Дон Кіхот

РОЗДІЛ XVIII

Вигадка священика здалася цирульникові не тільки не поганою, але такою гарною, що вони зараз же заходились здійснювати її. У корчмарихи вони попросили спідницю та хустку на голову і на заставу залишили їй нову сутану[57] священика. Цирульник зробив собі бороду з рудого бичачого хвоста, куди корчмар звичайно встромляв свій гребінець. Коли корчмариха спитала, нащо їм потрібно все це, священик небагатьма словами розповів про божевілля Дон Кіхота і про те, як вони хочуть, передягшись, забрати його з гір, де він тепер живе. Корчмар і корчмариха зразу пригадали, що цей таки божевільний був їхнім постояльцем, робив бальзам та був паном зброєносця, якого підкидали на ковдрі, і розказали священикові все, що діялося в них, не втаївши того, що так старанно затаював Санчо. Корчмариха вбрала священика так, що краще й бажати було не можна. Вона одягла на нього сукняну спідницю з силою пришитих до неї оксамитових смужок із долоню завширшки і зелену оксамитову корсетку з білими атласними кантиками, яку, напевне, носили за короля Вамби[58].

Священик не згодився, щоб йому прикрашали голову по-жіночому, а натомість наклав на себе полотняний, вишиваний ковпак, у якому завжди спав уночі, лоб пов’язав смужкою чорної тафти, а з другої такої самої смуги зробив маску, що дуже добре закривала йому усе обличчя. Потім він насунув на очі свій капелюх, такий великий, що міг замінити зонтик, і, загорнувшись у плащ, по-жіночому сів на мула. На другого мула сів цирульник із бородою, що сягала йому до поперека й була середнього між білим та червоним кольору, бо, як сказано, зробили її з брудного бичачого хвоста.

Та ледве встигли виїхати вони з корчми, як священикові спало на думку, що він зробив погано, передягшись так, бо священикові не личить удавати з себе жінку навіть із найкращою метою. Сказавши про це цирульникові, він попросив його помінятись убранням, бо справедливіше, мовляв, щоб той був покривдженою дівчиною, а він гратиме роль зброєносця, і це не так ображатиме його сан. У противному ж разі священик вирішив одмовитися від цієї витівки, нехай би Дон Кіхота забрав сам диявол.

На цей час підійшов Санчо і, побачивши їх у такому вбранні, не міг утриматись від сміху. Цирульник цілком погодився зі священиком, а священик, пояснюючи свою думку, почав учити його, як треба поводитись і що казати, щоб спонукати та примусити Дон Кіхота поїхати разом із ними й покинути лігво, яке той обрав для свого даремного спокутування. Цирульник сказав, що й без цих лекцій зробить усе як слід, але не хотів передягатися, поки вони не під’їдуть ближче до місця, де був Дон Кіхот. Він склав свою одіж у пакунок, священик відв’язав свою бороду, і вони вирушили в путь під проводом Санчо, який розказав їм про зустріч із божевільним у горах, не згадавши, проте, про знайдений чемодан й те, що в ньому було, бо, дарма що дурнуватий, дядько він був таки скупенький.

Другого дня вони приїхали до того місця, де Санчо кидав гілки, щоб легше знайти Дон Кіхота. Побачивши їх, Санчо сказав, що тут недалеко починаються гори, а тому можна вже й передягатися, якщо це справді потрібно для порятунку його пана. Вони раніше ще пояснили йому, що подорож із передяганням — єдиний спосіб визволити Дон Кіхота з тієї страшної біди, яку він сам собі вибрав, і наказали йому ні в якому разі не казати, що він знає, хто вони такі. А коли Дон Кіхот спитає, а спитає він напевне, чи передав Санчо листа Дульсінеї, то мусить сказати, що передав, але, бувши неписьменною, вона на словах переказала, щоб Дон Кіхот зараз же, під загрозою її неласки, їхав до неї в дуже важливих справах. Отож під впливом цього й того, що вони збираються йому сказати, Дон Кіхот напевне вирушить у дорогу до імператорства, а боятися, що він стане архібіскупом, немає підстав.

