Донька пастора

1

Дороті була несправедлива, коли вирішила, що батько ладен дати їй померти з голоду на вулиці. Насправді він доклав певних зусиль, щоб зв’язатися з нею, хоч і діяв не напряму, і від його старань було мало користі.

Коли він тільки дізнався про зникнення Дороті, його затопив гнів, просто гнів і нічого більше. Десь близько восьмої ранку, коли він гадав, що ж сталося з його водою для бриття, до спальні увійшла Еллен і непевним голосом, у якому бриніли панічні нотки, повідомила:

— Сер, міс Дороті нема у будинку. Я ніде не можу її знайти!

— Що? — не зрозумів пастор.

— Її немає в будинку, сер! І не схоже на те, щоб у її ліжку спали. Мені здається, її взагалі немає, сер!

— Узагалі немає?! — вигукнув пастор, трохи підводячись на ліжку. — Як це «взагалі немає»?

— Ох, сер, мені здається, вона втекла з дому, сер!

— Втекла з дому?! О такій порі? А як же мій сніданок?

Тимчасом як пастор спускався донизу — неголений, адже води він так і не дочекався, — Еллен уже гайнула до міста, щоб порозпитувати про Дороті, проте безуспішно. Минула година, а служниця все не поверталася. Тоді сталося дещо жахливе й безпрецедентне — дещо таке, що цей білий світ пам’ятатиме ще довго! — пасторові довелося самому готувати собі сніданок. Так, самому морочитися із закіптюженим чайником і тоненькими шматками данського бекону — власними священними руками.

Після такого, звісно, пасторове серце ще більше озлобилося проти Дороті. Решту дня він був надто заклопотаний, лютуючи через несвоєчасні трапези, щоб замислитися над тим, чому вона зникла і чи з нею часом не трапилося якоїсь біди. Він знав лише те, що нестерпне дівчисько (він кілька разів повторяв це «нестерпне дівчисько» і ледве стримувався, щоб не сказати чогось гіршого) взяла і зникла, перевернувши розмірене життя цього дому догори дриґом. Однак, наступного дня питання стало гостріше, адже місіс Семпрілл почала повсюди поширювати свою історію про втечу двох коханців. Звісно, пастор усе гаряче заперечував, але, правду кажучи, в його душу закралася підозра, що все це таки може виявитися правдою. Згодом він вирішив, що Дороті цілком здатна на щось подібне. Зрештою, на що завгодно була здатна дівчина, яка так раптово покинула отчий дім, холоднокровно залишивши батька без сніданку.

Через два дні про цю пригоду прознали газети, і до Кнайп-Гілл приїхав надокучливий молодий репортер та почав про все розпитувати. Пастор навідріз відмовився давати будь-які інтерв’ю, чим тільки погіршив ситуацію, адже таким чином до друку надійшла лише версія місіс Семпрілл. Кілька тижнів, поки газети не втомилися від Дороті і не проміняли її на історію про плезіозавра, якого нібито бачили в гирлі Темзи, пастор купався в променях лихої слави. Щоразу, як він розгортав газету, у вічі одразу впадали кричущі заголовки на кшталт «Пасторова донька. Нові подробиці» чи «Пасторова донька у Відні? Дівчину помітили у низькосортному кабаре». І нарешті у недільній «Замковій щілині» вийшла стаття, що починалася так: «У Саффолку, в будинку пастора, сидить пригноблений старий чоловік, витріщаючись на стіну порожніми очима...», яка була настільки огидною, що пастор навіть звернувся до свого адвоката, аби подати на газету в суд за наклеп. Однак адвокат відрадив його від цього кроку: мовляв, навіть якщо суд задовольнить його позов, це у будь-якому разі тільки підігріє інтерес преси до його історії. Тож пастор нічого не робив, і його гнів на Дороті, яка так його зганьбила, тільки посилювався, аж поки про прощення, здавалося, можна було забути.

Опісля надійшли три листи від Дороті, в яких вона пояснювала, що саме сталося. Пастор, звісно, не повірив, що донька втратила пам’ять. Що це ще за безглузда відмовка? Він радше схилявся до думки, що Дороті або насправді втекла з містером Ворбертоном, або ж в результаті схожої витівки опинилася в Кенті без гроша в кишені; хай там як, а вердикт було винесено остаточно, й оскарженню він не підлягав: Дороті сама винна у всіх своїх нещастях. Пастор все-таки написав листа, але не Дороті, а своєму кузенові Тому, баронету. Для чоловіка шляхетного виховання цілком природно у разі скрути звертатися по допомогу до багатих родичів. За останні п’ятнадцять років вони з кузеном не обмінялися жодним словом, відколи посварилися через нікчемний борг у п’ятдесят фунтів. Та все ж пастор писав доволі впевнено, просячи сера Томаса у разі можливості зв’язатися з Дороті і підшукати їй якусь роботу в Лондоні. Після всього, що сталося, не могло бути навіть мови про повернення до Кнайп-Гілл.

Невдовзі після цього від Дороті прийшли ще два сповнені відчаю листи, в яких вона писала, що помре з голоду, якщо батько не надішле їй трохи грошей. Пастор захвилювався. Він раптом усвідомив, вперше за все своє життя серйозно задумавшись над такою можливістю, що без грошей на людину справді може чекати голодна смерть. Отож, після довгих роздумів, які тривали замалим не тиждень, він продав акції на суму десять фунтів і надіслав чек своєму кузенові, щоб той передав його Дороті, коли вона з’явиться. Тим часом пастор також написав прохолодного листа самій Дороті, мовляв, нехай вона звернеться по допомогу до сера Томаса Хейра. Однак минуло ще кілька днів, перш ніж пастор його відправив, оскільки його турбувала необхідність адресувати листа на фальшиве ім’я «Еллен Міллборо» — пастор підозрював, що це не зовсім законно, — і, як виявилося, він зволікав надто довго. Коли лист прибув до «Мері», Дороті вже була на вулиці.

Сер Томас Хейр був шістдесятип’ятирічним вдівцем і добродушним бовдуром з тупуватим рожевим обличчям та підкрученими вусами. Одягався він незмінно у картате пальто і котелок із загнутими догори крисами, які були страшенно елегантними, але вже чотири десятиліття як вийшли з моди. На перший погляд він справляв враження чоловіка, який уміло замаскувався під кавалерійського майора дев’яностих, тож на нього неможливо було довго дивитися, щоб вам на думку не спали традиційна англійська страва «кісточки з прянощами», дзеленчання дзвіночків на двоколісних екіпажах, спортивна газета «Пінк-ан» у розквіт своєї популярности і Лотті Коллінз з її піснею «Тарара-БУУМ-дей». Однак найприкметнішою його рисою була безмежна плутанина в голові. Він був одним із тих людей, які постійно повторюють «Хіба ви не знаєте?» та «Що-що?» і губляться посеред речення. Коли він потрапляв у халепу чи почувався розгублений, його вуса, здавалося, ставали дибки, від чого він робився схожим на незлобливу, але страшенно безголову креветку.

Сер Томас не мав особливого бажання допомагати своїм кузенам: він ніколи вживу не бачив Дороті, а її батька зараховував до категорії злиденних родичів, яким постійно щось від нього треба. До того ж йому вже в печінках сиділа вся ця історія з «пасторовою донькою». За неприємним збігом обставин у них з Дороті було однакове прізвище, у зв’язку з чим останні два тижні були для баронета нестерпною мукою, і якщо дівчину не приструнити, він побоювався ще більших та серйозніших скандалів. Тому перед своїм від’їздом з Лондона (сер Томас їхав полювати на фазанів) він покликав на воєнну нараду свого дворецького, який також був його довіреною особою та мудрим порадником.

— Послухай-но, Бліте, от же напасть, — почав сер Томас, надувшись, немов креветка (Блітом звали дворецького). — Ти, певно, бачив усі ці статейки в газетах? Про «пасторову доньку»? Мою непутящу небогу?

Бліт був маленьким чоловічком з гострими рисами обличчя і голосом, який ніколи не піднімався вище шепоту. Він був таким тихим, яким тільки може бути голос, не ставши безгучним. Щоб зрозуміти, що сказав Бліт, потрібно було нашорошувати вуха й уважно спостерігати за його губами. Зараз ці губи повідомляли, що Дороті доводиться серу Томасу не племінницею, а кузиною.

— Кузина, кажеш? — перепитав сер Томас. — Твоя правда, кузина! Одне слово, Бліте, що я хочу тобі сказати... Мені здається, нам треба виловити те кляте дівчисько і десь замкнути. Розумієш? Час її розшукати, доки вона ще чогось не вчудила. Здається, вона зараз ошивається десь у Лондоні. Як би нам натрапити на її слід? Залучити поліцію? Звернутися до приватного детектива? Як думаєш, її можна розшукати?

Губи Бліта висловили несхвалення. Схоже, він вважав, що Дороті можна вистежити і без поліції, уникнувши небажаного розголосу.

— От і славно! — зрадів сер Томас. — Берися до роботи. Можеш не шкодувати грошей. Та я навіть і п’ятдесят фунтів готовий заплатити, аби лише більше ніколи не зринала вся ця історія з «пасторовою донькою». І ради Бога, Бліте, — додав він, понизивши голос, — коли ця дівка потрапить тобі до рук, ти вже не спускай з неї очей. Веди її сюди і роби що хочеш, але не випускай з будинку. Зрозумів? Замкни десь, поки я не повернуся. Інакше одному Богові відомо, що вона іще витворить.

Звісно, сер Томас ніколи не бачив Дороті, тож його можна вибачити за те, що своє уявлення про неї він сформував виключно на підставі того, що писали про неї газети.

Блітові знадобилося близько тижня, щоб розшукати Дороті. Того ранку, коли вона вийшла з Поліцейського суду (її оштрафували на шість шилінгів і, оскільки виплатити штраф їй було нічим, затримали на дванадцять годин; місіс МакЕллігот, як затятій порушниці, дали сім діб), до неї підійшов Бліт, підняв свого капелюха на чверть дюйма на знак привітання і безгучно поцікавився, чи вона не міс Дороті Хейр. З другої спроби Дороті нарешті зрозуміла, що він від неї хоче, і зізналася, що так, це вона. Після чого Бліт пояснив, що його послав її кузен, який щиро прагне їй допомогти, а тому вона мусить негайно піти з ним.

Дороті пішла з ним без зайвих слів. Дивно, звісно, що кузен раптом зацікавився нею, але не дивніше, ніж усе те, що відбувалося з нею останнім часом. Автобусом вони доїхали до Гайд-Парк-корнер (Бліт заплатив за квитки), а тоді пішки пройшли до величезного розкішного маєтку із зачиненими віконницями, що стояв якраз на межі між Найтсбридж і Мейфер[67]. Спустилися східцями вниз, Бліт вийняв ключа і відімкнув двері. Отак, після шести тижнів поневірянь, Дороті через чорний хід повернулася до пристойного товариства.

Три дні до повернення кузена Дороті провела у порожньому будинку. То були дивні й самотні три дні. У домі було кілька слуг, але Дороті не бачила нікого, окрім Бліта, який приносив їй їжу і трохи розмовляв з нею, з якоюсь сумішшю поваги та несхвалення у безгучному голосі. Він ніяк не міг вирішити, чи вона родовита молода леді, чи врятована Магдалена, а тому у своєму ставленні до неї дотримувався чогось середнього. У маєтку панувала мертва тиша, властива всім будинкам за відсутності господаря, коли інстинктивно ходиш навшпиньках і не наважуєшся розсувати штори на вікнах. Дороті навіть не насмілювалася заходити до парадних покоїв. Увесь день вона висиджувала нагорі, у своїй запилюженій кімнатчині, яка була чимось на зразок музею старого непотребу 1880-х і пізніших років. Ось уже п’ять років як мертва Леді Хейр, була невиправним колекціонером всілякого мотлоху, більшість якого після її смерті зберігалася у цій кімнаті. Важко навіть сказати, що було найдивнішим предметом у цій колекції: пожовкла світлина батька Дороті, який у свої вісімнадцять уже мав солідні бакенбарди і тепер гордо стояв біля «звичайного» велосипеда (фото датоване 1888 роком); чи маленька скринька із сандалового дерева з написом «Шматок хліба, якого торкнулася рука Сесіля Родса[68] на Південноафриканському банкеті у Лондонському Сіті (червень 1897 року)». Єдиними книжками у кімнаті були огидні шкільні нагороди, яких удостоїлися діти сера Томаса (у нього їх було троє, наймолодший — одного віку з Дороті).

Слуги, вочевидь, отримали наказ не випускати її з будинку. Однак прибув чек від батька на десять фунтів, і з неабиякими труднощами Дороті таки вдалося вмовити Бліта отримати гроші за цим чеком, тож на третій день вона пішла до міста купити собі якийсь одяг. Дороті зупинила свій вибір на твідовому жакеті, спідниці й блузці в тон, капелюшку і дуже дешевій візерунчастій сукні із штучного шовку; вона також купила пристойні коричневі черевики, три пари фільдеперсових панчіх, непоказну дешеву сумочку і сірі бавовняні рукавички, які навіть зблизька могли справити враження замшевих. Усе разом обійшлося їй у вісім фунтів та десять шилінгів, більше витрачати вона не наважувалася. Що ж до білизни, нічної сорочки та хустинок, то з ними доведеться зачекати. Зрештою, найважливіше — те, що на виду.

Сер Томас приїхав наступного дня і, правду кажучи, так і не оговтався від шоку, який у нього викликав вигляд Дороті. Він очікував побачити нарум’янену та напудрену сирену, яка б діймала його спокусами, яким він уже — на жаль! — не міг піддатися. А ця сільська дівчина з аурою старої діви сплутала йому всі карти. У нього вже почав було вимальовуватися план підшукати їй роботу майстрині манікюру чи приватної секретарки у якогось букмекера, але тепер про це довелося забути. Час від часу Дороті ловила на собі пильний погляд креветки, яка, вочевидь, ніяк не могла збагнути, як така дівчина, як Дороті, та й взяла участь у таємній втечі коханців. Марно було йому пояснювати, що Дороті не втікала. Вона уже переповіла кузенові свою історію, і він відреагував лицарським «Звісно, моя люба, звісно!», однак потому ледь не в кожному його реченні прохоплювалися натяки на те, що він аніскілечки їй не вірить.

Протягом кількох перших днів нічого особливого не відбувалося. Дороті й далі відсиджувалася у кімнатці нагорі, сер Томас майже весь день проводив у клубі, а ввечері вони вели такі туманні й розпливчасті розмови, що їх важко передати словами. Сер Томас щиро бажав допомогти Дороті знайти роботу, але він частенько не міг навіть пригадати, про що говорив п’ять хвилин тому:

— Сподіваюся, ви розумієте, любонько, — починав він, — що я з радістю зроблю все, що в моїх силах, аби вам допомогти. Як ваш дядько, я... Що? Що ви сказали? Не дядько? Звісно, ні, ваша правда! Я хотів сказати кузен. Що ж, моя люба, як ваш кузен, я... Заждіть, а про що це я?

І після того як Дороті скеровувала його у потрібне русло, він висував якусь пропозицію на кшталт такої:

— До прикладу, любонько, що ви скажете на те, аби стати компаньйонкою літньої леді? Ну, знаєте, якась старенька у чорних рукавичках і з покрученими від артриту пальцями. Як помре, залишить вам тисяч п’ять спадку і свого папугу. Що-що?

Справа не дуже просувалася. Дороті вже втомилася повторювати, що радше воліла б бути покоївкою чи служницею, але сер Томас і чути нічого про це не хотів. Сама ідея про те, що його родичка прислуговуватиме, пробуджувала у ньому класовий інстинкт, який через баронетову недолугість рідко давав про себе знати.

— Що? — вигукував він. — Гнути спину, миючи підлоги? Дівчина вашого виховання? Е ні, любонько! Ні, ні і ще раз ні. Таке вам точно не підходить, і годі про це!

А проте справу вдалося залагодити без особливих труднощів. Щоправда, не заслугами сера Томаса, який не був мастак вирішувати проблеми, а завдяки його адвокатові, з яким баронет раптом вирішив порадитися. Адвокат, навіть не бачивши Дороті, зумів підібрати для неї роботу. На його думку, вона могла б стати шкільною вчителькою. До того ж на таку посаду доволі легко влаштуватися.

Пропозиція видалася серу Томасу цілком прийнятною, і він, гордий собою, повернувся додому. (Правду кажучи, він вважав, що у Дороті саме відповідна зовнішність як для шкільної вчительки.) Однак Дороті, почувши цю ідею, вжахнулася.

— Шкільною вчителькою? — перепитала вона. — Але це неможливо! Та мене у жодну школу не візьмуть. Я ж ніякого предмету не можу навчити.

— Що-що? Не можете навчити? О, дурниці! Звісно, можете! Це ж простіше простого!

— Але у мене недостатньо знань! Я ніколи нікого нічому не вчила, хіба що дівчаток-скаутів куховарити. До того ж учителям потрібно мати відповідну кваліфікацію.

— Що за дурниці! Викладання — найлегша у світі робота. Достатньо однієї товстої лінійки, щоб бити нею по пальцях. Будь-яка школа буде тільки рада найняти молоду жінку шляхетного походження, яка б могла вчити їхніх підопічних грамоти. Ось ми і підібрали вам професію. Думаю, ви просто створені для вчителювання.

Так і сталося, Дороті стала шкільною вчителькою. Невидимий адвокат усе влаштував менше ніж за три дні. Як виявилося, така собі місіс Кріві, яка завідувала школою для дівчаток у Саутбриджі, потребувала помічниці й була тільки рада віддати цю роботу Дороті. Дороті не могла збагнути, як так швидко вдалося все влаштувати і що це за така школа, що отак запросто готова посеред триместру найняти незнайомку, до того ж без належної кваліфікації. Звісно, вона не знала, що не останню роль тут відіграла «премія» у п’ятсот фунтів, яка перейшла з рук у руки.

Отож, через десять днів після того, як її заарештували за жебрацтво, Дороті йшла до «Академії Рінгвуд-хаус» вулицею Браф-роуд у Саутбриджі з набитою одягом маленькою валізою у руках і чотирма фунтами у сумочці (залишилися з десяти фунтів, які дав їй сер Томас). Коли Дороті думала про те, з якою легкістю її вдалося влаштуватися на цю роботу, і порівнювала це з тим, як вона оббивала пороги якихось три тижні тому і її ніде не хотіли брати, контраст просто вражав. Дороті нарешті чітко усвідомила, яку насправді велику владу мають гроші. Їй пригадалося, як містер Ворбертон любив повторювати, що якщо у главі тринадцятій Першого послання до Коринтян слово «любов» замінити на «гроші», викладена у посланні істина була б ближчою до реальності[69].

