаю, вона тут жила в спогадах… у серці… в снах. У кошмарах.

Той затхлий запах — його ніяк не збудешся, як він уже в’ївся.

Я сиділа коло відкритого вікна, шоби троха подихати морським бризом, а тогди в мене з’явилося якесь дивне чуття, і я вирішила, шо треба позамикати двері. З вхідними дверми було легко, але шпінгалет на задніх був таки норовистий, шо ніяк не давався, доки я не чвиркнула туда троха «трі-ін-ваном». Нарешті він повернувся, і я зрозуміла, чого він такий упертий, — просто через іржу. Я деколи бувала у Віри по п’ять-шість днів, але всьо одно не пам’ятала, коли останній раз задумувалася, шоби замкнути свою хату.

Як про то подумала, мені всьо всередині перекрутило. Я пішла в спальню, лягла й накрила голову подушкою, як колись, як була малою і мене рано відправляли спати, бо була неслухняна. Я плакала, і плакала, і плакала. Я й повірити не могла, шо в мені стілько сліз. Я плакала за Вірою, Селеною і малим Пітом. Може, навіть за Джо плакала. Але здебільш через себе саму. Я плакала, доки мені не забило ніс, а живіт не зачало крутити. Нарешті заснула.

Як устала, було темно і дзвонив телефон. Я встала й навпомацки дойшла до вітальні, шоби взяти трубку. Лиш-но сказала «Алло», як хтось — якась жінка — каже: «Ти не мала права її вбивати. Надіюся, ти то знаєш. Якшо тебе не зловить закон, то ми зловимо. Ти не така мудра, як думаєш. Нам тут не треба жити з душогубами, Долорес Клейборн. Поки ше є на острові достойні християни, які такого не дозволять».

У голові в мене було всьо заплутано, і я перше подумала, шо то мені сниться. Доки допетрала, шо не сплю, вона кинула трубку. Я пішла до кухні, хтіла покласти варитися каву чи, може, пива з холодильника взяти, як знов задзвонив телефон. Того разу то також була жінка, але інакша. В неї з рота відразу полетіла всіляка погань, то я скоро кинула трубку. На мене знов найшло бажання плакати, але дідька лисого, шоб я через то ревіла. Замість того витягнула телефонний дріт зі стіни. Я пішла на кухню і взяла собі пиво, але воно мені було недобре, то я вилила майже всю банку в умивальник. Думаю, насправді мені хтілося троха скотчу, але, відколи вмер Джо, в мене в хаті не було ні краплі чогось моцного.

Я набрала стакан води, але виявила, шо не стерплю її запах — пахло монетками, які якась дитина весь день носила в пітнім кулачку. Тут я згадала той момент в ожиннику — як той запах дойшов до мене легким вітерцем, — і від того я згадала ту дівочку з рожевою помадою і в смугастім сарафані. Я подумала про то, як мені в голову прийшло, шо жінка, якою вона виросла, в якійсь біді. Я подумала, як вона і де вона, але ні разу не загадалася, чи вона взагалі була, якшо розумієте. Я то знала. Знала, шо вона є. Ніколи в тім не сумнівалася.

Але то було неважливо. Розум мій знов кудась занесло, а язик і за ним, як маленька овечка Мері. Я зачинала говорити, шо вода з мого кухонного крана вже нічим мені не помагала, так само як найліпший «Бадвайзер», — навіть пара кубиків льоду не забирала той мідний запах, — і врешті я сіла дивитися якусь дурну комедійну програму й пити гавайський пунш, шо тримала в холодильнику для хлопців-двійнят Джо-молодшого. Я собі розігріла телевечерю, але не мала апетиту й викинула її в помиї. Замість того взяла собі ше один гавайський пунш — взяла собі у вітальню і просто сіла перед телевізором. Після одної кумедії була друга, але я ні краплі різниці не виділа в них. Певно, того шо не дуже уважно дивилася.

Я не пробувала розібратися, шо буду робити далі. Є такі речі, які вночі ліпше не вирішувати, бо то час, коли розум ше гірше може нарадити. Всьо, шо навирішуєш після присмерку, то в дев’яти з десяти випадків мусітимеш заново вирішувати вранці. То я просто сиділа, і після того, як скінчилися місцеві новини й зачалося «Сьогодні», знов заснула.

Мені приснився сон. Там були я і Віра, але Віра була така, як коли ми з нею познайомилися, ше як Джо був живий, а всі наші діти, і її, і мої, ше були близько, під ногами. У тім сні ми з нею мили тарелі — вона мила, а я витирала. Але ми їх мили не на кухні. Ми стояли коло невеликої «франклінки» у мене в вітальні. І то було дивно, бо Віра ні разу не була в мене вдома — жодного разу за всьо життя.

Але в тім сні була. Тарелі в неї були в пластмасовій мийниці на бляті — і то були не мої старі тарелі, а її гарний фарфор «Спод». Вона мила таріль і подавала мені, але кожний вислизав мені з рук і бився об цеглу, на якій стояла та «франклінка». Віра казала:

— Треба тобі з цим бути обережнішою, Долорес. Коли трапляються нещасні випадки, а ти необачна, завжди великий безлад.

Я обіцяла їй бути обережнішою, і я намагалася, але таріль далі вислизав мені з пальців, і ше один, і ше, і ше.