Санчо, вислухавши все, запам’ятав добре їхні накази й щиро подякував їм за те, що вони відмовлятимуть його пана від посади архібіскупа. На його думку, мандрівні архібіскупи роблять менше добра для своїх зброєносців, ніж імператори або монархи. Він сказав також, що краще йому поїхати вперед і самому переказати сеньйорину відповідь. Дуже можливо, саме це примусить Дон Кіхота покинути свою спокуту та виїхати з гір, не завдаючи їм зайвого клопоту. Думка Санчо Панси сподобалася їм, і вони вирішили чекати тут, поки Санчо повернеться зі звісткою про свого пана.

Санчо в’їхав у межигір’я, священик і цирульник лишилися. Коло їхніх ніг протікав невеличкий спокійний струмок у свіжому, приємному затінку під скелями та деревами. Стояв гарячий серпневий день, коли спека в тих краях особливо нестерпна. Була третя година; і все це робило місцевість іще затишнішою. Розташувавшися дуже зручно в затінку, вони почули якийсь голос, що без супроводу будь-якого інструменту співав ніжно та солодко.

Бажаючи знати, хто там так сумно співає, вони обійшли скелю і побачили чоловіка, обличчям і постаттю зовсім подібного до Карденіо, про якого казав їм Санчо. Чоловік той, помітивши їх, не схопився з місця, а спокійно сидів, похнюпивши голову, як замислена людина. Побачивши їх, він уже не зводив із них очей. Священик, що вмів добре говорити (та ще знавши про горе, яке спіткало Карденіо, він упізнав його з деяких ознак), підійшов до бідолахи й коротко, але дуже розумними доводами, просив і переконував його кинути це злиденне життя, щоб зовсім не занапастити тут себе, що було б найгіршим із нещасть. Карденіо на той час був при здоровому розумі і, почувши, що його називають на ім’я та побачивши двох чоловіків у такій незвичайній одежі, трохи здивувався.

Іще більше вразило його, що про його історію з ним говорять, як про всім відому річ — слова священика свідчили про це — і відповів так:

— Я добре бачу, сеньйори, як ви намагаєтесь довести, що я марную свій час нерозумно, і хочете витягти мене до кращого життя. Отже, якщо ви, сеньйори, прийшли сюди з таким наміром, як то вже приходили інші, то, перше ніж починати умовляти мене вашими розумними доводами, вислухайте, прошу, коли хочете, оповідання про мої нещастя. Мабуть, тоді ви позбавите себе зайвого клопоту потішати мене в горі, в якому ніщо не може розважити.

Священик і цирульник, яким дуже хотілося самим послухати історію його нещасної долі, попросили розказати її їм і обіцяли не вживати ніяких заходів, щоб допомогти йому або полегшити його муки без його на це згоди.

Після цього Карденіо почав своє сумне оповідання і розказав свою історію мало не тими самими словами, якими переказував Дон Кіхотові та козопасові кілька днів тому, коли через маестро Елісабета й через бажання Дон Кіхота охоронити рицарську честь оповідання його урвалося. Ласкава доля забажала тепер уберегти Карденіо від нападу божевілля й дати йому змогу розповісти все до кінця.

Отже, дійшовши до випадку з книгою про Амадіса Гальського, Карденіо сказав, що, коли Люсінда повернула її, він знайшов там лист такого змісту:

— Цей лист спонукав мене просити Люсінду собі за дружину і завдяки йому ж дон Фернандо визнав Люсінду за одну з найрозумніших та найрозважливіших жінок нашого часу. Цей таки лист викликав у нього бажання знищити мене, перш ніж здійсняться мої плани.