2

Саутбридж — глухе передмістя за десяток миль від Лондона. Браф-роуд проходить через самісіньке серце Саутбриджа, оточена лабіринтом убого-пристойних вуличок, схожих одна на одну як дві краплі води. Уздовж цих вуличок тягнуться ряди котеджів на дві родини, огороджені живоплотом з бирючини та лавру, а на перехрестях висаджено острівці хирлявих кущів. Загубитися тут чи не простіше, ніж у бразильському лісі. Повторюються не лише самі будинки, але навіть їх назви. Коли ви читаєте таблички на воротах уздовж Браф-роуд, у вас виникає неясне відчуття, ніби вони складаються у куплет напівзабутого вірша, аж ось нарешті у вашій пам’яті зринають перші два рядки з поеми Джона Мілтона «Люсідас»:

Рінгвуд-хаус — понурий триповерховий будинок з жовтої цегли на два під’їзди, нижні вікна заховані від дороги муром запилюжених і нестрижених лаврових кущів. На фасаді будинку — табличка з вицвілим золотим написом:

«РІНГВУД-ХАУС»

АКАДЕМІЯ ДЛЯ ДІВЧАТОК

Вік від 5 до 18 років

Навчання музиці і танцям

Брошури можна отримати всередині

На другій половині будинку ще одна така сама табличка:

РАШИНҐТОН-ҐРАНДЖ

СЕРЕДНЯ ШКОЛА ДЛЯ ХЛОПЧИКІВ

Вік від 6 до 16 років

Спеціалізація — бухгалтерія та прикладна арифметика

Брошури можна отримати всередині

Цей район ряснів маленькими приватними школами; на самій тільки Браф-роуд їх було чотири. Між місіс Кріві, директоркою «Рінгвуд-хауса», і містером Болгером, директором «Рашинґтон-ґранджа», йшла справжнісінька війна, хоч їхні інтереси й ніяк не пересікалися. Ніхто не знав, з чого все почалося, навіть самі місіс Кріві та містер Болгер; цю ворожнечу вони успадкували від своїх попередників. Вранці, після сніданку, директори походжали задніми двориками своїх шкіл, розділеними лиш низенькою стіною, злісно скалили зуби і вдавали, що не помічають один одного.

Побачивши «Рінгвуд-хаус», Дороті підупала духом. Звісно, вона не очікувала чогось надзвичайного, але все ж сподівалася на щось краще за цей похмурий вбогий будинок, де у жодному вікні не світилося, хоч і було вже по восьмій вечора. Дороті постукала у двері, ті відчинилися, і на тлі темного коридору перед нею постала висока змарніла жінка, яку Дороті прийняла за служницю, але, як виявилося, то була місіс Кріві власною персоною. Дізнавшись ім’я Дороті, жінка мовчки повела її темними сходами до зануреної в морок вітальні. Тут місіс Кріві трохи підкрутила гасову лампу, і Дороті змогла розгледіти обриси чорного піаніно, набиті кінським волосом крісла і кілька пожовклих примарних фотографій на стінах.

Місіс Кріві було трохи за сорок, худа, жилава й кістлява, рухалася вона рвучко та рішуче, що свідчило про вольовий характер та, ймовірно, запальний норов. Не сказати щоб вона була нечупарою чи неохайною, але було у ній щось безбарвне, ніби вона все своє життя прожила у підвалі й не бачила сонячного світла; а її невдоволено скривлений рот з відкопиленою нижньою губою чимось нагадував жаб’ячий. Говорила вона різким командним голосом із сильним акцентом, час від часу вставляючи лайку. По ній одразу було видно, що вона знає, чого хоче, і, немов танк, змете все на своєму шляху, щоб дістатися мети. Вона б не стала вас залякувати — для такого ви її просто недостатньо цікавите, — але така людина використає вас, вичавить усі соки, а тоді без жодних докорів сумління викине на узбіччя, ніби зужиту швабру, яка відслужила своє.

Директорка не стала марнувати слів на обмін люб’язностями. Вказавши Дороті на крісло, вона, здавалося, не стільки запропонувала, скільки наказала сісти, а тоді сіла й сама, схрестивши кістляві руки.

— Сподіваюся, ми з вами поладнаємо, міс Міллборо, — почала вона пронизливим голосом з нотками погрози. (За порадою мудрого адвоката сера Томаса Дороті продовжувала використовувати свій псевдонім.) — І я сподіваюся, що з вами у мене не буде таких неприємностей, які я мала з двома вашими попередницями. Кажете, ви ніколи раніше не викладали?

— У школі ні, — відповіла Дороті, притримуючись невеличкої брехні в її рекомендаційному листі, мовляв, вона мала досвід «приватних уроків».

Місіс Кріві зміряла Дороті поглядом, ніби намагалася вирішити, чи посвячувати її у таємниці шкільного викладання, але, видно, передумала.

— Що ж, побачимо, — мовила вона. — Мушу сказати, — додала роздратовано, — нині дуже важко знайти хорошого помічника. Ти їм і хорошу зарплату дай, і добре ставлення, а натомість навіть слова подяки не дочекаєшся. Ваша попередниця — та, яку я нещодавно спровадила, — міс Стронг, добре розумілася на тонкощах викладання. Та, зрештою, вона була В. А., а що може бути краще для школи, ніж В. А.? Хіба тільки М. А. У вас часом немає В. А. чи М. А[70]., міс Міллборо?

— Ні, боюся, що ні, — відповіла Дороті.

— Шкода, звісно. У брошурі набагато солідніше виглядає, коли перед іменем вчителя стоїть кілька літер. Але що поробиш! Може, це й нічого. Сумніваюся, що багато з наших батьків знають, що узагалі означає В. А., а вони не захочуть демонструвати своє невігластво. По-французькому говорите, звісно?

— Ну... Я вчила французьку.

— От і славно. Так і напишемо у брошурі. Так от, щодо міс Стронг. Як вчителька, вона була нічого, але не відповідала моїм, так би мовити, моральним стандартам. Ми у «Рінгвуд-хаус» дуже суворо ставимося до питань моралі. Ви самі потім побачите, що саме це батьки наших дівчат і цінують найбільше. А та, що була перед міс Стронг, міс Бруер... ну, вона була надто легкодуха, як я це називаю. У вас нічого не вийде з дівчатами, якщо ви слабохарактерна. Одне слово, закінчилося все тим, що одного ранку одна з молодших дівчаток залізла під вчительський стіл з коробкою сірників і підпалила спідницю місіс Бруер. Звісно, після такого я не могла більше її тримати. Того ж дня я виставила її геть і не дала їй ніяких рекомендацій, навіть гадки такої не мала!

— Тобто ви вигнали зі школи дівчинку, яка вчинила таку шкоду? — не зрозуміла Дороті.

— Що? Дівчинку? Ще чого! Навіщо мені відмовлятися від грошового мішка? Я позбулася міс Бруер, а не дівчинки. Не варто тримати вчителів, які дозволяють дівчаткам сідати собі на голову. Зараз у нас двадцять одна учениця, і ви самі побачите, що з ними потрібна тверда рука.

— А ви самі не викладаєте? — спитала Дороті.

— Боже збав, ні! — зневажливо пирхнула місіс Кріві. — У мене стільки справ, що ніколи марнувати час на викладання. Треба за будинком дивитися, семеро дітей залишаються на обід, а в мене служниця приходить лише на кілька годин. До того ж я постійно зайнята вибиванням коштів у батьків. Зрештою, гроші — ось що найважливіше, хіба ні?

— Так, мабуть, — погодилася Дороті.

— Давайте домовимося про вашу оплату, — продовжила місіс Кріві. — Під час триместру я забезпечую вам харчування, проживання і плачу десять шилінгів на тиждень; на канікулах — лише харчування і проживання. Для прання можете використовувати мідний казан на кухні, а якщо захочете прийняти гарячу ванну, то по неділях я вмикаю колонку; ну, майже кожної неділі. Цю кімнату, в якій ми зараз, використовувати вам не можна, тут моя приймальня; і я також не хочу, щоб ви марно витрачали газ у своїй спальні. Але ви можете заходити до маленької їдальні біля кухні.

— Дякую, — відповіла Дороті.

— Що ж, гадаю, це все. Пора вкладатися спати. Ви вже, звісно, повечеряли?

Це був доволі прозорий натяк на те, що сьогодні Дороті вже не збиралися частувати, тож, покрививши душею, Дороті відповіла «так», і на тому розмова скінчилася. З місіс Кріві завжди так: вона не розмовлятиме з вами ані на секунду довше, ніж це необхідно. Говорить місіс Кріві чітко й по суті, так що це й розмовою важко назвати — радше каркас розмови, ніби діалог у поганенькому романі, де репліки кожного персонажа аж надто стандартні. І якщо вже на те пішло, насправді вона не розмовляла, а лише коротко повідомляла вам у своїй буркотливій манері те, що хотіла сказати, й відсилала вас геть. Зараз вона повела Дороті коридором до її кімнати, запалила газовий таганець розміром із жолудь, освітивши тісну кімнатку з вузьким ліжком з білою стьобаною ковдрою, розхитану шафу, одне крісло та умивальник з тазом з холодного білого фаянсу і великим глечиком. Кімната нагадувала спальні у приморських курортних готелях, бракувало лише одного, щоб створити ілюзію затишку та благопристойності, — мудрої цитати над узголів’ям.

— Ось ваша кімната, — сказала місіс Кріві. — Сподіваюся, ви краще підтримуватимете тут чистоту, ніж міс Стронг. І не паліть газ по пів ночі; я бачитиму світло крізь щілину під дверима.

Сказавши отак на прощання, вона залишила Дороті саму. У кімнаті панував гнітючий холод; увесь будинок дихав сирістю та холодом, ніби тут вкрай рідко розпалювали вогонь. Дороті хутчіш вклалася в ліжко, яке, схоже, було тут найтеплішим місцем. Коли вона розкладала свій одяг, то знайшла на шафі картонну коробку з десятком порожніх пляшок з-під віскі — вочевидь, залишились на згадку про моральну нестійкість міс Стронг.

О восьмій ранку Дороті спустилася на перший поверх і застала місіс Кріві за сніданком у їдальні, про яку директорка згадувала раніше. То була малесенька кімнатка, що прилягала до кухні і починала своє існування як посудомийня, але місіс Кріві переобладнала її під їдальню, просто перенісши умивальник і мідний таз до кухні. Вкритий жорсткою скатертиною обідній стіл, був дуже великий і неапетитно порожній. На тому кінці, де сиділа місіс Кріві, стояла таця з дуже маленьким чайничком і двома чашками, тарілка з двома вкритими хрусткою шкіркою смаженими яйцями і блюдце з повидлом; посередині, так що Дороті треба було дуже постаратися, щоб дотягтися, була тарілка з хлібом, намащеним маслом; а поруч з тарілкою Дороті — ніби це єдине, що їй можна було довірити, — судочки з якимись засохлими приправами на дні, які збилися в грудки.

— Доброго ранку, міс Міллборо, — сказала місіс Кріві. — Сьогодні я закрию на це очі, оскільки це ваш перший день, але на майбутнє запам’ятайте: я очікую, що ви спускатиметеся на кухню раніше і допомагатимете мені зі сніданком.

— Вибачте, будь ласка, — промовила Дороті.

— Сподіваюся, ви любите яєчню на сніданок? — повела далі місіс Кріві.

Дороті поспішила запевнити її, що дуже любить яєчню.

— Це добре, бо ви завжди снідатимете тим самим, що і я. Тож я сподіваюся, ви не будете дуже вибагливою до їжі. Я завжди кажу, — додала вона, взявшись за ніж та виделку, — що яєчня смакує краще, якщо її гарненько порізати перед тим, як їсти.

І вона порізала яєчню на малесенькі шматочки, а тоді так вправно розділила її на дві порції, що Дороті заледве дісталося одне яйце. Дороті так-сяк примудрилася на якийсь час розтягти отримані крихти яєчні, а тоді, дотягнувшись до скибки хліба з маслом, з надією поглянула на блюдце з повидлом. Але ліва рука місіс Кріві не те щоб закривала від неї блюдце, але явно займала захисну позицію з лівого флангу, ніби директорка підозрювала, що Дороті насмілиться перейти у наступ. Дороті так і не вдалося зібратися з духом, і того ранку вона обійшлася без повидла, — як, зрештою, і кожного наступного.

Більше за сніданком місіс Кріві не прохопилася жодним словом. Згодом почулися кроки по жорстві перед будинком і пискляві голоси у класній кімнаті, сповіщаючи про прибуття перших учениць. Дівчатка заходили через бічні двері, які директорка навмисне залишала для них відчиненими. Місіс Кріві підвелася з-за столу і з дзенькотом поскладала посуд на тацю. Вона була однією з тих жінок, які не можуть не здіймати шуму; місіс Кріві брязкотіла й стукала тарілками, ніби справжнісінький полтергейст. Дороті віднесла тацю на кухню, а коли повернулася, місіс Кріві вийняла з шухляди буфету дешевенький записник і, розгорнувши, поклала його на столі.

— Дивіться сюди, — сказала вона. — Тут список усіх учениць, який я для вас приготувала. Я хочу, щоб до вечора ви їх усіх вивчили. — Вона послинила палець і перегорнула три аркушики: — Бачите, тут три списки?

— Так, — відповіла Дороті.

— Вам потрібно буде вивчити їх напам’ять, щоб знати, котра з дівчат у якому списку. Я не хочу, щоб ви думали, буцімто тут однакове ставлення до всіх дівчат. Бо це не так, аж ніяк не однакове. Різні дівчата — різне ставлення, така у мене система. А тепер до діла: бачите імена на першій сторінці?

— Так, — знову сказала Дороті.

— Їхні батьки, як я кажу, «добрі платники». Ви ж розумієте, що це означає? Завжди вчасно сплачують готівкою і ніколи не здіймають бучі через зайві півгінеї. Цих дівчат не можна лупцювати, за жодних обставин. Оці на другій сторінці — «середні платники». Їхні батьки вносять плату більш-менш регулярно, але, якщо хочеш отримати від них гроші, доводиться нагадувати їм про це день і ніч. Якщо не будуть слухатися, можете дати їм ляпаса, але тільки так, щоб не залишилося сліду. Дам вам пораду, найкраще — крутити вуха. Колись пробували?

— Ні, — відповіла Дороті.

— Як на мене, це найдієвіший метод. І дітям не стерпіти, і синців при цьому не залишається. Так, а ці, з останнього списку, — «погані платники». Їхні батьки прострочили оплату вже за два триместри, і я подумую над тим, щоб надіслати їм листа від адвоката з вимогою виплатити борг. З цими можете робити, що хочете, мені байдуже... тільки не доводьте до Поліцейського суду, звісно. А тепер давайте я відведу вас до класу і відрекомендую дівчатам. Візьміть цей записник із собою і весь час звіряйтеся з ним, щоб не помилитися.

Вони увійшли до класу. Простора кімната була обклеєна сірими шпалерами, які здавалися ще сірішими через тьмяне освітлення: лаврові чагарники на подвір’ї затуляли вікна, і досередини ніколи не проникало пряме сонячне світло. Біля погаслого каміна стояв учительський стіл, а перед ним вишикувалася дюжина маленьких подвійних парт; також у кімнаті була чорна класна дошка, а на камінній полиці стояв чорний годинник, який скидався на мініатюрний мавзолей. Однак Дороті не побачила тут ані карт, ані картин, ані навіть книжок. Єдиними предметами у кімнаті, які могли зійти за прикраси, були пришпилені до стіни два аркуші чорного паперу, на яких крейдою каліграфічним почерком було виведено два написи: «Мова — срібло, мовчання — золото» і «Пунктуальність — ввічливість королів».

Дівчатка, усі двадцять одна, уже сиділи за партами. Почувши кроки міс Кріві у коридорі, вони притихли, а коли директорка увійшла до кімнати, здавалося, аж зіщулилися на своїх місцях, ніби пташенята куріпки, побачивши яструба. Здебільшого діти виглядали похмурими та в’ялими, з хворобливим кольором обличчя, і, схоже, у багатьох були проблеми з мигдалинами. Найстаршій було, мабуть, років п’ятнадцять, а наймолодша виглядала ще зовсім дитиною. У школі не носили форми, і кілька дівчаток були вбрані ледь не в лахміття.

— Встаньте, дівчата, — сказала місіс Кріві, підійшовши до вчительського столу. — Почнімо з ранкової молитви.

Дівчатка встали, склали руки перед собою і заплющили очі. Тоненькі пискляві голоси в унісон повторювали слова молитви за місіс Кріві, яка ні на мить не зводила з класу пронизливих очей, слідкуючи, щоб ніхто не відволікався ні на що стороннє.

— Всемогутній і безсмертний Отче, — пищали дівчата, — вислухай нас і у Своїй безмежній мудрості скеровуй наші уроки. Навчи нас поводитися тихо і слухняно. Зглянься на нашу школу і принеси їй процвітання, щоб наші ряди поповнювалися і ми могли бути гордістю та окрасою округи, а не ганьбою, як деякі інші школи, про які Тобі, Боже, добре відомо. Благаємо Тебе, допоможи нам бути старанними та пунктуальними, вирости справжніми леді й гідно слідувати шляхами Твоїми. Бо ім’я Ісуса Христа, Бога нашого. Амінь.

Цю молитву місіс Кріві вигадала сама. Коли учениці закінчили, вони проказали також «Отче наш» і лишень тоді сіли.

— А тепер, дівчатка, — сказала місіс Кріві, — хочу вас познайомити з вашою новою вчителькою, міс Міллборо. Як ви знаєте, міс Стронг мусила покинути нас після того, як їй так раптово стало погано на уроці арифметики. Минулий тиждень був для мене дуже нелегким: мені довелося шукати вам нову вчительку. На цю посаду було сімдесят три претендентки, але я всім відмовила, бо жодна не могла зрівнятися за кваліфікацією з міс Міллборо. Так і передайте своїм батькам — сімдесят три претендентки! Отож, міс Міллборо викладатиме у вас латину, французьку, історію, географію, математику, англійську літературу, письмо, правопис, граматику, каліграфію і малювання, а містер Бут, як завжди, приходитиме у четвер по обіді, щоб вчити вас хімії. Який сьогодні в розкладі перший урок?

