Донька пастора

1

Будильник на комоді вибухнув огидним дзеленчанням, ніби маленька бомба з металу для дзвонів, нагло вирвавши Дороті з глибин заплутаного й тривожного сну. Деякий час дівчина лежала горілиць, знеможено вдивляючись у темряву.

Будильник, ніби сварлива стара, продовжував своє нестерпне деренчання, яке могло тривати цілих п’ять хвилин, якщо його не спинити. У Дороті боліло все тіло, і, піддавшись підступному гидкому жалю до самої себе, що зазвичай накочувався на неї вранці, коли наставав час прокидатися, вона заховала голову під ковдру, намагаючись заглушити осоружний звук. Борючись із втомою, Дороті за звичкою суворо себе напучувала: «Ну ж бо, Дороті, пора вставати! Розплющуйте оченята! Книга Приповістей Соломонових, 6 розділ, 9 вірш[1]». Тоді вона згадала, що якщо будильник розриватиметься так і далі, то розбудить батька, тож хутко зістрибнула з ліжка, схопила годинник й урвала його дзвінок. Для того вона й тримала будильник на комоді, щоб доводилося зриватися з постелі, аби вимкнути його. Все ще у темряві вона завмерла біля ліжка й проказала «Отче наш», але трохи неуважно, бо у неї мерзли ноги.

Було лиш пів на шосту і доволі прохолодно як для серпневого ранку. Дороті (повне ім’я — Дороті Хейр, єдина донька преподобного Чарлза Хейра[2], настоятеля церкви Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, графство Саффолк) одягнула старенький фланелевий халат і навпомацки спустилася донизу. У свіжому вранішньому повітрі витав запах пилу, вологого тиньку і смаженої камбали, яка була вчора на вечерю. З обох кінців коридору на другому поверсі лунало антифонне[3] хропіння її батька та Еллен, їхньої єдиної прислуги. Обережно — бо кухонний стіл мав підступну звичку несподівано вигулькувати з темряви й врізатися вам у стегно — Дороті намацала дорогу на кухню, засвітила свічку на камінній полиці і, все ще знемагаючи від утоми, присіла біля каміна й заходилася вигрібати попіл.

Розпалити кухонний камін було справою нелегкою. Димар був вигнутий, а тому вічно забивався, і, перш ніж розгорітися, вогонь вимагав, щоб його полили чашкою гасу, ніби п’яничка, що хоче вранці змочити горло джином. Поставивши закипати чайник для батькового гоління, Дороті пішла нагору і почала напускати воду у ванну. Еллен усе ще хропіла, гучно й по-молодецькому. Узагалі-то вона була хорошою, працьовитою служницею, але належала до тих дівчат, яких раніше сьомої ранку не витягне з ліжка навіть сам диявол разом з усіма його прихвоснями.

Ванну Дороті наповнювала дуже повільно: якщо надто сильно відкрутити кран, плескіт води завжди будив батька, — а тоді хвильку постояла, вдивляючись у неприємну мутнувату воду. Від холоду все її тіло вкрилося «гусячою шкірою». Дороті ненавиділа митися у студеній воді, і саме з цієї причини взяла собі за правило з квітня по листопад приймати лише холодні ванни. Боязко попробувавши воду рукою — яка ж вона холоднюча! — Дороті стала підбадьорювати себе звичними вмовляннями: «Ну ж бо, Дороті! Залізайте! Нічого зволікати!». Тоді рішуче ступила у ванну, сіла і, занурившись у воду, дозволила крижаному корсету охопити все своє тіло, аж до волосся, яке зав’язала у вузол на потилиці. Уже за мить вона виринула на поверхню, звиваючись і жадібно хапаючи ротом повітря. Не встигла Дороті як слід віддихатися, аж раптом пригадала свою «пам’ятку», яку принесла із собою у кишені халата і збиралася прочитати. Потягнулася по неї, перехилившись через край ванни, і, залишаючись по пояс у крижаній воді, почала читати «пам’ятку» при світлі свічки, що стояла на стільці. Ось що там було написано:

«7:00 — СП.

Дитина місіс Т.? Провідати.

Сніданок: бекон. Попросити в тата грошей (Т).

Спитати Еллєн, що купити; не забути татів тонік.

NB![4] Фіранки у Солпайпа.

Візити: місіс П. — вирізка з „Дейлі мейл“ про дягелевий чай від ревматизму;

мозольний пластир для місіс А.

12:00 — репетиція Карла І. NB! Замовити ¹/₂ фунта клею і банку алюмінієвої фарби.

Обід (викреслено) Ланч???

Рознести парафіяльний вісник. NB! Місіс Ф. винна З ш. 6 п.

16:30 — чай зі Спіл. Матерів. Не забути 2 ¹/₂ ярда тканини для фіранок.

Квіти для церкви. NB! 1 л мідяної фольги.

Вечеря: яєчня-бовтанка.

Надрукувати татову проповідь; нова стрічка для друкарської машинки???

NB! Прополоти горох; в’юнок розрісся».

Дороті вилізла з ванни, і, поки вона витиралася рушником, не більшим за столову серветку — тут, у будинку парафіяльного священника, вони ніколи не могли собі дозволити пристойні рушники, — шпилька вислизнула з волосся, і воно двома важкими пасмами впало їй на ключиці. Дороті мала густе, м’яке і напрочуд біляве волосся і була навіть рада, що тато заборонив його коротко підстригати, бо воно було, мабуть, її єдиною окрасою. Що ж до решти, то Дороті була середнього зросту, доволі худорлявою, але сильною й ставною, от тільки на вроду не вдалася. Мала худе, бліде, нічим не примітне лице з бляклими очима і трішки задовгим носом; якщо придивитися, можна було помітити, що біля очей вже почали збиратися перші зморшки, а кутики рота, коли вона не говорила, втомлено опускалися донизу. Ще не обличчя старої діви, але за кілька років цілком ним стане. А проте ті, хто її не знав, частенько гадали, що вона на кілька років молодша за свій справжній вік (їй ще не виповнилося двадцяти восьми) через вираз майже дитячої щирості в очах. Її ліве передпліччя було поцятковане малесенькими червоними плямками, схожими на укуси комара.

Дороті знову одягла нічну сорочку і почистила зуби — однією водою, звісно; ніякої зубної пасти перед СП[5]. Зрештою, ви або постуєте, або ні. РК[6] тут мають цілковиту слушність. Раптом рука Дороті зависла у повітрі. Дівчина відклала зубну щітку. Гострий біль, справжній фізичний біль, пронизав шлунок.

Як то завжди буває, коли із самого ранку на думку спадає щось вкрай неприємне, Дороті пережила прикре потрясіння, коли пригадала рахунок від Каргілла, м’ясника, який вони прострочили уже на сім місяців. Для неї був справжньою мукою той злощасний рахунок — дев’ятнадцять чи, може, й усі двадцять фунтів, — які у них не було жодної надії сплатити. У будь-який час дня чи ночі він завжди вичікував десь на краю свідомості, готовий будь-якої миті наскочити на неї й поновити тортури. Пригадавши один, Дороті пригадала й два десятки менших рахунків, що разом складалися в таку суму, про яку вона боялася навіть думати. Мимоволі з вуст злетіли слова молитви: «Будь ласка, Боже, не дай Каргіллу сьогодні знову прислати нам рахунок!», — але вже наступної миті Дороті похопилася, що ця молитва надто приземлена й богохульна, і попросила за неї пробачення. Накинувши халат, Дороті побігла униз до кухні, сподіваючись викинути той рахунок з голови.

Вогонь у каміні, звісно, погас. Дороті розпалила його наново, забруднивши руки сажею, знову скропила гасом і нетерпляче стояла над ним, чекаючи, поки закипить чайник. Тато вимагав, щоб о чверть на сьому йому приносили воду для гоління. Спізнившись усього лиш на сім хвилин, Дороті понесла воду нагору і постукала у татові двері.

— Заходь, заходь! — приглушено сказав роздратований голос.

Повітря у щільно заштореній кімнаті було сперте і просякнуте виразним старечим запахом. Священник уже засвітив свічку на приліжковому столику і тепер лежав на боці, демонстративно позираючи на золотий годинник, який щойно витягнув з-під подушки. Його волосся було біле і густе, як пух у будяка. Темне око невдоволено зблиснуло з-за священникового плеча й витріщилося на Дороті.

— Доброго ранку, тату.

— Мені б хотілося, Дороті, — сказав священник дещо нерозбірливо (без вставних зубів його голос завжди звучав трохи глухо й помітно шепеляво), — щоб ти докладала більше зусиль, аби розбудити Еллен вранці. Або ж сама була квапливішою.

— Вибачте, тату. Вогонь у кухні постійно гасне.

— Ну гаразд! Постав воду на туалетний столик і відсунь штори.

Надворі вже розвиднилося, але небо заслали хмари, тож ранок видався похмурим. Дороті побігла до своєї кімнати і з блискавичною швидкістю, яка від неї вимагалася шість днів на тиждень, одяглася. У кімнаті було лише маленьке квадратне дзеркальце, але Дороті навіть не глянула у нього. Почепила на шию свій золотий хрестик (простий золотий хрестик без жодних розп’ять!), скрутивши волосся у вузол на потилиці, недбало встромила у нього кілька шпильок, нашвидкуруч натягла на себе одяг (сірий трикотажний светр, потертий жакет та спідницю з ірландського твіду, панчохи, що не зовсім пасували до спідниці та жакета, й коричневі черевики, які знали кращі часи) — і все це за якихось три хвилини. Перед літургією вона ще мусила «причепурити» їдальню та батьків кабінет, не кажучи вже про те, що потрібно було самій підготуватися до святого Причастя, проказавши потрібні молитви, на що їй знадобиться не менш як двадцять хвилин.

Коли вона викотила свій велосипед за хвіртку, небо все ще було затягнуте хмарами, а трава мокра від вранішньої роси. Крізь туман, що оповивав пагорб, маячіли, ніби свинцевий сфінкс, тьмяні обриси церкви Святого Ательстана. І одинокий дзвін похоронно бив «бам! бам! бам!» Зараз вони використовували лише один дзвін, решту сім зняли, й останні три роки вони, безмовні, лежали у дзвіниці, повільно продавлюючи підлогу своєю вагою. Удалині, десь з туману, що слався внизу, чулося огидне бемкання дзвону РК церкви — дешеве маленьке теленькало, яке пастор церкви Святого Ательстана порівнював із дзвіночком вуличного крамаря.

Дороті сіла на велосипед і, пригнувшись до самого керма, поспішила вгору схилом. Вузьке перенісся порожевіло на вранішньому холоді. Десь над головою просвистів невидимий поміж хмар коловодник. Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх! Дороті сперла велосипед до воріт, що вели на цвинтар, і, побачивши, що її руки досі забруднені сажею, присіла й заходилася витирати їх довгою мокрою травою, що росла поміж могил. Дзвін перестав бамкати, Дороті зірвалася на ноги і помчала до церкви. Вона встигла забігти досередини, якраз коли дзвонар Проггетт, у поношеній рясі і широких робочих чоботях, важко тупотів уздовж проходу, щоб зайняти своє місце у бічному вівтарі.

У церкві було дуже холодно, пахло свічковим воском і старезним пилом. То була велика церква, навіть занадто велика для своєї теперішньої пастви, поруйнована часом і завжди більш ніж наполовину порожня. Три вузенькі острівці лавок не дотягувалися і до половини нефу, а за ними відкривалися широкі простори голої кам’яної підлоги, де подекуди витерті написи позначали місця стародавніх склепів. Дах над вівтарем помітно просів; дві вигадливі борозни на скриньці «На потреби храму» мовчки пояснювали, що всьому виною смертельний ворог християнства — шашіль. Через тьмяні шибки вікон досередини проникало слабке світло. Крізь відчинені південні двері видно було потріпаний кипарис і сірі гілки липи, що ледь похитувалися під подихом вітру.

Як і завжди, у церкві була лише одна парафіянка — стара міс Мейфілл із садиби «Ґранж». Відвідуваність служби Божої по буднях була настільки скупою, що священникові навіть не вдавалося набрати собі хлопчиків-прислужників, окрім як для недільного ранку, коли вони любили похизуватися перед громадою у своїх рясах і комжах[7]. Дороті вибрала лавку позаду міс Мейфілл й, у покарання за якийсь вчорашній гріх, відсунула убік м’яку подушечку під коліна і вклякнула на голий камінь. Починалася відправа. Священник, у сутані та короткій лляній комжі, швидким тренованим голосом проказував молитви, тепер уже чітко, адже зуби були на місці, і, як не дивно, дещо злісно. На його бридливому старечому обличчі, блідому, як срібна монета, застиг вираз відчуженості, мало не зневаги. «Це священне Причастя, — здавалося, казав він, — і мій обов’язок надати його вам. Але не забувайте, що я усього лиш ваш духівник, а не друг. Як людина, я зневажаю вас». Проггетт, який також був і паламарем, — чоловік років сорока із сивим кучерявим волоссям і смаглявим зацькованим обличчям, — терпляче стояв поруч, не особливо вникаючи у те, що відбувалося, але шанобливо схиливши голову, і торсав маленький дзвіночок для причастя, який тонув у його великих червоних руках.

Дороті притисла пальці до своїх очей. Їй ніяк не вдавалося зосередитися — їй все не давав спокою Каргілловий рахунок. Молитви, які вона знала напам’ять, голослівно лунали у голові. На мить вона розплющила очі, і погляд одразу ж почав блукати церквою. Спершу метнувся вгору, до безголових дахових ангелів, на чиїх шиях досі можна було розгледіти сліди від пилок пуританських солдатів, а тоді назад, до чорного капелюшка міс Мейфілл, схожого на пиріг зі свининою, і агатових сережок, що похитувалися у її вухах. Міс Мейфілл була одягнена у довге витерте чорне пальто з коротким засмальцьованим каракулевим коміром, який вона носила, відколи Дороті себе пам’ятає. Те пальто було з якогось дуже дивного матеріалу, схожого на муаровий шовк, але грубішого, і з безліччю чорних кантів, що без жодного очевидного візерунку струменіли по всій його довжині. Цілком можливо, що то був пережиток легендарного чорного бомбазину[8]. Міс Мейфілл була дуже стара, така стара, що ніхто вже й не пам’ятав її замолоду. І її постійно супроводжував незмінний слабкий ефірний аромат, який вдавалося ідентифікувати як суміш одеколону, нафталінових кульок від молі і крапельки джину.

Дороті витягнула із закоту пальта довгу шпильку зі скляною голівкою і, сховавшись за спиною міс Мейфілл, крадькома увігнала її кінчик собі в передпліччя. Рука смикнулася від болю. Дороті дотримувалася суворого правила: варто їй було спіймати себе на тому, що вона неуважна під час молитов, як вона штрикала собі руку до крові. Вона сама обрала собі такий дисциплінарний захід, який мав уберегти її від непоштивості та святотатських думок.

Тримаючи шпильку напоготові, Дороті спромоглася кілька хвилин молитися зосередженіше. Тато тим часом одним темним оком несхвально поглядав на міс Мейфілл, яка раз по раз хрестилася, а він недолюблював таку надмірність. Десь надворі защебетав шпак. Несподівано для самої себе Дороті збагнула, що марнославно витріщається на складки батькової комжі, яку вона власноруч пошила йому два роки тому. Дороті зціпила зуби і загнала шпильку собі під шкіру на одну восьму дюйма.

Вони знову стояли на колінах. Читалася загальна сповідь. Дороті похопилася, що її очі вкотре — та що ж це! — блукають церквою. Цього разу її увагу привернув вітраж праворуч від неї, виготовлений 1851 року за ескізом члена Королівської академії сера Ворда Туука, на якому було зображено Святого Ательстана біля воріт раю, де його вітали архангел Гавриїл і цілий легіон ангелів — усі на одне обличчя, яке дивним чином нагадувало обличчя принца-консорта. Дороті знову ввігнала шпильку собі в руку, цього разу в інше місце. Вона почала напружено вдумуватися у значення кожнісінької фрази у молитві, і таким чином їй вдалося спрямувати думки у потрібне русло. Проте їй ледь не довелося ще раз штрикнути себе шпилькою, коли Проггетт закалатав у дзвіночок посеред слів «Тому з ангелами і архенгелами». На цьому уривку Дороті завше охоплювала нестримна спокуса розсміятися. А все через історію, яку їй колись розповів тато: коли він ще був малим хлопчиськом і прислуговував священникові біля вівтаря, у причасного дзвона відкрутився язичок, тож у результаті тодішній священник виголосив отаку от промову: «Тому з ангелами і архангелами, і всім воїнством небесним воздаємо хвалу Тобі, Господи, і преславне ім’я Твоє славимо, нині і на віки вічні, кажучи... Прикрути болтик, капустяна твоя голова, болтик прикрути!»

Коли священник закінчив освячувати святі дари, міс Мейфілл почала зводитися на ноги — з неабиякими труднощами і страшенно повільно, по одному розпрямляючи суглоби та кінцівки, ніби дерев’яна лялька на шарнірах, з кожним рухом поширюючи сильний запах нафталінових кульок. Десь з глибин її корсета чулося гучне скрипіння — здавалося, то її кістки труться одна об одну. Можна було легко уявити, що під тим темним пальтом ховається не що інше, як висушений скелет.

Дороті ще кілька хвилин залишалася стояти, поки міс Мейфілл повільно сунула до вівтаря, похитуючись з кожним кроком. Жінка заледве переставляла ноги, але страшенно ображалася, якщо їй пропонували допомогти. Рот на її старечому безкровному обличчі був на диво великим, обвислим і мокрим. Нижня губа відкопилювалася донизу, пускаючи слину, і виставляла напоказ ясна та ряд вставних зубів — жовтих, ніби клавіші старого піаніно. Над верхньою губою тяглася смужка темних зволожених вусів. То був аж ніяк не привабливий рот; навряд чи комусь би захотілося пригубити одну з ним чашу. Раптом, піддавшись несподіваному пориву, ніби сам диявол вклав ці слова їй до вуст, Дороті гаряче попросила: «Боже, зроби так, щоб мені не довелося приймати причастя після міс Мейфілл!»

Але наступної миті Дороті з жахом збагнула значення своїх слів і пошкодувала, що не прикусила собі язика, промовляючи таке святотатство, та ще й підходячи до вівтаря. Вона знову витягла шпильку із закоту пальта і загнала її собі в руку, та так глибоко, що заледве втрималася, щоб не закричати від болю. Тоді вона підступила до вівтаря і смиренно вклякла ліворуч від міс Мейфілл, щоб уже точно прийняти причастя після старої леді.

Дороті стала навколішки, схиливши голову й поклавши руки на коліна, і намагалася хутко перепросити Бога за свій прогріх, допоки тато не підійде до неї з гостією[9]. Але від колишньої зосередженості не залишилося і сліду. Марно намагалася вона молитися, її губи ворушилися, але слова були бездушними й беззмістовними. Дороті чула, як шаркають Проггеттові черевики і як батьків чіткий голос тихо приказує: «Прийміть і їжте!»; бачила вичовгані смужки на червоному килимі, на якому стояла навколішки; відчувала запах пилу, одеколону і нафталінових кульок; але, хоч як вона намагалася думати про Тіло і Кров Христа, про те, задля чого сюди прийшла, її думки наче розбігалися. На її розум опустилася важка чорнота. Дороті здавалося, що вона не може молитися. Вона зробила над собою зусилля, спробувала зібратися з думками і механічно проказала початкові слова молитви, але все даремно, вони були порожніми — не слова, а самі шкаралущі від слів. Батько стояв перед нею і тримав гостію у своїй зграбній старечій руці, затиснувши хліб вказівним і великим пальцями, гидливо, навіть з відразою, ніби то була ложка з ліками. Очима він спостерігав за міс Мейфілл, яка, зігнувшись навпіл, ніби гусінь, і, хрустячи кістками, хрестилася так заповзято, що можна було подумати, ніби вона розшиває своє пальто візерунками жабенят. Кілька секунд Дороті вагалася. Вона не сміла взяти гостію. Краще, набагато краще відступити від вівтаря, ніж прийняти святе таїнство, коли її охопило таке душевне сум’яття!

Тоді вона мимоволі подивилася вбік, крізь прочинені південні двері. Раптом промінь сонячного світла пробився крізь хмари й, немов списом, пронизав липу перед входом. Листя спалахнуло неймовірною зеленню, зеленішою за всі нефрити та смарагди чи води Атлантики. Здавалося, ніби, заповнивши прохід зеленим світлом, на мить зблиснув надзвичайної краси коштовний камінь, а тоді знову згас. Радість рікою розлилася серцем Дороті. З причин, які важко осягнути розумом, спалах живого кольору вмить повернув спокій її душі, любов до Господа і здатність Його боготворити. Якимось незбагненним чином зелене листя повернуло Дороті можливість молитися. О ти, вся земна зелень, нехай благословить тебе Господь! Дороті почала молитися, гаряче, радісно і вдячно. Гостія розтанула на її язику. Дороті прийняла чашу з батькових рук і з огидою, до якої домішувалася радість від цього маленького акту самоприниження, відчула на сріблястому обідку присмак вологих губ міс Мейфілл.

