Донька пастора

1

Однак усе сталося зовсім не так, як очікувалося. Не встигла Дороті і на п’ять ярдів відійти від хвіртки, як на вулиці з’явився хлопчина-поштар на велосипеді й, насвистуючи та одним оком позираючи на таблички на будинках, поїхав назустріч Дороті. Побачивши назву «Рінгвуд-хаус», він звернув на узбіччя, загальмував і звернувся до Дороті:

— Міс Міллбуру тутка живе? — спитав, кивнувши головою на «Рінгвуд-хаус».

— Так, це я. Я міс Міллборо.

— Наказано зачекати, як буде відповідь, — сказав хлопчина і вийняв з-за пояса оранжевий конверт.

Дороті поставила сумку на тротуар. Вона знову почала тремтіти. От тільки вона й сама не знала, від радості чи страху, бо у голові майже одночасно спалахнули дві протилежні думки: «О, хороші новини!» і «О ні, тато серйозно занедужав!» Сяк-так вона відкрила конверт. Усередині виявилася телеграма на двох сторінках, яку Дороті заледве могла прочитати:

«Возрадуйтеся кома праведні кома у господі знак оклику чудові новини знак оклику твою репутацію відбілено крапка місіс семпрілл впала у яму кома яку сама ж собі і вирила крапка позов про наклеп крапка ніхто їй більше не вірить крапка твій батько хоче кома щоб ти негайно повернулася додому крапка якраз їду до міста крапка можу тебе забрати кома якщо хочеш крапка прибуду незадовго після того кома як ти отримаєш цю телеграму крапка зачекай на мене крапка хваліть його на цимбалах брязкаючих[89] знак оклику з любов’ю крапка».

Навіть без підпису було зрозуміло, що телеграма від Ворбертона. Дороті відчула слабкість і ще сильніше почала тремтіти. Ніби крізь пелену до неї долинуло, що хлопчина-поштар її щось питає:

— Відповідь буде? — повторив він утретє, а може, й вчетверте.

— Не сьогодні, дякую, — спромоглася вичавити з себе Дороті.

Хлопець сів на велосипеда і поїхав геть, навмисне насвистуючи ще голосніше, щоб виразити Дороті своє невдоволення через те, що вона не дала йому чайових. Але Дороті навіть не помітила насмішки поштаря. З усієї телеграми вона по-справжньому зрозуміла лиш одну-єдину фразу: «Твій батько хоче, щоб ти негайно повернулася додому», і все ніяк не могла опам’ятатися. Хтозна скільки часу вона отак стояла на тротуарі, аж поки з-за рогу не виїхало таксі з містером Ворбертоном усередині. Він помітив Дороті, звелів таксисту зупинитися, вискочив з машини і, сіяючи усмішкою, одразу підбіг до неї та взяв за руки.

— Привіт! — вигукнув він і, притягнувши до себе, по-дружньому обійняв її прямо на очах у перехожих. — Як ти? Святий Боже, як ти схудла! Он, аж ребра стирчать. Де там та твоя школа?

Дороті, яка ще не встигла вивільнитися з його обіймів, трохи повернула голову й одними очима показала на темні вікна «Рінгвуд-хаус».

— Це?! Оце вона?! Боже, яка діра! Де твій багаж?

— Усередині. Я залишила гроші, щоб мені його переслали. Думаю, з ним нічого не станеться.

— Дурниці! Навіщо платити? Візьмемо його з собою. Поїде на даху таксі.

— Ні, ні! Нехай надішлють. Я не посмію туди повертатися. Місіс Кріві страшенно розсердиться.

— Місіс Кріві? Хто така місіс Кріві?

— Директорка... це її школа.

— Що, дракон, а не жінка? Залиш її мені, я з нею розберуся. Ну, чим не Персей і Горгона? А ти у нас Андромеда[90]. За мною! — гукнув він водієві.

Двоє чоловіків піднялися до дверей, і містер Ворбертон постукав. Чомусь Дороті не вірилося, що вони зможуть відібрати у місіс Кріві її коробку. Вона скоріше очікувала побачити, як вони в паніці вискакуватимуть з дверей, а місіс Кріві гнатиметься за ними зі своєю мітлою. Однак уже за кілька хвилин вони вийшли, і таксист ніс на плечах коробку з її речами. Містер Ворбертон посадив Дороті у таксі, а коли вмостився сам, поклав півкрони їй у руку.

— Що за жінка! Що за жінка! — спересердя вигукнув він, коли таксі рушило. — Як ти її, хай йому біс, терпіла стільки часу?

— Що це? — спитала Дороті, дивлячись на монету.

— Твої півкрони, які ти залишила для доставки багажу. Вирвати їх з лещат тієї старої — це справжнісінький подвиг, скажу я тобі!

— Я залишала їй крону! — сказала Дороті.

— Що?! Та відьма сказала тільки про півкрони. Боже правий, яке нахабство! Їдемо назад і заберемо у неї решту. Просто щоб її позлити! — він постукав по скляній перегородці між ними і водієм.

— Ні, ні! — почала благати Дороті, перехопивши його руку. — Менше з тим. Давайте просто поїдемо звідси, зараз же. Я більше не хочу повертатися до того будинку, ніколи!

То була щира правда. Дороті здавалося, вона пожертвує не те що півкроною, а віддасть хоч усі свої гроші та речі, аби тільки ніколи більше не бачити «Рінгвуд-хауса». Отож вони поїхали далі, залишивши перемогу за місіс Кріві. Цікаво, чи не стало це одним із тих рідкісних моментів, коли місіс Кріві сміялася?

Містер Ворбертон наполіг, щоб вони їхали на таксі аж до самого Лондона і, коли шум машин трохи стихав, так красномовно розводився про все на світі, що Дороті не могла і двох слів вставити. Лише на під’їзді до міста їй нарешті вдалося витягнути з нього пояснення щодо цих раптових змін у її ситуації.

— Розкажіть мені, — попросила вона, — що все-таки сталося? Я не розумію. Чому мені раптом можна повернутися додому? Чому люди більше не ймуть віри місіс Семпрілл? Невже вона покаялася?

— Покаялася? Тільки не вона! То кара за її гріхи. Ви, люди набожні, назвали б це Божим провидінням. Пускай свій хліб за водою[91] і так далі. Стара карга втрапила у серйозну халепу — нарвалася на позов про наклеп. У Кнайп-Гілл останні два тижні тільки про це й мови. Ти в газетах нічого такого не читала?

— Я вже давно не заглядала в газети. А хто подав позов? Невже тато?

— Боже збав, ні, звісно! Церковникам не личить таким займатися. То був менеджер банку. Пам’ятаєш, як місіс Семпрілл любила розповідати, нібито він утримує коханку на кошти його клієнтів і тому подібне?

— Так, щось таке пригадую.

— Кілька місяців тому вона з дурної голови дещо записала на цю тему. І хтось з її друзів — гадаю, якась кумонька, — відніс ту писанину менеджерові банку. Той звернувся до суду, і місіс Семпрілл присудили виплатити менеджерові сто п’ятдесят фунтів компенсації за моральну шкоду. Сумніваюся, що вона заплатила хоч півпенні, але її кар’єрі пліткарки кінець. Ти можеш роками втоптувати чужу репутацію в болото, і всі тобі охоче віритимуть, навіть якщо й глухому чути, що ти брешеш. Але як тільки тебе визнають брехухою на суді — усе, дискваліфікація без права поновлення, так би мовити. З місіс Семпрілл покінчено, принаймні Кнайп-Гілл її здихався. За кілька днів поїхала з міста, а точніше, дала драла посеред ночі. Я так думаю, зараз намагається окопатися у Бері-Сент-Едмундс.