— Історія, мем, — пропищало кілька голосів.

— Дуже добре. Гадаю, міс Міллборо почне з того, що трішки вас попитає по історії, щоб перевірити, що ви вже вивчили. Ви вже постарайтеся і покажіть їй, що вся та праця, яку ми у вас вкладаємо, не намарне. Ви побачите, міс Міллборо, що вони можуть бути дуже розумними, якщо захочуть.

— Я певна, що це саме так, — сказала Дороті.

— Що ж, а зараз я вас залишу. Поводьтеся добре, дівчатка! І навіть не намагайтеся утнути з міс Міллборо щось схоже на те, що ви утнули з міс Бруер, бо я вас попереджаю — міс Міллборо цього не потерпить. І якщо я почую якийсь шум з цієї кімнати, у когось будуть величезні неприємності.

Вона обвела поглядом усіх присутніх, у тому числі Дороті, даючи зрозуміти, що саме вона, найімовірніше, і стане тим «кимось», кого чекатиме покарання, а тоді вийшла з класної кімнати.

Дороті подивилася на дівчаток. Вона їх не боялася — надто звикла мати справу з дітьми, щоб їх боятися, — але на мить розгубилася. Дороті відчула себе (який вчитель іноді так не почувається?) самозванкою, раптом чітко усвідомивши те, про що до цього моменту старалася не думати: вона отримала цю роботу завдяки нахабному обману, геть не маючи належної педагогічної кваліфікації. Зараз вона мала б учити цих дівчаток історії, але, як і в більшості «освічених» людей, її знання з цього предмету були доволі обмеженими. «А як виявиться, що ці дівчатка знають історію краще за мене?!» — подумала вона й вирішила обережно намацати ґрунт під ногами:

— Який період ви проходили з міс Стронг?

Ніхто не відповів. Дороті бачила, як старші дівчатка перезирнулися, ніби запитуючи одна одну, чи безпечно відповідати новій вчительці, але зрештою вирішили не лізти на рожен.

— Гаразд, на чому приблизно ви зупинилися? — перефразувала запитання Дороті, вирішивши, що, можливо, слово «період» виявилося для учениць надто незрозумілим.

Знову мовчанка.

— Ну, ви ж мусите бодай щось пам’ятати. Назвіть мені, наприклад, імена людей, про яких ви говорили на останньому уроці.

Учениці знову перезирнулися між собою, аж нарешті маленька непримітна дівчинка у передньому ряді, одягнута у спідницю та коричневий светр і з волоссям, заплетеним у дві тугі косички, туманно повідомила:

— Ми говорили про давніх бриттів.

Після цього ще дві дівчинки набралися сміливості й одночасно вигукнули:

— Колумб.

— Наполеон.

Дороті полегшено видихнула. Було очевидно, що замість того, щоб бути страшенно розумними, як вона боялася, дівчатка знали лиш трішки більше, ніж нічого. Після цього відкриття її страх осоромитися перед публікою минув і вималювався такий-сякий план дій. Дороті зметикувала, що, перш ніж рухатися вперед, їй потрібно з’ясувати, що ці діти вже знають. Тому, знехтувавши розкладом, вона провела весь ранок, тестуючи їх по всіх предметах по черзі. Закінчивши з історією (знадобилося усього лиш п’ять хвилин, щоб вичерпати всі їхні історичні знання), вона попитала їх по географії, англійській граматиці, французькій мові, арифметиці — по всьому, що вони мали б вивчати. До полудня їй вдалося виміряти глибину (якщо не дослідити повністю) безодні їхнього невігластва.

Вони не знали нічого, абсолютно нічого — нічого, нічого, нічогісінько, як ті дадаїсти[71]. Одна думка про те, що хтось, нехай навіть дитина, може бути настільки неосвіченим, вселяла жах. У класі були лише дві дівчинки, які знали правильну відповідь на запитання, крутиться Земля навколо Сонця чи Сонце навколо Землі; і жодна з дівчаток не могла відповісти Дороті, хто був королем до Ґеорґа V, хто написав «Гамлета», що таке звичайні дроби та який океан потрібно переплисти, щоб дістатися до Америки — Атлантичний чи Тихий. Старші дівчатка років п’ятнадцяти були не набагато кращими за своїх наймолодших восьмирічних однокласниць, хіба що читали без запинок і писали каліграфічно. Це було чи не єдине, що старші учениці опанували всі до одної, — акуратний почерк. Місіс Кріві про це подбала. І, звісно, то тут то там в океані їхнього невігластва спливали маленькі поодинокі острівці знань: наприклад, кілька рядків з якихось віршів, що їх змушували вчити напам’ять, чи кілька французьких фраз, як от «Passez-moi le beurre, s’il vous plait» чи «Lefils du jardinier a perdu son chapeau[72]», які вони завчили, достоту як папуга навчився повторювати «Поллі хороший». Що ж до арифметики, то тут справи були дещо кращими, ніж з рештою предметів. Більшість учениць вміли додавати й віднімати, половина мала непогане уявлення про множення, і було навіть три чи чотири дівчинки, які спромоглися осягнути ділення у стовпчик. Але на цьому їхні знання закінчувалися; за цими межами, хоч куди глянь, лежала суцільна непроникна темрява.

Ба більше, учениці не лише нічого не знали, але й настільки не звикли, щоб їх опитували, що з них було дуже важко витягнути бодай якісь відповіді. А ті уривки знань, які вони таки мали, дівчата засвоїли суто механічно, і коли Дороті просила їх трішки подумати самостійно, вони ціпеніли й лиш тупо витріщалися на неї. Однак учениці не виявляли непослуху чи неприязні, схоже, вони вирішили бути «хорошими» — з новою вчителькою діти завжди «хороші»; а Дороті продовжувала в тому ж дусі, і поступово дівчатка стали — чи здавалося, що стали, — не такими затурканими. З їхніх відповідей Дороті вдалося сформувати доволі чітке уявлення про викладацьку методику міс Стронг.

Скидалося на те, що, хоч у «Рінгвуд-хаус» мали вивчати всі звичні шкільні предмети, тут серйозно бралися лише за каліграфію та арифметику. Місіс Кріві особливо наголошувала на каліграфії. Окрім цього, щодня величезна кількість шкільного часу — щонайменше година чи дві — виділялася на нудне й монотонне «копіювання»: дівчата мусили переписувати тексти з підручників чи з дошки. Міс Стронг, наприклад, напише на дошці коротке повчальне «есе» (у зошитах старших дівчаток кілька разів зустрічалося есе «Весна», яке починалося так: «Грайливий квітень кружляє землю у танку, пташки заливаються радісними співами, сидячи на гілках дерев, а тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків...» і так далі), й учениці акуратно перепишуть його у свої зошити; а батьки, яким час від часу демонструвалися ці твори, тішитимуться успіхами своїх доньок.

Дороті починала розуміти, що все, чого тут навчали, насправді було націлене на батьків. Звідси й «копіювання», посилена увага до каліграфії і бездумне заучування французьких фраз. Легкі й дешеві способи, щоб справити необхідне враження. Тим часом маленькі дівчатка на задніх рядах заледве вміли читати й писати, а одна з них — Мейвіс Вільямс, завжди набурмосена учениця років одинадцяти з широко посадженими очима, — досі не навчилася рахувати. За останні півтора триместри вона, схоже, тільки тим і займалася, що виводила закарлючки. У неї була ціла купа таких зошитів — сторінка за сторінкою, списані закарлючками, які чіплялися одна за одну, ніби мангрові зарості у тропічному болоті.

Щоб не образити дітей, Дороті намагалася не показувати, наскільки шокована їхнім невіглаством, але насправді була вражена до глибини душі, вражена і нажахана. Вона навіть не підозрювала, що у цивілізованому світі досі існують такі школи. Архаїчність тутешніх методів дивним чином нагадувала убогі маленькі школи з вікторіанських романів. Що ж до кількох підручників, які були у класі, від одного погляду на них у вас виникало враження, ніби ви перенеслися у часі десь у середину дев’ятнадцятого століття. У кожної дитини було по три підручники. Перший — дешева «Арифметика», випущена ще до Першої світової війни, але по ній цілком можна було вчитися; другий — огидна тоненька книжечка під назвою «Коротка історія Британії» із сотнею маленьких сторінок у пів аркуша й у твердій коричневій палітурці, на обкладинці якої красувався портрет Боудіки[73] на колісниці, над якою маяв «Юніон Джек». Дороті навмання розгорнула книжку, потрапила на сторінку 91 і почала читати:

«Після закінчення Французької революції самопроголошений імператор Наполеон Бонапарт спробував повсюди запровадити свої порядки, але, хоч йому і вдалося отримати кілька перемог над континентальними військами, дуже скоро він збагнув, що на „тонкій червоній лінії[74]“ нарешті зустрів гідного супротивника. Вирішальна битва відбулася на полі поблизу містечка Ватерлоо, де 50 000 британців розгромили 70 000 французів (наші прусські союзники занадто пізно прибули на поле бою). З оглушливим кличем наші співвітчизники помчали вниз по схилу, нагнавши такого жаху на ворога, що той кинувся навтьоки. Тепер ми переходимо до Виборчої реформи 1832 року, першої з цілої низки благотворних реформ, які заклали основи британської демократії й піднесли нас над іншими, менш успішними націями...[і так далі]».

Книжку було випущено 1888 року. Дороті, яка ніколи не бачила подібної історичної пропаганди, дивилася на неї з відвертим жахом. Третьою книжкою була неймовірно тоненька «Хрестоматія» 1863 року видання, яка містила здебільшого уривки творів Фенімора Купера, доктора Воттса і лорда Теннісона, а в кінці були ілюстровані химерними гравюрами «Замальовки природи». Там був, наприклад, малюнок слона, а під ним напис дрібним шрифтом: «Слон — дуже кмітливий звір. Він полюбляє ніжитися у тіні під пальмовими деревами, і хоч сильніший за шістьох коней, слухається хлопчину-поводиря. Харчується бананами». І так про кита, зебру, дикобраза і плямисту жирафу. У вчительському столі лежала копія «Прекрасного Джо», потріпаний путівник «Мимохідь по далеких країнах», а також французький розмовник 1891 року з підзаголовком «Усе, що вам знадобиться під час поїздки до Парижа», і перша ж фраза у розмовнику — «Зашнуруйте мій корсет, але не надто туго». У класній кімнаті не знайшлося нічого навіть близько схожого на атлас чи набір геометричних приладів.

Об одинадцятій почалася десятихвилинна перерва. Деякі дівчатка збавляли час, граючи в якісь нудні ігри на взірець хрестиків-нуликів, чи сварилися через олівці, а кілька, переборовши початкову сором’язливість, стовпилися довкола стола Дороті. Вони трохи більше розповіли їй про міс Стронг та її методи викладання, а також про те, як вона крутила їм вуха за чорнильні плями у зошитах. Схоже, міс Стронг була дуже суворою вчителькою, окрім тих днів, коли вона «нездужала», а це траплялося здебільшого двічі на тиждень. У такі дні вона пила свої ліки з маленької коричневої пляшечки, після яких на деякий час ставала помітно веселішою й починала розповідати про свого брата, що мешкав у Канаді. Але того останнього дня — коли їй стало геть зле під час уроку арифметики, — ліки не подіяли, натомість їй стало тільки гірше: ноги підломилися, вона впала поперек столу, і місіс Кріві довелося виносити її з кімнати.

Потім був іще один урок тривалістю сорок п’ять хвилин, і на цьому ранкові заняття закінчувалися. Після трьох годин, проведених у холодній, та все одно задушливій кімнаті, у Дороті все тіло немов задеревеніло, хотілося вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, але місіс Кріві заздалегідь попередила її, щоб Дороті прийшла й допомогла з обідом. Ті дівчатка, які жили неподалік від школи, здебільшого йшли на обід додому, але сім учениць за додаткову плату в десять пенсів обідали у школі, в їдальні. Трапеза проходила в натягнутій тиші, бо у присутності місіс Кріві дівчата боялися зайве слово сказати. На обід подавали тушковану баранячу шию, і місіс Кріві так вправно розливала підливу по тарілках, що шматочки м’яса перепадали виключно «добрим платникам», а кусні жиру — «середнім». Що ж до трьох «поганих», то вони свій ганебний обід з паперових пакетиків їли у класній кімнаті.

О другій знову починалися уроки. Після першого ранку вчителювання Дороті неохоче поверталася до класу. Вона вже бачила, яким буде її життя: день за днем, тиждень за тижнем у цій похмурій кімнаті вона намагатиметься вбити базові знання у вперті нетямущі дитячі голови. Але коли дівчатка зібралися у класі й Дороті провела перекличку, до вчительського стола підійшла маленька худенька дівчинка з мишачим волоссям, Лора Фірс, і вручила Дороті жмутик в’ялих брунатно-жовтих хризантем, «від нас усіх». Дівчаткам сподобалася Дороті, і вони скинулися грішми, назбиравши чотири пенси, щоб купити їй букетик квітів.

Щось тенькнуло в серці у Дороті, коли вона взяла ті огидні квіти. Новими очима подивилася вона на безкровні обличчя дівчаток та їхній поношений одяг, і їй раптом стало страшенно соромно за те, що вранці вона поставилася до них з такою байдужістю, ледь не зневагою. Тепер же її охопив невимовний жаль. Бідолашні, бідолашні діти! Які ж вони змарнілі й зацьковані! Але попри все це вони зберегли дитячу лагідність, яка спонукала їх бездумно витратити ті кілька пенні, які вони мали, на квіти для своєї вчительки.

3

Наступні кілька тижнів у Дороті на думці були лише дві речі, витіснивши все решта на задній план: як упорядкувати заняття в класі і як підписати конкордат[75] з місіс Кріві.

Друге завдання виявилося значно складнішим за перше. Годі було й уявити мерзеннішого будинку, ніж школа місіс Кріві. Завжди холодно, на весь дім не знайдеться жодного зручного крісла, а їжа просто огидна. Викладати не так легко, як здається, і вчителеві потрібно добре харчуватися, щоб було звідки брати сили. Важкувато працювати на дієті з прісної тушкованої баранини, розмоклої вареної картоплі, поцяткованої чорними вічками, водянистого рисового пудингу, хліба з тоненькою масляною плівкою і чаю, де заварка вже навіть не відчувається, — та й цього ніколи досита. Місіс Кріві була настільки скупою, що шкодувала їжі навіть собі, і їла практично те ж саме, що й Дороті, але завжди вділяла собі більшу порцію. Щоранку під час сніданку два смажені яйця кришилися дрібно-дрібно й розділялися не порівну, а блюдечко з повидлом так і залишалося недоторканим. З кожним днем Дороті все гостріше відчувала голод. Два вечори на тиждень, коли їй вдавалося вирватися зі школи, вона запускала руку у свої заощадження, що танули на очах, і купляла великі плитки звичайного шоколаду, який потім потайки з’їдала: місіс Кріві, яка, по суті, морила Дороті голодом, смертельно образилася 6, якби дізналася, що Дороті купувала собі їжу.

Найгіршим у становищі Дороті був майже цілковитий брак приватності та вільного часу, який вона могла б присвятити тільки собі. По закінченні уроків їй не було куди подітися, окрім як іти до їдальні, де вона завжди була на виду у місіс Кріві, що не могла дати Дороті спокій довше, ніж на десять хвилин. Директорка вирішила — чи просто вдала, що вирішила, — ніби Дороті дуже лінива особа, яку постійно треба спонукати до роботи. Тому постійно лунало: «Схоже, міс Міллборо, цього вечора вам зовсім нічим зайнятися. Невже нема якихось зошитів, які треба перевірити? Ну то, може, візьміть голку з ниткою і займіться шиттям? Я 6, наприклад, не змогла просто так сидіти у кріслі й нічого не робити!» У неї завжди знаходилася для Дороті якась робота. А по суботах, коли не було занять, місіс Кріві навіть змушувала Дороті мити підлогу в класній кімнаті; але це вже суто, щоб допекти, бо директорка не довіряла Дороті такої роботи і здебільшого потім сама перемивала ще раз. Одного вечора Дороті мала необережність принести додому книжку з громадської бібліотеки. Місіс Кріві як побачила ту книжку, так одразу й почала: «Матір Божа! Ви мене дивуєте міс Міллборо! Я б і не подумала, що у вас є час читати романи!» — дорікнула вона. Сама директорка за все своє життя не прочитала жодної книжки і дуже цим пишалася.

Ба більше, навіть випускаючи Дороті зі свого поля зору, місіс Кріві ні на мить не давала їй забути про свою присутність. Постійно вешталася неподалік класної кімнати, так що Дороті ніколи не знала, коли директорка наскочить з перевіркою; а якщо місіс Кріві здавалося, що на уроці занадто галасливо, вона стукала шваброю по стіні, так що учениці аж підстрибували і на мить забували, про що йшла мова. Вона ні хвилини не сиділа спокійно, і будь-яка її активність супроводжувалася неабияким шумом. Коли директорка не гриміла каструлями на кухні, то шурхотіла совком і віником, відчитувала за щось служницю або ж вривалася до класу «просто подивитися», сподіваючись заскочити Дороті чи учениць на якомусь проступку, або ж «трохи займалася садівництвом» — себто бралася за садові ножиці і калічила нещасні маленькі кущики, які виросли посеред пустки із жорстви на задньому дворі. Лише два вечори на тиждень Дороті могла перепочити від постійного нагляду, а саме коли місіс Кріві вирушала «на полювання», як вона це називала, тобто йшла улещувати батьків та вербувати нових учениць. Ці вечори Дороті зазвичай проводила у бібліотеці, бо, коли місіс Кріві відлучалася, Дороті теж не можна було сидіти вдома, щоб не палити марно газу. Решту вечорів місіс Кріві була зайнята тим, що писала нагадування батькам про плату за навчання чи листи редакторові місцевої газети, торгуючись про ціну за дюжину оголошень, або ж нишпорила у партах учениць, щоб дізнатися, як Дороті перевіряє їхні зошити, або ж «трішки шила». Коли для місіс Кріві не знаходилося іншої роботи й у неї випадало п’ять вільних хвилин, вона діставала свого кошика з рукоділлям і «трішки шила» — здебільшого латала панталони з жорсткої льняної тканини, яких у неї була сила-силенна. Виглядали вони ще суворіше, ніж ви можете собі уявити, і, сумлінно стоячи на сторожі цнотливості, здавалося, миттєво остуджували будь-який запал чи не краще за чепець черниці або волосяницю пустельника. При виді цих панталон вам на думку одразу спадав містер Кріві, й іноді ви навіть починали сумніватися, чи існував він насправді.