2

Церква Святого Ательстана стояла на вершинній точці Кнайп-Гілл, і, якщо б вам захотілося видертися на дзвіницю, то перед вами відкрився б краєвид миль на десять довкола. Не те щоб там було на що дивитися — повсюди одні низовинні, ледь-ледь горбисті традиційні для Східної Англії пейзажі. Нестерпно нудні влітку, взимку вони, одначе, вкриваються акуратними симетричними візерунками завдяки в’язам, що розкривають віяла свого голого віття на тлі свинцевого неба.

Одразу внизу розкинулося містечко, яке із заходу на схід перетинала Головна вулиця, розділяючи його на дві нерівні частини. Південний район міста був старовинним, традиційно сільськогосподарським і респектабельним. У північному ж громадилися корпуси заводу Бліфіла-Гордона з переробки цукрового буряку, а довкола них тулилися хаотичні ряди огидних будиночків з жовтої цегли, в яких здебільшого жили робітники підприємства. Вони становили майже половину мешканців з двох тисяч населення містечка, усі були приїжджими міщанами і майже всі до одного безбожниками.

Двома стержнями, чи то пак осередками, навколо яких оберталося соціальне життя містечка, були Консервативний клуб Кнайп-Гілл (з повною ліцензією на продаж усіх видів спиртного), з вікна-еркера якого, варто було лише бару відкритися, визирали пухляві розпашілі лиця представників міської еліти, ніби повнощокі золоті рибки з-за скла акваріума; і «Стара чайна крамниця», що розташовувалася трохи нижче вулицею й була основним місцем зустрічі жіноцтва Кнайп-Гілл. Не з’явитися у «Старій чайній крамниці» між десятою та одинадцятою ранку, щоб випити «ранкової кави» і провести з пів години, слухаючи приємне щебетання леді середнього класу і вище («Моя люба, у нього була пікова дев’ятка проти козирної королеви, і він продовжив грати, без жодних козирів у рукаві, уявляєте?.. Моя люба, тільки не кажіть, що знову заплатите за мою каву. Ох, але ж, люба, це надто люб’язно з вашого боку! Завтра я неодмінно заплачу за вас, я наполягаю!.. Ви тільки погляньте на маленького Тото, який славний хлопчик сидить тут, морщачи свого маленького чорного носика. Він неодмінно виросте великим розумником, правда ж, моє каченятко? Ходи сюди, мамуся дасть тобі шматочок цукру. Ось, Тото, тримай, моє золотце!»), означало бути викресленим з еліти Кнайп-Гілл. Пастор з властивою йому в’їдливістю охрестив цих леді «кавовою гвардією». Неподалік від купки солодкаво мальовничих вілл, у яких мешкали кавові гвардійці, але відділена від них власним великим подвір’ям, стояла садиба «Ґранж», що належала міс Мейфілл. То була чудернацька подоба замку з темно-червоної цегли з прибудованими машикулями[10] — чиясь безглузда примха, втілена у життя десь 1870 року, і, на щастя, майже прихована від очей густим чагарником.

Будинок пастора стояв на схилі пагорба, фасадом до церкви і затиллям до Головної вулиці. То був будинок непевного віку, безглуздо громіздкий і незручний, та ще й обліплений жовтим тиньком, що постійно відвалювався. Котрийсь з колишніх пасторів добудував збоку велику теплицю, яку Дороті використовувала як майстерню, що постійно потребувала ремонту. Садок на передньому подвір’ї душили кудлаті ялинки і великий крислатий ясен, що затіняли кімнати і не давали змоги рости на підвіконні ніяким квітам. Позаду будинку був великий город. Навесні та восени Проггетт скоповував грядки, а Дороті їх засаджувала, засіювала і полола у той вільний час, який їй вдавалося викроїти; попри всі зусилля, город доволі швидко перетворювався на непрохідні бур’янові джунглі.

Дороті зістрибнула з велосипеда біля хвіртки, на якій котрийсь з особливо завзятих агітаторів причепив плакат з написом: «Обирайте Бліфіла-Гордона і вищі зарплати!» (у містечку саме проводилися додаткові вибори, і містер Бліфіл-Гордон йшов кандидатом від консерваторів). Відчинивши вхідні двері, Дороті побачила на вичовганому килимку з кокосового горіха два листи. Один був від окружного декана[11], а другий — тонюсінький — від «Кеткін і Палм», які шили батьків одяг священника. Мабуть, чек. Тато, як завше, забрав лише ті листи, які його цікавили, залишивши решту лежати на килимку. Дороті саме нагиналася, щоб підібрати їх, коли з жахом помітила ще один конверт без марки, який причепився до нижнього листа.

Рахунок, звісно, рахунок! Навіть більше — як тільки вона його побачила, Дороті якимось дивом збагнула, що це злощасний рахунок від Каргілла. У неї душа втекла в п’яти, і вона навіть почала молитися, щоб то був рахунок не від Каргілла: нехай то буде рахунок на три фути і дев’ять шилінгів з галантереї Солпайпа чи рахунок з крамниці «З усього світу», або ж від пекаря чи молочника — та від будь-кого, аби лише не від Каргілла! Зрештою, опанувавши себе і намагаючись не піддаватися паніці, Дороті відчепила листа і судомно розгорнула його.

«До оплати: 21 фунт, 7 шилінгів, 9 пенсів».

Написано беземоційним почерком бухгалтера містера Каргілла. А от нижче великими звинувачувальними літерами було додано і жирно підкреслено:

«Звертаю вашу увагу на те, що зазначену суму заборговано дуже давно. Прошу погасити заборгованість у якомога коротші строки.

С. Каргілл».

Дороті зблідла, їй перехотілося снідати. Вона засунула рахунок до кишені й попрямувала до їдальні. То була невеличка темна кімнатка, в якій уже давно треба було переклеїти шпалери і яка, як і решта кімнат у будинку пастора, виглядала так, ніби для її вмеблювання використовували непотріб, знайдений у закутках антикварних магазинчиків. Меблі були «добротними», але такими пошарпаними й поламаними, що їх би вже ніщо не врятувало; крісла вздовж і впоперек поточив шашіль, так що на них було безпечно сідати лише за умови, що ви чудово знали всі їхні слабкі місця. На стінах висіли старі, потемнілі, нерозбірливі гравюри, одна з них — гравюра Ван Дейкового портрета Карла I[12] — могла б навіть бути цінною, якби її остаточно не зруйнувала сирість.

Пастор стояв перед порожнім каміном, гріючись біля уявного вогню, і читав листа, що надійшов у довгому синьому конверті. На ньому досі була його сутана з чорного муарового шовку, що ідеально відтіняла його густе сиве волосся і бліде, гостре й не надто добродушне обличчя. Коли Дороті увійшла, він відклав листа, вийняв свій золотий годинник і став з підкресленою уважністю роздивлятися його.

— Вибачте, тату, я трохи спізнилася.

— Так, Дороті, ти, безперечно, трохи спізнилася, — повторив він її слова з ледь помітним, але чітким притиском. — На дванадцять хвилин, якщо бути точним. Тобі не здається, Дороті, що, зважаючи на те, що я мушу вставати о чверть на сьому, щоб провести святе Причастя, і повертаюся додому втомлений та голодний, було б зовсім не зайвим, якби ти постаралася приходити на сніданок вчасно?

Пастор вочевидь був, як Дороті це називала, висловлюючись пристойно, «не в гуморі». У нього був один з тих втомлених, добре поставлених голосів, які ніколи не звучать ні по-справжньому сердито, ні щиро добродушно; один з тих голосів, які, здавалося, весь час промовляють: «Я ніяк не збагну, до чого вся ця метушня!» А на його обличчі навічно застиг стражденний вираз людини, яка мусить терпіти чужу дурість і надокучливість.

— Мені дуже прикро, тату! Але я мусила навідати місіс Тоні («місіс Т.» з пам’ятки). Вона минулої ночі народила, і, я ж вам казала, обіцяла мені, що опісля принесе дитину до церкви на хрещення. Але якщо вона бачитиме, що нам до неї байдуже, то цілком може і передумати. Ви ж знаєте, які ці жінки, — вони чомусь бояться хрещення як вогню і ніколи не приходять самохіть, мені завжди доводиться їх умовляти.

Пастор не те щоб пирхнув, але, коли він обернувся до стола, з його горла вирвався тихий звук невдоволення. Той звук мав би означати, що, по-перше, то обов’язок місіс Тоні принести дитину до церкви на хрещення, причому без жодних умовлянь з боку Дороті; а по-друге, Дороті нічого гаяти свій час, навідуючи всіляких задрипанців, тим паче перед сніданком. Місіс Тоні була дружиною простого робітника і жила in partibus infidelium[13], північніше Головної вулиці. Пастор обіперся рукою на спинку крісла і, не кажучи ні слова, послав Дороті погляд, який означав: «Тепер, сподіваюся все готово? Чи ми й далі зволікатимемо?»

— Здається, все уже на столі, — сказала Дороті. — Можливо, ви б благословили...

— Benedictus benedicat[14], — сказав пастор і зняв срібну кришку з тарелі зі сніданком. Срібна кришка, як і посріблена ложечка для варення, були сімейними реліквіями; ножі, виделки та решта посуду потрапили до будинку пастора переважно з магазину «Усе по три пенні». — Знову бекон, як я бачу, — додав пастор, втупившись поглядом у три тоненькі шматочки бекону, що скрутилися на квадратних скибках підсмаженого хліба.

— Боюся, це все, що у нас є, — сказала Дороті.

Пастор узяв виделку великим та вказівним пальцями і дуже акуратно, ніби грав у витягування паличок, перевернув один зі шматків бекону.

— Я, звісно, знаю, — сказав він, — що англійська традиція подавати бекон на сніданок майже така ж давня, як і парламент. Та все ж іноді хотілося б трохи різноманіття, тобі так не здається, Дороті?

— Бекон зараз такий дешевий, — виправдовувалася Дороті. — Гріх його не купувати. Цей мені обійшовся лише у п’ять пенсів за фут, і при цьому я бачила цілком пристойний бекон і за три пенси.

— Мабуть, Данський. Яких тільки видів данських вторгнень ця країна не зазнала! Спершу вони прокладали собі дорогу вогнем і мечем, а тепер за допомогою дешевого бекону. Цікаво, котре спричинило більше смертей?

Задоволений своїм дотепом, пастор зручніше вмостився на стільці і з апетитом з’їв остогидлий бекон, тоді як Дороті (цього ранку вона не їла бекону: таку покуту вона наклала на себе за те, що вчора сказала «прокляття!», а потім пів години била байдики після обіду) намагалася зметикувати, як краще розпочати розмову.

Вона мала виконати ненависний обов’язок — випросити у тата грошей. Навіть у найкращі часи це завдання було практично непосильним, а Дороті вже бачила, що цього ранку тато налаштований бути ще «упертішим», ніж зазвичай. «Упертий» — то був ще один з її евфемізмів[15]. «Схоже, тато отримав якісь погані новини», — пригнічено думала вона, дивлячись на синій конверт.

Мабуть, кожен, кому доводилося говорити з пастором бодай десять хвилин, підтвердив би, що він «упертий» чоловік. Причиною його одвічного кепського настрою став той простий факт, що пастор, по суті, був анахронізмом, пережитком минулого. Йому не слід було народжуватися в тогочасну добу; уся ця сучасна атмосфера не викликала в нього нічого, окрім огиди та люті. Кілька століть тому він би почувався як риба у воді: завідував би кількома парафіями, а у вільний час писав би вірші чи колекціонував скам’янілості, поки вікарій за якихось 40 фунтів на рік робив би за нього усю роботу. Та навіть у наш час, якби він був заможним чоловіком, то міг би знайти розраду, оселившись десь подалі від світської метушні. Але жити в минулому нині дуже дорого; менш ніж за дві тисячі на рік такого собі не дозволиш. Отож, прикутий бідністю до епохи Леніна і «Дейлі мейл», пастор постійно перебував у стані хронічного роздратування, яке він, природно, вихлюпував на того, хто був до нього найближче, — здебільшого, саме на Дороті.

Народився Чарлз Хейр 1871-го, й оскільки він був наймолодшим сином наймолодшого сина баронета, поповнив ряди духовенства, слідуючи старомодній традиції, мовляв церква — це традиційна професія для молодших синів. Його першим призначенням стала велика злиденна парафія у Східному Лондоні — то було паскудне, бандитське місце, і тепер він згадує його не інакше як з відразою. Вже у ті дні нижчий клас (такого розподілу дотримувався Чарлз Хейр) геть відбився від рук. Ситуація дещо поліпшилася, коли він служив головним настоятелем у якомусь віддаленому містечку в Кенті (там і народилася Дороті), де селяни ще дотримувалися правил пристойності і знімали шапки перед парафіяльним священником. Але до того часу він уже встиг одружитися, і його шлюб виявився до біса нещасливим; а оскільки церковникам не личить сваритися з дружинами, цей факт тримався у суворій таємниці, що лишень зробило його життя у стократ нестерпнішим. До Кнайп-Гілл він приїхав 1908-го у віці тридцяти семи років з невиліковно дратівливим норовом — норовом, який врешті-решт відлякав від нього чоловіків, жінок і дитину у дорученій йому парафії.

Річ не в тому, що він був поганим священником, а в тому, яким священником він був. Коли йшлося про духовні обов’язки, Чарлз Хейр був скрупульозно педантичним — мабуть, навіть трохи занадто педантичним як на пересічну парафію Східної Англії, що сповідувала принципи Низької церкви[16]. Він проводив служби з ідеальним смаком, виголошував чудові проповіді й кожної середи та п’ятниці піднімався ні світ ні зоря, щоб уділити прихожанам святе Причастя. А от те, що у священника є ще й обов’язки за межами чотирьох стін церкви, йому, схоже, ніколи й на думку не спадало. Не маючи змоги утримувати помічника, він скинув усю ненависну роботу щодо парафії на дружину, а після її смерті 1921 року — на Дороті. Злі язики казали, що, якби міг, він би довірив Дороті і проповіді читати. «Нижчі класи» відразу зметикували, як він до них ставиться, і, якби він ще був багатієм, мабуть, за звичкою стелилися б перед ним, а так — вони його просто зненавиділи. Не сказати б, що його особливо хвилювало, ненавидять вони його чи ні; здебільшого він узагалі не переймався їхнім існуванням. Але навіть з представниками вищих класів у нього все склалося не набагато краще. З дворянами він пересварився, а щодо дрібного джентрі[17], то, бувши внуком баронета, зневажав їх і не завдавав собі клопоту це приховувати. За двадцять три роки він примудрився зменшити паству церкви Святого Ательстана з шести сотень до менш ніж двохсот.

Однак йшлося тут не лише про особистість пастора. Давалося взнаки те, що застарілі традиції Високого англіканства, які вперто сповідував пастор, вже набили оскому всім течіям у парафії — без винятку. У наш час духівник, який прагне зберегти свою парафію, має лише два шляхи. Або дотримуватися простого англокатолицизму[18] чистої води — чи радше не зовсім простого; або ж мати по-зухвалому сучасні й широкі погляди і виголошувати відрадні проповіді про те, що пекла немає і всі добрі релігії однакові. Наш пастор не робив ні того, ні іншого. З одного боку, він глибоко зневажав англокатолицький рух. Його принципи не знаходили в ньому жодного відгуку, і він називав їх не інакше як «римською лихоманкою». З другого боку, пастор був надто «високоцерковним» для старших членів своєї пастви. Іноді він лякав їх мало не до смерті, використовуючи те фатальне слово «католицький» не лише у належних місцях під час богослужіння, але й коли проповідував з кафедри. Отож і не дивно, що з року в рік кількість парафіян усе зменшувалася, і Найкращі люди йшли першими. Лорд Поксорн з Поксорн-корт, який володів п’ятою частиною графства, містер Лівіс, колишній торговець шкірою, сер Едвард Х’юзон з Кребтрі-Холу і ті з нетитулованих джентрі, хто володів автомобілями, — усі вони покинули церкву Святого Ательстана. Більшість із них тепер недільного ранку їздили до Міллборо, за п’ять миль від Кнайп-Гілл. Міллборо було п’ятитисячним містечком і мало на вибір дві церкви: Святого Едмунда і Святого Ведекінда. Церква Святого Едмунда була модерністською — над вівтарем красувалися слова з Блейкового «Єрусалиму», а вино для причастя подавалося у чарках для лікеру; а церква Святого Ведекінда була англіканською і перебувала у стані партизанської війни з єпископом, якій кінця-краю не було видно. А от містер Кемерон, секретар Консервативного клубу Кнайп-Гілл, і зовсім навернувся до римо-католицизму, а його діти з головою занурилися у римо-католицький літературний рух. Подейкували, вони навіть навчили свого папугу говорити: «Extra ecclesiam nulla salus[19]». По суті, ніхто з тих, хто посідав хоч трохи вагоме становище в громаді, не залишився вірним Святому Ательстану, окрім міс Мейфілл з Ґранжа. Більшість свого статку міс Мейфілл заповіла церкві — принаймні так вона всім казала, хоча ніхто ніколи не бачив, щоб вона клала на тацю під час збирання пожертв більше шести пенсів, та й до того ж, схоже було на те, що вона житиме вічно.

Перші десять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Дороті намагалася зібратися з духом, щоб заговорити — звісно, треба було почати бодай якусь розмову, перш ніж торкнутися грошового питання, — але її батько був не з тих людей, що полюбляли вести пусті балачки. Іноді він міг так зануритися у власні думки, що, здавалося, взагалі вас не слухав; а іноді бував аж занадто уважним, дослухався до кожнісінького вашого слова, а тоді втомлено зауважував, що такі дурниці краще було б узагалі не озвучувати. Ввічливі банальності — погода і тому подібне — зазвичай налаштовували його на саркастичний лад. А проте Дороті вирішила спробувати завести мову про погоду.

— Дивний сьогодні день видався, вам не здається? — сказала вона, чудово усвідомлюючи, наскільки безглуздо це звучить.

— І що ж у ньому дивного? — запитав пастор.

— Ну, вранці було так холодно і стояв туман, а потім з’явилося сонце і зовсім розпогодилося.

— Невже це справді видається тобі дивним?

«Лишенько, погода геть не підходить. Схоже, він насправді отримав погані новини», — подумала Дороті і вдалася до ще однієї спроби.

— Не хочете трохи вийти на свіже повітря і подивитися на город, тату? Квасоля просто тішить око! Стручки будуть завдовжки не менше фута. Звісно, найкращі я прибережу для Свята врожаю. Ми можемо прикрасити катедру гірляндами з квасолі, а поміж неї почепимо кілька помідорів. Буде так гарно!

То був faux pas[20]. Пастор підвів голову від тарілки з виглядом неприхованої відрази.

— Моя люба Дороті, — різко сказав він, — обов’язково вже зараз морочити мені голову цим Святом урожаю?

— Вибачте, тату! — збентежено мовила Дороті. — Я геть не хотіла завдавати вам прикрощів. Я просто подумала...

— Невже ти вважаєш, — вів далі пастор, — що я отримую задоволення, виголошуючи проповідь серед стручків квасолі? Я тобі не бакалійник. Мені аж снідати перехотілося. Коли має відбутися ця окаянна подія?

— Шістнадцятого вересня, тату.

— До неї ще майже місяць. Ради всього святого, дозволь мені ще трохи пожити, не переймаючись цими думками! Очевидно, раз на рік ми таки мусимо ставити цю сміховинну виставу, щоб потішити марнославство парафіяльних садівників-любителів. Але давай не будемо перейматися цим більше, ніж потрібно.