— Але як це все стосується того, що вона наплела про нас із вами?

— Зовсім ніяк. То й що з того? Суть у тому, що тебе повністю реабілітовано. Усі гарпії, які місяцями прицмокували губами й скрушно хитали головами, варто їм було почути твоє ім’я, тепер в один голос співають: «Бідолашна, бідолашна наша Дороті, як жахливо обійшлася з нею та огидна жінка!»

— Хочете сказати, вони зрозуміли, що, якщо місіс Семпрілл збрехала раз, то й решта її історій теж брехливі?

— Не сумніваюся, що саме так вони б розсудили, якби могли до цього додуматися. Хай там як, але ім’я місіс Семпрілл вкрилося ганьбою, а тому всіх, на кого вона зводила наклеп, автоматично піднесли до рангу мучеників. Навіть на моїй репутації цими днями жодної плямки.

— І ви думаєте, це справді кінець? Думаєте, люди таки повірили, що все це просто нещасний випадок — що я усього лиш втратила пам’ять і не тікала ні з яким коханцем?

— Ну, так одразу навряд чи. У цих сільських містечках завжди в повітрі витає якась підозра. Нічого конкретного, сама розумієш, просто загальна настороженість. Такий собі інстинктивний збочений домисел сільських умів. Можливо, років через десять десь за барною стійкою «Пса і пляшки» ще пліткуватимуть про те, що у твоєму минулому була якась брудна таємниця, якої вже ніхто й не згадає. Одне слово, найгірше позаду. На твоєму місці я б узагалі зайвий раз нікому нічого не пояснював. За офіційною версією, тебе сильно підкосив грип і ти їздила поправити своє здоров’я. Краще притримуйся цієї історії. Сама побачиш, місцеві її проковтнуть. Формально у них на тебе нічого немає.

У Лондоні містер Ворбертон повів Дороті до ресторану на Ковентрі-стріт, де вони замовили ніжне смажене курча зі спаржею і маленькими білими, немов перлинки, картоплинами, які передчасно вирвали з лона матері-землі, а також пиріг з патокою і пляшку бургундського. Але особливою насолодою після водянистого чаю місіс Кріві для Дороті стала чорна кава, яку їм подали під кінець. Після обіду вони взяли таксі до вокзалу на Ліверпуль-стріт, щоб устигнути на потяг о 14:45. До Кнайп-Гілл залишалося чотири години їзди.

Містер Ворбертон наполіг на першому класі і навіть чути нічого не хотів про те, щоб Дороті сама за себе платила. А ще, коли Дороті відвернулася, він тицьнув провідникові кілька монет, щоб до їхнього купе більше нікого не підсаджували. Стояв один із тих ясних холодних днів, які можна вважати весняними або зимовими, залежно від того, перебуваєте ви у приміщенні чи надворі. З-за зачинених вікон вагона небесна блакить віддавала теплом та лагідністю, а нетрі, крізь які гуркотів поїзд: лабіринти маленьких вицвілих будиночків, велетенські похмурі фабрики, болотисті канали й покинуті будівельні майданчики, захаращені ржавими котлами й порослі почорнілими від фабричної кіптяви бур’янами, — все це купалося в сонячній благодаті. Перші пів години Дороті майже не розмовляла. Почувалася надто щасливою, щоб говорити. Вона навіть ні про що особливо не думала, а просто сиділа й ніжилася на сонечку, що світило крізь шибку, насолоджувалася комфортом м’якого дивана і думкою про те, що їй вдалося вирватися з пазурів місіс Кріві. Та вона чудово розуміла, що довго таке блаженство тривати не може. Ніби тепло від вишуканого вина, яке вони пили за обідом, приємна млявість поступово покидала тіло, і голова знову наповнювалася болісними думками, які важко передати словами. Містер Ворбертон не зводив пильного погляду з її обличчя, спостерігаючи за Дороті з невластивою йому уважністю, ніби намагався осягнути зміни, які відбулися з нею за останні вісім місяців.

— Ти виглядаєш старшою, — зрештою сказав він.

— Я і є старша, — відповіла Дороті.

— Так, але ти виглядаєш... більш зрілою чи що. Ніби життя тебе загартувало. І в обличчі твоєму щось змінилося. Ти виглядаєш так, ніби — ти вже пробач за таке порівняння — екзорцисти вигнали з тебе покірну дівчинку-скаута. Сподіваюсь тільки, що натомість у тебе не вселилося сім бісів? — Коли Дороті не відповіла, він додав: — А якщо серйозно, думаю, важко тобі прийшлося?

— О, просто жах! Часом здавалося, що не витримаю. Бувало...

Вона замовкла. Хотіла розповісти йому про те, як випрошувала при дорозі їжу, як спала на вулиці, як її заарештували за жебрацтво і довелося провести ніч у камері, як місіс Кріві допікала їй і морила голодом. Але Дороті спинилася, бо раптом зрозуміла, що не про це вона хоче поговорити. Усе це просто дрібниці, неважливі деталі, як-от простуда чи дві зайві години очікування потяга на вокзалі. Неприємно, звісно, але можна пережити. Ніби обухом по голові вдарила стара заяложена істина, що справді важливі зміни стаються всередині.

— Це не так уже й важливо. Не біда, якщо у тебе немає грошей чи мало їжі. Навіть якщо ти голодуєш, це нічого не змінює всередині тебе.

— Ні? Що ж, повірю тобі на слово. Самому не хочеться перевіряти.

— Ох, звісно, страшенно важко проходити крізь таке, але насправді це нічого не змінює. Набагато важливіше те, що відбувається у твоїй голові, у тебе в душі.

— Тобто? — спитав містер Ворбертон.

— Ну... Щось ніби міняється у твоїй свідомості. І тоді весь світ змінюється, бо ти вже дивишся на нього іншими очима.

Дороті досі дивилася у вікно. Поїзд виїхав з міських нетрів і, набираючи швидкість, мчав повз струмки з вербами на берегах і низинні луги з живоплотами, що мерехтіли ніжною, немов пух, зеленню розпуклих бруньок. У полі біля колії на тоненьких ніжках скакало за мамою місячне теля, пласке, ніби картонні тваринки з настільної гри про Ноїв ковчег, а в саду біля хатини якийсь старий повільно, покрученими від ревматизму руками, перекопував землю під грушею, що вкрилася примарно-білим цвітом. Його лопата ще довго зблискувала на сонці удалині. Дороті пригадалися сумні рядки псалма: «Зміни й занепад усюди бачу я». Вона сказала правду. Якась переміна сталася в її серці, і світ відтоді став здаватися біднішим і ніби порожнім. Минулої чи будь-якої іншої весни Дороті в такий день радісно й безтурботно дякувала б Господові за блакитне небо й за перші весняні квіти! А тепер для неї вже не існувало Бога, якому можна було б возносити хвалу, і ніщо — ні квіти, ні каміння, ні билинка трави — ніщо у цьому світі для неї вже не буде таким, як колись.

— Щось змінюється у твоїй свідомості, — повторила вона. — Я втратила віру, — раптом випалила, ніби соромлячись цих своїх слів.

— Що ти втратила? — перепитав містер Ворбертон, не дуже звиклий до таких церковних висловів.

— Віру. О, та ви знаєте, про що я! Кілька місяців тому ні з того ні з сього у мене в голові все перемінилося. Все, у що я досі вірила, раптом здалося таким безглуздим, смішним навіть. Бог і усе з Ним пов’язане — безсмертя, Рай і Пекло — усе зникло. Пощезло. І не те щоб я дійшла до цього шляхом якихось роздумів, це просто сталося. Схоже на те, як діти в один чудовий день без жодної на те причини раптом перестають вірити у фей. Я просто більше не могла вірити.

