Донька пастора

1

Дороті поволі, ніби її витягали з глибоченної й з кожною миттю щораз світлішої безодні, виринула з чорного сну без сновидінь на поверхню свідомості.

Її очі досі були заплющені. Однак крізь повіки вже проникало світло, і, кліпнувши кілька разів, вони несамохіть розтулилися. Перед очима Дороті постала вулиця — жвава занедбана вуличка з безліччю маленьких крамничок і вузьких будиночків, по якій у різні боки снували потоки людей, трамваїв та автівок.

Проте не можна сказати, щоб Дороті дивилася. Побачене вона не сприймала як людей, трамваї та машини чи узагалі щось конкретне; для неї вони ще навіть не були рухомими об’єктами чи об’єктами взагалі. Вона лишень бачила, як бачить тварина, не розмірковуючи і навіть не зовсім усвідомлюючи. Викликаючи суто фізичні реакції, в її вуха хаотичним потоком вливалися звуки вулиці: безладний гомін голосів, сигнали клаксонів, вищання трамвайних коліс. У неї не було ні слів, ні навіть уявлення про призначення таких речей, як слова, як і не було усвідомлення часу та місця, власного тіла, ба навіть власного існування.

Утім, поступово її сприйняття загострювалося. Потік рухомих об’єктів почав проникати вглиб зорових відображень і складатися в окремі картинки в голові. Дороті почала, все ще несвідомо, розрізняти форму речей. Щось продовгувате пропливло мимо, підтримуване чотирма іншими, вужчими продовгуватими штуками й тягнучи за собою щось квадратне, що балансувало на двох колах. Дороті спостерігала, як усе це рухалося повз неї, і раптом, ніби мимоволі, у її мозку спалахнуло слово — «кінь». Спалахнуло й одразу погасло, але повернулося вже у складнішій формі: «Це кінь». За ним прийшли інші слова: «будинок», «вулиця», «трамвай», «машина», «велосипед», — і вже за кілька хвилин Дороті підібрала слова майже для кожного об’єкта у полі свого зору. Вона відкрила для себе слова «чоловік» та «жінка» і, розмірковуючи над ними, несподівано збагнула, що знає різницю між живим і неживим, між людиною та конем, між чоловіком та жінкою.

Лише тепер, дібравши назви до більшості речей, що її оточували, вона почала усвідомлювати й себе саму. До цього моменту вона була всього лише парою очей і сприйнятливим, але безособовим мозком. Проте зараз, з деяким здивуванням, вона відкрила для себе свою окремішність та унікальність; вона відчула, що існує; здавалося, щось усередині неї кричало: «Я є я!» Також вона звідкись знала, що це «я» існувало й було незмінним задовго до цієї миті, проте вона не мала жодних спогадів про минуле.

Однак це відкриття недовго домінувало у її думках. Від самого початку воно видавалося неповним, безпричинно незадовільним. «Я є я», яке іще мить тому видавалося відповіддю, переросло у запитання: «Хто я?»

Хто вона? Дороті і так і сяк повертіла це питання в голові й збагнула, що не має навіть найменшого уявлення, хто вона; спостерігаючи за людьми та кіньми, що проминали її, вона тільки й змогла, що дійти скупого висновку: вона людина, а не кінь. Тоді питання змінилося і набуло нової форми: «Я чоловік чи жінка?» Знову ж таки ані відчуття, ані спогади не дали їй жодної підказки. Але цієї миті Дороті випадково ковзнула кінчиками пальців по своєму тілу. І відразу з цілковитою чіткістю усвідомила, що її тіло існує і що воно належить саме їй, тобто це тіло і є вона.

Дороті почала досліджувати тіло, обмацуючи себе, і її руки натрапили на груди. Отже, вона — жінка. Лише жінки мають груди. Якимось чином Дороті знала, хоч і не уявляла, звідки це знає, що у всіх тих жінок, які проходили повз неї, були груди, хоч і приховані одягом.

Дороті зрозуміла, що для того, аби ідентифікувати себе, потрібно оглянути своє тіло, починаючи з обличчя; вона навіть всерйоз спробувала роздивитися його, перш ніж усвідомила, що це неможливо. Тоді Дороті перевела погляд униз й побачила чорну поношену атласну сукню, доволі довгу; панчохи тілесного кольору зі штучного шовку, брудні та подерті, й пару чорних стоптаних атласних туфель на високих підборах. Нічого з цього вона не впізнавала. Дороті оглянула свої руки, й вони видалися їй і дивними, і не дивними водночас. То були маленькі руки з жорсткими долонями, і дуже брудні. За мить Дороті збагнула, що це через шар бруду вони видавалися їй такими чужими. Самі ж руки виглядали цілком природними й такими, як треба, хоч вона їх і не впізнавала.

Трохи повагавшись, вона розвернулася ліворуч і повільно пішла тротуаром. З чистого, немов порожній аркуш, минулого таємничим чином прорізався уламок знання: про існування дзеркал та їхнє призначення, а також про те, що їх часто можна побачити у вітринах магазинів. Незабаром Дороті дійшла до непоказної ювелірної крамнички, де у вузькій смужці нахиленого під кутом дзеркала відбивалися обличчя перехожих. Серед десятків відображень одне миттю привернуло її увагу, і Дороті усвідомила, що це її власне. Не те щоб вона впізнала своє лице; наскільки вона пам’ятала, вона ніколи раніше його не бачила. На неї дивилося обличчя доволі молодої жінки, худорляве, бліде, зі зморшками навколо очей і вкрите тонким шаром бруду. На чоло недбало насунутий чорний капелюшок-клош, з-під якого не вибивалося волосся. Дороті не впізнавала цього обличчя, але воно не видавалося їй несподіваним. До цього моменту вона не знала, що сподівалася побачити, але тепер, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, усвідомила, що чогось такого їй і слід було очікувати. Це обличчя їй пасувало. Воно перегукувалося з чимось усередині неї.

Відвертаючись від дзеркала ювелірної крамнички, Дороті зауважила слова «Шоколад від Фрая» у вітрині навпроти і збагнула, що розуміє призначення письма, а також, після хвилинного зусилля, що вміє читати. Її очі забігали вулицею, знаходячи й розшифровуючи обривки написів: назви магазинів, оголошення, газетні вивіски. Вона уголос по буквах прочитала два червоно-білі плакати перед тютюновою крамницею. На одному було написано: «Свіжі новини про пасторову доньку», а на іншому — «Пасторову доньку бачили в Парижі». Тоді Дороті підвела погляд догори і побачила білі літери на розі будинку: «Нью-Кент-роуд». Ці слова привернули її увагу. Дороті здогадалася, що це назва вулиці, на якій вона стоїть, і тоді з глибин пам’яті виринув ще один фрагмент спогадів: Нью-Кент-роуд — це лондонська вулиця. Отже, Дороті у Лондоні.

Коли вона зробила це відкриття, її тілом пробігли дрижаки. Тепер розум цілком прокинувся; з ясністю, якої не було раніше, Дороті усвідомила всю незвичність своєї ситуації, і це збентежило та налякало її. Що це все може означати? Що вона тут робить? Як тут опинилася? Що з нею трапилося?

Відповіді довго чекати не довелося. Дороті подумала і, як їй здалося, навіть зрозуміла, що означають ці слова: «Ну звісно! Я втратила пам’ять!»

Цієї миті повз проходили двоє хлопців, що тягли на спині великі безформні клунки, і дівчина. Вони зупинилися, з цікавістю подивилися на Дороті, трохи повагалися, а тоді рушили далі, але, пройшовши якихось п’ять ярдів, знову зупинилися біля ліхтарного стовпа. Дороті бачила, як вони озираються на неї і про щось перемовляються. Одному з хлопців було близько двадцяти, худорлявий, чорнявий, з рум’янцем на всю щоку, гожий — типовий лондонець-кокні, що всюди пхає свого носа. Він був вбраний у драні залишки колись, можливо, й елегантного синього костюма, і картату кепку. Другому було десь років двадцять шість, приземкуватий, дужий і меткий, з кирпатим носом, чистою рожевою шкірою і товстими губами-сосисками, з-за яких виглядали два ряди міцних жовтих зубів. Одягнений він був у справжнє лахміття, а на голові росла копиця коротко стриженого рудого волосся, що низько спадало йому на чоло, через що він здавався схожим на орангутанга. Дівчина — кумедне повненьке створіння — була одягненою майже так само, як Дороті. До Дороті долинали уривки їхньої розмови:

— Видно, занедужала дівка, — сказала повненька.

Рудий, що наспівував «Сонні-бой» добре поставленим баритоном, урвав пісню.

— Та не хвора вона, — заперечив він. — Просто у неї грошей немає, так само, як і в нас.

— Чим не парочка для Ноббі? — докинув чорнявий.

— Та ну тебе! — вискнула дівчина обурено-закоханим тоном і вдала, що дає темноволосому запотиличника.

Хлопці зняли свої клунки й приставили їх до ліхтарного стовпа. А тоді усі троє нерішуче попрямували до Дороті; рудий, якого, схоже, звали Ноббі, йшов попереду, вочевидь граючи роль посла. Він рухався пружною мавпоподібною ходою і так щиро вишкірявся на весь рот, що було неможливо не усміхнутися у відповідь.

— Привіт, мала! — привітно звернувся він до Дороті.

— Привіт!

— Що, на мілині?

— На мілині?

— У кишенях вітер свище?

— Вітер?

— Боже! Та вона схиблена, — пробурмотіла дівчина, смикаючи чорнявого за руку, ніби хотіла відтягти його подалі.

— Одне слово, я що питаю, мала... у тебе гроші є?

— Не знаю.

Трійця остовпіло перезирнулася. На якусь мить вони, мабуть, вирішили, що Дороті й справді несповна розуму. Але Дороті, яка дещо раніше виявила маленьку бокову кишеню у своїй сукні, сягнула туди рукою й намацала краї великої монети.

— Здається, у мене є пенні, — сказала вона.

— Пенні! — зневажливо вигукнув чорнявий. — Теж мені скарб!

Дороті вийняла монету у півкрони. Обличчя трійці миттю просвітліли. У Ноббі аж щелепа відвисла, і він на радощах став пританцьовувати, ніби велетенська горила, а тоді різко спинився і довірливо взяв Дороті попід руку.

— От і славненько! — вигукнув він. — Та нам просто пощастило, і тобі, мала, теж, повір. Благословиш день, коли нас зустріла. Ти з нами розбагатієш, ще й як розбагатієш. А тепер слухай-но сюди... пристаєш до нашої компанії, га?

— Що? — перепитала Дороті.

— Я питаю, чи ти товаришуватимеш зі мною, Фло та Чарлі? Партнери, кумекаєш? Товариші, пліч-о-пліч на діло. Разом ми сила, нам море по коліна. З нас мізки, а з тебе — грошва. Що скажеш, мала? Ти з нами, чи як?

— Заткнися, Ноббі! — перебила повненька. — Вона ж ні слова не шурупає з того, що ти верзеш. Ти що, не можеш нормально говорити?

— Не лізь, Фло, — спокійно відповів Ноббі. — Краще сама помовч, і лиши розмову мені. Ноббі вміє знаходити підхід до дівчат, авжеж. Так, слухай мала... як тебе там звати, до речі?

Відповідь «не знаю» уже готова була злетіти з вуст Дороті, але ця трійця змусила її насторожитися, і дівчина вчасно спохопилася. Вибравши перше-ліпше жіноче ім’я з пів десятка, що спливли в її пам’яті, вона відповіла:

— Еллен.

— Еллен. І правильно, ніяких прізвищ, коли немає грошенят. Що ж, Еллен, любо, слухай мене. Ми троє їдемо хмелювати...

— Хмелювати?

— Так, хмелювати! — нетерпляче втрутився чорнявий, якому вже обридла її тупість. Його голос і манери були грубими, а лондонський акцент проявлявся сильніше, ніж у Ноббі. — Хміль збирати, в Кенті! Що не ясно?

— А, хміль! Для пива?

— От і славненько! Бачиш, вона таки щось тямить. Що ж, мала, як я вже казав, ми троє зібралися хмелювати, нам пообіцяли підробіток і все таке — на фермі Блессінґтона, у Нижньому Молсворті. От тільки ми втрапили у скруту! У нас на трьох дзвінкої монети кіт наплакав, а марширувати пішки тридцять п’ять миль якось не випадає, а ще ж треба настругати на харч і щоб було де голову прихилити. А що з нами дама, то це вже геть не комільфо. Але якби ти приєдналася до нашої компанії, ми б сіли на трамвай до Бромлі за два пенні, а це вже п’ятнадцять миль, і постіль нам тоді тільки на одну нічку знадобиться. Пристанеш до нашого хмелевого мішка — вчотирьох ми з ним на раз упораємося, — а що Блессінґтон платитиме по два пенси за бушель, то за тиждень ти розживешся на десять бобів — це як раз плюнути. То що скажеш, мала? Тут, у Коптильні, тобі з твоїх двох бобів і шестипенсовика користі мало. А пристанеш до нас, то заробиш собі на нічліжку на місяць, та ще й з доробком, а ми задурно до Бромлі дочухаємо і на який-не-який харч розживемося.

З цієї тиради Дороті зрозуміла від сили четверту частину.

— Що таке харч? — спитала вона навмання.

— Харч? Ну, провізія... Їжа, одне слово. Я бачу, що ти, мабуть, на мілину недавно сіла.

— О, я... Я так розумію, ви хочете, щоб я поїхала з вами збирати хміль, правильно?

— Саме так, Еллен, любо. То ти з нами чи як?

— Добре, — хутко відповіла Дороті. — Я з вами.

Вона прийняла це рішення без жодних побоювань.

Щоправда, якби вона мала час як слід обдумати своє становище, то, швидше за все, вчинила б інакше; найімовірніше, пішла б до поліцейського відділку й попросила про допомогу. Була б розсудливішою, так би мовити. Але Ноббі з друзями трапилися їй у найскрутніший момент, а що Дороті почувалася такою безпорадною, їй здавалося цілком природним довіритися першій людській істоті, яка виявила до неї інтерес. Окрім того, з причин, які вона сама не розуміла, її чомусь заспокоював той факт, що вони прямують саме до Кента. Кент, як їй здавалося, був саме тим місцем, до якого вона хотіла потрапити. Її теперішні попутники більше ні про що не розпитували і не ставили незручних запитань. Ноббі просто сказав: «Добре, от і славненько!», а тоді делікатно забрав у Дороті півкрони і засунув собі до кишені — «що б часом не загубилося». Чорнявий, якого, вочевидь, звали Чарлі, сердито буркнув:

— Ну ж бо, гайда, нічого гав ловити! Вже й так пів на третю. Ми ж не хочемо пропустити той, як його там... трамвай. Де вони спиняються, Ноббі?

— Біля «Слона», — відповів Ноббі. — І нам треба встигнути до четвертої, бо опісля вони безплатно не катають.

— Ну то вперед, чого застигли? Славний вийде заробіток, якщо нам доведеться пішки чухрати до Бромлі, а потім ще й нічліг потемки шукати. Рухайся, Фло.

— Уперед, так уперед! — погодився Ноббі, завдаючи собі на плечі клунок.

І, не сказавши більше ні слова, вони рушили в дорогу. Дороті, досі спантеличена, але почуваючись вже набагато краще, ніж пів години тому, йшла поруч з Чарлі та Фло, які розмовляли між собою, не звертаючи на неї жодної уваги. Від самого початку вони, здавалося, трималися трохи осторонь від Дороті: не проти розділити її півкрони, але не готові прийняти її до своєї компанії. Ноббі крокував попереду, доволі хвацько, зважаючи на свою важку ношу, і з ентузіазмом імітуючи воєнний оркестр, наспівував відому військову пісеньку, в якій з пристойних, схоже, були лише такі слова:

2

Описані вище події сталися двадцять дев’ятого серпня. А сон зморив Дороті у теплиці ввечері двадцять першого. Тож період міжвладдя в її житті тривав неповних вісім днів.

