Дон Кіхот

РОЗДІЛ XI

Санчо під’їхав до свого пана такий заморений та знесилений, що не міг навіть правити ослом, і Дон Кіхот, побачивши його в такому стані, сказав:

— Тепер я переконався, добрий Санчо, що цей замок, чи то корчма, безперечно, зачарований. Бо чим іншим, як не примарами, можуть бути люди, які так жорстоко гралися з тобою? І це підтверджується тим, що, коли я дивився через паркан на сумну трагедію, яку ти відбував, я не тільки не спромігся перелізти на той бік паркана, але навіть не мав сили злізти з Росінанта через якісь чари. Але присягаюся своїм званням, що коли б мені пощастило перелізти або злізти з коня, я помстився б за тебе так, що ці паскудні розбишаки довіку пам’ятали б про свої вихватки. І тут я свідомо порушив би рицарські закони, що, як я тобі багато разів казав, не дозволяють рицареві підносити руку на того, хто сам не рицар, за винятком випадків найпильнішої потреби, а саме коли захищаєш життя або свою власну особу.

— Я помстився б і сам, — відповів Санчо Панса, — не зважаючи на те, висвячено мене на рицаря чи ні, але не мав змоги. Проте я певний, що ті, хто грався зо мною, не були ні примарами, ні зачарованими істотами, як це каже ваша милість. Навпаки, то були точнісінько такі, як і ми, люди з м’яса та кісток, бо я чув, що, підкидаючи мене, вони звали один одного — того Педро Мартінес, того Теноріо Гернандес, корчмаря ж звуть Хуан Паломеко. Отже, сеньйоре, те, що ви не могли перелізти через паркан і злізти з коня, пояснюється чимось іншим, а не чарами. Через усе це я остаточно зрозумій, що пригоди, яких ми шукаємо, приведуть нас, кінець кінцем, до такої біди, що ми не розберемо, де у нас права, а де ліва нога. І як на мій дурний розум, то найкраще та найзручніше було б нам повернутись додому, поки ще не скінчились жнива, стати до господарства й кинути оці блукання по світах від однієї небезпеки до ще гіршої другої.

— Як мало розумієшся ти на рицарських справах, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Мовчи та май терпіння; прийде ще день, коли ти на власні очі побачиш, яка почесна наша праця. Хіба ж, скажи, є в світі більша приємність чи більше задоволення, ніж те, що його дає перемога в битві або тріумф над ворогом? Немає жодного, то певна річ.

— Так воно, мабуть, і є, хоч я цього й не знаю, — відповів Санчо. — Знаю тільки, що відколи ми стали мандрівними рицарями, ми не перемогли ще в жодній битві, не рахуючи бою з біскайцем. Та й з нього ваша милість вийшли без половини вуха і без половини щита, а потім тільки того й було, що нас били то кілками, то кулаками. Я не згадую вже про те, як підкидали мене на ковдрі зачаровані люди, яким я не мав навіть змоги помститися, щоб відчути насолоду перемоги над ворогом, як каже ваша милість.

— Це боляче й мені, та ти мусиш терпіти, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Але відтепер я силкуватимусь здобути меч, зроблений так уміло, що, маючи його в руках, нема чого боятися якихось чар. А може статися, доля подарує мені меч, що належав Амадісові тоді, як його звали «Рицар Огненного Меча». То був найкращий меч, що його мав будь-коли рицар, бо був гострий, як бритва, і проти нього не міг устояти ніякий панцер, хоч який міцний або зачарований.

— Моя доля така, — сказав Санчо, — що коли вашій милості й пощастить знайти такий меч, він стане в пригоді, як і бальзам, тільки рицарям, а зброєносцеві лишаться самі неприємності.

— Не бійся цього, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — небо пошле й тобі кращу долю.

