Дон Кіхот

РОЗДІЛ XII

Коли Дон Кіхот звелів Санчо принести йому шолом, Санчо якраз купував у чабанів сир і, підгонюваний поспіхом свого пана, не знав ні що робити з сиром, ні в чім його нести. Нарешті, щоб не кидати те, за що вже заплачено, він вирішив покласти сир у шолом і з цими смачними запасами повернувся спитати, чого треба Дон Кіхотові, а той сказав йому:

— Подай мені, друже, цей шолом; або я погано розуміюся на пригодах, або та, що я передбачаю, повинна примусити й примушує вже мене стати до зброї.

Вершник у зеленім плащі, почувши це, почав роздивлятися на всі боки, але побачив лише фургон, що їхав їм назустріч. На нім було два чи три прапорці, з яких він зрозумів, що у фургоні везуть гроші зі скарбниці його величності, і він сказав про це Дон Кіхотові. Але рицар наш, завжди гадаючи, що йому трапляються тільки незвичайні пригоди, не повірив і відповів ідальгові так:

— Людина, яку побачено, наполовину вже переможена. Я не втрачаю нічого, готуючись до цієї зустрічі, бо з досвіду знаю, що маю ворогів, видимих та невидимих, і не знаю ні коли, ні де, ні якої пори, ні в якому вигляді вони на мене нападуть.

Потім він повернувся до Санчо й попросив у нього шолом, і Санчо, який не встиг викинути звідти сиру, мусив подати його з усім тим, що в ньому було. Дон Кіхот схопив шолом і, не заглядаючи всередину, одразу одяг його на голову. Із сиру, від тиску та ваги, по обличчю й по бороді Дон Кіхота потекла сироватка, і це так вразило його, що він сказав Санчо:

— Що це таке, Санчо? Мені здається, що в мене розм’як череп, або тане мозок, або що я спітнів з голови до ніг. Тільки якщо я спітнів, то це не з переляку, хоч я й гадаю, що мене чекає якась страшна пригода. Дай мені чим утертися, як у тебе щось є, бо рясний піт сліпить мені очі.

Санчо мовчки подав хустку і подякував Богові, що його пан не збагнув, у чім річ. Дон Кіхот обтерся, зняв шолом, щоб глянути, що холодило йому голову, побачив там якісь біленькі шматочки, підніс їх до носа і, понюхавши, сказав:

— Клянуся життям моєї сеньйори Дульсінеї Тобоської, це ти поклав мені сюди сиру, зраднику, розбійнику й дурний зброєносцю.

А Санчо відповів надзвичайно спокійно, наче він був зовсім непричетний до цього:

— Якщо то сир, дайте мені з’їсти його, ваша милосте. А краще бодай би їв його біс, що поклав сир у шолом. Щоб я насмілився бруднити шолом вашої милості? Хіба ж я такий нахаба? Скажу вам правду, сеньйоре, скільки я розумію, у мене теж повинні бути якісь чарівники, що переслідують і мене, бо я — ваша частина і ваше створіння. Вони й поклали сюди цю погань, щоб ваша милість розгнівалися та, звичайно, налатали мені боки. Але цього разу даремно, бо я покладаюся на розважливість свого пана, який візьме до уваги, що в мене нема ні молока, ні сиру, ні чогось такого іншого, а коли б воно й було, то я швидше поклав би його собі в шлунок, ніж у шолом вашої милості.

— Все може бути, — згодився Дон Кіхот.

Ідальго дивився на все це й дивувався, особливо коли Дон Кіхот, обтерши собі голову, обличчя, бороду та шолом, знову одяг його, добре укріпився на стременах, витяг меч, взяв у руки спис і сказав:

— Тепер, будь-що-будь, я ладен битися хоч із самим сатаною.

Тим часом наблизився фургон із прапорами в супроводі погонича мулів та якоїсь людини, що сиділа на передку. Дон Кіхот перепинив їм шлях і сказав:

— Куди ви їдете, брати? Що це за фургон? Що ви везете в нім і що це за прапори?

— Фургон мій, — відповів погонич, — у ньому сидять у клітках два величезні леви, які генерал з Орані посилає до двору його величності, а прапори ці — короля, нашого сеньйора, показують, що те, що ми веземо, належить йому.

— А леви великі? — спитав Дон Кіхот.

— Такі великі, — відповів той, що сидів на передку, — яких іще ніколи не перевозили з Африки до Іспанії. Я — доглядач левів, перевозив їх раніше, але таких іще не бачив. Тут лев і левиця. Лев — у першій клітці, а левиця — в другій; вони обоє голодні, бо сьогодні ще не їли. І тому нехай ваша милість зійде з дороги: ми поспішаємо доїхати до місця, де їх можна буде нагодувати.

