Дон Кіхот

РОЗДІЛ XXVI

— Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. — Ці добродії стверджують, та ще й наполягають, ніби мій таз — якийсь там шолом.

— А хто казатиме протилежне, — відповів Дон Кіхот, — я доведу йому, що він бреше, коли це рицар, а коли він зброєносець, то бреше тисячу разів гірше.

Ніколас, що був при цьому, знавши характер Дон Кіхота, забажав роз’ятрити йому навіженство та повести жарти далі, щоб усі посміялися, і сказав, звертаючись до другого цирульника:

— Сеньйоре цирульнику, чи хто ви такий, знайте, що я теж належу до вашого фаху і більше як двадцять років тому склав екзамен. Я знаю всі до одного цирульницькі прилади, а за молодих років був солдатом і дуже добре розуміюся на тому, що таке шолом, шишак, забрало та інші військові речі. З вашого дозволу я скажу, хоч завжди ладен пристати до загальної думки, що те, що сеньйор держить у руках, не тільки не таз для гоління, а таке ж далеке від нього, як біле від чорного, як правда від брехні. Отже, я кажу, що це — шолом, тільки не цілий шолом.

— Ні, звичайно, — відповів Дон Кіхот, — бо йому бракує забрала.

— Так гадаю і я, — сказав священик, зрозумівши вже наміри свого приятеля, і те ствердили Карденіо, Фернандо і його товариші.

— Що ж це таке? — скрикнув піддурений цирульник. — Хіба ж можливо, щоб стільки поважних людей казало, що це шолом, а не таз! Така комедія може здивувати весь університет, хоч які там сидять розумники. Ну, годі, коли цей таз — шолом, то сідло теж мусить бути збруєю, як каже сеньйор.

— Мені здається, що це сідло, — сказав Дон Кіхот. — Але, повторюю, сюди я не втручаюся.

— Сідло воно чи збруя, — сказав священик, — це належить розв’язати сеньйорові Дон Кіхоту, бо в цих справах ми всі даємо йому перевагу.

— Клянуся, сеньйори мої, — відповів Дон Кіхот, — у цім замку обидва рази, що я в ньому спинявся, зо мною трапились незвичайні речі, і я не зважусь певне відповідати ні на одне запитання про те, що в ньому діється. Щодо шолома, я вже висловив свою думку, а сказати, чи сідло це, чи збруя, не маю сміливості і здаюся на ваше вирішення. Мабуть, через те, що вас не висвячено на рицарів, як мене, тутешні чари не діють на вас і, маючи вільний розум, ви спроможетесь судити про все так, як воно є насправді, а не так, як мені здається.

— Певне, сеньйор Дон Кіхот цілком має рацію, — сказав дон Фернандо, — і нам належить розв’язати це питання, а щоб обґрунтувати наше рішення, я нишком зберу ваші голоси і потім повідомлю вас про наслідки.

Для тих, хто знав Дон Кіхота, все це було тільки причиною до сміху, але тим, хто не був знайомий із ним, ці жарти здавалися найбільшим безглуздям у світі. Такого погляду додержували і троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як виявилось потім, були квадрієри[63]. Але найбільше засмутився цирульник, перед очима якого таз обернуто на шолом, а в’ючне сідло, мабуть, стане розкішною військовою збруєю.

Але й ті, й другі сміялися, бачивши, як дон Фернандо ходить і одбирає у всіх голоси, запитавши нишком кожного, за що вважає він речі, через які знялася суперечка: за в’ючне сідло чи за військову збрую? Зібравши голоси від тих, хто знав Дон Кіхота, Фернандо голосно сказав:

— Річ ось у чім, добродію, я втомився збирати голоси, бо всі вважають за божевілля гадати, наче це осляче сідло, а не кінська збруя, та ще з коня гарної породи. Отже, наперекір вам і вашому ослові, це — збруя, і ви програли справу.

Почувши таке, один із квадрієрів, страшенно розгнівавшись і обурившись, сказав:

— Це таке сідло, як мій отець мені батько, і той, хто казав або каже інакше, напевне п’яний.

— Ти брешеш, як паскудний злодій! — крикнув Дон Кіхот і замахнувся списом, якого весь час не випускав із рук, на квадрієра так сильно, що, коли б той не ухилився, убив би його на місці. Спис, ударившись об землю, розбився на тріски, а решта квадрієрів, бачачи, як погано поводяться з їхнім товаришем, почали кричати, гукаючи на поміч Святе братство.

Корчмар, що теж належав до братства, прибіг із жезлом і мечем і став поруч квадрієрів. Цирульник, бачивши такий безлад, схопив своє сідло, а Санчо вхопив його з другого боку, Дон Кіхот видобув меча і кинувся на квадрієрів, Карденіо й дон Фернандо бігли на поміч Дон Кіхотові.

Священик кричав, корчмариха стогнала, корчмарівна хвилювалася, Маріторнес плакала, Доротея була збентежена, Люсінда остовпіла, цирульник гамселив Санчо, Санчо гатив цирульника, Фернандо, підібгавши під себе одного з квадрієрів, виміряв його тіло, корчмар на весь голос кликав на допомогу Святе братство, і всю корчму сповнили плач, крики, стогони, збентеження, переляк, здивовання, удари мечем, штовхани, ляпаси та кров. Серед цього хаосу, галасу й гармидеру Дон Кіхот, здумавши раптом, що зашився серед чар у таборі Аграманте, голосом, що прогримів по всій корчмі, гукнув:

— Спиніться всі, покиньте зброю, заспокойтеся і послухайте мене, якщо хочете жити.