Розмовляючи так зі своїм зброєносцем, Дон Кіхот побачив на шляху, де вони їхали, велику куряву і, повернувшись до Санчо, сказав:

— Настане день, Санчо, коли ми побачимо щастя, яке досі зберігала для мене моя доля. Цього дня, кажу, я мушу довести, як і завжди, міць своєї руки і вчинити подвиги, що лишаться вписані в книгах слави на всі майбутні століття. Бачиш оту куряву, Санчо? Її збило величезне військо, яке складається з різних незліченних народів, що рушають сюди.

— У такому разі тут мусить бути два війська,— відповів Санчо,— бо з протилежного боку здіймається така сама курява.

Повернувшись і побачивши, що Санчо каже правду, Дон Кіхот надзвичайно зрадів, бо гадав, мабуть, що обидва війська атакуватимуть одне одного якраз на цій просторій рівнині. Голова його весь час була повна вигадок про різні битви, чари, пригоди, незвичайності, кохання та виклики, про які оповідається в рицарських книжках, і всі думки його, розмови і вчинки були скеровані на такі речі. А справді куряву цю зняли дві великі отари овець та баранів, що наближалися з обох країв шляху, але через пилюку не можна було розгледіти їх, поки вони не підійшли ближче. Дон Кіхот рішуче твердив, що це військо, і Санчо, нарешті, повірив йому і спитав, що їм треба робити.

— Як що? — відповів Дон Кіхот. — Боронити скривджених, допомагати у всьому тим, кому це буде потрібно. Тобі слід знати також, Санчо, що тим військом, яке йде проти нас, командує славетний імператор Аліфанфарон, володар великого острова Трапобанд. Друге військо, що позаду нас, належить його ворогові, королю Гарамантів, Пентаполінові Закачані Рукава.

— А завіщо так не люблять один одного ці пани?— спитав Санчо.

— Тому, — відповів Дон Кіхот, — що цей Аліфанфарон закоханий у дочку Пентаполіна, дуже вродливу й приємну дівчину. А батько не хоче видавати її заміж за язичеського короля, аж поки той не зречеться свого брехливого пророка Магомета та не прийме нашої віри.

— Присягаюся своєю бородою, — сказав Санчо, — він має рацію, той Пентаполін, і я хочу допомогти йому, чим зможу.

— У такому разі ти можеш виконати свій обов’язок, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — бо для того, щоб брати участь у таких баталіях, можна й не бути рицарем.

— Я добре це розумію, — сказав знову Санчо, — але куди ж подінемо ми цього осла, щоб знайти його після битви? Мені здається,що ставати на бій, сидячи на ослі, не годиться.

— Це правда, — промовив Дон Кіхот, — але ти можеш покинути його на його власну волю. Не багато важить, загубиться він чи ні, бо після бою ми, як переможці, матимемо до своїх послуг стільки коней, що навіть Росінанта, може, доведеться змінити на іншого коня. Але слухай уважно й дивись: я хочу показати тобі головних рицарів, що в цьому війську. А щоб ти їх краще бачив і запримітив, станьмо на цей горбок, звідки обидва війська видно виразніше.

Вони так і зробили — з’їхали на горбок, з якого добре видно було отари, які Дон Кіхот вважав би за військо, хоч би курява і не сліпила йому очей. Отже, бачачи те, чого не можна було бачити, Дон Кіхот голосно почав:

