Дядечко на ім’я Бог

Остап Нотатки з мандрів

Україна. Київ. Столиця нашої багатонаціональної

Батьківщини. 17.01.

Лист починався невимушено: «Любий синку!..» Нічого собі. Я жодного разу в житті не те що не бачив — ніколи навіть не чув голосу батька, і от тепер, коли минуло стільки років, він мені пише: «Любий синку! Остапе! Пише тобі твій батько, якого ти ніколи не бачив, навіть ніколи не чув мого голосу, але це лише одне з тих непорозумінь, якими сповнене життя...» До цього листа я вважав, що найгірший почерк на світі в мене, але тепер, із великими труднощами читаючи кожну літеру, почав сумніватися. Через шість-сім рядків я зрештою втямив батьківську версію абетки: «У цьому короткому листі складно розповісти, чому все так склалося, до того ж це схоже на виправдання, а я не хочу виправдуватися. Люди, які виправдуються, приречені на жалість і зневагу, а мене менше за все треба жаліти — я прожив цікаве й насичене подіями життя. І зневажати мене за це чи ні — ти вирішиш сам. Та про це ми, сподіваюся, поговоримо, коли буде нагода, а зараз — до головного. У бандеролі, окрім листа, ти знайдеш банківську картку. Рахунок зареєстрований на твоє ім’я, там трохи грошей — 2 тис. американських доларів, та цього достатньо, щоб здійснити подорож. Банківські автомати є тут далеко не на кожному розі, тож краще половину грошей зняти готівкою.

5-го березня тобі треба бути в місті Петра, це в Йорданії, в готелі «Валентина». Там тобі стане зрозуміло, що робити далі. Перед тим, як доберешся до Амману, обов’язково подивись на кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Будь уважним, придивляйся до дрібниць та прислухайся до людей. Не бійся перетинати кордони — насправді це лише лінії на мапі та серці. Намагайся не випускати з уваги деталі — це важливо. Я знаю, що мої пропозиції здаються вкрай несподіваними і, може, на твій погляд, синку, десь безглуздими... »

Тут я розсміявся. Чай мій прохолов, у вікно було видно вулицю, скуту січневим морозом і вітром. Дійсно, важко сперичатись, безглуздішого, навіть маразматичнішого листа я ще не отримував! І хто це написав? Мій батько?! Людина, яку я вважаю давно мертвою. Якщо не фізично, то, так би мовити, для мене особисто — точно. «...Але не поспішай із висновками, синку. Можливо, зазирнувши в цей куточок планети, ти відкриєш для себе щось нове й не пошкодуєш про вчинене. Я пропоную пригоду, цікаву подорож. Вона проходитиме не в салоні туристичного автобуса і не в кімнатах дорогих готелів — ти зіткнешся з труднощами. До того ж, наскільки мені відомо, ти не дуже добре володієш англійською. Що ж, тим цікавіше долати перепони. Я передбачаю, що тобі доведеться часто робити вибір, але від цього ще ніхто не помирав. Я не даватиму багато порад, ти вже зовсім дорослий, але дещо взяти з собою потрібно. Зручний і надійний наплічник, намет (про всяк випадок), спальний мішок (не зимовий), вітровку (бажано з відлогою), спортивний светр (бажано з відлогою), зручне взуття, кілька фотографій для закордонного паспорта (для отримання віз), довідники про сусідні з Йорданією країни. З медикаментів обов’язково: анальгін, активоване вугілля, лейкопластир, левоміцетин. На перший час захопи блок «Мальборо лайтс».

Алкоголю не бери — тут його майже не вживають, можуть виникнути складнощі на митниці. Грошей має вистачити. На Близькому Сході все досить дешево, хіба що Йорданія — країна дорога, але якщо ти чинитимеш за девізом: «Більше проїхати, більше побачити — менше витратити», то вкладешся в бюджет. Зрозуміло, що краще їхати автостопом, але не факт, що ти встигатимеш у зазначений час у вказане місце, тож спосіб пересування обирай сам, орієнтуйся за обставинами. До речі, щоб акліматизуватись, поїдь на тиждень до Єгипту, в Шарм-ель-Шейх. Звідти що два дні до йорданської Агаби йде пором. Квиток коштує, якщо не помиляюся, 70 доларів.

Обіймаю тебе, синку, міцно. До скорої зустрічі. Батько».

Підпис (нічого особливого, але чітко читаються перші літери нашого спільного прізвища). Дамаск. Дати немає, але вона є на штемпелі київського поштамту — позавчора.

Я кинув лист на стіл, дістав із пакета пластикову картку, нервово почухав нею неголене підборіддя і набрав з мобільного маму. Неймовірно розлючений, я вже приготувався сказати: «Уявляєш, мамо, ця людина...» — і т. д., розкрив вуха і рота в передчутті, як зараз мама видасть вир неймовірно колоритних мегаобраз... Але мама не відповідала. Я взяв бандероль і ще раз пересвідчився — відправлено з Києва, з центрального поштамту. Тобто батько нещодавно був в Україні? До речі, хтось міг відправити бандероль на його прохання — хіба мало арабів навчається чи робить у Києві? Так воно, найпевніше, й було, інакше для чого влаштовувати цей цирк? Хотів би мене побачити, то побачив би. Я ще раз уважно перечитав листа, але жодних зачіпок, які б проливали світло на обставини під якимось іншим кутом, не знайшов. Впадало в очі хіба те, що батько в курсі деяких моїх справ, тобто цікавився власним сином. Це трохи тішило, але не давало відповіді на питання, що з листом робити далі. Викинути у смітницю? Найперше бажання і найпростіший вихід. Та нічого іншого не приходило в голову, я сидів, як у ступорі, курив — і крутив у руках батьківський лист, поглядаючи на банківську картку. Перелік ліків стандартний, наскільки я можу уявити собі таку подорож: знеболювальні, для травлення, профілактичні, лейкопластир від мозолів. Наплічник — теж зрозуміло, а от спальний мішок і намет? Я що, спатиму посеред пустелі? Сигарети — теж цікаво, я курю «Мальборо лайтс» п’ять останніх років — звідки йому відомо? Щось не те, однозначно, якісь дивні збіги обставин. Тут задзвонив мобільний, озвалася мама. Я гаряче виклав їй суть справи, і швидко, розставляючи їдкі акценти, зачитав листа.

— Чогось такого я від нього й чекала.

— То що я маю робити з цим листом?

— Я думаю, синку, ти маєш їхати.

Що?! Я готовий був почути цю фразу від кого завгодно, тільки не від мами! Як вона могла отак-от узяти і відправити мене хтозна-куди, до якихось арабів, до людини, яку я ніколи не бачив?! Нечувано!

— Мамо, а може, лист зовсім не від батька, а від якогось дядька?

— Не видумуй! Лист від батька.

— Та який він мені батько, я його жодного разу в житті своєму не бачив!

— Як не крути, Остапе, а він твій батько. Якраз це я тобі гарантую стовідсотково. Заїдеш до нас на вихідні? Я хочу подивитися на лист, давно не розгадувала його шифровки.

Моя мама — супержінка. У неї все добре, якщо не вважати на особисте життя. Першого разу вона вийшла заміж за мого батька, але вони швидко розлучилися. З невідомих мені причин. Мама про це не любить розповідати, каже, що вони просто не підходили одне одному, от і все. Але це якесь надто банальне пояснення — всі люди не підходять одне одному, але ж далеко не всі розлучаються. Одразу після мого народження вони розійшлися, і батько поїхав кудись за кордон у службових справах. Потім мама вийшла заміж. Другий її чоловік був кльовим мужиком, працював хірургом і заробляв непогані гроші. Він одразу взяв невимушений дружній тон спілкування, і в нас не виникало проблем — моє виховання цілком лягло на маму. Від другого шлюбу народився син Андрій. Ми жили дружною родиною, та я ніколи не називав Анатолія Вікторовича батьком, хоча, скажу чесно, особливо в дитинстві дуже хотів, навіть питав у мами, чи не змінити ім’я по батькові. Але мама, як не дивно, була принципово проти. Це при тому, що почути від неї гарне слово про батька або просто слово про батька майже неможливо. Я завжди чомусь думав, що вона його досі кохає. Незважаючи на Анатолія Вікторовича, Андрія і щасливе сімейне життя. Я був єдиною людиною в родині з іншим прізвищем, і ця обставина раз у раз нагадувала мені про окремішність. А потім Анатолія Вікторовича вбили. Він ішов додому пізно ввечері, повертався з роботи, його перестріли якісь підлітки: «Дядьку, дасте закурити?» А. В. був здоровим мужиком з характером, до того ж не курив, виникла сутичка: він упав і вдарився головою об бордюр. Випадково, як установило слідство. Дурна смерть. Мені було сім, я саме пішов до школи, Андрію — чотири. Мама виявила нечувану силу духу і витягла нас усіх на поверхню, і себе також. Вона зробила кар’єру в будівельному бізнесі, заробляє купу грошей, тепер вона ще й депутат Київської міськради, на «ти» з мером і все таке інше, але я намагаюся не мати до цього ніякого стосунку. Андрію, моєму братові, тепер двадцять сім, він одружений із полькою на ім’я Злата. Златин батько — крутий бізнесмен, він узяв Андрія до сімейного бізнесу, так що вони майже весь час тепер живуть у Варшаві.

Я ж рівно далекий як від бізнесу, так і від політики. Єдине, що мені влаштувала матір, — однокімнатна квартира на Солом’янці, що в наш час, погодьтеся, немало. В усьому іншому я сам по собі, і якщо порівняти з братом, то я повний невдаха, до того ж без жодних перспектив. Звісно ж, Київський політех, при всій девальвації вищої освіти — це висока марка, але інженери систем зв’язку без чіпкої комерційної хватки, як виявилося, не надто потрібні країні і бізнесу. Я не майстер продавати — це точно, купувати — інша річ. Я навіть трохи попрацював на телебаченні, доки не влаштувався на більш-менш постійну роботу і зарплатню в магазин із продажу супутникових антен. Годі й казати, що така робота і зарплатня не по мені. Матеріально я себе забезпечую за допомогою хобі — ремонту побутової техніки, яку повертають з магазинів на склади через незначні дефекти. Я непогано розуміюсь і на іншій техніці, можу полагодити машину чи мотоцикл, завжди стежу за технічними новинками, обізнаний з останніми ноу-хау, і незважаючи на неблискучий, м’яко кажучи, матеріальний стан, у мене дома стоїть найсучасніше музичне електронне обладнання. Люблю сучасне кіно, читаю чоловічі журнали, найулюбленіший — Т-3. Інколи ми з друзями вибираємося в центр, у якесь кафе або бар, особливо любимо заклади німця Еріка — він щось таке знає про бізнес, що люди, як бджоли на мед, летять чи то в «44», чи то у «Віолу», чи то кудись в інший його кабак — він уміє це робити, цей німець. Трапляється, ми пропадаємо там надовго, є такі місця в Києві: зайшов о десятій вечора на півгодинки, взяв 50 грамів «Ред Лейбл», сидиш, розмовляєш, потім дивишся на годинник — четверта ранку... Час й алкоголь якось пов’язані поміж собою, це точно, особливо, коли до 50 додаєш ще грамів 300...

Істота, з якою я проводжу найбільше часу, — сука на ім’я Бірма, трирічна німецька вівчарка. Вона потребує максимальної уваги і догляду. Багато хто в наш час віддає перевагу бійцівським породам типу ротвейлера чи боксера або якимось екзотичним собачкам чау-чау, але я вважаю, що німецька вівчарка — це класика, найкращий собака у світі, найрозумніший і найвідданіший. У нас із Бірмою немає жодних проблем у спілкуванні, єдине, на що я поки ще не наважився, — на її злучку, бо ніяк не можу підібрати для в’язки гідного пса. Та мені здається, що вона й сама не дуже хоче: нас влаштовує таке спокійне життя на двох. Ім’я я їй дав випадково — за родовідною треба було, щоб воно починалося на літеру Б. Коли я переїхав до нової квартири, то замість шпалер, начебто тимчасово, пришпилив на стіну над ліжком стару політичну мапу світу, ще з СРСР, — ремонт я зробив лише на кухні та у ванній кімнаті (хронічна нестача коштів, часу і бажання). На мапі в Південно-Східній Азії я знайшов країну під дивною назвою Бірма. Так я й назвав цуценятко. З часом країну Бірму переназвали у М’янму, тобто Країну золотих пагод, а сука Бірма так і залишилася Бірмою, можливо, єдиною Бірмою в світі. У мене в квартирі політичний режим та все інше незмінне.

Я двічі думав над тим, щоб одружитись, двічі я жив із дівчатами майже по два роки, — це якийсь критичний для мене термін — два роки, — і обидва рази все кінчалося нічим. Точніше, сварками і т. д., переважно через незакінчений ремонт, собаку, вільний час та гроші, яких завжди не вистачало на трьох. Це моя провина — я ж кажу, що з точки зору сучасної соціально-економічної моделі суспільства я безнадійний невдаха. До того ж мене завжди звинувачували в тому, що собак я люблю більше за жінок. Неправда. Я люблю їх майже однаково.

Тож так чи інакше, а в мене впорядковане і структуроване життя, яким я майже задоволений, і в ньому не передбачено ні батька, ні авантюрної подорожі до ісламських терористів. Я ціную власний внутрішній спокій і будь-яке втручання на свою територію сприймаю ворожо. І от тепер я отримую цього листа, сиджу на кухні, курю чергову сигарету і думаю над маминими словами. У голові — суцільний безлад, я не розумію, як можна, отримавши листа від незнайомої людини, кинути одразу все і податися світ за очі? Тепер у мене з’явилася більш-менш нормальна робота, точніше, вона паранормальна, але вона є. Наталя, дівчина, з якою я зустрічаюся уже півроку, от-от повинна переїхати до мене, можливо, цього разу все складеться інакше, я навіть пообіцяв наклеїти шпалери, хоча розумію, що дарма. Я навіть не уявляю, як я мушу їй пояснювати — батько, лист, поїздка — це ж не держиться купи?! Побачити світ — прекрасна ідея, але ж хіба так це робиться? Треба підготуватися, скласти план, зробити розрахунки, отримати візи — і на все мені дається трохи більше місяця. Дикість якась.

Я вліз в Інтернет і знайшов довідку про Йорданію: «Хашимітське Королівство Йорданія. Назва походить від ріки Йордан. Столиця — Амман, площа — 89 213 кв. км, населення — 5153 тис. мешк. Країна розташована в Західній Азії. Межує з Сирією, Іраком, Саудівською Аравією, Ізраїлем. Форма правління — конституційна монархія. Голова держави — король. Великі міста: Ез-Зарка, Ірбід, Аль-Агаба. Державна мова — арабська. Релігія: 96 % сповідують іслам сунітського типу. Етнічний склад: 92 % араби. Валюта: йорданський динар. Клімат субтропічний, сухий. Середня температура січня +8—14 °С, липня +23—30 °С, на півдні буває до +50 °С. Літо сухе, дощі йдуть із жовтня по травень. У горах на заході випадає 500—700 мм опадів на рік, на сході і в западині Гхор — місцями менш як 100 мм...» Чудово. І що далі?

Єгипет. Шарм-ель-Шейх.

Пляж і сучки. 26.02—4.03.

Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, що випираються на сонце посеред дня з однією метою — дістати опіки шкіри різного ступеня та міцний тепловий удар у потилицю. Невже темна шкіра — так гарно і сексуально? Реклама здатна на все — численні клієнти пляжів це підтверджують наочно. Їх не можуть зупинити не тільки поганий стан організму протягом двох діб після сонячних ванн, а й майбутній рак шкіри. Рак нікого не лякає, зате дуже страшно, коли всі засмаглі, а ти ні. Насправді, піруети людської психіки важко коментувати, та й чи потрібні кому взагалі коментарі на початку ХХІ ст.?

Я приїхав до Єгипту про всяк випадок. Чому б і не відпочити, якщо є така нагода і знову немає роботи? Так я казав собі, лежачи біля басейну в затінку під навісом, гортаючи російсько-арабський розмовник і роздивляючись жінок, переважно італійок та росіянок, які годинами пеклися на сонці, а потім облазили, мов паршиві кішки. Я вдавав, ніби сьогодні останній день мого перебування в Шармі, хоча насправді я одразу ж дізнався, де розташований порт, як туди доїхати, чи довго йде пором до Агаби і таке інше. Звісно, трохи боязко взяти й отак-от запросто вирушити в незнайому країну — без серйозних приготувань і довгих розмов. Але, здається, я прийняв це рішення самостійно.

Позиція мами, яка мене так здивувала і збентежила, була суто емоційною. По-перше, сказала вона, мені нічого втрачати, по-друге, подорож може стати корисною і цікавою, по-третє (чи то по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні — я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти — до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого — прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана — це кохана, собака — це собака, мама — це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати — розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.

Візу в Йорданію я отримав напрочуд легко. У приміщенні перед віконцем для видачі документів стояла фотографія Кучми і молодого короля Абдули, яка давала зрозуміти, що поміж країнами доброзичливі стосунки. На відміну від інших наших закордонних друзів, Йорданія висловила це і прямою дією — паспорт із візою я отримав за чотири години. Від печатки, яка займала чи не всю сторінку, пахло ісламом і пустелею. Увічливий чиновник напхав мені в руки купу різних рекламних буклетів: пустеля Ваді-Рум, Петра, Джераш, Мадаба, — і це вселило стриманий оптимізм. Будь-яка інша інформація виявилася проблемою, знайти довідник по Йорданії виявилося неможливо навіть на Петрівці. Тож країну мені довелося вивчати винятково за поверховими, але все ж таки корисними Інтернет-описами. Я вирішив не морочитися майбутнім маршрутом, хоча, зрозуміло, не міг не думати, куди заведуть мене батьківські примхи. Про всяк випадок я придбав ще й довідники про Ізраїль, Сирію та Саудівську Аравію. Щодо Іраку, то мені і в голову не могло прийти їхати туди, навіть якщо покличе батько. Війна не для мене — пробачте.