Сторонній людині могло здатися, що життя місіс Кріві позбавлене будь-яких радощів та насолод. Вона ніколи не робила того, що роблять звичайні люди, аби розважитися: не ходила в кіно, не читала книжок, не їла солодкого, не готувала чогось особливого на вечерю і не наряджалася в ошатні сукні. Соціальне життя для неї нічогісінько не значило. У неї не було друзів, і цілком ймовірно, що вона достеменно й не знала, що таке дружба; з людьми вона й двома словами не перекидалася, якщо це не стосувалося бізнесу. В ній не було ні краплі релігійності. І хоч директорка щонеділі ходила на богослужіння до баптистської каплички, щоб продемонструвати батькам свою набожність, за своїми переконаннями вона була затятою антиклерикалкою[76], свято переконаною, що церква тільки те й робить, що «виманює у людей гроші». Здавалося, її життя було понурим та абсолютно безрадісним. Але насправді це не так. Було кілька речей, які приносили їй величезне й невичерпне задоволення.

Наприклад, жадібність до грошей, яка була рушійною силою її життя. Є два види скупердяг: перші — зухвалі лихварі, які загрібають гроші лопатою і, як дати їм волю, обдеруть вас до нитки, але навіть не глянуть на такий мізер, як монета у два пенси; другі — дріб’язкові скнари, які, власне, не мають хисту заробляти гроші, але, як каже приказка, зубами фартинг з купи гною дістануть. Місіс Кріві належала до другого типу. Завдяки невтомному вербуванню та безсоромній брехні їй вдалося розширити свою школу до двадцять однієї учениці, але то, мабуть, була її межа, адже місіс Кріві була надто скупа, щоб витрачати гроші на необхідне обладнання для школи та платити належну зарплату своїй асистентці. Учениці платили (чи не платили) їй за триместр п’ять гіней з деякими доплатами, тож, хай би скільки місіс Кріві морила голодом своїх асистентів і навантажувала їх роботою, їй світило не більше ніж сто п’ятдесят фунтів чистого прибутку на рік. Але місіс Кріві це цілком задовольняло. Їй важливіше було зекономити шість пенсів, ніж заробити фунт. Отож, якщо вона могла намислити, як урізати обід Дороті ще на одну картоплину чи як закупити зошити із вправами, заощадивши по півпенні на кожній дюжині, чи неправомірно приписати півгінеї до рахунку котрогось з «добрих платників», вона була по-своєму щасливою.

Ще одним її улюбленим заняттям, від якого директорка ніколи не втомлювалася, була безглузда шкідливість у найчистіших її проявах — елементарні дрібні капості, навіть якщо вона нічого від них не отримувала. Місіс Кріві належала до тих людей, які відчувають своєрідний духовний оргазм, коли нашкодять ближньому. Кровна ворожнеча з її сусідом, містером Болгером, — доволі одностороння, правду кажучи, бо бідолашний містер Болгер навіть близько не дотягував до «вагової категорії» місіс Кріві, — велася безжально й без права на пощаду. І таке задоволення приносили місіс Кріві дрібні перемоги над містером Болгером, що заради них вона навіть ладна була інколи трохи витратитися. Минулого року містер Болгер написав листа домовласникові (обоє директорів постійно зверталися до нього, скаржачись один на одного), щоб повідомити, що дим з кухонного димаря місіс Кріві іде прямісінько йому у вікна, і він би дуже просив її підняти димар на два фути. Отримавши відповідного листа від домовласника, місіс Кріві того ж таки дня пішла до муляра і звеліла опустити димар на два фути. Це коштувало їй тридцять шилінгів, але було варте кожнісінького пенні. Після цього була тривала партизанська війна, коли директори ночами перекидали один одному всякий непотріб через садовий паркан. Урешті-решт місіс Кріві виграла, висипавши відро мокрого попелу на клумбу з тюльпанами містера Болгера. Ще одну безсердечну й безкровну перемогу місіс Кріві отримала вже після появи Дороті. Випадково дізнавшись, що слива містера Болгера пустила коріння попід садовим муром на її територію, місіс Кріві вилила туди цілу банку засобу від бур’яну, в результаті чого дерево загинуло. Дороті добре запам’ятала той день, бо то був єдиний раз, коли вона чула, щоб місіс Кріві сміялася.

Однак попервах Дороті була надто заклопотана, щоб звертати увагу на місіс Кріві та її паскудний характер. Вона чудово бачила, що місіс Кріві — мерзенна жінка, а її власне становище у школі нічим не краще за рабське, проте Дороті це не особливо хвилювало. Її робота була надто важливою, і Дороті поринула в неї з головою. Порівняно з роботою її власний комфорт чи навіть власне майбутнє не надто важили.

Уже за кілька днів їй вдалося налагодити роботу в класі. І як не дивно, хоч вона й не мала жодного викладацького досвіду і навіть приблизного уявлення про те, як це все має виглядати, Дороті з першого ж дня мало не інстинктивно взялася реорганізовувати, вдосконалювати й оновлювати. Зміни ніби самі волали до неї. Найперше, звісно, треба було позбутися огидних «копій», і вже на другий день її вчителювання, незважаючи на протести місіс Кріві, у класі більше не переписували текстів. Також Дороті зменшила кількість уроків каліграфії. Вона була б рада і зовсім їх скасувати для старших дівчаток — це ж просто смішно, щоб доросла п’ятнадцятирічна дівчина марнувала час, вправляючись у всіляких закарлючках, — але місіс Кріві про це й чути не хотіла. Директорка ставилася до каліграфії майже із забобонною побожністю. Далі Дороті викинула «Коротку історію» й абсурдно тонку «Хрестоматію». Марно було просити місіс Кріві купити дітям нові книжки, але у свою першу суботу в «Рінгвуд-хаус» Дороті благала відпустити її до Лондона, і місіс Кріві неохоче погодилася. Там Дороті зі своїх дорогоцінних чотирьох фунтів десяти шилінгів витратила два фунти і три шилінги, щоб купити дюжину адаптованих видань Шекспіра, великий вживаний атлас, кілька томиків казок Ганса Андерсена для молодших дівчат, набір геометричного приладдя і два фунти пластиліну. Озброївшись усім цим, а також книжками з історії, які вона взяла в громадській бібліотеці, Дороті відчула, що готова починати.

Дороті відразу помітила: що дітям потрібно найбільше і чого вони ніколи не отримували, так це індивідуальний підхід. Тому для початку вона розділила учениць на три окремі групи, і старалася так організувати роботу, щоб дві з них працювали над чимось самостійно, поки вона щось «проходитиме» з третьою. Спочатку виходило не дуже, особливо додавали проблем наймолодші, які одразу відволікалися, варто їй було відвернутися, тож Дороті ніколи не могла надовго залишити їх без нагляду. Та все ж уже за перші тижні усі до єдиної дівчатка почали робити успіхи! Загалом вони зовсім не були тупими, просто їхній розум затуманився від такої кількості монотонних нудних нісенітниць. Десь із тиждень граніт науки їм ніяк не піддавався, а тоді, цілком несподівано, викривлені маленькі мізки раптом ніби ожили і розпустилися, немов маргаритки після садового котка, що пройшовся газоном.

Дороті доволі швидко і легко навчила дівчат думати самостійно. Учениці почали складати власні есе замість того, щоб переписувати з дошки дурниці про те, як «пташки заливаються радісними піснями», а «тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків». Щодо арифметики, то тут вони почали з основ, і під керівництвом Дороті молодші дівчатка вже незабаром опанували множення, а старші перейшли від ділення у стовпчик до дробів; троє з них виявилися такими тямовитими, що Дороті навіть подумувала взятися за десяткові дроби. Замість «Passez-moi Іе beurre, s’il vous plait» і «Lefils du jardinier a perdu son chapeau» Дороті пояснила їм засади французької граматики. Дізнавшись, що жодна з її учениць не знає, як виглядають країни світу (щоправда, деякі пам’ятали: Кіто — столиця Еквадору), Дороті запропонувала їм зліпити з пластиліну величезну топографічну карту Європи; виготовляли вони її на тришаровій фанері, копіюючи з атласу. Діти обожнювали це заняття і хором впрошували в Дороті дозволу трохи поліпити карту. А ще Дороті почала з класом, за винятком шести наймолодших дівчаток і Мейвіс Вільямс, майстрині із закарлючок, читати «Макбета». До цього жодна з учениць ніколи самохіть не брала до рук книжку, читали хіба що «Газету для дівчаток»; але їм сподобався Шекспір, як і більшості дітей, поки їм не набриднуть синтаксичним та граматичним аналізом його творів.

Найважче було вчити дітей історії. До цієї миті Дороті не задумувалась, як важко дітям з бідних родин осягнути цей предмет. Людина вищого класу, хай би яким невігласом була, має бодай якесь уявлення про історію; вона цілком може уявити собі римського центуріона, середньовічного лицаря, дворянина вісімнадцятого століття; для них не є порожнім звуком такі терміни, як «античність», «середньовіччя», «ренесанс», «промислова революція», навіть якщо вони й не можуть достеменно пояснити, що ці слова означають. Але учениці «Рінгвуд-хаус» жили в будинках, де не було книжок, а їхні батьки просто розсміялися 6, якби їм сказали, що минуле має хоч якесь значення для теперішнього. Ці дівчата ніколи не чули про Робін Гуда, ніколи не грали у «кавалерів та круглоголових», ніколи не замислювалися над тим, хто заснував англійські церкви чи що означає напис «Fid. Def[77].» на пенні. Існувало лише два історичні діячі, які були в усіх на вустах, — Колумб та Наполеон. Хтозна й чому; може, просто ці двоє частіше за інших згадувалися в часописах. Ці дві постаті, ніби Близнюк та Близняк[78], так розрослися у дитячих мізках, що кидали тінь на весь історичний ландшафт. Якось Дороті спитала клас, коли винайшли автомобіль, і одна дівчинка років десяти ризикнула висунути свою версію: «Приблизно тисячу років тому, Колумбом».

Деякі зі старших дівчат, як згодом дізналася Дороті, вже чотири рази проходили «Коротку історію Британії», від Боудіки до першого ювілею[79], але не запам’ятали жодного слова. Проте воно, мабуть, і на краще, оскільки більшість із написаного там було брехнею. Дороті заново почала з вторгнення Юлія Цезаря і спершу пробувала читати дівчатам уголос з книжок, які брала в бібліотеці, але цей метод провалився, тому що як тільки слова ставали довшими за три-чотири склади, учениці переставали розуміти, про що мова. Тоді Дороті, спираючись на власні скупі знання, як могла переказувала дітям те, що прочитала сама, тільки простішими словами; та все ж їй ніяк не вдавалося вкласти у їхні маленькі голови картину минулого, не кажучи вже про те, щоб викликати до нього інтерес. Але одного дня їй сяйнула блискуча думка. Вона купила рулон звичайних дешевих шпалер і запропонувала дітям зробити історичну таблицю. Вони розграфили смугу шпалер на століття та роки й у відповідних місцях обклеїли її вирізками з газет — малюнками лицарів в обладунках, іспанських галеонів[80] друкарських машинок і залізничних потягів. Смугу прикріпили до стін довкола кімнати, і мірою того як кількість заповнених граф зростала, таблиця перетворювалася на своєрідну панораму англійської історії. Діти захоплювалися нею навіть більше, ніж топографічною картою. Дороті зауважила, що дівчата завжди були жвавішими й сприйнятливішими, коли робили щось своїми руками, а не просто сиділи і зубрили. Будувалися навіть плани виготовити з пап’є-маше топографічну карту світу, чотири на чотири фути, якщо Дороті вдасться «вмовити» місіс Кріві: виготовлення пап’є-маше доволі марудна справа, яка потребує не одного відра води.

Місіс Кріві ревниво спостерігала за нововведеннями Дороті, але поки що не втручалася. Вона цього, звісно, ніколи б не визнала, але в глибині душі директорка була приємно здивована, що їй нарешті трапилась працівниця, яка таки готова працювати. Коли вона побачила, як Дороті витрачає власні гроші на книжки для дітей, це принесло їй таке саме солодке задоволення, як і вдало провернута махінація. А проте місіс Кріві пирхала й бурчала, стежачи за кожним кроком Дороті, і постійно діймала її, щоб та «належно перевіряла» зошити. Однак система перевірки, як і все решта у школі, була організована таким чином, щоб замилювати очі батькам. Діти регулярно відносили зошити додому і віддавали батькам для інспекції, тож місіс Кріві ніколи б не дозволила написати там щось, окрім похвали. Оцінку «погано» ставити заборонялося, не можна було щось перекреслювати чи надто жирно підкреслювати. Натомість вечорами Дороті брала червону ручку і, за настановами місіс Кріві, прикрашала зошити більш чи менш улесливими коментарями. «Дуже похвально» і «Чудово! Це великий крок. Так тримати!» були у місіс Кріві найулюбленішими. Вочевидь, усі діти в школі одвічно робили «великі кроки», от тільки не зазначалося, в якому саме напрямку вони крокували. Але, схоже, батьки ладні були проковтнути безмірну кількість таких дифірамбів.

Звісно, траплялося, що у Дороті виникали труднощі із самими ученицями. Через те, що всі вони були різного віку, давати їм раду було непросто, і, хоч вона їм подобалася й вони старалися бути «хорошими», діти на те й діти, що не можуть бути постійно слухняними. Іноді дівчата лінувалися, а іноді вдавалися до особливого виду пустощів, притаманного усім школяркам, — хихотіння. Вже за перші кілька днів Дороті встигла втомитися з Мейвіс Вільямс; вона й гадки не мала, що одинадцятирічна дівчинка може бути такою нетямущою. Дороті нічого не могла з нею вдіяти. Коли вона спробувала дати Мейвіс якесь інше завдання замість закарлючок, широко посаджені очі дівчинки заслало якоюсь моторошною порожнечею. Однак іноді у Мейвіс траплялися напади балакучості, й тоді вона засипала Дороті дивними запитаннями, які збивали з пантелику. До прикладу: Мейвіс розгортала «Хрестоматію», знаходила там якусь ілюстрацію — кмітливого слона, скажімо, — і, кумедно викручуючи слова, запитувала в Дороті:

— Міс, а тово шо таке?

— Це слон, Мейвіс.

— А шо то є таке?

— Така дика тварина.

— А шо то є таке «твагина»?

— Ну... Це як собака, наприклад.

— А шо то є таке «совака»?

І так далі, мало не до безкінечності. Вранці четвертого дня, посередині уроку Мейвіс підняла руку і з хитрою ввічливістю, яка мала б насторожити Дороті, запитала:

— Міс, можна мні вийти?

— Гаразд, іди, — дозволила Дороті.

Одна зі старших дівчаток піднесла було руку, зашарілася й одразу опустила її. Лише після заохочення Дороті дівчинка сором’язливо сказала:

— Міс Стронг не дозволяла Мейвіс ходити до вбиральні одній. Мейвіс там зачиняється і відмовляється виходити, і тоді місіс Кріві сердиться, міс.

Дороті одразу ж послала навздогін Мейвіс гінця, але запізно. Мейвіс залишалася in latebra pudenda[81] до дванадцятої. Пізніше місіс Кріві відвела Дороті вбік і пояснила їй, що Мейвіс від народження недоумкувата чи, як висловилася директорка, «їй бракує клепок у голові». Мовляв, дівчинка взагалі не засвоює знань. Звісно, батькам Мейвіс місіс Кріві про це навіть не заїкалася, і ті вірили, що їхня дитина просто «трохи відстає», і справно вносили плату. Що ж тоді робити з Мейвіс? А дуже просто. Дати їй зошит та олівець, і нехай сидить собі й тихо малює. От тільки Мейвіс — дитина звички: вона могла годинами сидіти і, висолопивши язика, зосереджено виводити свої закарлючки, гачок за гачком, і виглядала при цьому цілком щасливою.

Як добре все йшло ті перші кілька тижнів, навіть попри дрібні труднощі! Так добре, що можна було здогадатися про наближення біди! Десятого листопада, після тривалого бурчання про ціни на вугілля, місіс Кріві нарешті дозволила розпалити у класі камін. Коли кімната як слід прогрілася, учениці, здавалося, аж порозумнішали. Іноді наставали взагалі благодатні години: коли у каміні потріскував вогонь, місіс Кріві не було вдома, і дівчата тихо й зосереджено займалися тим, що їм подобалося найбільше. Особливо добре було, коли двоє старших груп читали «Макбета»: учениці пищали, охали та ахали, поглинаючи сцену за сценою, а Дороті час від часу спиняла їх, щоб виправити вимову якогось слова або щоб пояснити, хто такий «наречений Беллони[82]» чи чому відьми літають на мітлах. Дівчаткам, ніби розв’язку детективної історії, не терпілося дізнатися, як Бірнамський ліс може прийти у Дунсінан, а Макбета вбити «жінкою не народжений». Саме такі моменти роблять роботу вчителя вартою всіх зусиль — коли, немов сигнальний вогонь, у відповідь на всі ваші старання розгоряється дитячий захват, і несподівані вогники розуміння, що спалахують в їхніх очах, служать найкращою винагородою за вашу тяжку працю. Немає захопливішої роботи, ніж викладання, якщо у вас не зв’язані руки. От тільки Дороті ще не знала, наскільки важливим є це «якщо».

Робота припала Дороті до душі, робила її щасливою. Дороті уже розібралася з особливостями дитячого мислення, вивчила характери кожної учениці й знайшла специфічні стимули, які допомагали їм думати. Спочатку вона навіть помислити не могла, що так прикипить до цих дівчаток, так вболіватиме за їхній розвиток і так старатиметься для них, не шкодуючи своїх сил. Складна й безкінечна праця вчителя заполонила її життя так само, як колись заполоняли парафіяльні клопоти. Усі її думки і навіть сни були зайняті викладанням; вона брала книжки з громадської бібліотеки і студіювала різні педагогічні методики. Дороті всерйоз задумувалася над тим, що, якщо все йтиме так і надалі, вона з радістю продовжуватиме викладати до кінця життя, нехай навіть за той мізер, який платить їй місіс Кріві. Викладання насправді було її професією.