У тому, що з нею трапилося, не було нічого дивного; газети мало не щотижня повідомляють про схожі випадки. Людина зникає з дому, і кілька днів, а то й тижнів від неї ні слуху ні духу, а потім вона раптом опиняється у поліцейському відділку чи лікарні, гадки не маючи, хто вона така і звідки. Зазвичай майже неможливо встановити, де саме перебувала така людина та що робила протягом цього часу; мабуть, блукала десь у гіпнотичному чи лунатичному ступорі, хоча для сторонніх очей і виглядала цілком нормальною. У випадку Дороті в одному можна бути певним: під час її мандрів дівчину пограбували, бо її золотий хрестик зник, а одяг на ній їй не належав.

Коли на неї натрапив Ноббі з товаришами, вона вже почала вичунювати, і за умови належного догляду за кілька днів, а то й годин, до неї могла б повернутися пам’ять. Навіть маленької деталі було б достатньо, щоб довершити справу: випадкової зустрічі з другом, домашніх світлин чи кількох вміло поставлених запитань. Але ніхто не надав їй маленького ментального поштовху, якого вона так потребувала. Отож Дороті застигла у тому непевному стані, коли мозок цілком готовий до роботи, але не в змозі самостійно розгадати загадку власної особистості.

Адже як тільки Дороті пристала до Ноббі та його компанії, довелося забути про шанс на спокійні роздуми. У неї просто не було часу сісти і все як слід обміркувати, проаналізувати скрутну ситуацію, в яку вона потрапила, і знайти з неї вихід. У незнайомому брудному світі, в який її затягло, неможливо було вділити на роздуми навіть п’ять хвилин. Дні минали у безперервній хаотичній метушні. Усе це дуже нагадувало нічний кошмар; але не той, що його населяють страхітливі потвори, а той, який сповнений голодом, бідністю, втомою й почергово то спекою, то холодом. Опісля, коли Дороті пригадувала ті часи, дні й ночі зливалися для неї воєдино, і вона ніколи не могла точно визначити, скільки саме тривало те жахіття. Вона лишень знала, що протягом певного невизначеного періоду постійно ходила зі стертими ногами, а живіт судомило від голоду. Голод і біль у ногах стали найчіткішими спогадами про ті часи; а ще холодні ночі й дивна, отупіла неуважливість, породжена недосипанням і життям без даху над головою.

Діставшись Бромлі, вони «потарабанили» на огидному сміттєзвалищі, яке було всипане купами подертого паперу і куди, судячи зі смороду, звалювали свої відходи кілька скотобоєнь; а тоді, тремтячи від холоду, провели ніч у високій мокрій траві на краю спортивного майданчика, вкрившись єдиним, що було під рукою, — мішками. Вранці вони вирушили до хмелевих полів, пішки. Уже тоді Дороті збагнула, що у Ноббіних побрехеньках про обіцяну роботу не було ані слова правди. Він усе вигадав — у чому сам зізнався, без жодних докорів сумління, — щоб підмовити її піти з ними. Щоб отримати роботу, їм доведеться ходити по хмільниках, спиняючись біля кожної ферми й розпитуючи, чи ще десь потрібні збирачі.

Їм потрібно було пройти тридцять п’ять миль по прямій, але за три дні вони заледве добрели до краю хмелевих полів. На заваді стала необхідність добувати їжу. Вони могли б здолати всю відстань за два дні чи навіть за день, якби не мусили думати, як прохарчуватися. А так у них не було навіть часу зметикувати, у правильному напрямку вони рухаються чи ні. Голод диктував кожен їхній крок. Півкрони Дороті розтанули вже за перші кілька годин, й опісля не залишалося нічого іншого, як жебракувати. Але й тут не все так просто. Одному випросити їжу доволі легко, навіть двоє ще можуть дати собі раду, але коли при дорозі з простягнутою рукою стоять четверо — це вже геть інша справа. За таких умов, щоб вижити, доводилося нипати в пошуках поживку так само наполегливо й затято, як дикі звірі. Ці три дні у них думки були лише про одне — їжа і як її роздобути.

З ранку до ночі вони жебракували. Долали величезні відстані, плентаючись поміж хмелевими полями, волочили ноги від села до села, від будинку до будинку, стукаючи у двері м’ясників та пекарів, не минаючи жодного більш-менш пристойного на вигляд котеджу, де їм могло б щось перепасти, вешталися поблизу пікніків у надії на недоїдки, махали — завжди намарне — автомобілям, що мчали повз, і, набуваючи якомога невиннішого вигляду, намагалися викликати у літніх джентльменів співчуття жалісливими історіями. Часто вони робили гак на цілих п’ять миль, щоб розжитися скибкою хліба чи кількома недогризками бекону. Жебракували всі, і Дороті разом з ними; оскільки у неї не було спогадів про минуле, не пам’ятала вона також жодних принципів та норм, які мали б викликати у неї сором. Та все ж, попри всі їхні зусилля, якби вони ще й не крали, половину дороги їм довелося б іти на голодний шлунок. Вони шастали садами та полями у сутінках і на світанку, крадучи яблука, терносливи, груші, горіхи, осінню малину і, найголовніше, картоплю; Ноббі вважав мало не гріхом пройти повз картопляне поле і не набити кишені. Крав в основному Ноббі, а решта чатували. Ноббі був зухвалим злодієм; похвалявся, що може вкрасти все, що не прив’язане, і, якби вони його бодай іноді не стримували, всі четверо рано чи пізно потрапили б до в’язниці. Одного разу Ноббі навіть схопив гуску, але птаха так відчайдушно заґелґотіла, що Чарлі та Дороті заледве встигли відтягти Ноббі, перш ніж з будинку вискочив господар подивитися, в чому річ.

Спочатку вони щодня проходили від двадцяти до двадцяти п’яти миль. Брели по вигонах і поміж загубленими в заростях селами з чудернацькими назвами, блукали стежками, що вели в нікуди, втомлено розпластувалися в сухих канавах, де пахло кропом та пижмом, прокрадалися до приватних лісів і «тарабанили» у чагарниках, де під рукою завжди були хмиз та вода, й готували вигадливі злиденні страви у двох двофутових бляшанках з-під нюхального тютюну, які правили їм за казанки. Іноді, коли їм щастило, вони розкошували рагу з вижебраного бекону та краденої цвітної капусти; іноді влаштовували пісні бенкети, запікаючи у попелі картоплю; а часом в одній із бляшанок варили варення з краденої малини, яке смакували гарячим, обпікаючи язики. Чого їм ніколи не бракувало, так це чаю. Навіть коли з харчів узагалі нічого не вдавалося роздобути, на виручку завжди приходив чай, запашний, темно-брунатний, життєдайний. Випросити чаю завжди простіше простого. «Вибачте, мем, чи не могли б ви вділити мені дрібку чаю?» — такому проханню не відмовляє майже ніхто, навіть черстві кентські домогосподарки.

Удень сонце нестерпно пекло, виблискували білі розжарені дороги, а з-під коліс проїжджаючих повз машин просто в обличчя летіли хмари куряви. Часто їх проминали вантажівки з кузовами, забитими меблями, дітлахами, собаками та пташиними клітками, — то, весело перемовляючись, їхали цілі родини збирачів хмелю. Ночі завжди були холодними. В Англії взагалі рідко буває, щоб після півночі було тепло. За постіль їм служили два мішки. Фло і Чарлі ділили один, Дороті дістався другий, а Ноббі спав на голій землі. Дискомфорт дошкуляв не менше за холод. Якщо лягти горілиць, голова без подушки відкидалася назад, так що, здавалося, шия от-от хрусне; а якщо лежати на боці, доводилося терпіти пекельний біль у стегні, що впиралося в тверду землю. І навіть якщо десь уже під ранок вас таки зморить утома, холод проникне навіть у найглибший сон. Один Ноббі не зважав на холод. Він мирно собі посопував у гнізді з мокрої трави, ніби лежав на м’якому ліжку, а його грубе мавпяче обличчя, поросле рідкуватим рудим волоссям, що червоним золотом виблискувало на підборідді, скидаючись на обрізки мідяних дротів, ніколи не втрачало теплого рум’янцю. Він був одним із тих рудоволосих, котрі, здається, світяться зсередини, зігріваючи не лише себе, але й повітря довкола.

Усі поневіряння та злигодні Дороті сприймала як належне — хіба лише невиразно усвідомлюючи, якщо усвідомлюючи взагалі, що те забуте життя, яке вона залишила у минулому, відрізнялося від того, яке вона вела тепер. Уже після кількох днів Дороті перестала дивуватися химерності свого становища. Вона все прийняла: бруд, голод і втому, безкінечне блукання туди-сюди, спекотні курні дні та безсонні ночі, коли вона вся тремтіла від холоду. Зрештою, вона була надто втомлена, щоб думати. До середини другого дня вони всі вже просто падали з ніг від виснаження, крім Ноббі, якого втома не брала. Навіть цвях, що протикався крізь підошву його чобіт майже відразу, як тільки вони рушили в дорогу, схоже, не особливо діймав Ноббі. Траплялося, Дороті буквально спала на ходу, іноді цілу годину крокуючи з напівзаплющеними очима. Її теж нав’ючили. Ноббі та Чарлі вже й так були навантажені, а Фло навідріз відмовлялася допомагати, тож Дороті зголосилася нести мішок з краденою картоплею. Зазвичай вони мали при собі фунтів десять про запас. Дороті перекинула мішок через плече, як це зробили Ноббі та Чарлі зі своїми клунками, але мотузка впилася їй у шкіру, ніби пилка, а сам мішок раз по раз бився об стегно і врешті-решт натер його до крові. Її благенькі черевики почали розлазитися мало не з першого дня. Наступного дня відвалився каблук правого черевика, і Дороті накульгувала; тоді Ноббі, експерт з таких питань, порадив їй відірвати каблук лівого черевика. У результаті, коли Дороті йшла під гору, її гомілки пекло вогнем, і в неї було таке відчуття, ніби хтось гатить їй по підошвах ніг залізним прутом.

Однак Фло та Чарлі доводилося ще гірше. Вони були не стільки втомлені, як приголомшені та обурені відстанями, які їм доводилося проходити. Для них було нечувано здолати двадцять миль за день. Кокні по крові й духу, вони вже скуштували кілька місяців злигоднів у Лондоні, та їм ще ніколи не доводилося топтати дороги. Чарлі ще відносно недавно мав хорошу роботу, а Фло жила у пристойному домі, допоки не дала себе звести і її не вигнали на вулицю. Ноббі вони здибали на Трафальгарській площі й погодилися піти з ним збирати хміль, уявляючи це собі веселою пригодою. Звісно, оскільки «на мілину» вони сіли зовсім недавно, на Ноббі та Дороті парочка дивилася зверхньо. Вони цінували Ноббіне знання дороги й дорожнього життя, а також його злодійкувату зухвалість, але за своїм соціальним статусом він стояв нижче за них, тож вони і ставилися до нього відповідно. Що ж до Дороті, то після того, як її півкрони було витрачено, вони не вшановували дівчину навіть поглядом.

Уже на другий день від їхнього куражу не залишилося й сліду. Вони пленталися позаду, безперестанку скиглили й вимагали для себе більших порцій їжі. На третій день їм і геть остобісіла дорога. Вони сумували за Лондоном, і їм уже було байдуже, дійдуть вони до тих хмелевих полів чи ні; була б їхня воля, вони б просто лягли, де стояли, і змели до крихти все їстівне, що ще лишалося в клунках. Після кожного привалу зав’язувалася довга й нудна суперечка, перш ніж їх вдавалося підняти на ноги.

— Підйом, ледацюги! — спонукав їх Ноббі. — Пакуй манатки, Чарлі. Нам час рушати.

— Ага... рушати! — супився Чарлі.

— Ну, ми ж не можемо тут ночувати. Адже домовилися сьогодні дійти до Севенокса.

— Ага... Севенокс! Та пропади він пропадом, той Севенокс, мені пофіг!

— Але... а як же?.. Ми ж хочемо завтра отримати роботу, хіба ні? А для цього треба бодай до ферм дочалапати.

— Ага... ферми! Я вже чути не можу про той хміль! На відміну від тебе, я не звик до таких походів і життя просто неба. Мені це вже в печінках сидить... так, у печінках!

— Якщо отаке воно, те хмелювання, — вставляла слово Фло, — то я ним уже сита по самісіньке горло.

Ноббі по секрету сказав Дороті, що Фло та Чарлі, мабуть, «драпонуть» до Лондона, якщо зможуть знайти попутку. Що ж до Ноббі, то ніщо не могло зіпсувати йому настрою чи позбувати ентузіазму; навіть коли цвях у чоботі почав особливо сильно дошкуляти і його брудна подерта шкарпетка аж потемніла від крові. На третій день цвях уже просвердлив добрячу дірку в його нозі, і Ноббі мусив кожної милі зупинятися, щоб забити його.

— Вибачай, мала, — казав він Дороті, — мушу підправити це чортове копито. Славний цвях попався.

Тоді він знаходив круглий камінь, сідав навпочіпки край шляху й обережно забивав цвях.

— Ось і все! — радісно проголошував він, перевіряючи пальцем місце, де був прибитий цвях. — Загнав падлюку у могилу!

Однак насправді за епітафію цвяхові мало б правити «Resurgam[44]!». За якихось чверть години той знову вилізав.

Ноббі, звісно, спробував було чіплятися до Дороті, але, коли вона йому відмовила, не зачаїв на неї зла. Він був одним із тих щасливчиків, які не надто серйозно сприймали власні поразки. Повсякчас веселий і привітний, він постійно щось наспівував соковитим баритоном — найулюбленішими його піснями були «Сонні-бой», «Різдво прийшло в робітний дім» (на мотив псалма «Церкви міцна опора») і «Лиш!., музики грали», — приправляючи їх звуками військового оркестру. У свої двадцять шість Ноббі був удівцем і встиг спробувати себе в ролі продавця газет, дрібного злодюжки, вихованця колонії, солдата, грабіжника і жебрака. Однак Ноббі не з тих, хто вміє вичерпно й докладно переповідати свою історію, тож про всі ці факти його біографії вам доведеться здогадуватися самому, виловлюючи поодинокі мальовничі спогади, які іноді спливали в розмові з Ноббі: шість місяців, які він прослужив у піхотному полку, перш ніж його достроково демобілізували через травму ока; бридка юшка, якою їх годували у Холловеї; дитинство у дептфордських канавах; смерть дружини під час пологів, коли їй було лише вісімнадцять, а йому двадцять; неабияка пружність ціпків у колоніях для неповнолітніх; глухий звук під час вибуху нітрогліцерину, яким винесло дверцята сейфу вудвордської взуттєвої фабрики, де Ноббі розжився на цілих сто двадцять п’ять фунтів і за якихось три тижні примудрився спустити їх на вітер.

По обіді третього дня вони нарешті дійшли до хмільників, і їм почали стрічатися зневірені люди, здебільшого волоцюги, що пленталися назад до Лондона, бо тут, мовляв, нічого робити: хміль вродив погано, ціна низька, а цигани та «домашні» заграбастали усі робочі місця. Почувши це, Фло та Чарлі геть зневірилися в успіхові справи, і лише за допомогою вигадливого поєднання погроз та вмовлянь Ноббі їх вдалося протягти ще кілька миль. У маленькому селі Вейл вони зустріли стару ірландку, місіс МакЕллігот, яка саме отримала роботу на хмелевому полі неподалік, й обміняли в неї крадені яблука на шмат м’яса, який вона «виканючила» трохи раніше того ж дня. Жінка дала їм кілька корисних порад щодо збору хмелю і того, на яких фермах можна спробувати щастя. Усі п’ятеро знеможено розляглися на зеленій траві навпроти маленької сільської крамнички, фасад якої був обліплений газетними вивісками.