До останньої хвилини я не вірив, що замість літака, який прямує до Борисполя, я сяду на пором, який іде в Агабу. Та чим ближче був час від’їзду з готелю «Міріам», тим більше закипала в жилах кров. Я трохи дивувався собі, бо перебував в абсолютно незнайомому стані передчуття неймовірної події. «Без батька можеш не повертатися! — суворо наказала мама в аеропорту. — Привези його або живим, або...» — і засміялася. Прозвучало, як жарт, але, стоячи в черзі на реєстрацію, я розмірковував над тим, що в цьому жарті може бути й частка істини. Можливо, мама відправляє мене туди лише за тим, щоб я повернув їй чоловіка, а собі — батька. Велика місія, але, знаючи матір і наслухавшись останніми вихідними про батьків характер, боюся, простіше відвернути астероїд від планети Земля, аніж примусити їх жити разом. Дивна все-таки штука — життя. І людей, навіть близьких, так важко інколи зрозуміти. Таке враження, що вони грають у якусь гру, з’ясовують свої стосунки, а ми, діти, — лише інструмент. Так я думав, але не був певен, що саме так усе і відбувалося насправді. Хай там як, але тепер, поглядом прощаючись із чотиризірковим єгипетським готелем (максимум 3+!), я з кожною хвилиною все більше й більше відчував неймовірну сверблячку майбутньої подорожі.

Незважаючи на протести гіда, що супроводжував нас до аеропорту, я вийшов із наплічником посеред Шарм-ель-Шейха. Туристи, які їхали зі мною в автобусі, наперебій питали, куди це я зібрався, а я сказав, що єгипетська віза в мене на місяць, то чому б не повештатися по країні? «А як же літак?» — розгублено запитали вони. «Літак? Літак... хай летить, — гордо відповів я, — щасливої вам дороги, Україні — привіт!» Співвітчизники були шоковані, і це надало наснаги. Я хутко і впевнено рушив по курній вулиці, до відходу порома залишалося дві години — не так уже й багато часу. У голові ніби щось перемкнулося: я якось одразу став сприймати навколишній світ інакше, невимушено, легко і весело, наче вітер. Я ніби став іншою людиною, лишивши там, десь далеко в Києві, свої життєві непорозуміння й клопоти, ніби скинувши з плечей важку і непотрібну ношу (хоча зазначу, що за плечима теліпався зовсім нелегкий наплічник, у який я напхав усе, що рекомендував батько, і навіть більше). Переді мною була лише одна мета — добратися до Йорданії. Мабуть, так відчувають себе птахи, коли летять на південь. Усі мої побоювання разом кудись зникли. Я йшов і дивувався, чи я це взагалі? Мені навіть хотілося подивитись у дзеркало, щоб пересвідчитись, але дзеркал поруч не було — і слава богу! — і я йшов не зупиняючись, лише інколи перепитуючи дорогу, хоча по спині струменів третій піт. Я йшов до порту, єдиної речі у світі, яку я хотів побачити якнайшвидше.

(Одразу хочу уточнити щодо мови: я спілкувався з місцевим населенням чудернацькою сумішшю англійської та арабської, але основні меседжі я надсилав жестами. Ми чудово розумілись! Хіба що важко було потім удома відборкатися від звички переконливо махати руками перед обличчям співрозмовника і зображувати пальцями предмети. У нотатнику я наводитиму діалоги такими, якими вони були в моєму сприйнятті.)

Приблизно за півгодини я без проблем дістався порту і, просто шаленіючи від легкості першого досвіду, звернувся до вартового з питанням, де сам пором і куди йти за квитками. Маленький вусатий араб з автоматом уважно й не кваплячись подивився на мене, запитав, звідки я, потім помовчав трохи, набрав по локальному телефону боса (він потицькав пальцем у телефон, підморгнув і сказав: «Один момент, спитаю в біг-боса!»), а я крутив головою навсібіч і дивувався, що навколо немає людей. «Або вже зайшли, або ще не прийшли, або...» Піт на спині миттєво став холодним: думка, що порома може й не бути — господи, це ж Єгипет! — чомусь аж ніяк не спадала. Я не мав жодного плану щодо такої ситуації, а коли в мене немає плану, то я дуже нервуюсь. Я важко сів на наплічник і закурив сигарету. Охоронець нарешті вийшов із будки, стрельнув кілька сигарет і підтвердив мої найгірші передбачення — порома сьогодні точно не буде. Його точно не буде і завтра. Можливо, він буде післязавтра, але це не точно. А от що точно, так це те, що я не знав, що робити далі. Звісно, в Єгипті з грошима не пропадеш, зрештою, ще можна на все плюнути, доїхати на таксі до аеропорту і встигнути на літак... «Ходімо до біг-боса: він добре говорить англійською, він тобі допоможе!» — раптом сказав охоронець. За мною прийшов ще один араб з автоматом (немає сенсу писати весь час «араб-араб» — там усі араби, — тому я писатиму про них, як і про всіх інших людей). Бос, як і належить босу, був товстим і з вусами, чимось схожий на Саддама Хусейна, — за подорож я бачив багато людей, схожих на Саддама Хусейна. Очевидно, серед арабів це поширений тип. Біг-бос детально розпитав, звідки я, куди їду і чого хочу. Я не менш докладно — наскільки міг — розповів, що я з України, їду до Йорданії до батька. «Твій батько — араб?» — здивувався він. «Ні, але він довго працював на Середньому Сході військовим аташе, потім звільнився і залишився там жити», — сказав я правду. «Он як! — знову здивувався біг-бос і розгублено погладив вуса. — Пором до Агаби йде з Нувейби кожного дня о третій — сьогодні ти вже не встигнеш. До Нувейби звідси недалеко, сядеш на рейсовий автобус і доїдеш, автовокзал поруч». Автовокзал він спочатку назвав: «гарадж», а потім уточнив: «бас-стейшен», але я й без перекладу зрозумів, що «гарадж» — це автовокзал. Слова — найменше, що цікавило мене в житті, мабуть, тому я так і не досяг маминої мрії досконало вивчити англійську. Мені довелося пошкодувати про це в перший же день, не кажучи про інші. З розмови з біг-босом я виніс ще один урок — не треба детально розповідати про справжню мету своєї подорожі, це викликає подив, зайві запитання і марнує час.

Єгипет. Нувейба.

Єврейські діти, Пурім, порт. 4—5.03.

Невеличкий «гарадж» охороняли бронетранспортер і кілька людей у чорному. Вони стояли за мішками з піском — такий собі дот, з якого стирчав великий кулемет. Такі заходи безпеки вживалися проти ісламістів, які інколи викрадали туристів. Та, наскільки я можу судити з повідомлень ЗМІ, тут значно більше людей гинуло через недбалість і нехлюйство єгипетських водіїв, ніж через терористів.

Рейсовий автобус здавався привидом пустелі — я такого ще ніколи не бачив: скло лише на лобовому вікні. Коли він їхав, то з ним їхала й половина пейзажу, який автобус забирав, мов долонями, своїми порожнечами-вікнами. Наче їде велике дзеркало на колесах. Такий ефект я бачив, здається, на картині Сальвадора Далі. Кругом із піску стирчало каміння, лише інколи праворуч виднілося Червоне море. Ми проїхали, не зупиняючись, мимо порту, водій махнув головою і сказав мені про це. «Тут ти ніде не переночуєш, — мовив він, — треба їхати в місто, тут неподалік, кілометрів за п’ять». Незабаром водій зупинив автобус, і всі вийшли біля якоїсь будки, яка, як виявилося, правила за автовокзал. «Ага, — з усмішкою подумав я, — тепер розумію, для чого батько запропонував узяти намет!» Пішки я дістався окраїни Нувейби і за якийсь час натрапив на гест-хаус із дивною назвою «Блакитний птах», де за копійки влаштувався переночувати в маленьку кімнату з бетонною підлогою, на якій лежав лише товстий матрац.

Стемніло рано, в Єгипті в березні зима. Утомлений нервовим і незвичним днем, я налаштувався був заснути, коли в кімнату ввірвався дикий шум і вереск. Я виліз зі спальника й пішов до торговельної лавки, де син хазяїна «Блакитного птаха» Ахмет і ще кілька арабів пили чай. Я теж попросив чаю і запитав, хто це так верещить у дворі? «Це підлітки з Ізраїлю — Пурім справляють. Бачиш, на березі горять вогнища?!» Я трохи здивувався, що євреї отак запросто справляють свій Пурім в арабській країні, але Ахмет лише знизав плечима, мовляв, нічого не поробиш — бізнес є бізнес, і взагалі, це ж краще, ніж воювати, чи не так? Важко не погодитись, але й примиритись із тим, що під дверима п’ють пиво, курять марихуану й обіймаються підлітки, хай і єврейські, теж важко. Я повернувся в кімнату, ще трохи послухав лемент і вже збирався вийти і нагримати на дітвору, але доки добирав слова — якою мовою і що саме сказати, — міцно заснув.

Так минув мій перший день подорожі, у якому не трапилося нічого особливого і дуже цікавого, але я описую перші враження так докладно навмисно: це був саме перший день. Він закарбувався в пам’яті чітко і, здається, на все життя — мій перший день у новому статусі. Здавалося, весь навколишній світ змінював до мене ставлення. Я раптом із заможного (за місцевими мірками) жирного буржуа, що грів пузо біля басейну дорогого готелю і витріщав очі на піраміди та інші могили фараонів крізь скло автобусів, скуповував дебільні сувеніри за шалені гроші, з якого зідрати бакшиш, тобто вициганити зайвий долар чи фунт — справа честі для будь-якого єгиптянина, перетворився на самотнього мандрівника з наплічником на спині. З такого тут теж ніхто не проти мати зайвого зиску, але цей зиск уже ділився навпіл із бажанням допомогти. І чим далі на Схід я пересувався, тим більше зростало це бажання в людей, а бажання обідрати мене, як липку, навпаки, займало в їхніх головах усе менше місця.

(Зрештою, в моїх подорожах траплялися такі дні, коли я не витрачав ані цента. Мене годували, поїли і вкладали спати просто так, навіть у магазинах мені інколи дарували речі, але про це я розповім пізніше, бо мені час на пором.)

До порту на старенькій «тойоті» — джипі вантажного типу (насправді, машина мені сподобалася — у нас таких немає: мабуть, суто східний варіант) — мене довіз старший брат Ахмета — усього за два долари. Він це робив з такою радістю, що я зрозумів, що переплатив, але торгуватися було пізно.

У порт без квитків нікого не пускали. Віконце каси для іноземців розміщувалось окремо, але в черзі товклися лише араби, водії-далекобійники, — їхні фури стояли навпроти, — і як я не крутив головою, жодного європейця не побачив. До відходу порома залишалося ще безліч часу, і, придбавши квиток (справді 70 доларів, недешеве задоволення), я вирішив трохи прогулятися, пошукати, де тут туалет і більш-менш пристойне кафе. Кафе я шукав довго — нарешті, побачив навіс, під яким стояла барна стійка, на ній телевізор, який дивилося з двадцять відвідувачів. Показували якесь кіно — кохання, тралі-валі, щось на кшталт серіалу, — майже як у нас, тільки з місцевим колоритом. Набагато довше я роздивлявся меню, написане арабськими закарлючками. Я жестами показав офіціанту, що саме хочу. За деякими столиками люди їли, і я довго розглядав їхні тарілки, зупинивши, нарешті, свій скромний вибір на звичайному рисі й чаї. Решта страв мала вкрай підозрілий вигляд, у готелі, чесно кажучи, місцеві страви видавалися значно привабливішими. Тут же з мене спробували зідрати дві ціни, але я вже второпав, що у Єгипті погоджуватися на першу запропоновану ціну дуже неввічливо, тому закотив очі, сказав, що це д-дуже дорого, і потягнувся за наплічником. Офіціант, якщо цього хлопця в брудній сорочці можна було так назвати, тут же скинув прайс удвічі, я сказав «ОК» і присів повтикати в серіал, чекаючи, поки принесуть їжу. Але серіал уже закінчився, і по телевізору передавали новини, які люди дивилися з не меншою цікавістю, з чого я зробив висновок, що в будь-якій країні ці дві телевізійні розваги приречені на успіх через свою безкінечність і тупість, точніше, безкінечну тупість. Я хвилювався про єдине — встигнути до ночі в Йорданію до готелю з романтичною назвою «Валентина». Як людина, яка має справу з технікою, я звик чітко дотримуватись інструкцій, бо добре, на відміну від деяких розумників, знаю: пропустиш один крок, один абзац, одну дію — можеш утратити години.

Усьому свій час, це залізно. «Де посадка на борт?» — я показав офіціанту квиток із корабликом, і він махнув рукою кудись ліворуч. Я весь час непокоївся і сумнівався, чи правильно йду, але перепитувати зайвий раз не хотілося, і я йшов майже навмання. Врешті я побачив велику групу людей з валізами, поглядом вибрав серед них більш-менш інтелігентної зовнішності чоловіка з надією на його знання англійської (жінки автоматично відпадали: це — табу) і запитав, чи не на пором до Агаби йдуть люди. Він ствердно кивнув головою, дуже гордо сказав: «Yes», і показав, куди прямувати далі. Ми довго чекали посадки, кілька годин, але я так непокоївся, що час проминув дуже швидко.

Пором виявився досить великим. Я зайняв своє місце, зітхнув з полегшенням і роззирнувся. І тут мене накрило. Незважаючи на те, що мені вже тридцять років, майже ніде за кордоном я не був, якщо не рахувати Польщі й Словаччини, куди ми їздимо з друзями кататися на лижах. Але ж то Польща і Словаччина, де майже всі тебе розуміють, де всі люди схожі на тебе, я маю на увазі не тільки колір шкіри, очей та волосся, а й поведінку, культуру і таке інше, — а тут, на поромі, я вперше опинився в оточенні зовсім незнайомих людей — незнайомих, тому що несхожих. Серед них не було жодного європейця чи америкоса, не було навіть жодного джапаніса — я був тут такий сам, одиничний представник іншої нації, іншої раси, більше того, на цьому поромі в їхній уяві я був єдиним представником іншого Бога. Я це відчув чомусь дуже добре, можна сказати, підшкіряним жиром свого історичного православного походження, хоча насправді ніякого Бога я не презентував — я був сам по собі...

В ілюмінаторі плескалося Червоне море, таке ж одноманітне, як і всі інші моря. Люди, не приховуючи цікавості, розглядали мене: я відчував себе першим негром, що приїхав до якогось невеличкого районного центру в Україні.

Я відчув це так виразно і болісно, що мені стало жаль негрів. Одразу захотілося кудись заховатися, і врешті я взявся за блокнот і ручку, щоб записати ще кілька арабських слів. Блокнот і ручка виявилися класною схованкою — нарешті я зміг зосередитись і заспокоїтись. Єдине, що втішало, — Йорданія наближалася з кожною хвилиною. Цей чужий світ злякав — і, як не дивно, водночас зачарував мене.

Йорданія. Агаба і Петра.

Кам’яні могили. 5—7.03.

Пором зайшов в Агабу в сутінках. Він довго, здається, цілу вічність, розвертався перед тим, як причалити. Якийсь митник узяв мій паспорт і зник в одному з численних приміщень вокзалу. Пройшло хвилин десять, протягом яких, пропонуючи за різну ціну довезти до Петри, мене домагалися таксисти, здебільшого такі ж нахабні, як і наші. Та, як не дивно, саме це мене і заспокоїло. Арабські таксисти своєю поведінкою виявилися як дві краплі води схожі на наших кримських таксистів, тож не такі ми вже й різні, як здається на перший погляд! Чиновник усе не повертався, і я вже починав себе проклинати за таку недбалість: що за теля — віддати паспорт зовсім незнайомій людині, це ж знає будь-яка повія — з паспортом ти людина, без паспорта — ніхто! Але тут митник нарешті з’явився, вдоволений собою, сказав, що все владнав — ось паспорт, і підвів до таксиста, який спокійно стояв під стіною й лузав горішки. «Ця людина довезе тебе до Петри. Не хвилюйся, все гаразд, він мій родич!» — і розцілувався з таксистом на прощання. Його доброзичливість миттєво стала зрозумілою, однак я був йому вдячний. «Ходімо! — сказав таксист. — Треба їхати! Мені ще повертатися». — «Скільки коштуватиме?» — «Не хвилюйся!» — «Так скільки?» — перепитав я й зупинився. «35 доларів». — «30», — наполіг я. «Гаразд. Це всі твої речі?» 5 дол. заощаджено, непогано для початку.

На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність належати, важко звикнути до такої системи товарно-грошових відносин. Ми знаємо, що в кожного товару є своя ціна, вона написана на ціннику, а торгуватися — непристойно навіть на базарі. Але торг — політика не покупця, а продавця. Саме продавець на Сході веде таку політику, тому що для нього робота в магазині або на базарі — не просто робота, до якої він тяжко йде і з якої він ще важче повертається, для нього ця робота — життя, яке він проводить у своїй лавці, попиваючи каву чи чай, граючи із сусідами в нарди, дивлячись телевізор, обмінюючись новинами і спілкуючись із покупцями. Кожного, навіть такого залітного птаха, як я, вони намагаються зробити своїм комерційним другом. Вони торгують легко, і тому продають багато, їхня торгівля — великий оборот і широкий асортимент з невеликою ціною, наша торгівля — велика націнка і малий оборот. У кожній східній країні щодо цього є свої традиції, але спільним лишається одне — ти маєш поговорити про товар чи послугу перед тим, як придбати. І не треба боятися торгу: продавець ніколи не опустить ціну нижче собівартості, ваша мета — дотягнути його до цієї риски за допомогою нескладних переговорів, тонко відчуваючи, де межа. Це гра, яку вам пропонують, і неввічливо в неї не пограти. Але це я усвідомив уже потім, повештавшись базарами Дамаска, Халеба і Стамбула, а тоді я відповів цілком механічно, з елементарного бажання заощадити власні кошти.

120 кілометрів до Петри по дорозі покійного короля Хусейна, що йде нижче рівня моря, про що гордо повідомив таксист, ми проїхали досить швидко. Він навіть пригостив за власний кошт кавою — таке між мною і таксистами трапилося вперше. І хоча я кави не люблю, у цьому придорожньому кафе вона видалася дуже смачною. Була в нас ще одна коротка затримка — таксист зупинився на узбіччі, вийняв зеленого килимка і почав молитися. Мені стало ніяково — я стояв біля жовтої машини і не знав, куди себе подіти. Вигляд людини, яка молиться, стоячи на колінах за три метри, викликав досить суперечливі почуття. Я не знав, як реагувати, але таксист, закінчивши короткий намаз, наче нічого й не було згорнув килимок, і ми рушили далі. Швидко стемніло, та, незважаючи на важкий день, спати я не міг і всю дорогу думав про кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Я ретельно вивчив інформацію про Йорданію і мав деякі здогади, але таки сподівався, що в готелі на мене все ж хтось чекатиме, можливо, і сам батько. Я передчував зустріч з ним буквально за годину, і ця думка так захопила мене, що я не помітив, як ми в’їхали в Петру, навіть пропустив табличку з назвою населеного пункту, в які так уважно вдивлявся весь час крізь темряву і швидкість. «Ти знаєш, де готель “Валентина”?» Таксист кивнув головою: «Я все тут знаю».

