Донька пастора

1

[СЦЕНА: Трафальгарська площа. Крізь туман видніються нечіткі силуети десятка людей, що скупчилися навколо однієї з лавок біля північного парапету. Серед них Дороті.]

ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся... [Біг-Бен б’є десяту.]

ХРЮКАЛО [передразнюючи]: Дінг-донг, дінг-донг! Ти закриєш своє баламкало, чи ні? Ще сім годин стовбичити на цій площі, перш ніж можна буде десь примоститися і трохи покімарити! А щоб тобі заціпило!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Non sum qualis eram boni sub regno Edwardi[47]! У дні моєї невинності, до того як Диявол, вознісши на височінь, звергнув мене прямісінько на сторінки недільних газет; коли ще я був пастором у Літл-Фоллі біля Дьюзбері...

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...

МІСІС ВЕЙН: О, моя люба, варто лиш мені було вас побачити, як я одразу збагнула, що ви леді шляхетного походження та виховання. Ми з вами знаємо, як воно опуститися з вершини на самісіньке дно, еге ж? Для нас це зовсім інакше, не те що для решти.

ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся Маріє, повна благодаті!

МІСІС БЕНДІГО: Чоловік називається! Сам по чотири фути за тиждень у Ковент-Гарден спускає, а дружину виганяє зірки рахувати на цій бісовій площі! Теж мені чоловік!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Моя повита плющем церква біля підніжжі пагорба... мій пасторський будинок з червоною черепицею, що мирно дрімав поміж тисів, посаджених ще за часів королеви Єлизавети! Моя бібліотека, мій винний погріб, моя кухарка, покоївка і садівник! Мій рахунок у банку, моє ім’я у крокфордському церковному довіднику! Мій чорний костюм ідеального крою, мій комірець задом наперед, моя муарова сутана, яка так вирізнялася на тлі парафіян церкви...

МІСІС ВЕЙН: За одне я дякую Богові, моя люба. Що моя бідолашна матуся не дожила до цього дня. Якби ж то вона бачила, як її старша донька, яку вона плекала, нічого для неї не шкодуючи, і завжди поїла тільки свіжим молоком, щойно від корови...

МІСІС БЕНДІГО: Чоловік, тьху!

РУДИЙ: Ну що, кралю, мо, чаєм побалуємось? Це останній буде на сьодні, о пів на одинадцяту закриють кафе.

ЖИД: Боже святий! Як же холодно, так і на смерть замерзнути недовго! У мене ж під штанами нічого немає. Ой, Бо-о-оже!

ЧАРЛІ [співає]: Радуйся, Маріє, радуйся, Маріє...

ХРЮКАЛО: Чотири пенси! За шість годин усього чотири пенси! А та зараза з дерев’яною ногою плете свої байки перед кожною забігайлівкою між Олдгейтом і Майл-Енд-роуд. Тицяє кожному під носа свою дерев’яну ногу і воєнні медалі, які купив на Ламбет-Кат! Сволота!

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...

МІСІС БЕНДІГО: Так я сказала падлюці, що про нього думаю. «І ти себе називаєш чоловіком? — кажу. — Та таке лайно, як ти, тільки в лікарню у пробірці й здавати».

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Смажена яловичина на обід, селяни тобі кланяються, і Боже умиротворення, якого звичайній людині не спізнати! Недільні ранки у дубовому кріслі, пахощі свіжих квітів, шурхіт комжі й солодкаві аромати ладану! Літні вечори, коли призахідне сонце посилає скісні промені у вікна мого кабінету... і я, напившись чаю, сиджу у задумі, окутаний тютюновим димом, і ліниво гортаю томик у шкіряній палітурці: «Поетичні праці Вільяма Шенстоуна, есквайра», «Скарбниця давньої англійської поезії» Персі чи щось Дж. Лемп’єра, професора розпусного богослів’я...

РУДИЙ: Ну ходімо, хоч кип’ятку наллємо! Молоко є, чайна заварка є. Ще б у когось цукор знайшовся.

ДОРОТІ: Холодно, страшенно холодно! Аж до кісток пробирає! Це що, всю ніч доведеться тремтіти?

МІСІС БЕНДІГО: Та замовкни ти! Терпіти не можу плаксивих дівок!

ЧАРЛІ: Еге, цієї ночі буде холоднеча! Ти тільки глянь, річковий туман уже скоро вище стовпа підніметься. До ранку старому Нельсону пальці відморозить.

МІСІС ВЕЙН: Звісно, тоді у нас ще була невеличка крамниця на розі, де ми продавали тютюн і солодощі, ви ж розумієте...

ЖИД: Бо-о-о-ожечки! Дай сюди своє пальто, Рудий. Я ж так геть закоцюбну!

ХРЮКАЛО: Дволикий падлюка! Та я з нього три шкури здеру, аби лиш потрапив мені до рук!

ЧАРЛІ: Така вже солдатська доля, хлопче, така солдатська доля. Сьогодні дубієш від холоду на лондонській площі... а завтра, чого доброго, смакуєш стейк і спиш на пухових перинах. А в четвер чортзна-чого й чекати.

МІСІС БЕНДІГО: Відсунься, Татуню, відсунься! Думаєш, мені треба твоя стара вошива голова на плечі? Я заміжня жінка.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: У проповідях та церковних співах мені не було рівних. Моє «Вознесіть серця свої» знали у всій єпархії. Не було такого стилю, який би мені не скорився: Висока церква, Низька, Широка чи Безрозмірна. Заливався горловими англокатолицькими трелями, рубав з плеча потужні англіканські марші чи гугнявив низькоцерковне ниття, до якого домішувалося гуїгнгнмське[48] іржання капличних старожилів...

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

РУДИЙ: Забери свої лапи від мого пальта, Жиде. Ти поки своїх вошей не позбудешся, ніякої одежі від мене не отримаєш.

ЧАРЛІ [співає]:

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [спросоння]: Це ти, Майкле, любий?

МІСІС БЕНДІГО: У того падлюки, може, друга жінка була жива, коли він зі мною одружився.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [гортанним голосом проповідника за катедрою]: Якщо комусь відомо причину, чому ці двоє не можуть бути зв’язані священними узами шлюбу...

ЖИД: Друг! Теж мені друг називається! Пальта йому шкода позичити!

МІСІС ВЕЙН: Ну, коли вже мова зайшла про чай, то і я від горнятка чайку не відмовлюся. Ще коли моя бідолашна матуся була жива, ми з нею чайничок за чайничком випивали...

ПРОНОЗА-ВАТСОН [сам до себе, сердито]: Сволота! Самі ж до гріха доведуть, а потім ще й за ґрати запроторять... Навіть діло закінчити не вспієш... Сволота!

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [спросоння]: Мій любий Майкл... Який же він був ласкавий, мій Майкл. Ніжний і щирий... Більше я на інших чоловіків навіть не дивилася, відколи зустрілася ввечері з моїм Майклом за бійнею Кронка і він дав мені два фунти сосисок, які випросив у магазині собі на вечерю...

МІСІС БЕНДІГО: Я так розумію, що обіцяного чаю нам доведеться чекати аж до завтра.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує, згадуючи]: Над річками Вавилонськими ми сиділи та плакали, згадуючи тебе, о Сіоне[49]!..

ДОРОТІ: Ох, як холодно, як страшенно холодно!

ХРЮКАЛО: Усе, з мене годі... більше жодної ночі просто неба до самого Різдва. Завтра я розживуся на нічліг з ліжком, навіть якщо доведеться його силою з них видрати.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: І він називає себе детективом? Сміт з «Летючої бригади»! Летючий Іуда, ось він хто! Тільки й можуть, що хапати колишніх в’язнів, котрим жоден суддівський дзьоб не дасть і шансу.