Дороті мала б пам’ятати, що пастор на дух не переносив Свято врожаю. Він навіть втратив цінного парафіянина — містера Тогіса, який колись вирощував овочі на продаж, а тепер перетворився на буркотливого пенсіонера, — бо сказав тому, що не хоче дивитися, як його церкву прикрашають, ніби рундук вуличного крамаря. Містер Тогіс, апіта naturaliter Nonconformistica[21], тримався «церкви» виключно заради привілею під час Свята врожаю споруджувати у боковому вівтарі щось на кшталт Стоунхенджа з велетенських гарбузів. Минулого літа йому вдалося виростити справжнісінького левіафана серед гарбузів — вогненно-червоний плід був такий величезний, що знадобилося двоє чоловіків, тільки щоб його підняти. Цю громадину поставили у пресбітерії[22]: на її тлі вівтар здавався карликовим, а тінь від неї поглинала все світло, що лилося зі східного вікна. Хай би в якій частині церкви ви не стояли, той гарбуз, як-то кажуть, муляв вам очі. Містер Тогіс не тямився від радості. Він весь час крутився довкола церкви, не в змозі надовго розлучитися зі своїм дітищем, і навіть приводив натовпи друзів помилуватися такою красою. З виразу його обличчя можна було подумати, що він декламує поему Вордсворта, присвячену Вестмінстерському мосту:

Після такого Дороті навіть сподівалася, що їй вдасться залучити містера Тогіса до святого Причастя. Але коли пастор побачив той гарбуз, він страшенно розлютився і наказав негайно викинути «ту огидну штуку» з церкви. Містер Тогіс одразу ж перекинувся до нонконформістів, і він та його нащадки були втрачені для церкви Святого Ательстана.

Дороті вирішила зробити ще одну спробу завести розмову.

— Робота над костюмами до «Карла І» просувається непогано, — сказала вона (діти з недільної школи репетирували виставу під назвою «Карл І», збір коштів від якої мав поповнити фонд для покриття витрат на купівлю нового органа). — Але мені здається, нам варто було обрати щось легше. Щоб виготовити обладунки, доводиться добряче попотіти, і, щось мені підказує, з ботфортами справа стоятиме ще гірше. Думаю, наступного разу нам слід зупинитися на п’єсі про греків чи римлян. Щось таке, де персонажі ходять в одних тогах.

У відповідь пастор лише щось приглушено буркнув. Шкільні п’єси, процесії, доброчинні базари, розпродажі й концерти були в його очах не таким великим злом, як Свято врожаю, але він не збирався вдавати, що це його цікавить. То було необхідне зло, як він частенько казав. Цієї миті двері відчинилися й до кімнати незграбно ввійшла Еллен, їхня покоївка, і стала, притискаючи до живота бахматий фартух своєю великою шерехатою рукою. Вона була високою дівчиною із сутулими плечима і мишачим волоссям, плаксивим голосом і хворобливим кольором обличчя, оскільки страждала від хронічної екземи. Її очі боязко метнулися до пастора, але звернулася вона до Дороті, бо надто боялася священника, щоб заговорити безпосередньо до нього.

— Міс, будь ласка... — почала вона.

— Що таке, Еллен?

— Будь ласка, міс, — плаксиво вела далі Еллен, — там на кухні містер Портер, і він просить, щоб пастор прийшов до них і охрестив дитинку місіс Портер. Бо вони думають, що та не доживе до кінця дня, а біднятко ще не хрещене, міс.

Дороті зірвалася на ноги.

— Сядь, — тут же звелів пастор з набитим ротом.

— Що з дитиною? — спитала Дороті.

— Вони кажуть, міс, що маля все чорніє і чорніє. І в нього страшенний пронос, ніяк не спиняється.

Пастор із зусиллям проковтнув те, що було у нього в роті.

— Мені обов’язково вислуховувати ці огидні деталі за сніданком? — гарикнув він, а тоді повернувся до Еллен: — Жени цього Портера геть і скажи йому, що я зайду до них пополудні. І чому ці нижчі класи завжди приходять надокучати своїми проханнями під час трапези? — додав він, кинувши роздратований погляд на Дороті, коли та сіла.

Містер Портер був звичайним собі робітником — муляром, якщо бути точним. Погляди пастора на хрещення були непохитними. Якби справа була нагальна, він би і двадцять миль по снігу пройшов, щоб охрестити помираючу дитину. Що йому не сподобалося, так це те, що Дороті готова була вискочити з-за столу за покликом якогось там муляра.

Далі вони снідали мовчки. Дороті все більше і більше підупадала духом. Вона просто мусила попросити грошей, але й так було очевидно, що цей її намір приречений на невдачу. Закінчивши снідати, пастор підвівся з-за столу і почав набивати люльку тютюном з баночки, що стояла на камінній полиці. Дороті мовчки попросила в Бога сміливості й ущипнула себе: «Ну ж бо, Дороті! Скільки можна зволікати?» З неабияким зусиллям вона спромоглася вичавити із себе перші слова:

— Тату...

— Що таке? — спитав пастор, застигши із сірником у руці.

— Тату, я хочу вас про дещо попросити. Дещо важливе.

Пастор перемінився в обличчі. Він миттю здогадався, про що піде мова, і, як не дивно, тепер видавався вже не таким роздратованим, як раніше. Його обличчя немов закам’яніло, набувши подоби байдужого й безпристрасного сфінкса.

— Моя люба Дороті, я чудово знаю, що ти хочеш сказати. Гадаю, ти збираєшся знову просити в мене грошей. Чи не так?

— Так, тату. Річ у тім, що...

— Я заощаджу твій час. У мене немає грошей — геть немає, аж до наступного кварталу. Я виплатив тобі твоє утримання і більше не можу дати ані півпенні. Тож тут нема про що говорити.

— Але, тату...

Камінь на серці Дороті став іще важчим. Найгіршим було те, що, коли вона приходила просити у тата грошей, на нього находила отака спокійна байдужість. Ніколи він не бував таким незворушним, як у ті моменти, коли йому нагадували, що він по вуха в боргах. Вочевидь, він ніяк не міг збагнути, що крамарі іноді хочуть, щоб їм платили за їхні послуги, і що не можна утримувати будинок, не витрачаючи на це певної суми. Щомісяця пастор видавав Дороті вісімнадцять фунтів на всі домашні витрати, включаючи зарплату Еллен, і водночас був вибагливий щодо їжі й одразу ж помічав, якщо її якість погіршувалася. Як результат, вони вічно були в боргах. Однак пастор не звертав на це ані найменшої уваги і, здавалося, навіть не усвідомлював, що вони комусь заборгували. Коли він втрачав гроші через невдалу інвестицію, то не знаходив собі місця, і геть не переймався такими дрібницями, як заборгованість звичайнісінькому крамареві.

З пасторової люльки піднімалася мирна хмарка диму. Сам священник замислено розглядав гравюру Карла І і вже, мабуть, й думати забув про прохання Дороті. Бачачи таку його безтурботність, Дороті мало не піддалася відчаю, коли до неї раптом повернулася сміливість. Цього разу її голос зазвучав твердіше:

— Тату, будь ласка, вислухайте мене! Ви мусите дати мені бодай якісь гроші! Просто мусите! Ми не можемо далі так жити. Ми заборгували майже кожному крамареві у місті. Дійшло до того, що я вже не можу спокійно пройти вулицею, щоб не думати про всі ті несплачені рахунки. Вам відомо, що ми винні Каргіллу майже двадцять два фунти?

— І що з того? — спитав пастор між двома затяжками з клубами диму.

— Той рахунок поволі зростає протягом семи місяців! Я вже й не пам’ятаю, скільки разів Каргілл нам його надсилав. Ми мусимо йому заплатити! Це несправедливо, що він має так довго чекати на свої гроші!

— Дурниці, дитино! Ці люди звикли до такого. Їм подобається чекати на свої гроші. У результаті це приносить їм ще більший прибуток. Одному Богові відомо, скільки я завинив «Кеткін і Палм», але я навіть знати цього не хочу. Вони мені про це нагадують з кожною поштою. Але хіба я скаржуся?

— Але, тату, я не можу ставитися до цього так, як ви! Для мене нестерпно все життя жити в борг! Навіть якщо в цьому і немає нічого незвичного, я це просто ненавиджу! Мені соромно! Коли я приходжу у крамницю Каргілла по шматок м’яса, він так різко зі мною говорить і завжди обслуговує останньою, а все через те, що наш борг йому все росте й росте. А проте я не смію припинити робити в нього закупи. Мені здається, він заявить на нас в поліцію, якщо я перестану до нього ходити.

Пастор насупився.

— Що? Ти хочеш сказати, він тобі грубіянив?

— Я не кажу, що грубіянив, тату. Хіба можна його звинувачувати в тому, що він сердиться, коли йому не сплачують рахунки?

— Ще й як можна! Просто обурливо, як ці люди нині поводяться, обурливо! Але чого ж ми хотіли? Ось що нам доводиться терпіти у цьому чудовому столітті. Ось тобі хвалена демократія — прогресу як вони люблять це називати. Більше нічого в нього не замовляй. Скажи, що відкриваєш рахунок в іншому місці. З такими людьми інакше не можна.

— Але ж, тату, це нічого не вирішить. Скажіть мені щиро, невже ви не вважаєте, що нам слід йому заплатити? Я певна, ми можемо якось роздобути трохи грошей. Може, ви б продали якісь акції абощо?

— Моя люба дитино, навіть не згадуй при мені про те, щоб продавати акції! Я щойно отримав дуже неприємні новини від мого брокера. Він повідомив, що мої акції в «Суматра Тін» упали в ціні з семи фунтів і чотирьох пенсів до шести фунтів й одного пенса. А це означає втрату майже шістдесяти фунтів. Я звелів йому негайно все продати, поки вони не впали ще більше.

— Але ж якщо ви продасте ці акції, то матимете на руках вільні гроші, хіба ні? Чи ви не думаєте, що було б непогано вибратися з цієї боргової ями раз і назавжди?

— Дурниці, дурниці, — сказав пастор уже спокійніше і знову засунув люльку до рота. — Ти у цьому нічого не тямиш. Я змушений буду відразу реінвестувати ті кошти у щось перспективніше — лише так я зможу повернути свої гроші.

Заклавши великий палець за пояс сутани, пастор відсторонено насупився гравіюванню. Його брокер радив «Юнайтед Целаніз». Саме тут — у «Суматра Тін», «Юнайтед Целаніз» та інших далеких компаніях, про які він мав лише приблизне уявлення, — і крилася основна причина пасторових проблем з грошима. Він був затятим гравцем. Звісно, сам він не вважав це азартною грою, а лише одвічним пошуком «хороших інвестицій». На своє повноліття пастор успадкував чотири тисячі фунтів, які, завдяки його «інвестиціям», поступово зменшилися до дванадцяти сотень. Але ще гірше те, що коли зі свого щорічного мізерного доходу парафіяльного священника йому вдавалося нашкребти ще п’ятдесят фунтів, на них чекала така сама доля. Цікаво, що спокуса «хороших інвестицій», схоже, переслідує духовенство наполегливіше, ніж людей інших класів. Можливо, це сучасний еквівалент демонів у жіночій подобі, які терзали пустельників у Темні віки.

— Вирішено, куплю п’ять сотень акцій «Юнайтед Целаніз», — врешті-решт сказав пастор.

Дороті почала втрачати надію. Тато заговорив про свої «інвестиції» (вона нічогісінько про них не знала, крім того, що вони із завидною регулярністю оберталися невдачею), а вже за мить він і геть забуде про їхні борги крамарям. Дороті вдалася до останньої спроби.

— Тату, давайте погасимо цей борг, будь ласка. Як гадаєте, зможете десь найближчим часом виділити мені трохи додаткових грошей? Може, не просто зараз, але... скажімо, за місяць-два?

— Ні, моя люба, не зможу. Можливо, десь аж на Різдво... та й то навряд чи. Але зараз точно ні. У мене навіть півпенні зайвого немає.

— Але, тату, це так жахливо знати, що ми не можемо розрахуватися з боргами! Це справжня ганьба! Минулого разу, коли приїжджав містер Велвін-Фостер (окружний декан), місіс Велвін-Фостер все місто обходила і розпитувала всіх і кожного про те, як ми проводимо свій час, скільки грошей витрачаємо, скільки вугілля споживаємо на рік і тому подібне. Вона завжди намагається щось винюхати. Ви тільки уявіть, що буде, якщо вона дізнається, що ми по вуха у боргах?

— Це наша особиста справа. Не розумію, чому це має обходити місіс Велвін-Фостер чи ще когось.

— Але вона всім про це розбовкає, та ще й перебільшить! Ви ж її знаєте. У кожній парафії, до якої вона приїжджає, вона намагається відкопати якусь ганебну таємницю про тамтешнього священника, а тоді доносить на нього Єпископу. Я не хочу на неї наговорювати, але вона...

Усвідомивши, що саме це вона якраз і збирається зробити, Дороті замовкла.

— Мерзенна жінка, — абсолютно спокійно докінчив за неї пастор. — І що з того? Хто коли чув про дружину окружного декана, яка б не була мерзенною?

— Але, тату, я ніяк не можу розтлумачити вам, наскільки все серйозно! Нам, по суті, нема на що жити наступного місяця. Я навіть не знаю, де ми візьмемо м’яса сьогодні на обід.

— Ланч, Дороті, ланч! — виправив пастор з ноткою роздратування в голосі. — Я б волів, щоб ти позбулася цієї звички нижчих класів називати полудневу трапезу «обідом»!

— Що ж, тоді на ланч. Звідки ми візьмемо м’ясо на ланч? Я не посмію поткнути носа до Каргілла.

— То піди до іншого м’ясника — як там його? — Солтера, і викинь Каргілла з голови. Він знає, що рано чи пізно йому заплатять. Святий Боже, я не розумію, до чого вся ця метушня! Усі ж винні гроші своїм постачальникам! Я добре пам’ятаю, — пастор трохи розправив плечі і, знову взявши до рота люльку, замріяно задивився у далину, а його голос помітно пом’якшав, — я добре пам’ятаю, що коли я жив в Оксфорді, мій тато на той час усе ще мав неоплачені рахунки тридцятирічної давнини. А Том (Том був пасторовим кузеном, баронетом) мав борг у сім тисяч, коли вступив у спадщину. Він сам мені казав.

Тут остання надія Дороті згасла. Коли тато починав говорити про свого кузена Тома і все те, що сталося, «коли він жив в Оксфорді», з ним було марно розмовляти. Це означало, що він уже поринув у своє золоте минуле, де навіть не існувало таких примітивних речей, як рахунки м’ясника. Іноді він так надовго переносився у країну своїх спогадів, що геть забував, що наразі був усього лише збіднілим сільським пастором, а не юнаком, чия родина володіла маєтками та не мусила рахувати грошей. Саме ця аристократична манера поведінки пасувала йому найприродніше. І звісно, поки він жив у комфорті вигаданого світу, Дороті доводилося відбиватися від крамарів і вигадувати, як зробити так, щоб баранячої ноги їм вистачило від неділі до середи. Але вона знала, що далі сперечатися з батьком даремно. Закінчиться все тим, що він розлютиться. Тож Дороті підвелася і почала прибирати зі столу.

— Ви абсолютно впевнені, що не можете дати мені грошей, тату? — спитала вона востаннє, вже стоячи у дверях з тацею в руках.

Пастор, вдивляючись у далечінь й огорнутий затишною хмаркою диму, її не почув. Мабуть, думав про свої золоті оксфордські дні. Дороті вийшла з кімнати, почуваючись такою нещасною, що ледь не плакала. Проблему боргів знову відклали у довгу шухляду, як це робилося тисячу разів раніше, без жодної надії на вирішення.

3

Дороті, не крутячи педалей, дозволила своєму старенькому велосипедові з прикріпленим до керма плетеним кошиком вільно котитися униз схилом, поки сама намагалася подумки підрахувати, на що вистачить трьох фунтів дев’ятнадцяти шилінгів і чотирьох пенні — увесь її грошовий запас до кінця кварталу.

Вона спробувала пройтися по списку того, що потрібне на кухні. Та зрештою, чого на кухні тільки не потрібно? Чай, кава, мило, сірники, свічки, цукор, сочевиця, дрова, сода, олива для ламп, вакса, маргарин, розпушувач тіста — здавалося, не було нічого, що б у них не закінчувалося. І щохвилини Дороті пригадувала все нову статтю витрат. От, наприклад, рахунок з пральні, вугілля теж залишилося зовсім мало, а ще треба десь роздобути рибу на п’ятницю. Пастор був «упертим» щодо риби. Якщо коротко, його влаштовували лише дорожчі сорти, і відмовлявся їсти тріску, мерланг, кільку, скати, оселедець чи кіпер.

Тим часом треба було щось вигадати із сьогоднішнім обідом, чи то пак ланчем. (Дороті старалася дослухатися до батькових зауважень і, коли не забувала, називала полудневу трапезу «ланчем». З другого боку, вечірній прийом їжі інакше як «вечерею» точно не назвеш, отож і виходило, що такої штуки, як «обід», у пастораті взагалі не було.) «Краще приготувати на ланч омлет», — вирішила Дороті. Вона не сміла знову йти до Каргілла. Хоча, татові точно не сподобається, якщо у них буде омлет на ланч, а потім яєчня-бовтанка на вечерю. Востаннє, коли у них двічі на день були яйця, він саркастично поцікавився: «Ти що, завела курячу ферму, Дороті?» А на завтра можна купити два фунти сосисок у «Зі всього світу», і це вирішить м’ясне питання, принаймні на один день.

Над нею важким тягарем нависали решта тридцять дев’ять днів, на які у Дороті залишалося всього лише три фунти дев’ятнадцять шилінгів і чотири пенні, і Дороті захлиснула хвиля жалю до самої себе, який вона, одначе, тут же притлумила. «Це що таке, Дороті? Не смій скиглити! Усе якось вирішиться, довіртеся Богові. Матвій, 6:25[23]. Бог подасть». Та чи ж справді подасть? Дороті зняла праву руку з керма і вже почала намацувати шпильку зі скляною голівкою, але богохульна думка розвіялася. Цієї миті Дороті побачила похмуре розпашіле обличчя Проггетта, який ввічливо, але настирливо махав їй з узбіччя.

Дороті зупинилася і злізла з велосипеда.

— Пробачте, міс, — сказав Проггетт. — Я хотів з вами поговорити, міс... серйозно поговорити.

Дороті подумки зітхнула. Коли Проггетт хотів з вами «серйозно» поговорити, ви вже знали, про що саме йтиметься: найімовірніше, він хоче повідомити вам якісь жахливі новини про аварійний стан церкви. Проггетт був непривітним, але добросовісним чоловіком і по-своєму дуже побожним. Не надто багатий на розум, щоб глибоко збагнути постулати віри, він демонстрував свою набожність тим, що особливо ревно піклувався про стан церковних будівель. Давним-давно він для себе вирішив, що Церкву Христову для нього уособлюватимуть стіни, дах і дзвіниця храму Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, а тому взяв за звичку робити регулярні обходи всередині та довкола храму, з прикрістю зауважуючи всі недоліки: тут камінь відколовся, там шашіль балку геть поточив, — а потому, звісно, приходив діймати Дороті вимогами провести різноманітні ремонтні роботи, які б обійшлися їм у захмарні суми.

— Що таке, Проггетте? — спитала Дороті.

— Міс, це все ті... — тут Проггетт видав дивний незрозумілий звук, не зовсім слово, а радше привид слова, сформований одними губами. Здається, воно починалося на літеру «ч». Проггетт був одним із тих чоловіків, у котрих лайка завжди готова зірватися з вуст, але їм якимось дивом останньої миті вдається проковтнути прокляття, перш ніж воно прорветься крізь захисну браму зубів. — Це все ті дзвони, міс, — продовжив він, із зусиллям позбувшись слова на літеру «ч». — Дзвони у церковній дзвіниці. Через них підлога у дзвіниці просідає, та так, що страшно дивитися. Скоро вони, чого доброго, попадають нам на голови. Я піднімався на дзвіницю нині зранку і, вірите чи ні, тут же, мов підстрелений, помчав донизу, коли побачив, як під ними гнеться підлога. От-от провалиться.

На дзвони Проггетт приходив поскаржитися не рідше одного разу на два тижні. Вони вже три роки лежали на підлозі у дзвіниці, тому що за те, аби їх повісити назад або ж кудись вивезти, потрібно було заплатити двадцять п’ять фунтів — запросто могло б бути й двадцять п’ять тисяч, у Дороті було стільки ж шансів ними розжитися. Проггетт майже не перебільшував, коли говорив про ті дзвони. Якщо не цього року, то наступного вони вже точно проламають підлогу дзвіниці і впадуть на паперть. І, як Проггетт не втомлювався її лякати, це неодмінно станеться недільного ранку, коли вся парафія зійдеться на богослужіння.

Дороті знову зітхнула. Їй ніколи не вдавалося надовго забути про ті трикляті дзвони; іноді їй навіть снилося, як вони падають їм на голови. У церкві завжди траплялася як не одна біда, то інша. Якщо не дзвіниця, то дах чи стіни; то лавка зламалася, а за ремонт столяр править десять шилінгів; то треба закупити сім збірників псалмів, кожен по шилінгу і шість пенсів; то димохід над плитою забився, а сажотрус бере по півкрони; то вікно розбилося; то у хлопчиків-хористів сутани вже геть зносилися. Грошей на все ніколи не вистачало. Новий орган, на купівлі якого п’ять років тому наполіг пастор, — старий нагадував йому корову з астмою, — був тягарем, під важкістю якого фонд витрат на потреби церкви і досі стогнав.