«Є лише одне ліжко — у чотиримісному номері. Там живуть дві японки і один японець, — сказав доброзичливий чоловік на ресепшені. — У вартість входять вечеря, Інтернет; завтра о сьомій ранку ми вас відвеземо до Петри, а о п’ятій вечора заберемо до готелю на автобусі. Ні, про вас ніхто не запитував, пробачте...» Звичайний невеличкий придорожній гест-хаус, у якому повно молодих подорожувальників. Вони робили свої справи: хто сидів в Інтернеті, хто пив чай або каву, хто гортав довідники. Веселі, розкуті та впевнені, вони вільно спілкувалися англійською, а я майже нічого не міг зрозуміти, скуто дивився спідлоба, навіть коли почув знайомі слова: розмовляли три біляві дівчини, типові польки, але я не наважився навіть познайомитись. Маленький Вавилон, у якому я почувався, наче вовк у курнику, — незграбним утомленим дикуном.

Я піднявся до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з’ясувалося, що японці — зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.

Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» — сказав я йому. «Що?!» — зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» — «Ні, не може бути!» — «Не проблема, зараз заведеться!» — сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший — очі в очі — візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.

Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю — квитки. Точніше, ціна на квитки — двадцять доларів за вхід. Та за таку ціну вони танцювати там повинні, подумав я, але танцювати ніхто й не намагався, навпаки, усередині бедуїни робили все можливе і неможливе, щоб зідрати ще кілька динарів або доларів. Але без особливого успіху, я твердо дотримувався формули батька: «Проїхати й побачити якомога більше, витратити якомога менше».

Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, — одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами — зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, — зупинюся лише на двох епізодах, пов’язаних із жінками. Епізод перший — мала кореянка Люсі. Звали її, звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім’я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі — боюся, з моїм ім’ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного — чи їсть вона собак? — але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п’ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» — вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно...» — «Так! — радісно вигукнув я.— Чорнобиль!» — навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! — Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в долоні. — Я знаю, я знаю!» Я промовчав. Пояснювати що-небудь далі було безнадійно. Забіжу наперед і скажу, що якнайменше половина майбутніх знайомих, не тільки місцевих мешканців, а й мандрівників, не знали про таку країну, як Україна, не знали, де вона розташована, або в кращому разі мали про неї досить приблизне уявлення. Європейці знали трохи більше, але мало хто відрізняв Україну від Росії чи Радянського Союзу. Це дуже дратувало, і врешті відповідь на питання, яким задовбували всі і скрізь,— «Звідки ти?» — я перестав вважати інформаційно-черговою, перекваліфікувавши в просвітницьку. Я ніс людям інших народів і рас знання про свою Батьківщину — не остання місія у світі, — чи не кожного разу малюючи на піску чи папірцях схематичну карту Східної Європи і твердячи слідом за президентом: Україна — не Росія!

Наступний наш діалог відбувся на римській вулиці. Ми сиділи на стародавніх плитах і їли сухий смачний арабський хобі (тобто плескачі, хліб), заїдаючи апельсинами, і запивали мінералкою. Молодий бедуїн, яких тут безліч — вони тут і живуть, і торгують, виконуючи, мабуть, роль північних індіанців у етнорезервації, — настирливо пропонував російською: «Ослік! Ослік!». Бедуїн сидів на верблюді і жадав бакшишу, тобто грошей. Їзда верхи на бедуїнському віслюкові, який, як і годиться усім віслюкам, спокійно стояв поруч і замріяно дивився в землю, мене аж ніяк не приваблювала. Нас уже почали оточувати інші бедуїни, пропонуючи псевдоантичний товар, тож треба було терміново брати ініціативу в свої руки — вони цього не люблять. Тобто якщо вам нав’язливо пропонують щось придбати, найкращий спосіб — не менш нав’язливо пропонувати свій товар. А якщо вас задовбують питаннями, то починайте запитувати самі, при цьому намагайтесь не робити пауз і не зважати на відповіді.

— А у вас скільки дітей? — запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.

— У мене двадцять дітей! — відповів бедуїн.

Я був шокований.

— Ви — щаслива людина! — голосно вигукнув я.

— Я — втомлена людина, — усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид — світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) — забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно — ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар — кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»

Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.

Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки — судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» — запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». — «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» — «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.

— Мене звати Фатіма.

— Красиве ім’я, а ти... — я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.

— А скільки років твоїй дружині?

— Двадцять п’ять, — продовжував брехати я.

— А тобі?

— Тридцять. — Цього разу я сказав правду.

— А мені сімнадцять. А в тебе є діти?

— Так, двоє, хлопчик і дівчинка, — знову збрехав я.

— Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!

— Просто зараз почнемо? — Це я так пожартував.

— Ні, забери мене до себе, я буду гарною дружиною, я красива, багато чого вмію робити, чого не вміє робити твоя дружина. Ти теж красивий!

— Та ну!

— Так!

— Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я...

— А чому?

Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, — але чому мені не можна? Тому що я — не мусульманин. Тобто тому що я начебто християнин. Та я — не християнин, я — ніхто, мені взагалі це байдуже, але мати більше однієї дружини мені чомусь забороняє закон! Цивільний закон. Тобто виходить, якщо закони шаріату дозволяють мати мусліму кілька дружин, то і цивільні закони в мусульманських країнах також це дозволяють. А наші цивільні закони, крім того, що базуються на римському праві, походять з моральних засад християнства. Начебто логічно. А якщо я не християнин, то що тоді? Я мушу підкоритися порядку речей, чи не так? Тобто жити в чужому мені ідеологічно світі. Можливо, все, що тепер відбувається, — боротьба за життєвий простір тих, кому байдуже до всіх богів, із тими, хто диктує правила традиційної моралі? Боротьба нової цивілізації, на прапорі якої накреслено «Нам дозволено все!» — проти всіх релігійних спільнот? Я, звісно, приймаю всі заборони, що належать до сфери втручання в чуже життя: убивство, крадіжки і т. д., але ж одруження — справа приватна. То чому закон, писаний для християнина, повинен поширюватися на мене? Навіть якщо я прийму мусульманство, у своїй країні я не матиму більше, ніж одну дружину... Та пауза затягувалася, і я мусив щось відповідати по суті. Нарешті я знайшов правильну формулу для Фатіми, просту і зрозумілу.

— Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.

— Які нещасні у вас чоловіки! — цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. — За це можуть посадити у в’язницю?

— Гірше того, розстріляти!

Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік — я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.

— На, візьми! — Фатіма простягнула якийсь сувенір. — На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!

— Дякую! — я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.

Мушу сказати, що вниз іти ще важче, ніж угору, утома остаточно змагає, м’язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні — через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги — мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, — аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, — більше там не було кому сидіти, — і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет — я запам’ятав би мелодію, — а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, — я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня — для тебе!» — і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» — сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об’єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.

На ресепшені я одразу запитав, чи ніхто мені не телефонував. Яскраво нафарбована красива жінка з глибоким декольте і приємним запахом незнайомих парфумів — це мене здивувало на тлі загальної ісламської цнотливості — відповіла, що ніхто. «До речі, можна йти вечеряти». — «Дякую». Тепер я знав, чому готель називається «Валентина». Думаю, це була саме вона.

У їдальні накрили шведський стіл, досить, до речі, пристойний, так що я не дарма витратився. Я одразу побачив своїх джапанісів, я їх уже навчився розрізняти серед інших їхніх співвітчизників, яких мешкало тут зо два десятка, не менше; вони їли мовчки, ретельно пережовуючи, один стілець поруч був вільний. «Як не крути, — сказав я собі, — а ще одну ніч доведеться провести разом, отже, пора познайомитися ближче», — і підсів. Але вони вже закінчили трапезувати, подякували чомусь мені і пішли, такі ж мовчазні й суворі. «Між ними щось відбувається. Щось досить неприємне», — подумав я і наліг на їжу, особливо не розбираючи, що я там набрав, точніше, всього потроху, але дуже багато — я зголоднів, як пес.

Щоб убити час в очікуванні невідомо чого, я вирішив зазирнути в електронну пошту. Може, повідомлення від батька прийшло на мейл? Я сів у холі, чекаючи черги, і закурив. Раптом, усміхнувшись, підійшла Валентина і схилилася так, що груди, справді прекрасні груди, опинилися просто перед моїми очима. Вони висіли, як дві засмаглі апетитні груші: «Ось, візьміть, будь ласка, думаю, вам стане у пригоді. Завтра о сьомій водій може вас відвезти до автостанції», — сказала вона, звабливо всміхнулася й пішла, вертячи сідницями. Вона дала мені візитну картку готелю в Аммані, столиці Йорданії, готель називався «Кліф». Електронна скринька була майже порожня. Я коротко відповів лише доктору Споку: хоча враження і переповнювали мене, я ледь видавив із себе чотири нескладні речення — без практики писати латинкою було незручно й незвично.

Усі мої думки були про подальший шлях. Я перебирав варіанти, і жоден не видавався стовідсотково правильним.

Запитавши на ресепшені Валентину, я хотів дізнатися, хто дав їй візитівку. Але почув лише те, що такі візитні картки в готелі дають усім, хто прямує далі, — нічого особливого. Що я мав робити далі? Їхати до Аммана? На кам’яні могили я надивився досхочу, кам’яне Небо начебто бачив також, а от кам’яна мапа і кам’яна вода — як бути з ними? З батькового листа чітко випливає, що їх я маю відвідати ще до столиці Йорданії. Майже у відчаї я вирішив на годину стати джапанісом, тобто вкотре зосереджено вивчити інформацію про найближчі міста. Мої японці вже спали, я сходив у душ і... раптом також заснув, утомлений і зовсім зморений набатійцями та їхнім велетенським кам’яним містом-цвинтарем. Мені не снилося нічого.

Прокинувся я, можна сказати, випадково. Порожня кімната!!! Я глянув на мобільний — господи, автобус від’їжджає за п’ять хвилин, я зовсім не почув будильника, такого ніколи ще не траплялось! Тіло боліло скажено, приблизно як після першого дня катання на гірських лижах — тільки вдесятеро сильніше. Я ледь відірвав, саме відірвав, себе від ліжка, кількома рухами, наче робот, похапцем скрутив і запхав у наплічник спальник, швидко одягнувся і кинувся вниз. Поруч з автобусом стояв той самий молодий водій. Побачивши мене, він радісно заусміхався: «Ти мав рацію, парував радіатор!» Аякже!

У салоні сонно блимали оченятами лише троє моїх сусідів-джапанісів. Дико хотілося спати і мені, тому, щоб дарма не теревенити з водієм, я кинув оком на останні сидіння, де хутенько розлігся на повний зріст. Водій підвіз нас просто до дверей рейсового автобуса, нам лишалося тільки ввійти. Вільних місць було лише чотири, тож ми опинилися поруч, і надалі намагаючись удавати взаємну незацікавленість. За вікном пропливав типовий пейзаж: каміння, пустеля, інколи сади. Справді, свою країну починаєш цінувати (або навпаки), лише коли побачиш інші. Пісок і каміння Єгипту та Йорданії справляли гнітюче враження. Наша зелена Україна, де повно і води, і тіні, видавалася справжнім Едемом.

Одна з незручностей місцевого громадського транспорту — у ньому безперестанку курять. І хоча курять лише чоловіки, навіть коли тримають на руках немовлят, курити ще й свої сигарети зайве — в салоні, незважаючи на відчинені вікна, дим так і клубочиться. Ми намагалися заснути, але заснути не вдавалось. Де ті араби вчаться так водити автобуси, цікаво? Дороги в них досить пристойні, але стиль їзди більшості водіїв настільки незручний для пасажирів, що кишки можуть уже через десять хвилин опинитися на сусідах. Добре, що я не встиг поснідати. Потім, спостерігаючи, я зрозумів, чому вони їздять саме так. Арабські водії дуже мало працюють з коробкою передач: різко розганяються, різко гальмують перед поворотами, потім знову ж таки різко по газах, і все майже на третій або четвертій швидкості — і погнав далі! Ліниві або пристосовані лише для керування автомобілями із заднім приводом.

Японка поруч довго крутилася, вмощуючись зручніше, зрештою, повернулася і запитала: «Ти італієць?» Я щиро розсміявся: «Я що, схожий на італійця?» — «Ти наспівував якусь пісню, коли сидів в Інтернеті, схоже, що ти співав італійською. І ніс у тебе великий». — «Ні, я з України. Просто мови мелодикою дещо, мабуть, схожі. Ти знаєш щось про Україну?» Я вже знову приготувався пояснити, де це таке диво — Україна — розташоване, але японка виявилась освіченою і повідомила, що знає про Київ. Це було несподівано і втішно, точніше, несподіваним було відчуття втіхи за свою країну.

Мені спало на думку, що я ніколи раніше не переймався питанням, люблю чи не люблю свою країну. Я ідентифікував себе як українець, лише слухаючи результати спортивних змагань, як правило, з Олімпійських ігор. От тоді вони були «наші», тобто «мої», а так я навіть і не пригадаю. Світові новини про мою країну були майже завжди негативні, а внутрішні новини — суцільна брехня, тож який сенс ідентифікувати себе з країною-невдахою і брехнею? Краще робити вигляд, що це тебе не стосується. Але тут, за кордоном, усе інакше: нікого не хвилює, яка там у нас політична ситуація. Ти з України — от і відповідай! Лише одна доба, проведена у відповідях на питання «Звідки ти?», здається, зробила з мене куди більшого патріота, ніж усі роки, проведені на Батьківщині. Просто сміх. Це як у випадку з питанням «До якої релігії ти належиш?» — не можна відповісти в мусульманській країні, що ти не віриш хоча б у якогось Бога. Не зрозуміють — можуть і вбити, прийнявши за диявола, тобто шайтана. Я трохи перебільшую, звісно, але краще тут так не казати, якщо хочете, щоб до вас із повагою ставилися.

Мені взагалі завжди подобалися японки, такі собі мініатюрні загадкові лялечки, в кожній із яких сидить Йоко Оно й чекає на свого Джона Леннона. Дівчину звали Іко, її подругу — Ейко, а їхнього супутника — Тетра. Я запитав у нього: «Тетро, тобі сподобалась Петра?» Він, нарешті, розсміявся, і ми разом почали з’ясовувати, хто куди їде й навіщо. Тетра і Ейко (на мій погляд, досить страшненька дівчинка, — я так зрозумів, що вони подружня пара) хотіли одразу дістатись Аммана, у них, зрозуміло, візитка готелю «Кліф». А Іко, досить-таки симпатична дівчина, хотіла заїхати в Мадабу подивитись на мозаїку в храмі Святого Георгія, гору Нево і, можливо, на Мертве море і річку Йордан, де хрестили Ісуса. Куди їхати мені, я не знав, до того ж моя недосконала англійська не дозволяла нормально спілкуватись — інколи я видавався тупим незграбним бовдуром. Я з усіх сил намагався удавати із себе бувалого мандрівника, якому в принципі однаково, куди їхати, аби тільки їхати. Але на серці справді було легко — я б сказав, незнайомо, нечувано легко: я не шкодував ні про що. Урешті з’ясувалося, що я таки дуже тупий. Для цього достатньо було заглянути у нормальний довідник і мати трохи уваги. Ось же вона, кам’яна мапа: довідник «Лонлі Пленет», місто Мадаба, сторінка 117, відома мозаїка на підлозі храму Святого Георгія, мапа древнього світу! А гора Нево, про яку тільки-но тринділи джапаніси, — це зовсім не вівтар жертвоприношень, «кам’яне Небо», а Мойсеєва гора-камінь Нево — хіба не її мав на увазі батько?! Я ще раз здивувався своїй неуважності, відповідь лежала на поверхні, але я чомусь не зміг уторопати, що до чого. Іко запитала, чи я не проти, якщо ми поїдемо разом? Я зрадів: мені вона вже подобалася. Ейко і Тетра вирішили їхати в Амман, і це мені також сподобалося. Я швидко прорахував витрати грошей і часу і зробив висновок, що як усе складеться добре, то ми до них маємо приєднатися вже сьогодні ввечері.

Йорданія. Мадаба.

Гора Нево, Йордан і Мертве море.

Кам’яні мапа, Небо і вода. 7.03.

Якщо розписувати в деталях усі мої маленькі пригоди та відкриття, то не вистачить, певне, і двох таких товстенних зошитів. Це спочатку пишеться залюбки і багато, а потім усе менше і менше хочеться щось нотувати — хочеться лише йти або їхати, тобто жити життям мандрівника, безтурботним і простим. Тому я мушу зосередитись на найголовнішому. По-перше, мама нарешті надіслала СМС: радила бути обережним і уважним. Коли я не знав, що робити далі, то кілька разів поривався подзвонити, але можлива сума виставленого мобільним оператором рахунку стримувала мене від необачних дій. Як там кажуть у рекламі й пишуть у рахунках: UMC — більше, ніж ви очікували! Значно більше, що там і казати! По-друге, батько так і не озвався.

Я навіть не знаю, як описати Іко, як взагалі описувати японців, якщо в них, наприклад, не пофарбоване волосся або немає сережки у вусі? Маленькі, чорняві, очі карі, що ще? В Іко прямий ніс — у моїй уяві, не типово японський, але скільки тих японців я бачив? Цікаво, а який вигляд має типовий українець в уяві японця, якщо взяти до уваги те, що мене, світловолосого, вона прийняла за італійця? А який вигляд має типовий українець у моїй уяві? Ми вийшли з автобуса, і буквально за п’ять хвилин на трасі Іко майстерно застопила машину. З’ясувалося, що до Мадаби їхати зовсім недалеко. Ми без труднощів знайшли церкву Святого Георгія і, заплативши один ді на двох (платив я), прослизнули крізь натовп, здається, французів. Це чудесно: Юдея, Єрихон, Мертве море, Червоне море, викладені на підлозі храму мозаїкою, — прекрасна робота стародавніх майстрів, ми не дарма сюди їхали! Мапа місцями не збереглася, де-не-де смальта повипадала й затерлась, але загалом вражала як фактом свого існування, так і цільністю уявлення древніх про навколишній світ. Натовп туристів прибував, нас весь час відтісняли вбік, врешті ми вийшли на вулицю і піймали таксі, яке довезло нас до гори Нево за два ді (платили навпіл).