— То зовсім недобре, — нарешті сказала Віра. — Подивися, який розгардіяш ти наробила!

Я подивилася вниз, але цегла була обсипана не кусочками тарелів, а кусочками щелеп Джо і битого каміння.

— Більше не давай мені їх, Віро, — сказала я і зачала плакати. — Певно, я нездала до миття тарелів. Може, застара, не знаю, але я не хочу всіх до останнього їх перебити, я точно знаю.

Але вона далі подавала їх мені, а я їх друляла, і той звук, як вони билися об цеглу, був голосніший і глибший, доки то не став якийсь більше вибуховий звук, а не просто крихкий грюкіт, з яким фарфор б’ється об шось тверде. Раптом я зрозуміла, шо то сон, але ті вибухи — то мені не сниться. Я зірвалася зі сну й чуть не впала з крісла на підлогу. Знов шось бумкнуло, і того разу я знала, шо то — дробовик.

Я встала і підійшла до вікна. По дорозі їхало два пікапи. Ззаду в них були люди, один у кузові першого, і двоє — здається, шо двоє, — у кузові другого. Здається, всі вони мали по дробовику й кожні пару секунд хтось вистрілював у небо. Коло дула спалахував вогонь, а тогди голосно бумкало. З того, як ті хлопи (я думаю, шо то були хлопи, але не можу сказати точно) хиталися туда-сюда — і з того, як ті пікапи виляли туда-сюда, я б сказала, шо вся та братія була п’яна до чортиків. І один пікап я впізнала.

Шо?

Нє, я не збираюся казати чий — у мене і так проблем по вуха. Не хочу затягувати когось із собою через якусь п’яну нічну стрілялку. Може, я й не впізнала той пікап.

Коротше, як ввиділа, шо вони лиш по горобцях стріляють, то підняла вікно. Подумала, шо вони на широкім місці внизу нашого горба захочуть розвернутися, і так вони й зробили. Один чуть не застряг, ото сміху би було.

Вони вернулися на дорогу, гуділи, гримали і сміялися на всю голову. Я склала руки коло рота і крикнула: «Забирайтеся ’відси! Люди спати хочуть!» — так голосно, як могла. Один пікап занесло троха далі, і він чуть у канаву не з’їхав, то, видно, я їх троха сполошила, та. Хлоп, шо стояв у кузові того пікапа (того я думала, шо впізнала ше пару секунд тому), полетів сракою догори через кабіну. Легені в мене добрячі, і як схочу, гаркнути я можу ліпше ліпших. Ну а шо, як сама себе не похвалиш, то й ніхто того не зробить.

— Забирайся з Літл-Тола, ти, срана згубна пизда! — крикнув мені другий і тим доклався до ше пари пострілів у небо. Але я думаю, то вони просто хтіли мені показати, шо в них є яйця, бо більше ніц вони не зробили. Я чула, як вони ревуть по дорозі в містечко, — і той проклятий бар, шо відкрився чотири роки тому, зуби даю, — глушники в них бекали, а вихлопні труби вистрілювали, по-модному переключалися на нижчі передачі. Знаєте, які то мужики, як п’яні і їздять на пікапах своїх.

Ну, то мені хоч троха зірвало поганий настрій. Я вже не боялася і точно не була плаксива. Я була добряче роздрочена, але не настілько зла, шоби не думати чи не розуміти, чого люди роблять то, шо роблять. Як злость мене понесла кудась мимо, я то спинила думкою про Семмі Марчанта, як виглядали його очі, коли він стояв на колінах на тих сходах, дивився на качалку й на мене — очима темними, як океан відразу за шквальною лінією, як були в Селени того разу на городі.

Я вже тогди знала, шо мені прийдеться сюда вернутися, Енді, але лиш після того, як ті хлопи поїхали, я перестала дурити себе, шо зможу шось ше вибирати, шо казати, а шо нє. Я виділа, шо прийдеться в усім признаватися щиросердно. Я пішла до ліжка й мирно поспала до п’ятнадцять по дев’ятій зрання. То найдовше, шо я спала, відколи вийшла заміж. Певно, я так віддихнула, шоби тепер могти цілу, курва, ніч проговорити.

Як устала, то збиралася то зробити так скоро, як зможу, — гіркі лікарства ліпше пити відразу, — але дешо мене затримало скоріше, ніж я вийшла з хати, інакше би я то вам ше раніше всьо оповіла.

Я помилася, а перед тим як одягтися, вставила шнур від телефона назад у гніздо. То вже не була ніч, і я вже не була наполовину в сні. Подумала, якшо хтось захоче подзвонити мене пообзивати, я й сама пару прозивалок знаю, то й зачну зі «сцикуняри» і «брудного безіменного шпига». Ну й аякже, не встигла я панчохи натягнути, як апарат подзвонив. Я взяла трубку, готова видати людині на тім кінці дроту добру порцію тюжки, як тут мене питає жіночий голос: «Алло? Чи можу я поговорити з панною Долорес Клейборн?»

Я відразу знала, шо то дальній дзвінок, і не лиш через луну, шо чути, коли хтось дзвонить здалеку. Я то знала, бо ніхто на острові не називає жінок паннами. Можуть казати пані або добродійка, але панна ше не дойшла до нас через протоку, хіба раз на місяць на стійці з журналами в аптечнім магазині[27].