— Я не знаю, що ми можемо вдіяти, — врешті-решт відповіла Дороті, — справді не знаю. У нас геть немає грошей. І навіть якщо нам вдасться щось виручити зі шкільної вистави, всі кошти підуть на виплату заборгованості за орган. Майстри вже починають тиснути з виплатою рахунку. Ви говорили з моїм батьком?

— Так, міс. Але він цим не переймається. «Та дзвіниця простояла п’ятсот років, — каже, — простоїть і ще кілька».

Цього можна було очікувати, судячи з попередніх прецедентів. Той факт, що дзвіниця буквально падала йому на голову, не справляв на пастора жодного враження; він його просто проігнорував, як ігнорував усе те, що його не влаштовувало.

— Що ж, я не знаю, що ми можемо вдіяти, — повторила Дороті. — За два тижні у нас буде доброчинний розпродаж. Я дуже розраховую, що міс Мейфілл дасть нам щось особливе. Я знаю, що вона може це собі дозволити. У неї стільки меблів та інших речей, якими вона навіть не користується. Днями я була у неї вдома і бачила у шафці дуже гарний порцеляновий чайний сервіз з Лоустофта, і вона сказала мені, що вже двадцять років навіть не торкалася до нього. Ви тільки уявіть, якби ж то вона дала нам цей сервіз! Ми б за нього виручили немало фунтів! Мусимо молитися, щоб доброчинний розпродаж пройшов успішно, Проггетте. Моліться, щоб він приніс нам бодай п’ять фунтів. Я певна, якщо ми щиро й старанно молитимемося, то якось та й роздобудемо тих грошей.

— Так, міс, — шанобливо мовив Проггетт і перевів погляд кудись у далину.

Цієї миті хтось посигналив. Прямуючи до Головної вулиці, дорогою повільно їхав розкішний блискучий синій автомобіль. З вікна висунулася прилизана чорна макітра містера Бліфіла-Гордона, власника фабрики з переробки цукрового буряку, яка, на диво, жахливо пасувала до його костюма пісочного кольору з шотландського твіду. Проїжджаючи повз, замість того, щоб проігнорувати Дороті, як це завжди робив, містер Бліфіл-Гордон обдарував її теплою, мало не закоханою усмішкою. З ним були його найстарший син Ральф (чи, як його називали у родинному колі, «Вальф»), напрочуд манірний двадцятирічний молодик, який мав схильність до написання віршів verslibre у стилі Еліота, і двоє доньок лорда Поксорна. Всі вони посміхалися, навіть доньки лорда Поксорна. Дороті була вражена: ось уже скільки років усі ці люди навіть не помічали її, зустрічаючи на вулиці.

— Містер Бліфіл-Гордон дуже привітний цього ранку, — зауважила вона.

— Ще б пак, міс. Авжеж, він має бути привітним. Наступного тижня вибори, ось у чому вся штука. Солодкі, мов мед, допоки не переконаються, що ви за них проголосуєте, а вже наступного дня навіть вашого обличчя не згадають.

— А, вибори! — неуважно промовила Дороті. Такі речі, як парламентські вибори, були настільки далекими від щоденних парафіяльних клопотів, що вона мала лише дуже приблизне уявлення про них і навіть до пуття не розуміла різниці між лібералами та консерваторами чи соціалістами га комуністами. — Отже так, Проггетте, — сказала вона, тут же забувши про вибори й перейшовши до важливіших питань, — я поговорю з батьком і поясню йому, що справа із дзвонами дуже серйозна. Думаю, найкраще, що ми можемо зробити, так це організувати окремий збір коштів, виключно для дзвонів. Хтозна, може, вдасться назбирати фунтів з п’ять. А може, й цілих десять! Як гадаєте, якщо б я пішла до міс Мейфілл і попросила її відкрити пожертвування п’ятьма фунтами, вона б мені їх дала?

— Послухайтеся моєї поради, міс, і навіть не заїкайтеся перед міс Мейфілл про ситуацію із дзвонами. Це її до смерті налякає. А якщо вона думатиме, що дзвіниця може завалитися їй на голову, ми її більше не затягнемо до церкви.

— От лишенько! Мабуть, ви праві.

— Та певно, що так. Повірте, міс, ви нічого не витягнете з тієї старої...

Примарне слово на літеру «ч» знову ледь не злетіло з Проггеттових вуст. Вкотре доповівши, як стоїть справа із дзвонами, Проггетт з почуттям виконаного обов’язку відкланявся і пішов у своїх справах, а Дороті поїхала далі в напрямку Головної вулиці, і думки про борги та церковні витрати, немов однакові рядки у віланелі[24], змінювали одна одну в її голові.

Усе ще водянисте сонце, ніби з квітневою завзятістю граючись у хованки поміж бавовняних острівців хмар, посилало скісні промені на Головну вулицю, ковзаючи фасадами будівель з північного боку. То була одна з тих сонних старомодних вулиць, які пересічні гості називають умиротвореними, а для тих, хто там живе, за кожнісіньким вікном ховаються вороги чи кредитори. Єдиними відверто потворними будівлями були «Стара чайна крамниця» (накладні балки, прибиті до тинькованого фасаду, вікна з пляшкового скла й огидний хвилястий дах, як на китайських пагодах) і нова пошта з доричними колонами. За якихось двісті ярдів Головна вулиця розгалужувалася, утворюючи крихітну базарну площу, прикрашену непрацюючою водокачкою і парочкою підточених черв’яками колодок. По один бік від водокачки розмістився головний шинок міста «Пес і пляшка», а по другий — Консервативний клуб Кнайп-Гілл. У кінці, ніби увінчуючи вулицю, стояла ненависна лавка Каргілла.

Дороті виїхала з-за рогу під неймовірний рев людських голосів та оплесків, до яких домішувалися звуки патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», виконуваної на тромбоні. Зазвичай сонна вулиця аж кишіла людьми, і ще більше люду квапилося бічними вуличками. Вочевидь, тут відбувалося щось надзвичайне. Поперек вулиці, з даху «Пса і пляшки» до даху Консервативного клубу, тяглася мотузка з незліченними синіми вимпелами, а посередині красувався великий плакат з написом «Бліфіл-Гордон та імперія!» Саме сюди, з черепашачою швидкістю просуваючись поміж рядами людей, і прямував вишуканий синій автомобіль, а сам містер Білфіл-Гордон щедро посміхався направо й наліво. Перед машиною марширував загін «Буйволів» на чолі із серйозним на вигляд низеньким чоловічком, що завзято вигравав на тромбоні. Загін ніс іще один транспарант з таким написом:

«Хто врятує Британію від комуністів?

БЛІФІЛ-ГОРДОН!

Хто наллє пива вам у кухоль?

БІЛФІЛ-ГОРДОН!

Хай живе Білфіл-Гордон!»

З вікна Консервативного клубу майорів велетенський «Юніон Джек[25]», а над ним широко посміхалися шість розпашілих облич.

Дороті повільно котила свій велосипед вулицею, намагаючись зібратися з духом, щоб пройти повз крамницю Каргілла (інакше до Солпайпа не потрапити), тож вона майже не звертала уваги на процесію. Авто Білфіла-Гордона тим часом спинилося перед «Старою чайною крамницею», і кавова гвардія кинулась в атаку! Скидалося на те, що добра половина всіх леді міста, тримаючи на руках декоративних собачок чи з кошиками для покупок, обступили автівку, ніби вакханки, що скупчилися навколо бога Діоніса. Зрештою, вибори — чи не єдиний час, коли випадає шанс обмінятися посмішками зі знатними джентльменами. З усіх боків лунали палкі жіночі вигуки: «Щасти, містере Бліфіл-Гордон!», «Ви неодмінно переможете, любий містере Бліфіл-Гордон! Ми триматимемо за вас кулаки!» Здавалося, не було кінця-краю запасу посмішок містера Бліфіла-Гордона, хоч і роздавалися вони доволі виважено. Простий люд він обдаровував загальною невизначеною посмішкою, ні на кому не затримуючи погляду; а от кавових леді і шістьох червонощоких патріотів з Консервативного клубу кожного удостоїв персональною посмішкою; а найважливіших осіб молодий Вальф винагороджував помахом руки і писклявим «Вітаю!»

Серце Дороті стислося, коли вона побачила, що містер Каргілл, як і решта продавців, стоїть на порозі своєї крамниці. То був високий суворий чоловік у фартуху в синю смужку, з худорлявим старанно поголеним обличчям такого ж кольору, як і м’ясо, що надто довго пролежало на вітрині. Ця зловісна постать так заворожила Дороті, що вона геть забула про необхідність дивитися на дорогу і врізалася у здоровенного кремезного чоловіка, який саме ступив з тротуару.

Здоровило обернувся.

— Святий Боже! Та це ж Дороті! — вигукнув він.

— Містере Ворбертон! Треба ж таке! Знаєте, а я ніби передчувала, що сьогодні вас зустріну.

— Що, пучки пальців свербіли? — спитав містер Ворбертон і розплився в усмішці на все велике рожеве обличчя діккенсівського Мікобера[26]. — Як поживаєш? Та, зрештою, чого це я питаю? — додав він. — Ти виглядаєш чарівніше, ніж будь-коли.

І він ущипнув Дороті за голий лікоть (після сніданку вона перевдяглася у картату сукню без рукавів). Дороті поспіхом відступила на безпечну відстань — вона ненавиділа такі пощипування та інші «погладжування» — і доволі суворо сказала:

— Будь ласка, не щипайте мене за лікоть. Я цього не люблю.

— Моя люба Дороті, та такі ліктики, як твої, гріх не вщипнути. Рука сама так і тягнеться. Рефлекс, так би мовити, що вже тут вдієш.

— Коли ви повернулися до Кнайп-Гілл? — спитала Дороті, відгородившись від містера Ворбертона велосипедом. — Я вас місяці зо два не бачила.

— Позавчора. Але я тут лише проїздом. Завтра вже знову в дорогу. Везу своїх байстрюків до Британії.

Слово «байстрюки», почувши яке Дороті сором’язливо потупила очі, містер Ворбертон вимовив з ноткою сліпої гордості. Він та його «байстрюки» (у нього їх було троє) були чи не найгучнішим скандалом у Кнайп-Гілл. Містер Ворбертон мав незалежний дохід і називав себе художником — з-під його пензля щороку виходило з пів дюжини посередніх пейзажів. Два роки тому він уперше прибився до Кнайп-Гілл, придбавши одну з нових садиб відразу за будинком парафіяльного священника. Там він і жив, чи радше регулярно зупинявся, відкрито співмешкаючи з жінкою, яку називав своєю економкою. Чотири місяці тому ця жінка — вона була іноземкою, подейкували, іспанкою, — підкинула дров у скандальний вогонь, ні з того ні з сього покинувши містера Ворбертона та трьох його дітей, які наразі перебивалися у якогось багатостраждального родича у Лондоні. З виду містер Ворбертон був доволі привабливим статечним чоловіком, хоч і геть лисим (до яких тільки хитрощів він не вдавався, щоб приховати цей прикрий факт); тримався він так хвацько й по-молодецькому, що навіть його вражаючих розмірів черевце сприймалося не інакше як природне доповнення до торсу. Йому було сорок вісім, але виглядав він десь на сорок чотири. Люди в місті казали, що він «той іще старий пройдисвіт»; молоді дівчата його побоювалися, і не без причини.

Містер Ворбертон знічев’я, по-батьківському поклав руку Дороті на плече і повів її крізь натовп, ні на мить не замовкаючи. Авто містера Бліфіла-Гордона, об’їхавши водокачку, тепер розверталося назад, усе ще супроводжуване табунцем дещо підтоптаних вакханок. Процесія привернула увагу містера Ворбертона, і він спинився, щоб краще її роздивитися.

— Це ще що за огидні кривляння? — спитав він.

— О, це... як же воно називається?., передвиборча кампанія. Вони намагаються переконати нас голосувати за них.

— Намагаються переконати за них голосувати?! Боже милостивий! — пробурмотів містер Ворбертон, не зводячи очей з тріумфального кортежу. Він підніс догори великого ціпка зі срібною головкою, якого завжди носив із собою, і доволі виразно почав тицяти нею у постаті в процесії. — Ви тільки подивіться на це! Ні, ви тільки подивіться! Подивіться на цих мегер, що метуть перед ним хвостами, і на цього бовдура, який шкіриться до нас, наче мавпа, вгледівши торбу з горіхами. Чи ви коли-небудь бачили огидніше видовище?

— Тихіше! — пробурмотіла Дороті. — Вас хтось може почути.

— Нехай чують! — сказав містер Ворбертон, навмисне підвищуючи голос. — Подумати тільки, цей низькородний пес має нахабство вважати, що нас тішить вигляд його вставних зубів! А той костюм на ньому — це ж просто ганьба! А є кандидат від соціалістів? Якщо є, я голосуватиму за нього.

Декілька людей на тротуарі обернулися і витріщилися на них. Дороті помітила, як торговець залізними виробами містер Твісс, зморщений пожовклий старий, з прихованою зловтіхою виглянув з-за очеретяних кошиків, що висіли над порогом його крамниці. Краєм вуха він уловив слово «соціаліст» і вже подумки зарахував містера Ворбертона до затятих соціалістів, а Дороті — до їхніх прихильників.

— Мені справді час іти, — поквапом сказала Дороті, вирішивши, що їй ліпше втекти, доки містер Ворбертон не бовкнув чогось іще гіршого. — Мені ще стільки треба всього купити. Тож мушу з вами попрощатися.

— Е ні! — весело заперечив містер Ворбертон. — Ніяких «попрощатися»! Я піду з тобою.

Дороті котила велосипед вулицею, а містер Ворбертон, гордо випнувши живіт та затиснувши ціпок під пахвою, і далі просторікував, бадьоро крокуючи поруч. Містера Ворбертона було важко позбутися, і хоч Дороті вважала його другом, іноді їй хотілося — зважаючи на те, що він був місцевою скандальною знаменитістю, а вона — пасторовою донькою, — щоб він обирав менш публічні місця для розмов з нею. Однак зараз вона була вдячна йому за товариство, адже тепер їй було не так лячно проходити повз Каргіллову крамницю; а той і досі стояв на порозі й з-під лоба свердлив Дороті промовистим поглядом.

— Мені дуже пощастило, що я тебе зустрів, — провадив далі містер Ворбертон. — Правду кажучи, я тебе шукав. Вгадай, хто сьогодні прийде до мене на вечерю? Б’юлі! Рональд Б’юлі! Не сумніваюся, ти про нього чула.

— Рональд Б’юлі? Ні, я так не думаю. А хто він?

— Та ти що?! Рональд Б’юлі, відомий романіст. Автор книжки «Тиховоддя і наложниці». Ти ж читала «Тиховоддя і наложниці»?

— Ні, боюся, що ні. Правду кажучи, я про неї ніколи навіть не чула.

— Моя люба Дороті! Ти себе геть занедбала. Обов’язково почитай цю книжку. Це дуже гаряча проза, я тебе запевняю, справжня висококласна еротика. Саме те, що треба, аби позбутися ореолу дівчинки-скаута.

— Я ж просила вас такого не говорити! — сказала Дороті й сором’язливо відвела очі, але вже наступної миті обернулася назад, бо ненароком мало не зустрілася поглядом з Каргіллом. — А де живе цей містер Б’юлі? — спитала вона. — Він же не місцевий?

— Ні. Він приїде з Іпсвіча до мене в гості і, напевно, заночує. Тому я тебе і шукав. Подумав, ти захочеш з ним зустрітися. Може, приєднаєшся до нас за вечерею?

— На жаль, не можу, — відповіла Дороті. — Мушу подати татові вечерю і маю ще тисячі інших справ. Я звільнюся не раніше восьмої, а то й пізніше.

— То приходь після вечері. Я б дуже хотів, щоб ти познайомилася з Б’юлі. Він дуже цікавий суб’єкт, аи fait[27]про найсоковитіші скандали у Блумсбері. Він тобі сподобається. На кілька годин виберешся з церковної клітки, це піде тобі на користь.

Дороті вагалася. Пропозиція була дуже спокусливою. Правду кажучи, Дороті страшенно подобалися її нечасті візити до Ворбертона. Та, ясна річ, вони були дуже нечасті — раз на три-чотири місяці; з очевидних причин їй не личило надто тісно товаришувати з таким чоловіком. І щоразу Дороті особливо ретельно стежила за тим, щоб з ними був принаймні ще один гість.

Два роки тому, коли містер Ворбертон уперше приїхав до Кнайп-Гілл (тоді він відрекомендувався вдівцем з двома дітьми; щоправда, трохи пізніше його економка посеред ночі народила третю дитину), вони познайомилися на чайній вечірці, і згодом Дороті по-сусідському зайшла до нього в гості. Містер Ворбертон напоїв її смачнючим чаєм, захопливо говорив про книжки, а тоді, відразу після чаювання, сів на диван поруч з нею і почав до неї чіплятися, наполегливо, непристойно, навіть брутально. По суті, це цілком можна було назвати спробою зґвалтування. Дороті страшенно перелякалася, але не настільки, щоб не чинити опору. Вона вирвалася від нього і втекла на інший кінець дивана, де й сиділа, сполотнівши, трусячись і мало не плачучи. А містеру Ворбертону, схоже, було геть не соромно, ця ситуація його навіть тішила.

— О, як ви могли, як ви могли? — хлипала Дороті.

— Зрештою, таки не зміг, — відповів містер Ворбертон.

— О, але як ви могли наважитися на таке звірство?

— Як? Дуже просто, дитино, дуже просто. Доживеш до моїх років, зрозумієш.

Незважаючи на такий поганий початок, між ними зав’язалася своєрідна дружба, доходило навіть до того, що про Дороті «шепотілися» через її зв’язок з містером Ворбертоном. Щоб про тебе почали «шепотітися» у Кнайп-Гілл, багато не треба. А проте Дороті бачилася з містером Ворбертоном украй рідко й була особливо обережною, щоб більше не залишатися з ним наодинці, але навіть так він знаходив можливість позалицятися до неї. Однак тепер усе було по-джентельменському; той неприємний інцидент більше не повторився. Опісля, коли його остаточно пробачили, містер Ворбертон розповів Дороті, що завжди «пробує цей номер» з кожною вродливою жінкою, яку зустрічає.

— Мабуть, частенько отримуєте відкоша? — не могла не спитати Дороті.

— Ще й як. Але не так уже й рідко мої старання увінчуються успіхом.

Люди дивувалися, що така дівчина, як Дороті, могла зустрічатися, нехай і вряди-годи, з таким чоловіком, як містер Ворбертон; проте нічого дивного в цьому не було: він мав над нею ту владу, яку богохульник та нечестивець завжди матиме над набожним. Це незаперечний факт, і варто лише поглянути довкола, щоб знайти цьому підтвердження: праведне та аморальне притягуються. Усі без винятку найкращі розпусні сцени, які знає література, були написані або благочестиво віруючими, або так само благочестиво невіруючими авторами. І, звісно, Дороті, як справжнє дитя двадцятого століття, вважала за свій обов’язок вислуховувати богохульні слова містера Ворбертона якомога спокійніше: для чого зайвий раз заохочувати лихослова, показуючи, що його слова вас шокують. До того ж містер Ворбертон їй насправді подобався. Він дражнив і засмучував її, але лише від нього вона отримувала своєрідне співчуття та розуміння, яких більше ніде не знаходила. Та й, попри всі свої вади, містер Ворбертон мимоволі викликав симпатію, а низькопробна геніальність його тирад — Оскар Вайльд, сім разів розбавлений водою, — яку Дороті через свою недосвідченість не могла до кінця осягнути, зачаровувала її і шокувала водночас. Цілком можливо, що цього разу не останню роль відіграла також перспектива зустрітися зі славнозвісним містером Б’юлі, хоч книжка «Тиховоддя і наложниці» вочевидь належала до літератури, яку Дороті або взагалі не читала, або за прочитання якої призначала собі серйозну покуту. Поза сумнівом, у Лондоні люди навіть вулиці не перейдуть, щоб не зустріти хоч би й п’ятдесят письменників, але тут, у Кнайп-Гілл, все було геть інакше.

— Ви певні, що містер Б’юлі приїде? — спитала вона.

— Цілком. І його дружина, гадаю, теж завітає. Супровід вам забезпечено. Цього вечора жодних Тарквініїв та Лукрецій[28].