У 2000 році тут побував Папа Римський і посадив оливкове дерево на честь Мойсея, а на честь візиту Папи італійський скульптор зробив величезний хрест із крученого металу і товстого дроту. Я думаю, це обговорили заздалегідь: спочатку Папа, потім — хрест, спочатку Мойсей, потім оливкове дерево. Вразило гігантське млинове жорно, яке слугувало колись монастирською брамою. Щоб їх зачиняти чи відчиняти, штовхаючи, монахам доводилось, певне, попітніти, подумав я, але, придивившись уважно, побачив залишки механізму, який допомагав легко пересувати камінь навіть одній людині. Древні були не дурні, це очевидно.

— Подивись, там Земля обітована! — сказала Іко і показала рукою в далечину.

— Ізраїль?

— Певне.

— А чим славиться ця гора?

— Мойсей одного разу не послухав Господа, і той пообіцяв, що Мойсей побачить Землю обітовану, до якої він так довго вів свій народ, але не потрапить до неї. Мойсей побачив її саме з цієї гори — і невдовзі помер. Його поховано десь тут, але ніхто не знає, де саме. Відтоді гора Нево вважається святим місцем.

— Звідки ти все знаєш?

— Я вивчаю релігію і культуру в Токійському університеті.

— А-а... — промовив виразно я.

Нарешті ми вмостилися на каміння трохи поїсти, сонечко пригрівало все дужче, настрій був просто відмінний. Ми їли апельсини, банани і роздивлялись туристів, яким гіди, що підробляли тут, так би мовити, як приватні підприємці, розповідали розлогі біблійні міфи. Туристи поважно кивали головами і цокали язиками, удаючи неабияку скорботу за долею християнства, після чого, вдосталь нафотографувавшись, наче скинувши поморок і виконавши святий обов’язок, спішили із сяйливими обличчями до автобуса з кондиціонером.

— Іко, я так розумію, Мойсей був вибраним, тобто особливою людиною з особливими можливостями і повноваженнями, які йому надав Бог?

— Можна і так сказати.

— Тобто Бог з ним спілкувався напряму, вказував, куди йти, що робити, дав йому заповіді і таке інше. І Мойсей виконував ці настанови Господа, не коментуючи і не піддаючи сумніву?

— Так. Завдяки цьому він врятував євреїв від рабства. Вивів із Єгипту, сорок років водив по пустелі...

— Ага, я чув. Щоб не лишилося жодної людини з рабською психологією. У нас про це дуже люблять згадувати політики й журналісти, однак...

— Саме так. І після всіх блукань Мойсей нарешті привів свій народ на батьківщину.

— Чию?

— Звісно, їхню.

— Ти маєш на увазі, що то була, можливо, батьківщина їхніх предків? Вони ж так довго ходили, що ніколи тієї землі, за винятком довгожителя Мойсея, не бачили!

— Однаково, не в цьому ж суть.

— Іко, — я нарешті закінчив чистити і розламав навпіл останній апельсин, — візьми. Мені здається, що Бог учинив несправедливо щодо Мойсея. Міг би дати йому шанс, усе ж таки людина стільки заради нього зробила, хай би пожив ще трохи... До речі, я не певен, що ми тепер бачимо Ізраїль — там якийсь серпанок над землею стелиться, а в довіднику написано, що Ізраїль можна побачити лише в ясну погоду, і то ледь-ледь. Мойсею вже було за сто років — як він міг бачити в такому віці так далеко?

— Ти, взагалі, Біблію читав?

— Ні, точніше, вибірково, переважно частини якісь траплялися, інтерпретовані в різних брошурах, мультфільм якось по телевізору бачив, у нас їх останнім часом дуже багато показують. Релігія дуже модною стала, на Різдво і Великдень усі політичні виродки у церквах зі свічками стоять...

— Мойсей до останніх днів бачив, наче орел. А щодо справедливості Бога... тут є багато думок і коментарів. Хто сказав, що Бог має бути справедливим і добрим? — Іко підвелася. — Нам, мабуть, пора. Їдьмо дивитися на Мертве море, я хочу покупатися, кажуть, на воді там можна просто лежати — настільки вона важка і солона.

Я закинув наплічника на спину. Нічого не скажеш, добре, мабуть, бути пророком Мойсеєм. Чому саме йому випала така честь — репрезентувати нову мораль, нову релігію, тобто того самого, але все-таки нового, Бога? Чим він заслужив на таке? Чим керується Бог у таких випадках? Ми вийшли на дорогу і простояли хвилин десять, поки нас не підібрав місцевий автобус, забитий бедуїнами. Ми сіли на наплічники спиною до водія, так що нас мали змогу без перешкод розглядати майже всі пасажири. Жінки із закритими обличчями, одягнуті в чорне, суворі чоловіки в картатих червоно-білих палестинських хустках-куфіях, замурзані діти. Бедуїни спостерігали за нами, а я спостерігав за ними. Я думав, як живуть ці люди, що їм сниться, про що вони мріють, як складається їхній день, з чого складається їхнє життя, у чому їхнє щастя? Такі ж питання щодо нас, певне, жевріли і в їхніх головах, але, якби вони запитали, в чому сенс мого життя, боюся, мені було б важко відповісти.

— Як вас звати? — запитав, не обертаючись, водій. Він весь час курив, як і всі чоловіки в салоні. — Звідки ви?

— З України. Мене звати Джон Леннон, а це — Йоко Оно, моя дружина, — швидко відповів я. Іко зробила круглі очі й ледь не розсміялася. — Ми їдемо до Мертвого моря, хочемо подивитись.

— Я — Ахмет! — сказав водій. — Тут не дуже далеко. Ми повертатимемо праворуч, тож я висаджу вас на перехресті — там пройдете пішки або під’їдете машиною, о’кей?

Була лише перша година дня. Я прикинув, що як усе складеться добре, то ми запросто встигнемо сьогодні в Амман. Ми пішли, узявшись за руки, крізь сади, крізь чудово-весняне повітря, нам хотілося співати. До Мертвого моря, однак, виявилося далеченько, але Іко вкотре вже за сьогодні пощастило в автостопі. Нас підвіз зовсім молодий хлопець на старенькому «фольксвагені», забитому до краю якимось лахміттям. Він їхав мовчки, курив і всміхався, Іко дуже хотіла його розпитати про місце, де хрестили Ісуса, але хлопець лише кивав головою і казав: «Велком, велком!» Вони всі так кажуть, навіть діти, — вітають тебе у власній країні і запрошують почуватися спокійно. Водій, навіть не згадавши про гроші, висадив нас біля військового блокпоста і рушив собі далі. Молодий симпатичний офіцер з тонкими вусами на наше запитання про море і Йордан відповів лаконічно. «Мертве море — там, — сказав він і махнув рукою кудись униз у бур’яни. — Йордан — там», — і махнув рукою в інший бік.

Певне, ми потрапили не в найпривабливіший куточок Мертвого моря. На березі скрізь валялося сміття, старі будівельні матеріали, водорості, а посеред усього цього бруду на піску спокійно лежав, виваливши пузо з розстебнутої сорочки, і голосно розмовляв по мобільному телефону волохатий чоловік. Це тривало хвилин десять, не менше. Час від часу вітер кидав на нього целофанові пакети та великі шматки паперу, але він спокійно й акуратно складав їх поруч і продовжував балакати про щось своє, арабське. Ми мовчки чекали на камені, доки він піде. «Я хочу поплавати, — сказала Іко, — ти плаватимеш?» Я знизав плечима. Нарешті чоловік підвівся, помахав нам рукою і пішов. «Відвертайся!» — наказала Іко. Вона знімала з себе одяг, а я начебто закрив очі руками, але ж, звісно, підглядав. І тут мені стає трохи легше описати її, незважаючи на те, що вона японка. Тому що те, що нижче голови, все ж таки має значно менше расових та національних ознак. Тобто якщо ви не антрополог і не расолог, то основні параметри жінки, які вас цікавлять — груди, стегна, сідниці, животик, — матимуть винятково статевий контекст. Я побачив диво: незважаючи на типову японську тендітність, напрочуд симпатичні груди з великими світлими сосками, виразні акуратні і пружні сідниці, плаский животик, трохи нерівні, зате пропорційні щодо тулуба ноги. Іко не поспішаючи увійшла у воду і попливла. Пливти їй довелося не довго — вода була густа, як олія. Іко спробувала вдарити долонею по поверхні і зойкнула: «Як камінь!» «Як камінь!» — механічно повторив я і нарешті зрозумів, що все, загадане в батьковому листі, розгадалося само собою, без будь-якої моєї участі. Мене, як завжди, вели за собою обставини і жінки, хіба що цього разу це була не мама, а випадкова японка, яка, тим не менше, мені подобалась дедалі більше. Я скинув одяг і ввійшов у море. Ми лягли на воду і взялися за руки, чудове відчуття невагомості нас виштовхувало наверх. Приблизно такий же ефект на озерах у нашому Солотвині на Закарпатті, але в Мертвому морі щільність солі набагато вища. Я запропонував Іко рушник, але вона одягнулася швидко, навіть не витираючись, наче засоромилася власної поведінки. Усі мої подряпини і мозолі горіли, ніби їх посипали сіллю, себто так воно і було, і я вилив на себе півпляшки мінеральної води, ретельно витерся і тільки потім одягнувся. Іко вперто дивилася в інший бік. «Тобі сподобалося?» — запитав я. «Так, цікаві відчуття. Але більше не хочу!» Я простягнув їй мінеральну воду: «Промий хоча б очі, полегшає».

На Йордан ми вирішили не йти, бракувало часу, тому одразу повернулися до блокпоста, де офіцер доброзичливо загальмував для нас машину, однак та їхала лише до знайомого перехрестя. Ми стояли там із півгодини, не менше, аж доки нас не підібрала велетенська вантажівка, схожа на БілАЗ. Водій не розумів англійською ані слова — ми за допомогою розмовників щось казали йому, як нам здавалося, арабською, а він лише весело кивав головою і співав веселих пісень. Дорога пішла довгим серпантином угору, раптом водій різко зупинив машину і жестами наказав вийти. «Він нас виганяє?» — перелякано запитала Іко. «Не знаю, можливо, він молитиметься», — згадав я випадок із таксистом. Ми вийшли — перед очима постав воістину божественний краєвид. Водій з гордістю розвів руками: «Фото!» Сонце вже заходило, навкруги височіли пагорби, усе зеленіло, обрій майорів далеко-далеко, десь там відблискувало Мертве море, обличчя гладило незнайоме, але не чуже повітря. Це схоже на рай. Іко зробила кілька знімків, а я утримався, хоча й любив фотографувати. Але того вечора мені хотілося зберегти чудесну картинку в пам’яті напряму, цілком, без посередництва технічних засобів. Я неодноразово ловив себе на думці, що в уяві спогади мають трохи інакший вигляд, ніж на плівці або фотокартках. Фотографії й відео трохи змінюють їх, наче відсувають справжнє відчуття в якийсь далекий куточок пам’яті. Тож згадувати за фото — однаково, що з салату з’їсти самі огірки, а потім ділитися враженнями про всю страву, спираючись на опис у кулінарній книзі.

Заключну частину дороги до Мадаби ми провели слухаючи вечірню проповідь. Водій вставив касету в старенький магнітофон, який прилаштував поміж сидіннями, тицьнув на якусь кнопку — і в салон увірвався високий різкий голос мулли. Я був глибоко вражений, мені важко навіть уявити, щоб не тільки водій-далекобійник, будь-яка людина в Україні слухала в дорозі запис релігійної проповіді, якщо, звісно, це не якийсь сектант з Білого братства. Деякі агресивні за інтонацією пасажі мулли нагадували стиль кращих промов Адольфа Гітлера, та водій лише усміхався й іноді щось повторював за своїм духовним лідером, а ми їхали мовчки, щосили намагаючись розібрати хоча б одне знайоме арабське слово, але, окрім «Аллах акбар!» так нічого й не усвідомили...

Ми в’їхали в Амман з боку аеропорту: злітне поле, територія обтягнута сіткою-рабицею і колючим дротом, на які вітер навішав купу целофанових пакетів, — наче концтабір для літаків. З усього вечірнього Аммана, який ми о тій порі побачили тільки крізь скло таксі, я пригадую красиво підсвічений зеленим світлом мінарет мечеті Хусейна. «Це — важлива мечеть!» — сказав таксист. Готель знаходився метрів за чотириста за рогом у провулку, майже в центрі міста.

Я впав на ліжко і з жахом подумав, що лише три доби тому я спокійно лежав у шезлонгу на пляжі, а лише два тижні тому — кохав біляву жінку із зеленими очима в далекій, майже нікому не відомій Україні. А тепер у мене таке відчуття, ніби минув щонайменше рік. Я побачив стільки нового, зробив стільки відкриттів, познайомився з такою кількістю людей, що... ну, як це, чому Бог має бути добрим і справедливим?! Це ж випливає з Біблії, принаймні наскільки я можу судити, християнська мораль... хіба що Старий Заповіт, — це християнство чи ні — треба завтра запитати в Іко, класна японочка: цікаво, вона вдягає щось під кімоно?..

Йорданія. Амман.

Звістка від батька. 8—9.03.

Прокинувся я від шаленої ерекції, з чого зробив висновок, що закохався. Сьогодні — Міжнародний жіночий день, але в арабів такого свята немає. Проте є День матері, який вони дуже шанують. Ставлення до жінок, до материнства тут дуже шанобливе і зовсім не відповідає тим стереотипним уявленням про роль жінки в мусульманському суспільстві, що побутують у нас. Так, вони ходять у паранджі, закривають обличчя хіджрами, у містах і селах, де давні традиції ще міцні, — ховають під одягом усе тіло, але це — лише зовнішні прояви. Мені чомусь видалося, що жінка на Сході значно щасливіша, ніж жінка на Заході. Можливо, з нашого погляду, вони багато в чому обмежені, але вони не відчувають цього з єдиної причини — їхнє життя цілком відповідає уявленням про щастя. Троє дітей вважається нормою, менше — біда для родини. Вони вважають, що діти — то дар Аллаха. (До речі, десь я прочитав, що 70 % населення Йорданії — молоді люди до 21 року.) Нам цього не зрозуміти. Я відправив СМС із поздоровленням матері і про всяк випадок — Наталі.

Прийнявши душ, який виявився платним, я постукав у двері своїх японських друзів. Я волів якнайшвидше ознайомитися з містом, але ні Ейко, ні Тетра, ні, що прикро, Іко не збиралися йти на прогулянку. Отож, купивши в портьє мапу міста, я вирушив сам. Спустившись до мечеті Хусейна, я підняв голову і побачив над нею літак. Він злітав — повільно, лишаючи за собою коротеньку білу смужку на чистому, ледь блакитному небі, — я встиг навіть зробити фото.

По дорозі до цитаделі я зайшов до амфітеатру, того самого, де кілька років тому ісламські фундаменталісти розстріляли з автоматів французьких туристів. На його території розташовано кілька музеїв, я вибрав етнографічний. Чудово! Двері підперті невеличким автентичним кам’яним фрагментом орнаменту з римської колони. «Скільки ж тут артефактів, мабуть, безліч, якщо таким тут підпирають двері? — подумав я. — У нашому музеї такий камінець зайняв би центральне місце в експозиції! Певне, на статуї Геракла чи Афродіти вони вдома вішають речі». У музеї найбільше зацікавили довгі арабські сорочки з вишивкою, візерунки якої дуже нагадували символи на українських вишиванках. Я не спеціаліст у таких речах, однак схожість просто вражала.

Пройшовшись далі вулицею, я натрапив на недороге кафе. Однак з’їв я небагато, швидко відчувши, що ситий. Дивно: маючи зріст метр вісімдесят п’ять і вагу дев’яносто п’ять кілограмів, я завжди їв багато. Тіло продовжувало усіма м’язами жалітись на нечувані навантаження, на які я прирік його в Петрі. Рецепт, як я зрозумів, один — рухатись. Я запитав у офіціанта, як пішки добратися до цитаделі. Виявилося, що шукати центральний вхід зайве — майже навпроти амфітеатру є східці. Усе-таки у вільному пересуванні по світу є очевидні переваги: «На огляд пірамід — півгодини, тут вам — десять хвилин, не губитись, триматися гурту, за прапорці не забігати, збираємося за п’ять хвилин біля автобуса...» — і така інша дурня. Тебе ганяють, як вівцю, ти відчуваєш себе наче полонений, а гід — це твій добрий конвоїр. А я оце спокійно фотографував собі амфітеатр, який було чудово видно з оглядових майданчиків, ніжився на весняному теплому сонечку і неквапно піднімався східцями вгору.

Амман із висоти цитаделі як на долоні. Вражав велетенський йорданський прапор, який майорів над містом на вітрі на височезному шпилі. Нагулявшись фортецею, я присів на залишки стіни із західного боку. Переді мною розляглися, певне, не найсучасніші й не найпрестижніші квартали йорданської столиці: дво- або триповерхові будинки переважно світлих кольорів, щільно збудовані на пагорбах. Ліворуч на стіні, метрів за двадцять, сидів чоловік похилого віку і щось нотував у зошиті. Вітер тріпав його сиве волосся, він то писав, то підпирав голову рукою і довго дивився вниз, на місто, — здавалося, що він пише вірш або заповіт. Я також вирішив трохи перепочити і спокійно підбити перші підсумки майже трьох діб подорожування. Отже, судячи з усього, батько не поспішає на побачення зі мною і не збирається змінювати стилю спілкування. Найпевніше, це й далі будуть якісь незграбні шаради-повідомлення. Наскільки я розуміюся на міжнародному становищі, військові консультанти тепер потрібні в Сирії чи Ізраїлі, хоча листа написано в Дамаску, — але це таке: написати можна що завгодно. Може, він працює в Іраку: там уже рік, як іде війна, хто його знає... Сирія й Ізраїль — вороги: кажуть, на кордоні сирійці перевіряють навіть книжки й записники, — і якщо знаходять хоча б слово на івриті, візу не отримати ніколи. Це вже не кажучи про наявність самої ізраїльської візи в паспорті — можуть і побити. В Ізраїль із Йорданії можна в’їхати без перешкод, а от як потім? Є, кажуть, один хитрий спосіб через міст короля Хусейна потрапити на добу до Ізраїлю — там до паспорта приколюють лише відповідний папірець, тобто документ лишається чистим... Але яка мета моєї подорожі? Що хоче повідомити мені батько? Я написав мамі СМС із цим запитанням ще вчора ввечері, але відповіді так і не дістав. Мама лише питала, чи все добре, а моє питання геть зігнорувала. Найбільше я хвилювався про Бірму: в неї мала бути тічка. У такі дні за нею треба дивитись в обидва, проґавиш — і все, народяться якісь байстрюки від недоношеного колі чи боксера. Ні, це зовсім не ревнощі, — я лише піклуюся про свого пса, я хочу Бірмі добра. Я усміхнувся — точно так завжди каже мама, коли хоче в чомусь мене переконати!