— Отой рицар у золотавім панцері, що на щиті його зображено лева з короною на голові, який лежить коло ніг дівчини, це — відважний Лауркалько, володар Пуенте де Плата. А той у панцері з золотими квітами і зі щитом, де на блакитнім полі намальовано три срібні корони, це — грізний Мікоколембо, великий герцог кіросійський. Велетень праворуч од нього — Брандабарбаран із Боліче, господар трьох Аравій. Він укритий гадючою шкірою і має замість щита двері, які, переказують, були в числі інших у храмі, що його зруйнував Самсон[47], коли смертю своєю помстився ворогові. А тепер подивись у той бік і побачиш попереду другого війська й на чолі його завжди переможного й ніколи не переможеного Тімонеля де Каркахона, володаря Нової Біскаї. На зброї його чотири поля — блакитне, зелене, біле та жовте, а на щиті — золотий кіт на лев’яче-жовтім полі з написом «Міу», що становить початок імені його дами, як кажуть, незрівнянної Міуліни, доньки герцога Альфенікена Альгарбського. Той, що давить і вгинає стегна свого потужного альфана[48], у сніжно-білому панцері і з білим, чистим щитом, це рицар-новак, француз за походженням, П’єр Папен на ймення, володар баронства Утрикського. А той, у блакитному панцері, що коле залізними шпорами боки он тій прудкій, смугастій зебрі, то могутній герцог Нербія Еспартафілардо дель Боске; на щиті в нього, замість девізу, пучок спаржі з написом кастильською мовою: стеж за моєю долею.

Назвавши отак багатьох рицарів обох армій, яких він бачив у своїй уяві, описавши зброю, кольори, девізи та інші їхні прикмети, що підказувало йому його ніколи не бачене божевілля, він, не спиняючись, провадив далі:

— Те військо, що йде на нас, складається з людей різних націй — тут такі, що п’ють ніжну воду славетного Ксанта; горяни, що толочать масильські поля; такі, що переточують найдрібніший та щирозолотий пісок щасливої Аравії; люди, що раюють на розкішних прохолодних берегах прозорого Термодонта; такі, що багатьма найрізноманітнішими способами знекровлюють золотоносний Пактол; нумідійці, на обіцянки яких не можна покладатись; перси, славні своїми луками та стрілами; парфяни та мідяни, що б’ються, тікаючи; кочовики-араби; скіфи, такі ж жорстокі, як і біляві; ефіопи з проколеними губами й інші народи, обличчя яких я бачу й пізнаю, але не можу згадати, як вони звуться. У другій армії ідуть ті, що п’ють кришталеві струмені Бетіса з оливковими деревами по берегах; ті, що відсвіжають та вмивають обличчя рідиною завжди багатого на золото Таха; ті, що користаються поживною водою Хенілі; ті, що ходять по тартезійських долинах із розкішними пасовищами; ті, що безтурботно живуть на Єлісейських полях Хереса; заможні ламанчці з вінками зі стиглого колосся на голові; вояки, закуті в залізо, нащадки стародавніх готів; ті, що купаються в Пісуердзі, уславленій повільністю своєї течії; ті, що пасуть свої отари на обширних лугах покрученої Гвадіани, знаменитої своїми зникливими водами; ті, що тремтять від холоду в лісистих Піренеях і на білих верхогір’ях височенних Апеннін. Одне слово, всі народи, яким дає притулок і яких годує Європа.

Скільки провінцій він згадав, скільки назвав націй, із дивовижною швидкістю додаючи властиві кожній із них прикмети! І все то були відомості, взяті з його брехливих книжок.

Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до його слів і раз у раз крутив головою, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів чи велетнів, що називав його пан. Не побачивши нікого, він сказав кінець кінцем:

— Хай їм чорт, сеньйоре, бо ніхто ж із них не з’являється — ні людина, ні велетень, ні рицар; принаймні я їх не бачу. Чи не зачаровані вони, часом?

— Як можеш ти таке казати? — відповів Дон Кіхот. — Хіба ж ти не чуєш іржання коней, звуків фанфар та бою барабанів?

— Я нічого не чую, окрім бекання овець та баранів, — сказав Санчо.

Та воно так і було, бо отари вже досить наблизилися.

— Страх охопив тебе, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — і не дає тобі ні чути, ні бачити нічого в справжньому вигляді, бо один із наслідків переляку є плутанина чуттів. А через це речі здаються нам не такими, якими вони є справді. І коли ти так лякаєшся, то стань осторонь. Мене самого буде досить, щоб дати перемогу тій стороні, якій допомагатиму.