— Гаразд, — врешті здалася Дороті, — дуже вам дякую. Я прийду... десь о пів на дев’яту.

— Чудово. А якщо тобі вдасться завітати засвітла, буде ще краще. Не забувай, що моя сусідка — місіс Семпрілл. Можеш не сумніватися, що після заходу сонця вона буде qui-vive[29].

Місіс Семпрілл була місцевою пліткаркою — точніше, найвідомішою з місцевих пліткарок. Отримавши бажане (містер Ворбертон постійно намагався вмовити Дороті заходити до нього частіше), він кинув «aurevoir[30]» і залишив Дороті закінчувати покупки.

У напівмороці крамниці Солпайпа, коли Дороті, купивши два з половиною ярди тканини для фіранок, саме йшла від прилавка, десь над самим її вухом пролунав низький скорботний голос місіс Семпрілл. Це була худорлява жінка років сорока, з продовгастим обличчям жовтавого кольору і з чітко окресленими рисами, які, у поєднанні з гладким чорним волоссям та аурою настояної меланхолії, надавали їй подібності з портретами Ван Дейка. Причаївшись за рулонами кретону біля вікна, вона спостерігала за розмовою Дороті з містером Ворбертоном. Якщо ви робите щось, що не обов’язково бачити місіс Семпрілл, то можете бути певні, що ця жінка неодмінно виявиться десь поблизу. Вона, як ті арабські джини, володіла вмінням матеріалізуватися там, де її менш за все хотіли бачити. Її пильного ока не оминав жодний промах, хай би яким незначним він був. Містер Ворбертон казав, що вона — як ті чотири вершники Апокаліпсису: «Така ж всюдисуща, усе бачить та все знає, і ні миті не спочиває, ні вдень, ні вночі».

— Дороті, люба, — проворкотіла місіс Семпрілл скорботним солодкавим голосом людини, яка намагається якомога делікатніше сповістити вам погані новини. — Мені конче потрібно з вами поговорити. Я мушу розповісти вам дещо настільки жахливе, що у вас волосся стане сторч!

— У чому річ? — приречено мовила Дороті, чудово знаючи, що саме місіс Семпрілл хоче їй розповісти: у тої була лише одна тема для розмов.

Вони вийшли з крамниці і тепер крокували вулицею. Дороті котила велосипед, а місіс Семпрілл дріботіла поруч малюсінькими пташиними кроками, нахиляючись усе ближче і ближче до Дороті, так що мало не торкалася ротом її вуха, мірою того як її історія ставала все делікатнішою.

— Ви, може, помічали в церкві дівчину, — почала вона, — яка завжди сідає на краю лави, тієї, що найближче до органа? Така доволі гарненька дівчина з рудим волоссям. Гадки не маю, як її звати, — додала місіс Семпрілл, яка поіменно знала кожного чоловіка, жінку та дитину у Кнайп-Гілл.

— То Моллі Фріман, — сказала Дороті. — Небога Фрімана, що торгує овочами.

— Моллі Фріман, кажете? То так її звуть? А я й не знала. Що ж...

Акуратний червоний ротик наблизився ще більше, скорботний голос понизився до трагічного шепоту. Місіс Семпрілл почала виливати на Дороті потік брудних наклепів, у яких були замішані Моллі Фріман і шестеро молодиків, що працювали на заводі з переробки цукрового буряку. Уже через кілька хвилин історія стала настільки обурливою, що Дороті, почервонівши до кінчиків вух, відсторонилася від нашіптуючих губ місіс Семпрілл і зупинила велосипед.

— Я не хочу цього слухати! — різко сказала вона. — Я знаю, що це неправда. Це не може бути правдою! Моллі Фріман — добра, тиха дівчина... вона була однією з найкращих серед моїх дівчат-скаутів і завжди люб’язно допомагала з церковними базарами. Вона б нізащо не стала робити того, про що ви розповідаєте.

— Але, Дороті, люба! Кажу вам, я на власні очі бачила...

— Мені байдуже! Негарно говорити такі речі про людей. Навіть якби це було правдою, не слід таке повторювати. У світі й так вистачає лиха, нічого ходити й дошуковуватися його.

— Дошуковуватися?! — видихнула місіс Семпрілл. — Моя люба Дороті, можна подумати, хтось би хотів чи мусив шукати! Біда в тому, що нині, куди не повернися, в очі так і лізе вся та мерзенна розпуста, в якій потопає наше місто.

Місіс Семпрілл завжди щиро дивувалася, коли її звинувачували в тому, що вона навмисне вишукує скандали. Ніщо, казала вона, так її не печалить, як вид людських пороків; от тільки вони самі постійно трапляються їй на очі, і лиш непохитне почуття обов’язку змушує її переказувати ці непристойності. Зауваження Дороті, замість того щоб втихомирити, лише заохотили місіс Семпрілл, і та почала просторікувати про загальний моральний занепад Кнайп-Гілл, ще одним підтвердженням якого була поведінка Моллі Фріман. Отож від Моллі Фріман та шести її молодиків місіс Семпрілл перейшла до доктора Гейсорна, міського лікаря, від якого завагітніли вже дві медсестри із сільської лікарні, а тоді до місіс Корн, дружини міського клерка, яку знайшли посеред поля геть п’яною після того, як вона перепила одеколону, а далі до вікарія церкви Святого Ведекінда у Міллборо, який вплутався у величезний скандал з хлопчиною-хористом, і так далі, одне вело до іншого. Якщо слухати її достатньо довго, у всьому місті й навколишніх селах не залишилося б душі, про яку місіс Семпрілл не розповіла б вам якихось огидних подробиць.

Важко було не помітити, що всі її історії були не просто брудними й наклепницькими, але також завжди щедро приправленими всілякими збоченнями. Порівняно з іншими пліткарями Кнайп-Гілл, вона була як Фройд проти Боккаччо. Після її історій у вас могло скластися враження, що Кнайп-Гілл з його тисячею жителів вміщував більше порідь зла, ніж Содом, Гоморра та Буенос-Айрес разом узяті. Та й справді, слухаючи про життя мешканців цих «рівнинних міст околиці[31]» нашого часу — від менеджера місцевого банку, що розтринькує гроші своїх клієнтів на дітей від другої коханки, до офіціантки у шинку «Пес і пляшка», яка розносить напої, одягнена в одні лише атласні туфлі на високих підборах; від старої міс Ченнон, вчительки музики, котра часом прикладається до пляшки джину зі свого таємного сховку і полюбляє строчити анонімні листи, до Меггі Байт, доньки пекаря, яка народила трьох дітей від власного брата, — так от, слухаючи про всіх цих людей, молодих і старих, бідних та багатих, що потопають у страхітливих вавилонських пороках, починаєш дивуватися, як це небо ще не розверзлося і праведний вогонь не стер Кнайп-Гілл з лиця землі. Але, хоч спочатку від кількості непристойностей у вас в’януть вуха, та, якщо послухати довше, з часом від розповідей місіс Семпрілл починає віяти одноманітністю. Адже у місті, де кожен є перелюбцем, педофілом чи наркоманом, навіть найганебніший скандал втрачає свою гостроту. Зрештою, місіс Семпрілл була гірше, ніж просто наклепницею, вона була занудою.

Що ж до того, наскільки люди вірили її словам, траплялося по-різному. У багатьох випадках усі сходилися на думці, що вона просто стара пліткарка й у всьому, що вилітає з її брудного рота, нема ні слова правди; а часом траплялося так, що її звинувачення потрапляли на родючий ґрунт і бідолашній жертві були потрібні місяці, а то й роки, щоб очистити своє ім’я. Місіс Семпрілл, поза сумнівом, доклала руку до розриву не менш ніж пів дюжини заручин і стала причиною незліченної кількості подружніх сварок.

Увесь цей час Дороті всіляко намагалася спекатися місіс Семпрілл: вона поступово збочувала поперек вулиці й тепер котила велосипед по правому краю тротуару, але місіс Семпрілл не відставала і ні на мить не припиняла нашіптувати. Лише коли вони дісталися кінця Головної вулиці, Дороті нарешті наважилася на рішучіші дії. Вона зупинилася і поставила праву ногу на педаль велосипеда.

— Я справді більше не можу затримуватися, — сказала вона. — У мене дуже багато справ, і я вже й так спізнююся.

— О, але ж, люба Дороті! Я ще дещо мушу тобі розповісти, дещо дуже важливе!

— Мені шкода, але я страшенно поспішаю. Давайте іншим разом.

— Це стосується негідника містера Ворбертона, — поспіхом торохтіла місіс Семпрілл на випадок, якщо Дороті вислизне, не дослухавши її. — Він щойно повернувся з Лондона, і чи знаєте ви — про це я особливо хотіла вам повідомити — чи знаєте ви, що він...

Тут уже Дороті просто мусила вирватися з лещат місіс Семпрілл будь-якою ціною. Що могло бути гірше, ніж обговорювати містера Ворбертона з цією пліткаркою? Дороті скочила на велосипед і, кинувши через плече: «Вибачте, я справді не можу більше затримуватися!», хутко поїхала геть.

— Я хотіла вам сказати... що у нього з’явилася нова пасія! — місіс Семпрілл гукнула їй услід, забувши шепотіти, так сильно їй хотілося поділитися цими пікантними новинами.

Але Дороті вже звернула за ріг, навіть не озирнувшись, і вдала, що не почула. Не дуже розумно отак обривати місіс Семпрілл. Будь-яке небажання слухати її скандальні новини сприймалося нею як ознака вашої порочності і, щойно ви показували їй спину, породжувало свіжіші й ще гірші плітки, але цього разу вже про вас.

Поки Дороті їхала додому, в її голові роїлися аж ніяк не доброзичливі думки про місіс Семпрілл, за що вона себе люто штрикала шпилькою. Також їй сяйнуло ще одне доволі тривожне одкровення, про яке вона досі не задумувалася: що місіс Семпрілл неодмінно дізнається про її сьогоднішній візит до містера Ворбертона і вже до завтра, мабуть, роздмухає з цього неабиякий скандал. Від цієї думки Дороті охопило невиразне передчуття біди, коли вона зіскочила з велосипеда біля хвіртки перед будинком пастора, де Недотепа Джек, міський дурник з червоним, мов полуниця, лицем трикутної форми, тинявся без діла й бездумно хльоскав по паркану горіховим прутом.

4

Було кілька хвилин на дванадцяту. День, який, немов перестигла й сповнена надій вдова, що прикидається, ніби їй знову сімнадцять, вдавався було до несезонних квітневих викрутасів, схоже, пригадав, що надворі серпень, і дихнув нестерпним жаром.

Дороті їхала до маленького села Феннелвік, за милю від Кнайп-Гілл. Вона вже завезла місіс Левін мозольний пластир і тепер ще мала заскочити до старої місіс Пайсер, щоб віддати їй вирізку з «Дейлі Мейл» про чудодійний дягелевий чай, який допомагає від ревматизму. Пекуче сонце на безхмарному небі обпалювало їй спину крізь клітчасту сукню, курна дорога мерехтіла від спеки, а гарячі рівнинні луги, над якими навіть цієї пори року невтомно щебетали незліченні жайворонки, були такими зеленими, що аж різали очі. То був один із тих днів, який люди, котрим не треба працювати, називають «славним».

Дороті прихилила велосипед до хвіртки котеджу Пайсерів і, вийнявши із сумки хустинку, витерла спітнілі від керма долоні. Під невблаганними сонячними променями її обличчя здавалося виснаженим і безбарвним. Тієї ранкової години Дороті виглядала на всі свої двадцять вісім, а може, навіть трохи старшою. Протягом дня, який зазвичай тривав сімнадцять годин, регулярні періоди втоми у Дороті чергувалися з несподіваними припливами енергії; ранок, коли вона наносила першу порцію «візитів», був втомливим періодом.

Через відстані, які Дороті доводилося долати на велосипеді від будинку до будинку, такі «візити» займали майже половину її дня. Кожнісінький день, за винятком неділь, Дороті відвідувала від пів дюжини до дюжини будинків у їхній парафії. Втискувалася у захаращені кімнатки й сиділа на горбистих запилюжених кріслах, ведучи розмови з вимученими роботою, розтріпаними домогосподарками; за ті пів години, що вона проводила у кожному домі, встигала нашвидкуруч допомогти з шитвом чи прасуванням, прочитати уривок з Євангелії, поміняти компрес на «геть негодящих суглобах» та поспівчувати вагітним, котрі страждали від ранкової нудоти; грала в «Осідлай коня» з дітлахами, від яких пахло кислятиною і які шарпали поділ її сукні своїми липкими маленькими рученятами; давала поради про те, як врятувати напівзасохлу азіатську лілію, допомагала дібрати імена немовлятам і при цьому випивала незліченні «чашки запашного чаю» — прості жінки весь час намагалися напоїти її «запашним чаєм», у якому вже майже не відчувався смак заварки.

Здебільшого ці візити діяли на Дороті гнітюче. Мало, дуже мало жінок мали бодай якесь уявлення про християнське життя, на яке Дороті намагалася їх настановити. Деякі з них були сором’язливими та сповненими підозр, вони всіляко впиралися і шукали відмовки, коли Дороті заохочувала їх приступити до святого Причастя; інші вдавали набожність заради кількох монет, якими сподівалися розжитися зі скриньки для церковних пожертв; от хто справді радів її приходу, так це місцеві цокотухи, яким тільки дай комусь поскаржитися на «загули» їхніх чоловіків чи розповісти моторошні історії («йому просто у вени повставляли лікарі скляні трубки» і тому подібне) про огидні хвороби, від яких повмирали їхні родичі. Добра половина жінок з її списку в душі були затятими атеїстками. Дороті повсякчас з цим стикалася — нічим не обґрунтоване, сліпе невір’я, яке так часто зустрічається серед неосвіченого люду і проти якого будь-які доводи безсилі. Хоч би як вона старалася, Дороті ніколи не вдавалося збільшити число регулярних причасниць на більш ніж дюжину осіб. Жінки обіцяли причащатися, місяць чи два дотримували обіцянки, а потім полишали цю затію. Та особливо безнадійними були наймолодші. Їх навіть не вдавалося залучити до місцевих філій церковних ліг, спеціально для них же і створених (Дороті була почесним секретарем трьох із них, а також капітаном загону дівчат-скаутів). «Промінь надії» і «Товариство сімейного щастя» ниділи без членів, а «Спілка матерів» не розвалювалася лише тому, що плітки та необмежений запас міцного чаю робив щотижневі вишивальні гуртки доволі стерпними. Так, ця робота була марудною; настільки марудною, що іноді могла б видаватися і зовсім марною, якби Дороті не знала, що відчуття марноти своїх старань — це чи не найвитонченіший підступ диявола.

Дороті постукала у перехняблені двері місіс Пайсер, з-під яких нудотно просочувався запах вареної капусти і мильної піни. Зі свого багаторічного досвіду Дороті знала і могла заздалегідь розпізнати унікальний запах кожного з котеджів, які відвідувала під час своїх обходів. Деякі були геть чудернацькими. Наприклад, якийсь дикий солоний запах витав у котеджі старого містера Тумза, колишнього продавця книжок, що увесь день лежав у ліжку в темній кімнаті, і лише його довгий припорошений ніс та окуляри з товстезними лінзами стирчали з-під чогось, схожого на розкішне хутряне покривало. Та варто вам було торкнутися того покривала, як воно розпадалося і розбігалося врізнобіч. Адже складалося виключно з котів — двадцяти чотирьох, якщо бути точним. Як казав містер Тумз, «вони його зігрівали». Майже у всіх будинках вчувався базовий, фоновий запах старих ганчірок та мильної води, на який накладалися інші, індивідуальні запахи: вигрібної ями, кислої капусти, немитих дітей чи сильний, схожий на запах смаженого бекону, сморід робочих штанів, від яких досі відгонило потом десятилітньої давнини.

Місіс Пайсер відчинила двері, які завжди заїдали в одвірку, так що доводилося їх сильніше смикати, і тоді двигтів увесь будинок. Вона була довготелесою, згорбленою, безбарвною жінкою з рідкуватим сивим волоссям, у фартуху з мішковини і стоптаних капцях.

— Та ж це міс Дороті! — вигукнула жінка порожнім тужливим голосом, та все ж чути було, що вона рада бачити свою гостю.

Жінка обійняла Дороті великими покрученими руками — кісточки її пальців від віку та гір перемитого посуду блистіли, немов очищена цибуля, — і, залишивши мокрий поцілунок на її щоці, затягла дівчину до брудного будиночка.

— Мій Пайсер на роботі, міс, — повідомила вона, коли вони зайшли досередини. — Скопує клумби у доктора Гейсорна.

Містера Пайсера наймали садівником. Він та його дружина, яким обом уже перевалило за сімдесят, були одними з небагатьох по-справжньому набожних пар у списку Дороті. Місіс Пайсер провадила нудне життя, що чимось нагадувало життя земляного черв’яка: цілісінький день сновигала туди-сюди між колодязем, умивальником, каміном та крихітним клаптиком городу, — вічно згорблена та з вічно зведеною шиєю, бо горішні поперечини одвірків були для неї занизькими. У кухні було доволі чисто, але страшенно душно і чимось сильно тхнуло, а у всі поверхні, здавалося, в’їлася багаторічна пилюка. Біля стіни навпроти каміна місіс Пайсер облаштувала щось на кшталт молитовного куточка: перед маленькою поламаною фісгармонією розстелила засмальцьований килимок, а на саму фісгармонію поклала олеографічне розп’яття, вишиті бісером слова «Пильнуйте й моліться», а також їхню з містером Пайсером весільну фотографію від 1882 року.

— Бідолашний Пайсер! — провадила далі місіс Пайсер скорботним голосом. — Копати в його віці, з його ревматизмом! Хіба це не жорстоко, га, міс? А тепер у нього ще й між ногами болить, міс, хтозна від чого. Так його ранками діймало ці останні кілька днів. Бачите, міс, як гірко живеться нам, простому люду?

— Просто жах, — підтакнула Дороті. — Сподіваюся, хоч ви, місіс Пайсер, почуваєтеся трохи краще?

— Де там, міс, вже ніщо не змусить мене почуватися краще. На цьому грішному світі мені не вилікуватися, от як переставлюся, тоді вже, може...

— Не кажіть так, місіс Пайсер! Я сподіваюся, що ви ще довго-довго тішитимете нас своєю присутністю.

— Ет, міс, ви не знаєте, як мені кепсько було цього тижня! Ревматизм так викручував мої бідолашні старі ноги, аж деякі дні я думала, що навіть до городу не дійду, щоб вирвати кілька пучків цибулі. Ох, міс, у важкому світі ми живемо, еге ж? У важкому, грішному світі.

— Не забуваймо, місіс Пайсер, що потому нас чекає кращий світ. Це життя дано нам як випробування — зміцнити наш дух і навчити нас терпінню, щоб, коли настане час, ми були готові вознестися на Небеса.

Коли місіс Пайсер почула те слово — «Небеса», з нею сталася раптова і дивна переміна. У місіс Пайсер було лише дві теми для розмов: небесні радощі та земні нещастя. Слова Дороті подіяли на неї, мов закляття. Її тьмяні сірі очі вже втратили здатність блистіти, але голос пожвавився, наповнився майже радісним захватом.

— Ох, міс, як правильно ви сказали! Щира правда, міс! Ми з Пайсером весь час так само собі мовимо. Це єдине, що змушує нас підводитися вранці з ліжка і ставати до праці, — одна лиш думка про рай і довгоочікуваний спочинок. Хай би як ми страждали тут, на землі, на Небесах нам воздається сторицею, кожна малесенька сльоза окупиться. Хіба не так, міс? Усіх нас чекає спочинок на Небі — мир і спокій, і більше ніякого ревматизму, ніякого копання, куховарства, прання, нічого цього. Ви ж справді вірите у це, чи не так, міс Дороті?

— Звісно, — підтвердила Дороті.

— Ох, міс, якби ви знали, як це нас втішає, — одна лиш думка про Небо! Пайсер, коли ввечері повертається втомлений додому, і нам обом дошкуляє ревматизм, так каже до мене: «Ти на це не зважай, стара, — каже, — нам до Неба вже недалеко, — каже. — Для таких, як ми з тобою, й існує Небо, — каже, — для простих бідних трудяг, які в усьому знали міру, жили за християнськими заповідями і регулярно причащалися». Це ж найкращий шлях, хіба ні, міс Дороті? Бідний у цьому житті, зате багатий у прийдешньому? Не як ті багатії з їхніми автомобілями і розкішними будинками, все це не врятує їх від місця, «де черва не вмирає і не гасне вогонь». Які чудові слова, еге ж? Може, трішки помолитеся зі мною, міс Дороті? Я весь ранок з нетерпінням чекала, щоб помолитися.