— То я, — кажу я.

— Вас турбує Алан Ґрінбуш, — каже вона.

— Дивно, — кажу я, безцеремонно, як я то вмію, — але по голосу то не Алан Ґрінбуш.

— Це з його офісу, — каже вона, ніби я спитала шось таке дурне, шо вона ше не чула такого. — Зачекаєте на лінії на пана Ґрінбуша?

Її дзвінок був для мене таким несподіваним, шо я перше не додумалася, хто то, — я знала, шо вже чула то ім’я, але не знала де.

— А то ви чого дзвоните? — питаюся я.

Троха пауза, ніби вона насправді не мала відпускати таку інформацію, а далі вона сказала:

— Мені здається, це стосується пані Віри Донован. Зачекаєте, панно Клейборн?

І тут до мене доперло — Ґрінбуш, який надсилав усі ті пухкі конверти рекомендованої пошти.

— Ая, — кажу я.

— Перепрошую? — не розуміє вона.

— Я зачекаю, — кажу я.

— Дякую, — відповідає вона. Шось клацнуло, і я троха постояла в самім спіднім, чекала. То було недовго, але здавалося, шо довго. Шойно перед тим, як він заговорив, мені спало на думку, шо то може бути через усі ті рази, шо я підписувалася від імені Віри, — вони мене на тім злови­ли. То здавалося логічним. Ви ж, певно, примічали, шо як шось одно йде зле, то всьо решта так само летить до дідька?

І тут він з’явився на дроті.

— Панно Клейборн? — питає.

— Так, це Долорес Клейборн, — сказала я йому.

— Місцевий працівник правоохоронних органів на Літл-Толі вчора подзвонив мені й повідомив, що Віра Донован пішла від нас, — сказав він. — Було вже досить пізно, коли я отримав цей дзвінок, тож вирішив зачекати до ранку, щоб потелефонувати вам.

Я думала сказати йому, шо тут на острові є люд, не настілько дотошний у плані часу, коли мені дзвонити, але звісно шо не сказала.

Він прокашлявся й далі сказав:

— У мене є лист від пані Донован, який вона напи­сала п’ять років тому й чітко проінструктувала мене передати вам певну інформацію щодо її майна протягом доби після її кончини. — Він знов прокашлявся і сказав: — Хоча відтоді я часто спілкувався з нею телефоном, це останній фактичний лист, який я від неї одержав.

У нього був сухий, троха розпалений голос. Такий голос, шо як він тобі шось каже, то не можеш не чути.

— Чоловіче, про шо ви говорите? — питаюся я. — Вже досить ходити околяса, та вже скажіть!

Він каже:

— Радий вам повідомити, що, за винятком незначної частини спадщини, яка призначена для новоанглійського «Дому для маленьких блукальців»[28], ви є єдиною спадкоємицею, зазначеною в заповіті пані Донован.

Язик мені прилип до піднебіння, і всьо, шо я могла думати, — то то, як вона через якийсь час розкусила трюк із пилососом.

— Ви отримаєте телеграму з підтвердженням сього­дні, — каже він, — але я дуже радий поговорити з вами до того, як вона прибуде, — пані Донован була вельми наполегливою щодо її бажань у цім питанні.

— Ая, — кажу я, — наполегливою вона вміла бути, то точно.

— Упевнений, ви згорьовані смертю пані Донован — як і всі ми, — але я хочу, щоб ви знали: ви станете вельми заможною жінкою, і якщо я можу хоч якось допомогти вам у цих нових умовах, то з радістю займуся цим, як допомагав пані Донован. Звісно, я телефонуватиму вам із приводу новин щодо проходження заповіту в суді спадкоємних справ, проте я не очікую ніяких проб­лем чи затримок. Узагалі…

— Так, секунду, гаврику, — кажу я голосом, подібним на каркання. Чи на жабу в сухім ставі. — Це про яку суму грошей ми говоримо?

Само собою, я знала, шо вона багата, Енді. То, шо вона останні пару років носила самі лиш фланелеві нічнушки і споживала самі супи «Кемпбелл» і дитячу їду «Ґербер», то ніц не міняло. Я виділа хату, виділа машини, і деколи око падало на папери, шо приходили в тих пухких конвертах так, шо я не лиш лінію підпису примічала. Деколи там були передачі акцій, а я знаю, шо як продаєш дві тисячі акцій «Апджона» і купуєш чотири тисячі «Міссісіпі-Веллі-енерго», то не то шоби ти в богадільню збираєшся.

І я питала не для того, шоби кинутися подаватися на кредитки й заказувати шось із «Сірза», — то шоби ви собі не думали. У мене була ліпша причина. Я знала, шо число людей, шо будуть думати, ніби я сама її вбила, напев­но, буде рости з кожним доляром, шо вона мені лишила, і хтіла знати, наскілько ж всьо буде зле. Я прикидала собі, шо вийде десь шістдесят-сімдесят тисяч долярів… хоч він і сказав, шо вона лишила троха грошей притулку, то я собі думала, того сума буде й менша.