— Ідіть он туди і попитайте у Чалмерса, — напучувала їх місіс МакЕллігот, вимовляючи слова на манер дублінського простолюду. — Миль зо п’ять звідси буде. Я чула, Чалмерсу досі тре з десяток збирачів. Як дістанетеся туди зранесенька, майже точно отримаєте роботу.

— П’ять миль! От зараза! А ближче нічого нема? — буркнув Чарлі.

— Ну, є ще Норман. Я сама до нього найнялась, завтра вранці приступаю. Але вам до Нормана нічого ходити. Він бере тіко домашніх, та й то, кажуть, хоче половину хмелю лишити цвісти.

— Які це «домашні»? — поцікавився Ноббі.

— Ну, себто ті, кому є де жити. Ти або живеш десь тут недалечко, або фермер мусить дати тобі де заночувать. Такі ниньки закони. От колись приходив ти хмелювати і ночував хоч би і в конюшні, і нікому не було до тебе діла. Але ті кляті лейбористи зі своїми законами заборонили фермерам брати збирачів, якщо не можуть забезпечити їм належного проживання. От Норман і бере тіко тих, у кого є дах над головою.

— А що, тобі є де жити?

— Та де там! Але Норман думає, що є. Я наплела йому, що зупинилася у котеджі по сусідству. Але, скажу по секрету, направду ночую я в корівнику. Там не так уже й погано, якби тіко не смерділо гноєм, а ще до п’ятої ранку тре забратися, щоб не побачив молочар.

— У нас немає досвіду хмелювання, — зізнався Ноббі. — Я б не впізнав той чортів хміль, навіть якби наступив на нього. Але, наймаючись на роботу, краще, мабуть, казати, що вже знаєш, що й до чого?

— Тю! Та шо там знати. Бачиш хміль, зриваєш і жбурляєш у кошик. От і все, не велика наука.

Дороті майже заснула. Краєм вуха вона чула уривки їхньої розмови: спочатку про хмелювання, а потім про якусь історію з газет — щось про зниклу дівчину. Фло і Чарлі читали вивіски на фасаді крамнички навпроти; це нагадувало їм про Лондон та його радощі, тож вони трохи оживилися. Зниклу дівчину, чиєю долею вони так зацікавилися, газети називали «пасторовою донькою».

— Ти тільки глянь, Фло! — сказав Чарлі і почав уголос читати вивіску, смакуючи кожне слово: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки. Вражаючі одкровення». Оце так! Було б у мене пенні, я обов’язково купив би ту газету!

— Га? Ти це про що?

— Як це про що? Хіба ти не читала? Про це всі газети писали. Пасторова донька се, пасторова донька те; деякі подробиці були доволі таки непристойні.

— А вона, мабуть, гаряча штучка, та пасторова донька, — задумливо мовив Ноббі, лягаючи горілиць. — От би зараз її сюди! Я б уже знав, що з нею робити.

— То та дівка, що втекла з дому, — вставила місіс МакЕллігот. — Спочатку крутила роман з чоловіком на двадцять років старшим за себе, а потім взяла і зникла, і теперка її шукають по всіх усюдах.

— Рвонула кудись посеред ночі на автомобілі в одній нічній сорочці, — захоплено мовив Чарлі. — Усе село їх бачило.

— Кажуть, він повіз її за кордон і продав одному з паризьких борделів, — додала місіс МакЕллігот.

— В одній нічній сорочці? От соромітниця!

Цілком можливо, далі в розмові спливли б іще якісь пікантні деталі, але Дороті їх перервала. Уся ця історія про «пасторову доньку» викликала в неї слабкий інтерес. Усвідомивши, що достеменно не знає, що означає слово «пастор», Дороті підвелася й спитала Ноббі:

— «Пастор» — це хто?

— Пастор? Ну, церковник такий... головний на парафії. Той, що виголошує проповіді в церкві, читає псалми і все таке. Вчора ми одного такого бачили — їхав на зеленому велосипеді, і комір мав задом наперед. Священник, одне слово. Та ти знаєш.

— А... ну, мабуть, знаю.

— Священники! Ті ще пройдисвіти, принаймні декотрі з них, — додала місіс МакЕллігот, занурившись у власні спогади.

Дороті це не надто допомогло. Пояснення Ноббі трохи її просвітило, але лише трохи. Усе, що стосувалося «церкви» та «священників», її втомлений мозок чомусь сприймав дуже розмито й невиразно. То був один із пробілів — у неї таких було чимало — у таємничих знаннях, які вона принесла з собою з минулого.

Настала їхня третя ніч у дорозі. Коли стемніло, вони, як зазвичай, залізли «шкіперити», себто нічліжити, у зарості, але незадовго після півночі полив дощ. Годину вони тинялися туди-сюди у темряві, намагаючись знайти бодай якесь укриття, і нарешті натрапили на копицю сіна, де примостилися з підвітряного боку і так і сиділи, збившись докупи, доки не розвиднилося. Фло цілу ніч несамовито ридала і під ранок була ледь притомна. Її пухке тупеньке обличчя, обмите дощем та слізьми, виглядало як клубок свинячого жиру, якщо можна собі уявити свинячий жир, спотворений жалем до себе. Ноббі понишпорив під живоплотом і назбирав купку почасти сухого хмизу, а тоді спромігся розвести вогонь і поставити кип’ятити воду на чай. Не було у природи такої погоди, яка б завадила Ноббі заварити бляшанку чаю. У своєму клунку він носив шматки старої автомобільної шини, яка дасть іскру, навіть коли дрова вологі, і володів рідкісним, відомим лиш істинним майстрам жебрацької справи умінням кип’ятити воду над свічкою.

Після жахливої ночі у всіх позатерпали руки-ноги, і Фло оголосила, що не може ступити й кроку. Чарлі її підтримав. Тож, оскільки ця парочка навідріз відмовилася рушати з місця, Дороті та Ноббі самі пішли до Чалмерсової ферми, домовившись потому зустрітися з Фло та Чарлі в умовленому місці. Здолавши п’ять миль, вони таки дісталися до тієї ферми і через велетенські фруктові сади добрели до хмелевих полів, де їм сказали, що наглядач «скоро підійде». Тож вони прочекали чотири години на краю хмільників, підставивши мокрі спини сонцю і спостерігаючи за збирачами хмелю. Це видовище чомусь заспокоювало і заворожувало. Стебла хмелю, високі та в’юнкі і чимось схожі на стручкову квасолю, тільки в кілька разів вищу, здіймалися догори зеленими листяними рядами, а з них, ніби гігантський виноград, звисали грона блідо-зелених хмелевих шишок. Коли дув вітер, повітря наповнювалося свіжим гірким запахом сірки й холодного пива. У кожному ряді група засмаглих людей, щось наспівуючи, зрізала хміль у кошики з мішковини. Пролунав гудок, і робітники пішли перепочити: розклали вогнища з хмелевих стебел і заходилися кип’ятити бляшанки з чаєм. Як же Дороті їм заздрила! Вони виглядали такими щасливими, коли сиділи довкола вогню з бляшанками чаю в руках і шматками хліба з беконом, огорнуті запахом хмелю та диму! Така робота була їй до душі, але нічого не вийшло. Десь близько першої години прийшов наглядач і сказав Дороті та Ноббі, що наразі в нього немає для них роботи, тож вони попленталися назад до дороги, поживившись на Чалмерсовій фермі лише дюжиною яблук, які по дорозі вкрали в саду.

Коли вони дісталися місця зустрічі, Фло та Чарлі не було й сліду. Звісно, Ноббі з Дороті їх шукали, хоч і відразу знали, що це намарно. Усе було більш ніж очевидно. Фло, мабуть, підморгнула котромусь водію вантажівки, що проїжджала повз, і той погодився підкинути їх з Чарлі до Лондона в обмін на міцні дівочі обійми. Найгірше те, що втікачі прихопили із собою обидва клунки. У Дороті та Ноббі зовсім не залишилося їжі — ні крихти хліба, ні картоплини, ні дрібки чаю, не кажучи вже про постіль чи бодай бляшанку, в якій можна було б приготувати те, що їм вдасться випросити чи вкрасти, — нічогісінько, окрім лахміття, що було на них.

Наступні тридцять шість годин були важкими, дуже важкими. Як вони, виснажені та голодні, благали про роботу! Але що далі Дороті з Ноббі заглиблювалися у хмільники, то, здавалося, все менше було у них шансів отримати місце. Вони ходили від ферми до ферми, але всюди отримували ту саму відповідь — збирачі не потрібні. А найприкріше те, що вони були так зайняті цими безкінечними переходами, що у них не залишалося часу жебракувати, тож їли вони самі лише крадені яблука та терносливи, які мордували їхні шлунки кислотним соком і водночас були не в змозі вгамувати ненаситний голод. Тієї ночі не дощило, але сильно похолодало. Дороті навіть не намагалася заснути і всю ніч просиділа біля вогню, пильнуючи, щоб він не згас. Вони з Ноббі ховались у буковому лісі, під старезним приземкуватим деревом, яке захищало їх від вітру, але також час від часу збризкувало їх холодною росою. Ноббі, розтягнувшись на спині, широко відкривши рота і підставивши одну щоку слабкому світлу вогню, спав спокійно, мов дитина. Чи то через безсоння, чи то через виснаженість, але всю ніч у голові Дороті роїлися всілякі запитання. Невже це все, що її чекає у житті — цілий день нипати на порожній шлунок, а вночі тремтіти від холоду під росяним деревом? Хіба у тому туманному минулому все було таким самим? Звідки вона взялася? Хто вона? Однак відповіді не приходили, а на світанку вони з Ноббі знову рушили в дорогу. До вечора вони спробували щастя на одинадцяти фермах, у Дороті відвалювалися ноги і паморочилося в голові від утоми, так що її аж хитало.

Але пізно увечері, цілком несподівано, їм таки поталанило. Вони прийшли до ферми Кейрнса, що в селі Клінток, і їх одразу без зайвих запитань взяли на роботу. Наглядач лише зміряв їх поглядом з голови до ніг і коротко кинув: «Добре, годиться. Починаєте вранці; кошик номер 7, бригада 19», — і навіть не поцікавився їхніми іменами. У хмелюванні, схоже, не цінувалися ні досвід, ні панібратство.

Дороті з Ноббі попрямували до галявини, на якій розбили табір збирачі хмелю. У напівсні, почуваючи щось середнє між виснаженою отупілістю і радістю від того, що вони нарешті отримали роботу, Дороті пробиралася лабіринтом критих бляхою хатинок і циганських возів, де на мотузках, натягнутих між ними, висів випраний різнокольоровий одяг. Вузькими трав’яними стежинками поміж хатин гасали табуни дітлахів, і доволі приємні з виду, хоч і одягнені в лахміття люди готували вечерю над численними вогнищами з хмизу. На краю поля стояло кілька круглих бляшаних халуп, набагато злиденніших за решту, в яких селили безсімейних. Один старий, що смажив сир на вогні, скерував Дороті до жіночої.

Дороті відчинила двері хатинки. Приміщення мало десь дванадцять футів у діаметрі, незасклені, забиті дошками вікна, і жодних тобі меблів. Усередині, здавалося, не було нічого, крім величезної купи соломи, яка діставала до самого даху — халупа, схоже, була напхом напхана соломою. Для Дороті, в якої вже злипалися очі, та солома здавалася райським ложем. Вона почала видиратися на купу, але її раптом зупинив різкий скрик болю десь з-під її ніг.

— Агов! Що це ти коїш? А ну, злізь із мене! Якого біса товчешся мені по животі, недотепо?

Вочевидь, у соломі лежали жінки. Дороті почала обережніше зариватися всередину, через щось перечепилася, в щось вгрузла і майже миттєво почала провалюватися у сон. Із солом’яного моря, ніби русалка, випірнула сердита напівгола жінка.

— Гей, подруго! — сказала вона. — Що, геть без сил?

— Так, я втомилася... дуже втомилася.

— Ти так закоцюбнеш у цій чортовій соломі. У тебе що, нема ковдри?

— Ні.

— Зараз щось знайдемо. Десь тут у мене була ряднина.

Жінка зникла серед соломи, а коли виринула з неї, тримала в руках мішок для хмелю футів семи завдовжки. Дороті вже спала. Жінка її розтермосила, і Дороті так-сяк залізла до мішка, який виявився таким великим, що вона поміщалася в ньому з головою; а тоді вона почала не то заповзати, не то занурюватися все нижче і нижче у солом’яне гніздо, яке виявилося теплішим та м’якшим, ніж вона могла собі навіть уявити. Солома лоскотала їй ніздрі, забивалась у волосся й колола її навіть крізь мішок, але тієї миті вона б не проміняла її навіть на ліжко Клеопатри з лебединого пуху чи водяне ложе Гарун-аль-Рашида[45].

3

Аж дивно, як легко, отримавши роботу, призвичаюєшся до хмелювання. Уже за тиждень ти вважаєшся справжнім фахівцем і почуваєшся так, ніби все своє життя тільки те й робив, що збирав хміль.

Це дуже легка робота. У фізичному сенсі, звісно, виснажлива — доводилося проводити на ногах по десять-дванадцять годин на день, і вже о шостій вечора всі знемагали від утоми, — але вона не потребувала жодних особливих умінь. Десь третина збирачів у таборі були такими ж новачками, як і Дороті. Деякі приїхали з Лондона і не мали ані найменшого уявлення про те, як виглядає хміль чи як його збирати. Розповідали, що якось один із новачків, прийшовши на поле свого першого ранку, насамперед запитав: «А де лопати?» Він-бо думав, що хміль викопують із землі.

Якщо не брати до уваги неділь, кожнісінький день на хмелевому полі був як дві краплі води схожий на інший. О пів на шосту у стіну вашої хатини стукали, і ви виповзали зі свого солом’яного гнізда і під сонні прокльони заспаних жінок (їх там було шість чи сім, а може, навіть і вісім) починали шукати черевики, що то тут то там позаривалися у солому. Будь-яка одежина, яку ви мали необережність зняти, тут же губилася у солом’яному морі. Узувшись, ви брали жмутик соломи й пучок сухих стебел хмелю і, прихопивши трохи хмизу з купи надворі, розводили вогонь для сніданку. Дороті було легше добудитися, ніж Ноббі, а тому вона завжди готувала сніданок на двох, а тоді стукала у стіну хатини, в якій той спав. Ті вересневі ранки були дуже холодними, небо на сході повільно яснішало, змінюючись з чорного на кобальтове, і трава сріблилася від ранкової роси. На сніданок завжди було те саме: бекон, чай та хліб, підсмажений на жиру від бекону. Наминаючи сніданок, готуєте ще одну таку порцію, щоб перекусити в обід, берете її і рушаєте в поле. Милі півтори крокуєте синім вітряним світанком, коли на холоді так тече з носа, що доводиться час від часу спинятися, щоб витертися фартухом з мішковини.

Хмільники розділено на плантації площею приблизно по акру; кожну з них обробляє бригада з близько сорока збирачів під наглядом бригадира, якого найчастіше призначають з циган. Стебла хмелю виростають до дванадцяти футів заввишки, а то й більше, звиваючись по мотузках, що звисають з горизонтально натягнутих дротів; у просвіті між рядами стоїть кошик з мішковини, схожий на дуже глибокий гамак, підвішений на дерев’яній рамі. Прийшовши на поле, займаєте своє місце і берете кошик, а тоді перерізаєте дві найближчі мотузки і підхоплюєте величезні й так густо всіяні листям, ніби розкішні коси Рапунцель, гостроверхі стебла, що, падаючи, осипають вас росою. Підтягуєте їх до кошика і, починаючи з товстішого кінця, обриваєте з них важкі грона хмелю. Із самого ранку руки ще погано слухаються. Пальці заніміли від холоду, а хміль ще й мокрий та слизький через крижану росу. Найважче — зривати грона, не захоплюючи заодно листя та пагони; бо оцінювач цілком може забракувати вашу партію, якщо там буде забагато листу.