РУДИЙ: Ну, я пішов за кип’яточком. Може, в когось бодай мідяк завалявся?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [підводиться]: Ой Боже ж ти мій! Уся спина мов переламана! Святий Боже, аж у нирки та лавка вдавилася! А снилося мені, що лежу я в м’якій постелі, а на столику поруч чашка чаю стоїть і дві скибки хліба з маслом. Ет, після такого вже не засну, хіба аж завтра, як до бібліотеки доберуся.

ТАТУНЬО [висуває голову з пальта, ніби черепаха з панцира]: Що ти сказав, хлопче? Гроші за воду?! Ти що, перший день на вулиці, довбня ти неосвічена? Гроші за чортову воду? Виканюч її, виканюч! Не купуй того, що можна виканючити, і не канюч того, що можна вкрасти. Так я завжди кажу. А я, між іншим, п’ятдесят років на вулиці, з самого малку. [Знов закутується у пальто.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти Божі!..

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

ЧАРЛІ: Хто ж тебе згріб, Пронозо?

ЖИД: Ой Бо-о-о-оже!

МІСІС БЕНДІГО: Ану, посунься! Дехто думає, що ту кляту лавку собі в іпотеку взяв?

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти Божі, ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: А я завжди кажу, що чомусь саме ми, нещасні католики, вічно закінчуємо на звалищах.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Сміт. Летючий загін, ага, скоріше летюча зараза! Дав нам план будинку, що де шукати роз’яснив, а там на нас ціла купа копів чекала, от всіх і пов’язали. Ось що я написав, поки їхав у тюремному фургоні:

ХРЮКАЛО: Так що там з чаєм? Жиде, ти у нас молодий, кінчай скімлити і збігай краще за кип’яточком. Тільки ж гляди, нічого тій старій шльондрі не плати. Так видури. Поскімли трохи, розжалоби її.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти людські, ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

ЧАРЛІ: То що, Сміт — чолов’яга кручений?

МІСІС БЕНДІГО: Ось що я вам скажу, дівчата, мені більше всього муляє те, що мій клятий чоловіченько спокійнесенько хропить собі під чотирма перинами, поки я тут коцюбну на цій клятій площі. Пройдисвіт, яких ще світ не бачив!

РУДИЙ [співає]: Молода па-а-а-ара радісноо-о... Ти тільки, Жиду, гляди не візьми води з того бачка, куди сосиски поставили варити.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Кручений? Кручений? Та порівняно з ним будь-яка викрутка — гладенька, мов свердло! Вони всі там падлюки продажні у тому Летючому загоні, рідну бабцю за десять шилінгів шкуродерам здадуть, а потім ще й сядуть на могилці чіпсами хрустіти. Сучі сини!

ЧАРЛІ: Оце так не підфартило. І скільки в тебе вже строків?

РУДИЙ [співає]:

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Чотирнадцять. Проти цих смердючих виродків не попреш.

МІСІС ВЕЙН: Невже він вас не забезпечує?

МІСІС БЕНДІГО: Ага, аякже! Бачите, за якого паскуду я вийшла?

ЧАРЛІ: А у мене дев’ять відсидок.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О Ананіє, Азаріє і Мисаїле[50], ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

РУДИЙ [співає]:

Боже, я вже три дні свою щетину не шкріб. А ти, Хрюкало, давно морду мив?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ой лишенько! Якщо той хлопчина не вернеться зараз з чаєм, у мене всі нутрощі зсохнуться, як у копченого оселедця.

ЧАРЛІ: Е ні, ніхто з вас співати не мастак. Чули б ви, як ми з Хрюкалом концерти на Різдво давали: станемо було під пивницею і як затягнемо «Доброго Вацлава-короля». І псалми теж співали. Народ у барі ледь всі очі не виплакав, слухаючи нас. А пам’ятаєш, Хрюкало, як ми з дурного розуму двічі в ті самі двері грюкали? Стара відьма так репетувала, що в мене кишки ледь не перекрутилися.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [походжаючи туди-сюди, грає на уявному барабані і співає]:

[Біг-Бен б’є пів на одинадцяту.]

ХРЮКАЛО [передразнює годинник]: Дінг-донг, дінг-донг! Ще шість з половиною годин тут стовбичити! Зараза!

РУДИЙ: Ми з Жидом сьогодні по обіді з «Усе по п’ять центів» чотири бритви потягли. Завтра зішкребу свій заріст біля чортових фонтанів, ще б тільки милом десь розжитися.

ГЛУХИЙ: Коли я був стюардом у «Р&О», ми два дні поспіль стрічали в морі чорних індійців у тих їхніх мудрованих каное, катамаранах. Вони морських черепах ловили завбільшки з обідній стіл.

МІСІС ВЕЙН: То ви що, раніше були священником, сер?

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: За чином Мелхіседека[51]. Та й чому «раніше», мадам? Священник завжди залишається священником. Hoc est corpus[52], фокус-покус. Хоч у мене й відібрали сутану — черепицю, як ми її називаємо, — і єпископ публічно зірвав з мене нашийник.

РУДИЙ [співає]: Молода пара радісно крокує... Ну, слава Богу! Жид іде! Зараз буде безплатний банкет!

МІСІС БЕНДІГО: Давно пора.

ЧАРЛІ: А чого вони тебе турнули, панотче? Звична історійка? У спідницях дівчат-хористок заплутався?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тебе тільки за смертю посилати! Давай уже, хутчіш наливай, поки мені язик з рота не вивалився.

МІСІС БЕНДІГО: Посунься, Татуню! Ти прямо на мою пачку цукру всівся.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Які там дівчата! Одні лиш хижачки у фланелевих панталонах, що полюють на неодружене духовенство. Церковні курки, прикрашальниці вівтарів, полірувальниці підсвічників і старі діви, які з кожним роком стають усе кістлявіші та все відчайдушніші. У тридцять п’ять в них ніби особливий демон вселяється.

ЖИД: Старе стерво не захотіло дати мені кип’ятку. Довелося випросити грошей в одного багатого франта, щоб заплатити їй пенні.

ХРЮКАЛО: Ага, розказуй, розказуй! Мабуть, сам по дорозі прикладався.

ТАТУНЬО [висувається з пальта]: Що, чаюємо? Я б не відмовився від чаю. [Злегка відригує.]

ЧАРЛІ: Знаю я таких, цицьки у них висять, як ремінь для бритви.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Не чай, а якась бурда. Та все одно це краще за какао в тюрязі. Дай-но чашку, братику.

РУДИЙ: Пождіть, я ще зара банку з молоком продірявлю. На «гаманець або гроші» в одного взяв.

МІСІС БЕНДІГО: Агов, не налягайте так на цукор! Не ви ж його купляли!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Цицьки висять, як ремінь для бритви. От спасибі, насмішив. У «Піппінс віклі» неабияк роздули цю історію. «Таємний роман зниклого каноніка. Інтимні одкровення». А ще відкритий лист у «Джон Булл»: «Пройдисвіту в сутані пастиря». Шкода, мені мали дати підвищення. [До Дороті.] Родинні перипетії, якщо ви розумієте, про що я. По мені, мабуть, не скажеш, але колись цей нікчемний зад м’яв плюшеві подушки на соборній катедрі.

ЧАРЛІ: А ось і Флоррі. Я так і думав, що вона припреться, як тільки ми чай заваримо. Ох і нюх у цеї дівки!