І мене ше дешо кусало — кусало, як червневий ґедзь, шо всідається на шию. Шось дуже неправильно було зі всією тою пропозицією. Але я ніяк не могла розібратися, шо саме, — так само як не могла допетрати, хто такий той Ґрінбуш, як секретарка перший раз його назвала.

Він шось сказав, шо я не до кінця розібрала. По звуку було як тра-ля-ля-районі-тридцяти-мільйонів-доларів.

— Шо ви сказали, шановний? — питаюся я.

— Що після суду в спадкоємних справах, судових витрат та інших незначних зборів загальна сума має бути в районі тридцяти мільйонів доларів.

Рука з телефоном зачала здаватися такою, як ото коли встаєш і розумієш, шо майже всю ніч на ній проспала… оніміла всередині й пощипує по краях. Ноги мені так само поколювало, і світ ніби знов став весь зі скла.

— Перепрошую, — кажу я. Я чула свій голос дуже добре й дуже чітко, але не могла пристати до жодного слова, шо звідти злітало. То просто був якийсь ляскіт, як віконниця під вітром. — Тут не дуже добрий зв’язок. Мені здалося, ви шось там сказали і було слово «мільйони».

Далі я засміялася, шоби показати, шо розумію, яка то дурниця, але десь у душі я, певно, подумала, шо нема там ніц дурного, бо то був найфальшивіший сміх, шо я коли-небудь від себе чула. «Хо-хо-хо» — так він звучав.

— Я і сказав «мільйони», — каже він. — Як на те пішло, я сказав «тридцять мільйонів».

І знаєте, думаю, він би й сам засміявся, якби я ті гроші отримувала не з Віриної смерти. Я думаю, він був збуджений — під тим сухим манірним голосом він був збу­джений шо капець. Він певно чувся як Джон Берсфорд Тіптон, той багач, шо колись у тій старій програмі роздавав мільйони направо і наліво. Він хтів мій бізнес, частково суть була в тім, — я собі чула, шо гроші для таких, як він, — то як електричні поїзди, і він не хоче, шоби таку велику інсталяцію, як у Віри, від нього забирали, — але думаю, більше його веселило то, як я белькотала.

— Я не розумію, — кажу я, і голос мій уже був такий слабкий, шо я себе ледве чула.

— Думаю, я знаю, як ви почуваєтеся, — каже він. — Сума вельми істотна, і, звісно, знадобиться час, щоб до неї звикнути.

— Скілько там насправді? — питаю я в нього, і того разу він таки засміявся. Якби він був десь, шоби я могла до нього піти, я би, Енді, зарядила йому по сідалу.

Він знов мені сказав «тридцять мільйонів доларів», і я весь час думала, шо як рука мені далі так німітиме, то я впущу трубку. І я зачала панікувати. Так, гейби хтось був у мене в голові, крутив навколо сталевим кабелем. Я думала «тридцять мільйонів доларів», але то були лиш слова. Коли я попробувала уявити, шо ж вони значать, то єдине, шо мені в голові уявилося, то як у коміксах про Скруджа Макдака, які Джо-молодший читав малому Пітові, як тому було чотири чи п’ять рочків. Я ввиділа величезне сховище, де повно монеток і купюр, але замість Скруджа Макдака, шо гребе в тій усій грошві з гетрами на перетинчастих лапках і з круглими окулярами на дзьобі, я виділа себе у своїх спальних тапках. Далі та картинка пропала, і я подумала про то, якими очима Семмі Марчант дивився то на качалку, то на мене, то знов на качалку. Вони були як у Селени тогди на городі, зовсім темні, і в них було повно питань. Далі я згадала жінку, шо подзвонила по телефону і сказала, шо є ше на острові достойні християни, які не мусять жити з убивцями. Стало цікаво, шо та жінка зі своїми коліжанками будуть думати, як узнають, шо після смерти Віри я діста­ла тридцять мільйонів долярів.

— Ви не можете такого зробити! — кажу я, троха здичі­ло. — Чуєте мене? Ви не можете заставити мене то взяти!

Тут уже прийшла його черга сказати, шо він не дуже добре чує — шо десь на лінії погане з’єднання. Я також анітроха не була здивована. Коли такі люди, як Ґрінбуш, чують, шо хтось каже, шо їм не треба тридцятимільйонну купу долярів, то відразу думають, шо ну точно шось не так з апаратурою. Я розкрила рота, шоби знов сказати йому, шо він має їх забрати, шо може віддати то всьо до останнього цента новоанглійському «Дому для маленьких блукальців», аж раптом розкумекала, шо ж з тим усім не так. До мене не просто дойшло. Воно мені звалилося на голову, як палета цегли.

— Дональд і Гельґа! — кажу я. По голосу я була ніби учасниця телепрограми, яка згадала правильну відповідь в останню секунду бонусного туру.

— Перепрошую? — питає він, якось обачно.

— Її діти! — кажу я. — Її син і донька! Ті гроші їхні, а не мої! Вони ж родичі! А я просто домашня робітниця зачухана!

Далі настала така довга пауза, шо я вже була певна, шо його від’єднало, і абсолютно через то не пошкодувала. Чесно вам скажу, я чуть не вмлівала. Я вже хтіла кинути трубку, як учула його дивний беземоційний голос:

— Ви не знаєте.