— Та ти ніколи й не вірила, — безтурботно мовив містер Ворбертон.

— Але я вірила, справді вірила! Я знаю, що ви завжди вважали, ніби це не так, що я тільки вдаю релігійність, бо мені соромно зізнатись у невір’ї. Але це не так. Я вірила у все це так само, як тепер вірю у те, що сиджу у цьому вагоні.

— Ні в що ти не вірила, бідолашна дитино! Як ти могла вірити у твоєму віці? Ти для цього надто розумна. Тебе з дитинства годували цими абсурдними віруваннями, і ти якимось дивом вмовляла себе все це ковтати. Вибудувала собі життєву модель — вибач за психологічну термінологію, — яка вимагала глибокої віри, і, природно, з часом усе це почало тебе гнітити. Правду кажучи, було видно неозброєним оком, що з тобою коїться. Думаю, якраз через це тобі й відібрало пам’ять.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Дороті, спантеличена цими його словами.

Містер Ворбертон спробував розтлумачити їй, що втрата пам’яті — це лише спосіб, у який її підсвідомість намагалася знайти вихід з глухого кута. Розум, пояснив він, і не таке може втнути, якщо його приперти до стінки. Дороті ніколи не чула ні про що подібне, тож спершу таке пояснення здалося їй дуже дивним. Однак, хвилинку подумавши, вона дійшла висновку, що, навіть якщо допустити саме такий розвиток подій, це не змінює суті.

— Не думаю, що це має якесь значення, — зрештою сказала вона.

— Та невже? Як на мене, це має величезне значення.

— Самі подумайте: якщо я втратила віру, то яка різниця, сталося це щойно чи багато років тому? Важливо лише те, що її більше немає, і мені тепер треба заново будувати своє життя.

— Тільки не кажи мені, що ти про це шкодуєш, — мовив містер Ворбертон. — Та це ж те саме, що шкодувати про вирізаний зоб. Звісно, я говорю як людина, яка тої віри взагалі не мала. Якщо щось і було, то я від цього безболісно вилікувався ще у віці дев’яти років. Було б тут про що шкодувати! Ти тільки згадай, на які жертви тобі доводилося йти заради віри! За чим ти сумуєш? За тим, щоб вставати о п’ятій ранку, аби піти до причастя на порожній шлунок?

— Я більше не вірю у такі ритуали, якщо це те, що ви маєте на увазі. І я визнаю, що дещо з церковних приписів позбавлене сенсу. Та річ у тім, що все те, у що я вірила, зникло, і мені нічим його замінити.

— Боже милостивий! Навіщо його чимось замінювати? Ти викинула з голови купу забобонного сміття, от і тішся. Чи тобі більше подобалося жити, тремтячи від страху перед пекельним полум’ям?

— Та як ви не розумієте? Усе довкола перемінилося, і сам світ раптом став таким порожнім.

— Порожнім? — вигукнув містер Ворбертон. — Як це порожнім? От ніколи не думав, що почую подібну дурницю від дівчини твого віку. Ніякий він не порожній, а навпаки — просто бездонний, хай йому біс. У цьому й біда. Сьогодні ми є, а завтра нас уже немає, і немає часу насолодитися усім, що нам дано.

— Але як ми можемо насолоджуватися життям, коли воно позбавлене сенсу?

— Боже правий! Навіщо тобі здався той сенс? Коли я їм свою вечерю, я роблю це не для того, щоб прославити Господа, а просто тому, що люблю поїсти. У світі повнісінько чудових речей: книжки, картини, вино, подорожі, друзі — усе, що тільки забажаєш. І я ніколи не бачив у всьому цьому якогось оcобливого сенсу, щоправда, і не надто його дошукувався. Ну чому просто не приймати життя таким, як воно є?

— Але ж...

Дороті замовкла. Вона вже бачила, що слова марні, містер Ворбертон не зрозуміє. Та і як йому зрозуміти, через що вона проходить, — як душа, зрощена в набожності, сахається й жахається світу, який раптом втратив усілякий сенс. У нього в голові не вкладеться навіть пантеїзм з його нікчемними банальностями. А думка про нікчемність та марність буття якщо й проскакувала в його мозку, то, мабуть, видавалася йому радше потішною. Та попри все це він був доволі проникливим. Він чудово усвідомлював практичні труднощі її теперішнього становища і врешті-решт перевів розмову у це русло.

— Я, звісно, розумію, що тобі буде непросто після повернення додому. Почуватимешся вовком в овечій шкурі, так би мовити. Парафіяльні клопоти, зустрічі у Спілці матерів, молитви біля ліжок вмираючих і все таке... такі обов’язки не назвеш приємними. Боїшся, що не витримаєш? У цьому проблема?

— О ні. Я навіть не думала про це. Робитиму все, як робила раніше. Я вже звикла. Окрім того татові потрібна моя допомога. На помічника грошей немає, а клопотів вистачає.

— Тоді у чому річ? Огидне власне лицемірство? Боїшся, що причасний хліб у горлі застрягне? На твоєму місці я б не переживав. Половина пасторських доньок по всій Англії страждають від того самого. Та й дев’ять з десяти пасторів, маю зауважити.

— Почасти і через це. Доведеться прикидатися. Ох, скільки ж доведеться прикидатися! Але і це ще не найгірше. Можливо, це навіть не має аж такого значення. Може, якщо лицемірства не уникнути, то краще вже такий тип лицемірства.

— Що це ще за «такий тип» лицемірства? Ти ж не хочеш сказати, що друга найкраща річ після віри — це вдавати віру?

— Так... Гадаю, саме це я і намагаюся сказати. Можливо, так краще — принаймні, не так егоїстично — вдавати, що віриш, навіть якщо насправді не віриш, аніж відкрито заявляти про своє невірство і тим самим підштовхувати до невірства інших.

— Моя люба Дороті, — сказав містер Ворбертон, — твій розум, ти вже вибач за відвертість, не зовсім здоровий. Ет, чорт забирай! Він не просто хворий, він уже загноївся. Те твоє християнське виховання нагородило тебе своєрідною психологічною гангреною. Говориш мені тут, що позбулася своїх безглуздих вірувань, якими тебе годували з пелюшок, а проте вибираєш такий спосіб життя, який без них не має сенсу. І ти думаєш, це розумно?

— Не знаю. Ні, мабуть, нерозумно. Але мені таке життя підходить, я до нього звикла.

— Ти, Дороті, — продовжив містер Ворбертон, — ніби вбираєш у себе найгірше, що тільки є в обох світах. Ладна дотримуватися засад християнства, відкидаючи при цьому концепцію раю. Здається мені, що якби всі перестали прикидатися, то виявилося б, що вас таких чимало блукає руїнами англіканства. Могли б навіть цілу секту створити, — задумливо додав він. — А що? «Англіканські атеїсти». Щоправда, це не так секта, до якої я хотів би належати.

Вони ще трохи подискутували, але ні до чого не договорилися. Правду кажучи, тема віри та сумнівів у своїй вірі була вище розуміння містера Ворбертона і наганяла на нього страшенну нудьгу. Такі дискусії для нього були радше приводом для богохульства. Зрештою, він змінив тему, облишивши спроби зрозуміти позицію Дороті.