ХРЮКАЛО: Ех, знов я на розливі. [Співає.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Бідолашна геть головою не думає. Пішла б повертілася біля Пікаділлі, то й заробляла б по п’ять бобів щоночі. Який їй резон стирчати тут, на Площі, поміж жалюгідних старих волоцюг?

ДОРОТІ: Це молоко добре?

РУДИЙ: Добре? [Приставляє рота до однієї з дірок у банці і дує. З протилежної дірки витікає липка сірувата рідина.]

ЧАРЛІ: Тобі що, удача всміхнулася, Флоррі? Хто той франт, з яким я тебе щойно бачив?

ДОРОТІ: На ньому написано: «Не для дітей».

МІСІС БЕНДІГО: А ти що, в біса, дитина? Тут, любонько, можеш забути про свої букінгемські манери.

ФЛОРРІ: Кавою й сигареткою пригостив — ото й усе, скупердяй бісів! Це у тебе там чай, Рудий? Ти завжди був моїм улюбленцем, Рудько.

МІСІС ВЕЙН: Нас тут тринадцятеро зібралося.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Вечерю тут навряд чи подаватимуть, так що можете не переживати.

РУДИЙ: Леді та джентльмени! Чай подано. Готуйте чашки!

ЄВРЕЙ: Хай йому біс! Ти мені навіть половини кружки не налив!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Що ж, удачі всім нам і кращого нічлігу на завтра. Я б з радістю в якійсь церковці подрімала, але ж ті гади не пускають, бояться, що вошей їм натрушу. [П’є.]

МІСІС ВЕЙН: Я, звісно, звикла чай по-інакшому розпивати, та що поробиш... [П’є.]

ЧАРЛІ: Ет, нічогеньке пійло. [П’є.]

ГЛУХИЙ: Цілі зграї довгохвостих папуг обліпили кокосові пальми. [П’є.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ:

[П’є.]

ХРЮКАЛО: От і все, до п’ятої ранку чаю більше не передбачається. [П’є.]

[Флоррі виймає з панчохи поламану магазинну сигарету і випрошує сірника. Чоловіки, окрім Татуня, Глухого і містера Толлбойза, витрушують підібрані з землі недопалки та роблять з них самокрутки. Курці простягаються на лавах, на землі або ж спираються на парапет, й у туманних сутінках, ніби сузір’я, спалахують вогники сигаретних бичків.]

МІСІС ВЕЙН: Ох, як добре! Горнятко чаю славно зігріває. Хоча мені дещо незвично чаювати без чистої скатертини на столі, як я ото звикла, і без вишуканого порцелянового сервізу, який мама завжди виставляла, і, звісно ж, чай у нас завжди був найвищого ґатунку — «Піко Пойнтс», по два дев’ять за фунт...

РУДИЙ [співає]:

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [співає на мотив гімну «Німеччина, Німеччина понад усе»]: Нехай квітне аспідистра[54]...

ЧАРЛІ: І давно ви, хлопці, в Коптильні?

ХРЮКАЛО: Завтра я такий рейд влаштую по цих пивницях, що вони не знатимуть, куди й діватися. Хай там як, а грошей нашкребу, навіть якщо доведеться усе догори ногами перевернути.

РУДИЙ: Три дні. Із самого Йорка перли, пів дороги спали просто неба. Ледь дуба не врізали!

ФЛОРРІ: Рудий, любчику, а чаю зовсім лишилося? Ні? Ну що ж, тоді я пішла, усім па-па. Побачимося завтра вранці біля Вілкінса.

МІСІС БЕНДІГО: От шльондра безсоромна! Надудлиться чаю — і поминай як звали, навіть дякую не скаже, на секунду зайву не затримається.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Холод? Ох, ще й як. Скільки разів доводилося спати просто неба у високій траві, коли навіть накритися нічим, а клята роса залила все довкола, так що зранку вогонь чорта з два розведеш, а як хочеш чогось теплого попити, то хіба йди в молочаря випрошуй. Частенько так бувало, коли ми з Майклом вешталися дорогами.

МІСІС БЕНДІГО: І з чорномазим піде, і з китайцем, брудна корова.

ДОРОТІ: І скільки ж вона отримує за раз?

ХРЮКАЛО: Шестипенсовик.

ДОРОТІ: Шість пенсів?!

ЧАРЛІ: Це ще багато. Вона й за цигарку до ранку може.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Я ніколи менше шилінга не брала, ніколи.

РУДИЙ: Ми з Жидом раз на кладовищі ночували. Прокидаюся я, значить, вранці і бачу, що лежу на чиїйсь могилі.

ЖИД: На ній м’ясця щось малувато.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Якось ми з Майклом у свинарнику спали. Тільки поткнулися туди, а Майкл як закричить: «Матір Божа! Тут свиня!» — «Та нехай собі буде! — кажу я. — Зігріє нас серед ночі». Отож заходимо ми досередини, а там стара свиноматка на боці лежить і хропе, як трактор. Я до неї тихенько підсунулася, обійняла руками, і цілісіньку ніч вона мене гріла. Нам і гірші нічліжки траплялися.

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

ЧАРЛІ: Бачите, як наш Глухий завів? Каже, дзижчання саме з горла так і лізе.

ТАТУНЬО: Коли я був пацаном, ми не давилися одними бутербродами з чаєм. Харчі у нас були добротні, а не це сміття. Рагу з яловичини. Кров’яна ковбаса. Пельмені з м’ясом. Свиняча голова тушкована. За шість пенсів на день відгодовувалися, як бійцівські півні. Вже п’ятдесят років я бродяжу. Чого я тільки не робив: картоплю копав, горох збирав, за вівцями окітними глядів, ріпу рвав. Спиш на мокрій соломі і навіть раз на рік черево не наб’єш. Ех! [Залізає назад у пальто.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: А який мій Майкл сміливий був. Ходив, куди хотів. Скільки разів ми залізали до порожнього будинку, вибирали найкраще ліжко і вкладалися спати. «В інших людей є дім, — казав мій Майкл. — То чому в нас не може бути?»

РУДИЙ [співає]:

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Absumet haeres Caecuba dignior[55]! Подумати тільки, у моєму підвалі залишалася двадцять одна пляшка «Кло Сен-Жак» 1911 року тієї ночі, коли народилася дитина і я втікав до Лондона раннім потягом!..

МІСІС ВЕЙН: Скільки нам вінків прислали, коли матуся померла, ви не повірите! Великі такі...

МІСІС БЕНДІГО: Якби я могла вернути час назад, я б вийшла за бісового багача.

РУДИЙ [співає]:

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Я бачу, дехто з вас вирішив на життя поскаржитися. А що тоді казати такому небораці, як я? Принаймні вас не загребли копи, щойно вам виповнилося вісімнадцять.

ЖИД: Ой Бо-о-о-оже!

ЧАРЛІ: Рудий, та що ти виєш, як кіт, якому на хвоста наступили? Добре, дам я тобі урок вокалу, слухай сюди. [Співає]: О Ісусе, душі моєї любо-о-ов...

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Et ego[56] у Крокфорді... З єпископами, архієпископами і всією компанією небесною...

ПРОНОЗА-ВАТСОН: А знаєте, як я потрапив за ґрати першого разу? Здала мене власна сестра. Так, так, моя клята сестричка! Та ще корова! Вискочила заміж за релігійного маніяка — він такий богомільний, що зараз вона п’ятнадцятеро дітей няньчить, — так от, це він напоумив її на мене донести. Але я їм відплатив, ще й як відплатив. Коли мене випустили з буцегарні, я першим ділом купив молоток, пішов до будинку сестри і розбив її піаніно на друзки. «Ось тобі! — кажу. — Ось що отримуєш, коли на брата доносиш! Кобила драна!»