Із вражень про Амман я хочу виокремити три: доброзичливість людей, яких я спочатку сприймав лише як потенційних терористів і релігійних фанатиків із «Аль-Каїди»; музей автомобілів короля Хусейна, в якому зібрані найкрутіші тачки та мотоцикли світу; і кнафа. Кнафа — це просто диво! Взагалі, я не любитель солодкого, але кнафа!.. До Йорданії варто приїхати лише заради неї. Ми з Мехметом насолоджувалися її дивним смаком у відомій старій кондитерській, до якої частенько заходить сам король Абдула з родиною.

Просто так, без охорони — випити кави та поїсти смачної кнафи. І вона того варта, не сумнівайтеся.

З Мехметом я познайомився випадково, біля мечеті Хусейна. Я стояв і дивився, як люди знімають взуття і заходять усередину, стають на коліна і моляться. Діти, підлітки, дорослі, дідусі й бабусі. Я ніяк не міг звикнути до думки, що всі люди навколо мене вірять у Бога. Вірять в Аллаха. Усі до єдиного. Більше того, судячи з їхньої поведінки, віра стояла на першому місці в їхньому житті. Це було незвично і лякало мене. Тож я стояв біля мечеті і спостерігав. Певне, підсвідомо я хотів побачити фальш, гру, тобто я хотів переконатись, що переважна більшість робить це, так би мовити, з громадського примусу. Тобто треба ходити до мечеті — от вони й ходять. Але вся їхня поведінка, їхні очі казали мені геть протилежне.

— Хочеш зайти? — раптом запитав мене хтось.

Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.

— Мехмет, — представився він.

— Остап, — відповів я, — я з України. — Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім’я — Мехмет, Мохамед, Магомет? — тому записую так, як чув.

— Не може бути! — зрадів несподівано араб. — З якого міста? — він раптом перейшов на російську.

— З Києва.

— Я п’ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!

У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

— Так, може, зайдемо?

— Ні, дякую. — Щось мене не пускало того дня до мечеті.

— А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, — дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, — так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері — скляні, з якимось хитким замком, — і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.

— Пограбування? — здивувався Мехмет. — А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!

— А скільки у вас крадуть машин за рік?

— Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в’язницю. Але не в цьому головне покарання — крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран — як така людина може жити поруч із тобою?

«Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» — з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.

У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі біля ресепшену й почав спостерігати. Тут купчилося кілька пошарпаних крісел і стільців, великий диван і старенький телевізор на шафі без дверцят, повної книжок, переважно старих довідників про різні країни, — що їх, очевидно, регулярно забували в готелі подорожувальники. Посеред холу стояла табуретка і плитка з чайником, довкола яких і спілкувався піпл. Досвід цієї барвистої публіки з різних континентів разом із старими довідниками, газетами та журналами перетворював готель на велику безкоштовну похідну бібліотеку мандрів. Я мовчки пив чай і зосереджено розмірковував над тим, що робити далі. Інструкцій-шарад від батька не надійшло, мама обмежилася в СМС коротким побажанням берегтися, а в електронному ящику я знайшов лише нового розлогого листа від доктора Спока. Я прочитав його міркування з приводу Мірчі Еліаде та релігії з цікавістю, та мені було не до інтелектуальних забав.

Готель населяли такі ж бродяги, як і я. Люди різного віку та соціального статусу, різного кольору шкіри, але нас багато чого об’єднувало, наприклад, музика. Я люблю «Кіно», «Лед Зеппелін», «Діп Перпл», Френка Заппу, Боба Марлі і Баха, хоча дехто і вважає, що це неможливо — любити їх одночасно. Але мій приклад спростовує таку думку — я можу після «Разреши мне проводить тебя домой...» Цоя елементарно поставити «З глибин свого серця до Тебе звертаюся, Господи!» Йоганна Себастьяна — і отримати кайф. І хоча це і не зовсім музика мого покоління, як стверджує дехто, я вважаю, що це — музика для всіх поколінь... Моя англійська виявилася не такою вже й паскудною, поки що для побутового спілкування вистачало. Більше того, з кожним днем я робив помітний успіх: слова, що я їх, здавалось, не знав і не міг знати, раптом злітали з язика і наче самі вмощувалися в речення. Побудова та граматика, звісно, лишали бажати кращого, інколи я нагадував узбека, який спустився з гір і намагається говорити у військкоматі російською, але це вже дрібниці. Головне, я майже все розумів, і мене розуміли також. Я навіть доволі швидко навчився рахувати арабською — дався взнаки пробіг по торгових лавках. Мені подобалося, що лінгвістичні перетворення відбувалися без зайвих зусиль, майже самі собою. Тобто мозок зреагував на навколишнє середовище миттєво, чого, до речі, я не міг сказати про шлунок, який за три доби став важким і твердим, наче я проковтнув каменюку. Не допомагало навіть активоване вугілля, яке я жер жменями, по пігулці на кожні десять кілограмів ваги, як і рекомендують лікарі.

Народ із задоволенням спілкувався: хто читав місцеву газету англійською, як той японець у вицвілому зеленому військовому капелюсі; хто розповідав про свою країну та ментальність індусів, як мій сусід по кімнаті — мексиканець Хорхе — він завтра летить у Делі; хто ділився спогадами про Судан, як американець Біл, який живе на дивані в холі готелю вже другий місяць, відпрацьовуючи тим, що двічі на день прибирає кімнати й туалет у кінці коридору. Як правило, подорожувальники — люди самодостатні та ненав’язливі: якщо ти їх не турбуєш, вони тебе не зачіпатимуть — це загальноприйнята етика спілкування. Та того вечора через свою національність я раптово опинився в центрі уваги — усі вели своїх друзів знайомитись зі мною. Кожен із цих людей каже, що я — перший українець, якого вони бачать наживо. Я тиснув руки, плескав цих іноземців по плечах і думав, як це розцінити: як національний тріумф чи як національну ганьбу? Я потроху звикаю до свого становища, мені вже й не прикро, й не радісно, і намагаюся технічно перевести розмову на більш практичні теми. Приміром, у якому готелі краще зупинитись, наприклад, у Дамаску, чи є там нормальні кафе, де задешево можна добре поїсти, як там себе вести. Я прислухаюсь до кожного слова, бо кожне слово може заощадити мої гроші та час. А ще я прагну почути в цій суміші англійської, французької, німецької, іспанської, італійської, японської, арабської хоча б маленький натяк на те, що робити далі. Я випиваю ще одну склянку чаю і розумію, що насправді моє довге сидіння в холі має і іншу причину — я чекаю на Іко, я так багато хотів би їй розповісти про сьогоднішній день, я скучив! Але замість неї в дверях раптом з’ являється Люсі, моя маленька кореянка. Від несподіванки я навіть не встиг підвестися, але Люсі, наче стріла, пролетіла повз мене і повисла на шиї японця, який весь цей час мовчки всміхався, гортаючи місцеву «Таймс». Нічого дивного в його поведінці немає: японці або весь час розмовляють, або весь час усміхаються, а в перервах між цим їдять. Трохи пообіймавшись, Люсі нарешті привіталася зі мною, всілася японцю на коліна, і вони почали цілуватись і весело теревенити. Мені чомусь стало ніяково прикро, я почувався зайвим, тому підвівся й запитав у портьє, чи точно для мене ніхто нічого не залишав. Портьє заперечно похитав головою, і я, геть роздратований, голосно сказав: «Твою мать!!!»

— Ви розмовляєте російською? — відірвавшись від Люсі, майже без акценту здивовано запитав японець.

— Так. А що в цьому дивного, я ж з України! А от ти звідки знаєш російську?

— Я не здогадався, пробач! Я два роки працював у Чечні, жив у загоні польового командира Шаміля Басаєва, там і вивчив. Я фрілансер, тобто вільний репортер, готую матеріали з гарячих точок для товстих кольорових журналів і, якщо вдасться, для ТБ — там значно більше платять. Мене звати Цунуоке, але в мене є й мусульманське ім’я — Шаміль. Я прийняв іслам.

Просто бомба. Яких тільки дивних людей не надсилала мені доля в подорожі! З Люсі вони познайомилися в Азербайджані десь півроку тому і домовилися зустрітися в Аммані. Він чекав її тут уже три доби. Тепер вони зібралися до Іраку: Шаміль — робити свою справу, Люсі — за компанію.

— Але ж там війна! Як ви отримаєте візу?

— Це не проблема, — розважливо пояснив Шаміль, — я знаю, де перетнути кордон і як отримати тимчасову перепустку. З журналістським посвідченням, японським громадянством, американськими доларами і Аллахом у серці це не важко. А з приводу Люсі, — він кивнув на дівчину, — як-небудь домовимося. Війна — мій заробіток.

Я ще раз дивуюся тому, скільки людей вештається по світу в пошуках пригод, і ще раз упевнююся, що та земля, та країна, де я народився і живу, для них — терра інкогніта.

Нарешті з’являються Іко, Ейко і Тетра. У нього волосся на голові, як завжди, стирчить під кутом дев’яносто градусів — він чимось схожий на їжака. «Дамаск, завтра — в Дамаск! — кажуть вони. — Якщо хочеш, їдьмо з нами, це вийде дешевше — всього по 6 ді з кожного на таксі, а так нам вийде по 8 ді!» Я швидко рахую: 6 динарів — це приблизно 9 дол., тобто 45 грн. До Дамаска, якщо не помиляюся, близько 200 км. Прийнятно цілком. Плюс віза на кордоні — 20 баксів. Але чому Дамаск? Я не знаю. Інших варіантів просто немає. Ірак — не для мене, дякую, хай там батько думає що завгодно, але туди я не поїду, а чекати тут — безглуздо. Батько писав, щоб я прислухався до інтуїції, а інтуїція підказує, що я не погоджуюся з тим, що можу бачити Іко сьогодні останній день. Поки що експеримент із Мадабою цілком себе виправдав. Зрештою, в листі батько не випадково ж написав «Дамаск»?! Та й хіба жінка — це не шарада, не загадка? Тим більше, симпатична японська жінка?

Ми повечеряли рисом і куркою-гриль у досить пристойному, але недорогому кафе «Єрусалим» у центрі Аммана. Розгризаючи курячі кістки, я чомусь згадав листівку, яку подарував мені на пам’ять Мехмет: хлопчина років 14-ти з «калашем» у руках на тлі прапора Палестини, неіснуючої країни, а знизу надпис «Єрусалим — наша столиця». «У мене там батьки досі живуть, — із сумом сказав Мехмет, — колись ми всі жили в Єрусалимі». У кожного — свій біль. З такою листівкою, думаю, мене б точно не пустили в Ізраїль. Там, боюся, з цього приводу зовсім інша думка. Дивний світ.

Сирія. Дамаск.

П’ять днів кохання. 9—15.03.

На прощання Цунуоке-Шаміль подарував мені — за те, що я опікував Люсі у Петрі, — свій поношений військовий капелюх. Усередині карбідом, як зазвичай робиться в армії, щоб не плутатись, де чиє, написано: «Басаєв». Ого! «Куди ти зараз?» — «Дамаск». — «Чудове місто. Залиш емейл-адресу», — попрощався японець.

Поки чекали таксі, я заглянув у пошту. На ящику висів лист від якогось ZZZ. Файл в атачменті відкривався довго, а коли відкрився, я побачив світлину: чоловік років п’ятдесяти у військовій формі на тлі високих гір, у вицвілому зеленому капелюсі, дуже схожому на той, що тільки-но подарував мені Цунуоке-Шаміль. І жодних коментарів. «Осі, Осі! — Іко енергійно махала рукою на вході, — таксі чекає! Хутко!» — і я, лишивши хлопчині-адміністратору на столі динар, не чекаючи здачі, вибіг на вулицю.

Дорога запам’ яталася однією пригодою — в машини лопнуло праве заднє колесо. Ми їхали досить швидко, тому ще пощастило, що лопнуло не переднє. Водій зупинився на узбіччі, відкрив багажник і мрійливо подивився всередину. «Проблеми?» — запитав я, підозрюючи, що там немає запаски. «Таке в мене вперше!» — розгублено відповів таксист. Наша невеличка аварія трапилася якраз під рекламним біг-бордом автомобільної фірми «Хьондей», і прикол полягав у тому, що таксі було також марки «Хьондей». Я сказав про це японцям, вони зареготали. Я поміняв колеса за п’ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти — автомеханік?» — запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»

Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло — надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО.[1] Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси — їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює собою на мапі світу континенти і країни під звуки американського гімну на екрані зявляється надпис: «Бакси. Америка, яка завжди з тобою!»

На сирійському кордоні — жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші — таки 36 дол. з кожного — велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, — старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі — спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті,

в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика — жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім’я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з’їхав, і я півдоби жив сам. А потім — з Іко.

Про світлину, яку прислали на електронну пошту, нічого особливого додати я не можу. Дуже неякісний знімок: високий темноволосий чоловік, чорна із сивиною вже борода — якби не широкуватий ніс, то переді мною був би типовий чеченський бойовик. А от капелюх — справді, копія подарованого Цунуоке-Шамілем. Чи той самий? Невже мій батько воював у Чечні? Але ж на чиєму боці? Це питання спочатку вразило абсурдністю. Ще три дні тому воно просто не могло виникнути апріорі! Але тепер... Чи не міг цей японський чеченець (як варіант — чеченський японець) знати мого батька і чи не зробив я помилку, вирушивши до Дамаска, а не Багдада? Питань значно побільшало, а от відповідей — аж ніяк.

Я провів у Дамаску п’ять чудових днів. Шлунок нарешті запрацював, моя англійська підрівнялась, за спиною, окрім наплічника, я мав коротенький, але все ж таки досвід Єгипту і Йорданії, що також додавало впевненості. Головне, мені сподобалося подорожувати — чим більше я заглиблювався в подорож, тим краще почувався. Мене поглинув новий світ, переповнивши яскравими емоціями і враженнями, запахами пригод і свободи. Наче десь там, нагорі, відкрили шлюзи і чиста гірська вода бурхливим потоком понеслася вниз, змиваючи зі свідомості і підсвідомості все, що трималося там так-сяк, було пустим і неважливим. Тисячі і тисячі тонн сміття, що сиділо в моїй голові, дрібниці, які здавалися вкрай важливими, заважали почуватися собою, жити собою, проблеми, які, здавалося, не вирішувалися ніколи, — усе, усе змилося лише за кілька днів. Натомість справді важливі речі, монументи мого «я», залишилися гордо стояти посеред чистого вже потоку, сяючи на сонці зовсім іншими гранями й смислами. І одного вечора я раптом так ясно і так безповоротно зрозумів, що обов’язково зустрінуся з батьком, що інакше і бути не може, більше того, і не повинно бути... Та я вирішив покласти цю ношу — цей якщо не обов’язок, то право — у хиткий човен обставин, який сам же батько і відпустив нестися своїм листом по бурхливому потоку випадковостей, людей, країн і загадок.

Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат — не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої. Я навіть звик до щоденних п’ятиразових гучних проповідей. Мечеть стояла поруч із готелем, і на сході сонця, приблизно о пів на шосту, муедзин будив мене пронизливим азаном — закликом до молитви, а місцевий мулла молився тихим ласкавим голосом, що хоч якось примиряло з потребою прокидатися на сході сонця.

М’яко кажучи, я не дуже цікавлюся історією. Музеї зі шкільних років швидко доводили мене до сонного стану, але — чи то я подорослішав, чи то так привабила східна культура — у подорожі я приділяв екскурсіям чимало часу. Неймовірна Петра, мозаїка Мадаби, культова гора Нево, Мертве море, біблійні міфи і легенди, нарешті, Амман, сучасний і стародавній, тепер — неповторний древній Дамаск. Але головне — люди. З першої ж секунди подорожі я був насторожі, весь час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо телевізійні репортажі, що я бачив, могли навести лише на одну думку: на Близькому і Середньому Сході всі люди — ісламські фундаменталісти. Без сумніву, вони існували — і Афганістан, і Палестина, і Ірак, — і теракти — пряме цьому підтвердження. Я згадав кадри, які так часто показували після вересневого теракту в Нью-Йорку: стара палестинська бабця зводить руки догори, прославляючи Аллаха за те, що він наслав таке покарання на ненависних америкосів. А чи справді 11 вересня 2001 року і саме з приводу терактів вони відзняті? Відповіді в мене не було, але я відчував, що не все тут так просто. Принаймні всі мої попередні поверхові, але міцні знання про близькосхідний регіон суперечили тому, що я спостерігав тепер на власні очі.

Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії — портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?

Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі — які, взагалі, скрізь однакові — відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов’язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов’язково має пакунок білосніжних серветок — араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати — радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла — блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку — коли роз’їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди так-сяк дорогу переходять — от і гаразд. Дорогу, до речі, переходять де кому заманеться. І водії на це спокійно реагують, наче розуміють, що треба людині на інший бік, нічого не поробиш. «Іди, я почекаю», — така собі життєва філософія — нікуди особливо не поспішати і не заважати жити іншим, — яка проявляється на Сході не лише на дорогах...

Літери. Хіба це можна вважати літерами?! Незрозумілі закарлючки — наче відбитки пальців або ірраціональне продовження їхнього незрозумілого, візерункового, як східний килим, зеленого дядечка на ім’я Аллах. Саме арабське письмо стало для мене символом відмінності наших світів. Перші дні я марно намагався розрізнити та ідентифікувати хоча б одну літеру, щосили вдивляючись у таблички з назвами вулиць. Я перепитував і з’ясовував, чи це та сама вулиця, яка мені потрібна — на слух я сприймав без проблем. Абетка, літери створені для того, щоб підкреслити, закріпити різницю між народами — такого висновку я дійшов. Різні літери — різні народи. Процес візуальної ідентифікації дуже цікавий. Спочатку починаєш відрізняти арабські літери, потім — японців. Перші дні всі японці здавалися на одне обличчя, я навіть плутав, де Іко, де Ейко, а тепер я майже закохався в першу, вважав її просто красунею, а Ейко видавалася, м’яко кажучи, не дуже симпатичною. Я відрізняв їх спочатку лише по ногах — у них дуже різні ноги. Тепер же сплутати їх я не міг навіть уночі.