— Ми сперечаємося про дурниці, — сказав він. — Ти нахапалася деяких депресивних ідей, але це нічого, переростеш. Християнство все-таки лікується. Я про інше хотів з тобою поговорити. Вислухай мене, будь ласка. Після восьми місяців мандрів ти нарешті повертаєшся додому, де, сама розумієш, на тебе чекатиме не надто теплий прийом. У тебе й до цього було важке життя — каторжне, я б навіть сказав, — а тепер, коли ти вже не така хороша дівчинка, як раніше, воно стане ще важчим. Так от, подумай добре, чи так уже необхідно тобі до нього повертатися?

— А який у мене вибір? Хіба знайти нову роботу. Іншого виходу я не бачу.

Містер Ворбертон, ледь схиливши набік голову, якось дивно подивився на Дороті.

— Власне кажучи, — сказав він дещо серйозніше, ніж зазвичай, — я міг би запропонувати тобі одну альтернативу.

— Знову вчителювати? Можливо, мені й справді слід податися у викладачки. Щось мені підказує, що рано чи пізно я все одно до цього повернуся.

— Ні. Я не зовсім про це.

Увесь цей час містер Ворбертон сидів у франтуватому крислатому капелюсі з сірого фетру, який прикривав його лисину. Тепер, одначе, він зняв цього капелюха й обережно поклав на порожнє місце поруч себе. Його голий череп, на якому збереглося лише кілька пасом світлого волосся біля вух, нагадував велетенську рожеву перлину. Дороті здивовано за цим спостерігала.

— Я знімаю свого капелюха, — сказав він, — щоб ти побачила мене у всій, так би мовити, некрасі. Для чого я це роблю, зрозумієш за хвилину. А тепер дозволь мені зробити тобі альтернативну пропозицію, яка не передбачатиме повернення до дівчаток-скаутів і Спілки матерів чи добровільного ув’язнення у темниці, яку видають за школу для дівчаток.

— Про що це ви? — спитала Дороті.

— Одне слово, ти... ти тільки не квапся з відповіддю; я визнаю, що знайдеться чимало очевидних заперечень, але... ти вийдеш за мене?

Дороті аж рот роззявила від здивування. І можливо, трохи зблідла. Поспіхом, майже інстинктивно, відсунулася від нього якомога далі, наскільки це дозволяв диван. Але містер Ворбертон навіть не поворухнувся. Натомість цілком спокійно продовжив:

— Ти ж знаєш, що Долорес (так звали колишню пасію містера Ворбертона) уже рік як пішла від мене?

— Але я не можу, не можу! — вигукнула Дороті. — Ви ж знаєте, що не можу! Я не... не така. Я думала, ви знали. Я ніколи не вийду заміж.

Містер Ворбертон проігнорував ці її слова.

— Згоден, — продовжував він з тією самою непохитною незворушністю, — я не входжу до списку перспективних женихів. Я старший за тебе. Ми обоє сьогодні викладаємо всі свої карти на стіл, тож відкрию тобі велику таємницю: мені сорок дев’ять. У мене троє дітей і паскудна репутація. Такий шлюб твій батько, м’яко кажучи, не схвалюватиме. І дохід у мене всього сім сотень на рік. Та все ж подумай над моєю пропозицією!

— Я не можу, ви ж знаєте, чому я не можу! — повторила Дороті.

Вона чомусь завжди вважала, що він «знає, чому вона не може», хоч вона ніколи йому чи будь-кому іншому цього не пояснювала. Цілком ймовірно, що, навіть якби вона спробувала усе пояснити, він би її не зрозумів. Містер Ворбертон говорив далі, ніби не чуючи її слів.

— Давай-но я запропоную тобі ділову угоду, — сказав він. — Звісно, я не мушу тобі казати, що вона набагато цінніша за попередню пропозицію. Я, як то кажуть, не створений для шлюбу і не став би просити тебе вийти за мене, якби мене в особливий спосіб до тебе не вабило. Але давай спершу розберемося з діловою стороною угоди. Тобі потрібен дім і засоби для існування; мені потрібна дружина, яка б тримала мене в шорах. Мені вже остогиділи жінки, з якими я промотав своє життя, — пробач, що доводиться їх згадувати, — і я вирішив, так би мовити, взятися за розум. Трохи запізно, мабуть, але краще пізно ніж ніколи. Окрім того, мені потрібен хтось, хто міг би доглядати за дітьми — за байстрюками, ну, ти знаєш. Я не очікую, що ти вважатимеш мене страшенно привабливим, — додав він, мимоволі провівши рукою по лисій маківці, — та, з другого боку, зі мною дуже легко поладнати. З аморальними людьми завжди чомусь легше знайти спільну мову. Та й тобі ця угода принесе чималу вигоду. Чому ти маєш до кінця життя розносити парафіяльний вісник і натирати ноги старим жінкам маззю від ревматизму? Ти будеш щасливішою, якщо вийдеш заміж, нехай і за чоловіка з лисиною та заплямованим минулим. У тебе було важке, гірке життя як для дівчини твого віку, та й майбутнє не виглядає надто радісним. Ти взагалі задумувалася, яке життя тебе чекатиме, якщо не вийдеш заміж?

— Не знаю. Так, трохи, — сказала Дороті.

Містер Ворбертон не розпускав рук і не ліз до неї зі своїми ніжностями, тож вона трохи заспокоїлася і відповідала на його запитання без колишньої паніки. Він дивився у вікно і провадив далі задумливим, незвично тихим голосом, таким тихим, що спершу вона заледве могла розібрати його слова за гуркотом поїзда. Та ось його голос став гучнішим, і в ньому з’явилися серйозні нотки, яких Дороті ніколи у містера Ворбертона не чула.

— Подумай, яким буде твоє майбутнє, — повторив він. — Таким самим, як і в кожної жінки твого класу, в якої немає ні чоловіка, ні грошей. Припустимо, твій батько проживе ще років з десять. За цей час він встигне спустити останній пенні. Бажання тринькати гроші, мабуть, триматиме його на цьому світі стільки, на скільки цих грошей вистачить, але не більше. І з кожним роком він ставатиме все немічнішим, дратівливішим, все нестерпнішим; ще більше тебе тиранитиме, даватиме все менше грошей і створюватиме все більше проблем з сусідами й торгівцями. А ти й далі вестимеш рабське, сповнене клопотів життя: ледве зводитимеш кінці з кінцями, тренуватимеш дівчат-скаутів, читатимеш романи у Спілці матерів, поліруватимеш підсвічники, випрошуватимеш гроші для органного фонду, виготовлятимеш ботфорти з обгорткового паперу для шкільних вистав, маневруватимеш між дрібними чварами та скандалами церковного курника. Рік за роком, влітку і взимку, їздитимеш на своєму велосипеді від одного смердючого котеджу до іншого, вділятимеш кожному по кілька пенні з храмової скарбнички для пожертв і повторюватимеш молитви, в які більше навіть не віриш. Сидітимеш на нескінченних богослужіннях, і з часом тебе почне нудити від їх монотонності та бездарності. З кожним роком твоє життя поволі тьмянішатиме, накопичуватиметься все більше тих дрібних доручень, якими завжди навантажують самотніх жінок. І не забувай, що тобі не завжди буде двадцять вісім. Увесь цей час ти будеш поволі згасати і в’янути, аж поки одного ранку подивишся у дзеркало й усвідомиш, що ти більше не молода дівчина, а худюща стара діва. Ти з цим, звісно, боротимешся. Збережеш юнацьку енергійність і манери — надовго збережеш, можливо, навіть занадто надовго. Знаєш той тип такої бадьорої — аж занадто бадьорої — уже немолодої жіночки, від якої тільки і чуєш, що «от і славно!» або «просто чудово!», і така вона молодчинка, і так цим пишається, що всіх від неї аж нудить? А як вона вправно грає у теніс, а яка з неї вміла майстриня для аматорських вистав, а з яким запалом тренує вона дівчат-скаутів, а як завзято об’їжджає парафію на своєму велосипеді, і жодне церковне зібрання без неї не обходиться. І весь час, рік за роком, вона продовжує бачити себе юною дівчиною, навіть не помічаючи, що всі вже нишком підсміюються з бідолашної, обділеної життям старої діви? Ось що на тебе чекає, ось на кого ти перетворишся, якщо не звернеш з цієї дороги. Інших варіантів немає, якщо не вийдеш заміж. Незаміжні жінки хиріють — хиріють, як аспідистри у темних вітальнях; і найбільший підступ тому, що вони цього навіть не помічають.