Після безрадісних поневірянь останніх місяців практично будь-яка робота, яка б змогла повністю заполонити її, була б великим полегшенням. Але це було більше ніж просто робота; це була — принаймні так вважала Дороті, — місія, мета життя. Намагатися розбудити затуркані мізки цих дітей і виправити згубний вплив тих знущань, які чинилися над ними під виглядом освіти, — на таке не гріх покласти і душу, і тіло, хіба ні? Отож заради цієї роботи Дороті не зважала на жахливі умови проживання у місіс Кріві та навіть не замислювалася про власне дивне становище та невизначене майбутнє.

4

Звісно, так не могло довго тривати.

Не минуло й кількох тижнів, як у роботу Дороті почали втручатися батьки. Проблеми з батьками — один з неодмінних аспектів життя приватної школи. З погляду вчителя всі батьки — то лише зайвий клопіт, але батьки дітей у чотирисортних приватних школах — просто нестерпні. З одного боку, вони мають лише дуже приблизне уявлення про суть освіти; а з другого — сприймають «навчання у школі» достоту так само, як рахунок від м’ясника чи бака лійника, тобто постійно підозрюють, що їх намагаються обдурити. Вони засипають учителя неграмотними записками з неможливими вимогами, передаючи їх при цьому через дітей, які читають ті записки по дорозі до школи. Під кінець другого тижня Мейбел Брігс, одна з найздібніших дівчат у класі, принесла Дороті таку записку:

Тож під акомпанемент ридань самої Мейбел, Дороті відлучила її від географії, а натомість дала додаткові завдання з арифметики. Далі були інші листи. Одна леді переживала, бо дізналася, що її дитина читає в школі Шекспіра. Мовляв, вона чула, що цей Шекспір був автором театральних п’єс, і чи міс Міллборо впевнена, що він не був одним із тих аморальних авторів? Сама ж леді за все своє життя жодного разу навіть в кіно не була, що вже казати про театр, і їй здавалося, що навіть читання п’єс становить серйозну загрозу, і тому подібне. Щоправда, жінка пішла на поступки, коли дізналася, що Шекспір помер. Це чомусь її заспокоїло. Інші батьки хотіли, щоб Дороті приділяла більше уваги почерку їхнього чада, а ще інші вважали, що вивчення французької — марна трата часу. І так далі, аж доки ретельно спланований розклад Дороті не почав тріщати по швах. Місіс Кріві чітко дала їй зрозуміти, що будь-які вимоги батьків мають виконуватися, чи принаймні слід вдавати, що вони виконуються. Іноді це було майже неможливо, адже все заняття летить шкереберть, якщо одна дитина сидить і вчить, скажімо, арифметику, поки решта класу штудіює історію чи географію. Але у приватних школах слово батьків — закон. Такі школи функціонують на таких самих засадах, як і крамниці: клієнта потрібно будь-якою ціною задобрити. І якби якийсь батько чи матір вирішили, що їхній дитині потрібно освоїти гру в мотузочку і клинописний алфавіт, вчителі радше погодилися б учити грі в мотузочку і клинопису, ніж втратили учня.

Річ у тім, що батьки переполошилися, коли діти почали розповідати вдома про методи викладання Дороті. Вони не бачили жодної користі у цих сучасних підходах, як-от ліплення карти з пластиліну та читання поезії, натомість надзвичайно шануючи давнє одноманітне заучування, що так вжахнуло Дороті. Вони ставали все настирливішими, а у своїх листах мало не в кожному реченні просили вчити дітей чомусь «прахтичнішому», по суті, маючи на увазі колишню зосередженість на арифметиці та каліграфії. Та навіть арифметика у їхньому розумінні зводилася до додавання, віднімання і множення, до яких ще можна було додати ділення у стовпчик — вражаючий tour de force[83], звісно, але без жодного практичного застосування. Дуже мало з них самі могли дати собі раду з десятковими дробами, а тому не надто прагнули забивати своїм дітям голови такими дурницями.

Якби на цьому все й скінчилося, то, можливо, вдалося б уникнути біди. Батьки б і далі діймали Дороті своїми побажаннями, як це роблять усі батьки, а вона б із часом навчилася — знову ж таки, як, зрештою, вчаться всі вчителі, — виявляючи трохи тактовності, безпечно їх ігнорувати. Але була одна обставина, яка рано чи пізно неминуче призвела б до катастрофи: усі батьки, за винятком батьків трьох дітей, були нонконформістами, тимчасом як Дороті була англіканкою. Щоправда, Дороті втратила віру — за останні два місяці під тягарем важких випробувань навіть думати перестала про віру й не дуже переймалася її втратою. Але це не мало значення. Католик ти чи англіканець, протестант, єврей, мусульманин чи атеїст — спосіб мислення, який тобі прищепили в дитинстві, залишається з тобою назавжди. Дороті, яка народилася й виросла під крилом англіканської церкви, не розуміла, яким бачить світ нонконформіст. Хай би як вона старалася нікого не образити, це було неминуче.

Майже від самого початку розгорілася суперечка щодо занять зі Священного Писання — двічі на тиждень діти читали кілька розділів з Біблії, по черзі то зі Старого, то з Нового Заповіту. Декілька батьків письмово попросили міс Міллборо не відповідати на запитання дітей щодо Діви Марії, не обговорювати з ними уривки, які стосувалися Пречистої, а ще краще зовсім їх пропускати. Хай там як, але буря вибухнула не через Діву Марію, а з вини аморального писаки Шекспіра. Дівчатка жадібно, сторінка за сторінкою поглинали «Макбета»: їм кортіло побачити, як справдиться відьомське пророцтво. Нарешті вони дісталися останніх сцен. Бірнамський ліс прийшов у Дунсінан — принаймні з цим уже розібралися; залишалося дізнатися, що то за чоловік, що від жінки не народжений. Аж ось вони дійшли до фатального уривка:

МАКБЕТ:

МАКДУФ:

Дівчатка спантеличено перезирнулися. Запала миттєва тиша, а тоді кімнатою прокотився хор голосів:

— Що це означає, міс? Будь ласка, поясніть.

Дороті пояснила. Затинаючись, у дуже загальних рисах, але все-таки пояснила, хоч її й охопило лихе передчуття, що це до добра не доведе. І звісно, після того почалися веселощі.

Половина дітей, повернувшись додому, продовжили розпитувати батьків про те, що таке «лоно». Враз здійнявся переполох, туди-сюди полетіли тривожні записки, панічний страх, немов розряд блискавки, пронизав п’ятнадцять добропорядних нонконформістських родин. Того ж вечора батьки, вочевидь, зібрали таємні збори, бо вже наступного дня, близько того часу, коли мали закінчуватися уроки, до місіс Кріві прийшла ціла делегація. Дороті чула, як вони приходили, по одному чи по двоє, і вже здогадалася, що має статися. Як тільки вона відпустила дітей, з горішнього поверху почувся різкий крик місіс Кріві:

— Підніміться сюди на хвилинку, міс Міллборо!

Дороті піднялася, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. У тьмяній вітальні біля піаніно стояла насуплена місіс Кріві, а шестеро батьків сиділи довкола на набитих кінським волосом стільцях, ніби інквізитори. Був тут бакалійник містер Дж. Брігс, який просив вчити Мейбел «арифметики» і тепер насторожено поглядав навсібіч, і його висохла, немов мумія, сварлива дружина; а ще великий, ніби буйвіл, чоловік з обвислими вусами і його безбарвна, якась аж надто пласка дружина, яка виглядала так, ніби їй по обличчю заїхали чимось важким (цілком можливо, кулаком чоловіка). Імен цієї пари Дороті не розчула. Прийшла також місіс Вільямс, мама недоумкуватої Мейвіс, — маленька, тьмяна, безтолкова жіночка, яка завжди підтакувала тому, хто говорив останнім; і містер Пойндер, комівояжер, — моложавий чоловік середнього віку із сірим обличчям, рухливими губами і майже лисою головою, на якій ще трималося кілька огидних, акуратно прилизаних пасмочок спітнілого волосся. На честь батьківського візиту місіс Кріві розпалила у каміні вогонь з трьох великих брусків вугілля.

— Сідайте отам, міс Міллборо, — сказала директорка, показавши на крісло, що, ніби лава покути, стояло у центрі батьківського кола.

Дороті сіла.

— А тепер, — повела далі місіс Кріві, — послухайте, що вам хоче сказати містер Пойндер.

Містер Пойндер хотів сказати багато чого. Решта батьків, очевидно, обрали його за свого оратора, і він усе говорив та говорив, аж поки у куточках його рота виступила жовтувата піна. І, хай би як неймовірно це звучало, але містер Пойндер жодного разу за всю свою промову — так сильно він переймався питаннями пристойності — не вимовив того злощасного слова, яке й спричинило усю колотнечу.

— Гадаю, я говоритиму від імені всіх батьків, — мовив він з невимушеним красномовством бувалого комівояжера, — коли скажу, що, якщо міс Міллборо знала, що ця п’єса — «Макдуф» чи як її там — містить такі слова, як... як ті, про які тут ідеться, їй не слід було узагалі давати дітям її читати. Як на мене, це просто ганьба, що такі слова друкують у шкільних підручниках. Я певен, що, якби хтось із нас раніше знав, що за тип отой Шекспір, ми б із самого початку заборонили це неподобство. Щоправда, мушу зізнатися, це мене здивувало. Я тільки вчора вранці читав у газеті про те, що Шекспір — батько англійської літератури. Що ж, якщо вона така, ця література, то краще взагалі без неї! Думаю, усі мене в цьому підтримають. А якщо міс Міллборо не знала, що це слово... ну, те, через яке ми тут... траплялося у творі, то їй треба було просто проігнорувати його і продовжувати урок далі. Не було жодної потреби пояснювати його дітям. Сказали б їм замовкнути й припинити ставити запитання, та й по всьому. З дітьми тільки так і треба.

— Але вони б не зрозуміли п’єси! — утретє чи вчетверте спробувала виправдатися Дороті.

— Ото ж бо й воно! Мені здається, міс Міллборо, що це ви не до кінця розумієте нашу позицію. Бо ми таки не хочемо, щоб вони розуміли. Думаєте, нам сильно треба, щоб наші діти з тих книжок набирались усіляких безсоромних думок? Цього і так достатньо у тих брудних фільмах і дешевих дівчачих газетках, які вони десь дістають... усі ці огидні любовні історії з картинками... я навіть не буду про це згадувати. Ми не для того посилаємо наших дітей до школи, щоб їм тут забивали голови усілякими сороміцькими думками. І тут я говорю від імені всіх батьків. Ми всі добропорядні богобоязливі люди — серед нас є і баптисти, і методисти, є навіть парочка англіканців, — але ми готові знехтувати нашими відмінностями, коли йдеться про благочестя наших дітей. Ми намагаємося виростити доньок порядними громадянами й уберегти їх від Життєвих Реалій. Була б моя воля, жодна дитина — принаймні жодна дівчинка — нічого б не знала про Життєві Реалії, поки їй не виповниться двадцять один.

Усі батьки схвально закивали, а чоловік-буйвіл гортанним голосом додав:

— Так, так! Цілком з вами згодний, містере Пойндере. Так, так!

Покінчивши з шекспірівською проблемою, містер Пойндер зробив ще кілька зауважень щодо новомодних методик Дороті, що дало можливість містеру Дж. Брігсу час від часу вставляти:

— Саме так! Практична робота — ось що нам потрібно, — практична робота! А не всі ці дурниці, як ото поезія, географічні карти чи історичні таблиці. Навчіть їх рахунку, каліграфії й відкиньте все решту. Практична робота, я вам кажу!

Так тривало хвилин двадцять. Спершу Дороті пробувала сперечатися, але побачила, як місіс Кріві сердито хитає головою з-за плеча буйвола, і розтлумачила це як сигнал мовчати. Поки батьки нарешті виговорилися, Дороті вже мало не плакала. Однак коли всі зібралися розходитися, місіс Кріві їх зупинила.

— Одну хвилинку, панове, — попросила вона. — Тепер, коли ви висловилися — і, запевняю вас, я завжди рада надати вам таку можливість, — я б теж хотіла сказати кілька слів від себе. Просто щоб усе прояснити, на випадок якщо хтось із вас міг подумати, що цей неприємний інцидент хоч якоюсь мірою моя вина. І ви теж залишіться, міс Міллборо! — додала вона.

Місіс Кріві повернулася до Дороті й у присутності батьків дала їй добрячого «прочухана», який тривав хвилин десять. Суть її тиради зводилася до того, що Дороті принесла ці брудні книжки до школи без відома місіс Кріві; що це обурлива підступність і невдячність; і якщо таке ще бодай раз повториться, Дороті доведеться шукати нову роботу. Директорка торочила це знову, і знову, і знову. Упереміш з докорами звучали й такі фрази, як «прихистила у своєму домі», «їла мій хліб» і навіть «жила з моєї милості». Батьки сиділи й дивилися на все це, і на їхніх грубих обличчях — обличчях не жорстоких і не лихих, а лише притуплених неуцтвом та ницими чеснотами, — відбивалося урочисте схвалення і задоволення, яке ви почуваєте, коли на ваших очах грішник отримує по заслузі. Дороті це розуміла; вона розуміла, що місіс Кріві мусить дати їй «прочухана» у присутності батьків, щоб вони бачили, за що платять їй гроші, і залишилися задоволеними. Та все ж, коли на неї лився потік підлих, жорстоких докорів, яким, здавалося, не було кінця-краю, у серці Дороті спалахнув такий гнів, що вона вже ладна була зірватися на ноги і дати місіс Кріві ляпаса. У голові роїлися думки: «Я цього не терпітиму, я більше цього не терпітиму! Скажу їй все, що про неї думаю, а тоді візьму і піду геть з цього будинку, не озираючись!» Але вона цього не зробила. Дороті з моторошною чіткістю розуміла всю безвихідність свого становища. Хай би що сталося, хай би які образи їй довелося вислухати, вона мусила триматися за цю роботу. Тож Дороті сиділа мовчки з розпашілим від сорому обличчям посеред кола батьків, і поступово її гнів змінився смутком, аж поки вона відчула, що от-от розплачеться, якщо не опанує себе. А ще вона зрозуміла, що, якщо почне плакати, це стане останньою краплею і батьки вимагатимуть її звільнення. Аби стримати сльози, Дороті з такою силою впилася нігтями в долоні, що, як вона побачила згодом, на них виступила кров.

Закінчився «прочухан» тим, що місіс Кріві запевнила батьків, що таке ніколи не повториться, а винуватець Шекспір буде тут же спалений. Батьки виглядали задоволеними. Дороті засвоїла урок, якого, бачить Бог, потребувала; вони не тримали на неї зла і навіть не усвідомлювали, що принизили її. Попрощавшись з місіс Кріві й трохи холодніше з Дороті, делегація розійшлася. Дороті теж підвелася, але місіс Кріві знаком звеліла їй залишатися на місці.

— Заждіть хвилинку, — тоном, який не віщував нічого хорошого, сказала вона, коли батьки вийшли з кімнати. — Я ще з вами не закінчила, навіть близько ні.

Дороті знову сіла. Ноги її все одно не тримали, а на очах уже закипали сльози. Провівши батьків до парадних дверей, місіс Кріві повернулася з мискою води і вилила її на вогонь — для чого марно палити добре вугілля, якщо батьки вже пішли? Дороті підготувалася до нової хвилі «прочуханки». Однак гнів місіс Кріві, схоже, охолов. Хай там як, а від обуреної добропорядності, яку директорка вдавала перед батькам, не залишилося й сліду.

— Я лишень хочу трохи з вами поговорити, міс Міллборо, — сказала вона. — настав час нам раз і назавжди розібратися, як усе має відбуватися в цій школі і як воно бути не повинно.

— Так, — відповіла Дороті.

— Що ж, говоритиму прямо. Коли ви тільки прийшли сюди, я відразу побачила, що ви нічогісінько не знаєте про викладання у школі, але вирішила закрити на це очі. Зрештою, це не мало б жодного значення, якби ви керувалися звичайним здоровим глуздом. От тільки, як виявилося, у вас його немає. Я дозволила вам робити що заманеться майже два тижні, і ви примудрилися налаштувати проти себе усіх батьків. Такого я більше не потерплю. Відсьогодні усе буде робитися по-моєму, а не по-вашому. Це зрозуміло?

— Так, — знову відповіла Дороті.

— І не думайте, що я без вас не обійдуся, — провадила далі місіс Кріві. — Я навіть завтра можу знайти собі будь-яку вчительку, яку тільки захочу, М. А. чи В. А. От тільки ці М. А. та В. А. люблять прикладатися до чарки або ж... та менше з тим. Ви, я бачу, не страждаєте пияцтвом чи подібними дурницями. Тому я вважаю, що ми зможемо поладнати, якщо тільки ви облишите ці новомодні ідеї і засвоїте, що значить викладати у приватній школі. Тому слухайте мене уважно.

Дороті слухала. З вражаючою чіткістю та інстинктивним, а від того ще більше огидним цинізмом місіс Кріві пояснила механізм брудної шахрайської схеми, яку вона називала «практичним викладанням».

— Добре затямте собі таке, — почала вона. — Єдине, що має значення у приватній школі, — це оплата. А всі ті дурниці про «розвиток дитини», як ви кажете, тут ні до чого. Мене хвилює оплата, а не розвиток дитини. Зрештою, якщо подумати, це цілком логічно. Хто при здоровому глузді став би завдавати собі клопоту керувати школою і дозволяв би купці дітлахів перевертати дім догори дриґом, якби на цьому не можна було трохи заробити? Спершу оплата, а потім усе решта. Хіба я вам цього не казала, як тільки ви сюди прийшли?

— Казали, — смиренно визнала Дороті.

— Авжеж, казала. А тепер так: гроші за навчання платять батьки, а отже, про батьків ви і повинні думати. Робити так, як хочуть батьки, — таке у нас тут правило. Я не кажу, що все це вовтузіння з пластиліном і паперовими вирізками якось шкодить дітям, але батькам воно не подобається, а тому з цим треба покінчити. Є лише два предмети, яким, на їхню думку, потрібно навчати дітей, і це каліграфія та арифметика. Особливо каліграфія. Це вони можуть зрозуміти. Отож вам і треба зосередитися на каліграфії. Велика кількість акуратних, гарненьких копій, які дівчатка можуть принести додому і якими їхні батьки можуть похвалитися перед сусідами, заодно забезпечивши нам безплатну рекламу. Я хочу, щоб ви дві години в день займалися з дітьми виключно каліграфією.