Дуже вразили цифри. Можна сказати, в саме серце. Я вважаю їх найдосконалішими символами та інструментами, які можуть дати точну характеристику будь-якій речі, будь-якому явищу. З ними все зрозуміло, цифри не припускають нюансів, ними можна висловити що завгодно куди точніше, ніж літерами. Без цифр наш світ зовсім пропав би, тож тепер він наче намагається прорахувати себе «від і до» та затиснутись, рятуючись, в одну глобальну цифру. Таке враження, що він намагається оцифруватися до абсолюту, до Зеро, і знайти таким чином водночас і порятунок, і кінцеве значення. Світ наче хоче повернутися туди, звідки вийшов — у Цифру... Я знав, як і більшість громадян моєї країни, лише дві цифрові системи: римську й арабську. Ми користуємося, як я був упевнений з першого класу загальноосвітньої школи, арабською, бо вона набагато зручніша. І як же я здивувався, коли побачив, що наші начебто арабські цифри і цифри, якими насправді користуються араби, — це зовсім різні системи! Я легко їх запам’ятав, але не в тому річ — шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.

Для мене Дамаск назавжди залишиться великою таємницею, це місто, сповнене міфів і легенд. І якщо я й хочу куди-небудь повернутися, то лише в Дамаск, у мечеть Омейядів.

Ми пішли туди з Іко вже після того, як приїхав її хлопець, і провели там першу нашу ніч.

На вході гроші беруть лише з іноземців, точніше, з немусульман. Це для мусульман — храм, для інших — просто подивитися, то чому б не брати гроші? Іко видали чорну накидку на голову, і ми ввійшли всередину. І начебто потрапили в інший світ — чистий, тихий і світлий. Посеред великого двору — могила Хусейна, племінника Магомета, святе місце для мусульман-шиїтів. Навколо бігають і гучно сміються діти, батьки сидять десь поруч. Ми знімаємо взуття і входимо всередину: мечеть справді дуже велика. Ми просуваємося трохи далі — і тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття — наче ти не на Землі.

(Так мені гарно дихалося і думалося лише в Золотому Храмі сикхів в Амрітсарі. Це вже зовсім інша історія, та я не зміг утриматися від порівняння.)

Посеред мечеті — усипальниця Іоанна Хрестителя, підсвічена зеленим світлом. Виявляється, мусульмани також вважають його святим пророком, тільки називають інакше. Як, до речі, Мойсея і Христа, вони для них Муса та Іса. Такі новини від Іко погано кореспондувалися з моїми уявленнями і про іслам, і про історію релігій: мене цього не навчали в політеху. Закинувши голову догори, я роздивляюся неперевершений орнамент стелі і повільно ступаю по м’яких килимах. На мене ніхто не звертає уваги: люди прийшли в гості до Господа, тому цілком зосереджені на власних відчуттях та думках. Хтось сидить із заплющеними очима, хтось читає Коран і молиться, дехто навіть спить, і сон того чоловіка глибокий і спокійний. Можливо, це єдине місце в світі, де він може спати так спокійно, з абсолютною впевненістю, що ніхто його сон не потривожить... Я заздрю йому, бо в мене такого місця в житті немає. Я заздрю всім мусульманам, які мають змогу приходити сюди і поринати в благодать, точніше, я також хотів би мати таке місце для себе — тихе, спокійне, благодатне, — куди б я міг інколи приходити. Але я його не маю. Чому?

Бальзам на серце — саме таке відчуття переповнювало всю мою сутність. Збентежений побаченим, ні, не побаченим — відчутим, я виходжу з мечеті Омейядів. Розмовляти не хочеться, Іко також мовчить, але, я так розумію, її більше вразила архітектура і велич споруди, ніж атмосфера. Ми виходимо до пам’ятника Салах-ад-Діну і його воїнам, я вдивляюся в їхні обличчя, і — чи мені здається, чи так воно і є — обличчя напрочуд слов’янські, як, зрештою, і зброя, і шоломи. Я ділюся враженнями з Іко, але вона нічого не відповідає, лише сміється і швидко цілує в щоку — публічні прояви почуттів тут не вітаються — мовляв, не мели дурниць. Ну, звісно, вона вивчає історію релігій у Токіо, а я — я зовсім про це нічого не знаю, я лише спостерігаю, але, здається, я можу відчувати і бачити трохи більше. Поруч із мечеттю Омейядів і пам’ятником Салах-ад-Діну — його ж невеличкий мавзолей. Стіни прикрашені прекрасною різьбою — цитати з Корану, під рифленим куполом — дві гробниці, Салах-ад-Діна та його найближчого соратника. Цікаво і незвично. На виході на нас налітають продавці шкарпеток, агресивно тикаючи нам їх мало не під ніс. Я відповідаю «ні» спочатку ввічливо, потім жорстко і, нарешті, грубо. Так вони краще розуміють. Такого типу люди однакові всюди.

У Дамаску досить легко орієнтуватися — просто в центрі височить величезний хмарочос із рекламним надписом «Кенвуд». Куди б ти не пішов, його завжди видно, а в товстому англійському довіднику Іко «Лонлі Пленет», який поза порівняннями з моїм російським варіантом «Ле Пті Фюте», є детальна мапа міста. Тож можна гуляти скільки вистачить сил, орієнтуючись за «Кенвудом» та легендарною горою Хермон, чия засніжена вершина наче стереже Дамаск.

(Знову ж таки, не можу втриматися і не дописати враження про міста і гори з інших подорожей. У кожного великого міста є своя Гора. Придивіться до визначних древніх міст світу і прислухайтеся до їхніх легенд — і ви обов’язково почуєте голос таємничої Гори, Священної Гори... )

Ми йдемо далі, забрідаємо в палац-музей паші Азіма: медресе, відпочивальні, кімната дружин, турецькі бані, майстерні і навіть ляльковий театр, у дворику вже квітнуть абрикоси і співають канарки в маленьких клітках. Я тримаю Іко за руку, я безмежно щасливий, ніщо не може потурбувати мого спокою. Усі негаразди — там, далеко, за тисячу кілометрів, вони повільно згасають у неясних спогадах...

У перший день, коли я ще бродив по Дамаску сам, я познайомився з Мударом Сабехом. Я йшов по Прямій вулиці (via Pecta, Іко потім сказала, що про неї згадується в Біблії), а назустріч прямували троє, здається, канадських військових. Я не втримався і голосно сказав російською: «Які класні чоботи!» Я трохи поведений на чоботах, дуже люблю їх носити, вони зручні і міцні, а ті, що я побачив на канадцях, були моєю мрією. «Де класні чоботи?!» — несподівано почув я за спиною російською зі специфічним акцентом. Світловолосий невисокий хлопець зі світлими очима, якого я, обернувшись, побачив, виявився таки сирійцем — російську він вивчив в Україні. Кілька років тому Мудар, як з’ясувалося, навчався на фармацевта в Запоріжжі. У Сирії, розказував потім Мудар, навіть є елітний клуб колишніх випускників радянських вузів. Він не місцевий, живе у Джеблі, на узбережжі Середземного моря, а до Дамаска приїхав у справах. Я також розповів, хто й звідки, і він повів мене за собою, відчиняючи двері, які переді мною навряд чи відчинилися б. Церква Святої Марії та будинок Антіохійського патріархату. Мудар швидко говорить про щось із греко-православним священиком, однак арабом, який довго з цікавістю мене роздивляється, але нічого не питає. Церква зачинена, та ключниця нас пускає зрештою всередину. Каплиця Святого Ананія — та ж таки Іко потім уточнювала, що цей святий зцілив очі майбутнього апостола Павла. Вірменський храм. Ми йдемо далі вузькими вуличками крізь Християнський та Єврейський квартали, де житлові будинки, магазини, кафе, музеї спокійно співіснують, утворюючи неповторну ауру, нарешті, виходимо до Південних воріт. Чим вони славляться, я знаю й сам — учора прочитав у довіднику. Той самий апостол Павло через проповідь християнства змушений був тікати з Дамаска: розгнівані євреї хотіли його вбити. Павла врятували, спустивши вночі з фортечної стіни у великому кошику саме тут. Від євреїв і християн сьогодні в Дамаску лишилися хіба що назви кварталів. Євреїв, як кажуть, лишилося не більше тридцяти, усі похилого віку, а от християн значно більше — переважно вірменів та коптів. Саме вони торгують щоп’ятниці, у святий для мусульман день, єдиний офіційний вихідний. У християнських магазинах можна придбати спиртні напої, але мене вони не цікавлять — повідомляю просто як факт.

Ми з Мударом хотіли крізь ворота вийти з міста, але вони теж виявилися зачиненими. (Згадав: Баб-Кісан — ось як вони називаються, «баб» — ворота. До речі, цікаве арабське слово «сук» значить «базар». Отже, продавці, базарники арабською — «суки»?) Ми грюкали хвилин десять, потім втомилися, але чоловік, який ішов мимо, сказав: «Стукайте!» Ага, «стукайте — і ви достукаєтесь», — тож ми таки достукалися! Ворота відчинили і без зайвих пояснень чи виправдань нас упустили всередину. Ми побачили там і кошик із віком ім. Св. Апостола Павла в натуральний розмір, і картини на стінах із вищезгаданим сюжетом, а потім вийшли за міський мур, проте потрапили не на околицю, як передбачали, а знову в місто, на досить людну вулицю. Ми вже відчутно втомилися, і нам начебто час розлучатися, але я хочу ще трохи поговорити з Мударом російською.

(Жадоба припасти до мови, як до джерельця з чистою водою, мови, якою ти зазвичай розмовляєш (не скажу — до рідної мови, тому що не можу сказати, яка мова мені справді рідна — українська чи російська, — і політики це не стосується), виникає у чужому середовищі інколи дуже гостро. Але не скажу, що часто. Потім звикаєш — і мовчиш. Удома, в Києві, я зазвичай розмовляю російською, хоча мої батьки — українці, але так склалося через СРСР, що багато українців говорить російською. До подорожі це мене не хвилювало, я просто не звертав на лемент довкола мовного питання — наче кругом немає інших проблем — уваги, але тут усе стає інакшим. Саме тому я вирішив вести свій щоденник українською — всупереч усьому.)

Зорієнтувавшись за мапою, знаходимо кафе. Мудар замовляє кебаб із козлятини, яку смажать у грубі на решітках, із помідорами, зеленими стручками перцю і крупною цибулею. Запах просто живе в повітрі, усе повітря стає цим запахом — я не їв червоного м’яса давно і ковтаю слину. Поки чекаємо, я уточнюю в Мудара і записую в нотатник назви місцевих страв. Урешті він залишає номер домашнього телефону в Джеблі, і я обіцяю, якщо заїду в Латакію, обов’язково подзвонити. Мудар гнівно відмовляється брати гроші за обід, сам платить і прощається. Приємне знайомство. Я упевнений, що більше ніколи його не побачу.

Тепер я можу розказати про те, що сталося між нами з Іко. Певне, якби не став інженером, я міг би вивчитися на психолога. Між Іко, Ейко та Тетрою насправді відбувалася сварка. Вони — одна студентська компанія і товаришують досить давно, я так зрозумів. Ейко і Тетра — подружня пара, та цей факт вони не афішують. У Ейко є старший брат Хідетосі, який зустрічається з Іко. Уже довго, років зо два, — майже наречений. Напередодні подорожі вони посварилися, але і Ейко, і Тетра стали за Хідетосі. Тетра та Ейко вмовляли Іко помиритись із Хідетосі — на нього вони й чекали в Дамаску, — але Іко не погоджувалася. Така собі японська сага про кохання. Ну, а тут я... Коли нарешті приїхав Хідетосі, Іко просто забрала речі з кімнати і прийшла до мене. Ось так. Я не заперечував, навпаки.

Якщо порівнювати з інститутськими плейбоями, то в мене було небагато дівчат. Я навіть можу сказати точно скільки — п’ятнадцять. Тобто, умовно кажучи, по дві дівчини на рік життя. До інституту я взагалі зберігав неприродну цнотливість, тож переважна кількість зв’язків прийшлася на навчання в політеху. Така от арифметика. Остання моя студентська коханка — Наргіза, єдина дівчина іншої національності, яку я пізнав близько: батько — таджик, мати — українка, дуже красива. Вона вразила своїм запахом. Спочатку я думав, що в неї такі парфуми або масла, але потім пересвідчився, що так дивно пахне її шкіра. Тобто мій інтернаціональний сексуальний досвід дорівнював майже нулю. Коли Іко переїхала в мій номер, ця проблема постала вповні. У голові роїлися різні сумніви і питання, навіть фізіологічного порядку — а чи там у неї все так? Пам’ятаю, один мій товариш розказував, що чи то в казашок, чи то в татарок там не вертикально, а горизонтально, щоправда, він до цього акту укурився, — він служив у армії в Чуйській долині... Я нервувався, наче першого разу, але врешті моє бажання перемогло мої ж таки сумніви. Усе вийшло напрочуд легко, фізіологічна частина також пройшла без зайвих складнощів, усе в Іко там правильно, як у всіх нормальних жінок, і ці три доби я пам’ятатиму довго і розказуватиму про них онукам, якщо такі будуть і якщо доживу. Ми робили це часто, особливо яскраві спогади залишив ранок. Нас будив різкий голос муедзина, сходило сонце, починався ранковий намаз, і ми з Іко істерично грішили вдвох, а потім знову засинали, аж поки нас не будив будильник. Мулла проголошував любов до Аллаха, а ми з Іко кохались — нехай пробачать нам мусульмани, — але ж це їхня релігія, а не наша, до того ж і Христос, і Аллах учать нас любити одне одного — от ми і любили. Любили як могли. Інакше висловити свою любов до будь-якого Бога ми не вміли — тільки так.

Ми вешталися по музеях і містом, узявшись за руки. Побравшись за руки тут ходили лише чоловіки, особливо багато — молоденьких солдатів. Я дивувався: невже в Сирії відверто підтримують гомосексуалізм? Та нам пояснили, що це, як і поцілунки поміж чоловіками, лише щирий вияв дружніх почуттів. Не знаю, нам солдатики більше нагадували коханців, можливо, тому, що ми самі були коханцями, і навіть древні статуї в Національному музеї нагадували нам коханців — ми так з них сміялися... У садах музею серед древніх скульптур, гробів та надгробків можна гуляти нескінченно, та нам потрібно поспішати, поруч — стільки цікавого! Наприклад, музей дамаської холодної зброї, дамаська сталь — це ж легенда! Військовий музей, у дворику якого стоять зразки бойової техніки і... кабіна орбітального космічного корабля «Союз». Оригінал чи копія, що вона тут робить і як сюди потрапила — невідомо, але вона там є. Певне, як згадка про колись дружні стосунки між СРСР та Сирією, хоча сирійці в космос не літали, це точно. Тут ми засперечалися з Іко на тему, чи літав узагалі хтось із мусульман у космос? Я казав, що начебто хтось літав, а Іко стверджувала, що коли і літав, то лише переступивши Коран. Ми так і не з’ясували істини. Та вона нас і не дуже цікавила, якщо чесно. Дивлячись на «Союз», я з гордістю повідомив, що він — частина історії і моєї країни. «Якої саме? — в’їдливо перепитала Іко. — СРСР? України ж тоді не існувало!» — «Існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка. А Україна — її правонаступниця, якщо розглядати суто з юридичної точки зору, наші заводи... » — «Суто з юридичної точки зору УРСР таки інша держава, чи не так?» — «Так. І гімн, і прапор...» — «Так ти визначся спочатку, з якої ти все-таки країни: СРСР, Української Соціалістичної Республіки чи з незалежної України. Точніше, визначся, що для тебе Батьківщина? Яка для тебе рідна мова: російська чи українська?» Мені нема чого на те сказати — ми йдемо далі, і я відчуваю себе якимось міждержавним байстрюком: без рідної мови, без власної історії, а головне, без відповідей.

З Іко ми їздили до Пальміри, в Саїднайя і Маалюлу. Про Пальміру розказувати особливо нема чого: звичайне древнє місто в пустелі. Хіба що храм Ваала (тобто майже диявола, а насправді — лише бога язичників) вразив величезною кількістю японських туристів-пенсіонерів, жертв ліберального капіталізму, вільного ринку, ветеранів «Мазди», «Міцубісі», «Хонди», «Соні» й інших промислових монстрів. Вони наче не помічали Іко: джапанісів по світу вештається стільки, що інколи в якому-небудь кафе в Бомбеї ти не можеш зрозуміти, де перебуваєш — в Індії чи в Японії, — бо довкола самі японці. Саме тому туристи з Країни сонця, що сходить, сприймали наявність ще однієї співвітчизниці де-небудь серед пустелі байдужно. Ці рядки я пишу з великою симпатією до японців. Народ, який живе на такому крихітному шматочку землі, але зміг завоювати інтелектом і працею весь світ, заслуговує на велику повагу.

А от Саїднайя і Маалюла варті детальнішої розповіді.

Саїднайя в перекладі з давньосирійської — «Богоматір». У цьому селищі біля жіночого монастиря, найбагатшого, до речі, в Сирії, живуть араби-християни. 30 км від Дамаска, ходить рейсовий автобус. У монастирі зберігається ікона Пресвятої Діви, яку, за легендою, написав святий Лука. Догори можна піднятися ліфтом — справді, не бідний монастир. Над входом у каплицю, де зберігається ікона, надпис: «Зніміть взуття своє, ви ступаєте на святу землю». Святиня християнська, звичаї — східні. «Нічого дивного, — каже Іко, — християнство — релігія, яка прийшла на Захід зі Сходу. Часто навіть кажуть “юдо-християнська релігія”». Я не сперечаюся — немає сенсу. Знімаємо взуття і ступаємо по прохолодній кам’яній підлозі. У каплиці напівтемно, горять свічки, багато арабів, зокрема й жінок, у більшості закриті обличчя, але вони хрестяться, стоячи на колінах перед іконою, — ще один доказ для Іко. Я також чомусь хрещуся, можливо, про всяк випадок, на вигляд я тут чи не єдиний фактурний християнин — християнин звідти, з Заходу. «З завойованого Сходом Заходу», — ще раз шпиняє мене голкою своєї вищої токійської освіти Іко. Щоб побачити Пресвяту Діву, треба стати на коліна і зазирнути у щілину між занавісками. Я майже нічого не бачу, крім срібної оправи, ікона темна, дуже маленька, менша за кишенькову книжку, і я ніяк не можу розгледіти Пресвяту Діву. Не дивно: Лука давно жив, дуже давно... За мною вже виникла черга, я встаю і ступаю вбік. На стінах висить багато ікон прекрасної роботи грецьких майстрів без оправ, які я по черзі уважно оглядаю. Іко тим часом опускає кілька сирійських лір у пластиковий бокс для пожертв.