Дороті сиділа мовчки й заворожено слухала містера Ворбертона. Вона навіть не помітила, що він підвівся і тепер стояв, поклавши одну руку на двері купе, щоб втримати рівновагу в рухомому поїзді. Він ніби загіпнотизував її — не так своїм голосом, як картинами майбутнього, які так яскраво змалював перед нею. Він описав її життя, яким воно неминуче стане, з такою моторошною точністю, що Дороті здавалося, ніби вона й справді перенеслася на десять років уперед, у те гнітюче майбуття. Вона вже відчувала себе не молодою дівчиною, сповненою сил та енергії, а жалюгідною, змарнілою тридцятивосьмирічною незайманкою. Містер Ворбертон взяв її за руку, що безсило лежала на підлокітнику крісла, і Дороті навіть цього не помітила.

— Через десять років твій батько помре, — провадив він далі, — не залишивши тобі ані пенні, одні борги. Тобі буде майже сорок, без грошей, без професії, без шансу на заміжжя; ще одна неприкаяна пасторова донька, яких десятки тисяч по всій Англії. І що, думаєш, станеться далі? Доведеться тобі влаштуватися на роботу — на таку, куди беруть доньок священників. Гувернанткою, наприклад, або компаньйонкою обтяженої хворобами старої, яка розважатиметься тим, що придумуватиме нові способи тебе принизити. Або повернешся до викладання у школі; влаштуєшся вчителькою в якійсь занедбаній школі для дівчаток, де отримуватимеш сімдесят п’ять фунтів на рік і матимеш безкоштовне харчування, кожного серпня їздитимеш на два тижні до якогось приморського пансіону. І весь цей час в’янутимеш, марнітимеш, робитимешся все кістлявішою і кислішою на язик, аж поки не відлякаєш останніх друзів. А тому...

На цих словах він допоміг Дороті звестися на ноги. Вона не опиралася. Все ще перебувала під чарами його голосу. Її розум намагався осягнути перспективу майбутнього, яке не віщувало їй нічого хорошого і чия порожнеча уявлялася їй набагато чіткіше, ніж самому оповідачеві, і такий відчай охопив її, що, якби вона спромоглася вимовити бодай слово, то це було б «Так, я вийду за вас». Містер Ворбертон обережно обійняв її за плечі й притягнув трохи ближче до себе. Дороті навіть не поворухнулася. Лиш не зводила з нього затуманеного погляду. Коли його руки обвилися навколо неї, їй здалося, що вони захищають її, відгороджують від небезпек, відводять від краю бездонного провалля, де на неї не чекає нічого, крім злиднів, і повертають назад до світу, сповненого радощами й насолодами, обіцяючи безпеку та захист, затишний дім і гарний одяг, книжки і друзів, квіти, літні дні й мандрівки до далеких країв. Тож майже цілу хвилину розпусний товстий холостяк і худенька дівчина із задатками старої діви стояли обличчям один до одного, їхні погляди зустрілися, тіла через погойдування потяга майже торкалися, а хмари, телеграфні стовпи, чагарники з першими пуп’янками та зеленіючі поля, де вже колосилася молода пшениця, пропливали за вікном непомічені.

Містер Ворбертон притягнув Дороті ближче до себе й міцніше стиснув в обіймах. Чари враз розбилися на друзки. Примари злиденного життя та втечі від нього, які було скували її, раптом розвіялися, повернувши до вражаючої реальності. Дороті була в обіймах чоловіка — огрядного стариганя! Хвиля огиди й панічного жаху накотилася на неї, усередині все перевернулося. Грубе чоловіче тіло притискалося до неї, велике рожеве обличчя — все ще гладеньке, але старече в її очах, — поволі наближалося. Різкий чоловічий запах вдарив їй у ніздрі. Дороті відсахнулася. Волохаті стегна сатира! Вона почала шалено пручатися й звиватися у руках містера Ворбертона, хоч він і не особливо намагався її втримати, і вже за мить вирвалася з ненависних обіймів та впала на сидіння, бліда й тремтлива. Підвівши голову догори, вона подивилася на нього очима незнайомки, так їх спотворили страх та відраза.

Містер Ворбертон залишився стояти, розглядаючи її з виразом приреченого, мало не здивованого розчарування. Несхоже було, щоб він дуже засмутився. Трохи заспокоївшись, Дороті вирішила, що все, про що він тут говорив, було лише таким собі вивертом, вмілою маніпуляцією її почуттями, покликаною видурити в неї обіцянку вийти за нього. Підозрілим було також те, що все це він говорив надто спокійно, так ніби насправді йому було байдуже, погодиться вона вийти за нього чи ні. Не інакше як просто потішався. Цілком можливо, уся ця вистава була ще однією спробою звабити її.

Містер Ворбертон сів, але, на відміну від Дороті, зробив це повагом, акуратно розгладивши складки на штанях.

— Якщо збираєшся смикнути сигнальний шнур і зупинити поїзд, — м’яко сказав він, — не зайвим буде спершу переконатися, що в мене є при собі п’ять фунтів на штраф.

Після цього він майже відразу зробився таким самим, як і завжди, чи майже таким, наскільки це було можливо після такої сцени, і продовжив розмову без найменшого збентеження. Його відчуття сорому, якщо таке у нього взагалі було, згинуло багато років тому. Вірогідно, розчавлене у круговерті ницих любовних походеньок.

Дороті майже цілу годину було не по собі, але коли потяг прибув до Іпсвіча, де зупинявся на чверть години, вони заскочили до буфету випити чаю, і це допомогло зняти напруження. Останні двадцять миль дороги вони розмовляли вже як старі добрі друзі. Містер Ворбертон більше не згадував про свою пропозицію, але коли потяг наблизився до Кнайп-Гілл, знову, цього разу вже не з такою серйозністю, заговорив про майбутнє Дороті.

— То ти твердо вирішила повернутися до парафіяльної роботи? — запитав він. — До щоденних обходів і звичних клопотів? Разом з ревматизмом місіс Пайсер і мозольними пластирями місіс Левін? І тебе не гнітить така перспектива?

— Сама не знаю, часом гнітить. Але сподіваюся, що, коли повернуся до роботи, все налагодиться. Пригадаються старі звички.

— І ти справді думаєш, що зможеш роками прикидатися, вдаючи доброчесність? Бо до цього все зводиться. Не боїшся, що шило проткне мішок? Певна, що одного дня не спіймаєш себе на тому, що навчаєш дітей у недільній школі проказувати «Отче наш» задом наперед або ж на зібранні «Спілки матерів» замість Джин Страттон-Портер читаєш поважним матронам п’ятнадцятий розділ Гіббона[92]?

— Це навряд чи. Я справді думаю, що така робота, навіть якщо вона й вимагає від тебе проказувати молитви, в які більше не віриш, і навчати дітей того, що вважаєш не надто правдивим, — навіть така робота по-своєму корисна.