— Дві години в день виключно каліграфія, — слухняно повторила Дороті.

— Так. І багато арифметики. Батькам страшенно подобається арифметика, особливо задачки, де треба рахувати гроші. Ніколи не забувайте про батьків. Якщо зустрінете когось із них на вулиці, хапайте їх за руки і починайте розповідати про їхню доньку. Запевніть їх, що вона одна з найкращих учениць у класі, а якщо залишиться ще на рік, то їй узагалі не буде рівних. Розумієте? Тільки у жодному разі не кажіть їм, що дівчинка вивчила вже все, що могла; після такого вони зазвичай забирають дитину зі школи. Заманюйте їх ще на рік. А як настане час писати триместрові контрольні роботи, ви їх несіть мені, я на них подивлюся. Я люблю сама виставляти оцінки.

Місіс Кріві зустрілася поглядом з Дороті. Директорка, вочевидь, ще хотіла сказати, що завжди виставляє оцінки таким чином, щоб кожна дівчинка вийшла однією з найкращих бодай по якомусь предмету, але передумала. Якусь мить Дороті нічого не відповідала. Вона виглядала притихлою і дуже блідою, але в душі її нуртували гнів і страшенна відраза, які їй потрібно було притлумити, перш ніж вона могла б вимовити хоч слово. Однак вона не мала наміру перечити місіс Кріві. «Прочухан» показав їй, де її місце. Нарешті Дороті опанувала свій голос і сказала:

— Я повинна викладати тільки каліграфію та арифметику, так?

— Ну, я такого не казала. Є ще багато інших предметів, які добре виглядають на брошурі. Французька, наприклад, французька дуже гарно виглядає у брошурі. Щоправда, не варто на неї витрачати багато часу. Нічого забивати дітям голови граматикою, синтаксисом, дієсловами і тому подібним. Наскільки я можу судити, їм від усього цього ніякої користі. Навчіть їх чогось типу «Parley vous Francey» і «Passey moi le beurre[85]», та й годі; це набагато краще, ніж граматика. Є ще латина, я завжди зазначаю в брошурі латину. Але я так розумію, латину ви не дуже знаєте?

— Ні, — визнала Дороті.

— Що ж, це не має значення. Вам і не доведеться її вчити. Жоден з наших батьків не захоче, щоб їхні діти марнували час на латину. Але їм подобається бачити латину в брошурі. Виглядає дуже солідно. Звісно, є ще купа предметів, яких ми, по суті, не викладаємо, але їх все одно треба рекламувати. Бухгалтерія, набір тексту, стенографія, наприклад; не кажучи вже про музику і танці. Усе це гарно виглядає в брошурі.

— Арифметика, каліграфія і французька... Ще щось? — спитала Дороті.

— О, ну, ще, звісно, історія, географія й англійська література. Але забудьте про виготовлення карт, ні до чого путнього це не приведе. Краще дайте учням список столиць англійських графств і країн. Хай завчать напам’ять, ніби табличку множення. Так вони принаймні зможуть показати, що вивчили. Що ж до історії, орієнтуйтеся на «Коротку історію Британії». Я категорично проти того, щоб ви вчили дівчат по тих товстезних історичних книжках, які ви тягаєте додому з бібліотеки. Я розгорнула одну з них, і в першому ж абзаці, що потрапив мені на очі, розповідалося, як англійці зазнали поразки у якійсь там битві. Дуже гарно — вчити такому дітей! Батькам це ой як не сподобається, повірте мені!

— А література? — спитала Дороті.

— Ну звісно, їм треба щось читати. Хоч убийте, не збагну, чому ви так вернете носа від наших хрестоматій. Використовуйте їх. Вони трішки старенькі, але цілком згодяться для наших дівчат. А ще буде не зайвим, якщо діти вивчать напам’ять кілька віршів. Деяким батькам подобається, коли діти можуть розказати якийсь гарний віршик. «Хлопчик на палаючій палубі стояв» — ось вам чудовий віршик, а ще «Уламки...» — як же той пароплав називався? — а, так, «Уламки „Геспера“». Інколи не завадить трохи поезії. Але надалі давайте обійдемося без Шекспіра!

Того дня Дороті не пила чаю. Коли місіс Кріві закінчила зі своїми напучуваннями, час чаювання уже давно минув, але директорка просто відіслала Дороті геть, навіть не згадавши про чай. Можливо, то було ще одне маленьке покарання за laffaire Macbeth[86].

Дороті не попросила дозволу відлучитися, але відчувала, що зараз не може залишатися в тому домі. А тому одягла капелюшок і пальто й вирушила тьмяною вулицею до бібліотеки. Був кінець листопада. І хоч день просяк вологою, зараз різкий нічний вітер, ніби прихована погроза, обдував майже голі стовбури дерев, грався вогниками у гасових лампах, оминаючи скляні ковпачки, і кружляв мокре листя, що встеляло тротуар. Тілом Дороті пробіг холодок. Студений вітер пробудив у її кістках спогад про холод Трафальгарської площі. І хоча цього разу ситуація не настільки критична — навіть якщо Дороті звільнять, їй не доведеться повертатися до того світу, у крайньому разі допоможе кузен; та все ж після «прочуханки» місіс Кріві Трафальгарська площа раптом здалася набагато ближчою, ніж раніше. «Прочуханка» змусила чітко усвідомити нову заповідь сучасного світу — одинадцяту, яка стирала всі решту: «Не втрать роботу».

Що ж до принципів «практичного викладання» місіс Кріві, то, хай би як цинічно це звучало, але вона мала рацію. Директорка лишень озвучила те, про що думають більшість людей на її посаді, але не наважуються сказати вголос. Її улюблена фраза «мене цікавить оплата» була девізом, який можна було б — та що там, треба було — написати над дверима кожної приватної школи в Англії.

До речі, в Англії сила-силенна приватних шкіл. Другого сорту, третього сорту та навіть четвертого сорту (саме до цих і належала «Рінгвуд-хаус») — по одному-два десятки у кожному лондонському передмісті та кожному провінційному містечку. Їхня загальна кількість завжди коливається в межах десяти тисяч, з яких державному контролю підлягають менше тисячі. І хоча деякі з них кращі за інші, а кілька, можливо, навіть могли б змагатися з муніципальними школами, з якими у них одвічна конкуренція, в їх основі закладено спільне лихо: усі до єдиної мають лише одну мету — заробіток. Часто їх відкривають з тих самих міркувань, що й бордель чи брокерську контору, з тією лише різницею, що приватні школи цілком легальні. Якийсь бундючний дрібний ділок (зазвичай такими школами володіють люди, які самі далекі від навчання) каже вранці до своєї дружини:

— Еммо, у мене ідея! Що скажеш на те, аби ми з тобою відкрили школу, га? Школа приносить непогані гроші, а мороки з нею набагато менше, ніж з крамницею чи баром. Окрім того, ми нічим не ризикуємо; поставимо кілька парт і дошку, платитимемо собі спокійно оренду, та й по всьому. Але ми зробимо все з шиком. Візьмемо якогось розумника з того Оксфорда чи Кембриджа, який нидіє без роботи і піде працювати навіть за мізерну платню, одягнемо його в мантію і ту таку квадратну шапочку з китичкою — забув, як називається. Це точно підкупить батьків, от побачиш. Треба тільки знайти десь підходящий райончик, де б не було багато таких просвітителів.

Тож він вибирає один із тих районів, де живуть представники середнього класу, надто бідні, щоб дозволити собі хорошу школу, але надто пихаті, щоб відправляти своїх дітей до муніципальної, і відкриває свій бізнес. Поступово налагоджує зв’язки та набирає клієнтуру, достоту як молочар чи бакалійник, і якщо він достатньо спритний і тактовний й у нього небагато конкурентів, то без особливих зусиль заробляє свої кілька сотень на рік.

Звісно, не всі школи однакові. Не у кожній директор — недалекий жадібний пройдисвіт, як от місіс Кріві, і є чимало шкіл, де панує доброзичлива атмосфера, а рівень викладання цілком пристойний, наскільки він може бути пристойним за п’ять фунтів на триместр. З іншого боку, на деякі школи не можна дивитися без сліз. Трохи пізніше Дороті познайомилася з учителькою із іншої саутбриджської школи і від неї почула розповіді про заклади, набагато гірші за «Рінгвуд-хаус». Була одна дешева школа-інтернат, куди мандрівні актори здавали своїх дітей, ніби багаж у камеру зберігання на залізничній станції, і де діти просто тупіли, не займаючись геть нічим й у шістнадцять так і не навчившись читати; в іншій школі діти просто на головах ходили, і старий недолугий директор ганявся за хлопцями, замахуючись на них ціпком, а потім раптом падав на парту й заходився риданнями, поки дітлахи з нього реготали. Такі випадки неминучі, допоки школи існують виключно заради грошей. Дорогі приватні школи, до яких відсилають своїх дітей багатії, здавалося б, кращі за решту, бо можуть собі дозволити наймати справжніх вчителів, та й Державна комісія загальноосвітніх шкіл не дозволяє їм остаточно відбитися від рук, але й у них в основі та сама зараза.

Однак лише з часом Дороті дізналася всю цю гірку правду про приватні школи. А спочатку вона страшенно й цілком безпідставно боялася, що одного чудового дня до «Рінгвуд-хаус» наскочить шкільний інспектор, побачить, що це все суцільний обман та шахрайство, і, відповідно, здійме галас. Пізніше вона збагнула, що такого ніколи не станеться. «Рінгвуд-хаус» не входив до списку «визнаних» шкіл, а тому не підлягав інспекціям. Якось державний інспектор таки відвідав школу, але тільки зробив заміри класної кімнати, щоб перевірити, чи кожна дівчинка отримує належну кількість кубів повітря; на більше він не мав права. Лишень у дуже небагатьох так званих «визнаних» шкіл — всього лише одна на десяток — офіційно перевіряють, чи їхня програма відповідає освітнім стандартам. Що ж до решти, то вони вільні вчити чи не вчити, як їм заманеться. Ніхто їх не контролює, окрім самих батьків — от уже насправді, сліпі ведуть сліпих.

5

Наступного дня відповідно до вказівок місіс Кріві Дороті почала змінювати програму. Першою у розкладі занять була каліграфія, а далі географія.

— Цього вистачить, дівчатка, — оголосила Дороті, коли похоронний годинник пробив десяту. — Тепер перейдімо до географії.

Учениці поховали свої ненависні зошити у парти з майже чутним полегшеним зітханням. Почулися захопливі вигуки: «О-о-о, географія! Ура!» То був один з їхніх найулюбленіших предметів. Двоє дівчаток, які того тижня «чергували», тобто витирали дошку, збирали зошити для перевірки й виконували інші привілейовані завдання, зіскочили з місць, щоб дістати незавершену топографічну карту, що стояла приставлена до стіни. Але Дороті їх спинила.

— Не треба, сядьте. Сьогодні ми не будемо ліпити карту.

З усіх сторін посипалося розчароване:

— Ох, міс! Чому ні, міс? Ну будь ласка!

— Ні. Боюся, останнім часом ми надто багато уваги приділяли карті. Сьогодні почнемо вивчати столиці англійських графств. Я хочу, щоб до кінця триместру ви їх усі знали напам’ять.

Дитячі обличчя витягнулися. Дороті це побачила і з удаваним ентузіазмом — тим оманливим ентузіазмом, яким учителі намагаються видати нудне за цікаве, — додала:

— Ви тільки уявіть, як зрадіють ваші батьки, коли вони спитають вас столицю будь-якого англійського графства, а ви її одразу назвете!

Дівчатка не піддалися на таку хитрість. Їх аж пересмикнуло від такої нудотної перспективи.

— Столиці! Знову столиці! Так само, як із міс Стронг. Міс, ну будь ласка, чому ми не можемо продовжити з картою?

— Так, годі сперечатися. Витягайте зошити і записуйте під моє диктування. А пізніше ми все разом повторимо.

Неохоче і все ще стогнучи, дівчата витягнули зошити.

— Будь ласка, міс, можна нам поліпити карту наступного разу?

— Не знаю. Побачимо.

Після обіду того ж таки дня карту з класу винесли, місіс Кріві зішкребла пластилін з дошки і викинула його геть. Така сама доля спіткала один за одним й інші предмети. Усі реформаторства Дороті було знищено під корінь. Клас повернувся до переписування безкінечних «копій» і безкінечної «арифметики», до тупого зубріння «Passez-тоі Іе beurre» і «Le fils du jardinier a perdu son chapeau», до «Короткої історії Британії» і нестерпних хрестоматій. (Томики Шекспіра місіс Кріві конфіскувала, буцімто щоб спалити. Та найімовірніше, що вона їх просто перепродала.) Дві години на день виділили на уроки каліграфії. Два депресивні аркуші чорного паперу, які Дороті було зняла зі стін, замінили на нові, на яких заново акуратним каліграфічним почерком написали повчальні прислів’я. Що ж до історичної таблиці, то її місіс Кріві насправді спалила.

Коли учениці побачили, що повертаються ненависні уроки, яких, здавалося, вони назавжди спекалися, то спершу здивувалися, тоді засумували, а тоді образилися. Але Дороті почувалася навіть гірше, ніж діти. Уже після кількох днів усі ті нісенітниці, які вона мусила вбивати їм у голови, почали викликати в неї майже реальні напади нудоти, так що Дороті навіть почала сумніватися, чи зможе таке витримати. Знову і знову її охоплювало бажання переступити волю місіс Кріві. «Чому б і ні, — думала вона, поки діти стогнали та скиглили, знемагаючи під своїм ярмом, — чому б не покласти всьому цьому край і бодай одну-дві години на день не проводити натомість нормальні уроки? Чому б не припинити цей цирк, який тільки називається „освітою“, і не дозволити дітям просто гратися? Навіть це для них було б корисніше. Нехай би щось малювали чи ліпили з пластиліну, чи складали казочку — робили щось реальне, щось цікаве, а не займалися цими огидними дурницями». Але Дороті не наважувалася. Місіс Кріві могла будь-якої миті зайти до класу, і якщо б вона побачила, що діти «займаються дурницями» замість того, щоб виконувати рутинні завдання, наслідки були б просто жахливими. Тому Дороті переступала через себе й невідступно дотримувалася інструкцій місіс Кріві, і з часом у школі все пішло так само, як і за місіс Стронг, перш ніж та «занедужала».

Уроки зробилися настільки нудними, що найяскравішою подією тижня стала так звана «лекція з хімії» містера Бута у четвер по обіді. Це був занехаяний п’ятдесятирічний чоловік з довгими вислими вусами кольору коров’ячого гною і п’яним тремором у руках. Колись містер Бут вчителював у поважній приватній школі, але сьогодні все, на що він був здатний, це підзаробити грошей на життя хронічного п’яниці, читаючи лекції за два шилінги і шість пенсів. Самі лекції були несусвітньою дурнею. Навіть у дні розквіту містера Бута не можна було назвати особливо талановитим лектором, але тепер, коли він уже переніс перший напад білої гарячки і жив у постійному страху другого, всі знання з хімії, які він колись мав, вивітрилися у нього з голови. Він стояв перед класом, тремтячи як осиковий листок, і повторював те саме знову і знову, тим часом марно намагаючись пригадати, що ж там мало йти далі. «Пам’ятайте, дівчатка, — повчально казав він своїм хриплим голосом, — хімічних елементів є дев’яносто три, дев’яносто три, дев’яносто три елементи... ви ж усі знаєте, що таке хімічний елемент, правда?., так от, їх дев’яносто три... запам’ятайте це число, дівчатка... дев’яносто три...» Аж Дороті (вона мусила бути присутньою у класі під час лекцій з хімії, бо місіс Кріві вважала, що «не личить» залишати дівчаток наодинці з чоловіком) сама вже палала від сорому. Усі лекції починалися з дев’яносто трьох елементів і просувалися не набагато далі. Згадувався також «дуже цікавий експеримент, який я вам покажу наступного тижня, дівчатка... дуже цікавий, самі побачите... наступного тижня точно... дуже цікавий невеличкий експеримент», який, звісно, так ніколи і не проводився. У містера Бута не було жодних хімічних приладів, та й руки у нього так тремтіли, що він навіть не втримав би колби, навіть якби вона у нього була. Під час його лекцій учениці впадали у стан апатичного ступору, але навіть це було приємним різноманіттям порівняно з остобісілими вправами з каліграфії.

Після батьківського візиту ставлення дівчаток до Дороті змінилося. Звісно, сталося це не за один день. Їм подобалася «Міллі», й вони сподівалися, що, помордувавши їх день-другий каліграфією та «комерційною арифметикою», вона повернеться до чогось цікавого. Але каліграфія та арифметика залишалися на своїх позиціях, і репутація Дороті як вчительки, чиї уроки були цікавими і яка не давала ляпасів, не щипала й не крутила вух, поволі руйнувалася. Ба більше, незабаром стали відомі деталі «макбетівської» історії. Діти не все до кінця збагнули, зрозуміли тільки те, що Міллі у чомусь провинилася — у чому саме, вони до пуття не знали — й отримала «прочухана» від директорки. Це принизило її в їхніх очах. З дітьми, навіть тими, які вам симпатизують, неможливо впоратися, якщо не зберегти свого дорослого авторитету; варто цьому авторитету дати тріщину, і вас почнуть зневажати навіть найдобріші учні.