Завжди, в будь-який час дня чи ночі, Місіс Пайсер готова була «трішки помолитися». То був її еквівалент «чашки запашного чаю». Обидві жінки стали навколішки на килимку і проказали «Отче наш» та колекту[32] на тиждень. А тоді Дороті, на прохання місіс Пайсер, прочитала їй притчу про багача і Лазаря, під час якої місіс Пайсер час від часу вставляла: «Амінь! Оце правдиві слова, хіба ні, міс Дороті? „І на Авраамове лоно віднесли його Янголи“. Гарно! Ох, які гарні слова! Амінь, міс Дороті, амінь!»

Дороті віддала місіс Пайсер вирізку з «Дейлі Мейл» про дягелевий чай від ревматизму, а дізнавшись, що місіс Пайсер сьогодні так «допікали» ноги, що вона навіть нездужала принести води з колодязя, Дороті витягла для неї кілька відер і занесла до хати. То був дуже глибокий колодязь і з такою низькою цямриною, що можна було не сумніватися, що саме тут місіс Пайсер і зустріне свою смерть: рано чи пізно надто сильно перехилиться через край колодязя (у того навіть не було корби, і відра треба було витягати руками) і шубовсне у воду. Потому вони сіли на кілька хвилин, і місіс Пайсер ще трохи поговорила про Небеса. Дивовижно, наскільки Небеса заполонили її думки, а ще дивовижнішим було те, як чітко та детально стара жінка їх уявляла. Вимощені золотом вулиці й ворота, прикрашені східними перлами, були для неї такими реальними, ніби стояли у неї перед очима. І її видіння включали найдрібніші, найбуденніші деталі. Які м’які там будуть перини! Якою смачна їжа! І щоранку чиста шовкова одежа! Вічний спочинок від будь-якої роботи! Кожної миті свого життя вона знаходила в образі Небес втіху та розраду, і її гіркі нарікання на життя «бідних трудяг» дивним чином пом’якшувалися задоволенням, яке вона отримувала від думки, що зрештою саме «бідні трудяги» й успадкують Царство Небесне. То була така собі своєрідна угода, яку вона уклала з Богом: в обмін на життя у важкій праці — вічність блаженства. Її віра була дещо надто сильною, якщо можна так сказати. Як не дивно, але Дороті чомусь ставало не по собі від того, з якою впевненістю місіс Пайсер описувала Небеса — ніби дивовижну оселю для невиліковно хворих.

Поки Дороті готувалася рушати, місіс Пайсер дякувала їй, дуже гаряче, за візит, на прощання знову поскаржившись на ревматизм:

— Обов’язково питиму дягелевий чай, — сказала жінка, — дуже дякую, що мені його порадили, міс. Хоча не думаю, що він аж так допоможе. Ох, міс, якби ж ви тільки знали, як мене цього тижня мордував той ревматизм! Ніби хто постійно гатив розжареною кочергою ззаду по ногах, а я ще й не дістану, щоб їх як слід розтерти. Навіть не знаю, як вас і просити, але чи не могли б ви, міс, трохи натерти мені ноги, перш ніж підете? У мене он і пляшка з настоянкою під умивальником стоїть.

Непомітно для місіс Пайсер Дороті добряче себе вщипнула. Знала ж, що місіс Пайсер неодмінно про це попросить — скільки вже разів Дороті натирала їй ноги! — от тільки Дороті зовсім не палала бажанням це робити. «Ну ж бо, Дороті! — сердито вмовляла вона себе. — Це ще що за погорда? Йоана, 13:14[33]».

— Звісно, натру, місіс Пайсер! — тут же погодилася Дороті.

Вони піднялися вузькими розхитаними сходами, де в одному місці треба було згинатися мало не навпіл, щоб не вдаритися головою об навислу стелю. Світло до спальні проникало через малесеньке квадратне віконце, зовні геть заросле плющем, через що воно вже років з двадцять не відчинялося. Величезне подвійне ліжко заповнювало собою майже всю кімнату, на ньому лежали вічно вогкі простирадла і вовняний матрац — такий самий горбкуватий, як і рельєфна карта Швейцарії. Ахкаючи й охкаючи, стара жінка видерлася на ліжко і лягла долілиць. У кімнаті смерділо сечею та якимсь знеболювальним. Дороті збовтала пляшку з «Настоянкою Еллімана» й обережно розтерла нею дряблі ноги місіс Пайсер, на яких проступали сірі вени.

Вийшовши з будинку на спеку, від якої усе пливло перед очима, Дороті осідлала велосипед і, швидко крутячи педалі, поїхала додому. Сонце обпалювало обличчя, але повітря здавалося солодким та свіжим. Вона була щаслива, щаслива! Дороті завжди почувалася безглуздо щасливою по закінченні своїх вранішніх «відвідин» і, як не дивно, ніяк не могла збагнути чому. У Борлейза, що тримав молочну ферму, на луках паслися руді корови, по коліна у мерехтливому морі трави. В ніздрі Дороті вдарив характерний коров’ячий запах — суміш ванілі та свіжого сіна. Хоч у неї ще було безліч справ цього ранку, Дороті не змогла опиратися спокусі й зупинила велосипед, вхопившись однією рукою за хвіртку, де одна з корів з вологим рожевим носом терлася об ворітний стовп і сонно позирала на неї.

По той бік живоплоту Дороті помітила нібито дику троянду, але не бачачи цвіту, важко було сказати, чи то часом не шипшина. Тож Дороті перелізла через хвіртку, щоб дізнатися напевне, і присіла поміж високого бур’яну попід кущами. Тут, ближче до землі, було дуже гаряче. Їй одразу ж вдарило у вуха дзижчання та гудіння незчисленних невидимих комах й огорнула хвиля гарячого літнього пару, що піднімалася від оберемків свіжоскошеної трави. Поблизу височіли стебла кропу, з яких донизу звисало листя, ніби кінські хвости кольору морської хвилі. Дороті потягла до себе гілочку кропу і вдихнула сильний солодкий аромат. Він був таким багатим, таким насиченим, що їй аж запаморочилося в голові. Дороті жадібно вдихала його, наповнюючи ним легені. Який же це неповторний запах — запах літніх днів, дитячих радощів, пряних островів у теплій піні східних морів!

Її серце раптом переповнила радість. Та незбагненна радість, яку викликає в нас краса природи та буття загалом і яку Дороті, можливо помилково, приймала за Божу любов. Поки вона сиділа навколішки посеред спеки, солодких запахів та лінивого гудіння комах, їй здавалося, що вона чує, як земля і все живе співає Небесам хвалебну оду. Уся рослинність — листя, квіти, трава — усе сяяло, пульсувало, радісно виспівувало. А їм вторили жайворонки, переливчасті хорали невидимих жайворонків, що лили музику з неба. Все багатство літа, тепло землі, щебетання пташок, зітхання корів, дзижчання бджіл — усе це зливалося воєдино й піднімалося догори, немов дим від незгасаючих вівтарів. «Тому з ангелами і архангелами!» Дороті почала молитися, і молилася вона палко, святобливо, захоплено. А тоді раптом усвідомила, що цілує листок кропу, який перед тим прикладала до обличчя.

Опам’ятавшись, Дороті різко відсахнулася. Що це вона робить? Кого вона прославляє — Бога чи всього лише природу? Радість у серці погасла, натомість його затопило холодне неприємне відчуття, ніби Дороті обманом змусили забутися у мало не язичницькому екстазі. «Щоб більше такого не траплялося, Дороті! — докоряла вона собі. — Що це за схиляння перед природою!» Батько застерігав її від цього. Вона не раз чула, як під час літургії він закликав не поклонятися природі; за його словами, це звичайнісінький пантеїзм і — що, здавалося, обурювало його чи не найбільше — огидна сучасна мода. Дороті зірвала гілку дикої троянди і тричі вколола себе шпичаком — як нагадування про Одного Бога в Трьох Особах, а тоді перелізла назад через хвіртку і сіла на велосипед.

З-за рогу до неї наближався чорний дуже запилюжений капелюх з широкими крисами. То був отець Макгвайр, римо-католицький священник, який також об’їжджав на велосипеді своїх парафіян. Він був кремезним огрядним чоловіком, і велосипед під ним здавався карликовим, а сам священник балансував на його сидінні, ніби м’ячик для гольфу на підставці. Обличчя у нього було червоним, веселим і трохи хитруватим.

Дороті знітилася, щоки вкрилися рум’янцем, а рука мимоволі потяглася до золотого хрестика під сукнею, шукаючи в ньому підтримки. Отець Макгвайр наближався до неї з виразом блаженного спокою на обличчі, не виказуючи найменшого здивування. Дороті вичавила із себе усмішку і нещасним голосом пробурмотіла: «Доброго ранку». Але отець мовчки проїхав повз неї, його погляд лиш на мить ковзнув обличчям Дороті й одразу ж втупився у далечінь. Отець із вражаючою майстерністю вдав, що не помітив її. Дороті ж, яка за своєю природою просто не здатна була так проігнорувати людину, знову сіла на велосипед і поїхала геть, намагаючись погамувати недобрі думки, що їх незмінно викликала зустріч з отцем Макгвайром.

П’ять чи шість років тому, коли отець Макгвайр здійснював обряд поховання на церковному кладовищі Святого Ательстана (у Кнайп-Гілл не було римо-католицького кладовища), між ним та пастором зав’язалася суперечка щодо доречності якоїсь деталі в траурному вбранні отця Макгвайра, й обидва священники розвели безсоромну полеміку прямісінько над виритою могилою. З того часу вони один з одним не розмовляли. Батько Дороті казав, що воно й на краще.

Що ж до інших священнослужителів Кнайп-Гілл: конгрегаціоналіста містера Ворда, весліанця містера Фолі і підстаркуватого лисого священника-баптиста, який волав свої вакханалії у церкві Ебенезера, — пастор називав їх зграєю вульгарних сектантів і заборонив Дороті мати з ними будь-які справи, якщо вона не хотіла викликати його невдоволення.

5

Була дванадцята година. У великій напівзруйнованій теплиці, де потьмянілі й позеленілі від часу та бруду шиби на дахових вікнах тепер переливалися, немов старе римське скло, поспіхом і дуже гучно репетирували «Карла І».

Дороті не брала участі у самій репетиції, її завданням були костюми. Взагалі-то, у всіх виставах, які ставили дітлахи з церковної школи, більшість костюмів виготовляла саме вона. Режисурою та постановкою займався директор церковної школи Віктор Стоун — або просто Віктор, як кликала його Дороті. Цей щуплявий, напрочуд діяльний, чорноволосий молодик двадцяти семи років, одягнений у чорне на манер пастора, саме гарячково розмахував скрученим сценарієм перед шістьма дітьми, які тупо витріщалися на нього. На довгій лавці при стіні ще четверо дітлахів вправлялися у «закулісних шумах», з дзенькотом б’ючись на кочергах, а в перервах сварячись через брудний пакетик м’ятних цукерок, сорок за пенні.

У теплиці було страшенно жарко і сильно смерділо клеєм та дитячим потом. Дороті стояла навколішки на підлозі зі шпильками в роті і ножицями в руці, швидко розрізаючи аркуші коричневого обгорткового паперу на довгі вузенькі смужки. Поруч, на гасовій плитці, булькотіла клеєварка; позаду, на вкритому чорнильними плямами робочому столі, що добряче хитався, громадилися купа незакінчених костюмів, аркуші коричневого паперу, швейна машинка, мотки мотузки, шматки сухого клею, дерев’яні мечі та відкриті баночки з фарбою. Дороті саме обмізковувала, як би його виготовити дві пари ботфортів сімнадцятого століття для Карла І та Олівера Кромвеля, і краєм вуха чула сердиті крики Віктора, який аж пінився від злості, що з ним частенько траплялося на репетиціях. Акторство було у нього в крові, а тому репетиції з нетямущими дітлахами видавалися йому несусвітньою нудьгою. Він походжав туди-сюди перед рядами юних акторів, виголошуючи палку напучувальну промову та час від часу роблячи випад проти одного чи іншого з них дерев’яним мечем, який узяв зі столу.

— Вдихни бодай трохи життя у свої репліки! — кричав він, штрикаючи у живіт одинадцятирічного хлопчика з лицем, як у вгодованого бичка. — Не лінуйся! Скажи так, щоб я тобі повірив! А то ти схожий на труп, який закопали, а потім знову вирили. Для кого ти бубниш собі під ніс? Випростайся і крикни на нього як слід. І зітри з обличчя цей похоронний вираз!

— Персі, іди-но сюди! — крикнула Дороті зі шпильками у роті. — Хутенько!

Вона виготовляла обладунки з клею і коричневого паперу, а це, мабуть, найгірша робота, якщо не брати до уваги тих злощасних ботфортів. Після стількох років практики Дороті могла майже що завгодно зробити з клею та коричневого паперу; у неї навіть виходили цілком пристойні перуки з коричневої паперової шапочки і пофарбованого клоччя, яке вона використовувала для імітації волосся. Можна було вжахнутися, якщо підрахувати, скільки часу Дороті витрачала за рік, вовтузячись з клеєм, коричневим папером, марлею та іншими атрибутами аматорських театрів. У всіх церковних фондів була хронічна потреба в грошах, а тому вони мало не щомісяця влаштовували шкільні вистави, процесії чи виставки живих картин, не кажучи вже про доброчинні базари та розпродажі.

Коли Персі — Персі Джоветт, маленький кучерявий хлопчина, син коваля — зліз із лави і з нещасним виглядом підійшов до Дороті, вона схопила шматок коричневого паперу, приклала до Персі і, вирізавши дірки для шиї та рук, обгорнула навколо хлопцевого тулуба та швидко сколола шпильками — і чорновий варіант нагрудника готовий. Теплиця заповнилася какофонією голосів.

ВІКТОР: Ну ж бо! Заходить Олівер Кромвель. Це ти! Ні, не такі Ти що думаєш, Олівер Кромвель скрадався б на сцену, як собака, якому щойно дали хорошого прочухана? Випростай спину. Груди вперед. І насупся. Це вже краще. А тепер: «КРОМВЕЛЬ: Стояти! У мене пістолет!» Ну ж бо!

ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, міс...

ДОРОТІ: Не крутися, Персі! Ради всього святого, постій хвилинку спокійно!

КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет!

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА НА ЛАВІ: Містере! Я впустила свою цукерку! [Схлипуючи] Я впустила цуке-е-е-е-ерку!

ВІКТОР: Ні, ні, ні, Томмі! Ні, ні, ні!

ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, що вона не зможе зробити мені панталони, як обіцяла, міс, бо...

ДОРОТІ: Я так ще чого доброго шпильку проковтну, якщо ти будеш так вертітися.

КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет...

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА [в сльозах]: Моя цуке-е-е-е-е-ерка!

Дороті схопила пензлик з клеєм і почала гарячково намащувати коричневий папір, обгорнутий навколо торса Персі, наліплюючи на нього вузенькі смужки вздовж і впоперек, одну поверх одної, зупинившись, лише коли папір почав чіплятися їй до пальців. За п’ять хвилин з клею та коричневого паперу вона зробила панцир, який, коли трохи підсохне, зможе витримати навіть удар справжнім мечем. Персі, «закутий у сталь», що врізалася йому у підборіддя гострим паперовим краєм, подивився на себе з нещасним, приреченим виглядом собаки, якого хазяїн вирішив покупати. Дороті взяла ножиці, розрізала нагрудну пластину з одного боку і, відклавши її на кінець столу сушитися, взялася за іншу дитину. У теплиці пролунав страшенний гуркіт, коли «закулісники» почали репетирувати звуки пістолетних вистрілів та кінських копит. Пальці Дороті вже всі були в клеї, тож вона час від часу змивала його у відерці з гарячою водою, яке тримала напоготові. За двадцять хвилин Дороті завершила три нагрудні пластини. Пізніше їх потрібно ще буде доробити: пофарбувати алюмінієвою фарбою і вшити шнурівки по боках; а тоді ще треба було зробити броню на стегна і найгірше — шоломи. Віктор, розмахуючи мечем і намагаючись перекричати стукіт копит галопуючих коней, уособлював по черзі то Олівера Кромвеля, то Карла І, то «круглоголових», «кавалерів[34]», селян чи придворних дам. Діти вже починали нудитися: позіхали, скиглили й нишком обмінювалися копняками та щипками. Поки що покінчивши з нагрудними пластинами, Дороті змела сміття зі столу, підтягнула до себе швейну машинку й взялася за дублет кавалера із зеленого оксамиту — насправді то була пофарбована зеленкою марля, яка, втім, на відстані виглядатиме досить непогано.

Ще десять хвилин напруженої роботи. Порвалась нитка, у Дороті мало не вихопилося «чорт!», але вона вчасно спохопилася і швиденько протягла нову нитку у голку. Час грав проти неї. До дня вистави залишалося всього лиш два тижні, а їй ще стільки всього потрібно було зробити: шоломи, дублети, мечі, ботфорти (ті ботфорти переслідували її вдень і вночі, ніби привид днів минулих), піхви, манжети, перуки, шпори, декорації. Від однєї думки про все це їй робилося зле. Батьки дітей ніколи не допомагали з костюмами для шкільних вистав; точніше, вони завжди обіцяли допомогти, але у них завжди з’являлися важливіші справи. У Дороті розколювалася голова — почасти через спеку в теплиці, а почасти від напруження, адже вона шила й одночасно намагалася придумати, як зробити ботфорти з коричневого паперу. Вона навіть на деякий час забула про рахунок від Каргілла на двадцять один фунт сім шилінгів і дев’ять пенсів. Не могла думати ні про що інше, окрім величезної купи недоробленого одягу, що чекала на неї. І так весь день. Проблеми одна за одною сипалися їй на голову: то костюми для шкільної вистави, то прогнута підлога у дзвіниці, то борги з крамниць, то в’юнок у горошку, — і кожна по-своєму нагальна й виснажлива, так що вони витісняли одна одну.

Віктор пожбурив дерев’яний меч на підлогу і вийняв свого годинника.

— На сьогодні досить! — сказав він різким серйозним тоном, якого ніколи не полишав у спілкуванні з дітьми. — Продовжимо у п’ятницю. Розходьтеся, та хутчіш! Очі б мої вас більше не бачили!

Він подивився услід дітлахам, а, щойно вони зникли з очей, одразу ж викинув їх з голови, дістав з кишені ноти й почав нервово походжати туди-сюди, багатозначно зиркаючи на дві приречені рослини у кутку, чиї мертві брунатні пагони звисали з країв горщиків. Дороті й далі сиділа, схилившись над машинкою, і шила зелений оксамитовий дублет.

Віктор був невгамовним тямущим чоловіком і почувався щасливим лише тоді, коли з кимось сперечався. Його вродливе бліде обличчя, здавалося, постійно виражало невдоволення, але насправді то було не що інше, як звичайна хлоп’яча завзятість. Зустрічаючи його вперше, люди зазвичай казали, що він марнує свої таланти на безперспективній роботі директора сільської школи; та, правду кажучи, у Віктора не було якихось особливих талантів, окрім хіба що деякого хисту до музики і набагато яскравіше вираженого вміння давати собі раду з дітьми. Безнадійний у всьому іншому, він чудово ладнав з дітлахами, був з ними належною мірою суворим. Але, звісно, як і всі люди, Віктор зневажав свій справжній талант. Його інтереси були майже виключно духовними: таких, як він, називають «відданими церкві». Його давньою амбіцією було увійти в лоно Церкви, він би так і зробив, якби його мізки були краще придатними для вивчення грецької та єврейської. Коли йому відмовили у священництві, він природним чином обійняв посаду директора церковної школи та органіста, таким чином залишившись, так би мовити, бодай причетним до Церкви. Нічого й казати, що він був особливо ревним англокатоликом, вихованим часописом «Життя церкви», — строгіший у дотриманні церковних статутів, ніж самі церковники, обізнаний про історію церкви, експерт з церковної атрибутики і готовий у будь-який час різко постати проти модерністів, протестантів, науковців, більшовиків та атеїстів.

— Я тут подумала, — сказала Дороті, спинивши машинку і відтявши нитку, — що шоломи можна зробити зі старих котелків, якщо роздобудемо потрібну їх кількість. Відріжемо криси, а натомість пришиємо паперові потрібної форми і пофарбуємо їх сріблянкою.

— Боже, навіщо забивати собі голову такими дурницями? — вигукнув Віктор, який втратив весь інтерес до вистави, щойно закінчилася репетиція.

— Але мене найбільше хвилюють ті трикляті ботфорти, — продовжувала далі Дороті, кладучи дублет собі на коліна й оглядаючи його.