— Корисна? — з огидою в голосі перепитав містер Ворбертон. — Як же ти полюбляєш це депресивне словечко — «корисний». Гіпертрофоване почуття обов’язку — ось твій діагноз. Як на мене, то людині бодай з грамом здорового глузду хочеться отримати трохи задоволення від життя, поки ще може.

— Це вже просто гедонізм[93], — заперечила Дороті.

— Люба дитино, а назви-но мені життєву філософію, яка не заснована на гедонізмі. Твої паразитичні християнські святі — чи не найбільші гедоністи серед нас усіх. Вони націлилися на вічне блаженство, тоді як ми, бідолашні грішники, сподіваємося урвати собі лишень кілька приємних років. Зрештою, усі ми шукаємо насолоди, от тільки деякі люди приймають її у такій збоченій формі. Твоє поняття радості, схоже, включає масажування ніг місіс Пайсер.

— Це не зовсім так, але... Ох! Не знаю, як пояснити!

Дороті хотіла сказати, що, хоч і втратила віру, сама вона не змінилася, не могла змінитися, не хотіла змінюватися, руйнувати духовне підґрунтя свого розуму; що її світогляд, який здавався тепер порожнім і позбавленим сенсу, все ж був християнським світоглядом; що християнський спосіб життя був для неї найприроднішим. Але вона не вміла це висловити і боялася, що, якщо спробує, то тільки спровокує містера Ворбертона на насмішки. Тому непереконливо підсумувала:

— Мені чомусь здається, що краще продовжувати жити, як раніше.

— Точнісінько так само, як раніше? Увесь набір? Дівчатка-скаути, «Спілка матерів», «Промінь надії», «Товариство сімейного щастя», парафіяльні обходи, недільна школа, причастя двічі на тиждень, кілька сотень псалмів, григоріанський хоровий спів? Упевнена, що зможеш?

Дороті мимоволі всміхнулася:

— Ніякого григоріанського хорового співу. Тато цього не любить.

— І ти думаєш, що, окрім як у думках, твоє життя зовсім не зміниться, буде достоту таким самим, як і до втрати віри? Жодної зміни у звичках?

Дороті замислилася. Звісно, певні зміни у звичках таки будуть, але більшість із них пройдуть для інших непоміченими. Пригадалася її дисциплінарна шпилька. Та завжди була її маленькою таємницею, тож Дороті вирішила і зараз про неї не розповідати.

— Що ж, — врешті сказала вона, — гадаю, під час святого причастя тепер я стоятиму навколішки праворуч від міс Мейфілл, а не ліворуч.

2

Минув тиждень.

Дороті виїхала на пагорб і підкотила велосипед до хвіртки пасторату. Стояв безхмарний холодний вечір, й удалині сонце поволі котилося за видноколо на тлі зеленкуватого неба. Дороті помітила, що ясен біля хвіртки зацвів, укрившись грудочками темно-червоного цвіту, що були схожими на ранки із закипілою кров’ю.

Як же вона втомилася! Перший тиждень після повернення видався дуже напруженим: довелося відвідати всіх парафіянок зі списку і спробувати якось привести до ладу церковні справи. За час її відсутності всюди запанував страшенний безлад. Церква була геть занедбаною. Дороті майже весь день провела зі щіткою та мітлою й совком у руках, відчищаючи від бруду кожнісінький закуток; вона й досі здригалася від згадки про купки мишачого посліду, які знайшла за органом. (Приманив мишей до церкви Джорджі Фрю, хлопчина, що роздував органні міхи: він узяв собі за звичку приносити до церкви пакетики з печивом і їсти його під час проповідей.) Церковними спільнотами ніхто не займався, і в результаті «Промінь надії» й «Товариство сімейного щастя» розпалися, відвідуваність недільної школи знизилася наполовину, а у «Спілці матерів» йшла міжусобна війна, що розгорілася через якесь безтактне зауваження міс Фут. Дзвіниця була в жалюгідному стані. Парафіяльний вісник розвозили нерегулярно, і гроші за нього ніхто не збирав. У рахунках жодного з церковних фондів не було ніякісінького ладу, а дев’ятнадцять шилінгів узагалі невідомо куди запропастилися. Навіть у парафіяльному реєстрі примудрилися наплутати, і так далі, ad infinitum[94]. Пастор пустив усе на самоплин.

Дороті була по вуха в роботі, відколи переступила поріг рідного дому. Як не дивно, вона доволі швидко взяла колишній темп. Здавалося, ніби її не було всього лише день. Тепер, коли скандал уже влігся, її повернення до Кнайп-Гілл ні в кого не викликало особливого інтересу. Деякі жінки з її списку, особливо місіс Пайсер, були щиро раді її бачити, а Віктор Стоун попервах виглядав трохи присоромленим через те, що спочатку повірив був місіс Семпрілл, але дуже скоро про це забув і взявся розповідати Дороті про свій останній тріумф на сторінках «Життя церкви». Леді з кавової гвардії, звісно, перепиняли Дороті на вулиці й починали щебетати: «Моя люба, ми страшенно раді вас знову бачити! Вас так довго не було! І знаєте, дорогенька, було так неприємно, коли та жахлива наклепниця ходила по місту й розповідала про вас ті байки. Сподіваюся, ви знаєте, любонько, що — за всіх ручатися не можу — але я не повірила жодному її слову...» І так далі, і тому подібне. Але ніхто не ставив нетактовних запитань, яких вона так боялася. Майже всіх задовольняло пояснення «викладала у школі під Лондоном», і ніхто не став навіть цікавитися назвою тієї школи. Дороті збагнула, що їй ніколи нікому не доведеться зізнаватися, що вона спала на Трафальгарській площі чи була заарештована за жебрацтво. Річ у тім, що люди, які живуть у маленьких містечках, мають лишень приблизне уявлення про все, що відбувається далі ніж за десять миль від їхньої хвіртки. Світ за межами цього кола — terra incognita[95], землі, населені, певно, одними драконами та людожерами, але не особливо цікаві.

Навіть батько зустрів її так, ніби вона всього лиш їздила кудись на вихідні. Коли вона зайшла, він був у кабінеті, задумливо курив люльку перед підлоговим годинником, циферблат якого, розбитий незграбною служницею чотири місяці тому, досі очікував ремонту. Коли Дороті стала на порозі кімнати, він вийняв люльку з рота і неуважливо, по-старечому, засунув її до кишені. «Як же він постарів», — подумала Дороті.

— Приїхала нарешті, — сказав він. — Як добралася?

Дороті обвила руками його шию, торкнувшись губами сріблисто-блідої щоки. Коли вона відсторонилася, він поплескав її по плечу з трішечки більшою ніжністю, ніж зазвичай.

— Чого це ти надумала тікати з дому? — спитав.

— Я ж вам казала, тату... я втратила пам’ять.

— Гм, — сказав пастор, і Дороті побачила, що він їй не вірить, ніколи не повірить, і в майбутньому, коли він буде не в такому добродушному настрої, ще не раз їй це згадає. — Що ж, — додав він, — віднеси валізи нагору, а тоді візьмеш свою друкарську машинку і надрукуєш мені проповідь, добре?