— Левенята на мене? — сказав Дон Кіхот, усміхаючись, — на мене левенята? І в такий час! Ну, тоді побачать же сеньйори, які надсилають їх сюди, чи така я людина, щоб злякатися левів. Злазьте, чоловіче добрий, і, коли ви доглядач, одчиніть клітки, випустіть цих тварин, і серед цього поля я покажу вам, хто такий Дон Кіхот Ламанчський, наперекір і всупереч усім чарівникам, що на мене їх насилають.

— Та-та-та! — мовив до себе ідальго. — Тепер наш добрий рицар показав, хто він такий. Сир, певне, розм’якшив йому череп і розрідив мозок.

Під цей час до нього під’їхав Санчо і сказав:

— Ім’ям Бога благаю вашу милість зробити так, щоб мій сеньйор Дон Кіхот не чіплявся до цих левів, бо інакше вони пошматують усіх нас.

— Невже ваш пан такий божевільний, що ви боїтесь і думаєте, ніби він може зчепитися з цими хижими тваринами? — спитав ідальго.

— Він не божевільний, а зухвалий, — одповів Санчо.

— Я зроблю так, що він не буде таким, — пообіцяв ідальго і, підійшовши до Дон Кіхота, який квапив до глядача левів одчинити клітки, сказав йому:

— Сеньйоре рицарю, мандрівні рицарі розпочинають пригоди, які дають їм надію на щасливий кінець, а не такі, де її зовсім нема. Відвага, що вступає у володіння зухвалості, це скорше безумство, ніж мужність. До того ж цим левам навіть не снилося нападати на вас; їх везуть на подарунок його величності, і не добре було б затримувати їх чи перешкоджати їхній подорожі.

— Ідіть собі, сеньйоре ідальго, до вашої прирученої куріпки та до вашого тхора, — відповів Дон Кіхот, — і дозвольте кожному виконувати свої обов’язки. Це — мій обов’язок, і я сам знаю, виступають ці сеньйори леви проти мене чи ні, — і, звертаючись до доглядача левів, промовив: присягаюся, дон негіднику, якщо ви зараз же не відчините кліток, я цим списом приштрикну вас до фургона.

Погонич, побачивши рішучість цієї озброєної примари, сказав йому:

— Зробіть ласку, мій сеньйоре, і з почуття милосердя дозвольте мені розпрягти мулів і сховатись разом із ними в безпечному місці раніше, ніж випустять левів. Бо якщо вони загризуть моїх мулів, я теж пропав на все своє життя. У мене нема нічого, крім цього фургона й мулів.

— О, маловірний, — відповів Дон Кіхот, — злазь, розпрягай і роби, що знаєш. Незабаром ти побачиш, що змарнував час і міг би уникнути цієї роботи.

Погонич зліз, нашвидку розпріг мулів, а доглядач левів голосно сказав:

— Будьте за свідків усі, хто тут є, що я відчиняю клітки й випускаю левів проти своєї волі. Я попереджаю також цього сеньйора, що все лихо і збитки, які заподіють тварини, слід поставити на його рахунок, а разом із тим і мою платню, і все, що мені належить. А ви, сеньйори, заховайтесь краще, поки я не відчинив іще клітки. Мені ж, я певний, вони не зроблять ніякого лиха.

Ідальго ще раз заходився переконувати рицаря не робити такого безумства. Дон Кіхот одповів, що знає, що робить.

— Тепер, сеньйоре, — звернувся Дон Кіхот до ідальго, — якщо ваша милість не хоче бути присутній при цій, по-вашому, трагедії, пришпорте свою кобилу та рятуйтеся в безпечнім місці.

Санчо, коли почув це, зі слізьми на очах став просити Дон Кіхота зректися свого наміру, бо проти такої пригоди і вітряки, і інші відважні подвиги, що чинив Дон Кіхот за своє життя, були дитячими іграшками.

— Ви ж гляньте, сеньйоре, — сказав Санчо, — тут немає ні чарування, ані чогось подібного. Я сам бачив крізь ґрати та щілини в клітці справжній лев’ячий пазур, і з цього пазуря видно, що лев, мабуть, більший за гору.

— Із переляку він може видатись тобі з половину земної кулі завбільшки, — відповів Дон Кіхот. — Одійди, Санчо, і якщо я помру, ти знаєш нашу колишню умову — біжи до Дульсінеї. Більше я нічого не скажу.

Вершник у зеленому плащі хотів був перешкодити Дон Кіхотові виконати свій намір, але побачив, що зброя їхня нерівна, і йому видалося нерозсудливим зчіплятися з божевільним, яким, на його думку, був Дон Кіхот, що знову почав напосідати на доглядача левів, повторюючи свої загрози. Це примусило ідальго підстьобнути свою кобилу, Санчо — Сірого, а погонича — своїх мулів, і постаратись од’їхати якомога далі, поки левів іще не випустили.