— Шо не знаю? — крикнула я йому. — Я знаю, шо в неї є син Дональд і донька Гельґа! Знаю, шо вони були надто сиромудрі, аби сюда приїжджати, але вона все тримала для них місце, хоч, думаю, вони не настілько сиромудрі, шоби не поділити таку купу грошей тепер, як вона вже вмерла!

— Ви не знаєте, — знов сказав він. А далі, ніби питався шось сам у себе, а не в мене, він каже: — Чи могли ви не знати, після стількох років роботи в неї? Могли ж? Невже Кенопенскі вам не сказав? — І не встигла я вставити своїх п’ять ґрейцарів, як він зачав сам на свої дурні запитання відповідати. — Ну звісно ж, це можливо. Була лише коротка замітка на внутрішній сторінці місцевої газети наступного дня, але так то вона все, що могла, приховала — тридцять років тому таке можна було зробити, якщо готова заплатити за такий привілей. Не впевнений, що навіть були некрологи. — Він спинився, а далі каже, гейби шойно виявив шось нове — шось важливе — про когось, кого знав усе життя: — Вона говорила про них так, наче вони живі, правда ж? Усі ці роки!

— Шо ви там мелете? — крикнула я йому. Я відчула, як мені в животі спускається ліфт, і раптом у мене в голові зачали складатися всілякі речі — всілякі дрібниці. Я не хтіла, шоби вони складалися, але воно всьо одно далі так тривало. — Ну само собою вона говорила про них так, ніби вони живі! Вони ж живі! У нього компанія продажу нерухомості в Аризоні — товариство «Золотий захід»! А вона дизайнерка суконь у Сан-Франциско… модний дім «Ґейлорд»!

Але от Віра все читала ті великі історичні романи в м’яких обкладинках з жінками в коротких сукенках, які цілують хлопів без сорочок, і назва тої серії була «Золотий захід» — угорі кожної так було написано маленькою блискучою смужкою. І тут мені ше зразу згадалося, шо вона народилася в містечку Ґейлорд, штат Міссурі. Мені хтілося думати, шо там інакша назва — Ґейлон чи, може, Ґейлсберґ, — але я знала, шо нє. Але всьо одно, може, її донька назвала свою компанію сукенок на честь містечка, звідки її мама… так я собі говорила.

— Панно Клейборн, — каже Ґрінбуш низьким, троха знервованим голосом, — чоловік пані Донован загинув у нещасному випадку, коли Дональду було п’ятнадцять, а Гельзі тринадцять…

— Я це знаю! — кажу я, ніби хтіла, шоби він повірив, шо як я знаю то, то точно знаю всьо.

— …і як наслідок між пані Донован і дітьми виникла значна неприязнь.

То я також знала. Пам’ятаю, як люди поговорювали, які діти тихі, коли приїхали на День пам’яти в 1961-му, як завжди вліті, на острів, і як люди казали, шо тепер їх трьох разом і не видно ніколи, шо дивно, як згадати наглу смерть пана Донована за рік до того. Зазвичай шось таке людей зближує… хоча, може, міські люди троха інакші в тих питаннях. А далі я ше дешо згадала, шось, шо Джимі де Віт сказав мені того року восени.

— У них була страшна сварка в ресторані після Четвертого липня в 1961-му, — кажу я. — На другий день обоє малих поїхали. Я пам’ятаю, як той жеребець — Кенопенскі тобто — віз їх на материк на великім моторнім судні, шо в них тогди було.

— Так, — сказав Ґрінбуш. — Так склалося, що я знаю від Теда Кенопенскі, що стало приводом для тієї сварки. Тієї весни Дональд отримав водійські права, і пані Донован подарувала йому на день народження автомобіль. Дівчинка, Гельґа, сказала, що вона також хоче авто. Віра — пані Донован — начебто спробувала пояснити доньці, що це дурна ідея, що немає сенсу купувати авто без водійських прав, а вона не зможе їх отримати до п’ятнадцяти років. Гельґа сказала, що, може, це й діє в Мериленді, але не в Мейні, — що вона може їх тут здобути і в чотирна­дцять… а їй і було чотирнадцять тоді. Це може бути правдою, панно Клейборн, чи то просто підліткові вигадки?

— Тогди так і було, — кажу я, — хоч теперка має бути як мінімум п’ятнадцять років. Пане Ґрінбуш, машина, яку вона купила малому на день народження… то був «корвет»?

— Так, — каже він, — «корвет». Звідки ви знаєте, панно Клейборн?

— Певно, десь виділа знимку, — сказала я, але ледве чула свій голос. Зато я чула голос Віри. «Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той “корвет” із кар’єру при місячнім світі, — сказала вона мені, як вмирала на сходах. — Обридло бачити, як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку».

— Дивно, що вона десь тримала таку фотографію, — сказав Ґрінбуш. — Бачте, Дональд і Гельґа загинули в тому автомобілі. Це сталося в жовтні 1961-го, майже через рік після смерті їхнього батька. Здається, за кермом була дівчинка.

Він далі говорив, але я його майже не чула, Енді, — голова була зайнята тим, шо закривала пропуски, і то так скоро, шо я думаю, певно, знала, шо вони мертві… десь глибоко-глибоко я мусіла то знати від самого початку. Ґрінбуш сказав, шо вони випили і гнали тим «корветом» більше ніж сто миль на годину, і тут дівка пропустила поворот і влетіла в кар’єр. Сказав, обоє, скоріше за все, загинули ше до того, як та модна двомісна машина затонула на дно.