ДОРОТІ: Як же холодно, як же холодно! Я вже ніг не відчуваю.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Клятий чай не надовго зігріває, еге ж? Я й сама вже задубіла.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Ох, дні мого пастирства! Влаштовувані мною базари з усілякими виробами ручної роботи та народні танки на зеленій галявині, коли ми збирали кошти на доброчинні цілі! Мої лекції «Спілці матерів» про місіонерську роботу в Західному Китаї з чотирнадцятьма слайдами у «чарівному ліхтарі»! Мій юнацький Крикет-клуб: тільки для непитущих! Мої уроки з підготовки до таїнства миропомазання, щомісячні лекції про непорочність у парафіяльному холі, мої бойскаутські вакханалії: Вовченята марширують під Страшне Виття! Господарські поради для парафіяльного вісника: «Поршень від старої авторучки може стати в пригоді як клізма для вашої канарки...»

ЧАРЛІ [співає]: О Ісусе, душі моєї любо-о-ов...

РУДИЙ: [сам до себе]: Чортів лягавий суне! Піднімайтеся з землі, народ. [Татуньо вилізає зі свого пальта.]

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [тормосить тих, що сплять на лавках]: Агов, ану, підйом! Вставайте, вставайте! Розходьтеся додому, якщо хочете спати. Тут вам не готель. Вставайте, ну ж бо! [І так далі.]

МІСІС БЕНДІГО: От же ж зараза, з молодих та ранніх, либонь, для підвищення вислужується. Якби його воля, то заборонив би й дихати.

ЧАРЛІ [співає]:

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Так, а ти чого виєш? Тут тобі що, баптистська церква? [До жида.] Ану, підводься, швиденько!

ЧАРЛІ: Нічого із собою не вдію, сержанте. Така у мене співоча натура, само назовні так і преться.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [тормосить місіс Бендіго]: Вставай, матінко, вставай!

МІСІС БЕНДІГО: Матінко? Матінко, кажеш? Якщо я і матінка, то хвала Богу, що не наділив мене такими синочками! Скажу тобі по секрету, констеблю. Наступного разу, коли мені захочеться, щоб мене хтось полапав жирними чоловічими руками, тебе я про це не проситиму. Знайду собі когось симпатичнішого.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ну, годі, годі! Нічого тут огризатися. Такий у нас наказ, от і виконуємо його. [Гордовито йде геть.]

ХРЮКАЛО [у півголоса]: Ну і котись, сучий сину!

ЧАРЛІ [співає]:

Недаром я в Дартмурській тюрмі басом у хорі співав.

МІСІС БЕНДІГО: Я йому покажу, як до мене мамкати! [Кричить услід поліцейському.] Агов, краще б за квартирними злодіями ганявся, а не з поважними заміжніми жінками руки розпускав!

РУДИЙ: Відбій, народ. Пішов уже. [Татуньо пірнає назад у своє пальто.]

ПРОНОЗА-ВАТСОН: А як воно, у Дартмурі? Джем дають?

МІСІС ВЕЙН: Звісно, вони не можуть дозволити, щоб люди спали на вулицях. Як же це виглядатиме? До того ж це заохочуватиме волоцюг, усіляку потолоч, якщо ви мене розумієте...

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Походи з дівчатками-скаутами до сусіднього лісу, взятий на прокат фургончик, гладкі чалі коні, і я за кучера у своєму фланелевому костюмі, пістрявому солом’яному капелюсі і стриманій світській краватці. Булочки та імбирний лимонад під кроною в’язів. Двадцять дівчаток-скаутів, благочестиві, але дуже палкі, пустують серед папороті, яка їм до грудей дістає, і я, їхній щасливий наставник, походжаю поміж ними, inlocoparentis[57] щипаючи їх за сіднички...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Не знаю, як ви, а мої старі кістки цієї ночі вже спати не будуть. Не можу я ночувати де попало, як ми колись із Майклом.

ЧАРЛІ: Ні, джему не було. Зате двічі на тиждень давали сир.

ЖИД: Боже! Я цього більше не витримаю. Піду, може, до притулку попрошуся.

[Дороті підводиться і мало не падає — ноги заніміли від холоду.]

РУДИЙ: Там одразу заженуть в робітний дім. Давайте краще вранці підемо на базар у Ковент-Гарден, га? Якщо заявимося спозаранку, може, кілька груш вициганимо.

ЧАРЛІ: Я ситий по горло цим паскудним Дартмуром, повір мені. Нас сорок хлопців запроторили до цього пекла, а все через те, що ми в одних старих по городах лазили. Жаби огидні, років під сімдесят, а такі зажерливі. Ой, ми за них по повній отримали! Нас на хліб-воду посадили, до стінки ланцюгами прикували — ми ледь не загнулися.

МІСІС БЕНДІГО: Та нізащо! Я туди ані ногою, поки мій благовірний там вештається. Годі з мене й одного фінгала на тиждень.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує, згадуючи]: Що ж до наших арф, то їх ми повісили на вербах Вавилонських[58]!..

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тримайся, мала! Ногами потупцяй, щоб кров розігнати. За кілька хвилин підемо до Павла[59]прогуляємося.

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

[Біг-Бен б’є одинадцяту.]

ХРЮКАЛО: Ще шість годин лишилося! Зараза!

[Минає ще година. Стихає останній удар Біг-Бена. Туман розсіюється, і стає холодніше. З південного краю неба з-за хмар виповзає бруднуватий диск місяця. Дюжина загартованих часом волоцюг залишається на лавках і примудряється заснути, скрутившись калачиком та щільно закутавшись у пальта. Час від часу вони стогнуть уві сні. Решта розійшлися врізнобіч, вирішивши проходити цілу ніч, щоб зігріти себе ходьбою, але ближче до півночі майже всі вони стікаються назад до Площі. На пост заступає новий поліцейський. Він прогулюється площею що пів години, вдивляючись в обличчя сплячих, але, переконавшись, що вони не мертві, а лише сплять, їх не займає. Біля кожної лавки кружляє купка людей, які по черзі сідають на неї, але вже за кілька хвилин холод змушує їх підводитися. Рудий і Чарлі набрали з фонтанів води у дві бляшані банки й пішли на Чандос-стріт, щоб закип’ятити трохи чаю на клінкерній пічці дорожніх робітників, але біля вогню вже гріється поліцейський, який жене їх геть. Жид раптово зникає: мабуть, пішов проситися переночувати до притулку. Близько першої години Площею розноситься чутка, що під мостом Чарінг-Кросс якась леді роздає теплу каву, сендвічі з шинкою і пачки сигарет; усі мчать туди, але чутка виявилася неправдивою. Площа заповнюється знову, люди безперервно міняються місцями на лавках, щораз швидше, аж поки це починає нагадувати гру в «музичні стільці». Сидячи на лавці й сховавши руки під пахви, можна зануритися не то в сон, не то в напівдрімоту. І хоч забуття триває хвилини дві-три, здається, ніби минули цілі віки. Жорстока реальність та дошкульний холод проникають крізь пелену неспокійних заплутаних сновидінь. Ніч з кожною хвилиною стає все яснішою та холоднішою. Площу заповнює хор різноманітних звуків: стогони, прокляття, вибухи сміху, спів — і все це на тлі безперестанного цокотіння зубів.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто із суглобів[60]...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ми з Еллен дві години тинялися по Сіті. Їй-богу, там як у гробниці. Ці чортові ліхтарі світять на тебе, і довкола ні душі, одні поліцейські парами сновигають туди-сюди.