У місті майже нічого нового. «Стара чайна крамниця» розросталася, ще більше спотворюючи Головну вулицю. Ревматизм місіс Пайсер трохи відступив (поза сумнівом, завдяки дягелевому чаю), але містер Пайсер «ходив до лікаря», і вони боялися, що в нього каміння у сечовому міхурі. Містер Бліфіл-Гордон тепер засідав у парламенті, слухняно протираючи штани на задніх лавах консервативної партії. Старий містер Тумз помер незадовго після Різдва, міс Фут взяла собі сімох його котів і доклала воістину героїчних зусиль, щоб прилаштувати решту. Ів Твісс, небога містера Твісса, продавця залізних виробів, народила позашлюбну дитину, але та померла. Проггетт перекопав і трохи засіяв город, і вже прокльовувалися боби та горошок. Після «кредитного страйку» знову почали накопичуватися магазинні борги, і рахунок Каргіллу вже виріс до шести фунтів. Віктор Стоун вів полеміку з професором Култоном у «Житті церкви» стосовно Святої інквізиції і завдав йому нищівного удару. Еллен усю зиму діймала екзема. Вальф Бліфіл-Гордон опублікував два вірші у «Лондон Мерк’юрі».

Дороті зайшла до теплиці. Її чекала сила-силенна роботи — потрібно було виготовити костюми для шкільної процесії до дня Святого Юрія, яка мала відбутися на підтримку органного фонду. За останні вісім місяців за орган не було заплачено ані пенні, і, можливо, навіть на краще, що пастор просто викидав листи від виробників, не відкриваючи, бо їхній тон ставав усе більш сатанинським. Дороті сушила собі голову над тим, де ж роздобути грошей, і врешті зупинилася на історичній процесії, яка б охоплювала визначні постаті від Юлія Цезаря до герцога Веллінгтона[96]. Вона розраховувала зібрати два фунти, а якщо пощастить і погода буде гарна, то, може, й цілих три!

Дороті озирнулася. Вона сюди ще не заходила, відколи повернулася, але, схоже, тут нічого не чіпали з часу її зникнення. Усе було достоту таким, яким вона його залишила, от тільки вкрилося товстим шаром пилу. Її швейна машинка досі стояла на столі посеред нагромадження клаптів тканини, аркушів брунатного паперу, котушок з нитками і баночок з фарбою, і хоч голка й поржавіла, крізь неї досі була протягнута нитка. І, звісно ж, ботфорти! Ті самі, які вона робила того вечора, коли втратила пам’ять. Дороті взяла один із них і повертіла в руках. Щось ворухнулось у серці. Кажіть що хочете, але то були добрі ботфорти! Шкода, що так і не згодилися! Та, можливо, вона зможе використати їх у процесії. Наприклад, для Карла II, чи ні, краще для Олівера Кромвеля: з Кромвелем не треба морочитися з перукою.

Дороті запалила гасову плитку, знайшла свої ножиці, взяла два аркуші обгорткового паперу і заходилася біля роботи. Треба було виготовити цілу купу костюмів. Краще почати з нагрудника Юлія Цезаря, вирішила вона. З клятими обладунками завжди якісь проблеми! Як виглядали обладунки римських солдатів? Дороті напружила пам’ять і пригадала статую якогось ідеалізованого імператора з кучерявою борідкою, яка стояла у Римській залі Британського музею. За допомогою клею та брунатного паперу можна виготовити каркас, а потім поперек нього наклеїти смужки паперу і все це посріблити. Дякувати Богу, шолома не треба! Юлій Цезар завжди носив лавровий вінок — певно, теж прикривав лисину, як містер Ворбертон. А як щодо наколінників? За часів Юлія Цезаря носили наколінники? А взуття? Каліги — це чоботи чи сандалі?

За кілька хвилин Дороті спинилася, поклавши ножиці на коліна. У голову знову прокралася думка, яка, немов привид, весь тиждень переслідувала її, гризла кожну вільну хвилину. От і тепер повернулася, відволікаючи від роботи. То була думка про те, що містер Ворбертон сказав їй у потязі, — яким віднині буде її життя, без чоловіка і без грошей.

Хвилював її не зовнішній аспект майбутнього. Його вона уявляла доволі чітко. Ще років десять безплатно виконуватиме обов’язки вікарія, а тоді повернеться до викладання у школі. Зовсім не обов’язково у такій, як у місіс Кріві. Поза сумнівом, вона зможе підшукати собі щось хоч трохи ліпше — не таке задрипане місце, щоб не так сильно нагадувало тюрму; а може, випаде навчати дітей у ще похмурішій дірі, де ще більша каторга. У будь-якому випадку вона приречена на таку саму долю, що й усі самотні жінки на безгрошів’ї. «Старі діви Старої Англії», як хтось їх назвав. Дороті двадцять вісім — саме час поповнити їхні ряди.

Але це не важливо, геть не важливо! Чого ніколи не вбити в голову всяким ворбертонам світу цього, хоч тисячу років їм про це тороч, так це те, що зовнішні негаразди, як-от бідність чи важка праця, чи навіть самотність, самі по собі не важливі. Важливо те, що відбувається у твоєму серці. Лише на одну лиху мить злякалася вона бідності — у потязі з містером Ворбертоном. Але мить слабкості минула. Не через це варто їй хвилюватися, не через це мусить вона загартовувати свою волю й перебудовувати свій розум.

Ні, не через це, а через дещо набагато фундаментальніше — через мертвотну порожнечу, яку вона раптом розгледіла у самій суті речей. Дороті думала про те, як усього лиш рік тому сиділа вона на цьому самому стільці з цими самими ножицями в руках, роблячи майже те саме, що й зараз; але тоді і зараз — ніби дві різні людини. Куди поділася та доброзичлива кумедна дівчина, яка в екстазі молилася, вдихаючи літні пахощі поля, і колола собі руку шпилькою за святотатські думки? А де всі ми, минулорічні? Та все ж — і в цьому якраз і лихо — вона і є тією самою дівчиною. Переконання змінюються, думки змінюються, але є якась сокровенна частина душі, яка не міняється. Віра зникає, але потреба у вірі залишається.

А якщо у вас є віра, то все решта не має значення. Як щось може вас злякати чи вибити з колії, якщо у світі є вища мета, яку ви розумієте і якій можете служити? Все життя осяяне її світлом. У вашому житті немає місця ні душевній втомі, ні сумнівам, ні відчуттю марності буття, ні бодлерівській хандрі, що підстерігає вас у години байдикування. Кожна ваша дія важлива, кожна мить освячена, вірою вплетена у візерунок на полотні вічної радості.

Дороті задумалася про природу життя. Виходиш з утроби матері, проживаєш шістдесят чи сімдесят років, а тоді помираєш і зотліваєш у землі. І кожна мить твого життя, не відкуплена вищою метою, наповнена сірістю, спустошенням, яке не описати словами, але яке відлунює гострим болем у серці. Якщо могила насправді є останньою зупинкою на життєвому шляху, то життя — річ моторошна й потворна. І з цим не посперечаєшся. Подумайте про життя таке, як воно є, уявіть це життя в подробицях, а тоді скажіть собі, що за всім цим нічого не стоїть, що у всьому цьому немає жодної вищої мети, немає жодного іншого призначення, окрім могили. Тільки невігласи й самодури, а ще ті, кому пощастило прожити винятково вдале життя, не здригнуться від цієї думки.

Дороті засовалася на стільці. Та зрештою мусить же бути якийсь сенс, якась мета у всьому цьому! Світ не може бути випадковістю. Усе, що відбувається, має причину, а відповідно, і мету. Якщо ти існуєш, то тебе створив Бог, а раз Він дав тобі свідомість, то, отже, Він і сам свідомий. Руки нездари-творця не зліплять геніального творіння. Він створив тебе і Він уб’є тебе заради Своєї мети. І мета ця незбагненна. Така вже природа речей, що цієї мети людині не пізнати, і хтозна, може, якби ми й пізнали її, то відкинули б. Можливо, твоє життя і смерть — лиш одна нотка у вічному оркестрі, який грає задля Його розваги? І, скажімо, тобі не подобається мелодія, що тоді? Дороті пригадався той огидний, позбавлений священничого сану церковник на Трафальгарській площі. Чи справді він сказав ті слова, чи вони їй просто наснилися? «А тому з демонами та архидемонами і всім воїнством пекельним...» Які дурниці! Навіть той факт, що тобі не подобається мелодія, уже є частиною мелодії.