До Маалюлі ще 30 км на північ, регулярний транспорт не ходить, та такі дрібниці вже давно для нас не проблема.

Стопимо мікроавтобус. Водій — араб-християнин, на панелі — іконка із зображенням Ісуса, на дзеркальці заднього виду — ланцюжок із хрестиком. «У Маалюлі досі розмовляють давньоарамейською мовою. Це мова Христа!» — каже водій. «О-о!» — дивуюся я і значуще киваю головою, хоча мені, на відміну від Іко, однаково.

(Давньоарамейською мовою актори говорили у фільмі Мела Гібсона «Страсті Христові», який я подивився вже потім — в Україні. Гарний фільм.)

Перед в’їздом у селище стоїть великий глиняний глек, метрів два заввишки. Водій підвозить нас просто під стіни монастиря Мар Текла, хоча йому й не по дорозі. Ми дякуємо — звісно, ніяких грошей. «Свята Текла — учениця святого апостола Павла, — продовжує розумувати Іко, — тут покоїться її тіло. Коли Текла рятувалася від переслідувачів, то наштовхнулася на стіну, помолилася — і в скелі з’явилася ущелина. Ми, певне, її побачимо». Але спочатку ходімо до джерела, вода якого вважається чудодійною. Тут дуже тихо, попри те, що багато людей. Вода така холодна, аж зводить зуби, дуже прозора, так би мовити, вода в своєму найкращому природному прояві. Кухоль прив’язаний міцним металевим ланцюгом. Надпис над джерелом усе пояснює: «Руки не мити, кухоль із собою не забирати!» Ні тобі «шановні», ні тобі «будь ласка», ні тобі «дякуємо» — досить різке таке звернення, непривітне. Іко звертає увагу, що надпис лише російською мовою. Ні англійською, ні французькою, ні арабською — лише російською. «Я з України, — кажу я Іко, — це різні країни!» «Цілком можливо!» — усміхається вона, дратуючи. Але по-справжньому соромно стає в ущелині. Вона невелика, метрів сімдесят у довжину і метрів десять завширшки — Теклі, мабуть, вистачило цих розмірів, щоб утекти. Стіни геть-чисто розписані і розмальовані, фарба чомусь тільки червона: Леся+Мурат=любовь!, Саратов, Семья Макарових, Тула, Россия, 2002 год! Ванек и Ленок, Самара, 1995 г. Тьху, прости господи, яка дикість! І знов-таки — жодного надпису французькою, арабською чи англійською. Зрозуміло тепер, чому звернення до відвідувачів біля джерела лише російською, ясно, хто там мив руки й крав кухлі. На виході я зітхаю з полегшенням — жодного свідоцтва варварства українців. «Не тішся, — каже Іко, — ти, певне, як завжди, перший українець, який тут побував. Приїдеш років через десять — побачиш надписи і «Київ», і «Донецьк»! Ти хитрий. Усе привабливе зі спільної історії визнаєш своїм, а все погане — лишаєш іншим. Це несправедливо». Я ще раз глибоко зітхаю. Прикро. Мені важко пояснити Іко всі ці деталі відносин. У її свідомості ми й досі — одна країна. Вона добре розуміє мої емоції, але її розуміння радше територіальне, пропущене крізь досвід Курильських островів. Отут вона зі мною абсолютно згодна! По дорозі до греко-католицького монастиря Сергія і Вакха, яка здіймається вгору, я сідаю на асфальт. Яке чудове свіже повітря, як мені тут легко дихається! Іко фотографує, із мегафонів лунає молитва. Усього-на-всього дві години пополудні. Молитва християнська, але арабською і вголос — точно, як мулли з мінаретів. Яке яскраве, яке весняне сонце. Нечуване, непередаване, разюче відчуття буття!

Через три години ми повертаємося в Дамаск. Скеля Хермон видається майже рідною. Входимо в старе місто з північно-східного боку, блукаємо вузькими вуличками, торгуємося за сувеніри, я дарую Іко срібний ланцюжок за 10 дол. Увечері ми йдемо на площу Мереджі подивитись на пам’ятну колону, збудовану на честь проведення телеграфу між Дамаском і Мединою. «Наша Дріна, наша Мекка і наша Медина!» — як хвалькувато кричали в неперевершеному за настроєм фільмі Кустуриці «Життя як диво» боснійські мусульмани... Ходять чутки, що на площі працюють повії. «Хочеш кохання втрьох?» — грайливо запитує Іко. Я не розумію, вона жартує чи ні, і знизую плечима: «Як скажеш, люба!» Хто їх розбере, тих японок. Іко замислюється. Коли жінки думають, це завжди добре видно на їхньому обличчі. Як правило, це процес нетривалий, незалежно від національностей. Повій ми не побачили, тож зайшли по черзі в Інтернет-кафе, де я глянув у свою скриньку, але знов нічого, крім листа від доктора Спока, не знайшов; у кондитерську, де ми об’їлися кнафи та інших солодощів — де ж їх іще їсти, як не на Сході; а потім у магазин електроніки. Хто сказав, що Сирія — відстала країна? Судячи з асортименту, відстала країна саме Україна. Останні моделі — будь ласка, про них я читав хіба що в Інтернеті та в «Т-3», і то — не про всі. Для Іко, звісно, це нудна розвага — роздивлятися японську електроніку в арабському магазині, — у неї такий леп-топ, що в мене, як побачив, щелепа одвисла. Я ледь утримався, щоб не розібрати — я завжди розбираю, а потім збираю незнайомі електронні прилади, які бачу вперше. Бідолашна студентка, вах-вах-вах! А що я хотів — у них це коштує копійки, тобто єни!.. Біля того ж таки Інтернет-кафе фонтанчик із питною водою. На фонтанчику надпис: «Завжди пам’ятай про Бога». До готелю заходимо мовчки, взявшись за руки — у холі з нещасним видом чекає Хідетосі, який прилетів учора вдень. Довге волосся спадає на очі, високий, худий, модний, він підпирає стіну і мовчки дивиться, як ми піднімаємося на другий поверх. Мені нема чого йому сказати. «Тримайся, хлопче!» хіба що. Я ще не знаю, що незабаром триматися доведеться й мені.

На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім — у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре — от і все. Я чекав на повідомлення від батька — воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак...” — це в кого?» — «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». — «Ти полетиш із ними?» — «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби...» — наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», — виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся — ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.

Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.

Важко передати мій стан — серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» — від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда — вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався — дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев’я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.

На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.

Сирія. Хама і Хомс.

Норії та аргентинське танго. 15—16.03.

Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом — він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно — не відчув за свою невдячність докорів сумління — і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку — недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав себе, як художній фільм, розбирав це кіно на персонажів та сюжети. І логіка, хоча й трохи спотворена батьковою майже дитячою грою (може, таким чином він компенсує те, що не грався зі мною в дитинстві?), тут є. Слава богу, це не серіал, тобто жінкам це не дуже цікаво читати, хоча я сумніваюся, що хочу, щоб мої нотатки взагалі хтось читав. Удома, у Києві, так розмірковувати про внутрішній стан у мене не було часу — робота, пес, проблеми, друзі, жінки, — завжди ти з кимось спілкуєшся, немає навіть години, щоб полежати і запитати в себе, а хто ти, власне, такий, чого ти хочеш у житті, куди біжиш? Моя подорож — прекрасний досвід одинацтва. Я чув у якомусь фільмі цю думку про досвід одинацтва — не пригадую, що за кіно...

Так я думав, гортаючи довідник про Сирію і нишком спостерігаючи, як люди споживають їжу. Як людина їсть — так вона і живе. Якщо їсть похапцем, то й живе так — похапцем. Якщо їсть сумлінно, нікуди не поспішаючи, ретельно пережовуючи, з почуттям власної гідності, можете не сумніватися: перед вами — гідна людина. Я спостерігав за американцем: він їв кебаб, саме такий, яким мене пригощав Мурад. Америкос так поспішав, що навіть не помічав, що в обох руках тримає по шматку м’яса. Зосереджений лише на тарілці з їжею, він видавався дикуном, весь світ йому закрили спершу ці шматки м’яса, цибуля і помідори — він зжер їх очима, проковтнув зором, — його рот був повен їжі, а він пхав і пхав туди м’ясо куснем хобса і ковтав, майже не пережовуючи. Як на нього огидно дивитись! Однак існують люди, які, хоча й голодні, уживають їжу гідно. Про таких кажуть, що вони їдять красиво: навіть якщо вони їдять руками, без виделки й ножа, навіть коли вони їдять досить швидко, краса процесу не втрачається, навпаки, виходить елегантно, з повагою до себе і їжі. Мабуть, це талант — красиво їсти, збуджуючи в людей довкола себе апетит. Араби переважно беруть їжу руками. Спочатку це видалося мені не дуже гігієнічним, до того ж мені, європейцю, завжди давали виделку, але потім я розсмакував цей звичай — брати їжу руками. Я досі зберіг звичку — ламати, а не різати хліб. А потім я взяв руками кебаб і зрозумів, що так у нього зовсім інший смак, до того ж у цьому є певна доречність: занадто гарячу їжу виделкою взяти можна, а от руками — навряд... Я вживав у дорозі просту їжу — жодних багатих європейських салатів і всього такого: доводилося заощаджувати, але в мене й не виникало бажання вести інший спосіб життя — усе помірно та корисно і безпечно. З часом я звик і до гострих приправ, які не тільки додавали смаку, а й слугували чудовим антисептиком.

(Мої подальші подорожі по Індії, Непалу, Бангладеш та Китаю лише підтвердили цю здогадку. Майже в усіх країнах зі спекотним вологим кліматом — гостра кухня. Це специфіка радше медична, ніж особливості гастрономічних уподобань. Уживання гострих приправ — чудовий запобіжний засіб проти бактерій. До того ж гострі страви чудово пристосовують температуру організму до навколишнього середовища.)

Отже, я волів їхати, але не знав куди. Їхати до Лівану не хотілося — там був Бейрут, а в Бейруті була Іко, а в Іко був Хідетосі, — там мені нема чого робити, Бейрут захопили японці. До того ж треба витрачатися на візу. Я не хотів їхати до Лівану — однозначно. Найближче велике місто поруч — Хомс, але там нема на що дивитись, а от Хама... У Хамі були норії, великі млини, які крутилися з VII століття, і це було цікаво — стародавня інженерна думка, — можна поїхати туди, а потім повернутися в Дамаск або заночувати в Хомсі. Про всяк випадок. Як повідомляє довідник, Хама — місто найрадикальніших мусульман у Сирії, у 1980 р. угруповання «Мусульманські брати» навіть підняло тут повстання проти чинного режиму. Однак режим не довго думав, чим відповісти: Хаму бомбили, по ній проїхались танками і розстріляли з гармат. Палкий же привіт передав сирійський уряд братам-мусульманам, нічого не скажеш. І в них тут не все так чудово й однаково, як виявляється. Я поклав довідник до наплічника і витяг тоненьку книжечку про масонів, яку знайшла Іко. Ще раз перегорнувши сірі сторінки з літерами дрібного шрифту, я вже хотів лишити брошуру на столі, коли на обкладинці з внутрішнього боку побачив написані у стовпчик простим олівцем слова. Як я не помітив їх учора?! Цього не могло бути! Але слова були, і слова були такі:

Масони

Кальсони

Шевальє

Монпельє

Шансон

Патисон

Клуб

Куб

Каштан

Султан

Грузин

Магазин

Облом

Аеродром

Абетка

Канхветка

Халепа

Дурепа

Ахмет

Мінет

Наче хтось збирався писати вірш про масонів у кальсонах і добирав рими. Натомість я вже знав, що робити. Я дістав довідника про Сирію і, впевнений на сто відсотків, що Іко — черговий батьків шпигун, почав вивчати главу за главою. Посьорбуючи уже третій чай, я прийшов до беззаперечного висновку, що ці слова — доступно зашифрований навіть для такого ідіота, як я, подальший шлях. Батько наче розставляв прапорці на мапі — мені лишалося поєднати їх дорожньою лінією. Уже зрозуміло, що «куб» — це масонський куб у Тартусі, «шевальє» — натяк на замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, а «абетка» — натяк на древнє місто Угаріт недалеко від міста Латакія, великого порту. Решту поки що не зрозуміти: здається, більшість слів дібрано справді лише для рими. Я уважно роздивився мапу — усі вказані в «масонських» римах місця лежали або по дорозі на узбережжя Середземного моря, або на самому узбережжі, Хама розташована трохи осторонь. Тим не менше, я подався до автовокзалу з рішучим наміром виїхати саме до Хами. Я не міг собі дозволити, коли вже я тут, не побачити норій.

Це єдине, що мене справді зацікавило, коли я прочитав довідник із Сирії вперше.

На диво, всередину автовокзалу пускали тільки після ретельної перевірки документів і речей. Наскільки я зрозумів із відповідей, напередодні військові запобігли теракту в посольському кварталі. Тож заходи безпеки адекватні.

Крім перевірки, мені як іноземцю запропонували заповнити анкету. Вразили рядки, де, крім свого прізвища та по батькові, треба написати прізвище та по батькові батька і матері, а також дівоче прізвище матері. Цікаво, як би вони перевіряли цю інформацію? Я написав: «Тарас Іванович, Тетяна Леонідівна», а от із дівочим прізвищем матері виникли складнощі — я трохи подумав і таки згадав.

Через три години я приїхав до Хами. Залишатися тут ночувати не входило в мої плани, тому я ходив із наплічником. Це нелегко, однак і не так важко, як у перші дні подорожі. Моє тіло звикло до навантажень, більше того, мені подобалося рухатись — подобався рух. Я відчував, що близький до нової, незнайомої гармонії тіла і духу, тіла і мозку, ніщо не суперечило одне одному. Раптом я зрозумів, що насправді мені тепер ніхто не потрібен: ні мама, ні тато, ні друзі, ні Іко, ні будь-хто інший. Я йшов, вільний від усього, насолоджуючись своєю самістю, піднесеним станом та настроєм. Нарешті я усвідомив, що існую по-справжньому, усвідомив ясно й напевно, — нарешті мені вдалося хоча б трохи ідентифікувати своє «я» — для цього варто було пертися на Близький Схід! Можливо, для повного щастя мені потрібен був Бог: я відчував, що питання не дає мені спокою. Але його в мене не було: ні Бога, ні спокою, — то й годі було перейматись.

Так я розмірковував, роздивляючись вулиці Хами, де заміжні жінки одягнуті в усе чорне, так що жодна клітинка тіла не доступна зору чужого мужчини. Групи школярів у синій формі радісно вітали мене — велком, велком! — наче я зробив для них щось приємне. Очевидно, не часто сюди забрідають туристи, а дарма — норії варті уваги. Я присів на лавочку біля мосту і заходився роздивлятися, як, розмірено, нікуди не поспішаючи, хтозна-яке століття вода крутить млини, черпаки піднімають воду в акведуки, через систему яких і зрошується земля. Цікаво, це та сама вода? Чи є хоча б одна крапля, яка двічі за ці століття побувала по черзі в річці, норії, акведуку, землі? Норії скрипіли, але крутилися, крутилися — тільки подумайте — вже 13 століть! Млини різної величини, механізм простий і надійний, і з погляду інженерії, можна сказати, геніальний. Я купив чашку кави в поважного дідуся, який котив перед собою тачку з величезним термосом. «Салям алейкам!» — привітався він. «Алейкам ас салям!» — майже автоматично відповів я. Чудова кава, такої в Києві не знайдеш навіть у дорогому ресторані за шалені гроші, а тут вона коштує копійки. Як їм вдається робити її такою смачною? Особливо мені подобалася з кардамоном — чудовий, трохи гіркуватий аромат. Коли п’єш таку каву, хочеться жити довго й щасливо.

(Я купив кілограм кави для матері — вона ще та кавоманка, але при приготуванні вийшла якась несмачна бурда. Тож мій вигук — як їм це вдається? — має цілком практичний підтекст.)

Найбільша норія носить назву «Мухамадія». Цей млин скрипить найгучніше, вода, розпліскуючись, падає вниз і на сонці розпадається на кольори райдуги. За дві години я обійшов майже всі норії, трохи постояв на містку, милуючись безперебійною роботою механізмів. На них справді можна дивитися вічно. Але треба рушати далі: посмакувавши на автовокзалі місцевих солодких пряників (у довіднику недарма їх нахвалювали), я виїхав до Хомса. Під містом розташовані розлогі катакомби, але туристів туди не пускають, тож Хомс цікавив мене лише як місце для ночівлі. Далі, згідно з «масонсько-кальсонівською» батьковою шарадою, мій шлях лежав на узбережжя.

Портьє, він же, як пізніше з’ ясувалося, і господар готелю, гідний детального опису. Як і сам готель, ремонт у якому робили, певне, ще на початку минулого століття. Господар за віком готелю, очевидно, не поступався. Кремезного вигляду дідуган не поспішаючи пив каву (мене, однак, не пригощав, що здивувало: араби залюбки пригощають і кавою, і чаєм гостей і відвідувачів магазинів чи готелів) — і ретельно записував латинкою мої паспортні дані в товсту гостьову книгу, старанно виводячи кожну літеру. «Юкрейн?» — «Так». — «Ортодоксальний християнин?» — «Так». — «Це не для запису, це для мене. Ім’я? О-степ? О — ес — ті — ей — пі, — за літерами, наче мацаючи руками не тільки паспорт, а й звуки імені, перепитав він. — Степ?!» — і жартівливо пройшовся двома красивими довгими пальцями, наче маленькою людинкою, по стільниці. Я усміхнувся: «Можливо». — «О’кей, — уточнив він, — тобто крок за кроком?» Я кивнув головою. «Тримай, — віддав паспорт і ключі від номера «6», — і ходімо, я покажу тобі мій готель!» Екскурсії по готелю мені ще ніхто не влаштовував. Дідуган піднявся, він виявився навіть трохи вищим за мене — не часто траплялися такі високі араби, зазвичай вони середнього зросту, не дарма в баскетбол чи у волейбол майже не грають. Хіба що, здається, того чемпіона з НБА звати Абдул-Карім? Чи він не араб, а лише прийняв іслам і змінив ім’я, — це ж Америка, там можна все, навіть більше, ніж усе? Розлога сива борода, благородна акуратна зачіска, але найбільше вразили кошлаті брови — шановний генсек Леонід Ілліч відпочиває. З-під них на мене дивилися мудрі очі пронизливо-синього кольору, але я не побачив у них теплоти — радше докір і запитання. Він допомагав собі палицею, бо кульгав, нею ж указував на всілякі дрібниці: товсті кедрові двері, важкі, орнаментовані складними візерунками металеві ручки на них, великі дерев’яні крісла з високими прямими спинками, і — газові ліхтарі! Я не звернув спочатку на них уваги, бо світла газовики давали майже як електричні лампочки. «Так дешевше, це раз, а два — таке є лише в моєму готелі! Це справжня арабська старовина!» — гордо промовив дідуган.