ХРЮКАЛО: П’ять по першій, а в мене від полудня ні ріски в роті не було! Ну й нічка видалася!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: П’яна нічка, хотів би я сказати. Але кожному своє. [Наспівує.] Висохла моя сила, немов глиняний черепок, і язик мій присох до піднебіння[61]!

ЧАРЛІ: Хочете, я вам щось розкажу? Якось ми з Пронирою було таку штуку відкололи. Пронира побачив у вітрині тютюнової крамниці цілу купу пачок «Ґолд Флейк» і каже до мене: «Богом присягаюся, я роздобуду собі тих цигарок, навіть якщо мене і згарбають лягаві!» Отож він бере й обмотує собі руку шарфом, чекає, поки повз проїжджатиме великий фургон, щоб заглушити шум, а тоді рукою по склу — шарах! Ми поцупили з десяток пачок, і, їй-богу, за нами так курилося, що тільки п’яти мелькали. А коли ми забігли за ріг і відкрили пачку, то побачили, що там пустісінько! Ми вкрали муляжі. Ото сміху було!

ДОРОТІ: У мене ноги підкошуються. Я більше не можу стояти.

МІСІС БЕНДІГО: От же ж гаспид! Виставив жінку за двері у таку холоднючу ніч! Ось зачекай-но, в суботу я так тебе спою, що навіть кулаком не замахнешся. Тоді-то я тебе добряче відлупцюю, одне мокре місце залишиться.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Посуньтеся трохи, нехай дівка сяде. Притулися до старого Татуня, люба. Залізь до нього під бочок. Він хоч і вошивий, але зігріє.

РУДИЙ [тупцяє на місці]: Тупайте ногами, народ, більше нічого не лишається. І починайте хтось пісню, веселіше буде розганяти кров по тілу.

ТАТУНЬО [просинається і вилізає з пальта]: Шо таке? [Він усе ще напівсонний, його голова відкидається назад, рот розтулений, на висохлій зморщеній шиї, ніби лезо томагавка, випинається борлак.]

МІСІС БЕНДІГО: Якби якась інша жінка натерпілася від нього того, що натерпілася я, вона б уже давно йому якоїсь отрути до чаю підсипала.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [грає на уявних барабанах і співає]: Уперед, язичницька ра-а-ать!

МІСІС ВЕЙН: Це ж треба такого! Чи хтось із нашої родини міг подумати, що таке станеться, коли ми в добрі старі часи сиділи біля каміна, тут же чайничок кипів, а на столі стояла тарілка з хрусткими булочками, купленими в пекарні через дорогу... [У неї так цокотять зуби, що вона мусить замовкнути.]

ЧАРЛІ: Е ні, ніяких церковних гімнів, народе. Заведу я вам краще пісеньок наших, сороміцьких, щоб танцювати можна було. Слухай мене!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Навіть не згадуйте про булочки, місіс. У мене живіт уже й так до хребта присох.

[Чарлі випростується, прочищає горло і на весь голос починає горланити пісеньку про «Хвацького Біллі-моряка». Люди на лавках здригаються почасти від сміху, а почасти від холоду. Повторюють пісню хором ще раз, з кожним куплетом усе гучніше, тупцяють ногами та плескають руками в такт мелодії. Ті, що сидять на лавках — так тісно, аж впираються ліктями один одному в ребра, — гротескно похитуються з боку в бік, перебираючи ногами, ніби натискають педалі на органі. Навіть манірна місіс Вейн приєднується за хвилину, мимоволі заходячись сміхом. Усі регочуть, незважаючи на цокотіння зубів. Містер Толлбойз походжає туди-сюди, випнувши свого великого живота, і вдає, що несе чи то хоругву, чи то єпископський жезл. Ніч уже доволі ясна, і площею час від часу пролітає морозяний вітер. Люди плескають і тупають, мов навіжені, а смертельний холод пронизує їх аж до кісток. Тоді зі східного краю площі надходить поліцейський, і спів різко припиняється.]

ЧАРЛІ: Ось бачите! Спів завжди допомагає зігрітися.

МІСІС БЕНДІГО: Чортів вітер! Я навіть підштаників надіти не встигла, коли той падлюка виштовхав мене за двері.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Слава Ісусу, скоро вже нам льох у церкві на Грей-Інн-роуд на зиму відкриють. Принаймні буде такий-сякий дах над головою.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ану, припиніть! Чого горланите посеред ночі? Тут вам не шинок. Як не можете сидіти тихо, всіх порозганяю.

ХРЮКАЛО [упівголоса]: Ах ти ж, сучий сину!

РУДИЙ: Ага, дозволять поспати на кам’яній підлозі, а замість ковдри трьома газетками вкритися. Як на мене, то краще вже на Площі, та й по всьому. Боже, хоч би який бісів лежак дали!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Та все ж наллють горнятко чогось гарячого і вділять дві скибки хліба. Я б з радістю там хоч і кожну ніч ночувала.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я був радий, коли мені сказали: «До дому Божого ми підемо!..»

ДОРОТІ [зривається на ноги]: Ой, холодно, холодно! Я навіть не знаю, що гірше: коли сидиш чи коли стоїш. Ох, як ви можете це терпіти? Це що, так кожної ночі? Усе життя?

МІСІС ВЕЙН: Не думай, мила, що серед нас нема вихідців з пристойного товариства.

ЧАРЛІ [співає]: Веселіше, мала, скоро й так помирати! Бррр! Святий Боже! Нічого собі, у мене аж пальці посиніли! [Тупцяє на місці і б’є руками себе по боках.]

ДОРОТІ: О, але як ви це витримуєте? Як ви можете отак жити, ніч за ніччю, рік за роком? Не може бути, щоб люди так жили! Це настільки жахливо, що й не повіриш, поки сам не побачиш. Це ж неможливо!

ХРЮКАЛО: Усе можливо.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: У Бога все можливо.

[У Дороті знову підкошуються ноги, і вона опускається на лавку.]

ЧАРЛІ: Ех, уже пів на другу. Або ми зараз трохи порухаємося, або збудуємо піраміду просто на цій чортовій лавці. Якщо, звісно, не хочемо закоцюбнути до бісової мами. Хто за похід до Тауера?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Я цієї ночі вже й кроку не ступлю. Ніг просто не чую.

РУДИЙ: Значить, піраміда! А то приморозило, так приморозило. Народе, лізь на лавку. Вибачаюся, матусю!

ТАТУНЬО [спросоння]: Шо таке? Вже й поспати спокійно не можна. Невже треба всім навалюватися і штовхати?

ЧАРЛІ: Отак, отак! Потіснись! Посунься трохи, Татуню, дай місце для моєї кістлявої задниці. Залізай один на другого. Отак. На воші не зважайте. Притискайтеся, та тісніше, як сардини в банці.

МІСІС ВЕЙН: Агов! Я вас до себе на коліна не запрошувала, молодий чоловіче!

РУДИЙ: Ну то ви сідайте до мене, матінко, мені байдуже. Ого! Це вперше після Паски я з кимось обнімаюся.

[Вони всідаються один на одного, утворюючи величезний безформний клубок: чоловіки й жінки безладно чіпляються один за одного, як жаби під час нересту. Купа коливається, поки всі намагаються зручніше вмоститися, й у повітря здіймається кислий запах старого ганчір’я. І лише містер Толлбойз марширує туди-сюди.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [декламує]: О ви, ніч і день, світло і темрява, хмари та блискавки, кляніть Господа!

[Хтось сів Глухому на живіт, і з його грудей виривається дивний нерозбірливий звук.]