Гадаючи, що моя присутність заважатиме здійсненню його зрадницьких і підлих намірів, дон Фернандо надумав послати мене до свого старшого брата, ніби щоб позичити в нього грошей на купівлю шістьох коней. Чи міг я передбачити таке зрадництво? Чи міг я хоч би подумати про таке? Звичайно, ні. Навпаки, я охоче згодився поїхати зараз же, задоволений вигідною купівлею. Тієї ж ночі я розмовляв із Люсіндою і просив покладати цілковиту надію на сприятливі для наших справедливих бажань наслідки.

Не знаючи, як і я, про зрадництво дона Фернандо, вона просила мене постаратись повернутися швидше, бо їй здавалося, що наші бажання здійсняться, як тільки мій батько переговорить з її батьком.

Приїхавши до міста, куди мене було послано, я передав листа братові дона Фернандо. Зустрів він мене дуже добре, а відпустив недобре, бо, на превелику мою досаду, звелів чекати тиждень і в такім місці, де б старий герцог не міг мене бачити. Річ у тім, що брат просив вислати йому певну суму грошей без відома їхнього батька. Все то були вигадки облудного дона Фернандо, бо брат мав досить грошей, щоб одпустити мене зараз же.

На четвертий день до мене прийшов чоловік і передав листа, в якому я відразу впізнав руку Люсінди. Я розпечатав листа зі страхом і хвилюючись, розуміючи, що лише дуже важливі справи могли примусити її написати під час моєї відсутності, бо й тоді, як я жив в однім із нею місті, вона робила це не часто. Перше ніж прочитати листа, я спитав у чоловіка, хто передав йому його та скільки часу був він у дорозі. Чоловік одповів, що, проходячи якось ополудні вулицею міста, він почув, як на нього гукнула з вікна одна дуже вродлива сеньйора з очима, повними сліз, і поспішно сказала:

— Якщо ви, брате, добрий чоловік, то благаю вас якнайшвидше віднести цього листа на зазначену адресу. А щоб вам не бракувало засобів для цього — візьміть те, що в цій хустці.

Кажучи це, вона викинула з вікна хустку, де було зав’язано сто реалів, золотий перстень, що зараз на моїм пальці, та лист, якого я вам передав, і зараз же, не чекаючи відповіді, одійшла від вікна, переконавшися, однак, спершу, що я підняв листа та хустку й знаками показав, що виконаю її доручення. Діставши таку багату нагороду за труд передати листа і довідавшись з адреси, що посилають його вам, сеньйоре, — бо я вас знаю дуже добре, — я, зворушений іще й сльозами вродливої сеньйори, вирішив, ні на кого не звіряючись, віднести вам листа. Я йшов відомою вам дорогою і зробив вісімнадцять миль.

Поки люб’язний посланець розповідав це, я неначе приліпився до його вуст, а ноги тремтіли в мене так, що я ледве стояв. Нарешті, я розпечатав листа й прочитав у ньому таке:

Ось загалом зміст листа, і я, зрозумівши, що не коні, а бажання позбутися мене спричинилось до мого відрядження, не чекав уже ні відповіді, ні грошей, а зараз же подався додому. Ненависть проти дона Фернандо разом із страхом утратити те, що я здобув багатьма роками служіння та любові, додали мені крил, бо наступного дня я майже прилетів до рідного міста в той час, коли звичайно ходив поговорити з Люсіндою. Я в’їхав ніким не помічений і залишив мула у доброго чоловіка, що привіз мені листа. Долі забажалося бути ласкавою до мене, і я побачив Люсінду коло ґратів — свідків нашого кохання. Люсінда зараз же впізнала мене; впізнав її і я, але не так повинні ми були зустрінутись. Побачивши мене, Люсінда сказала:

— Я у вінчальнім уборі, Карденіо. В залі мене чекають зрадник Фернандо, мій користолюбний батько і ще деякі свідки, які посвідчать скорше мою смерть, ніж одруження. Не турбуйся, друже, а намагайся бути присутнім при цій таємниці. Якщо доводи мої неспроможні будуть подолати його, то в мене є прихований кинджал, який подолає й потужніші сили, поклавши край моєму життю та показавши, як я любила й люблю тебе.