Почувши цей гучний голос, всі спинилися, а Дон Кіхот сказав:

— Хіба не казав я вам, сеньйори, що замок цей зачарований і що в ньому живе якесь чортяче кодло? На потвердження цього я хочу, щоб ви на власні очі побачили, що чвари в таборі Аграманте перейшли до нас. Дивіться — тут б’ються за меч, там — за коня, там — за осла, далі — за шолом, і всі ми б’ємося, не розуміючи один одного. Ідіть сюди, ваша милосте, сеньйоре священику. Нехай один із вас буде королем Аграманте, а другий — королем Собріном, і замиріться. Бо присягаюся, це великий злочин, що ми, стільки значних людей, б’ємося за такі дурниці.

Квадрієри, не зрозумівши нічого зі слів Дон Кіхота і бачивши, що дон Фернандо, Карденіо та їхні товариші б’ють їх, не хотіли заспокоїтися. Цирульник згоджувався на замирення, бо під час бою йому вирвали півбороди й подерли сідло. Санчо, тільки зачувши голос свого пана, послухався, як добрий слуга. І тільки корчмар настоював на тому, що слід покарати цього божевільного, який щоразу баламутить усю його корчму. Кінець кінцем, гамір ущух, але в уяві Дон Кіхота аж до кінця днів його таз залишився шоломом, а корчма — замком.

Коли всі, завдяки вмовлянням священика, заспокоїлися й стали приятелями, один із квадрієрів, той, кого добре таки натовк дон Фернандо, згадав, що серед інших наказів про арешти в нього був і наказ заарештувати Дон Кіхота за те, що той визволив галерників. Згадавши про це, він захотів перевірити прикмети і, витягши з-за пазухи пергаментовий сувій, почав читати його. Не бувши дуже письменним, він на кожному складі спинявся, позираючи на Дон Кіхота й порівнюючи ознаки, зазначені в наказі, з його постаттю. Кінець кінцем, він визнав, що наказ, безперечно, дано на Дон Кіхота. Переконавшись у цьому, квадрієр згорнув пергамент, узяв його в ліву руку, а правою схопив нашого рицаря за комір, голосно промовляючи:

— Допоможіть Святому братству, а щоб ви знали, що я маю на це право, прочитайте наказ, де сказано заарештувати цього розбійника з великого шляху.

Священик взяв наказ і побачив, що квадрієр каже правду і що прикмети, зазначені в наказі, підходять до Дон Кіхота. А Дон Кіхот, побачивши, як погано поводиться з ним цей підлий негідник, страшенно розлютувався і, хоч у нього самого тріщали всі кістки, навалився на квадрієра всім тілом і схопив його обома руками за горло. Якби товариші не звільнили квадрієра, він наложив би головою перше, ніж Дон Кіхот розняв руки. Корчмар, зобов’язаний допомагати членам братства через свою належність до нього, прибіг підтримати квадрієра. Його жінка знову почала голосити, і їй вторували дочка та Маріторнес, прохаючи помочі в неба й у всіх небожителів. Санчо, почувши цей гармидер і побачивши те, що діялося, сказав:

— Безперечно, мій пан каже правду про чари в цьому замку. В ньому й двох годин не можна перебути спокійно. Фернандо, обом на радість, розборонив квадрієра та Дон Кіхота і розняв їм руки, якими один тримав за горло, а другий — за комір свого супротивника. Квадрієр, проте, не хотів відмовитись від своєї здобичі і вимагав від усіх допомогти йому в його справах. Відданість королю й Святому братству, мовляв, зобов’язує їх докласти сил до арешту цього злодія і розбійника з великих і малих шляхів.

Почувши такі міркування, Дон Кіхот засміявся і з усім своїм спокоєм сказав:

— А йдіть лишень сюди, брудні й низьконароджені люди! Ви називаєте розбоєм на шляхах звільнення каторжників, підняття тих, що впали, допомогу тим, хто потребує допомоги? О, безчесний ви народ, негідний зі своїм убогим та мерзенним розумом! Ви не межете розуміти честь мандрівного рицарства і шанувати навіть тінь його, не те що присутнього тут рицаря. Ідіть-но сюди, розбишаки з квадрильї, злодії з дозволу Святого братства! Скажіть, хто був той неук, що підписав наказ ув’язнити такого рицаря, як я? Який невіглас не знає, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам, що їхній закон — в їхньому мечі, їхня сила — у відвазі, їхні правила — власна воля? Хто, повторюю, той дурень, який не знає, що жодна дворянська грамота не дає стільки пільг та переваг, скільки дістає їх мандрівний рицар того дня, як його висвячують на рицаря і він оддає себе важкому рицарському фахові? Який мандрівний рицар платив податки, данини, збір на черевички королеві, місцеві податки, річне, шляхове?[64]. Який кравець подав йому рахунок на пошиту одіж? Який господар замку, що приймав рицаря в себе, брав із нього гроші за ночівлю? Чи був такий король, що не запрошував би його до столу, або дівчина, що не закохалася б у нього? Нарешті, чи був або чи буде коли-небудь мандрівний рицар, що не спромігся б дати чотириста палиць чотирьомстам квадрієрам, які перепинять йому дорогу?