МІСІС БЕНДІГО: Не товчись по моїй хворій нозі! Я тобі що, диван у вітальні?

ЧАРЛІ: Але ж наш Татуньо зблизька смердить!

РУДИЙ: Для вошей це просто святковий банкет.

ДОРОТІ: Ой Боже, Боже!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: Чого ти, грішнику, на смертному одрі до Господа волаєш? Залишайся вірним собі до кінця і за прикладом моїм волай до Диявола. Хвала тобі, Люцифере, князю тьми! [Співає на мелодію «Свят, свят, свят»]: Інкуби та сукуби ниць падають перед Тобою...

МІСІС БЕНДІГО: Ой, та заткнися ти, старий богохульнику! Так обріс жиром, що його й холод не бере.

ЧАРЛІ: Яка у тебе задниця м’якенька, матінко. Рудий, дивись там одним оком, щоб поліцай з-за рогу не вийшов.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Malecidite, omnia opera[62]! Чорна меса! А чом би й ні? Священник завжди залишається священником. Дайте мені недопалок сигарети, і я сотворю чудо. Сірчані свічки, «Отче наш» задом наперед, розп’яття догори ногами. [До Дороті.] Якби у нас був чорний козел, то і ви, дівчино, стали б у пригоді.

[Купою людських тіл нарешті починає розповзатися тепло. Всіх охоплює сонна дрімота.]

МІСІС ВЕЙН: Ви тільки не подумайте, що я звикла у джентльменів на колінах розсиджуватися...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Я постійно причащалася, аж поки чортів священник не захтів відпустити мені гріхи за мого Майкла. Паскудник клятий!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [вставши у позу]: Per aquam sacratam quam nunc spargo, signumque crucis quod nuncfacio[63]...

РУДИЙ: У когось знайдеться сигаретка? Я останній недопалок скурив.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [ніби з амвона]: Любі мої брати та сестри, ми зібралися тут перед ликом Божим на врочисте свято богохульства блюзнірського. Нагородив Він нас брудом та холодом, голодом та самотністю, сифілісом і сверблячкою, вошами головними і лобковими. Їжа наша — розмоклі хлібні крихти та слизькі м’ясні об’їдки, які шпурляють нам у пакетах з готельних порогів. Насолода наша — перестояний чай і тістечка задубілі, які ми в смердючих підвалах поїдаємо, пивної кислятини ковток, щоб горло прополоскати, й обійми бабисьок беззубих. Доля наша — бідняцька могила, соснові гроби на двадцять футів завглибшки, нічліжка підземна. А тому тільки справедливо — і взагалі, це наш священний обов’язок — завжди й усюди проклинати та ганити Його. А тому з демонами та архидемонами...[і так далі]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Господи Ісусе, я вже майже засинаю. От тільки якась зараза поперек мене вляглася і мені на ноги тисне.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Амінь. Від лукавого нас визволи, але й у спокусу введи...

[З першими словами молитви він переломлює освячений хліб. Зсередини витікає кров. Лунає громоподібний гуркіт, і пейзаж змінюється. Ноги у Дороті холодні, як крижини. У тумані носяться туди-сюди моторошні крилаті чудовиська — демони та архидемони. Щось — не то дзьоб, не то пазур — впивається Дороті у плече, повертаючи їй відчуття реальності: ноги та руки у неї ломить від холоду.]

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [термосить Дороті за плечі]: Прокинься, ну ж бо, прокинься! У тебе що, немає пальта? Ти бліда мов смерть. Хіба ти не знаєш, що небезпечно отак спати на холоді?

[Дороті раптом усвідомлює, що геть заклякла від холоду. На далекому і вже доволі ясному небі мерехтять колючі маленькі зірочки, немов електричні ліхтарики. Піраміда розпалася.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Бідолашна, вона до такого не звикла, не те що ми.

РУДИЙ [потираючи руки]: Брр! Ух! Як картопля в промерзлій землі!

МІСІС ВЕЙН: Вона у нас леді, за народженням і вихованням.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Он як? Слухайте, міс, краще вам піти зі мною до притулку. Там вам на ніч дадуть ліжко. І сліпому видно, що ви на голову вище за цих голодранців.

МІСІС БЕНДІГО: От спасибі вам, констеблю, їй-богу, спасибі! Чи ви чули таке, дівчата? «Вища», — каже. Як вам це? [До поліцейського.] А ти у нас хто, франт виряджений, га?

ДОРОТІ: Ні, ні! Облиште мене, я краще тут залишуся.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ну, як хочете. Але вигляд у вас геть кепський. Я трохи пізніше ще прийду перевірити. [Із сумнівом йде геть.]

ЧАРЛІ: Зачекайте, поки зайде за ріг, і знову навалюйтеся. Тільки так ми зможемо зігрітися.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ходи сюда, мала. Тулися до мене, все-таки буде тепліше.

ХРЮКАЛО: Десять хвилин до другої. Ну, не вічність же ця ніч триватиме.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто з суглобів; серце моє зробилося, немов віск, і розтопилося в тілі моєму[64]!..

[Люди знову навалюються один на одного на лавці. От тільки температура тепер опустилася майже до нуля, і вітер став ще пронизливішим. Усі вовтузяться, намагаючись сховати обвіяні вітром обличчя всередину купи, ніби поросята, що шукають маминих сосків. Періоди тривожного забуття скорочуються до кількох секунд, а самі сни стають усе моторошнішими та сюрреалістичнішими. Ось дев’ятеро людей говорять між собою цілком нормально, ось вони навіть сміються над своїм становищем, але вже за мить гарячково притискаються один до одного, стогнучи від болю. Містер Толлбойз несподівано виснажується, його монолог перетворюється на безглуздий потік слів, і він усією своєю тушею навалюється на інших, мало всіх не подушивши. Купа розповзається. Дехто залишається на лавці, дехто з’їжджає на землю і притуляється до парапету чи колін сусіда. На площу виходить поліцейський і наказує тим, що на землі, підвестися. Вони встають, але, щойно він іде геть, опускаються назад на землю. Від десятка людей на площі не чути більше жодних звуків, окрім хіба що хропіння, яке іноді більше схоже на стогін. Їхні голови гойдаються, ніби у китайських порцелянових ляльок-бовтанок: люди засинають і прокидаються у ритмі годинникового маятника. Лунає три удари. Зі східного кінця площі хтось горланить: «Хлопці! Підйом! Газети приїхали!»]

ЧАРЛІ [рвучко прокинувшись]: Чортові газети! Вперед, Рудий! Біжи, ніби за тобою сто чортів женуться!

