Дон Кіхот

РОЗДІЛ II

Голоси, які почули Дон Кіхот, священик та цирульник, належали небозі й ключниці. Захищаючи двері, вони казали Санчові Пансі, що намагався побачитися з Дон Кіхотом:

— Чого треба цьому волоцюзі в нашій хаті? Ідіть лишень додому, приятелю, бо це ви, а не хто інший, відриваєте від роботи та збиваєте з пантелику нашого сеньйора й тягаєте його з собою по всіх усюдах.

На це Санчо відповідав:

— Ах ти, чортова ключнице! Збито з пантелику, відірвано від роботи та тягано по всіх усюдах мене, а не твого пана. І ви помилилися, бо то ж він тягає мене по всіх усюдах і виманив із хати, обіцяючи острів, якого я ще й досі чекаю.

— Бодай ти подавився цими поганими островами, проклятущий Санчо! — кричала небога. — І що то за річ — ті острови? Хіба ж їх можна їсти, ласуне ти ненажерливий?

— Їх не їдять, а порядкують та керують ними, і це краще, ніж чотири міста та чотири судові посади при дворі, — відповів Санчо.

— Та ти не ввійдеш сюди, гаман усякого злочинства, лантух усієї гидоти! Іди та порядкуй своєю хатою, ори свій клапоть землі, а думки про острів чи острівці покинь!

Розмови цих трьох осіб дуже сподобалися священикові й цирульникові, але Дон Кіхот, побоюючись, щоб його зброєносець не почав плескати язиком та не розказав чого-небудь зайвого, покликав Санча до себе і звелів жінкам впустити його. Коли Санчо ввійшов до кімнати, цирульник і священик попрощалися з Дон Кіхотом, втративши всяку надію на його одужання, бо бачили, як уперто обстоює він свої химерні думки і як простодушно захоплений він тим проклятим мандрівним рицарством. Відходячи, священик сказав цирульникові:

— Ось побачите, куме, що саме тоді, коли ми найменше цього сподіватимемось, наш ідальго знову вилетить і розпочне свої мандри.

— Для мене в цім немає ніякого сумніву, — відповів цирульник. — Але мене не так дивує божевілля рицаря, як щирість зброєносця, який так вірить у свій острів, що ніякі розчарування не можуть вибити йому того острова з голови.

— Нехай Бог вилікує їх! — сказав священик. — Будемо дивитися, що вийде з об’єднання безумств рицаря та зброєносця. Їх, здається, вилито з однієї форми, і божевілля пана без дурного розуму слуги не варте й ардита[72].

— Правда ваша, — згодився цирульник, — і я дуже охоче послухав би, про що вони тепер розмовляють.

— Я певний, — відповів священик, — що небога або ключниця розкажуть нам про це, бо в них не такий характер, щоб не підслуховувати.

Тим часом Дон Кіхот, зачинившися вдвох із Санчо у своїй кімнаті, сказав:

— Мені дуже тяжко, Санчо, що ти, знаючи, що я й сам не сидів дома, казав і кажеш, ніби я виманив тебе з твоєї хати. Вкупі ми виїхали, вкупі були і вкупі мандрували; обох нас спіткала однакова доля, і якщо тебе підкидали один раз на ковдрі, то мене били сто разів, і в цьому моя перевага.

— Так і мусило бути, — відповів Санчо, — бо, як каже ваша милість, невдачі більше властиві мандрівним рицарям, ніж їхнім зброєносцям.

— Ти помиляєшся, Санчо, бо caput dolet і так далі[73].

— Я не знаю іншої мови, крім своєї, — зауважив Санчо.

— Я хочу сказати, що коли болить голова, болить і все тіло. Тобто я, твій пан і сеньйор, є твоя голова, а ти — частина мого тіла. Тому біль, що мені чинять, повинен відчувати і ти, а твій біль — і я.

— Воно то так, — відповів Санчо. — Та коли мене підкидали на ковдрі, як частину тіла, моя голова дивилася на моє літання з-за паркана й не відчувала ніякого болю, а коли частини тіла повинні відчувати біль у голові, то й голова повинна відчувати біль у тілі.

— Може, ти хочеш сказати, Санчо, що мені не боліло, коли тебе підкидали на ковдрі? Не кажи й на думці не май цього, бо тоді душа в мене боліла дужче, ніж у тебе тіло. Та покиньмо про це тепер. Ми матимемо ще час обміркувати й вирішити цю справу. Скажи мені, Санчо, друже, що кажуть про мене тут? Як ставляться до мене прості люди? Що гадають ідальги і що рицарі? Що кажуть про мою мужність, про мої подвиги і про моє благородство? Які розмови точаться навколо моїх намірів відживити й вернути світові вже забуте рицарство? Одне слово, я хочу, Санчо, щоб ти розказав мені все, що чув з приводу цього, не додаючи нічого доброго і не обминаючи нічого поганого. Бо вірні васали мусять говорити своїм сеньйорам правду в простім і в переноснім значенні цього слова, не збільшуючи її з підлесливості й не зменшуючи з марної пошани. Я роблю таке зауваження, щоб ти розповів мені саму лише правду на мої питання.