Тут вона покинула мене, бо хтось покликав її, сказавши, що жених чекає. Зайшла ніч моєї журби; спочило сонце моїх веселощів; я залишився без світла перед очима й без думок у голові. Я не насмілювався ввійти до її будинку й не мав сили поворухнутися, але, збагнувши вагу моєї присутності там за всяких обставин, набрався духу й увійшов; оскільки мені були відомі там усі входи та виходи, то в метушні секретних готувань мене ніхто й не помітив. Непомічений, заховався я в ніші вікна, укритій краями двох килимів і, не бачений ніким, бачив усе, що робилося в залі.

Ось наречений увійшов до зали в своїм звичайнім убранні без будь-яких прикрас. За дружка у нього двоюрідний брат Люсінди, і в цілій залі не було нікого, крім челяді. Незабаром із сусідньої кімнати вийшла Люсінда в супроводі своєї матері та двох покоївок, убрана й прикрашена так, як і належало вроді тієї, що була довершеним зразком елегантності та благородства.

Коли всі зібралися до зали, туди ж увійшов священик і, взявши їх обох за руки, спитав: «Чи бажаєте ви взяти, сеньйоро Люсіндо, цю людину собі за чоловіка, як цього хоче свята церква?» Я висунув із-за килимів голову мало не по плечі й пильно прислухався до відповіді, від якої залежало моє життя і моя смерть.

Священикові довелося довго чекати відповіді, і коли я сподівався, що вона вихопить кинджал на захист своєї честі, але висловить правду і скаже щось на мою користь, я почув, що вона кволо промовила: «так, хочу». Те саме сказав і дон Фернандо, вони обмінялися перстнями і поєдналися назавжди. Коли ж Фернандо підійшов до молодої, вона схопилася за серце й непритомна впала на руки матері. Залишається тільки сказати, що сталося зо мною, коли, почувши це «так», я побачив, як Люсінда насміялася з моїх надій, які брехливі були її слова та обіцянки, і зрозумів неможливість повернути будь-коли те щастя, яке я втратив за одну мить.

Схвилювавшись від її непритомності, всі підбігли до Люсінди, і коли мати розстібнула їй убрання, щоб полегшити подих, на грудях у молодої побачили складений папірець, який Фернандо відразу взяв і почав читати. Прочитавши, він сів на стілець і задумливо обперся щокою на руку, не звертаючи уваги ні на стан своєї дружини, ні на спроби привести її до притомності.

Спостерігши такий переполох, я наважився вийти, не турбуючися тим, помітять мене чи ні, і вирішивши вчинити якесь безумство, якщо мене побачать, щоб цілий світ знав про моє справедливе обурення й бажання помститися над облудним доном Фернандо і навіть над зомлілою зрадницею. Та моя доля, яка, певне, берегла мене для гіршого, якщо воно існує, лиха, захотіла, щоб на той час я скорився розумові, який згодом утратив. Отже, не помстившися над своїми смертельними ворогами, я вирішив помститися над самим собою, покарати себе карою, на яку вони заслуговували: карою, може, тяжчою, ніж та, якою покарав би їх, убивши на місці, бо нагла смерть ураз припиняє муки, а повільна — убиває весь час, не вриваючи життя. Одне слово, я вийшов із дому, пішов туди, де залишив свого мула, звелів осідлати його, не попрощавшись, сів на нього й виїхав із міста. У такім збудженім настрої їхав я решту ночі і перед світом опинився в цих горах.

Так скінчив Карденіо своє довге оповідання і нещасливу історію свого кохання, і в той час, коли священик хотів сказати йому кілька слів, щоб розважити його, вони почули чийсь жалібний голос.