[Усі біжать, чи то пак квапливо плетуться, до краю площі, де за рогом троє молодих хлопців безплатно роздають залишки афіш від ранкових газет. Чарлі і Рудий повертаються з великим стосом. П’ятеро чоловіків тісняться на лаві, чотирьох жінок і Глухого садовлять собі на коліна; а тоді з неабиякими труднощами (адже конструкцію доводиться будувати зсередини) огортають себе велетенським паперовим коконом у кілька шарів завтовшки, засовуючи краї собі за комір, притискаючи плечима до спинки лавки. Нарешті все закутано папером, так що з-під кокона стирчать тільки їхні голови і ступні. Для голів вони споруджують щось на кшталт ковпаків. Папір постійно відгинається та рветься, і всередину проникають пориви холодного вітру, але тепер хоч можна поспати п’ять хвилин поспіль. У цей час — між третьою і п’ятою ранку — поліція зазвичай не турбує сплячих на площі. Тепло розливається тілом і доходить навіть до кінчиків пальців. Чоловіки спідтишка дають волю рукам, чіпляючись до жінок під паперовою ковдрою. Але Дороті надто виснажена, щоб цим перейматися. До чверть на п’яту папір так пом’явся і порвався, що під ним уже надто холодно сидіти. Люди підводяться, лаються, відчувають, що ноги трохи відійшли, і, згорбившись, починають походжати туди-сюди парами, через кожні кілька кроків зупиняючись через виснаження. У всіх звело судомами животи від голоду. Взялися до бляшанки згущеного молока, яку припас Рудий, і тепер кожен вмочає у неї пальці і жадібно облизує їх, поки там нічого не лишається. Ті, що зовсім не мають грошей, ідуть до Грін-парку, де їх ніхто не потурбує аж до сьомої. А ті, хто зумів нашкребти хоч з півпенні, прямують до кафе Вілкінса, недалеко від Чарінг-Кросс-роуд. Усім відомо, що кафе відкривається не раніше п’ятої, але вже за двадцять п’ята там зібрався чималий натовп.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: У тебе є хоч півпенні, любонько? Паразити тільки на чотирьох дозволяють чайок ділити!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [співає]: Рожеві ба-арви світанку-у...

РУДИЙ: Ти ба, той сон під газетами пішов мені на користь. [Співає.] У танку дівчину я кружляю...

ЧАРЛІ: Агов, хлопці! Ви тільки подивіться у те вікно! Подивіться, яка там пара, аж шибка запотіла! Дивіться, дивіться, як вода на чай кипить, а поруч цілі тарелі тостів і сендвічів з шинкою, а он на сковорідці сосиски смажаться! Ну що, скажете, шлунок не танцює сальто від такої краси?

ДОРОТІ: У мене є пенні. Мені ж за це наллють горнятко чаю, правда?

ХРЮКАЛО: Багацько ж сосисок ми накупимо на свої чотири пенси! Хіба півчашки чаю і пончик. Ото й увесь сніданок!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Нащо тобі купляти ціле горнятко чаю на себе одну? У мене є півпенні, і в Татуня є пів пенні, докладемо до них твій пенні і купимо чашку на трьох. У старого, правда, болячки на губах, але яка в біса різниця? Ти просто пий біля ручки, от і все.

[Годинник б’є за чверть п’яту.]

МІСІС БЕНДІГО: Ставлю долар, у мого старого на сніданок смажена пікша. А бодай йому шматок у горлі застряг!

РУДИЙ [співає]: У танку дівчину я кружляю, а в самого сльози виступають...

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [співає]: Раннім ранком пісня моя досягне вух Твоїх!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тут добре ще тим, вони дають тобі трохи покімарити. Дозволяють голову на стіл покласти години до сьомої. Справжня благодать для нас, бродяг з Площі.

ЧАРЛІ [пускаючи слину, мов той пес]: Сосиски! Бісові сосиски! Грінки з сиром! Гарячі соковиті тости! І шмат вирізки у два дюйми завтовшки з картопелькою смаженою і пінтою пивця! О, чортів Ісусе!

[Чарлі кидається вперед, протискується крізь юрмище людей і смикає ручку скляних дверей. Увесь натовп, чоловік сорок, напирає, намагаючись узяти двері штурмом, але з того боку їх притримує містер Вілкінс, власник кафе. Він погрожує їм крізь скло. Дехто притискається грудьми й обличчями до шибки, ніби їх зігріває один вигляд смакоти всередині. З радісними криками із сусідньої вулички вибігають Флоррі та ще чотири дівчини (з відносно свіжими силами, адже частину ночі дівчата провели в ліжку) у супроводі гурту хлопців у синіх костюмах. Усі разом вони з такою силою навалюються ззаду, що натовп подається вперед і мало не висаджує двері. Містер Вілкінс сердито відчиняє двері і відпихає передні ряди. У холодному повітрі розливається запах сосисок, копченої риби, кави і свіжоспеченого хліба.]

МОЛОДЕЧІ ГОЛОСИ ДЕСЬ ПОЗАДУ: Чому він не може відчинити раніше п’ятої? Ми з голоду подохнемо без свого чаю! Вибивай двері! [і так далі]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, геть! Геть звідси, я сказав! Інакше, Богом присягаюся, нікого з вас не пущу!

ДІВЧАЧІ ГОЛОСИ ІЗ ЗАДНІХ РЯДІВ: Мі-і-істере Вілкінсе! Ну, мі-і-істере Вілкінсе! Любчику, впустіть нас! Ми вас за так поцілуємо. Ну, любчику! [і так далі]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, геть! Раніше п’ятої не відчиняємо, і ви це чудово знаєте. [Грюкає дверима.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: О святий Ісусе! Це найдовші десять хвилин за всю цю чортову ніч! Що ж, можна заодно і ногам дати відпочити. [Сідає навпочіпки на шахтарський манер. Багато хто бере з неї приклад.]

РУДИЙ: У кого є півпенні? Я готовий скластися на пончик.

МОЛОДІ ГОЛОСИ [імітують військовий оркестр і співають]:

ДОРОТІ [до місіс МакЕллігот]: Ви тільки подивіться на нас! Ви тільки подивіться! Що це за одяг? А що за обличчя?

МІСІС БЕНДІГО: Та й ти не Грета Гарбо, якщо вже на те пішло.

МІСІС ВЕЙН: Ет, як же повільно час тягнеться, коли ждеш свого чайку.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Бо душа наша змішалася з порохом, і живіт наш волочиться по землі[65]!

ЧАРЛІ: Копчений оселедець! Гори копчених оселедців! Я крізь шибку відчуваю той запах.

РУДИЙ [співає]:

[Минає хтозна-скільки часу. Годинник б’є п’яту годину. Здається, минає ще ціла вічність. Тоді двері раптом відчиняються, і люди кидаються досередини, поспішаючи зайняти кутові столики. Мало не непритомніючи від жари, падають на стільці й простягаються на столах, всіма порами вбираючи тепло та запахи їжі.]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Так! Правила ви знаєте. І жодних мені викрутасів цього ранку! До сьомої спіть, якщо хочете, але щоб опісля я нічого такого не бачив. Як почую, що хтось хропе, одразу викину геть. А тепер за роботу, розливайте чай, дівчата!

ОГЛУШЛИВИЙ ХОР ГОЛОСІВ: Дві чашки чаю сюди! Нам на чотирьох велику кружку чаю і пончик! Копченої рибки! Мі-і-істере Вілкінсе! А по чім сосиски? Дві скибки! Мі-і-істере Вілкінсе! Паперу цигарку скрутити не знайдеться? Копченої рибки! [і так далі]

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, цить! Кінчайте цей балаган, інакше нікого не будемо обслуговувати.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Чуєш, як кров до пальців прилила, любонько?

МІСІС ВЕЙН: Як грубо він з нами розмовляє! Таку поведінку не назвеш джентльменською.

ХРЮКАЛО: Чорт, як дошкуляє же голод. От зараза! Парочку б сосисок для щастя!

ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки! І хутчій! Мі-і-істере Вілкінсе! Копченої рибки на всіх! І пончик!

ЧАРЛІ: Непогано! Хоч нанюхаєшся ароматів. Це набагато краще, ніж на тій клятій Площі.

РУДИЙ: Агов, Глухий! Ти своє вже випив! Давай сюди чашку.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Наші вуста були повні веселощів, а язик — співів[66]!..

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Боже, як мене розморило. Це все від духоти.

МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, не співати! Ви знаєте правила.

ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки!

ХРЮКАЛО: Пончики! Риба копчена! У мене аж живіт зводить.