— Ой, та кому здалися ті ботфорти! Давай на хвилинку забудемо про виставу. Поглянь-но краще сюди, — сказав Віктор, розгортаючи перед нею ноти. — Я хочу, щоб ти поговорила зі своїм батьком. Спитай його, чи не могли б ми організувати церковну ходу десь наступного місяця.

— Знову? На честь чого?

— Ну, не знаю. Хіба важко знайти причину? Восьмого, наприклад, Різдво Пресвятої Діви Марії — чим не привід? Ми все зробимо зі смаком. Я знайшов неперевершений натхненний гімн, щоб співати всім хором, і, можливо, нам вдасться позичити в церкви Святого Ведекінда у Міллборо ту блакитну хоругву з Пресвятою Дівою. Якщо пастор не заперечуватиме, я одразу почну репетиції з хором.

— Ти ж знаєш, що він цього не схвалить, — відказала Дороті, пришиваючи ґудзики до дублета. — Він не дуже-то полюбляє церковну ходу. Краще навіть не питати, щоб не сердити його.

— Та що за чорт! — запротестував Віктор. — Ми вже кілька місяців не організовували ходи. Я більше ніде не бачив таких нудних служб, як у нас. Можна подумати, ми якась баптистська капличка.

Віктор безперестанку критикував нудну правильність пасторових служб. Його ідеалом було «істинне католицьке богослужіння», як він це називав, — що означало необмежену кількість ладану, позолочені образи та розкішну одіж, як у римських храмах. Як органіст, він завжди наполягав на більшій кількості церковних процесій, на багатшій музиці, на витонченішому хоровому супроводі під час літургії, тож між ним та пастором постійно відбувалося своєрідне перетягування каната. І в цьому випадку Дороті ставала на бік батька. Вихована у своєрідному стриманому viamedia[35]англіканства, вона від природи не переносила й навіть трохи побоювалася «ритуалізму» у будь-яких його проявах.

— Хай йому біс! — не вгавав Віктор. — Хода — це ж так чудово! Попереду ідуть хлопчики-скаути з хоругвами, а за ними хористи зі свічками; усі крокують вниз проходом, на вулицю через західні двері й повертаються до церкви через східні. Краса! — І він проспівав тонким, але мелодійним тенором: «Вітайте день святковий, благословенний день!» — А ще було б непогано, — додав він, — якби при цьому кілька хлопців ще й енергійно розмахували кадилом з ладаном.

— Так, але ти ж знаєш, що батько такого не любить. Особливо якщо це стосується Пресвятої Діви. Він каже, що це римська лихоманка змушує людей хреститися невпопад, палати на коліна і робити казна-що. Пам’ятаєш, що сталося на різдвяний піст?

Минулого року Віктор на власний страх і ризик вибрав для різдвяного посту псалом 642 з рефреном: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє! Радуйся, повна благодаті!» Цей вияв папської прихильності страшенно роздратував пастора. Не дослухавши до кінця першого куплету, священник демонстративно відклав псалтир, розвернувся до парафіян й обдав їх таким студеним поглядом, що дехто з хлопчиків-хористів аж запнувся і мало не зомлів. Опісля він сказав, що, слухаючи, як селяни горланили: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє!», йому здалося, ніби він не в церкві, а в пивниці «Пес і пляшка».

— Та що ж це за напасть така! — вигукнув Віктор ображено. — Твій батько завжди так поводиться, коли я намагаюся вдихнути бодай трохи життя у богослужіння. Він не дозволяє використовувати ні ладану, ні нормальної музики, ні належної одежі — геть нічого. І який результат? Церква і на чверть не заповнена, навіть у Великодню неділю. Озирнешся в церкві звичайного недільного ранку і, окрім хлопчиків-скаутів, дівчаток-скаутів та ще кількох старезних бабць, нікого й не побачиш.

— Знаю. Це просто жахливо, — визнала Дороті, пришиваючи ґудзик. — Хай би що ми робили, нічого не допомагає, ми ніяк не можемо прилучити людей до церкви. Щоправда, — додала вона, — вони таки приходять до нас, щоб одружитися і поховати померлих. Та я не думаю, що цього року кількість парафіян зменшилася. У Великодньому причасті взяло участь майже двісті людей.

— Двісті?! А має бути дві тисячі! Все населення Кнайп-Гілл. Реальність така, що три чверті людей у цьому місці взагалі не ходять до церкви. Церква втратила над ними будь-яку владу. Та вони навіть не знають про її існування. А чому? Ось що я хотів би знати. Чому?

— Думаю, у всьому винні наука і вільнодумство, — сумовито сказала Дороті, цитуючи батька.

Ці слова збили Віктора з курсу. Він хотів було сказати, що парафія Святого Ательстана скоротилася через нудні богослужіння, але ненависні слова «наука» і «вільнодумство» змусили його скерувати думки в іншому, ще милішому його серцю напрямі.

— Звісно, це так зване вільнодумство! — вигукнув він й одразу ж знову почав ходити туди-сюди. — Це ті свині-атеїсти, отой Бертран Рассел, Джуліан Гакслі[36] та їм подібні. Але що насправді руйнує церкву, так це те, що замість того, аби дати їм відкоша і виставити їх дурнями та брехунами, ми мовчки відсиджуємося і дозволяємо їм поширювати цю скотинячу атеїстичну пропаганду. А це вже вина єпископів. — (Як і кожен істинний англокатолик, Віктор глибоко зневажав єпископів.) — Вони всі без винятку модерністи та пристосуванці. Боже, ледь не забув! — вигукнув він і раптово перемінив тему. — Ви бачили мій лист, опублікований у «Житті церкви» минулого тижня?

— Ні, боюся, що ні, — сказала Дороті, великим пальцем притримуючи іншого ґудзика. — Про що він був?

— Та, про єпископів-модерністів і все таке. Старому Барнсу від мене добряче дісталося.

Зрідка видавався тиждень, коли б Віктор не писав листа до «Життя церкви». Молодий чоловік був у гущі всіх суперечок і на передовій кожного нападу на модерністів чи атеїстів. Двічі він вступав у сутичку з доктором Мейджером, писав повні спопеляючої іронії листи про настоятеля Інге та єпископа Бірмінгемського і не побоявся кинути виклик навіть самому дияволу Расселу, та Рассел, звісно, виклик не прийняв. Дороті, правду кажучи, дуже рідко читала «Життя церкви», адже пастор сердився, якщо бачив у будинку примірник цього часопису. Щотижневою газетою, яку читали в будинку парафіяльного священника, була «Газета Високої церкви» — пережиток крайнього консерватизму з невеликим накладом для кола обраних.

— Свиня цей Рассел! — задумливо мовив Віктор, засунувши руки до кишень. — У мене кров закипає від однієї лише згадки про нього!

— А це часом не той дуже розумний математик? — спитала Дороті, відкусуючи нитку.

— Так, звісно, у своїй царині він розумний, цього в нього не відбереш, — неохоче визнав Віктор. — Але що з того? Те, що чоловік чудово вправляється з цифрами, ще не означає, що він... ну, та менше з тим! Ми відхилилися від теми. Так от, чому ми не можемо змусити людей ходити до церкви? А тому, що наші богослужіння похмурі, не пройняті вірою, ото й усе. Люди хочуть богослужіння, яке насправді є служінням Богові, вони прагнуть католицького богослужіння справжньої католицької церкви, до якої ми належимо. Але від нас вони цього не отримують. Усе, що ми можемо їм запропонувати, так це стару протестантську тарабарщину, а протестантство мертве, як цвях в одвірку, і всі це знають.

— Неправда! — різко запротестувала Дороті, приставляючи до дублета третього ґудзика. — Ви ж знаєте, що ми не протестанти. Тато завжди каже, що англіканська церква є католицькою церквою; він хтозна скільки проповідей виголосив про апостольське спадкоємство. Саме тому лорд Поксорн та багато інших і не ходять до нашої церкви. Тільки тато відмовляється приєднатися до англокатолицького руху, бо вважає, що вони надто зациклюються на ритуальності заради самої ритуальності. І я з ним згодна.

— О, я не кажу, що твій батько не розуміється на доктринах, — ще й як розуміється. Але якщо він вважає, що ми — католицька церква, то чому не проводить богослужіння за належними католицькими обрядами? Це ж просто ганьба, що ми навіть зрідка не використовуємо ладан. А його уявлення про священниче вбрання — ти вже мені вибач — просто жахливе. На Великодню неділю він одягнув готичну каппу магну із сучасною мережаною італійською альбою[37]. Та це ніби одягнути капелюх-циліндр до коричневих робочих чобіт.

— А от я не вважаю, що одежа настільки важлива, — заперечила Дороті. — Гадаю, найважливіше — це дух священника, а не одяг, який він носить.

— Так говорять лише примітивні методисти! — з огидою вигукнув Віктор. — Звісно, одежа важлива! Звідки взятися побожному відчуттю, якщо ми не можемо створити відповідної атмосфери? Якщо хочеш побачити, яким має бути справжнє католицьке богослужіння, сходи до церкви Святого Ведекінда у Міллборо! Богом присягаюся, вони там знають, що таке стиль! Ікони Пресвятої Діви Марії, чаші для євхаристії — усе, що душа забажає. До них уже тричі приїжджали від послідовників Кенсіта[38], та навіть єпископа вони мають за ніщо.

— О, я ненавиджу, як вони все облаштовують у Святого Ведекінда! — сказала Дороті. — У них там повсюди одні шпилі. А за хмарою фіміаму не видно, що відбувається біля вівтаря. Я вважаю, що таким людям просто треба стати римо-католиками і не морочити нікому голову.

— Моя люба Дороті, тобі треба було б стати нонконформісткою. Справді, тобі б це личило. Плімутським братом[39]... чи то пак плімутською сестрою, чи як там вони себе називають. Твій улюблений псалом, мабуть, номер 567 — «Боже, у страху схиляюсь перед висотами Твоїми!»

— А твій — 231: «Кожної ночі шатро своє я розбиваю щораз ближче до Риму!», — відказала Дороті, обкручуючи нитку навколо останнього ґудзика.

Суперечка тривала ще кілька хвилин, поки Дороті прикрашала капелюх кавалера перами та стрічками (для цього вона взяла свій старий чорний фетровий капелюшок, який колись носила до школи). Коли вони з Віктором надовго залишалися удвох, між ними незмінно зав’язувалася суперечка щодо «ритуалізму». Дороті вважала, що з такими настроями Віктор з часом може й зовсім «переметнутися до Риму», і, цілком ймовірно, вона була права. Однак Віктор поки не здогадувався про свою можливу долю. Наразі його ментальні горизонти цілком і повністю застилав англокатолицизм, який безперестанку вів криваві баталії одразу на три фронти — з протестантами праворуч, модерністами ліворуч і, хоч як це прикро, римокатоликами, що стояли за спиною, завжди готові дати підлого копняка під зад. Він більше переймався тим, як висміяти доктора Мейджора у «Житті церкви», ніж серйозними проблемами реального життя. Та попри всю зовнішню церковність, у ньому не було ні грама справжньої побожності. Релігійна полеміка приваблювала його як гра, найцікавіша гра з коли-небудь винайдених, бо вона, здавалося, тривала вічно і триватиме ще стільки ж, а ще тому, що в ній дозволялося трохи махлювати.

— Слава Богу, нарешті готово! — сказала Дороті, покрутивши капелюх кавалера у руці й поставивши його на стіл. — Лишенько, скільки ще всього треба зробити! Якби ж то я могла бодай ті нещасні ботфорти викинути з голови. Котра година, Вікторе?

— Майже за п’ять перша.

— Господи! Я мушу бігти. Мені ще треба приготувати три омлети. Я не можу довірити їх Еллен. А, і ще одне, Вікторе! У тебе є щось для доброчинного розпродажу? Якщо у тебе десь раптом завалялася пара старих штанів, буде просто чудово, штани завжди розкуповують.

— Штани? Ні. Але у мене буде для вас дещо інше. Копія «Мандрівки пілігрима» і «Книга мучеників Фокса». Я вже давно хотів їх позбутися. Бісове протестантське сміття! Їх мені дала стара тітка-відступниця. Тобі, Дороті, ще не набридло випрошувати кожне пенні? Якби ми проводили богослужіння в католицькому стилі, то зібрали б пристойну паству, тобі так не здається? Тобі б більше не довелося...

— Це буде просто чудово, — перебила його Дороті. — У нас завжди є окрема ятка для книжок. Ми просимо по пенні за книжку і завжди майже всі розпродуємо. Цей доброчинний розпродаж просто мусить бути успішним, Вікторе! Я розраховую на те, що міс Мейфілл дасть нам щось справді хороше. Правду кажучи, я дуже сподіваюся, що вона дасть нам той прегарний старий чайний сервіз з ловстофської порцеляни, за який ми б виручили щонайменше п’ять фунтів. Я весь ранок про це молилася.

— Он як? — спитав Віктор з помітно меншим ентузіазмом, ніж зазвичай. Як і Проггетт уранці, він знітився при слові «молитва». Віктор був ладен хоч увесь день дискутувати про важливість ритуалів, але згадка про приватні демонстрації віри видалася йому дещо непристойною. — Не забудь запитати батька про церковну ходу, — нагадав він, повертаючись до приємнішої для нього теми.

— Гаразд, запитаю. Але ти й сам знаєш, чим усе закінчиться. Він тільки роздратується і назве це «римською лихоманкою».

— А хай їй біс, тій «римській лихоманці»! — вигукнув Віктор, який, на відміну від Дороті, не змушував себе відбувати покуту за лайку.

Дороті поквапилася до кухні, а там виявилося, що в них є лише п’ять яєць, з яких потрібно приготувати омлет для трьох чоловік, а тому вирішила зробити один великий омлет і, щоб він виглядав трохи ситнішим, додати до нього холодної вареної картоплі, що залишилася від учора. Попросивши Бога в короткій молитві, щоб у неї все вдалося (омлети ж бо так і норовлять розлізтися, коли їх виймаєш зі сковорідки), вона заходилася збивати яйця. А Віктор тим часом уже їхав по доріжці, не то мрійливо, не то замислено наспівуючи собі під ніс «Вітайте день святковий!», і проминув по дорозі огидного на вигляд прислужника, який ніс два нічні горщики без ручок — пожертву міс Мейфілл на доброчинний розпродаж.

6

Було кілька хвилин по десятій. День видався багатим на події, але нічого важливого: звичний набір парафіяльних клопотів, якими були заповнені дні та вечори Дороті. А тепер, як і домовлялися, вона сиділа в помешканні містера Ворбертона і намагалася втримати свої позиції в одній із тих заплутаних дискусій, у які він полюбляв її втягувати.

А розмовляли вони про релігію та віру (містерові Ворбертону завжди вдавалося перевести бесіду у це русло).

— Моя люба Дороті, — наводив він свої аргументи, походжаючи туди-сюди кімнатою, заклавши одну руку в кишеню піджака, а в другій вертячи бразильську сигару. — Моя люба Дороті, ти ж не сподіваєшся переконати мене, що у твоєму віці — двадцять сім, якщо не помиляюся, — і з твоїм розумом, твоя віра все така ж непохитна?

— Звісно, що так. І ви це знаєте.

— О, та годі тобі! Ти ж не збираєшся вдавати, що й досі у все це віриш? В усі до останньої побрехеньки? В усі ті дурниці, які вивчила, сидячи на колінах у матусі?.. Звісно, не віриш! Це неможливо! Ти просто боїшся це визнати, ото й усе. Ти ж знаєш, що тут можеш не боятися. У мене під вікнами не підслуховує дружина окружного декана, а я тебе не видам.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі під «усіма тими дурницями», — почала трохи ображена Дороті, випростуючись у кріслі.

— Ну, давай візьмемо для прикладу щось конкретне. Щось, що особливо важко проковтнути... пекло, скажімо. Ти віриш у пекло? Тільки зауваж, коли я кажу «віриш», я не питаю про те, чи віриш ти у пекло як у щось невизначене й метафоричне, як його описують ці модерністські єпископи, про яких так полюбляє розводитися Віктор Стоун. Я питаю, чи ти віриш буквально? Чи віриш у пекло, як віриш в Австралію?

— Певна річ, вірю, — сказала Дороті й спробувала пояснити йому, що існування пекла є навіть більш реальним і постійним, ніж існування Австралії.

— Гм, — сказав не надто вражений містер Ворбертон. — Певною мірою це вельми переконливо, звісно. Але що мене завжди насторожувало у вас, релігійних людях, так це те, що ви диявольськи холоднокровні, коли йдеться про ваші вірування. Це свідчить щонайменше про бідну уяву. Ось я стою перед тобою, язичник і богохульник, по шию погруз у щонайменше шести смертних гріхах і явно приречений на вічні муки. Цілком можливо, що вже за годину я кипітиму в найгарячіших казанах пекла. А проте ти сидиш тут і спокійнісінько зі мною розмовляєш, ніби зі мною все гаразд. Якби у мене виявився рак, проказа чи інша тілесна недуга, ти б не на жарт стривожилася — принаймні мені хочеться так думати. А те, що я цілу вічність шкварчатиму на пекельному вогні, тебе, схоже, аніскілечки не хвилює.

— Я ніколи не казала, що ви потрапите до пекла, — заперечила Дороті, якій від таких слів стало не по собі, і вона вже бажала, щоб ця розмова перейшла в інше русло. Бо, правду кажучи, — хоч містерові Ворбертону вона б нізащо у цьому не зізналася, — але аргумент, який він щойно навів, її й саму не раз спантеличував. Вона справді вірила у пекло, от тільки їй жодного разу не вдавалося переконати себе, що хтось туди таки потрапляє. Вона вірила, що пекло існує, але там порожньо. Не певна щодо ортодоксальності такої теорії, вона воліла тримати її при собі. — Ми ніколи не можемо знати точно, потрапить хтось до пекла чи ні, — уже переконаніше сказала вона, знаючи, що принаймні тут вона стоїть на твердому ґрунті.

— Що?! — вигукнув містер Ворбертон з удаваним здивуванням. — Невже ти хочеш сказати, що й для мене є надія?

— Звісно, що є. Це лише ті огидні прихильники теорії напередвизначення вважають, що людина потрапить до пекла, незалежно від того, покається вона чи ні. Ви ж не хочете сказати, що англіканська церква є кальвіністською?

— Гадаю, завжди можна прикритися непереможним Незнанням, якому і море по коліна, — замислено мовив містер Ворбертон, а тоді, вже впевненіше, додав: — Знаєш, Дороті, у мене таке відчуття, що навіть тепер, після двох років знайомства, ти все ще плекаєш надію навернути мене до віри. Порятувати заблукалу вівцю, змити з її чола тавро ганьби і все таке. Мені здається, що, незважаючи на все, ти досі сподіваєшся, що одного дня мої очі відкриються і ти побачиш мене на святому Причасті о сьомій годині якогось холодного зимового ранку. Хіба не так?

— Нуу-у... — протягла Дороті, знову знітившись. Вона справді плекала таку надію щодо містера Ворбертона, хоч його й було важко назвати багатообіцяючим кандидатом для навернення. Не в її правилах було, бачачи невіруючого, хоча б не спробувати наставити його на шлях істинний. О, скільки годин вона провела, невтомно сперечаючись із сільськими атеїстами, не здатними назвати бодай одну більш-менш вагому причину свого невірства! — Так, — зрештою визнала вона, але не тому, що вирішила зізнатися, а радше тому, що не хотіла кривити душею.

Містер Ворбертон весело розсміявся.

— Та ти невиправна оптимістка, — сказав він. — А часом не боїшся, що це я перетягну тебе на свій бік? «А от собака здох[40]», якщо пам’ятаєш.

Дороті у відповідь лише усміхнулася. «Не показуй, що його слова тебе шокують» — такого принципу вона незмінно дотримувалася щоразу, коли розмовляла з містером Ворбертоном. Вони отак сперечалися, не в змозі поставити завершальну крапку, уже з пів години, і це цілком могло тривати й цілу ніч, якби Дороті залишилася так надовго; містер Ворбертон обожнював дражнити дівчину щодо її релігійних переконань. Він володів тією фатальною кмітливістю, яка так часто супроводжує невірство, і, хоч Дороті завжди була права, у їхніх суперечках вона не завжди виходила переможницею. Вони сиділи, чи радше Дороті сиділа, а містер Ворбертон стояв, у великій затишній кімнаті, яка виходила на залите місячним світлом подвір’я. Він називав ту кімнату своїм «кабінетом», хоч по ній і не скажеш, щоб там хтось над чимось працював. На превелике розчарування Дороті, розхвалений містер Б’юлі так і не з’явився. (Правду кажучи, ні містера Б’юлі, ні його дружини, ні навіть роману «Тиховоддя і наложниці» ніколи не існувало. Містер Ворбертон усіх їх вигадав як привід, щоб запросити Дороті до себе, адже добре знав, що вона не погодиться прийти, якщо знатиме, що вони будуть лише удвох.) Дороті стривожилася, дізнавшись, що містер Ворбертон тут один. Їй навіть спало на думку, — та що там, вона була цілком певна, — що ліпше їй відразу піти додому; але вона залишилася, переважно через те, що смертельно втомилася, а м’яке шкіряне крісло, яке підсунув їй містер Ворбертон, як тільки вона переступила поріг його дому, було надто зручним, щоб з нього підводитися. Тепер, одначе, її мучило сумління. Не личить їй надто довго тут засиджуватися, люди почнуть пліткувати, якщо про це дізнаються. Окрім того, у неї ще залишилася гора роботи, яку вона відклала, щоб прийти сюди. Дороті так не звикла бити байдики, що навіть година, проведена за звичайною розмовою, здавалася їй ледь не гріхом.