— Я дуже охоче зроблю це, мій сеньйоре, — відповів Санчо, — але з умовою, що ваша милість не гніватиметься за те, що я казатиму. Ви ж самі хочете, щоб я казав щиру правду, не прибираючи її ні в яку одіж, крім тієї, в якій вона до мене дійшла.

— Я ні в якому разі не гніватимусь, — сказав Дон Кіхот, — і ти можеш говорити вільно, Санчо, без ніяких манівців.

— Так я скажу насамперед, що простий народ вважає вашу милість за найбільшого божевільного, а мене — за не меншого йолопа. Ідальго кажуть, що ви, не задовольнившися званням ідальго, привласнили собі титул «дон» і пристали до рицарства, маючи тільки чотири лозини винограду, дві хугади[74] ріллі та лахміття ззаду й спереду. А рицарі кажуть, що не хочуть змагатися з ідальгами, а надто з такими, що не мають герба на щиті і підфарбовують черевики сажею, а зелені панчохи штопають чорним шовком[75].

— Це мене не обходить, — сказав Дон Кіхот, — бо я завжди добре одягнений, і на мені не буває латок, а коли що-небудь і обшарпане, то більше від тертя зброї, а не через час.

— Щодо вашої мужності, чемності, подвигів та вчинків, то тут є різні думки. Одні кажуть — «божевільний, але втішний», другі — «відважний, але невдаха», інші — «чемний, але зухвалий», і взагалі всяко базікають та кругом обсудили мене й вашу милість, не залишивши й кістки цілої.

— Запам’ятай, Санчо, що велику чесноту завжди переслідують. Мало хто, а то й ніхто зі славетних мужів старовини не уникнув лихослівних наклепів. Юлія Цезаря, найхоробрішого, найрозважливішого й найвідважнішого полководця, оголошено честолюбцем і не зовсім охайним як щодо його звичаїв, так і збоку одежі. Про Александра, якого за вчинки названо Великим, казали, ніби він п’яниця; Геркулесові, який зробив такі славетні подвиги, дорікають розпустою та розбещеністю. Галаора, брата Амадіса Гальського, ославили страшенним ласуном, а самого Амадіса називають плаксієм. Отже, Санчо, поруч із такими вадами на мої не слід зважати, бо вони не перевищують того, що я казав.

— Отут-то й є заковика, присягаюся тілом свого батька, — відповів Санчо.

— Значить, кажуть іще щось? — спитав Дон Кіхот.

— Не оббілували тільки хвоста, — відповів Санчо. — Те, що я вам казав досі, — лише пиріжки та пряники, а коли ваша милість хоче знати все, що на вас клепають, то я можу зараз привести сюди людину, яка розкаже все, нічогісінько не обминувши. Сьогодні вночі приїхав син Бартоломея Карраско, що дістав у Саламанці ступінь бакалавра. Коли я прийшов привітати його, він сказав, що вийшла у світ книжка «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», де описано всю вашу історію. Він каже, що там є і я під своїм справжнім ім’ям Санчо Панси, і сеньйора Дульсінея Тобоська, і все, що було у нас із вами насамоті. Так що я навіть перехрестився з переляку, не розуміючи, як автор міг дізнатися про все це.

— Запевняю тебе, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що нашу історію написав якийсь учений чарівник, від якого нічого не сховається.

— Та який це може бути вчений, та ще й чарівник, — здивувався Санчо, — коли Самсон Карраско каже, що його звуть Сід Ахмет Беренхена.

— Це мавританське ім’я, — зауважив Дон Кіхот.

— Певно, що так, — відповів Санчо, — бо я часто чував, ніби маври ласі до баклажанів[76].

— Ти, я гадаю, помилився з ім’ям того Сіда, — сказав Дон Кіхот. — «Сід» — значить «сеньйор» арабською мовою.

— Дуже можливо, — сказав Санчо. — Але якщо ваша милість хоче бачити цього бакалавра, я миттю обернуся й приведу його.

— Ти зробиш мені велику втіху, Санчо, бо те, що ти сказав, дуже стурбувало мене, і ніяка їжа не піде мені в горло, поки я не дізнаюся про все.

— У такому разі я зараз іду по нього, — відповів Санчо і, покинувши свого пана, пішов по бакалавра і хутко вернувся з ним, і між ними трьома відбулася дуже цікава розмова.