Дороті билася над проблемою, яка, схоже, не мала вирішення. Вона чітко бачила, що заміни вірі немає. Тут не зарадять ні язичницьке поклоніння життю як самодостатній силі, ні веселі обряди пантеїстів, ні псевдорелігія «прогресу» з візіями сяючих утопій та мурашників зі сталі й бетону. Тут або все, або нічого. Або земне життя є підготовкою до чогось більшого та вічного, або воно безглузде, темне й моторошне.

Дороті здригнулася. Вона забула налити у каструльку води, тож клей почав пригорати до дна і шипіти. Дороті схопила посудину, побігла до умивальника й налила води, а тоді повернулася назад і знову поставила її на гасову плитку. «Я просто мушу закінчити цей нагрудник до вечері!» — затялася вона. Після Юлія Цезаря настане черга Вільгельма Завойовника. А там ще більше обладунків! Незабаром треба буде піти на кухню нагадати Еллен, щоб поставила варити картоплю: у них на вечерю картопля і тюфтелі з яловичини. А потім не забути написати «пам’ятку» на завтра. Дороті виготовила дві половинки нагрудника, вирізала дірки для рук та шиї, а тоді знову спинилася.

До чого вона там додумалася? Якщо смерть — кінець усього, то надії немає і ніщо не має значення. І що тоді?

Поки бігала до умивальника й набирала води, хід її думок змінився. Дороті спіймала себе на тому, що дозволила собі надто глибоко зануритися в жалощі до самої себе. Скільки галасу, а через що? Можна подумати, вона одна на всьому світі проходить через щось подібне! Та є тисячі, мільйони таких самих, як вона, — людей, які втратили віру, але не втратили потреби у вірі. «Половина пасторських доньок по всій Англії», — так сказав містер Ворбертон. Цілком можливо, що він має слушність. І не лише доньки пасторів, але й багато інших: ті, що злягли від хвороби, нидіють на самоті, збилися на манівці й не можуть віднайти себе чи знемагають під тягарем земних проблем, — усі ті, хто потребують цілющої сили віри, але не мають з чого її зачерпнути. Може, навіть черниці у монастирях, миючи підлогу й співаючи «Радуйся, Маріє», насправді не вірять.

Яка ж це легкодухість — шкодувати за втраченою розрадою, хоч і всім серцем відчуваєш, наскільки вона облудна!

Та все ж!..

Дороті відклала ножиці. Майже несвідомо, ніби рідні стіни хоч і не воскресили віри, зате пробудили старі благочестиві звички, вона стала навколішки на підлогу біля стільця. Затулила обличчя руками. І почала молитися.

— Господи, я вірую, допоможи моєму невірству. Господи, я вірую, допоможи моєму невірству.

Марно, усе марно. Не встигли слова злетіти з її вуст, а вона вже знала, що це не допоможе, і засоромилася свого пориву. Дороті підвела голову. У ніздрі просочився теплий їдкий запах, трохи забутий за вісім місяців, але все одно такий знайомий, — запах клею. Вода у клеєварці шумно булькотіла. Дороті підвелася і попробувала ручку щіточки. Клей розмокав, за п’ять хвилин буде готовий.

Підлоговий годинник у батьковому кабінеті пробив шосту. Дороті здригнулася від несподіванки. Вона згаяла цілих двадцять хвилин! Сумління боляче кольнуло її, так що всі ті питання, що мордували її хвилину тому, вилетіли у неї з голови. «Це ще що за дурниці?» — дорікнула вона собі, і на мить усі її проблеми й справді перетворилися на дурниці. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! — напучувала вона себе. — Хоч кров з носа, але до вечері мусите доробити цей нагрудник». Дороті сіла, набрала повний рот шпильок і почала скріплювати дві половини нагрудника докупи, щоб, коли клей розм’якне, вся конструкція була вже готова.

Дороті цього не знала, але запах клею і був відповіддю на її молитву. Навіть не здогадувалася, що рішення її проблеми якраз і полягало в тому, щоб прийняти той факт, що рішення немає. Адже коли всі твої думки поглинуті роботою, її загальна мета стирається й стає неважливою. Якщо ти зайнятий тим, що тобі вдається якнайкраще і що приносить користь, то між вірою і невірством дуже невелика різниця. Сама цього не усвідомлюючи, Дороті вже стала на шлях зцілення. Можливо, колись вона це збагне і нарешті віднайде спокій.

Ще хвилина-дві, і клей буде готовий. Увіткнувши в нагрудник останню шпильку, Дороті почала подумки малювати ескізи наступних костюмів. Після Вільгельма Завойовника (у його дні носили кольчугу?) йшов Робін Гуд (для нього треба зелену куртку, лук та стріли), далі Томас Бекет[97] у ризі та митрі, фреза королеви Єлизавети і трикутна шапочка герцога Веллінгтона. О пів на сьому треба піти перевірити, чи вариться картопля. А ще ж «пам’ятку» на наступний день написати. Завтра середа, а отже, треба не забути накрутити будильник на пів на шосту. Дороті взяла клаптик паперу і почала писати свою «пам’ятку»:

«7:00 — СП.

Місіс Дж. — дитина наступ, місяця. Провідати.

Сніданок: бекон».

Зупинилася, задумавшись про наступні пункти. «Місіс Дж.» — це місіс Джеветт, дружина коваля; вона іноді приходить до церкви запричаститися після того, як народить чергову дитину, але тільки якщо її заздалегідь тактовно вмовити. «Треба ще занести місіс Фрю знеболюючі пастилки, — думала Дороті, — і заодно можна поговорити з Джорджі, щоб він більше не їв печива під час проповідей». Вона додала до списку місіс Фрю. Так, а тепер завтрашній ланч-обід. Ми просто мусимо бодай щось заплатити Каргіллу! Завтра ж іще чаювання у Спілці матерів, а вони вже закінчили книжку, яку їм читала міс Фут. За що ж узятися далі? З їхньої улюблениці Джин Страттон-Портер, здається, вже все перечитали. Може, спробувати Ворвіка Діпінга? Що б це не було щось занадто інтелектуальне. А ще обов’язково попросити Проггетта, щоб приніс саджанці капусти.

Клей розтанув. Дороті взяла два аркуші коричневого паперу й порізала їх на тонесенькі смужки, а тоді вправно — треба було пильнувати, щоб не придавити нагрудник, адже той мав бути випуклим, — почала наклеювати їх по горизонталі, спереду і ззаду. Нагрудник міцнішав на очах. Зміцнивши форму з усіх боків, поставила її, щоб подивитися на результат. А непогано вийшло! Ще один шар — і буде як справжній. Процесія просто мусить пройти на ура! Шкода, що нема в кого позичити коня, щоб Боудіка їхала на своїй колісниці. Якби їм вдалося зробити гарну колісницю з серпами на колесах, то вони могли б зібрати і п’ять фунтів. А Хенгіст і Хорса[98]? Ремені навхрест і крилаті шоломи. Дороті порізала на смужки ще два аркуші брунатного паперу і взяла нагрудник, щоб наклеїти останній шар. Проблеми віри та невірства забулися. Починало сутеніти, але Дороті не хотіла відволікатися, навіть щоб запалити лампу. Швидко наклеювала смужку за смужкою, поринувши в роботу з молитовною зосередженістю, вдихаючи різкий запах клеєварки.