ТАТУНЬО: Ет, який нині чай подають: сама вода, лиш трохи порохом присипана. [Відригує.]

ЧАРЛІ: А зараз найкраще заплющити очі та подрімати. І щоб приснився тобі шмат м’яса з подвійним гарніром. Ну ж бо, народе, вмощуйтесь зручніше і кладіть голови на столи.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Схилися мені на плече, любонько. На моїх кістках і то більше плоті, ніж на тобі.

РУДИЙ: Я б зараз шість пенсів віддав за кляту цигарку, от тільки в мене їх немає.

ЧАРЛІ: Збивайтеся докупи. Клади на мене голову, Хрюкало. Отак. Ісусе, як же я зараз спатиму!

[Повз них проносять тацю з копченою рибою для повій.]

ХРЮКАЛО [сонно]: Рибка! Цікаво, скільки разів їй довелося на спині лежати цеї ночі, щоб за все це заплатити.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [у напівсні]: Ой шкода, як же було шкода, коли Майкл дав драла і залишив мене одну з дитиною...

МІСІС БЕНДІГО [сердито тицяє пальцем на тацю з копченою рибою]: Ви тільки подивіться на це, дівчата! Ви тільки подивіться! Копчена рибка! І як тут не злитися? Нам чомусь не подають рибку на сніданок. А кляті шльондри за дві щоки наминають, встигай тільки підносити! А ми мусимо вдовольнятися чашкою чаю на чотирьох, та й то якщо пощастить! Копчена рибка, ех!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: Розплата за гріхи — копчена рибка.

РУДИЙ: Не дихай на мене, Глухий. Я цього терпіти не можу.

ЧАРЛІ [крізь сон]: Чарлза Віздома знайшли п’яним — смертельно п’яним? — так — шість шилінгів — проходь — наступний!

ДОРОТІ [поклавши голову місіс МакЕллігот на груди]: Ой, як добре!

[Усі поснули.]

2

І так день за днем.

Дороті довелося витерпіти десять днів такого життя — дев’ять днів і десять ночей, якщо точніше. Іншого виходу вона не бачила. Батько, схоже, остаточно її зрікся, і хоч у неї були друзі в Лондоні, які б радо їй допомогли, вона не сміла показатися їм на очі після всього, що буцімто сталося. До доброчинних організацій звертатися вона теж не хотіла, побоюючись, щоб не відкрилося її справжнє ім’я й галас навколо «пасторової доньки» не здійнявся з новою силою.

Отож вона залишалася в Лондоні й стала ще однією представницею доволі цікавого племені, нечисленного, але аж ніяк не вимираючого, — племені жінок, у яких немає даху над головою і ламаного гроша за душею, але які відчайдушно намагаються приховати цей факт, і їм це майже вдається. Холодними світанками вони вмиваються в питних фонтанах, ретельно розгладжують складки на одязі після безсонних ночей і тримаються так стримано і з такою гідністю, що лише по їхніх обличчях, блідих та обвітрених, можна здогадатися, що перед вами нужденна жінка. Дороті, на відміну від своїх товаришів у біді, не мала хисту до жебракування. Свою першу добу на Площі вона нічогісінько не їла, тільки випила кружку чаю опівночі, а потім ще третину чашки у кафе Вілкінса. Але увечері, знемагаючи від голоду, вона таки взяла приклад з решти: підійшла до незнайомки і, зробивши над собою зусилля, попросила: «Будь ласка, пані, чи не могли б ви дати мені два пенси? Я від учора нічого не їла». Жінка здивовано витріщилася на неї, але відкрила сумочку і дала Дороті цілих три пенси. Дороті цього не знала, але та сама освічена мова, яка відлякувала потенційних роботодавців, могла посприяти їй у жебрацькому житті.

Дороті доволі швидко збагнула, що не так уже й важко випросити шилінг на день, чого вистачить, щоб не померти з голоду. Але вона ніколи не просила — не могла, — окрім випадків, коли голод ставав просто нестерпним чи коли потрібно було роздобути дорогоцінний пенні, який був перепусткою до кафе Вілкінса. З Ноббі по дорозі на хмільники вона жебракувала безсоромно і без будь-яких докорів сумління. Але тоді все було інакше, тоді вона не усвідомлювала, що робить. Тепер же лишень під натиском нещадного голоду їй вдавалося набратися сміливості, щоб попросити кілька мідяків у якоїсь жінки, яка видавалася їй достатньо привітною. Просила Дороті завжди тільки у жінок. Раз вона спробувала попросити у чоловіка, але лише один раз.

Що ж до решти, вона швидко призвичаїлася до вуличного життя: до безкінечних безсонних ночей, до холоду, бруду, нудьги, дикуватого комунізму Площі. Через день-два таке становище не викликало в ній уже ані іскри здивування. Як і всі довкола неї, вона прийняла це жахливе існування як своєрідну норму. Тупа байдужість, яка було охопила її по дорозі на хмільники, повернулася, цього разу сильніша, ніж раніше. Цього й слід було очікувати після стількох ночей недосипання та безпритульності. Коли вам доводиться постійно перебувати просто неба, а зайти до приміщення вдається не більше ніж на годину чи дві, ваше сприйняття затуманюється, ніби яскраве світло сліпить очі, а оглушливий дзенькіт боляче гатить по вухах. Ви щось робите, щось відчуваєте, чогось прагнете, але все це десь на задньому плані, не зовсім реальне. Ваш світ, внутрішній та зовнішній, тьмяніє, аж поки не стає розмитим, ніби сон наяву.

Тим часом її почали впізнавати поліцейські. Люди приходять на Площу і йдуть звідти, залишаючись майже непоміченими. З’являються нізвідки зі своїми клунками та бляшанками для чаю, отаборяться там на кілька днів та ночей, а потім таким самим таємничим чином зникають. Якщо ж ти залишаєшся на Площі довше тижня, поліцейські записують тебе до затятих жебраків і рано чи пізно арештовують. Практично неможливо встежити за суцільним дотриманням заборони на жебракування, але час від часу вони роблять раптові облави й хапають двох чи трьох людей, яких уже давно пригледіли. Так сталося і з Дороті.

Одного вечора її «загребли» разом з місіс МакЕллігот і ще однією жінкою, імені якої вона не знала. Вони мали необережність попросити кілька монет у літньої пані з кобилячим обличчям, яка тут же підійшла до найближчого офіцера і здала їх.

Дороті не дуже й опиралася. Усе було ніби уві сні: перекошене лице старої леді, що з таким завзяттям їх звинувачувала; молодий поліцейський, який обережно, мало не шанобливо, вів її попід руку до дільниці; а тоді камера, викладена білою плиткою, і добряк-сержант, який турботливо передавав їй через ґрати чашку чаю і запевняв її, що суддя не буде до неї надто суворим, якщо вона визнає свою провину. У сусідній камері місіс МакЕллігот бушувала, кричала, обзивала сержанта «останнім негідником», а тоді провела пів ночі, оплакуючи свою гірку долю. Дороті ж нічого не відчувала, окрім певного полегшення від того, що перебуває у такому чистому і теплому місці. Вона одразу ж вклалася на відкидне ліжко, яке було прикріплене до стіни, ніби полиця, і, надто втомлена, щоб накритися ковдрою, проспала так десять годин, навіть не поворухнувшись. Лише наступного ранку вона почала усвідомлювати реальність ситуації, коли поліцейський фургон викотився на Олд-стріт і зупинився перед будівлею Поліцейського суду, звідки долинали звуки різдвяного гімну «Прийдіть, вірні!», який горланили п’ятеро п’яниць.