Стебла хмелю вкриті крихітними колючками, які за два-три дні роздирають шкіру на твоїх руках. Вранці, коли пальці ще як слід не гнуться і кривавлять у кількох місцях, збирати хміль — суцільна мука; але з часом, коли підсохлі ранки відкриваються і кров починає вільно сочитися з усіх подряпин, біль притупляється. Якщо хміль добрий і ви не лінуєтеся, за десять хвилин можна обібрати одне стебло, а найкращі стебла можуть дати аж пів бушеля хмелю. Але плантації між собою дуже різняться. На деяких ділянках шишки розміром з волоські горіхи і звисають великими безлистими гронами, які можна зірвати одним рухом; на інших же — малесенькі, дрібнесенькі, немов горошини, і ростуть так рідко, що доводиться їх вишукувати і відривати по одній. На таких плантаціях за годину навіть бушеля не назбираєш.

Зранку, поки хміль ще не зовсім підсох, робота йде повільно. Але потім сходить сонце, хміль нагрівається і починає виділяти приємний гіркуватий аромат, від ранкової буркотливості збирачів не залишається й сліду, і робота закипає. Від восьмої до полудня ви все збираєте, збираєте і збираєте, поволі входячи в азарт: мірою того як на зміну ранку приходить день, ви загоряєтеся щораз більшим запалом, намагаючись якомога швидше обібрати чергове стебло і пересунути кошик далі по ряду. Коли бригада тільки приступає до роботи на новій плантації, всі кошики стартують на одному рівні, але поступово найвправніші збирачі вириваються вперед, і деякі вже закінчують свій ряд, поки інші ще й половини не здолали. Якщо ви значно відстаєте, ті, хто вже покінчив зі своїм рядом, можуть «вкрасти ваш хміль» — повернутися і взятися за ваш ряд з протилежного кінця. Дороті і Ноббі завжди плелися десь позаду, бо їх було лише двоє, тоді як біля більшості кошиків працювали по четверо. До того ж Ноббі зі своїми грубими ручиськами був дуже незграбним збирачем; словом, жінки краще годяться для такої роботи, ніж чоловіки.

Між сусідніми з Дороті та Ноббі рядами, «кошиком шість» та «кошиком вісім», завжди розгорялася запекла боротьба. «Кошик шість» представляла циганська родина — кучерявий батько із сережками у вухах, стара висхла матір з жовтуватим обличчям і двоє рослих синів; а «кошик вісім» очолювала вже немолода перекупка з Іст-Енду у довгій чорній накидці і крислатому капелюсі на голові, що час від часу нюхала тютюн з коробки, на кришці якої було намальовано пароплав. Їй допомагали доньки та онучки, які по черзі приїжджали з Лондона на дводенні зміни. Позаду кошиків роїлася ціла зграя дітлахів, які до своїх маленьких кошичків складали шишки, що їх губили дорослі. Розі, крихітна бліда внучка старої перекупки, і маленька дівчинка-циганка, смаглява, як індіанець, постійно втікали красти осінню малину чи робити з хмелевих стебел гойдалки; тож спів збирачів хмелю час від часу переривали верескливі крики перекупки:

— А ну, вернися, Розі, ледащо! Хто буде хміль підбирати? От тільки попадися ти мені, я тобі такого прочухана дам!

Половина збирачів у бригаді була циганами, а в усьому таборі їх налічувалося не менше двохсот — «кочівники», як називала їх решта працівників. Загалом вони були непоганими людьми, поводилися доволі дружелюбно й безсоромно лестили вам, коли їм щось від вас було потрібно; і водночас вони володіли незбагненною хитрістю дикунів. На їхніх байдужих східних обличчях застиг вічно отупілий вираз, крізь який проглядало неприборкане лукавство, як у дикої, але вайлуватої тварини. Уся їхня розмова зводилася до десятка заяложених фраз, які вони не втомлювалися повторювати вам знову і знову. Двоє молодих циганчуків із шостого ряду по кілька разів на день задавали Ноббі та Дороті ту саму загадку:

— Що не може зробити навіть найрозумніший чоловік у всій Англії?

— Не знаю. Що?

— Телеграфним стовпом полоскотати мусі дупу.

При цьому вони щоразу заходилися нестримним реготом. Усі цигани були до безглуздя неосвіченими і з гордістю заявляли вам, що ніхто з них не зуміє прочитати жодного слова. Одного разу старий кучерявий батько сімейства, запідозривши, що Дороті «вчена», цілком серйозно запитав її, чи зможе він на своєму возі доїхати до Нью-Йорка.

Ополудні з ферми лунав гудок, сповіщаючи збирачів про годинну перерву, а незадовго до цього приходив оцінювач, щоб прийняти зібраний хміль. Почувши попереджувальний крик бригадира: «Номер дев’ятнадцять, приготувати хміль!», усі кидалися підбирати із землі шишки, дообривати то тут то там пропущені ділянки і вибирати листя з кошиків. До цього треба було мати своєрідний хист — не вибрати забагато, бо листя збільшувало обсяг зібраного хмелю. Цигани, бувалі збирачі, вже набили на цьому руку і добре знали, наскільки «брудним» можна залишити кошик.

З’являвся оцінювач, несучи із собою плетеного кошика, в який поміщався рівно бушель хмелю, у супроводі «рахівника» з журналом, до якого він записував, скільки хмелю зібрав кожен кошик. «Рахівниками» зазвичай були молоді чоловіки, клерки та дипломовані бухгалтери, для яких ця робота була чимось на кшталт оплачуваної відпустки. Оцінювач черпав шишки з кошика, бушель за бушелем, приказуючи: «Один! Два! Три! Чотири!», і збирачі записували цифри до власних розрахункових книг. За кожен зібраний бушель їм виплачувалося по два пенси, а тому, звісно, спалахували численні суперечки й лунали звинувачення у несправедливості вимірювання. Сам по собі хміль доволі пористий, а тому, якщо дуже постаратися, бушель хмелю можна втиснути і в горщик ємністю в одну кварту; тому після кожного зачерпування один зі збирачів обов’язково нахилявся над кошиком й помішував хміль, щоб шишки вільніше лежали, а оцінювач же, навпаки, струшував мішок, щоб хміль трохи осів. Іноді оцінювач отримував наказ «брати на важке», а тому так приминав хміль, що з кожним разом зачерпував по кілька бушелів. Тоді з натовпу збирачів лунали сердиті крики: «Ви тільки подивіться, як та сволота втрамбовує! Може, ще ногами потопчеш?», а бувалі збирачі злісно супилися і крізь зуби цідили, що в останній день хмелювання оцінювачів, бувало, купають у коров’ячих ставках. З кошиків хміль перекладали у мішки, які мали б важити центнер; але, коли оцінювач «брав на важке», два чоловіки заледве могли зрушити той мішок з місця. Після цього у збирачів була година на обід, коли вони розпалювали вогнище з хмелевих стебел — це було заборонено, але всі так робили, — заварювали чай і з’їдали бутерброди з беконом. По обіді знову йшли збирати хміль, і так аж до п’ятої чи шостої вечора, коли знову приходив оцінювач забрати зібраний хміль. Потім усі були вільні й могли повертатися до табору.

Найяскравішими спогадами Дороті про хмелеву інтерлюдію в її житті стали саме пообідні години. Довга виснажлива праця на пекучому сонці, пронизана звуками пісень, які виводили сорок з лишком голосів, й оповита запахами хмелю та диму, справляла на вас незбагненне, незабутнє враження. Під кінець дня ви так втомлювалися, що вже заледве трималися на ногах, у волосся та вуха набивалися маленькі зелені попелиці, що падали з хмелю, а руки від сірчистого соку ставали чорнющі, мов у негрів, на яких червоніли ранки, що сочилися кров’ю. Та все ж ви були щасливі, якось по-дурному щасливі. Ця нехитра механічна праця заворожувала й поглинала вас, і хоча з кожним днем все більше боліли руки, вона вам ніколи не набридала; коли була погожа днина і йшов добрий хміль, здавалося, що ви можете отак збирати його цілу вічність. Від цієї фізичної роботи всередині вас розливалося тепле відчуття вдоволення: ви годину за годиною працювали на полі, зриваючи важкі грона хмелю й спостерігаючи, як у кошику все росте і росте блідо-зелена купа шишок, і знаючи, що з кожним бушелем у вашій кишені стає на два пенси більше. Сонце пригрівало, і шкіра швидко вкривалася брунатною засмагою, а ніздрі, ніби бриз з океану холодного пива, лоскотав освіжаючий гіркий аромат, що був такий приємний. Сонячного дня вся плантація співала за роботою. От тільки чомусь тієї осені збирачі вибирали лише сумні пісні — все про нещасливе кохання і зневажену вірність — такі собі вуличні версії опер «Кармен» та «Манон Леско». Щось на кшталт цього:

Або так:

Чи так:

Маленька циганська дівчинка постійно співала ту саму пісеньку:

І хоч їй всі казали, що насправді ферма «Нещасна», вона все одно продовжувала співати «Нешасна». Стара перекупка та її внучка Роза мали власну пісеньку для хмелювання:

Особливою популярністю користувалися пісні «Молода пара весело крокує» і «Для Саллі дзвони дзвонять». Збирачі не втомлювалися їх виспівувати знову і знову; до закінчення сезону кожна прозвучала, певно, не менше кількох сотень разів. Ці дві пісні, що бриніли крізь ряди листяних стебел, були такою ж невід’ємною частиною хмільників, як і гіркуватий запах хмелю та пекуче сонце.

До табору поверталися десь о пів на сьому, й одразу йшли до струмка, що протікав біля хатин, і чи не вперше за день умивали лице. А потім ще хвилин з двадцять зішкрябували з рук вугільно-чорний шар бруду. З простої води і мила було мало користі, допомагали лише дві речі — річковий мул і, як не дивно, хмелевий сік. Тоді готували вечерю — усе той самий хліб, чай і бекон, хіба що Ноббі сходить до села і за два пенні купить у м’ясника трохи м’ясної нарізки. Покупками завжди займався Ноббі. Він знав, як за два пенні вторгувати шматок, вартий не менше чотирьох, і загалом був справжнім експертом, коли йшлося про дрібну економію. Наприклад, він завжди віддавав перевагу круглому буханцеві, пояснюючи це тим, що, коли його розрізати навпіл, виглядає так, ніби у вас дві хлібини, а не одна.

Ви ще навіть не торкнулися вечері, а вас вже хилить у сон, але біля великих багать, які збирачі розкладали поміж хатинами, так затишно, що їх не хочеться покидати. На фермі щодня виділяли по дві в’язанки хмизу на хатину, але люди брали стільки, скільки хотіли, та ще й притягували великі пеньки в’язів, які тліли до самого ранку. Іноді вечірнє багаття було таким великим, що навколо нього спокійно могло розміститися двадцять чоловік, і тоді до пізньої ночі лунали співи, переповідалися історії та смажилися крадені яблука. Молоді хлопці з дівчатами зникали у темних закапелках, а декілька сміливців, таких як Ноббі, брали мішки і йшли обчищати сусідні сади. Дітвора ж гралася в хованки у сутінках і ганяла дрімлюг на лузі біля табору, яких діти-кокні приймали за фазанів. Суботніми вечорами п’ять чи шість десятків збирачів напивалися у барі, а тоді марширували сільськими вуличками, горланячи сороміцьких пісеньок, чим страшенно обурювали місцевих мешканців, для яких хмелевий сезон був, мабуть, тим самим, що й щорічні нашестя ґотів для добропорядних римлян Ґаллії.

Коли ви нарешті доповзали до свого солом’яного гнізда, не варто було сподіватися на комфорт і тепло. Після тієї першої блаженної ночі Дороті відкрила для себе, що із соломи насправді поганенька постіль. Вона не тільки страшенно колюча, а й, на відміну від сіна, продувається з усіх боків. На щастя, з поля можна було принести скільки хочеш мішків для збору хмелю, тож, понатягавши чотири мішки один на один й зробивши собі таким чином своєрідний кокон, Дороті вдавалося достатньо зігрітися, щоб поспати бодай п’ять годин.

4

Що ж до заробітку від хмелювання, то його заледве вистачало, щоб не опухнути з голоду.

У Кейрнса платили по два пенси за бушель, і, якщо хміль вродив добре, досвідчений збирач міг у середньому набрати три бушелі за годину. Отож, теоретично за шістдесятигодинний тиждень можна було заробити цілих тридцять шилінгів. Однак насправді ніхто у таборі навіть близько не отримував такої суми. Найкращі збирачі заробляли по тринадцять-чотирнадцять шилінгів на тиждень, а найгірші часом не дотягували і до шести. Ноббі й Дороті, які об’єднували свій хміль і потому розділяли заробіток, отримували кожен близько десяти шилінгів.

Причин таких мізерних заробітків було кілька. По-перше, на деяких полях хміль вродив погано. Також траплялися різноманітні затримки, які могли з’їдати годину, а то й дві на день. Закінчивши одну плантацію, збирачі мусили нести свої кошики до наступної, до якої могло бути кілька миль ходу; нерідко бувало й таке, що хтось щось переплутав, і вся бригада, згинаючись під своєю ношею (іноді здавалося, що вони каміння носять), мусила витрачати ще пів години на пошуки потрібних полів. Але найгірше, коли дощило. Серпень того року видався сльотавим — два дні з трьох періщив дощ. Іноді весь ранок чи другу половину дня доводилося, накинувши мішок на плечі, ховатися під ще не зрізаними стеблами хмелю й, тремтячи від холоду, чекати, поки небо проясниться. Неможливо було збирати хміль, коли йшов дощ. Шишки робилися страшенно слизькими, і, навіть якщо вдавалося їх вхопити, результат усе одно був жалюгідний: мокрі, вони збивалися у безформні клубки на дні кошика. Бувало, проведеш цілий день у полі і навіть шилінга не заробиш.

Більшість збирачів цим не надто переймалися. Цигани звикли гнути спини майже задарма, а серед решти було чимало відносно забезпечених мешканців Іст-Енду — гендлярів, власників невеликих крамничок і тому подібного люду, — для яких хмелювання було радше своєрідною відпусткою і які цілком вдовольнялися тим, що вдавалося відробити вартість дороги в обидва кінці та вистачало на те, аби трохи розважитися по суботах. Фермери з цього нахабно користали. Якби хмелювання не вважалося відпочинком, уся галузь давним-давно захиріла б, адже ціни на хміль були такими низькими, що жоден фермер не міг собі дозволити платити збирачам суму грошей, на яку можна було б прожити.

Двічі на тиждень дозволялося взяти «аванс» — але не більше половини заробітку. Якщо ви вирішували звільнитися до закінчення сезону (що фермерам було невигідно), вам могли заплатити за ставкою по пенні за бушель замість двох — тобто, по суті, привласнити половину вашого заробітку. Також ні для кого не було секретом, що під кінець сезону, коли в усіх збирачів уже накопичилися пристойні суми на рахунках і вони б не ризикнули пожертвувати ними, фермери знижували ставку з двох пенні до півтора. Страйків можна було не боятися. У збирачів не було профспілок, і бригадирам, на відміну від їхніх підопічних, щотижня виплачувалася стала заробітна плата, а в разі страйку виплати автоматично припинялися; тож, звісно, ті аж зі шкури пнулися, щоб не допустити заворушень у своїх бригадах. Одне слово, фермери тримали збирачів у залізних лещатах; однак це не їхня провина, проблема коренилася в низьких цінах на хміль. До того ж, як Дороті пізніше побачила, мало хто зі збирачів мав чітке уявлення про те, яку саме суму вони заробили. Система відрядної зарплати успішно маскувала низькі ставки.