Отож учениці почали бешкетувати нормальним, традиційним способом. До цього Дороті доводилося мати справу лише з поодинокими нападами лінощів, перешіптуваннями під час уроку та вибухами ідіотичного сміху; тепер же вона зіткнулася зі злобою та обманом. Діти бунтували проти монотонної рутини. Вони швидко забули короткі перші тижні, коли Міллі видавалася непоганою і сама школа навіть стала цілком терпимою. Тепер же школа була такою самою нудною, як і раніше, такою, як і мала бути, — місцем, куди, невиспаний, йдеш позіхати й збавляти час, щипаючи сусідку чи намагаючись вивести вчительку із себе, і з якого вискакуєш з радісними вигуками, як тільки закінчиться останній урок. Іноді дівчата супилися й лили сльози, іноді сперечалися з властивою лише дітям наполегливістю, яка будь-кого може довести до істерики: «Чому ми мусимо це робити? Чому всі мусять вчитися читати і писати?» і так далі, аж доки Дороті не нависала над ними й не погрожувала побити, якщо вони не заспокояться. Дороті ставала страшенно дратівливою; це дивувало й шокувало її, але вона нічого не могла із собою вдіяти. Щоранку вона присягалася собі: «Сьогодні я триматиму себе в руках», і щоранку, з гнітючою регулярністю, втрачала над собою контроль; найчастіше це траплялося близько пів на дванадцяту, коли діти ставали просто нестерпними. Ніщо у світі так не дратує, як необхідність приструнювати неслухняних дітлахів. Дороті знала, що рано чи пізно вони настільки виведуть її із себе, що вона підніме на них руку, їй здавалося чимось непростимим вдарити дитину, але зрештою майже всі вчителі скочуються до цього. Щоб змусити дівчат працювати, Дороті мала буквально не спускати з них очей. Як тільки вона відверталася, класом починали літати кульки з промокального паперу. А проте за такої жорсткої муштри оцінки з каліграфії та комерційної арифметики і справді дещо поліпшилися. Батьки, поза сумнівом, були задоволені.

Останні тижні триместру були просто нестерпними. Дороті майже два тижні сиділа без грошей, бо місіс Кріві сказала, що чекає на оплату від декількох батьків, а тому поки що не має змоги заплатити їй за триместр. Отож Дороті не могла поповнювати свої запаси шоколаду, який бодай трохи підживлював її. Постійне недоїдання зробило її в’ялою та апатичною. Ранки ніби наливалися свинцем, коли кожна хвилина здавалася годиною, очі мимоволі прикипали до стрілок годинника, а на душі робилося тоскно, варто було подумати, що після цього нудного безрадісного уроку почнеться ще один, так само нудний і безрадісний, а потім ще один і ще, і так до безкінечності. Найгірше було, коли діти починали галасувати, і Дороті доводилося напружувати всі й без того виснажені сили, щоб бодай якось зберегти порядок. А за стіною, звісно, чатувала місіс Кріві, завжди підслуховуючи, будь-якої миті готова, рвучко відчинивши двері, увірватися до кімнати з криком: «Це що за шум?! Що тут відбувається?!» і погрозою звільнення в очах.

Дороті ніби прокинулася зі сну й нарешті чітко побачила усі жалюгідні реалії життя в домі місіс Кріві. Прісна їжа, холод, ванна лише раз на тиждень — в очі раптом впало те, на що вона ще кілька тижнів тому не звертала уваги. До того ж Дороті почала відчувати гостру самотність, яку досі притлумлювало радісне піднесення від роботи. Їй не писали ні батько, ні містер Ворбертон, і за два місяці у Саутбриджі вона так ні з ким і не потоваришувала. В її становищі взагалі важко заводити друзів, а якщо ви ще й жінка, то практично неможливо. У неї не було ні грошей, ні власного дому, і за межами школи їй навіть не було де подітися, хіба що сходити до бібліотеки у ті кілька вечорів, коли вона вибиралася з дому, і до церкви по неділях. Дороті регулярно ходила до церкви, на чому, звісно, наполягала місіс Кріві. Першого ж недільного ранку за сніданком вони з Дороті обговорили релігійне питання.

— Я тут думала, до якої б то церкви вам краще ходити, — сказала тоді директорка. — Я так розумію, ви виховувалися в англіканстві, так?

— Так, — підтвердила Дороті.

— Гм, що ж. Ніяк не вирішу. У нас є англіканська церква Святого Юрія, і є ще баптистська капличка, куди я ходжу. Більшість наших батьків нонконформісти, і я не певна, чи вони схвалять вчительку-англіканку. З батьками ніколи не завадить зайва обережність. Два роки тому вони так переполошились, коли виявилося, що моя тодішня вчителька була римо-католичкою, ви тільки уявіть собі! Звісно, вона це приховувала як тільки могла, але врешті-решт відкрилася правда, і троє батьків забрали своїх дівчаток зі школи. Само собою, того ж таки дня я виставила її за двері.

Дороті мовчала.

— Та все ж, — продовжувала місіс Кріві, — у нас є троє учениць-англіканок, але я не певна, що віросповідання можна трохи підправити. Тож, думаю, варто ризикнути і ходити до Святого Юрія. Але будьте обережні. Я чула, що у церкві Святого Юрія прийнято багато кланятися, стояти на колінах, хреститися й тому подібне. Двоє з наших батьків — плімутські брати, і їх інфаркт вхопить, якщо вони почують, що ви там хрестилися. Тож давайте без цього, гаразд?

— Гаразд, — сказала Дороті.

— І під час служби, замість ловити ґав, дивіться краще навсібіч. Може, вгледите де серед пастви малих дівчаток, яких можна було б до нас залучити. Як побачите таких, біжіть опісля до священника і з’ясуйте їхні імена та адреси.

Отож Дороті ходила до Святого Юрія. Ця церква була на щабель «вищою» за Святого Ательстана; стільці замість лав, і вікарій (його звали містер Гор-Вільямс) у звичайні дні, окрім свят, носив просту сутану й комжу. Що ж до самих богослужінь, вони були ідентичні тим, які правилися у Кнайп-Гілл, тож Дороті не треба було навіть зосереджуватися, щоб створювати видимість участі у службі, поки її думки витали деінде.

До Дороті так і не повернулася віра. Ба більше, для неї вже нічого не означала сама ідея поклоніння Богові; її віра померла, остаточно й безповоротно. Дивна це річ — втрата віри, така сама дивна, як і сама віра. Тут немає місця логіці, це радше схоже на зміну клімату у вашій голові. Та хоч сама церковна служба для Дороті більше не була такою важливою, як раніше, вона не шкодувала про час, проведений у церкві. Навпаки, вона з нетерпінням чекала на ці кілька годин спокою, і не лише тому, що недільний ранок означав короткочасний відпочинок від пильного ока місіс Кріві та її прискіпувань. Церковна атмосфера діяла на Дороті заспокійливо й цілюще. Вона відчувала, що в усьому тому, що відбувається в церкві, попри всю абсурдність та показовість, є щось, що важко описати, щось достойне й духовно принадне, щось, що нелегко знайти у зовнішньому світі. Дороті здавалося, що, навіть якщо твоя віра мертва, краще все ж ходити до церкви, ніж бути без неї; краще дотримуватися давніх традицій, аніж пуститися берега й дрейфувати морем свободи. Вона чудово усвідомлювала, що більше ніколи не зможе щиро молитися; але також знала, що до кінця життя мусить дотримуватися релігійних обрядів, на яких виховувалася. Це єдине, що їй залишилося від колишньої віри, — ніби кістяк, що не давав її життю остаточно розвалитися.

Та поки що вона не надто задумувалася над втратою віри і чим це може для неї обернутися у майбутньому. Вона була надто заклопотана тим, щоб просто вижити, витерпіти до кінця цього злощасного триместру і не втратити здорового глузду. Бо що ближче було до закінчення навчання, то важче Дороті було тримати клас під контролем. Вона почувалася геть вичавленою. Учениці поводилися просто жахливо, а той факт, що колись Дороті їм подобалася, здавалося, лише підігрівав їхню жорстокість. Дороті обманула їх. Спочатку вдавала із себе нормальну, та насправді була такою ж старою мегерою, як і решта вчителів: усе мордувала їх і мордувала тими нестерпними переписуваннями і ладна була відірвати голову за малесеньку чорнильну плямку. Дороті кілька разів помічала, що вони уважно розглядають її, з безжальною, жорстокою прискіпливістю, на яку здатні лише діти. Колись вони вважали її гарненькою, але тепер для них вона була потворною, старою і худющою. Дороті й справді помітно схудла, відколи потрапила до «Рінгвуд-хаус». Тепер дівчата її ненавиділи — так само, як ненавиділи усіх попередніх вчителів.

Іноді вони навмисне її цькували. Старші й розумніші дівчата доволі точно оцінили ситуацію: Міллі цілком залежала від милості старої Кріві, і якщо у класі було надто шумно стара Кріві карала Міллі. Тож часом вони галасували й шуміли просто для того, щоб подивитися на обличчя Міллі, коли примчить стара Кріві й почне на неї репетувати. Були дні, коли Дороті вдавалося тримати себе в руках і вона пробачала ученицям усі їхні витівки, бо чудово розуміла, що вони бунтують проти остогидлої монотонної роботи. Але траплялися й інші дні, коли її нерви були натягнуті, немов струни, і здавалося, готові були от-от обірватися; тоді, дивлячись на два десятки тупих маленьких облич, які глузливо шкірилися до неї, вона ненавиділа їх. Діти такі сліпі, такі егоїстичні, такі безжальні! Вони не розуміють, що доводять тебе до відчаю своїми витівками, а якби й розуміли, то діймали б іще більше. Хай би як ти старався, хай би яким янгольським терпінням тебе наділила природа, але якщо твоя роль полягає в тому, щоб допікати їм нудною й остогидлою роботою, вони тебе за це ненавидітимуть, і їм навіть на думку не спаде, що, можливо, у цьому немає твоєї вини. Якими правдивими (якщо ви самі, звісно, не вчитель у школі) видаються ці так часто цитовані рядки:

От тільки якщо вам самим доводиться бути цим «пильним оком», ви усвідомлюєте, що у кожної медалі є дві сторони.

Настав останній тиждень, а з ним і фарс під назвою «екзамени». Система, як пояснила місіс Кріві, дуже проста. Спочатку муштруєте дітей на, скажімо, кількох задачках, аж поки не будете певні, що вони на зубок засвоїли їх розв’язання, а тоді, поки вони ще не встигли все забути, включаєте ті самі задачки в «екзамен з арифметики». І так з усіх предметів. Результати екзаменів, звісно, надсилалися додому, на огляд батькам. Поки Дороті під диктування місіс Кріві заповнювала триместрові табелі, вона стільки разів виводила слово «відмінно», що у неї аж букви почали плутатися і під кінець виходило вже щось таке: «відімнно», «вдімінно», «внімідно».

Останнього дня у класі стояв страшенний гармидер. Навіть наскоки місіс Кріві не могли приструнити дітей. До полудня нерви Дороті були геть розхитані, і місіс Кріві дала їй «прочухана» у присутності семи дівчат, які залишалися в школі на обід. У другій половині дня галас тільки посилився, аж нарешті Дороті здалася й зі сльозами на очах почала благати дітей припинити бешкетувати.

— Дівчатка! — намагалася вона перекричати їхній вереск. — Будь ласка, годі, прошу вас! За що ви так зі мною? Хіба я таке заслужила?

То була фатальна помилка, звісно. Ніколи, ніколи, ніколи не варто покладатися на милість дитини! На мить у класі все стихло, а тоді одна з дівчат гучно й глумливо викрикнула: «Міл-лі!» Уже наступної миті увесь клас, навіть дурненька Мейвіс, почав скандувати: «Міл-лі! Міл-лі! Міл-лі!» І тут у Дороті щось надламалося. Вона завмерла, вибрала серед учениць ту, яка репетувала найголосніше, підійшла до неї і зі всієї сили відважила їй ляпаса. На щастя, дівчинка була із «середніх платників».

6

У перший же день канікул Дороті отримала листа від містера Ворбертона.

«Моя люба Дороті, — писав він, — чи, може, мені варто називати тебе Еллен, бо, як я розумію, у тебе тепер нове ім’я? Ти, мабуть, вважала мене безсердечним бовдуром через те, що я не написав тобі раніше, але, запевняю тебе, ще якихось десять днів тому я навіть чути не чув про нашу так звану „втечу“. Я увесь цей час був закордоном, спершу подорожував Францією, а потім подався до Австрії та Риму і з відомих тобі причин усіляко уникав товариства моїх співвітчизників. Їхня поведінка і вдома викликає в мене огиду, а в інших країнах мені за них робиться страшенно соромно, тому під час своїх подорожей я стараюся видавати себе за американця.

Коли я повернувся до Кнайп-Гілл, твій батько відмовився зі мною зустрітися, але мені вдалося випросити твою адресу та нове ім’я у Віктора Стоуна. Дав їх він мені вельми неохоче, з чого я можу судити, що він, як і всі решта у цьому гнилому містечку, все ще вірять, що ти в чомусь провинилася. В історію про те, що ми з тобою подалися в любовну мандрівку, здається, ніхто вже не вірить, але люди мають підозру, що ти щось-таки втнула. Молода жінка так раптово покинула дім — отже, тут не обійшлося без чоловіка; так уже працюють ці провінційні уми, сама знаєш. Хочу тебе запевнити, що я все ревно заперечував і відстоював твоє добре ім’я як тільки міг. Ти будеш рада почути, що мені навіть вдалося загнати в кут цю стару відьму, місіс Семпрілл, і тоді я вже висловив їй усе, що про неї думаю. Можеш собі уявити, виглядало це все доволі грізно, але та жінка — породження диявола. Усе, чого мені вдалося від неї домогтися, так це лицемірних схлипувань а-ля „бідолашна, бідолашна Дороті“.

Як я чув, твій батько за тобою сумує і радо прийняв би тебе назад, якби не скандал. Схоже, відколи ти пішла, йому ще жодного разу вчасно не подали сніданку. Якщо хто спитає, він каже, що ти „поїхала підправити здоров’я після хвороби, а тепер отримала місце у престижній школі для дівчаток“. Ти не повіриш, що ще з ним сталося. Він був змушений розплатитися з усіма своїми боргами! Кажуть, усі його кредитори зібралися докупи і провели мало не мітинг на подвір’ї пасторового дому. Хто б міг подумати, що таке станеться при нашому єпископаті, але, зрештою, ми живемо в демократичні часи! Вочевидь, ти єдина вміла стримувати торгівців.

А тепер розповім тобі мої новини...»

Тут Дороті пошматувала листа, розчарована і навіть трохи роздратована. «Міг би виявити трохи більше співчуття!» — думалося їй. Це дуже схоже на Ворбертона: спочатку втягнув її в неприємності — адже у всьому, що сталося, є його вина, — а тепер так легковажно до цього всього поставився. Та коли вона все як слід обміркувала, то зняла з нього звинувачення у безсердечності. Він зробив усе, що було в його силах, аби допомогти їй, і вона не може очікувати, щоб він співчував їй через біди, про які нічого навіть не знав. Окрім того, його власне життя було суцільною вервечкою обурливих скандалів; йому, мабуть, і невтямки, наскільки серйозним скандал може бути для жінки.

На Різдво Дороті написав батько, ба більше, надіслав навіть різдвяний подарунок — два фунти. З тону його листа відчувалося, що він уже пробачив Дороті. За що саме він їй пробачав — невідомо, адже невідомо, що саме вона зробила; та все ж він їй великодушно пробачив. Починався лист з поверхових, але цілком добродушних розпитувань. Пастор сподівався, що їй подобається нова робота. Питав, чи зручні у школі кімнати і чи приязно до неї ставляться решта педагогів? Він чув, що тепер у школах інші порядки, зовсім не ті, що років сорок тому, коли він ще був молодим. От тоді-то... і так далі. Дороті зітхнула: батько не мав ані найменшого уявлення про умови, в яких вона жила. Коли мова заходила про приватну школу, йому уявлявся Вінчестер, його колишня школа; він не міг собі навіть уявити таку діру, як «Рінгвуд-хаус».

Далі пастор у буркотливій манері перераховував усі негаразди, які його опосіли. Скаржився, що забагато хвилюється і забагато працює. Кляті церковні старости не дають йому продиху, вічно в них як не одне, то друге; Проггетт діймає своїми скаргами на просілу підлогу у дзвіниці; а служниця, яку він найняв працювати кілька годин на день, щоб допомагати Еллен, виявилася геть безрукою і примудрилася розбити ручкою від мітли циферблат великого підлогового годинника в його кабінеті — і так далі, і тому подібне на кількох сторінках. Кілька разів, ніби між іншим, він згадував, що йому не вистачає Дороті і її допомоги; але не пропонував повернутися додому. Вочевидь, її досі потрібно було ховати подалі від людських очей, ніби скелет у замкненій шафі, що в підвалі.

Коли Дороті прочитала листа, її серце стислося від туги за домом. Раптом так захотілося знову зробити парафіяльний «обхід» і провести кулінарні уроки з дівчатками-скаутами, а ще вона з сумом думала, як там тато дає собі раду без неї і чи добре про нього піклуються ті непутящі служниці. Дороті любила батька, але ніколи не сміла цього показати, бо він не схвалював виявів таких сентиментальних почуттів. Вона була страшенно вражена, коли усвідомила, як рідко згадувала про нього протягом останніх чотирьох місяців. Іноді на цілі тижні забувала про його існування. Та, правду кажучи, тоді їй треба було думати про банальне виживання, і ні на що інше сил просто не лишалося.

Проте тепер, коли у школі закінчилися заняття, у Дороті було безліч вільного часу, аж забагато. Бо хоч як місіс Кріві старалася, навіть вона не здатна була придумати для Дороті достатньо завдань, щоб вона не могла впоратися з робою за пів дня. Директорка недвозначно дала Дороті зрозуміти, що під час канікул учителька — лишень зайвий тягар для її гаманця, і так свердлила її очима за трапезою (як же це, вона мусить годувати Дороті за просто так?), що можна було поперхнутися ковтком води. Тож Дороті старалася якомога менше часу проводити в домі і, почуваючись багатою, адже мала в кишені зарплату (чотири фунти за дев’ять тижнів) і батьків подарунок, взяла за звичку обідати у місті, купуючи сендвічі у м’ясній крамниці. Місіс Кріві трохи побурчала, але змирилася з цим: з одного боку, образившись, бо їй подобалося мати Дороті у себе під рукою, щоб було кого діймати, а з другого боку, зрадівши, що зможе трохи на ній зекономити.

Дороті виходила на довгі самотні прогулянки, досліджуючи Саутбридж і його більш занедбаних сусідів — Дорлі, Вембридж і Вест-Холтон. Морозяна й безвітряна зима у безбарвних лабіринтах передмість наганяла ще більше смутку, ніж понура пустка. Двічі чи тричі, хоч таке марнотратство, мабуть, і коштуватиме їй пізніше кількох голодних днів, Дороті купувала дешевий квиток і вирушала до Айвер-Хіт чи Бернхам-Біч. Дерева в лісах стояли вологі й по-зимовому безлисті посеред розкішного килима з опалого букового листя, що виблискувало у тумані, немов мідні монети. Зима ще не остаточно заволоділа довкіллям, тож можна було навіть посидіти надворі й почитати, тільки треба було одягати рукавички.