Сказав також, шо то був нещасний випадок, але я, певно, знала троха більше про такі випадки, ніж він.

Може, і Віра також знала, шо сварка, яка в них була того літа, ніхера не стосувалася того, чи дістане Гельґа мейнівські права. То просто була найзручніша кістка, яку вони могли погризти. Як Маколіф спитався мене, про шо ми з Джо сварилися перед тим, як він взявся мене душити, я сказала, шо зверху гроші, а знизу пиятика. Але верхівки сварок у людей здебільш сильно відрізняються від того, шо на дні, як я примітила, і може так бути, шо насправді вони того літа сварилися через то, шо трафило Майкла Донована рік тому.

Вона з тим жеребцем вбили того хлопа, Енді, — вона ну фактично сама мені то сказала. І її так само не зловили, але деколи в сім’ях люди самі складають головоломку так, як закон не може. Наприклад, такі як Селена… і, певно, такі як Дональд і Гельґа Доновани. Цікаво, як вони дивилися на неї тим літом, перед тою сваркою в «На гавані» і їхнім останнім від’їздом з Літл-Тола. Я все пробувала і пробувала згадати, які в них були очі, коли вони дивилися на неї, чи не такі, як у Селени, як вона дивилася на мене, але просто не могла пригадати. Може, з часом і згадаю, але то не то, на шо я сильно чекаю, якшо ви мене розумієте.

Я точно знаю, шо шістнадцять — то замало років для такого малого чортяки, як Дон Донован, аби мати водійські права, — дуже замало, курча, — а як сюда додати ше й скору дорогу тачку, то катастрофа гарантована. Вірі ставало розуму, аби то знати, але вона, певно, була до всирачки настрашена. Батька їхнього вона, може, і ненавиділа, але сина любила, як саме життя. Я то точно знаю. Але всьо одно вона зробила такий подарунок. Яка би тверда вона не була, та вложила йому в кишеню ракету, і Гельзі так само, як виявилося, а він ше навіть не в передостаннім класі вчився та лиш голитися зачав. Я думаю, то через провину, Енді. А може, я хочу думати, шо то лиш провина, бо не хочеться уявляти, шо там і страх був, шо така парочка багатеньких діток може шантажувати свою маму через смерть батька, шоби та їм купувала всьо, шо схочеться. Насправді я так не думаю… але таке може бути, знаєте. Таке можливо. У світі, де чоловік може місяцями тягнути свою доньку собі в постіль, я думаю, всьо може бути.

— Вони мертві, — сказала я Ґрінбушеві. — От шо ви мені хочете сказати.

— Так, — каже він.

— Вони вже давно загинули, більше ніж тридцять років як, — кажу я.

— Так, — знов каже він.

— І всьо, шо вона мені про них говорила, — кажу я, — то брехня.

Він ше раз прокашлявся — той хлоп знаний прокашлювач, якшо сьогоднішня моя з ним балачка — то типова річ, — а як заговорив, то звучав дуже, бляха, по-людськи.

— Що вона вам про них розповідала, панi Клейборн? — питає він.

І як я так про то подумала, Енді, то зрозуміла, шо вона мені до чорта багато розповідала, зачинаючи з літа шістдесят другого року, як приїхала на десять років старша і на двадцять фунтів легша, ніж рік тому. Пам’ятаю, вона розказувала, шо Дональд із Гельґою можуть приїхати на острів на серпень і шоби я перевірила, чи стане нам вів­сянки «Квейкер», бо вони лиш її на сніданок і їли. Пам’я­таю, як вона знов приїхала в жовтні — то була та осінь, як Кеннеді й Хрущов вирішували, підриватимуть вони всьо до чортової матері чи нє, — і сказала мені, шо далі я її видіти буду частіше. «Сподіваюся, і дітей також», — сказала була вона, але шось в її голосі, Енді… і в очах…

Я більше про очі її думала, як стояла там із телефоном у руці. За всі ті роки вона купу мені всіляких речей розповіла язиком, про то, як вони вчаться, шо роблять, з ким зустрічаються (Дональд одружився і мав двох дітей, за словами Віри, а Гельґа вийшла заміж і розлучилася), але я зрозуміла, шо з літа 1962-го її очі розповідали мені одну й ту саму штуку, раз по раз: вони мертві. Ая… але, може, не зовсім мертві. Не зовсім, якшо є одна кощава непоказна домашня робітниця на острові коло берегів Мейну, яка досі думає, шо вони живі.

Звідти я в голові стрибнула в літо 1963-го — літо, коли я вбила Джо, літо затемнення. Вона була так зачарована тим затемненням, але не просто того, шо таке стається раз у житті. Нє-нє. Вона так у тім кохалася, бо думала, шо воно поверне Дональда й Гельґу назад у Соснину. Вона ж мені то стілько разів повторювала. І та штука в неї в очах, та штука, шо знала, шо вони мертві, на якийсь час пропала весною і на початку літа того року.