Кажучи так, він ударив шпорами Росінанта, обпер спис на стремено і блискавкою з’їхав із горбка, а Санчо тим часом репетував і гукав йому навздогін:

— Верніться, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхоте! Їй-богу, ви нападаєте на баранів та овець! Верніться, лишенько ж моєму батькові, що породив мене на світ! Яке божевілля! Дивіться ж, там немає ні велетнів, ні рицарів, ані котів, ані щитів із девізами чи без них, ні блакитних, ані чортових шоломів. Що ж це він там робить, лихо мені грішному!

Ці вигуки не спинили Дон Кіхота; він скакав галопом, примовляючи:

— Сюди, рицарі, що йдете та б’єтесь під прапором відважного імператора Пентаполіна Закачані Рукава! Ви побачите, як легко помщусь я його ворогові Аліфанфарону Трапобанському.

Кажучи так, він урізався в середину отари й почав штрикати овець своїм списом так відважно й завзято, наче вражав своїх смертельних ворогів. Чабани й хазяї, які йшли за отарою, гукали йому, щоб він цього не робив, а побачивши, що їхні слова не впливають, зняли з поясів рогатки й почали частувати його вуха камінням з кулак завбільшки. Дон Кіхот, не зважаючи на них, стрибав у всі боки та вигукував:

— Де ти, пихатий Аліфанфарон? Ходи до мене, я хочу сам на сам спробувати твою міць та вкоротити тобі віку, караючи за те, що ти вчинив відважному Пентаполінові Гарамантському.

У цю хвилину велика річкова галька влучила йому в бік і ввігнула два ребра. Відчувши страшенний біль, Дон Кіхот вирішив, що його або вбито, або дуже поранено, і, згадавши про бальзам, витяг бляшанку й почав переливати його в шлунок. Але перше, ніж він устиг проковтнути стільки, скільки йому здавалося досить, наспіла друга галька, розбила дощенту бляшанку і заразом вибила йому три чи чотири зуби та покалічила два пальці на руці.

Обидва удари були такі міцні, що бідний рицар упав із коня. Чабани, підійшовши ближче й думаючи, що вбили його, швиденько позбирали забитих овець — а їх, виявилось, було семеро, — зігнали докупи свою отару й зникли.

Санчо тим часом стояв на горбку, дивлячись на безглузді вчинки свого пана, і рвав собі бороду, проклинаючи час і місце, на якому доля звела їх. Побачивши, що Дон Кіхот упав, а чабани пішли, він зійшов із горбка, підійшов до Дон Кіхота і, побачивши його в дуже поганому стані, а, проте, при пам’яті, сказав:

— Хіба не казав я вам, сеньйоре Дон Кіхот, що те, на що ви нападали, це тільки отари?

— От як цей злодій чарівник уміє зміняти та перевертати речі! — промовив Дон Кіхот. — Тобі слід знати, Санчо, що такі, як він, дуже легко вміють примусити нас бачити те, що їм хочеться. Мій ворог, який переслідує мене через заздрощі до слави, яку я здобув би після цієї битви, обернув військо на отари овець. Щоб переконатися в цьому, Санчо, сідай на свого осла і обережно поїдь слідом за ними. Ти побачиш, що трохи віддалік вони знову стануть такими, якими були перед цим; перестануть бути вівцями та баранами й обернуться на людей, яких я тобі описав раніш. Але не від’їзди зараз, бо мені потрібна твоя допомога й заступництво. Підійди і подивись, скількох зубів мені бракує, бо, здається, їх не залишилось жодного.

Коли Санчо підійшов і мало не всунув очі прямо йому в рот, бальзам якраз подіяв на шлунок Дон Кіхота: він, мов із рушниці, викинув усе, що в ньому було, просто на бороду жалісливого зброєносця.

— Ой, лихо! — крикнув Санчо, — що ж це таке зо мною трапилось? Мабуть, цей грішник уже конає, бо починає блювати кров’ю.

