Дядечко на ім’я Бог

Тож тепер усі наші концептуальні проблеми вирішені. Нарешті все, за що ви ховалися, чим прикривалися, на що сподівалися — тут, як на долоні. По-перше, Я є, по-друге, після смерті — лише смерть. А потім темрява. Або порожнеча, це вже що вам більше сподобається. І ніякої безсмертної душі! Однак — хоч рай, хоч пекло, хоч інші такі штучки — взагалі, хто в них вірить? Кінець світу як засіб впливу давно втратив дієвість — це вже нецікаво, погана лякалка. Тож радійте, Бог придумав іншу розвагу: Богу — Богове, людям — людське. Вам — життя і смерть, Мені — нічого, тобто Всесвіт. Я не колекціоную сміття.

Звісно, спочатку Я трохи сумуватиму без ваших звернень, без ваших молитов, — звичка, нічого не вдієш. Та Мені вистачить клопоту і без вас: Всесвіт, щоб ви знали, — безмежний. Хоча вам цього однаково не збагнути. Ну, і слава Богу!

Тут взагалі хто-небудь Мене слухає, чи ні? Ви ж так чекали на Мене, так сподівалися — і от, коли Я нарешті виліз із-за хмар і розмовляю з вами, ви навіть не піднімаєте голів! Знахабнілі створіння! Чи вам треба, щоб Моє зображення було намальоване на грошових купюрах? От тоді ми будемо рівня, так? Гей, людино, ти, саме ти, той, що оце сідає у своє авто! Ти чуєш мене? Це ж Я, твій Бог! Стій, та не сіпайся ти так, просто почуй Мене, Я лише хочу запитати: про що ти тепер думаєш? Приділи Мені трохи уваги, Я ж не прошу в Себе вірити — просто послухай Мене хвилинку, ти ж можеш собі це дозволити? Ні?! Ти дуже поспішаєш, у тебе справи? Пробач, друже, але Я не можу з цим погодитись, Я змушений скористатися своїм правом на інформацію. Але попереджаю: це може погано закінчитись — люди, які мене чують примусово, закінчують життя в божевільні. Там вони чують Мене, але ніхто не чує їх. То про що ти тепер думаєш? Точніше, скажи Мені, про що ти не думаєш ніколи, про що ти боїшся думати? І чому ти боїшся про це думати? Ні, не треба намагатися Мене позбутись, не затуляй вуха, це марно — повір Мені хоча б у цьому! Чому ти не думаєш про те, що робитимеш, коли помреш? Які в тебе плани щодо цього? Що? Я не чую, гучніше! Якщо бажаєш, Я підкажу відповідь — вона не складна. Отже, ти не думаєш про смерть тому, що боїшся, бо смерть — це начебто невідомість для тебе. Але ти віриш, ти хочеш, щоб сталося так, як обіцяли — рай, пекло, — і ти сподіваєшся, ой, як ти сподіваєшся, що гріхів тобі нарахують значно менше, ніж добрих справ! Так?! Спокійно, спокійно, це ще не все! Ну, куди ж ти повернув, йолопе, — червоне світло, так не можна, розбив машину, триста доларів у кращому випадку. Людино, не бійся того, що потрапиш у пекло. За всіма правилами там повинна спрацьовувати протипожежна сигналізація. Тож вивчай інструкції заздалегідь, смертний!

Ні, ви таки маєте рацію, Я не Бог, Я — блюзнір, старий маразматик, який їде з глузду. З божественного розуму, перепрошую. Тож порвіть цей сірий папір на шматки і не думайте ні про що, окрім сьогоднішнього дня!

Одна з Моїх найулюбленіших казок у дитинстві (уявляєте, в Мене також було дитинство!) — про Пташку, яка звила гніздечко і вивела пташенят, і Лисицю, яка намагалася тих пташенят з’їсти. Сидячи під деревом і цілком контролюючи ситуацію, Лисиця шантажувала маму-Пташку, яка, рятую чи діточок, змушена була виконувати її вимоги. «Нагодуй мене!» — сказала Лисиця, і Пташка провела її вночі до курника. Однак, поласувавши курми, сита Лисиця знову повернулася: «Вгамуй мою спрагу!» Пташка провела її до погреба з вином та молоком, сподіваючись, що тепер Лисиця не повернеться. Та руда знову повернулась і, лежачи під деревом, чухаючи пузо, сита і напоєна, жадала розваг: «Насміши мене!» Не пригадаю, як саме (Я також інколи про щось забуваю, не дивуйтеся), але Пташка таки її насмішила. Сита, напоєна, розважена і вкрай знахабніла Лисиця в пошуках гострих відчуттів знову вимагає в мами-Пташки: «А тепер налякай мене!» І Пташка вивела її на мисливців, які зрештою вбили Лисицю. Таким чином пташенята залишилися живими, а дружина одного з мисливців отримала чудовий рудий комір. Ви нагадуєте Мені ту Лисицю. Єдина відмінність — з вас навіть коміра гарного не вийде.

Я втомився — це правда, Мені потрібен відпочинок. Я втомився чути вас, розмовляти з вами, посилати до вас пророків. Скільки їх переходило! Лише тих, кого ви й не пам’ятаєте! А скільки дарма згинуло тих, кого ви пам’ятаєте: Адам, Ісак, Яків, Муса, Давид, Іоанн, Ізмаїл, Абрам, Ісус, Йосип, Магомет, Будда... Щоразу вони несли до вас Слово, і щоразу... Я не ревную до того, рогатого, бо це смішно. Не можна ревнувати до кривого дзеркала, а інших просто не існує, є тільки криві — ви цього хіба не знали? Але ваша потворна потреба гратися словами, переставляти слова, змінювати суть слів, підмінювати поняття — не до снаги навіть йому. У нього опускаються руки! Тому ми вирішили саме так: ви — самі по собі, ми — самі по собі. Принаймні тепер у нас буде час і натхнення подумати над створенням іншого людства. Досить. Сьогодні опівдні — кінець, фініш. Живіть, як хочете. Якщо зможете. І вважайте, що Я помер. Або загинув в автокатастрофі. Або Мене хтось убив, наприклад, підірвав вибухівкою. Тож можете зібрати на дорозі попіл та пил і закопати в землю, а на могилці поставити каменюку: «Тут жив Бог. Він помер. То чи був Бог?»