На Святвечір місіс Кріві звідкись видобула гілочки падуба, які приберегла ще з минулого року, струсила з них пил і причепила на дверях, але не мала жодного наміру влаштовувати святкову вечерю. Як місіс Кріві пояснила Дороті, вона не шанує всю цю різдвяну нісенітницю, мовляв, це лише дешеві трюки, вигадані власниками крамниць, щоб видурювати з людей гроші; а індичку й пудинг вона терпіти не може. Дороті з полегшенням зітхнула. Вона вже боялася, що доведеться вечеряти з директоркою у безрадісній їдальні (в уяві раптом виник образ місіс Кріві у пістрявому паперовому ковпаку з-під хлопавок). Своєю різдвяною вечерею — варене яйце, два бутерброди з сиром і пляшку лимонаду — Дороті смакувала у лісі біля Бернхаму, притулившись спиною до великого бука з покрученим гіллям, і з томиком «Дивних жінок» Джорджа Гіссінга на колінах.

Коли через негоду Дороті не могла піти на прогулянку, вона зазвичай майже весь день проводила у громадській бібліотеці і з часом стала там однією із завсідниць — нарівні з безробітними, що сиділи, задумливо втупившись в ілюстровані газети, яких не читали, і старими линялими холостяками, що орендували кімнатки за два фунти на тиждень і приходили годинами штудіювати книжки про яхтовий спорт. Коли триместр тільки закінчився, Дороті відчула неабияке полегшення, але це відчуття дуже швидко вивітрилося. Коли ні з ким і словом перемовитися, дні тягнуться ще повільніше, ніж раніше. Певно, у всьому світі нема іншого такого куточка, де людина могла б почуватися такою самотньою, як у лондонському передмісті. Штовханина та метушня великого міста створюють принаймні ілюзію спілкування, у сільській місцевості вашим життям щиро цікавляться всі кому не ліньки. Але у такому місці, як Саутбридж, особливо якщо у вас немає ні дому, ні родини, можна пів віку прожити й не надбати жодного друга. У таких містечках зустрічаються жінки, особливо культурні жінки з поганим заробітком, які роками живуть у цілковитій самоті. Доволі скоро Дороті охопила гнітюча туга, коли все довкола здавалося їй нудним та нецікавим. І саме у цьому стані постійної хандри — найпідступнішого ворога сучасної людини — Дороті вперше усвідомила, що для неї означає втрата віри.

Вона спробувала знайти забуття в книжках, але її вистачило не більше ніж на тиждень. Через деякий час усі книжки почали здаватися їй надто нудними та заплутаними: надовго залишений без живого спілкування мозок відмовлявся працювати. Уже за кілька днів Дороті не могла проковтнути нічого складнішого за детектив. Вона почала робити прогулянки на десять-п’ятнадцять миль, намагаючись збадьорити організм на свіжому повітрі й повернути собі гарний настрій; але похмурі міські дороги й болотисті лісові стежки, голі дерева, мокрий мох і великі пористі гриби тільки наганяли на неї смертельну меланхолію. Їй бракувало людського товариства, і вона не знала, де його шукати. Вечорами, повертаючись до школи, Дороті дивилася на вікна будинків, з яких лилося тепле світло і лунали грамофонна музика та веселий сміх, в її серці прокидалася заздрість. О, ну чому вона не може бути, як ті люди, чому не може мати власного дому, родини, друзів! Були дні, коли вона відчайдушно прагнула знайти у собі сміливість, щоб заговорити з незнайомцем просто на вулиці. В інші ж дні вона всерйоз роздумувала над тим, щоб, удавши благочестя, завести ближче знайомство з вікарієм церкви Святого Юрія та його родиною і, можливо, долучитися до парафіяльних клопотів. Іноді її охоплював такий відчаї, що Дороті навіть ладна була записатися до Молодіжної жіночої християнської організації.

Але, коли канікули вже добігали кінця, Дороті випадково зустріла в бібліотеці міс Бівер — викладачку географії у «Комерційному Тутс-коледжі», ще одній приватній школі у Саутбриджі, — і вони подружилися. «Комерційний Тутс-коледж» був набагато більшою і престижнішою школою, ніж «Рінгвуд-хаус»: тут навчалося близько півтори сотні учнів обох статей, і коледж навіть міг похвалитися десятком пансіонерів, та й навчальна програма була не аж так відверто шахрайською. Коледж націлювався на той тип батьків, які постійно торочать про «сучасні бізнес-тренінги»; все тут проходило під гаслом «ефективності», що на практиці виливалося в активну імітацію бурхливої діяльності й викорінення всіх гуманітарних дисциплін. Однією з особливостей школи був своєрідний звід правил під назвою «Кодекс ефективності», який усі діти мали вивчити напам’ять одразу після зарахування до школи. Написаний він був у формі запитань та відповідей, наприклад таких:

П.: У чому секрет успіху?

В.: Секрет успіху в ефективності.

П.: Що є мірилом ефективності?

В.: Мірилом ефективності є успіх.

І так далі. Кажуть, коли вся школа, хлопці й дівчата, хором декламували кодекс перед директором коледжу (таку церемонію вони проводили двічі на тиждень замість вранішньої молитви), це було вражаюче видовище.

Міс Бівер була манірною жіночкою з округлим тілом, худим лицем і червонуватим носом, через що дуже нагадувала цесарку. Після двадцяти років «муштрування» дітлахів вона добулася ставки у чотири фунти на тиждень і привілею «жити ззовні», а не лишатися на території коледжу й мати сумнівну приємність вечорами вкладати пансіонерів спати. Міс Бівер орендувала маленьку кімнатку, куди іноді запрошувала Дороті, коли в обох випадав вільний вечір. Як же Дороті чекала цих візитів! Звісно, у міс Бівер не можна було надто часто гостювати, бо її домовласниця «не схвалювала» відвідувачів. Та й навіть коли Дороті та міс Бівер збиралися удвох, їм, по суті, нічим було зайнятися, окрім як розгадувати кросворди з «Дейлі Телеграф» чи розглядати світлини, які міс Бівер зробила під час поїздки до австрійського Тироля 1913 року (та поїздка була найбільшим досягненням та радістю всього її життя). Та все ж для Дороті багато важило вже те, що вона могла з кимось посидіти і по-дружньому поговорити за чашкою чаю — справжнього чаю, а не водяної юшки місіс Кріві! Міс Бівер мала спиртівку, яку тримала у лакованому саквояжику (його вона брала із собою до Тироля 1913 року) і на якій заварювала собі чорний як смола чай, поглинаючи його цілими відрами. Міс Бівер розповіла Дороті, що завжди бере із собою до школи термос і тішить себе горнятком гарячого чаю до та після обіду. Дороті почала розуміти, що для вчителів третьосортних шкіл зрештою відкривається дві дороги: дорога міс Стронг, що пролягала через віскі до робітного дому; або ж дорога міс Бівер — через міцний чай до пристойної кончини у Будинку для малозабезпечених шляхетних дам.

Правду кажучи, міс Бівер була нудною жіночкою. Дороті вона здавалася своєрідним втіленням «memento mori» чи радше «memento senescere[88]». Душа її, схоже, з роками висохла, і тепер від неї залишився лише жалюгідний змилок, давно забутий у мильниці. Міс Бівер вже навіть не уявляла іншого життя, окрім животіння у крихітній кімнатці під гнітом тиранічної хазяйки й «ефективного» заштовхування економічної географії у дитячі горлянки. А проте Дороті дуже до неї прив’язалася, і ті кілька годин, які вони проводили разом, розгадуючи кросворди у «Дейлі Телеграф» за чашечкою гарячого чаю, стали справжніми оазами в її пустельному житті.

Дороті зраділа, коли почався пасхальний триместр, бо навіть щоденна «муштра» була краща за самотню порожнечу канікул. До того ж цього триместру дівчатка поводилися набагато краще, принаймні Дороті більше не доводилося вдаватися до силових методів. Вона вже збагнула, що тримати дітей під контролем зовсім не важко, якщо від самого початку у стосунках з ними запровадити сувору дисципліну. Минулого триместру дівчата так поводилися, бо Дороті спочатку поставилася до них як до людей, а пізніше, коли цікаві для них уроки скасували, учениці суто по-людському збунтувалися. Але якщо ти змушений вчити дітей нісенітниці, до них не можна ставитися як до людей. Їх треба сприймати як тварин — дресирувати, а не переконувати. І насамперед їм потрібно показати, що бунт болючіший за послух. Ймовірно, таке ставлення не йде дітям на користь, але воно, поза сумнівом, є зрозумілим і дієвим.

Дороті засвоїла похмурі засади шкільної педагогіки. Навчилася відключати мозок протягом безкінечних нудних занять, берегти нерви, бути безжальною й ніколи не давати жодного послаблення, навіть примудрилася пишатися й отримувати своєрідне задоволення від чергової успішно засвоєної нісенітниці. Вона раптом ніби виросла, стала жорсткішою та зрілішою. З очей зник колишній дитячий блиск, обличчя зробилося худішим, від чого ніс здавався ще довшим. Іноді вона вже цілком могла б зійти за поважну класну даму, бракувало хіба що пенсне. От тільки ще не стала цинічною. Дороті досі пам’ятала, що ці діти — жертви огидного ошуканства, досі прагнула їм бодай якось допомогти. А якщо вона й муштрувала їх і забивала голову казна-чим, то лише з однієї простої причини — боялася втратити роботу.

Цього триместру з класної кімнати рідко доносився шум. Місіс Кріві, яка завжди тішилася нагодою заскочити вас на якомусь порушенні, майже не випадало шансу постукати в стіну ручкою швабри. Одного ранку, за сніданком, директорка деякий час пильно дивилася на Дороті, ніби зважуючи якесь важливе рішення, а тоді підсунула блюдце з повидлом до середини столу.

— Не хочете трохи повидла, місіс Міллборо? — спитала вона з незвичною для неї люб’язністю.

Це вперше за все своє перебування у «Рінгвуд-хаус» Дороті довелося скуштувати повидла. Вона навіть трохи зашарілася. «Нарешті місіс Кріві оцінила, як я для неї стараюся», — мимоволі промайнуло в голові.

Від того дня Дороті щоранку смакувала повидлом. Та й в інших випадках манери місіс Кріві стали не те щоб добродушними — на таке ця жінка була не здатна, — але менш зневажливими. Кілька разів на обличчі директорки з’являлася навіть гримаса, яка, вочевидь, мала б означати усмішку; Дороті здавалося, що те лице зараз лусне від натуги. Десь у цей самий час у розмові почала частенько проскакувати фраза «наступного триместру»: «наступного триместру зробимо це», «наступного триместру треба, щоб ви зробили те», аж поки Дороті почало здаватися, що вона завоювала довіру місіс Кріві й директорка більше не ставиться до неї як до рабині, а вбачає в Дороті когось на кшталт колеги. І тут в її серці зажевріла крихітна, геть безглузда надія. Надія на те, що місіс Кріві підніме їй зарплату! То було, звісно, малоймовірно, і Дороті намагалася розчавити ту надію, але та відмовлялася помирати. Якби їй бодай на півкрони вищу зарплату — це так багато це для неї важило!

Настав останній день триместру. «Якщо пощастить, місіс Кріві завтра заплатить», — думала Дороті. Їй дуже потрібні були гроші; вона вже кілька тижнів не мала в кишені ані пенні, і не лише страшенно виголоднілася, але їй також треба було терміново купити собі нові панчохи: ті, що вона мала, всі були латані-перелатані. Наступного ранку, переробивши усю загадану їй хатню роботу, Дороті, замість того щоб піти на прогулянку, сіла в їдальні чекати, поки місіс Кріві закінчить шаркати мітлою нагорі. Нарешті директорка спустилася.

— Ах, ось ви де, міс Міллборо! — сказала вона якось дивно. — Я так і думала, що ви нікуди не поспішатимете цього ранку. Що ж, якщо ви вже тут, я видам вам вашу зарплату.

— Дякую, — сказала Дороті.

— А після того, — додала місіс Кріві, — у мене буде до вас коротенька розмова.

Дороті стрепенулася. Невже та «коротенька розмова» стосується надбавки до зарплати? Це було майже неймовірно. Із замкнутої шухляди комода місіс Кріві дістала потертий шкіряний гаманець, відкрила його і послинила великий палець.

— Дванадцять тижнів і п’ять днів, — сказала вона. — Заокруглимо до дванадцяти тижнів, нічого бути аж такими доскіпливими. Отож, усього шість фунтів.

Вона відрахувала п’ять затертих однофунтових купюр і дві по десять шилінгів; однак одна з них вочевидь видалася їй надто новенькою, тому вона запхала її назад до гаманця, а натомість вийняла подерту. Директорка підійшла до комода, взяла шматок прозорого клейкого паперу й обережно зліпила дві половинки купюри докупи. Лише тоді вона передала гроші Дороті.

— Ось, тримайте, міс Міллборо, — сказала вона. — А тепер я попрошу вас негайно покинути мій дім. Я більше не потребую ваших послуг.

— Більше не...

У Дороті всередині все похололо. Кров відлила їй від обличчя. Але навіть тепер, охоплена жахом та відчаєм, вона досі не до кінця усвідомлювала, що тільки-но почула. Може, місіс Кріві просто хотіла, щоб Дороті не поверталася додому до вечора?

— Я вам більше не потрібна? — перепитала ледь чутно.

— Ні. З початку наступного триместру у мене буде інша вчителька. І ви ж не станете очікувати, що я просто так утримуватиму вас усі канікули?

— Тобто ви не хочете, щоб я просто пішла прогулятися... ви мене звільняєте?

— Авжеж, звільняю. А на що ще це, по-вашому, схоже?

— Але ж ви не попередили мене! — сказала Дороті.

— Попередила?! — тут же скипіла гнівом місіс Кріві. — Про яке попередження ви кажете? У вас що, контракт підписано, чи що?

— Ні... Контракту немає.

— Так ото ж! Піднімайтеся краще нагору і починайте пакувати речі. Я не хочу, щоб ви залишалися тут довше, ніж необхідно. І майте на увазі, на обід у мене для вас нічого не приготовано.

Дороті пішла нагору і сіла на край ліжка. Її всю тіпало, і Дороті знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з думками й нарешті почати пакувати речі. Перед очима все пливло, ніби в тумані. Катастрофа вибухнула так раптово і, здавалося б, нізвідки, що Дороті все ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді. Та, правду кажучи, місіс Кріві звільнила її з доволі простої й зрозумілої причини.

Неподалік від «Рінгвуд-хауса» розташовувалася обідрана маленька школа під назвою «Фронтони», де було всього сім учениць. Вчителювала там стара неотесана відьма міс Олкок, яка за своє життя встигла змінити тридцять вісім різних шкіл і якій не можна було довірити догляд навіть за канаркою. Але був у міс Олкок один неймовірний талант: вона знала, як ошукати своїх роботодавців. Між приватними школами третього та четвертого сорту постійно відбувається своєрідне піратство. Батькам задурюють голову й переманюють дітей з однієї школи до іншої. Дуже часто за всім цим стоїть не хто інший, як викладач-перебіжчик. Учитель таємно «обробляє» батьків («Довірте свою дитину мені, і я візьму з вас за триместр на десять шилінгів менше») і, коли назбирається достатня кількість, раптово звільняється й за деякий час «відкриває» власну школу або ж переводить дітей до іншої. Міс Олкок вдалося підбурити трьох із семи учениць «Фронтонів», і вона запропонувала їх місіс Кріві. Натомість сама міс Олкок хотіла отримати місце Дороті і п’ятнадцять відсотків комісійних за кожну з приведених учениць.

Після таємних багатотижневих перемов місіс Кріві вдалося знизити ставку комісійних з п’ятнадцяти до дванадцяти з половиною відсотків, і вони нарешті досягли згоди. Про себе місіс Кріві вирішила звільнити стару пронозу Олкок, як тільки впевниться, що троє приведених дітлахів залишаться у школі і без неї. Міс Олкок же тим часом планувала взятися за учнів старої пронози Кріві, щойно переступить поріг «Рінгвуд-хаус».

Прийнявши рішення звільнити Дороті, місіс Кріві не могла допустити, щоб та про це дізналася. Адже, якби Дороті все знала, то неодмінно почала б зманювати учениць місіс Кріві або ж узагалі до кінця триместру палець об палець не вдарила. (Місіс Кріві пишалася своїм знанням людської натури.) Звідси і повидло, і криві посмішки, й інші хитрощі для відведення підозри. Будь-хто, хто трохи краще знав цю кухню, тієї ж миті, як йому підсунули блюдце з повидлом, почав би шукати іншу роботу.

Уже через пів години після того, як їй повідомили про звільнення, Дороті, взявши із собою лише маленьку сумочку, вийшла за шкільну хвіртку. Було четверте квітня, яскравий вітряний день, дещо холоднуватий для прогулянок. Небо над головою безхмарне й блакитне, ніби яйця тинівки, різкий весняний вітер рвучкими поривами ганяв тротуаром, швиргаючи в обличчя колючий сухий пил. Дороті зачинила за собою хвіртку і повільно попрямувала до залізничної станції.

Вона сказала місіс Кріві, що пізніше повідомить адресу, на яку слід буде надіслати коробку з її речами, і місіс Кріві негайно взяла з Дороті п’ять шилінгів за доставку. Отож у Дороті залишилося п’ять фунтів п’ятнадцять шилінгів — вистачить тижнів на три, якщо економити. Наразі потрібно поїхати до Лондона й орендувати собі кімнатку. Дороті навіть не уявляла, що вона робитиме після цього. Та перша хвиля паніки вже вляглася, і Дороті усвідомила, що все не так вже й погано. Попервах їй допоможе тато, а в найгіршому випадку (її аж пересмикувало від однієї думки про це) доведеться ще раз звернутися до кузена. До того ж її шанси знайти роботу були не такими вже й кепськими. Вона молода, по мові чути, що освічена, і готова працювати за платню прислуги — такі якості високо цінуються директорами чотирисортних шкіл. Скоріш за все, для неї все складеться добре. Але на неї, поза сумнівом, чекали скрутні часи — пошуки роботи, непевність у майбутньому й нависла над головою загроза голоду.