У ті кілька перших днів, коли Дороті та Ноббі ще не могли взяти «авансу», вони жили впроголодь і були б померли з голоду, якби їх не підгодовували інші збирачі. Усі були неймовірно добрі до них. Одну з більших хатин трохи далі в їхньому ряду ділили між собою дві родини: квітникаря Джима Берровза і Джима Терля, який знешкоджував шкідників в одному з великих лондонських ресторанів; їхні дружини були сестрами, а самі вони — близькими друзями. Так от, Дороті припала цим людям до вподоби, і вони пильнували за тим, щоб вона з Ноббі не голодували. Щовечора до них приходила п’ятнадцятирічна Мей Терль і з вдаваною недбалістю, щоб часом не подумали, що їм пропонуються милостиню, приносила їм повну каструлю рагу. Формулювання завжди було те саме:

— Еллен, мама питає, чи не хотіли б ви трохи рагу. Нам самим стільки не здужати, хоч бери і викидай, їй-богу. Тож ви зробите нам велику послугу, якщо візьмете його.

Просто неймовірно, скільки всього Терлі та Берровзи «прямо не знали, куди дівати» протягом тих важких перших днів. Одного разу вони дали Ноббі з Дороті половину тушкованої свинячої голови; й окрім їжі, вони вділили їм трохи кухонного начиння: кілька каструль та олов’яну тарілку, яку можна було використовувати замість сковорідки. Але найбільше Дороті цінувала те, що вони не ставили жодних нетактовних питань. Вони здогадувалися, що в її житті криється якась таємниця: «Видно неозброєним оком, — казали вони, — що, перш ніж опуститися на саме дно, Еллен займала не останнє становище у суспільстві», — але вроджена шляхетність не дозволяла їм діймати дівчину розпитуваннями. Тож Дороті пробула в таборі вже два тижні, перш ніж їй нарешті знадобилося придумати для Еллен прізвище.

Коли Дороті з Ноббі отримали право брати «аванс», їхні грошові проблеми закінчилися. Як не дивно, але вони удвох могли спокійнісінько прожити на один шилінг і шість пенні на день. Чотири пенні йшли на тютюн для Ноббі, чотири з половиною пенні — на буханку хліба, а решта сім з гаком вони витрачали на чай, цукор, молоко (його можна було дістати на фермі за ціною по півпенні за пів пінти), маргарин і «шматочки» бекону. Та, звісно, рідко коли вдавалося прожити день, не розтринькавши пенні чи два. Коли ти вічно голодний і тебе постійно оточують численні спокуси, мимоволі починаєш подумки підраховувати кожні чверть пенні, намагаючись прикинути, чи вистачить на копченого оселедця, пончик чи пачку чипсів. І, хоч як місцеві зневажали збирачів, здавалося, половина Кента змовилася між собою, щоб виманити в них останні гроші. За хмелевий сезон на чотирьох сотнях збирачів місцеві крамниці заробляли більше, ніж за решту року, що, зрештою, не заважало їм гордувати «брудними кокні», як вони їх називали. По обіді фермерські робітники ходили поміж рядами хмелю, продаючи яблука та груші — сім за пенні; навідувалися сюди і лондонські гендлярі з кошиками, набитими пончиками, фруктовим морозивом чи «льодяниками по півпенні». А ввечері біля табору товпилися торгівці, що приганяли з Лондона вантажівки непристойно дешевих знецінених овочів, риби, смаженої картоплі, заливних вугрів, креветок, черствих тортів, які списали з магазинів, і кістлявих зайців зі скляними очима, що два роки пролежали в морозильній камері і яких тепер намагалися збути за дев’ять пенні.

Харчувалися збирачі препаскудно, чого було не уникнути, адже, навіть якщо у вас були гроші на нормальні продукти, їх ніколи було готувати, хіба що по неділях. Мабуть, лише завдяки надміру крадених яблук табір не вразила цинга. До табору надходив систематичний потік яблук; не було серед збирачів жодної душі, яка б не крала їх або принаймні активно не ділила крадене. Були навіть цілі банди юнаків (подейкували, їх наймали лондонські торговці фруктами), які кожних вихідних приїжджали з Лондона на велосипедах і вчиняли набіги на фруктові сади. Що ж до Ноббі, то крадіжку фруктів він перетворив на цілу науку. За тиждень він згуртував довкола себе хлопців, які вважали його мало не героєм, адже він був справжнім грабіжником та чотири рази сидів у в’язниці, і щовечора, коли сутеніло, увесь гурт, прихопивши мішки, вирушав на діло й нерідко повертався з не менш як двома центнерами фруктів. Біля хмелевих полів були величезні сади, і яблука, особливо гарні маленькі Ґолден рассет, просто лежали купами під деревами та гнили, бо фермери не могли їх збути. «Гріх не позбирати», — казав Ноббі. Двічі він з його бандою навіть якось спромоглися вкрасти курку. Як їм вдалося це зробити, не перебудивши весь окіл, залишалося загадкою; але, схоже, Ноббі знав один хитрий спосіб — накинути курці мішка на голову, щоб «до півночі та здохла без мук» чи принаймні без шуму.

Так минув тиждень, а за ним і другий, але Дороті ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці своєї особистості, а радше навіть віддалилася, адже майже думати забула про цю головоломку. Туман у голові почав здаватися їй чимось звичним, наче так і мало бути, наче зовсім не обов’язково задумуватися про минуле чи майбутнє. Так на вас діє життя на хмільниках: усі ваші думки зайняті сьогочасними проблемами, і на щось більше просто не залишається сил. Як тут перейматися питанням самоідентифікації, коли вам постійно хочеться спати і ви постійно заклопотані: коли ви не на полі, то або готуєте їсти, або йдете по щось до села, або намагаєтеся власкавити мокрий хмиз, аби він загорівся, або ж носите воду банками. (На весь табір був один-єдиний водопровідний кран, і від хатини Дороті до нього було двісті ярдів, стільки ж доводилося ходити і до гидкого земляного нужника.) Таке життя виснажує, висотує з вас усю енергію і водночас дарує відчуття блаженного, нічим не мотивованого щастя. Таке життя одурманює. Багатогодинна робота на полях, проста їжа і недосипання, запах хмелю та диму — усе це заколисує, огортає майже тваринною млявістю. Ваш розум немов дубіє, як шкіра, коли надто довго перебуває на сонці, під дощем та вітром.

У неділю у полях, звісно, ніхто не працював, але в таборі все одно кипіла робота: вранці збирачі готували головну трапезу тижня, прали й латали одяг. Вітер доносив із села передзвін церковних дзвонів, що змішувався з тоненькими голосами, які виводили «Господь, Спаситель наш» на погано відвідуваній службі просто неба, що її організовувала для збирачів хмелю «Місія Святого Якогось-там». Під ці церковні співи тріскотів хмиз у велетенських вогнищах, кипіла вода у відрах, бляшанках, каструлях і ще хтозна в чому, що траплялося збирачам до рук, а на вітрі тріпотів розвішаний між дахами випраний одяг. Першої ж неділі Дороті позичила у Терлі таз і вимила голову, а потім випрала свою спідню білизну й сорочку Ноббі. Її білизна була в жалюгідному стані. Дороті й сама не знала, як довго вже її носила, але точно не менше десяти днів, до того ж не знімаючи на ніч. Панчохи внизу майже геть подерлися, а щодо черевиків, то ті трималися купи лише завдяки шару бруду, що на них налип.

Вивісивши білизну сушитися, Дороті приготувала по-справжньому королівський обід: половину тушкованої курки (краденої), варену картоплю (крадену), компот з яблук (крадених). Усе це вони з Ноббі запили чаєм зі справжніх чайних чашок з ручками, які вони позичили у місіс Берровз. Після обіду і аж до вечора Дороті сиділа надворі, із сонячного боку хатини, поклавши сухий мішок для хмелю на коліна, щоб плаття не задиралося від вітру, і дрімала: її повіки то опускалися, то знову на мить піднімалися. Дві третини населення табору робили те саме: грілися на осонні, сидячи у напівдрімотному стані й лише час від часу розплющуючи очі, щоб подивитися на світ довкола — найчастіше в поле зору їм потрапляли корови. Після виснажливого робочого тижня ніхто не був здатен на більше.

Десь о третій, коли Дороті все ще сиділа біля хатини у дрімотному забутті, повз неї ліниво пройшовся Ноббі, голий по пояс — його сорочка досі сушилася — з примірником недільної газети, яку йому десь вдалося роздобути. То була «Піппінс Віклі», найбрудніша з брудних жовтих газет. Ноббі кинув газету Дороті.

— На, почитай, мала, — великодушно сказав він.

Надто сонна, щоб читати, Дороті взяла «Піппінс Віклі» і поклала її собі на коліна. На першій шпальті в очі впадав заголовок, написаний великими літерами: «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ». Далі йшло ще кілька підзаголовків з виділеними подекуди словами і була вміщена світлина дівчини. Протягом п’яти секунд Дороті замислено роздивлялася потемнілий і нечіткий, але цілком упізнаваний власний портрет.

Під фотографією йшла колонка тексту. Узагалі-то, більшість газет уже облишили загадку «пасторової доньки» — за два тижні новина вже всім обридла й остаточно застаріла. Але «Піппінс Віклі» мало переймалася тим, наскільки новина свіжа, головне, щоб була пікантна, а того тижня урожай вбивств та зґвалтувань виявився доволі скупим. Отож вони вже вкотре воскресили історію «пасторової доньки», помістивши її на почесному місці — у горішньому лівому кутку передньої шпальти.

Дороті мляво витріщалася на світлину. Обличчя дівчини, що дивилося на неї з-поміж фрагментів тексту, набраного огидним чорним шрифтом, не знаходило абсолютно ніякого відгуку в її мозку. Дівчина, не до кінця усвідомлюючи їх значення, механічно перечитувала слова «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ», проте вони не викликали в неї жодного інтересу. Читання виявилося для неї непосильним завданням, навіть просто розглядати фотографію вимагало забагато зусиль. Сон хилив її голову донизу. Очі, заплющуючись, ковзнули сторінкою до іншого фото, на якому був зображений не то лорд Сноуден, не то чоловік, який не пристав на вигідну пропозицію замовити бандаж для грижі, і вже наступної миті вона заснула з «Піппінс Віклі» на колінах.

Рифлене залізо на стіні хатини виявилося доволі зручним, і Дороті проспала так аж до шостої години вечора, коли її нарешті розбудив Ноббі, щоб сказати, що чай готовий. Дороті дбайливо склала «Піппінс Віклі» (стане в пригоді, щоб розпалювати вогонь), так і не глянувши на неї як слід і проґавивши шанс відкрити таємницю свого походження. Цілком можливо, що загадка ще довго залишалася б нерозгаданою, якби не неприємний інцидент, що трапився тиждень потому, який страшенно налякав Дороті, поклавши край її бездумній млявості.

5

Наступної неділі у табір раптово наскочили двоє поліцейських і заарештували Ноббі та двох інших за крадіжки.

Усе сталося так швидко, що Ноббі не зміг би втекти, навіть якби його завчасно попередили. В окрузі від поліцейських яблуку було ніде впасти. До Кента прибули цілі загони так званих спеціальних констеблів, які приймали присягу восени, — своєрідна міліція, покликана боротися з мародерством під час хмелевого сезону. Фермери уже втомилися від садових грабежів і вирішили нагнати трохи страху на зловмисників, потримати їх, так би мовити, interrorem[46].

Звісно, здійнявся такий галас, що підняв на ноги увесь табір. Дороті вийшла зі своєї хатини подивитися в чому річ і побачила освітлене вогнем коло людей, до якого всі збігалися. Дороті теж побігла в тому напрямку, і її серце стислося від невиразного передчуття біди, їй здавалося, що вона вже знає, що відбувається. Коли їй вдалося протиснутися крізь натовп, Дороті побачила, що сталося саме те, чого вона боялася.

У колі стояв Ноббі, якого міцно стискав ручиськами здоровань-поліцейський, поки інший полісмен притримував двох переляканих юнаків. Один із них був іще зовсім дитиною, не старше шістнадцяти, і заливався гіркими слізьми. Містер Кейрнс, дебелий чолов’яга із сивими бакенбардами, і двоє робітників з ферми пильнували крадене добро, яке поліцейські витягли із соломи у хатині Ноббі. Речовий доказ номер 1 — купка яблук; речовий доказ номер 2 — кілька закривавлених курячих пір’їн. Помітивши Дороті у натовпі, Ноббі усміхнувся їй на весь рот, зблиснувши великими зубами, і підморгнув. Довкола чулися спантеличені крики та суперечки:

— Подивіться лишень, як той шмаркач розревівся! Та відпустіть його! І не соромно вам так мордувати дитину?!

— Так йому, падлюці, і треба за те, що всіх нас втягнув у неприємності.

— Та відпустіть його!

— Хай би що трапилося, одразу винуватять нас, збирачів! Гнилому яблуку не можна загубитися, щоб хтось не сказав, що то ми його вкрали!

— Відпустіть його!

— Та заткнися ти! А якби то були твої яблука? Ти б тоді іншої заспівав!

І так далі, аж поки:

— Розступіться! Прийшла мати малого.

Крізь натовп протиснулася схожа на пивний кухоль, огрядна жінка з величезними грудьми і волоссям, що вільно спадало їй на спину, і почала горланити, спочатку на поліцейського та містера Кейрнса, а тоді й на Ноббі, який звів її сина на манівці. Врешті-решт робітникам ферми вдалося її відтягти. Крізь крики жінки Дороті чула, як містер Кейрнс суворо допитував Ноббі:

— Отже так, молодий чоловіче, зізнавайся, з ким ти ділився краденими яблуками! Ми маємо намір покласти край цим мародерствам раз і назавжди. Кажи правду, і я обіцяю, що це тобі зарахується.

Ноббі відповів так само безтурботно, як і завжди:

— Зарахується! Іди в сраку!

— Припни язика, чоловіче! Не то тобі добряче припече, коли постанеш перед суддею.

— Припече! Хіба що твоїй сраці!

Ноббі посміхнувся. Схоже, його страшенно захоплювала власна дотепність. Він зустрівся поглядом з Дороті і знову їй підморгнув, перш ніж арештантів повели геть. Більше Дороті його ніколи не бачила.

Люди все галасували, а коли в’язнів забрали, з пів десятка чоловіків пішли слідом за ними, освистуючи полісменів та містера Кейрнса, але ніхто не наважився втрутитися. Дороті тим часом тихенько відійшла вбік, навіть не затрималася дізнатися, чи дадуть їй попрощатися з Ноббі. Вона була надто налякана, і їй хотілося якнайскоріше забратися звідти. У неї тремтіли коліна. Коли вона дісталася до своєї хатини, решта жінок сиділи й жваво обговорювали арешт Ноббі. Дороті глибоко зарилась у солому, щоб заглушити звуки їхніх голосів. Жінки проговорили пів ночі, й, оскільки Дороті вважали «дівкою» Ноббі, усі їй співчували і засипали її запитаннями. Вона не відповідала, вдавала, що спить. Хоч і чудово знала, що їй не вдасться заснути цієї ночі.

Уся ця історія налякала і засмутила її, от тільки страх, який охопив Дороті, був надміру сильним і незрозумілим, їй самій нічого не загрожувало. На фермі не знали, що вона брала у Ноббі крадені яблука (якщо вже на те пішло, їх усі брали), а Ноббі її не викаже. Та річ була не тільки в тому, що вона дуже переживала за Ноббі, який, правду кажучи, сам не надто переймався перспективою провести місяць за ґратами. Щось заворушилося всередині неї, у її свідомості.

