Дядечко на ім’я Бог

Сестра Феодосія

— Значить, оце так воно і є?

— Приблизно.

— А чому нікого немає? Де інші?

— Тут. Ти їх просто не бачиш, дуже темно.

— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!

— Це не Світло, це Ніщо.

— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло і не Темрява і я нічого не бачу?

— Тобі краще не знати. Та якщо хочеш, Я увімкну Світло. Ненадовго — щоб пересвідчитись.

— Я вірю Тобі!

— Я знаю.

Оксана заплющила очі, точніше, вона подумала, що заплющила очі, і побачила безліч людських істот, серед яких була й вона. Не можна сказати, що Оксана побачила людське море чи океан, ні. Люди існували скрізь, у всіх вимірах, і Оксана не могла збагнути, як таке могло статись, лише відчувала безліч невідомих донині площин. Простір наче розверзся, і вона раптом абсолютно точно усвідомила, що таке безкрай. Дивно, але це її не злякало. Безмежний людський простір повільно рухався в різних напрямах, але люди наче не помічали одне одного, хоча були зовсім поруч, можливо, навіть єдиним цілим, бо Оксана абсолютно чітко бачила постаті, відрізняла риси обличчя і колір очей, незважаючи на те, близько силуети чи далеко. Точніше, люди були водночас і близько, і далеко, нібито відстані перестали існувати, і якби вона простягнула руку, то легко могла б доторкнутися до будь-якого образу, будь-якого обличчя, доторкнутись і навіть погладити по голові...

— Хто це, Господи?

— Люди.

— Вони мертві?

— Вони такі ж, як і ти.

— Їх тут так багато! Але я не відчуваю ні тісняви, ні дискомфорту. Вони нібито є, бо я їх бачу, але їх нібито і немає, бо їх не існує. Куди вони рухаються?

— Вони не рухаються. Вони очікують.

— Судного дня?

— Щось на кшталт. Важко пояснити.

— На нього довго чекати?

— Навряд чи можна так сказати. Люди вимірюють час відносно Сонця, бо Земля обертається навколо нього. Але тут усе обертається навколо Мене, то як може існувати Час? Це надто складно, немає сенсу вдаватися в деталі. По суті, як влаштований Всесвіт, не має жодного значення. Хай це лишиться Моєю маленькою таємницею. Ці люди — поміж життям та смертю. Фізично вони уже померли, але душі ще живі. Тепер вони бачать увесь час і простір, якими наповнювалось буття. Так, як ти тільки-но бачила їх. Вони чують усі голоси, бачать рухи, вони навіть читають думки з власного минулого. Тепер їхні душі відчувають найбільше на віку потрясіння, бо немає такої таємниці, яку б вони не розгадали, немає такого наміру, який би вони не передбачили, немає такої думки, про яку б вони не дізналися. Вони препарують власне минуле, наче студент медичного університету препарує труп на першому практичному занятті, — так ти краще зрозумієш. Зауваж, лікарі прекрасно знають, як влаштоване тіло людини, але це не гарантує зцілення. Так і тут.

— Вони розгадають усі таємниці?

— Лише ті, що стосуються безпосередньо їхнього життя. Вони дізнаються всю правду про близьких — як правило, це найбільша трагедія. А врешті, вони отримають відповіді лише на ті запитання, що їх цікавили.

— Я не розумію — пробач, Господи.

— Не дивно. Жах від намірів значно більший, ніж жах від учинків. Нездійснені наміри важко пробачити — передусім, близьким людям. Ти нічого не хочеш Мені сказати на прощення?

— На прощання?

— Я сказав «на прощення», а не «на прощання». Легко переплутати.

— Ти ж усе знаєш, Господи! Життя занадто довге: безліч років, безліч пустих радощів і безліч тяжких страждань щохвилини. Навіщо?! Який сенс, коли можна піти просто до Тебе... І ось — я тут, розмовляю з Тобою! Я пішла з монастиря, я не витримала, бо знала, що існує коротший шлях, підступний, але коротший, я знала, що так учиняти — великий гріх, але ж я йшла до Тебе! Не карай мене, благаю, я ж люблю Тебе!

— Я вважатиму, що ти збожеволіла. Ти остання, хто встиг до полудня. — І вимкнув Світло.

І Оксана, а може, й сестра Феодосія, — вона вже не знала, ким була насправді й ким є тепер, можливо, взагалі ніким, абстрактною субстанцією, Духом Божим або відбитком Його пальця, — попливла по людському морю чи океану, хоча це було і не море, і не океан. Вона й далі нікого не бачила, але знала, що поруч з нею мільярди таких же душ, які її також не бачать, але теж знають, що вона є. Тому що Бог увімкнув їм Світло, і вони здивувалися, вражені величчю буття і позабуття, лише на мить доторкнувшись до великої Таємниці — рівно настільки, наскільки треба, щоб дійти до кінця.

Ніхто не міг думати про те, що на них чекає, бо всі думки були спрямовані на минуле, на життя, яке закінчилося, на життя людей, з якими вони його прожили, і жах підлості та обману змішувався з радістю спогадів і кохання, і людські душі наче розривало навпіл то від бажання заплакати від щастя, то з відчаю. Вони наче роздивлялися себе у криве дзеркало, бачили там уже потойбічний, але все ще такий рідний світ, — виразно, як ніколи раніше, — усвідомлюючи, що і їхнє життя, і думки, і наміри тепер живуть у свідомості інших душ, таких же нещасних і щасливих, як і вони. Їм було не холодно і не жарко, їм було добре. За відчуттями цей стан нагадував ранню весну після довгої зими, яка, здавалося б, ніколи не закінчиться, коли під непевним ще сонцем дерева, наче незапалені свічки у безлюдному храмі, стоять голі, поволі сходить сніг і залишається тільки багнюка, бруд і сміття...

Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?