Знаєте, шо я думаю? Я думаю, шо від березня-квітня 1963-го до середини липня Віра Донован була божевільна. Гадаю, ті пару місяців вона дійсно думала, шо її діти живі. Вона стерла собі з пам’яти ту картинку «корвета», який дістають із кар’єру, де він впинився. Вона увірувала, шо вони живі, просто силою думки. Увірувала, шо вони знов живі? Нє, троха не так. Вона затемнила собі їхню смерть.

Вона здуріла, і я думаю, вона хтіла лишатися такою — може, для того, аби мати їх коло себе, може, аби карати себе, а може, і перше, і друге, але кінець кінцем надто сильна основа зі здорового глузду в неї була, тож вона не могла так жити весь час. В останні сім-десять днів перед затемненням усьо зачало валитися. Пам’ятаю той час, як ми, шо працювали на неї, готувалися до тої нехристиянської експедиції на затемнення і балю, шо мали бути далі, так, ніби то було на вчора. Весь червень і початок липня вона була в добрім гуморі, але десь тогди, як я повідправляла своїх дітей, усе просто полетіло в болото. Далі Віра й зачала вести себе як Червона королева з «Аліси в Дивокраї», кричала на людей, якшо ті просто криво на неї дивилися, і направо-наліво звільняла робітниць. Думаю, десь тогди й провалилася її остання спроба силою бажання вернути їх до життя. Тогди і весь час потому вона знала, шо вони мертві, але всьо одно не скасувала баль. Уявляєте, яку то сміливість треба було мати? Яку абсолютну, нахраписту сміливість до самого мозку кісток?

Ше пам’ятаю, як вона дешо сказала — то було після того, я вступилася за звільнену Джолендерку. Як Віра пізніше підійшла до мене, я була певна, шо мене звільнять. Замість того вона мені дала пакет зі всілякими приблудами для затемнення і принесла шось таке як вибачення — як мінімум воно таким було для Віри Донован. Сказала, шо деколи жінка мусить бути гоноровою сукою. «Іноді, — сказала вона мені, — бути сукою — єдине, що жінці лишається».

«Ая, — подумала я. — Як більше ніц не лишається, то є ше таке. Воно все є».

— Панно Клейборн? — сказав мені у вухо голос, і тут я згадала, шо той досі на дроті. Я вже зовсім від нього відлетіла кудась. — Панно Клейборн, ви ще тут?

— Ше тут, — кажу я. Він спитав мене, шо вона мені про них оповідала, і того мені якраз вистачило, аби перестати думати про ті сумні давні часи… але я не знала, як можу йому оповісти всьо то, якомусь хлопові з Нью-Йорка, який ні чорта не тямить, як ми тут, на Літл-Толі, живемо. Як вона жила на Літл-Толі. Так сказати, він міг до біса багато знати про «Апджон» чи «Міссісіпі-Веллі-енерго», але ані крихти про дроти по кутах.

Чи ковтунці.

Він далі зачинає:

— Я питаю, що вона розповідала вам…

— Вона казала мені не застеляти їхні ліжка і тримати в коморі багато вівсянки «Квейкер», — кажу я. — Сказала, шо хоче бути готова, бо вони можуть у любий час приїхати.

І то було доста близько до правди, Енді, — принаймні близько для Ґрінбуша.

— Ого, це неймовірно! — сказав він, і то було ніби якийсь головатий лікар каже: «Ого, це пухлина в мозку!»

Ми ше троха після того поговорили, але я не сильно пам’ятаю, про шо. Здається, я знов сказала, шо мені ті гроші не потрібні, ані одна щербата копійка, і я знаю з того, як він до мене говорив — по-доброму і приємно, якось підлещувався до мене, — шо коли він говорив із тобою, Енді, ти, напевно, не передав йому ніяких новин, які Семмі Марчант розтрубив тобі і всім-всім на Літл-Толі, хто хтів слухати. Ти, певно, вирішив, шо то не його діло, хоча би поки шо.

Я пам’ятаю, шо сказала йому передати всьо «Малим блукальцям», а він сказав, шо не може. Сказав, шо я зможу, як заповіт вийде з суду (хоч навіть найбільший ідійот у світі видів, шо він думав, я такого точно не зроблю, як-тільки повністю зрозумію, шо трафилося), але сам він зовсім ніц не може з ними зробити.

Нарешті я йому пообіцяла віддзвонити, як мені «трохи прочиститься в голові», так він сказав, і кинула трубку. Я довго просто стояла на місці — може, хвилин п’ятна­дцять, як не більше. Чулася… лячно. Чулася так, ніби мене всю обступили гроші, поприставали до мене, як жуки до липкої плівки, шо мій тато щоліта вішав у нас у сральнику надворі, як я була мала. Я боялася, шо вони лиш липнути будуть до мене сильніше і сильніше, як я зачну рухатися, шо вони обгорнуть мене так, шо я аж рухатися ні чорта не зможу й відірватися від них так само.

Вже як я зачала рухатися, то й забула зовсім про то, шоби прийти у відділок до тебе, Енді. Чесно кажучи, я чуть вдягнутися не забула. Нарешті я натягнула старі джинси і светр, хоч сукенка, яку я хтіла вбрати, була гарно розкладена на ліжку (і досі вона там, якшо хтось не ввірвався в хату і не відомстив сукенці замість людини, яка в тій сукенці мала би бути). Взула ше свої старі кальоші та й вирішила, шо доста.