Здавалося, що вона вже не та, ким була годину тому. Вона сама і все довкола змінилося. Ніби в її мозку нарешті луснула бульбашка, і на свободу нарешті вирвалися всі її думки, почуття та страхи, про існування яких вона забула. Розвіялася дрімотна байдужість останніх трьох тижнів. Бо як же інакше назвати усе це, якщо не сном? Коли, ніби підпорядковуючись законам сновидінь, Дороті сприймала все таким, як воно є, і нічому не дивувалася. Бруд, лахміття, бродяжництво, жебрацтво, крадіжки — усе це здавалося їй цілком природним. Навіть втрата пам’яті видавалася їй нормальною; принаймні до цього моменту Дороті про це не надто замислювалася. Її майже не турбувало питання «хто я?», лиш іноді зринало в закапелках свідомості. Але тепер воно повернулося, чітке й нагальне, і вимагало відповіді.

Майже цілу ніч воно мордувало її нещасний мозок. Але Дороті хвилювало не стільки саме питання, скільки передчуття його скорої розгадки. До неї поверталася пам’ять — у цьому не залишалося жодних сумнівів, а разом з нею підкрадалося якесь неприємне відкриття. Дороті боялася того моменту, коли згадає себе. Під пеленою, що досі огортала її свідомість, ховалося щось таке, з чим вона не готова була зустрітися.

О пів на шосту Дороті підвелася і, як зазвичай, почала шукати свої черевики. Вийшла надвір, розпалила вогонь і поставила поміж гарячих жарин закип’ятити бляшанку з водою. І коли вона це робила, в її голові спалахнув, здавалося б, геть недоречний спогад — перепочинок на сільській луці біля села Вейл два тижні тому, коли вони зустріли стару ірландку місіс МакЕллігот. Той день чітко постав у її пам’яті: ось вона, знеможена, лежить на траві, затуливши обличчя руками; Ноббі і місіс МакЕллігот сидять обабіч неї і розмовляють, перехилившись через її розпростерте тіло; а Чарлі, з явною насолодою, читає плакат: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки»; і Дороті, підвівшись на ліктях, спантеличено й дещо байдуже питає: «Пастор — це хто?»

Дороті здалося, ніби крижані лещата стиснули їй серце. Вона підвелася і майже бігцем кинулася назад до хатини, зарилася в солому, поки не дісталася місця, де лежали її мішки, а тоді заходилася мацати у соломі попід ними. Всі пожитки губляться у цій велетенській солом’яній копиці і рано чи пізно опускаються на дно. Але після кількох хвилин пошуків, коли її з усіх боків осипали прокльонами ті кілька жінок, які ще досипали, Дороті знайшла те, що шукала. Примірник «Піппінс Віклі», який Ноббі дав їй тиждень тому. Вийшла з нею надвір, Дороті сіла на землю перед вогнищем, де було світліше, і розгорнула газету.

Ось воно, на першій шпальті — фотографія і три великі заголовки. Так! Це воно!

У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА

ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ

ДОНЬКА ПАСТОРА

І ПІДСТАРКУВАТИЙ СПОКУСНИК

СИВОЧОЛИЙ БАТЬКО

НЕ ТЯМИТЬ СЕБЕ ВІД ГОРЯ

(Спецвипуск «Піппінс Віклі»)

«Краще б я побачив її у могилі!» — у відчаї скрикнув преподобний Чарлз Хейр, пастор з Кнайп-Гілл, графство Саффолк, коли дізнався, що його двадцятивосьмирічна донька втекла з дому з набагато старшим за себе холостяком на ймення Ворбертон, як відомо, митцем за професією.

Місцеперебування міс Хейр, яка покинула місто пізно увечері двадцять першого серпня, досі невідоме, і будь-які спроби знайти її не увінчалися успіхом. [Далі виділено жирним.] Якщо вірити чуткам, нещодавно її бачили у Відні, коли вона у товаристві невідомого чоловіка заходила до готелю із сумнівною репутацією.

Як пригадують читачі «Піппінс Віклі», втеча міс Хейр відбулася за надзвичайно драматичних обставин. Двадцять першого серпня, незадовго до опівночі, місіс Евеліна Семпрілл, поважна вдова, що живе навпроти будинку містера Ворбертона, випадково визирнула з вікна своєї спальні й побачила містера Ворбертона, який стояв біля хвіртки свого будинку й розмовляв з молодою жінкою. Тієї ночі яскраво світив місяць, тож місіс Семпрілл без зусиль упізнала у тій молодій жінці міс Хейр, пасторову доньку. Вони простояли біля воріт кілька хвилин і, перш ніж зайти до будинку, пара, за словами місіс Семпрілл, «пристрасно обійнялася». Пів години потому вони з’явилися знову, сіли в автомобіль містера Ворбертона, виїхали через ворота і помчали по дорозі, що веде на Іпсвіч. На міс Хейр було обмаль одягу, і, схоже, дівчина була напідпитку.

Пізніше стало відомо, що міс Хейр не раз таємно навідувала містера Ворбертона. Місіс Семпрілл, котра після довгих умовлянь таки погодилася поговорити з нами на цю неприємну для неї тему, також розповіла...

Дороті сердито зіжмакала «Піппінс Віклі» і пожбурила у вогонь, перевернувши бляшанку з водою. Догори здійнялася хмарка попелу й сірчастого диму, і майже миттєво Дороті висмикнула газету з вогню, поки полум’я ще не встигло її охопити. Навіщо зволікати й відкладати неминуче? Краще відразу дізнатися найгірше. Тож Дороті продовжила читати з жахом і зачудуванням. Нікому не хочеться дізнаватися про себе щось подібне. А в Дороті більше не залишалось ані тіні сумнівів в тому, що вона і є та зникла дівчина. Дороті уважно роздивилася світлину. Та була розмита й нечітка, але цілком упізнавана. Зрештою, Дороті й не потрібна була фотографія, щоб усе пригадати. Вона знову все чудово пам’ятала — усе своє життя, аж до того вечора, коли виснажена прийшла від містера Ворбертона і, вочевидь, заснула у теплиці. Ці події так чітко постали в її пам’яті, що вона дивувалася, як узагалі могла їх забути.

Того дня Дороті не поснідала і навіть не подумала приготувати собі щось на обід; але коли настав час, за звичкою разом з іншими збирачами пішла на хмільники. Залишившись тепер сама, вона заледве дотягла важкого кошика до потрібного місця, зрізала перше стебло і почала зривати шишки. Але вже за кілька хвилин збагнула, що їй зараз не до снаги навіть така проста механічна робота. Її геть вибила з колії та жахлива брехлива стаття у «Піппінс Віклі», і у неї ніяк не виходило відволіктися. У голові постійно крутилися огидні скандальні подробиці: «пристрасно обійнялися», «обмаль одягу», «напідпитку». Зринаючи у пам’яті, кожна завдавала Дороті такого болю, що їй хотілося плакати.

Через якийсь час вона вже навіть не вдавала, що збирає хміль, кинула стебло на кошика і сіла додолу, прихилившись спиною до одного зі стовпів, що підтримував дроти. Помітивши це, решта збирачів поставилися до неї зі співчуттям. «В Еллен геть руки опустилися, — казали вони. — А чого ж ви хотіли, коли її хлопця забрали?» (Усі в таборі, звісно, вважали, що Ноббі з Дороті були коханцями.) Дороті радили піти на ферму і сказати, що захворіла. А ближче до дванадцятої, коли от-от мав надійти оцінювач, кожен з бригади підійшов і вкинув щедру жменю хмелевих шишок до її кошика.

Так оцінювач і застав Дороті, біля стовпа. Під шаром бруду та засмаги вона була дуже бліда; її обличчя виглядало змарнілим і набагато старішим, ніж раніше. Її кошик стояв на двадцять ярдів позаду решти, і там не було навіть трьох бушелів хмелю.

— Це що таке? — суворо спитав оцінювач. — Ти часом не захворіла?

— Ні.

— Тоді чому не збираєш хмелю? Тобі тут що, пікнік? Ти сюди не для того прийшла, щоб сідниці відсиджувати.

— Та годі її діставати! — раптом крикнула йому стара перекупка. — Невже бідолашна дівчина не може трохи посидіти в тиші та спокої, як захоче? Тим більше, що то дякуючи тобі і твоїм нишпоркам її хлопець тепер у кайданах. У неї й так ціла купа проблем, щоб ти їй ще на мізки капав!

— Ану, помовч, стара! — сердито буркнув оцінювач, але все ж, почувши, що Дороті була дівчиною вчорашнього арештанта, дав їй спокій.

Заваривши чаю, перекупка підкликала Дороті до свого кошика і дала їй кухоль міцного чаю, а ще кусень хліба з сиром. А коли перерва закінчилася, до кошика Дороті приставили іншого збирача, який теж залишився без пари. То був низенький зморшкуватий старий волоцюга на прізвисько Глухий. Після чаю Дороті почувалася краще і, намагаючись не відставати від Глухого, який був хвацьким збирачем, спромоглася виконати пообідню норму.

Дороті все обдумала і зуміла опанувати себе. Згадуючи фрази з «Піппінс Віклі», вона досі морщилася від сорому, але тепер принаймні відчувала, що готова тверезо поглянути на ситуацію. Дороті доволі чітко розуміла, що насправді сталося і звідки ростуть ноги у побрехеньок місіс Семпрілл. Вдова бачила їх з містером Ворбертоном біля воріт і помітила, як Ворбертон поцілував Дороті, а опісля, коли вони обоє так раптово зникли з Кнайп-Гілл, дійшла цілком природного — природного для місіс Семпрілл — висновку, що вони втекли. Що ж до пікантних деталей, то їх вона додумала опісля, а може, і не додумала. З місіс Семпрілл ніколи не можна було бути певним, чи вона свідомо й навмисно зводить на тебе наклеп, чи її хворобливий збочений мозок справді вірить у ту химерну й огидну брехню, яку вона плете.

Хай там як, а шкоди вже завдано, тож годі про це. Тим часом треба було подумати про повернення до Кнайп-Гілл. Доведеться послати за одягом, а ще їй знадобляться два фунти, щоб купити квиток на потяг додому. Додому! Це слово, мов струмом, пронизало її серце. Додому, після тижнів бруду та голоду! Як же вона прагнула повернутися додому тепер, коли все пригадала!

Але!

Маленький сумнів підвів голівку, остудивши її захват. Був один аспект, про який Дороті не подумала. Чи може вона після всього повернутися додому? Чи посміє?

Чи не забракне їй духу подивитися в очі мешканцям Кнайп-Гілл після всього, що трапилося? Ось у чому питання. Коли ви опинилися на перших шпальтах «Піппінс Віклі», де на вас було «обмаль одягу» і ви були «напідпитку»... о, краще про це не думати! Коли вас з ніг до голови оббрехали та облили брудом, чи можете ви повернутися до містечка з двома тисячами жителів, де всі все про всіх знають і пхають носа в особисті справи один одного?

Цього Дороті не знала, не могла вирішити. Якусь мить їй здавалося, що вся ця історія з її втечею настільки абсурдна, що в неї ніхто не повірить. Та й містер Ворбертон, поза сумнівом, усе заперечуватиме, ще й як заперечуватиме. Але вже наступної миті вона пригадала, що містер Ворбертон поїхав за кордон і, якщо тільки про цю історію не писали навіть у континентальних газетах, нічого про все це не знає; і знову зіщулилася від страху. Дороті чудово знала, що таке скандал у маленькому містечку. Люди озиратимуться тобі вслід і нишком штовхатимуть один одного ліктями, коли ти проходитимеш повз! Хоч би куди ти пішла, з-за віконних фіранок тебе свердлитимуть осудливі погляди! А гурти молодиків на перехрестях біля заводу Бліфіл-Ґордона безсоромно тебе паплюжитимуть!

— Джордже! Агов, Джордже! Бачиш оту дівку? З білявим волоссям?

— Яку? Ту худющу? Бачу. Хто така?

— Та донька нашого пастора. Міс Хейр. А ти знаєш, що вона вчудила два роки тому? Втекла з одним фраєром, який їй у батьки годиться, от що. Чкурнула розважатися з ним аж до Парижа! А з виду і не скажеш, ніколи б не подумав, га?

— Та ну?

— Точно тобі кажу! Чистісінька правда. Про це в газетах писали. Але за три тижні вона йому набридла і він її виставив, от і повернулася додому, безсоромниця. Вистачило ж нахабності, скажи?

Так, пересуди не скоро вляжуться. Можуть минути роки, а то й десятиліття, перш ніж про це нарешті забудуть. А найгірше те, що написане у «Піппінс Віклі» — то всього лиш цензурована й неабияк пом’якшена версія того, що місіс Семпрілл розповідала про Дороті в місті. «Піппінс Віклі» хоч і не солідна газета, але певних меж і вона не переступить. Але хіба є щось, що б зв’язало язика місіс Семпрілл? Її стримають хіба що межі власної уяви, а та у неї безмежна, наче океан.

Одне втішало Дороті — думка про те, що, хай би як все обернулося, батько її захистить. Звісно, у неї знайдуться й інші оборонці. Хіба в неї немає друзів? Принаймні її знають і поважають парафіяни батькової церкви, а ще ж є Спілка матерів, і дівчатка-скаути, і жінки, яких вона відвідувала під час своїх обходів, — вони ні за що не повірять цим побрехенькам. Але найбільше надій Дороті покладала саме на батька. Будь-що стерпиш, якщо у тебе є дім, куди можна повернутися, і родина, яка стоятиме за тебе горою. Трішки сміливости й татова підтримка — і вона усе здолає. До вечора Дороті вже остаточно вирішила, що таки варто повернутися до Кнайп-Гілл, хоча попервах і буде складно. Отож, закінчивши роботу на полі, вона взяла «авансом» шилінг, пішла до крамниці й купила пачку дешевого паперу. Повернувшись до табору, всілася на траві біля вогнища — у таборі немає столів та крісел, — і взялася писати огризком олівця:

«Любий тату! Не можу Вам передати, як я тішуся, що після всього, що сталося, знову можу Вам писати. Я щиро сподіваюся, що Ви не надто переживали за мене і не дуже засмутилися через ті жахливі історії у газетах. Навіть не уявляю, що Ви подумали, коли я так раптово зникла і від мене майже цілий місяць не було звісток. Річ у тім, що...»

Як дивно було тримати олівець у зранених затерплих пальцях! Букви виходили великими й розгонистими, як у дитини. Але Дороті написала довгого листа, усе детально пояснивши, і під кінець попросила вислати їй трохи одягу та два фунти на дорогу додому. А зворотного листа попрохала адресувати на ім’я «Еллен Міллборо» (як містечко Міллборо у Саффолку). Дороті було незвично використовувати фальшиве ім’я, вона почувалася мало не злочинницею. Але вона не хотіла ризикувати, щоб у селі чи, крий Боже, у таборі часом не дізналися, що вона і є та сама Дороті Хейр, горезвісна «донька пастора».

6

Тепер, коли рішення було прийнято, Дороті нетерпеливилося полишити хмільники. Наступного дня вона ледве змусила себе вийти в поле і збирати хміль разом з усіма; тепер, коли пам’ять повернулася і Дороті було з чим порівняти, їй здавалися нестерпними злиденні умови й одноманітна їжа. Якби у неї було достатньо грошей на дорогу, Дороті не затрималася б тут і хвилиною довше. Щойно вона отримає батьків лист з двома фунтами, як одразу ж попрощається з Терлями, сяде на потяг додому і, попри всі осудливі погляди та пересуди, які чекатимуть на неї у Кнайп-Гілл, нарешті зітхне з полегшенням.

Через три дні Дороті пішла до поштового відділення і поцікавилася, чи на її ім’я не надходив лист. Поштарка, жінка з обличчям, як у такси, на якому відображалася глибока неприязнь до всіх сезонників, холодно кинула, що ні, нічого немає. Дороті засмутилася. Шкода, звісно, мабуть, пошту затримали. Та не біда, лист неодмінно прийде завтра — вона почекає ще один день.