Але трохи згодом він із кольору, смаку та запаху розібрав, що то була не кров, а бальзам із бляшанки, і його так занудило, що він блюнув прямо на свого пана, і обидва вони зробилися поцяцькованими. Підбігши до осла, щоб узяти з торбинок чим витертися та чим лікувати Дон Кіхота, Санчо не знайшов торбинок і трохи не збожеволів. Він знову прокляв себе і вирішив у душі покинути свого пана й повернутися додому, хоч би це й коштувало йому платні та надій на губернаторство на острові, обіцяному Дон Кіхотом.

Тим часом Дон Кіхот підвівся і, затуливши рукою рота, щоб не втратити останні зуби, у другу взяв вуздечку Росінанта, який не відходив від нього (такий був вірний та ввічливий), і попрямував до свого зброєносця, що стояв, схилившися грудьми на осла і підперши щоку рукою, як людина, що заглибилась у думки. Побачивши його сумну постать, Дон Кіхот сказав:

— Знай, Санчо, що одна людина не буває більша за іншу, якщо не вчинить чогось більшого. Всі бурі, які ми перебули, запорука того, що швидко розгодиниться і справи наші покращають. Неможливо, щоб лихо чи добро тривало занадто довго. Отож, якщо недоля довго переслідує нас, значить, доля вже близько. І тобі не слід журитися з мого нещастя, бо тобі воно не болить.

— Як-то не болить? — крикнув Санчо. — Хіба той, кого, вчора підкидали на ковдрі, не син мого батька? А хіба торбинки, де було все моє добро, належать не мені, а комусь іншому?

— А що? У тебе немає торбинок, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Та немає, — відповів Санчо.

— Виходить, у нас немає чого попоїсти сьогодні.

— Не було б, коли б на цій леваді не росли трави, на яких ви, казали, знаєтесь і які звичайно стають за їжу таким нещасним мандрівним рицарям, як ваша милість.

— А втім, я бажав би тепер з’їсти, і якнайскорше, хліба та пару копчених оселедців, ніж усі трави, описані Діоскорідом і навіть із коментарями доктора Лагуни[49], — відповів Дон Кіхот. — А тим часом, мій добрий Санчо, сідай на свого осла і рушаймо далі.

— Хай так, якщо цього хоче ваша милість, — сказав Санчо. — Їдьмо звідси і пошукаймо, де б переночувати. Тільки дай Боже, щоб там не було ні ковдр, ні тих, хто підкидає на ковдрах, ні всяких примар чи зачарованих маврів; під три чорти їх усіх!

— Проси цього у Бога, сину, — відповів Дон Кіхот, — і веди мене, куди хочеш. Цього разу я доручаю тобі пошукати помешкання. А поки дай свою руку і помацай, скількох зубів бракує мені у верхній щелепі з правого боку, бо там я відчуваю біль.

Санчо встромив пальці в рот Дон Кіхотові й спитав, мацаючи щелепу:

— Скільки зубів було раніше з цього боку у вашої милості?

— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — не рахуючи зуба мудрості. Всі цілі й здорові.

— Пригадайте краще, чи так воно?

— Я ж кажу чотири, коли не п’ять, бо за все життя я не втратив жодного зуба, жодного не вирвано, і жоден не попсувався від застуди чи від гниття.

— А тепер, — сказав Санчо, — з цього боку, знизу, у вашої милості два зуби з половиною, а зверху немає й половинки, і взагалі нічого, а все рівне, як долоня.

— О, нещасний я! — крикнув Дон Кіхот, дізнавшись про цю сумну новину, — краще б мені одрубали руку, тільки не ту, якою я тримаю меч. Тобі слід знати, Санчо, що рот без зубів — подібний до млина без жорен, і часто доводиться цінувати зуб дорожче за діамант. Але ми ще додержуємо суворих законів рицарства, мусимо зносити й такі нещастя. Сідай, друже, а я їхатиму за тобою, хоч куди ти поїдеш.

Санчо так і зробив і поїхав, не звертаючи з битого шляху і прямуючи туди, де, як йому здавалося, він міг знайти пристановище на ніч.