Я швендяла навколо великої білої брили між дровітнею та ожинником, ставала на трошки, аби глянути в ті зарості й послухати, як у тих колючих гілляках деренчить вітер. Я виділа лиш білу цементну кришку. Від її вигляду я вся тряслася, ніби від сильної застуди чи грипу. Я пройшла через Росіянську лужину, а далі пішла туда, де на Східнім розі закінчується вулиця. Я там троха постояла, шоби вітер з океану порозвівав мені волосся і вимив мене, як усе, а далі спустилася по сходах.

Йой, та не переживай ти так, Френку, — шнурок згори на них і та табличка з попередженням досі на місці. Я просто вже не так переживала через ті благі сходи після всього, шо пережила.

Я спустилася в самий низ, переходила з одного боку на другий, доки не дойшла до брил унизу. Старий міський док — шо старожили називали Сіммонсів док — там колись був, знаєте, але ніц уже від нього не лишилося тепер, крім пари стовпців і двох залізних кілець, забитих у граніт, поіржавілих і вбогих. Вони десь так виглядають, як я собі уявляю очниці в черепі дракона, якби були такі штуки. Як була мала, купу разів у тім доку рибу ловила, Енді, і, певно, думала, шо він там усе буде, але кінець кінцем море забирає всьо.

Я сіла на нижній сходинці, погойдала кальошами і так і просиділа сім годин. Я дивилася, як відбуває приплив і як знов прибуває майже до кінця, доки я вже збира­лася йти.

Перше я пробувала думати про гроші, але не могла на тім зосередитися. Може, люди, в яких таке багатство ціле життя є, вдатні до того, але я нє. Кожний раз, як я пробувала, то виділа перед собою Семмі Марчанта, шо дивиться перше на качалку… а так на мене. Ото всьо, шо ті гроші для мене тогди значили, Енді, і всьо, шо вони значать мені тепер, — Семмі Марчант дивиться на мене темним поглядом і каже: «Думав, вона не може ходити. Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес».

Затим подумала про Дональда з Гельґою.

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, — кажу я просто так, коли сиділа там і махала ногами так близько до прибулих хвиль, шо їх мені деколи забризкувало грудками піни. — Здуриш два — ганьба мені.

Але вона мене ні разу не здурила… очі її мене не дурили.

Пам’ятаю, як якось мені стрілило — одного дня в кінці шістдесятих то, здається, було, — шо я їх ні разу не виділа, жоднісінького разу, відколи дивилася, як той жеребець вивіз їх на материк тогди в липні 1961-го. І то мене шось так стривожило, шо я порушила своє давнє правило ніколи про них не говорити, якшо Віра не згадає перша.

— Віро, як там діти? — спитала я її — слова мені зірвалися з язика скоріше, ніж я про них подумала, — Бог-свідок, так вони просто й вискочили. — Як вони там насправді?

Пам’ятаю, шо вона тогди сиділа у вітальні, в’язала в кріслі коло еркерів, і як я спитала, вона перестала то робити й подивилася на мене. Того дня сильно сонце світило, заліплювало їй лице ясною потужною смугою, і шось було страшне в тім, як вона виглядала, таке страшне, шо якусь секунду я думала, шо закричу. Як той гін мені минув, я зрозуміла, шо то її очі. У неї були глибоко посаджені очі, чорні кола в тій смузі сонця, де всьо друге було яскраве. То були його очі, як він дивився на мене з дна криниці… як чорні камінчики чи вуглинки, забиті в біле тісто. В ті пару секунд я ніби мару ввиділа. Далі вона троха порухала головою, і то знов була Віра, сиділа й виглядала так, гейби вчора забагато випила. Якби так, то би був не перший раз.

— Відверто кажучи, Долорес, не знаю, — сказала вона. — Ми як чужі.

То всьо, шо вона сказала, а більше й не треба було. У всіх тих історіях, які вона розповідала про їхні життя, — видуманих історіях, тепер я знаю, — не було стілько, скілько в тих трьох словах: «Ми як чужі». Багато часу, шо я сьогодні просиділа в Сіммонсовім доку, я думала про то, яке ж то страшне слово. «Чужі». Від самого звуку мене аж трясе.

Я сиділа й перебирала ті старі кісточки по одній, а далі відложила їх і встала з місця, де більшу частину дня пробула. Я вирішила, шо мені вже й однаково до того, шо ви чи ше хтось думаєте. Видите, вже всьо скінчилося — для Джо, для Віри, для Майкла Донована, для Дональда з Гельґою… і для Долорес Клейборн так само. Так чи інак, але всі мости між тим, шо було тогди, і тим, шо є тепер, згоріли. Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам’ять, і вона як корабель-привид — якшо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде.

Але як про то всьо забути, всьо одно цікаво, як воно всьо вийшло, нє? Пам’ятаю, шо було в мене в голові, як я встала й обернулася до тих благих сходів, — то саме, шо там було, як Джо витягнув руку з криниці й майже потягнув мене за собою: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї. Як я трималася за то старе шершаве поруччя і вирішила піднятися назад тими сходами (то, звісно, якшо вони мене витримають другий раз), мені здавалося, шо то нарешті сталося і шо я все знала, шо так воно буде. Мені просто забрало троха більше часу, аби впасти у свою яму, ніж Джо — у його.