Зробивши над собою зусилля, вона випросталася в аж надто зручному кріслі.

— Гадаю, мені справді вже час повертатися додому, — сказала вона.

— До речі, про його величність Незнання, — провадив далі містер Ворбертон, не звертаючи аніякісінької уваги на слова Дороті. — Не пригадую, чи я тобі колись про це казав, але одного разу, коли я чекав на таксі біля пабу «Кінець світу» у Челсі, до мене підійшло напрочуд потворне мале дівчисько з «Армії Спасіння» і — без жодної тобі передмови — спитало: «Що ви скажете на судилищі Христовім?» Ну, я їй і відповів: «Попрошу перенести засідання». Дотепно, еге ж?

Дороті нічого не відповіла. Сумління щойно ще раз, цього разу болючіше, шпигнуло її: Дороті пригадалися ті кляті ботфорти — бодай один із них треба закінчити сьогодні. От тільки вона була страшенно втомлена. У неї видався виснажливий день, який почався з близько десяти миль на велосипеді, які вона здолала, поки розвозила парафіяльний журнал, після чого було чаювання з жінками зі Спілки матерів у спекотній дощаній кімнатці позаду парафіяльної зали. Матері зустрічалися щосереди, після обіду, щоб попити чаю і щось вишити для доброчинних розпродажів, поки Дороті читала їм уголос. (Зараз вона читала «Дівчинку з Лімберлоста» Джин Страттон-Портер.) Подібна робота майже завжди лягала на плечі Дороті, оскільки у Кнайп-Гілл ряди побожних жінок («церковних курок», як їх називають), які виконували чорну роботу у більшості парафій, поріділи до чотирьох-п’яти. Єдиною помічницею, на яку Дороті могла завжди розраховувати, була міс Фут — висока, недоладна тридцятип’ятирічна стара діва з обличчям переляканого зайця, яка постійно метушилася і щиро намагалася допомогти, але завжди робила тільки гірше. Містер Ворбертон казав, що вона нагадує йому комету — «кумедне тупоносе створіння, що мчить по вигнутій орбіті і завжди трішки відстає». Міс Фут ще можна було доручити оздоблення церкви, але не Матерів чи недільну школу, бо, хоч вона й регулярно відвідувала богослужіння, її ортодоксальність залишалася під сумнівом. Міс Фут якось звірилася Дороті, що найкраще прославляти Бога під блакитним шатром неба. Після чаювання Дороті помчала до церкви, щоб поставити свіжі квіти біля вівтаря, а тоді надрукувала батькову проповідь (у неї була старенька друкарська машинка, випущена ще до бурської війни[41], з якої в середньому можна було видобути не більше восьмисот не надто чітких слів за годину), а після вечері вона полола грядки гороху, поки було видно і поки не почало ломити спину. За цей день вона втомилася навіть більше, ніж то буває зазвичай.

— Я справді мушу йти додому, — повторила вона твердішим голосом. — Надворі уже геть стемніло.

— Додому? — перепитав містер Ворбертон. — Дурниці! Вечір ще тільки почався.

Викинувши сигару, він знову почав походжати туди-сюди кімнатою, засунувши руки у кишені пальта. У Дороті перед очима знову замаячив фантом ботфортів. Вона вирішила, що сьогодні увечері зробить не один, а цілих два — як покарання за згаяний час. Вона саме почала подумки прикидати, як виготовити з брунатного паперу халявки, коли це раптом помітила, що містер Ворбертон спинився позаду її крісла.

— Котра година, не знаєте? — спитала вона.

— Можу припустити, що зараз пів на одинадцяту. Але люди на взірець нас із тобою не розмовляють на такі примітивні теми, як час.

— Якщо зараз і справді пів на одинадцяту, тоді я точно мушу йти, — сказала Дороті. — У мене ще ціла купа роботи, яку треба переробити перед сном.

— Робота! О такій годині? Та не може бути!

— Ще й як може. Я мушу виготовити пару ботфортів.

— Ти мусиш виготовити пару чого? — перепитав містер Ворбертон.

— Ботфортів. Для шкільної вистави. Ми робимо все для спектаклю з коричневого обгорткового паперу і клею.

— Клей і обгортковий папір! Святий Боже! — пробурмотів містер Ворбертон. І заговорив далі, непомітно наближаючись до крісла Дороті: — Нічого собі у тебе життя! Морочитися з клеєм і обгортковим папером посеред ночі! Мушу сказати, іноді я навіть радий, що не є донькою священника...

— Я думаю... — почала було Дороті.

Але цієї миті містер Ворбертон, стоячи у Дороті за спиною, легенько поклав руки їй на плечі. Дороті відразу ж почала звиватися, намагаючись вивільнитися, але містер Ворбертон притис її до спинки крісла.

— Не пручайся, — миролюбно сказав він.

— Відпустіть мене! — закричала Дороті.

Містер Ворбертон почав повільно погладжувати її праву руку. Було щось дуже відверте, дуже характерне в тому, як він це робив; то був повільний, оцінюючий дотик чоловіка, для якого тіло жінки є цінним такою самою мірою, як шмат м’яса для голодного.

— У тебе неймовірно гарні руки, — сказав він. — Як тільки тобі вдалося залишатися незаміжньою всі ці роки?

— Зараз же відпустіть мене! — повторила Дороті, знову починаючи пручатися.

— Але я не хочу тебе відпускати, — відказав містер Ворбертон.

— Будь ласка, не гладьте мою руку! Мені це не подобається!

— Яка ж ти дитина, Дороті! Чому тобі це не подобається?

— Кажу ж вам, мені це не подобається!

— Тільки не обертайся, — лагідно сказав містер Ворбертон. — Ти навіть не усвідомлюєш, як тактовно було з мого боку підійти до тебе ззаду. Якщо ти обернешся, то побачиш мою потворну лисину і те, що я тобі у батьки годжуся. А якщо сидітимеш спокійно й не дивитимешся на мене, то зможеш уявити, що я Айвор Новело[42].

Дороті скоса подивилася на руку, що її пестила, — велика, рожевувата, дужа чоловіча рука, з товстими пальцями і рудуватим волоссям на них. Дороті зблідла, вираз на її обличчі змінився з простого роздратування на огиду й жах. Вона сильно смикнулася, вирвалася з його рук і стала навпроти, обличчям до містера Ворбертона.

— Прошу вас, припиніть це! — сказала вона, наполовину гнівно, наполовину засмучено.

— Що з тобою? — спитав містер Ворбертон.

Він стояв випроставшись, у невимушеній позі, ніби те, що сталося, його зовсім не хвилювало, навпаки, здавалося, це його тішить. Обличчя Дороті змінилося. І річ не лише в тому, що вона зблідла; в її очах з’явився якийсь відсторонений, дещо наляканий вираз — ніби якусь мить вона дивилася на нього очима незнайомки. Містер Ворбертон відчув, що якимось чином скривдив її, хоч і не міг збагнути, чим саме, і, можливо, вона не хотіла, щоб він це зрозумів.

— Що з тобою? — повторив він.

— Чому ви робите так щоразу, як ми зустрічаємося?

— «Щоразу, як ми зустрічаємося» — це неабияке перебільшення, — сказав містер Ворбертон. — Насправді мені доволі рідко випадає така можливість. Але якщо тобі справді це не подобається...

— Звісно, мені це не подобається! І ви знаєте, що мені це не подобається!

— Що ж! Тоді забудьмо про це, — великодушно запропонував містер Ворбертон. — Сідай і поговоримо про щось інше.

Містер Ворбертон був геть позбавлений сорому. Це була, мабуть, його найвизначніша риса. Спробувавши звабити Дороті й зазнавши невдачі, він був готовий продовжити розмову, ніби нічого й не сталося.

— Я зараз же йду додому, — сказала Дороті. — Я більше не можу залишатися тут жодної хвилини.

— О, що за дурниці! Сідай і забудь про це. Поговорімо ліпше про моральні засади теології, чи про соборну архітектуру, чи про кулінарні уроки дівчат-скаутів — та про що завгодно. Подумай тільки, як нудно мені буде тут на самоті, якщо ти зараз підеш додому.

Але Дороті наполягала, і між ними зав’язалася суперечка. Навіть якби містер Ворбертон більше не збирався чіплятися до неї — а попри всі його запевняння він за кілька хвилин, поза сумнівом, знову візьметься за своє, — містер Ворбертон все одно вмовляв би її залишитися, бо, як і всі по-справжньому ледачі люди, любив засиджуватися допізна і не вмів цінувати часу. Якщо дати йому волю, він розмовлятиме з вами до третьої, а то й четвертої ранку. Навіть коли Дороті таки вирвалася з будинку, він пішов її проводжати і крокував поруч неї по освітленій місяцем стежці, не змовкаючи ні на хвилину і сиплячи такими дотепними жартами, що Дороті не могла більше на нього сердитися.

— Завтра із самого ранку я вже їду, — сказав він їй, коли вони дійшли до хвіртки. — Візьму авто до міста, заберу дітлахів — ну, знаєш, моїх байстрюків, — і наступного дня ми поїдемо до Франції. Не знаю, куди ми рушимо після того; мабуть, до Східної Європи — Прага, Відень, Бухарест...

— От і славно, — сказала Дороті.

Містер Ворбертон з неочікуваною для такого великого й кремезного чоловіка спритністю втиснувся між Дороті та хвірткою.

— Мене не буде шість місяців, — сказав він. — І, звісно, можна навіть не питати, чи захочеш ти поцілувати мене на прощання перед такою довгою розлукою.

Не встигла Дороті спам’ятатися, як він обвив її руками й притиснув до себе. Вона рвонулася, але запізно; містер Ворбертон поцілував її у щоку — а був би поцілував у губи, якби вона вчасно не відвернула голови. Дороті пручалася у його руках, відчайдушно, але безнадійно.

— Відпустіть мене! — благала вона. — Зараз же відпустіть!

— Здається, я тобі вже казав, — продовжував містер Ворбертон, без зусиль тримаючи її в обіймах, — що не хочу, аби ти йшла.

— Але ми стоїмо якраз навпроти вікон місіс Семпрілл! Вона нас неодмінно побачить!

— Боже правий! Ще й як побачить! — похопився містер Ворбертон. — Я геть забув.

Вражений цим аргументом більше, ніж будь-яким іншим, він відпустив Дороті. Вона прожогом кинулася за хвіртку і зачинила її, ніби вибудувавши своєрідну загорожу між собою та містером Ворбертоном. Він же тим часом уважно вивчав вікна місіс Семпрілл.

— Я ніде не бачу світла, — зрештою сказав він. — Може, нам пощастило, і та бісова карга нас не помітила.

— Прощавайте, — коротко кинула Дороті. — Цього разу я таки мушу йти. Передавайте від мене вітання дітям.

Із цими словами вона рушила геть так швидко, як тільки могла, щоб не переходити на біг, поспішаючи опинитися якомога далі від містера Ворбертона, перш ніж той знову спробує її поцілувати.

Незважаючи на поспіх, Дороті наздогнав звук, схожий на те, ніби десь зачинили вікно. Невже місіс Семпрілл таки спостерігала за ними? Звісно, вона за ними спостерігала! Як же інакше! (На що тільки Дороті сподівалася?) Хіба могла місіс Семпрілл проґавити таку сцену? А якщо вона спостерігала за ними, то можна було не сумніватися, що вже завтра вранці про цю історію знатиме все місто, з найдрібнішими подробицями. Але ця думка, хоч яка зловісна, лиш блискавкою промайнула в голові у Дороті, що квапилася додому.

Коли Дороті відійшла на безпечну відстань від будинку містера Ворбертона, вона зупинилася, вийняла хустинку й почала терти те місце на щоці, куди він її поцілував. Дороті терла так завзято, що щока почала пашіти. І лише стерши уявну пляму, яку залишили його губи, вона рушила далі.

Дороті засмутив вчинок містера Ворбертона. Її серце все ще болісно стискалося в грудях. «Терпіти такого не можу!» — повторювала вона раз за разом. І, на жаль, це була щира правда: вона справді ненавиділа все це. Поцілунки та пестощі — відчуття важких чоловічих рук на її тілі і вид товстих чоловічих губ, що тягнуться до неї, — лякали її й викликали в неї огиду. Дороті здригалася щоразу, як пригадувала чи уявляла це. То була її таємниця, особлива, невиліковна вада, з якою їй доводилося жити.

«Якби ж то вони дали мені спокій!» — думала вона, йдучи вже повільніше. Саме цю мантру вона собі за звичкою повторювала: «Якби ж то вони дали мені спокій!» Не можна сказати, щоб чоловіки як такі викликали в неї огиду. Навпаки, Дороті віддавала перевагу радше їхньому товариству, аніж товариству жінок. Однією з причин того, що містер Ворбертон мав над нею таку владу, якраз і було те, що він володів тим безтурботним суто чоловічим почуттям гумору та інтелектуальною широтою поглядів, які так рідко притаманні жінкам. Але чому вони не можуть дати їй спокій? Чому їм обов’язково треба мацати її і лізти цілуватись? Вони просто жахливі, коли цілуються, жахливі й трохи огидні, ніби великі волохаті чудовиська труться об тебе, з виду такі приязні, але будь-якої миті готові напасти. І за тими поцілунками та обмацуваннями завжди крився натяк на всі ті інші моторошні речі («оте все», як Дороті це називала), про які вона навіть думати не могла.

Звісно, їй теж випала частка — і навіть більш ніж частка — пустої чоловічої уваги. Вона була в міру симпатичною і в міру простою — якраз той тип дівчат, до яких чоловіки полюбляють чіплятися. Бо коли чоловік хоче трохи розважитися, він зазвичай вибирає дівчину, яка була б не надто вродливою. Вродливі дівчата (так він вважає) розпещені, а тому примхливі; а от простакуваті — легка здобич. І навіть якщо ти донька священника, навіть якщо ти живеш у такому містечку, як Кнайп-Гілл, і все твоє життя поглинуте парафіяльними клопотами, тобі все одно не вдається цілковито уникнути залицянь. Дороті уже звикла до цього; звикла, що опецькуваті чоловіки середнього віку зі сповненими слизької надії очима сповільнюють свої авто, коли ти проходиш повз, або ж, спромігшись на знайомство, уже десять хвилин потому починають щипати тебе за лікоть. Чоловіки усіх верств. Навіть одного разу церковник, єпископський капелан, здається...

Та біда в тому, що коли знаки уваги до тебе виявляють хороші чоловіки, які мають серйозні наміри, це не краще, а — хоч як це прикро! — набагато гірше. Дороті пригадалися події п’ятирічної давнини, пригадався Френсіс Мун, тодішній вікарій церкви Святого Ведекінда у Міллборо. Милий Френсіс! Як радо вона б за нього вийшла, якби не «оте все»! Знову і знову просив він її руки, але вона, звісно, мусила йому відмовити; і він, певна річ, не зрозумів чому. А вона не могла пояснити йому причин. А тоді він поїхав геть й усього лиш рік потому цілком неочікувано й безглуздо помер від пневмонії. Дороті прошепотіла молитву за упокій його душі, на мить забувши, що тато не схвалював молитви за померлих, а тоді, з деяким зусиллям, заштовхала спогади про Френсіса у найдальші закапелки пам’яті. О, краще не будити ті спогади! Від однієї лише згадки про нього у Дороті стислося серце.

Вона ніколи не вийде заміж, Дороті це давно вирішила. Навіть ще коли була дитиною, вона вже це знала. Ніщо ніколи не пересилить її страху перед «отим усім» — від самої лише думки про це щось усередині неї, здавалося, хололо й завмирало. І, звісно, певною мірою вона й не хотіла позбуватися того страху. Бо, як і всі незвичайні люди, не до кінця усвідомлювала, що вона незвичайна.

Хоч такий сексуальний страх здавався їй природним та неминучим, Дороті чудово знала, коли і як це все почалося. Так чітко, ніби це сталося вчора, вона пам’ятала ті жахливі сцени між татом та мамою, свідком яких вона стала, коли їй ще й дев’яти не виповнилося. Вони залишили у її свідомості глибоку невидиму рану. А трохи пізніше її налякали старі гравюри із зображенням німф, яких переслідували сатири. Для її дитячого розуму було щось незбагненне й моторошно зловісне у тих рогатих напівлюдях, що таїлися в гущавині лісу за стовбурами дерев, готові щомиті вистрибнути зі свого сховку й кинутися навздогін німфам. Дитиною вона цілий рік відмовлялася ходити сама у ліс, боячись сатирів. Звісно, Дороті вже давно переросла той страх, але не пов’язані з ним почуття. Сатир залишився з нею як символ. Можливо, вона ніколи не позбудеться того панічного страху, нераціональної потреби втікати від тупоту копит у безлюдному лісі та від м’язистих волохатих стегон сатира. Такий страх просто так не минає, і його просто так не здолаєш. Тим паче, що нині серед освічених жінок це не рідкість і не викликає аж такого подиву.

Поки Дороті дійшла до будинку пастора, вона вже майже цілком заспокоїлася. Думки про сатирів та містера Ворбертона, про Френсіса Муна та власну приреченість на цноту — усі їх витіснив докірливий образ ботфортів. Дороті пригадала, що перед сном на неї чекає щонайменше дві години роботи, і це ще якщо справа піде на лад. У будинку не світилося. Дороті обійшла будинок й навшпиньки прослизнула крізь задні двері, боячись розбудити батька, який уже, мабуть, давно спав.

Намацуючи у темному коридорі дорогу до теплиці, Дороті остаточно вирішила, що не варто їй було ходити до містера Ворбертона цим вечором. А тому вона вирішила більше ніколи не переступати порога того дому, навіть якщо буде певна, що вони там будуть не самі. Ба більше, завтра вона відбуде покуту за сьогоднішній візит. Засвітивши лампу, Дороті першим ділом знайшла «пам’ятку», яку вже написала на завтра, й олівцем вивела велику літеру «П» біля «сніданку». «П» означало «покуту» — завтра знову ніякого бекону на сніданок. Лише тоді Дороті запалила гасову плитку під клеєваркою.

Лампа кидала жовте світло на швейну машинку Дороті й на незакінчений одяг на столі, нагадуючи їй про ще більшу купу одягу, до якої вона ще навіть не приступала; а також про те, що вона страшенно, просто смертельно втомилася. Коли містер Ворбертон поклав руки їй на плечі, Дороті геть забула про втому, але зараз та навалилася на неї з подвійною силою. І було в тій її втомі щось особливе. Дороті почувалася буквально вичавленою. Коли вона отак стояла біля столу, її раптом охопило дуже дивне відчуття, ніби її голова геть спорожніла, так що на кілька секунд вона навіть забула, для чого прийшла до теплиці.

Але за мить пригадала — ботфорти, для чого ж іще?! Якесь підступне мале бісеня нашіптувало їй на вухо: «А може, ну їх, ті ботфорти? Хіба не краще піти спати, а за них узятися завтра?» Дороті вщипнула себе й попросила в Бога сил. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! Лука, 9:62[43]». Тоді, змівши зі столу сміття, вона взяла ножиці, олівець і чотири аркуші обгорткового паперу та сіла викроювати хитромудрі халявки для ботфортів, поки в казанку закипав клей.

Коли великий підлоговий годинник у пасторовому кабінеті пробив північ, Дороті все ще сиділа за роботою. Вона вже встигла підготувати форми для обох ботфортів і тепер зміцнювала їх, обклеюючи вузькими стрічками папеpy — довга й марудна робота. Кожна кісточка її тіла боліла, а очі просто злипалися, так хотілося спати. Правду кажучи, вона вже погано усвідомлювала, що робить. Але продовжувала працювати, механічно приклеюючи смужку за смужкою і щипаючи себе що дві хвилини, щоб нейтралізувати гіпнотичний ефект, який справляло на неї булькотіння клеєварки на гасовій плиті.