Наступного вечора Дороті знову прийшла, певна, що цього разу вже точно отримає листа. Але ні, нічого. І тут у серце Дороті закрався неспокій, а коли лист не прийшов і на п’ятий день, цей неспокій переріс у страшенну паніку. Дороті купила ще одну пачку паперу і написала довжелезного, на чотирьох аркушах, листа, де ще раз все детально пояснювала і благала тата не залишати її у невіданні. Відправивши листа, вона заприсяглася сама собі цілий тиждень не ходити на пошту.

То було у суботу. Рішучості їй вистачило до середи. Щойно гудок сповістив про перерву, Дороті кинула свого кошика і помчала до пошти — за цілих півтори милі, а це означало, що сьогодні вона залишиться без обіду. Діставшись відділення, Дороті смиренно опустила голову і підійшла до прилавка. Страх скував їй язик. Такса-поштарка сиділа у своїй дротяній клітці в кінці приміщення, щось зосереджено підраховуючи і записуючи цифри до видовженої розрахункової книги. Вона з-під лоба глипнула на Дороті і повернулася до своєї роботи, вдаючи, що не помічає її.

Дороті боляче стисло груди, стало важко дихати.

— Для мене є листи? — ледь спромоглася промовити вона.

— Ім’я? — запитала поштарка, не припиняючи своїх розрахунків.

— Еллен Міллборо.

Поштарка на мить відірвала довге, немов морда у такси, обличчя від розрахункової книги і глянула через плече на вхідну кореспонденцію на літеру «М».

— Ні, — сказала вона і знову втупилася носом у цифри.

Дороті ніби в тумані вийшла з пошти, ноги самі понесли її назад до хмелевих полів, але за декілька кроків вона спинилася. Сил іти далі не було, а всередині неї розповзалася мертвотна порожнеча, лише наполовину спричинена голодом.

Мовчання її батька могло означати тільки одне. Він повірив історії місіс Семпрілл, повірив, що вона, Дороті, втекла з дому за ганебних обставин, а тепер безсоромно бреше, намагаючись виправдатися. Він надто розгніваний та обурений, щоб їй відповісти. Усе, чого він зараз хоче, так це спекатися її, обірвати з нею усіляке спілкування, викреслити її зі свого життя і, мов страшний сон, забути ту ганьбу, якої вона йому завдала.

Після такого Дороті вже не зможе повернутися додому. Не посміє. Тепер, подивившись на ситуацію з погляду її батька, вона раптом чітко усвідомила всю нерозважливість та поспішність свого попереднього рішення. Звісно, вона не може повернутися додому! З ганьбою приповзти назад, підібгавши хвоста, осоромити батьківський дім... ні, неможливо, абсолютно неможливо! І про що вона тільки думала?

А що тоді? Їй не залишалося нічого іншого, як взагалі зникнути, вирушити туди, де можна сховатися, загубитися в натовпі. Можливо, до Лондона. Кудись, де її ніхто не знає, де ані її обличчя, ані ім’я не розворушать ні в чиїй пам’яті спогадів про брудні подробиці.

Поки вона отак стояла, до неї долинули звуки дзвонів із сільської церкви за поворотом: дзвонарі налаштовувалися видзвонювати «Господи, завжди зі мною будь», як музикант, що жартома перебирає пальцями клавіші піаніно, добираючи мелодію. Та вже за мить церковний гімн вилився у звичні вуху недільні мотиви: «Жінці моїй більш не наливати! Упилася так, що не зайде до хати!» — такий самий передзвін, що й у дзвонів церкви Святого Ательстана три роки тому, до того, як їх зняли. Туга за домом, немов списом, пронизала серце Дороті, викликавши в пам’яті яскраву коловерть картин: запах клеєварки у теплиці, коли Дороті виготовляла костюми для шкільної вистави; щебетання шпаків за вікном її спальні, що переривало молитви перед святим Причастям; скорботний голос місіс Пайсер, коли та перераховувала болячки своїх ніг; прогнила підлога у дзвіниці, магазинні борги та в’юнок у горошку — усі ті різноманітні та вкрай важливі клопоти, що заповнювали її життя, яке складалося переважно з роботи та молитви.

Молитва! На мить, якусь коротку хвилю, це слово заволоділо її думками. Молитва — колись вона була джерелом і центром її всесвіту. І горе, і радість Дороті зустрічала з молитвою на вустах. А зараз усвідомила — це лише тепер спало їй на думку, — що, відколи покинула дім чи навіть відколи до неї повернулася пам’ять, вона не проказала ні слова молитви. Ба більше, не відчувала ані найменшого бажання молитися. Несвідомо Дороті почала шепотіти молитву, але майже відразу спинилася: слова були порожні й неживі. Молитва, яка все життя була для неї опорою, раптом втратила свою силу. Отака думка промайнула в голові у Дороті, поки вона повільно йшла дорогою, промайнула й одразу щезла: так ми мимохідь зауважуємо квітку у канаві чи пташку при дорозі — зауважуємо й відразу ж забуваємо. Дороті навіть не мала часу замислитися, що б це могло означати. Цю думку витіснили інші, важливіші питання.

Дороті треба було задуматися про майбутнє. Вона вже приблизно уявляла, що мусить робити. По закінченні хмелевого сезону поїде до Лондона, знову напише татові й попросить прислати їй якийсь одяг і трохи грошей — бо, хоч як би він на неї сердився, Дороті не могла повірити, що він залишить її напризволяще у скруті, — а тоді почне шукати роботу. Її наївність у цих питаннях була такою глибокою, що страшні слова «шукати роботу» зовсім не наганяли на неї страху. Дороті знала, що вона сильна та здібна і що є безліч робіт, які вона може виконувати. Вона могла б влаштуватися вихователькою, наприклад, хоча ні, краще служницею чи покоївкою. Дороті чи не всю хатню роботу могла виконувати краще за більшість слуг; до того ж що скромніше становище вона посяде, то легше їй буде тримати в таємниці своє ганебне минуле.

У будь-кому разі для неї зачинені двері батьківського дому — в цьому не випадало сумніватися. Віднині їй доведеться самій дбати про себе. І хоч вона мала лише приблизне уявлення про те, як усе це виглядатиме в реальному житті, рішення було прийнято. Дороті пришвидшила ходу і повернулася на поле якраз перед початком післяобідньої зміни.

Хмелевий сезон добігав кінця. За тиждень чи, може, трохи більше Кейрнс оголосить про завершення робіт, кокні сядуть на спеціальний лондонський потяг для збирачів, а цигани осідлають коней, навантажать вози і подадуться до Лінкольншира випрошувати роботу на картопляних полях. Що ж до кокні, то вони вже по саму зав’язку ситі хмелюванням і не могли дочекатися, коли нарешті повернуться до старого доброго Лондона, де на кожному розі є крамничка «Усе по 3 центи» і де продають смажену рибу, де не доведеться спати у соломі та смажити бекон у бляшанках, коли очі сльозяться від диму. Так, хмелювання було відпусткою, але такою, закінчення якої чекаєш з нетерпінням. Свого часу ви радо поспішали на плантації, а повертаючись додому, радієте удвічі більше й божитеся на чім світ стоїть, що ноги вашої більше не буде на тих хмільниках. І все це до наступного серпня, коли забудуться і холодні ночі, і кепська платня, і зранені руки, а в пам’яті залишаться лише ліниві вечори, коли ви ніжилися на сонці, і кухлі з пивом, які ви дудлили у багряних відблисках багаття.

Ранки ставали все похмурішими, і в повітрі все більше відчувалася осінь; небо посіріло, почало опадати перше листя, а в’юрки та шпаки збивалися у зграї перед зимуванням. Дороті ще раз написала батькові, знову попросивши надіслати їй одяг та гроші, але цей лист також залишився без відповіді. Ніхто з друзів чи знайомих їй теж не писав. Зрештою, окрім тата, ніхто й не знав її теперішньої адреси; хоча вона чомусь сподівалася, що їй напише містер Ворбертон. Іноді сміливість покидала її, особливо ночами, коли Дороті лежала в остогидлій соломі і їй не давали заснути тривожні думки про непевне майбутнє. Вона тепер збирала хміль з відчайдушною, ледь не гарячковою енергією, з кожним днем усе чіткіше усвідомлюючи, що найдрібніша жменька хмелевих шишок ще на кілька фартингів відділяє її від голодної смерті. Її товариш по кошику, Глухий, також збирав наввипередки з часом: для нього то були останні гроші, які він заробить аж до наступного хмелевого сезону. Вони поставили собі за мету заробляти по п’ять шилінгів на день, себто набивати по тридцять бушелів хмелю на двох, але жодного разу так і не наблизилися до неї.

Глухий був старим диваком і як товариш — не рівня Ноббі, але людина загалом непогана. Колись він працював корабельним стюардом, але вже багато років жебракував; був глухий як пень, а тому розмови з ним нагадували розмови з тугою на вухо тітонькою з анекдотів. Полюбляв хизуватися, але доволі безневинно. Міг годинами наспівувати собі під ніс ту саму пісеньку, щось на кшталт: «Кошик мій, кошик мій», і хоч сам не чув ні слова з того, що співав, схоже, отримував від цього неабияке задоволення. Дороті ще в житті не бачила таких волохатих вух, як у нього. З кожного вуха стирчали цілі зарості, ніби мініатюрні пухнасті бакенбарди, що були колись у моді. Глухий щороку приїжджав хмелювати на Кейрнсову ферму, заощаджував за сезон фунт грошей і, перш ніж знову повертатися до вуличного життя, тиждень розкошував у нічліжці в Ньютінгтон Баттс. То був єдиний тиждень у році, коли він спав на чомусь, що бодай віддалено нагадувало ліжко.

Хмелевий сезон закінчився двадцять восьмого вересня. Залишалося ще кілька полів, де хміль був зовсім поганий, тому в останній момент містер Кейрнс вирішив «лишити їх цвісти». О другій годині по обіді дев’ятнадцята бригада дозбирала своє останнє поле, низенький циган-бригадир, видираючись на стовпи, знімав залишки хмелю, й оцінювач забрав останні шишки. Коли його віз зник з очей, бригадою прокотився різкий вигук: «Кидай їх до кошиків!», і Дороті побачила, що всі жінки одразу ж кинулися врозтіч, а сама вона раптом опинилася в оточенні шести чоловіків, в чиїх очах світилися бісівські вогники. Перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, чоловіки схопили її, посадовили у кошика і почали несамовито розгойдувати з боку в бік. Тоді її витягнули звідти, і якийсь молодий циганчук, від якого сильно пахло цибулею, смачно поцілував її в губи. Спершу Дороті пручалася, але, помітивши, що така ж доля спіткала усіх жінок на полі, здалася. Як виявилося, то була незмінна давня традиція — в останній день хмелювання саджати всіх жінок до кошиків. Того вечора у таборі майже ніхто не спав, усі святкували. Уже й північ давно минула, а Дороті досі кружляла в танку навколо велетенського багаття під пісню «Колись давним-давно», одну її руку стискав рожевощокий хлопчина-м’ясник, а іншу тримала п’яна в дим стара жінка у шотландському карнавальному головному уборі.

Уранці всі пішли на ферму отримувати гроші. Заробіток Дороті становив один фунт чотири пенні, і ще п’ять пенні вона заробила, допомагаючи з розрахунками тим збирачам, які не вміли читати-писати. Кокні за такі послуги платили по пенні, а цигани розплачувалися виключно лестощами. Після цього Дороті разом з Терлями подолала чотири милі до станції у Вест-Екворті. Містер Терль ніс олов’яну скриню, місіс Терль тримала на руках немовля, решта дітей несли всяку всячину, а Дороті котила дитячий візок, який вміщав весь череп’яний посуд родини Терлів і мав два круглі та два овальні колеса.

Близько полудня вони дісталися до станції, потяг для збирачів мав вирушити о першій, але прибув о другій і виїхав зі станції о чверть на четверту. Після неймовірно довгої подорожі, під час якої він об’їхав чи не весь Кент, підбираючи дюжину збирачів тут, пів дюжини там, раз за разом здаючи назад і простоюючи на запасних коліях, щоб пропустити інші потяги, — загалом витративши цілих шість годин, щоб подолати відстань у тридцять п’ять миль, — близько дев’ятої вечора він нарешті висадив їх у Лондоні.

7

Тієї ночі Дороті спала у Терлів. Вони так до неї прихилилися, що радо прихистили б її у себе і на тиждень, а то й на два, якби вона погодилася скористатися їхньою гостинністю. У двох кімнатках (вони жили у багатоквартирному прибутковому будинку недалеко від Тауер-Бридж-роуд) і так тіснилося семеро людей, серед них і діти, тож Дороті постелили на підлозі, спорудивши їй ліжко з двох дірявих килимків, старої подушки і пальта.

Вранці вона попрощалася з Терлями, подякувала їм за доброту і пішла прямісінько до громадської лазні у Бермондсі, де змила із себе бруд, що нашаровувався на її тілі цілих п’ять тижнів. Після цього вона вирушила на пошуки помешкання, маючи у кишені шістнадцять шилінгів і вісім пенні. З одягу у неї було лише те, в чому вона була вбрана, тож вона старанно його заштопала й почистила. Рятувало ще й те, що на чорній сукні бруд не такий помітний. Нижче колін вона виглядала досить пристойно завдяки тому, що в останній день хмелевого сезону місіс Кіллфру, «домашня» із сусідньої бригади, подарувала Дороті добрі, майже неношені черевики її доньки і пару вовняних панчіх.

Лише під вечір Дороті пощастило знайти кімнату. Вона годин з десять блукала містом, з Бермондсі до Саутерка, із Саутерка до Ламбета, крізь лабіринти вуличок, де шмаркаті дітлахи гралися у класики на тротуарах, всіяних банановими шкурками та гнилим листям капусти. У кожному будинку, до якого вона стукала, на неї чекала та сама відповідь — її навідріз відмовлялися приймати. Перед очима вже рясніло від набурмосених облич жінок, що стояли на порозі з таким ворожим видом, ніби Дороті була грабіжником чи державним інспектором, змірювали її поглядом з ніг до голови, коротко кидали: «Самотніх дівчат не беремо» і зачиняли двері перед самісіньким її носом. Дороті цього, звісно, не знала, але одного її вигляду було достатньо, щоб викликати підозри у будь-якої порядної домовласниці. Із заплямованим і подертим одягом вони ще, може, й змирилися б, але той факт, що у неї не було ніякого багажу, від самого початку прирік її на невдачу. Із самотньою дівчиною без пожитків клопоту не наберешся — це перша і найбільша мудрість лондонських домовласниць.

Близько сьомої години, коли Дороті вже ледве трималася на ногах від утоми, вона забрела у маленьке неохайне кафе білятеатру «Олд Вік» і попросила чашку чаю. Розговорившись з нею і дізнавшись, що Дороті шукає кімнату, хазяйка кафе порадила їй «звернутися до Мері, що з Веллінгс-Корт, одразу за Ламбет-Кат». «Мері», схоже, не надто перебирала пожильцями, головне, щоб платили. Узагалі-то її звали місіс Соєр, але вуличні хлопчаки кликали її Мері.

Знайти Веллінгс-Корт виявилося непросто. Спочатку йдеш по Ламбет-Кат аж до жидівської крамнички одягу «Першокласні штани», проходиш вузьким провулком і повертаєш ліворуч до ще одного провулка, такого вузького, що плечі ледь не труться об засмальцьовані стіни. На стінах якісь терплячі хлоп’ячі руки вирізали вульгарне слово, незчисленну кількість разів і так глибоко, що його вже нічим не стерти. У дальньому кінці малесенький дворик, оточений чотирма високими вузькими будинками із залізними східцями, розвернутими фасадами один до одного.