Санчо оплакував смерть свого пана, який, гадав він, цього разу неодмінно загине в лев’ячих пазурях, кляв свою долю і той час, коли йому спало на думку вернутися на службу до Дон Кіхота. Проте він не забував підганяти Сірого, намагаючись якнайдалі від’їхати від фургона.

Поки доглядач вагався, одчиняючи першу клітку, Дон Кіхот обмірковував, яким способом краще буде битися — верхи чи пішки — і, нарешті, вирішив битися пішки, бо побоювався, що Росінант може злякатися левів. Із цієї причини він зліз із коня, взяв списа, застромив руку в щит, добув із ножен меч і надзвичайно відважно й мужньо став перед фургоном.

Доглядач, побачивши, що Дон Кіхот уже приготувався і що йому доведеться таки випустити лева, щоб уникнути неласки відважного рицаря, одчинив навстіж двері першої клітки, де, як сказано, сидів величезний лев.

Перше, що той зробив, це перекинувся на спину і простягнув лапу, потім потягнувся весь, роззявив широко пащу, не поспішаючи позіхнув, промив собі язиком, у дві долоні завбільшки, очі і облизав морду. Після цього він висунув голову з клітки і почав роздивлятися на всі боки. Очі в нього блищали, як жар, і це видовище могло вжахнути саму відважність, але не Дон Кіхота.

Наш рицар пильно за ним стежив і чекав, поки він вийде з клітки, гадаючи, що в поєдинку він пошматує лева самими руками, бо так засліпило його ніколи ще не бачене божевілля. Але великодушний — більше ввічливий, ніж зухвалий — лев не звернув уваги на таку дитячу пиху і, зирнувши, як було сказано, в один і в другий бік, повернувся спиною, показав Дон Кіхотові стегна і цілком спокійно та флегматично знову простягся в клітці.

Дон Кіхот, коли побачив це, звелів доглядачеві вдарити його, щоб роздратований лев таки вийшов із клітки.

— Я не зроблю цього, — відповів доглядач, — бо перший, кого він пошматує після удару, це буду я сам. Вашій милості, сеньйоре рицарю, слід задовольнитися тим, що було, а то був верх відваги, і не слід у друге випробовувати свою долю. Двері клітки відчинені, лев міг вийти з неї, коли б захотів, і якщо він не вийшов досі, то не вийде й цілий день. Величність душі вашої милості виявилася цілком. Жоден відважний рицар, скільки я розуміюся на цьому, не повинен робити більше, як викликати на бій і чекати супротивника на бойовищі. Коли той не з’являється, на нього лягає неслава, а рицар, що чекав, уквітчується славою переможця.

— Це правда, — сказав Дон Кіхот, — зачиняй двері, друже, і будь найкращим свідком тому, що я, як ти бачив, зробив. А саме — коли ти відчинив клітку лева, я чекав його, він не вийшов, я знову чекав, він знову не вийшов і знову ліг. Більше я нічого не повинен робити. Геть чарування, і хай Бог допоможе розумові, правді і справжньому рицарству. Зачиняй, кажу тобі, а я тим часом подам знак утікачам та відсутнім, щоб вони могли почути про цей подвиг із твоїх уст.

Доглядач послухався, а Дон Кіхот, почепивши на кінчик списа хустку, що нею витирав з обличчя сироватку, почав гукати тих, що невпинно тікали, раз у раз оглядаючись. Санчо, коли побачив білу хустку, сказав:

— Нехай уб’ють мене, коли мій пан не переміг цих хижих тварин. Бач, він гукає нас.

Всі спинилися, побачили, що сам Дон Кіхот подає їм знак, і, трохи насмілившись, почали поволі наближатись до нього, аж поки виразно почули, як він їх гукає. Кінець кінцем, вони під’їхали до самого фургона, і тоді Дон Кіхот сказав погоничеві:

— Запрягайте ваших мулів, брате, і їдьте далі. А ти, Санчо, дай два червінці, один — йому, а другий — доглядачеві, як винагороду за те, що вони затрималися через мене.

— Я дам їх із великою охотою, — відповів Санчо, — але що сталося з левами? Живі вони чи ні?

Тоді доглядач докладно й поволі розказав, як кінчилася битва, і якнайкраще змалював мужність Дон Кіхота, постать якого так налякала лева, що той не наважився і не захотів виходити з клітки, хоч двері й були довго відчинені.

Після цього фургон поїхав своєю дорогою, а Дон Кіхот, вершник у зеленім плащі й Санчо теж поновили свою путь.

Десь о другій годині вдень доїхали вони до села й до садиби дона Дієго, якого Дон Кіхот називав Рицарем Зеленого Плаща.

Проживши тут чотири дні без ніяких пригод, ранком на п’ятий день Дон Кіхот і Санчо вирушили в дальшу путь.