Порозпитувавши, Дороті знайшла «Мері» у підвальному закутні одного з будинків, що радше скидався на барліг. Мері виявилася непримітною старою зі страшенно рідким волоссям і настільки змарнілим обличчям, що воно більше нагадувало нарум’янений і припудрений череп. Голос її був надтріснутим і сварливим, але водночас невимовно тужливим. Вона ні про що Дороті не розпитувала, навіть не роздивилася її як слід, а просто звеліла заплатити десять шилінгів і прокректала:

— Номер двадцять дев’ять. Третій поверх. Піднімешся з чорного ходу.

Чорним ходом, вочевидь, вважалися внутрішні сходи усередині будинку. Дороті піднялася темними гвинтовими східцями, що тяглися вздовж вологих стін, наскрізь просякнутих смородом старих ганчірок, якоїсь гнилятини та помий. Коли вона дісталася третього поверху, у коридорі пролунав верескливий сміх, і з однієї з кімнат вискочили дві розпутні на вигляд дівулі, що витріщилися на Дороті. Зовсім молоденькі обличчя були вкриті товстим шаром пудри та рум’ян, а губи пломеніли, ніби пелюстки герані. Але з-під усього того нашарування на вас дивилися не по літах утомлені очі — аж мороз пробирав поза шкірою: здавалося, ніби якась стара натягнула на себе маску молодої дівчини. Вища з дівчат привіталася з Дороті.

— Привіт, красуне!

— Привіт!

— Ти тут новенька? До якої кімнати тебе поселили?

— Номер двадцять дев’ять.

— Боже, запроторили у ту діру?! Сьогодні виходиш?

— Ні, навряд, — сказала Дороті, дещо здивувавшись такому запитанню. — Я надто втомилася.

— Ну, я так і подумала, он навіть не причепурилася. Ти, люба, часом не без грошей сидиш? А то без товарного вигляду діла не буде. Якщо тобі щось треба, помаду там абощо, ти тільки скажи. Ми, дівчата, тут одна одну виручаємо.

— О... ні, дякую, — збентежившись, мовила Дороті.

— Ну, як знаєш! Нам з Доріс час іти. У нас страшенно важлива зустріч на Лестер-сквер, — тут вона підштовхнула стегном другу дівчину, й обоє пустотливо захихотіли, але якось безрадісно. — А знаєш, ти це добре надумала! — довірливо додала вища дівчина. — Іноді так хочеться спокійно поспати бодай одну нічку! От би й мені так! Сама собі, як королева, і щоб ніякий біс своїми ножиськами не штовхався. Круто, коли можеш собі таке дозволити, еге ж?

— Так, — відповіла Дороті, здогадуючись, що саме такої відповіді від неї очікували, хоч і не дуже тямлячи, про що мова.

— Ну що ж, па-па, любонько! Солодких снів. І стережися опівнічних набігів!

Коли двоє дівчат пострибали вниз сходами, знову зайшовшись верескливим сміхом, Дороті відшукала кімнату номер 29 і відчинила двері. Їй в обличчя війнуло холодним затхлим повітрям. Квадратна кімнатка вісім на вісім футів була дуже темна. Меблів обмаль. Посеред кімнати стояло вузьке залізне ліжко з дірявим покривалом і сірими простирадлами, біля стіни — ящик з олов’яним умивальником і порожньою пляшкою з-під віскі, яка, вочевидь заміняла глек для води; над ліжком хтось прикріпив фотографію Бібі Данієлс, вирвану з «Кіносвіту».

Простирадла були не лише брудними, але й вогкими. Дороті пересмикнуло від однієї думки, що доведеться голим тілом торкатися тих смердючих шматин, тому, роздягаючись, вона не стала знімати сорочку чи те, що від тієї сорочки лишилося, — її спідня білизна до того часу перетворилася на суцільне дрантя. Хоч у неї все тіло нило від утоми, Дороті ніяк не могла заснути. Вона була надто схвильована, і в голову лізли всілякі тривожні думки. Атмосфера цього огидного місця змусила її нарешті чітко усвідомити всю серйозність свого становища: безпомічна, без друзів, і від вулиці її відділяють якихось шість шилінгів. Не сприяло засипанню й те, що з настанням ночі дім, здавалося, прокидався й наповнювався звуками. Стіни були такі тонкі, що вона чудово чула все, що відбувалося в сусідніх кімнатах. Верескливий сміх, хихотіння, пісні хриплими чоловічими голосами, протяжні грамофонні лимерики, лункі поцілунки, дивні, ніби передсмертні, стогони і вряди-годи страшний скрегіт залізних ліжок. Ближче до півночі у втомленому мозку Дороті всі ці звуки злилися в якусь химерну какофонію, і вона нарешті заснула неспокійним тривожним сном. Однак вже за хвилину, принаймні так їй здалося, двері кімнати рвучко відчинилися, досередини влетіли дві невиразні жіночі постаті, стягнули з ліжка всі покривала, окрім простирадл, і хутко вибігли геть. У домі «Мері» завжди хронічно бракувало ковдр, тож якщо ви хотіли поліпшити своє становище, вам залишалося лише вкрасти їх з ліжка сусіда. Звідси і вираз «опівнічні набіги».

Вранці, за пів години до відкриття, Дороті пішла до найближчої громадської бібліотеки, щоб переглянути оголошення в газетах. Перед входом уже тинялося з два десятки сумнівних на вигляд осіб, і з кожною хвилиною надходило більше, аж поки не зібралося чоловік шістдесят. Зрештою двері бібліотеки відчинилися, і весь натовп ринув досередини, наввипередки продираючись до дошки оголошень у кінці читальної зали, де висіли вирізки колонок «Відкриті вакансії» з різноманітних газет. А за хвилею шукачів роботи перевальцем зайшов гурт закутаних у лахміття чоловіків та жінок, які провели ніч на вулиці і тепер прийшли до бібліотеки виспатися. Полегшено крехтячи, вони вмощувалися за найближчий стіл і підтягнули до себе першу-ліпшу газету: «Вісник Вільної церкви» чи «На варті вегетеріанства» — байдуже, головне вдати, що вони щось читають, аби їх не вигнали з бібліотеки. Порозгортали часописи і майже миттєво заснули, посхилявши підборіддя на груди. Бібліотекар, проходячи повз, по черзі штрикав їх указкою, ніби кочергою помішував поліна в каміні; тоді вони розплющували очі, спросоння щось бурмотіли під ніс, чекали, поки він піде, і знову засинали.

Тим часом біля дошки оголошень розгорілася справжня битва, кожен намагався проштовхнутися якомога ближче. Двоє молодих чоловіків у синіх комбінезонах прибігли одними з останніх, і зараз один із них, нахиливши голову донизу, ніби нападник у футболі, почав пробиватися вперед. Уже за мить він був біля самісінької дошки і, обернувшись до свого товариша, гукнув: «О, те що треба! Джо, я знайшов нам роботу! „Потрібні механіки. Гараж Лока у Кемден-таун“. Так, мені час на вихід!» Таким самим способом він проклав собі дорогу назад крізь натовп, й обоє кинулися до дверей. Тепер вони, не шкодуючи ніг, щодуху помчать до Кемдентауна. Цієї миті по всіх громадських бібліотеках Лондона безробітні механіки читали те саме оголошення і собі приєднувалися до шаленої гонитви, на кону якої стояло місце в гаражі Лока, яке, найімовірніше, вже отримав хтось, хто міг собі дозволити купити газету й дізнався про цю вакансію ще о шостій ранку.

Врешті-решт Дороті спромоглася пробратися до дошки й записала кілька адрес, де шукали прислугу, яка б уміла робити «все на світі». Вибір був чималий: здавалося, кожна друга леді у Лондоні шукала собі витривалих і вправних служниць. Зі списком на двадцять адрес у кишені Дороті за три пенні поснідала хлібом з маргарином та чаєм і, окрилена надією, рушила на пошуки роботи.

Вона ще була надто наївною, щоб знати, що без допомоги її шанси знайти роботу практично рівні нулю; але наступні чотири дні поступово відкривали їй на це очі. За цей час вона особисто обходила вісімнадцять потенційних місць і написала до ще чотирьох. Пішки здолала величезні відстані, обійшовши всі південні передмістя Лондона: Клепхем, Брикстон, Далвіч, Пенге, Сиденгем, Бекенгем, Норвуд, а раз забрела навіть до Кройдона. Усюди її запрошували до охайних міщанських віталень, де з нею бесідували жінки всіх мислимих і немислимих типів та статур — рослі огрядні деспотки, худющі підступні пронози, стримані й вічно насторожені пані у золотих пенсне, нерішучі й метушливі сповідниці вегетеріанства та завсідниці спіритичних сеансів. І всі як одна, товсті й худі, безпристрасні й турботливі, реагували однаковісінько: впускали у дім, вислуховували її прохання, критично оглядали з ніг до голови, засипали неприємними, іноді відверто образливими запитаннями і — відмовляли.

Будь-хто з таким-сяким досвідом сказав би їй, що так воно і буде. У її ситуації марно було сподіватися, що хтось ризикне її найняти. Проти неї грали подертий одяг і відсутність рекомендацій, а освіченість, якої вона не вміла приховати, ставили остаточний хрест навіть на тих шансах, що в неї могли б бути. Волоцюги, кокні та збирачі хмелю не звертали уваги на її манеру говорити, але домогосподарки з лондонського передмістя одразу це помічали, і їх це відлякувало так само, як домовласниць відлякувала відсутність багажу. Щойно вони впізнавали у ній освічену дівчину з вищого класу, гру, вважай, було програно. Дороті вже навіть звикла, що, варто їй було розтулити рота, як у їхніх очах спалахувала вражена цікавість і вони ковзали допитливим поглядом від її обличчя до зранених рук, а від рук до латок на спідниці. Деякі з жінок так прямо і запитували її, як так сталося, що дівчина її становища шукає роботу служниці. Хмикали, мовляв, не інакше як «потрапила в скруту», себто народила без чоловіка, і, роз’ятривши душу ще десятком запитань, спроваджували від гріха подалі.

Як тільки у Дороті з’явилася адреса, вона знову написала батькові, і коли на третій день так і не отримала відповіді, написала ще раз, цього разу вже у цілковитому відчаї. То був її п’ятий лист. Вона писала, що помре з голоду, якщо тато якомога швидше не надішле їй грошей. У неї заледве лишався час, щоб отримати відповідь, перш ніж спливе тиждень у «Мері» і її виженуть на вулицю за несплату оренди.

А тим часом вона продовжувала марні пошуки роботи, поки її заощадження невпинно танули зі швидкістю шилінг за день — цієї суми було достатньо, щоб не віддати Богові душу, але недостатньо, щоб угамувати голод. Дороті уже й не сподівалася, що батько їй чимось допоможе. І, як не дивно, хоч вона з кожним днем все гостріше відчувала голод, а її шанси знайти роботу ставали все мізернішими, паніка, яка була охопила її попервах, ущухла і їй на зміну прийшла приречена байдужість. Так, Дороті страждала, але вже не боялася. Підземний світ, у який вона скочувалася, зблизька видавався не таким жахливим.

Осінні дні, хоч усе ще ясні, ставали щораз холоднішими. Щодня сонце, продовжуючи заздалегідь програну битву із зимою, трохи пізніше, ніж день перед тим, пробивалося крізь ранковий туман, щоб забарвити дахи будинків у бліді акварельні барви. Дороті весь день проводила на вулиці або в бібліотеці, повертаючись до «Мері» лише ночувати, і тоді завжди про всяк випадок підпирала ліжком двері. Вона уже збагнула, що «Мері» не була борделем — у Лондоні таке було рідкістю, — але відомим кублом проституток. Саме тому тут і дерли по десять шилінгів на тиждень за комірчину, не варту й п’яти. По старій Мері (вона не була власницею будинку, а лише управителькою) було видно, що вона й сама свого часу промишляла проституцією. Якщо ви жили у такому місці, то навіть в очах мешканців Ламбет-Кат опускалися на самісіньке дно. Жінки зневажливо пирхали, коли ви проходили повз, а чоловіки виявляли до вас вульгарний інтерес. Гіршим за всіх був єврей, що жив на розі, власник «Першокласних штанів». Кремезний молодик років тридцяти з круглими рум’яними щоками і чорним каракулевим волоссям, він по дванадцять годин на день стовбичив на тротуарі перед своєю крамничкою, на повні груди горланив, що дешевших штанів не знайти у всьому Лондоні, і нахабно перепиняв дорогу перехожим. Варто вам було завагатися бодай на секунду, як він хапав вас за руку і силою заштовхував до магазину. А коли ви опинялися всередині, його поведінка ставала вже ледь не загрозливою. Якщо ви, не дай Боже, зневажливо відгукувалися про його штани, він тут же пропонував вирішити суперечку кулаками, і багато слабкодухих людей купували ті штани просто зі страху. Та хоч яким зайнятим він був, єврей завжди краєм ока стежив за «пташками», як він їх називав; і, схоже, Дороті йому особливо припала до душі. Він збагнув, що вона не повія, але розміркував, що, оскільки та живе у «Мері», то рано чи пізно все одно до цього докотиться. Він аж облизувався від однієї думки про це. Побачивши, що Дороті йшла провулком, обов’язково ставав на розі, випинав широкі груди, запитливо дивився на неї чорним розпусним оком (мовляв, «ну що, вже дозріла?») і, коли вона проходила повз, делікатно щипав за зад.

Останнього ранку оплаченого тижня у «Мері» Дороті зійшла униз і зі слабкою надією подивилася на грифельну дошку у коридорі, де крейдою записувалися імена людей, яким надійшла кореспонденція. Для «Еллен Міллборо» листів не було. Ну що ж, чому бути, того не минути: залишалася лише вулиця. Дороті навіть на думку не спало вчинити так, як зробили б на її місці інші дівчата — розповісти жалісливу байку і упрохати дозволити їй переночувати ще бодай одну ніч безплатно. Дороті просто вийшла з будинку і пішла геть, їй навіть забракло духу сказати Мері, що вона йде.

У неї не було аніякісінького плану. Якщо не брати до уваги пів години на обід, коли вона витратила три зі своїх останніх чотирьох пенні на хліб з маргарином і чай, Дороті весь день провела у громадській бібліотеці, читаючи щотижневі газети. Вранці вона читала «Нотатки перукаря», а після обіду — «Розведення птахів». Це все, чим їй вдалося розжитися, бо у бібліотеці завжди було так багато гультіпак, що за газети доводилося поборотися. Ці два тижневики вона прочитала від початку до кінця, не пропускаючи навіть оголошень. З головою занурилась у такі деталі, як «Тонкощі використання французьких бритв», «Негігієнічність електричних щіток для волосся» та «Користь зерен ріпака для хвилястих папуг». На більше просто не була здатна. Дороті перебувала у дивному летаргійному стані, коли легше було розмірковувати про французькі бритви, аніж задумуватися над своїм жалюгідним становищем. Страху більше не відчувала. Про майбутнє не думала; та що там, навіть далі вечора не сміла загадувати. Її чекала ніч на вулиці; це все, що вона знала, але й цим не особливо переймалася. А поки що у неї були «Нотатки перукаря» та «Розведення птахів», і вони виявилися на диво цікавими, поглинаючи всю її увагу.

О дев’ятій бібліотекар, обійшовши читальну залу, гачком на довгій палиці загасив усі гасові ліхтарі. Бібліотека зачинилася. Вийшовши з будівлі, Дороті повернула ліворуч і пішла по Ватерлоо-роуд, до річки. На залізному пішохідному мості на мить затрималася. Дув холодний вітер. З річки, немов піщані дюни, піднімалися клуби туману. Вітер підхоплював їх, закручував у вихорі і гнав через місто, кудись на північний схід. Мряка оповила Дороті, проникнувши під тонкий одяг і торкнувшись її нічним холодом. Дороті пішла далі і, скорившись силі притягання, яка зганяє всіх безхатьків до одного місця, вийшла на Трафальгарську площу.