Я люблю добре зроблені речі. Я часто уявляю, як якась людина, така ж, як і я, десятки, а може, сотні років назад скніла, працюючи над тим, щоб, наприклад, візерунок на цій дверній ручці вийшов саме таким; як майстер уважно приглядався до кожної деталі, до кожного повороту візерунка; як здував металевий пил і розмірковував над тим, щоб робота вийшла красивою і зручною для тих, хто цими речами користуватиметься: через десять, сто чи двісті років — неважливо. Я поважаю речі, зроблені руками людей. Можливо, тому, що сам люблю майструвати.

«Але це все — маячня! — поважно прорік дідуган. — Зараз я розкажу тобі про найголовніше!» Він відчинив двері до туалету і суворо запитав: «Бачиш?!» — показуючи палицею всередину. Я заглянув — там стояв звичайний європейський унітаз. «Це — для тебе! — дідуган підняв указівного пальця вгору і значуще похитав перед моїм носом. Це був жест не для нього, але і не для мене, це був жест для когось іншого, того, кого тут тепер не було. — Бо це — західний туалет! Для таких, як ти! А тепер ходімо далі!» За рогом він відчинив ще одні двері: «Дивися сюди!» Я заглянув. Це також був туалет, але унітаз із підлогою знаходився на одному рівні, а на зливному бачку висів шланг для підмивання. «А от це — східний туалет, для таких, як я! — цього разу повчально промовив дід і знову захитав пальцем у повітрі. — Ти знаєш, як він працює? Відчуваєш різницю?» Я, звісно, знав, бо вже давно оцінив переваги такого роду гігієни. Дідуган пустився у якісь спогади з історії готелю і своєї родини, але його англійська була далека від досконалості, тому я вирішив змінити тему і запитав, чи знає він, як краще вранці добратися до автовокзалу. Дід підморгнув і сказав, що, мовляв, не треба хвилюватися, а треба бути спокійним, — не вистачало лише, щоб він це заспівав! Він довго і ретельно показував на мапі міста дорогу, щохвилини перепитуючи, чи добре я все зрозумів, — мене вже нудило, аж ось, нарешті, з’явилися якісь нові майбутні мешканці і стали тицяти діду паспорти, і я вислизнув — спочатку до свого номера, де кинув наплічника і вмився, а потім і на вулицю. До центру виявилося недалеко. Незважаючи на восьму вечора, більшість магазинів працювали. Я згадав, що непогано б купити якісь джинси — мої вже геть протерлися, — речі тут досить дешеві. Але спочатку я зайшов у кафе. За стійкою наливав каву чоловік років п’ятдесяти, вусатий, товстий і добрий, — це впадало в очі відразу — те, що він добрий. Бувають такі люди, від яких віє позитивною енергетикою, вони обдаровують нею весь навколишній світ незалежно від свого настрою і пори року. Я завжди заздрив таким людям, мені самому хотілося бути таким — спокійним, мудрим, урівноваженим, але ніколи не виходило: мій внутрішній стан, певне, зовсім інший. Над стійкою висіла знайома до болю фотографія зі спортивного журналу — збірна Аргентини з футболу, чемпіон світу 1978 р. Така сама довго висіла над письмовим столом, за яким я робив шкільні домашні завдання. Я взагалі не дуже люблю футбол, точніше, зовсім не люблю, дивлюся лише фінали ЧС і ЧЄ, а також ЛЧ — зайвий привід випити з друзями пива. Але у 1978 р. я, зовсім малий, через перелом ноги змушений був сидіти вдома перед телевізором, а не робити важливі справи з друзями на вулиці. Я не пам’ятаю навіть, хто грав у фіналі з аргентинцями, але тоді я шалено вболівав чомусь саме за Аргентину. Можливо, мені подобалася їхня форма, у блакитно-білу смужку футболки і чорні труси, можливо, подобалося, як емоційно вболівають на аргентинських стадіонах за свою національну збірну, кидаючи на поле конфеті, або красиві назви міст — Буенос-Айрес, Кордоба — не знаю, але склад тієї команди я можу назвати й тепер, навіть якщо розбудити мене посеред ночі: Філол, Пасарелла, Арділєс, Кемпес — я пам’ятав не футбол, я пам’ятав обличчя тих красивих смаглявих людей, їхні довгі зачіски, палкі емоції, шалену енергію, жадобу до перемоги... Під знімком висів ще один, але не з журналу — звичайне чорно-біле фото аматорської футбольної команди. Крайнім праворуч сидів молодий футболіст із вусами, дуже схожий на чоловіка в білому халаті за прилавком, який саме закінчив розмовляти з клієнтом і звернувся до мене: «Добрий вечір, ми вас смачно нагодуємо!» — «Це ви! — Я показав на нижнє фото. — А це — моя улюблена команда!» — І показав на збірну Аргентини. Господи, де б ще, як не посеред Сирії пізно ввечері я мав нагоду згадати той чемпіонат світу! Я писав, що не дуже люблю футбол, але ці спогади для мене значно важливіші, ніж спогади про Кемпеса чи Пасареллу. Це спогади про себе і про зовсім інший світ, уперше побачений по телевізору, — Латинську Америку. Саїд, так звали чоловіка за стійкою, нагодував мене на три дні вперед і не взяв ані ліри. Він покликав помічника, і той став за стійку, а сам піднявся зі мною крутими східцями на другий поверх. Звідти у вікно я бачив усю площу, яку заповнювала юрба людей і машин — увечері в арабів життя тільки починається по-справжньому. Ми присіли й заглибилися в «аргентинське танго» 78-го. Він, звісно, пам’ятав більше й детальніше, а я не пам’ятав майже нічого, але, зосереджено поглинаючи кебаб, слухняно кивав головою і цмокав язиком. Тепер я знаю про той чемпіонат значно більше. Потім Саїд розповів і про свою, через травму — коротку, кар’єру футболіста в місцевій команді. Він відвів мене до магазину свого брата, який продав мені джинси всього за 200 лір, тобто неповних 5 дол. США. При розрахунку я з’ясував, чому на Сході гроші і все інше заведено давати правою рукою. Це пов’язане зі сходом та заходом сонця, точно я не запам’ятав, ліва рука вважається нечистою, а права належить Аллаху. Ми розпрощалися добрими друзями.

(Потім я вчиняв саме так — давав гроші, а найчастіше віддавав їх — лише правою рукою.)

Я повернувся в готель у чудовому настрої, з думками про загадкову арабську душу. Ну, хто я йому такий?! Ніхто! З тим я і заснув, щоб вранці зробити двокілометровий ривок до автовокзалу й о восьмій бути вже у Крак-де-Шевальє. Якщо відверто, то за два тижні подорожі мені набридло дивитися на каменюки, чия б нога на них не ступала. Я провів у Крак-де-Шевальє лише годину. Якщо треба, всі відомості про цей справді гідний уваги замок хрестоносців можна прочитати в довідниках. Зазначу лише, що десять кілометрів дороги назад від замку до траси я пройшов пішки. Ціна, яку запропонували вкрай знахабнілі місцеві таксисти, мене не влаштувала: вони розмовляли нахабно, і я принципово послав їх куди подалі, хоч який безглуздий це мало вигляд. Діставшись нарешті до траси, що тут вела й до узбережжя, й до Лівану водночас (десь там далі вони розходилися), я втомлено сів на наплічник і став мляво голосувати — я розраховував ще завидна оглянути Тартус і масонський куб, щоб надвечір дістатися Латакії.

Я зупинив лише звичайний рейсовий автобус, довелося заплатити 30 лір. Ех, немає поруч Іко з її талантом стопити машини й подорожувати безкоштовно! Мені було про що подумати: і про Мудара, бо їхав я таки в Латакію, а до Джебли, де він мешкав, зовсім недалеко, і про Іко з її «Таємницями масонів», і про Саїда, мого доброго знайомця. Чи справді всі вони — агенти батька, зокрема й Іко? Може, це справді він, старий пройдисвіт і розвідник, так усе підлаштував, навіть маленьке кохання, зробив мені такий подарунок? Занадто багато збігів. Я думав і про іслам та християнство, думки про релігію взагалі не виходили з голови. Араби всякчас транслювали свої версії, не втомлюючись полаяти євреїв за те, що ті все перекрутили, привласнили обраність, утаємничили прості і зрозумілі речі. Араби говорили про це так уперто, що я починав підозрювати, що справжня причина конфлікту між семітами не Палестина, а саме історія й віра. Здавалося, вони не могли поділити Бога. Але так чи інакше, вони всі вірили. Мандруючи святими місцями, я чи не кожної години зустрічався з минулим, з біблійними міфами. І всі ці події відбувалися не десь там далеко, за горами-морями, а тут, поруч, і для людей, які тут жили, це не просто слова з книжки, не просто формальні молитви і сури, це їхнє життя. У моїй країні все відбувалось інакше.

Чи може бути звичайним збігом обставин, що стільки людей так щиро вірять у Бога? У те, що я вважаю нісенітницею, безглуздою випадковістю історії, блазенством і боягузтвом. Хто дурень, я — чи вони? Може, вони знають щось таємне, а я — ні? Можна, звичайно, глянути на цю проблему з висоти західноєвропейської цивілізації, однак спостереження за мандрівниками з Європи наштовхували на висновки, що наші менталітети різні, що я — представник іншого світу. Але якого? Де він загубився? Коли він загубився? Як його відшукати? Чи є десь той Бог-Отець, загадковий Дядечко, якого ніхто ніколи не бачив, чи все це, насправді, лише міфи, легенди, страх перед смертю? Як мені розв’ язати цей вузол? Краще не думати. Коли не думаєш про смерть, жити набагато легше.

Сирія. Тартус і Латакія.

Узбережжя Середземного моря. 15.03.

Тартус справив приємне враження — невеличке і чисте містечко. Біля воріт церкви Святої Марії мене перестріли двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти. Обидва блондини, вочевидь, далекі нащадки лицарів-тамплієрів і суворих часів війн за гроб Господній. Вони пропонували сувеніри: черепашки, монети, камінці — джентльменський набір цих місць. Шукран, шукран, дякую, якось іншим разом.

Вхід до музею-церкви виявився платним, що не порадувало. Амфори, статуї, саркофаги, посмертні маски якихось людей, які жили й померли давним-давно, я швиденько оглянув їх для порядку. Найцікавіше — масонський куб — стояло у північній частині музею. Я уважно його обдивився, але нічого цікавого не знайшов. Куб собі й куб, на геометричну фігуру, себто куб, до речі, зовсім не схожий, його призначення я так і не зрозумів.

Розчарований, я подався на острів Аруад, це лише півгодини катером від невеличкого порту. На вході гордо і незворушно стояли два бруднувато-білі пелікани, — я навіть зупинився, придивляючись, чи не опудала. Виявилося, живі.

Хутко обійшовши невеличке місто, яке повністю заповнило острів старими вузькими вуличками, і не знайшовши нічого цікавого, я затримався біля майстерні з виготовлення човнів і півгодини з неприхованим задоволенням спостерігав, як майстри-човнярі стругали балки і реї. Мені захотілося кинути наплічник і приєднатися до них, так добре виходила робота: стружка вилася з-під рубанка й акуратно вкладалася під ноги, дерево приємно пахло і виблискувало природним візерунком. Поруч стояли майже вже готові човни і чекали, поки не висохне фарба, щоб незабаром стати на воду і змагатися з морем за життя і рибальське щастя людей. Можливо, тут я і знайшов би сенс життя? У мене буквально свербіли до рубанка руки. Але замість того я пробив пенальті: поруч школярі ганяли у футбол, і м’яч відскочив до мене. Жестами я пояснив, що хочу вдарити, — і дітвора, відрядивши «в раму» найстаршого, радісно заверещала: «Велком, велком!» Майстри-човнярі на хвилину відірвалися від роботи і підняли голови. Чому мені захотілося це зробити, я й досі не можу зрозуміти — останнього разу я грав у футбол ще у школі. Певне, я волів зробити хоча б щось корисне: якщо не човна, то забити гол. Зі звірячим виразом на обличчі я побіг на м’яч. Хлопчина на воротах знітився, очікуючи удару страшенної сили, а я, згадавши збірну Аргентини-78 і Саїда, щосили замахнувся і... легенько копнув м’яча у правий від себе кут — стовідсотковий гол — хлопчина, піддавшись на мій дешевий фінт, стрибнув у лівий. Човнярі заплескали в долоні і крикнули: «Гуд!» Малий голкіпер майже плакав з розпачу. Для встановлення рівноваги ми помінялися місцями. Думкою я просив його про єдине — щоб він влучив. Хлопчина таки влучив, а я пропустив, стрибнувши, як і він, в інший кут воріт. Я зробив це навмисне, насправді удар вийшов нескладним. На цьому наш двобій закінчився: човнярі голосно вітали і цей успіх, хлопчика почали плескати по плечах і обіймати друзі, а я щиро подякував усім і рушив на катер. Лише в автобусі я зрозумів, як стомився за день. Дивне відчуття оволоділо мною — я почувався наче вдома. Україна, Київ, родина — усе життя видавалося таким далеким і таким несправжнім, наче це не моє життя, а зовсім іншого чоловіка. А я наче спостерігав за ним, наче був його ангелом, того тридцятирічного хлопця, якого звали Остап, який жив у далекій країні і, як з’ясувалося, ніяк не міг дати собі ради лише з єдиної причини — він так мало думав про себе, весь час невідомо куди поспішаючи... Минуло лише два тижні одинацтва.

Не кваплячись, я гортав довідник у пошуках підходящої ночівлі в Латакії. Прийнятний сирійський гест-хаус був для мене приблизно таким:

1. Ціна. Не дорожче 2—3 дол., тобто близько 100— 150 сирійських лір.

2. Розташування. Бажано в старому місті. У маленьких містах — неподалік від автовокзалу, щоб не витрачатися на транспорт.

3. Кімната. Бажано даблрум, тобто на двох, але можливий варіант і на трьох, тоді виходить дешевше, як виняток — на чотирьох і більше людей. Але краще даблрум — так спокійніше, хоча за весь час подорожі в мене нічого й не зникло. Навпаки, коли я щось і забував, а таке часом траплялося, речі завжди повертали — з радістю і полегшенням.

4. Гаряча вода. Обов’язково, хай і за розкладом. У номері інколи є умивальник — і це просто шик, тому що не треба пертися в загальний і чекати черги. Якщо пощастить — невеличкі душ і туалет, а це вже шик — такий номер коштує трохи дорожче. Хоча душ — це, звісно, гучно сказано — зазвичай шланг зі змішувачем поруч з унітазом і дірка для стоку води в кахельній підлозі.

5. Сон. Простирадла на ліжках у таких гест-хаусах ніхто не міняє впродовж щонайменше місяця, вони страшенно брудні, але це не важливо — для цього й існують спальні мішки. На подушку з не менш брудною пошиванкою можна класти куфію, ту саму картасту арабську хустину, як у Ясіра Арафата. Дуже зручна в подорожі річ, слугуватиме чим завгодно: капелюхом, простирадлом, рушником, ковдрою, шарфом, хусткою на обличчя. Варті похвали й жорсткі східні ліжка — для спини, втомленої наплічником, кращого не вигадаєш. Ніяких панцирних сіток, м’яких матраців і такого іншого. Спати на жорсткому ліжку значно зручніше й корисніше, особливо, якщо у вас проблеми з хребтом, — це знає кожен. І подушки — невеликі, пласкі подушки, на яких чудово відпочиває шия. А взагалі, спати найкраще зовсім без них, лежати рівним, як стріла, витягнувшись на повний зріст. Із цим іноді виникали проблеми — далеко не всі ліжка пристосовані до 1 м 85 см зросту.

Умови спартанські, проте я заощадив купу грошей. У середньому я витрачав по 2 дол. на добу на проживання і максимум 5 дол. — на їжу (я харчувався 2 рази на день, вранці і ввечері, в обід обходився чаєм або кавою з апельсинами чи бананами). Плюс транспортні витрати, тобто максимум 10 дол. на день для забезпечення себе всім потрібним у Сирії — дуже пристойний результат, батько був би задоволений. Нічого не можу сказати з приводу комах — у березні їх майже немає. Маю дякувати самодисципліні за брак проблем із травленням; я не вживав сирої води, єдиний виняток — фонтан, з якого ми пили з Іко. Але, я так розумію, закоханим отруєння не загрожує апріорі: вони й так під кайфом. Під час подорожі — як на війні — організм мобілізується і не дає тобі спуску, він готовий до всього.

Латакія — найбільший сирійський порт, а порти всього світу існують за власними законами. Там завжди трохи вільніша атмосфера, бо кожну добу через них проходять сотні незнайомих людей, які сходять на берег після кількамісячного плавання, тож їм потрібні розваги. Так, мені здається, і виник у Латакії християнський квартал із ганделиками. Якби його не було, кораблі просто відмовлялися б сюди заходити. Я йшов навмання, та з того, що назустріч усе частіше траплялися матроси, розумів, що напрямок правильний. Матроси гуляли, перевдягнуті в цивільне, але вони відрізнялися від місцевих не лише кольором шкіри, а й виразом обличчя — вони шукали пригод.

На вечерю я купив бананів — вони тут невеличкі й зелені, не такі, як продаються в нас — великі й жовті. Один торговець пояснив, що різниця між цими різновидами полягає в тому, що зелені — це, так би мовити, природні банани, їх вирощують у садибах для себе і на дрібний продаж, а жовті великі — на плантаціях на гуртовий продаж та експорт, використовуючи спеціальні добавки, — тут їх майже ніхто не купує. Така сама історія з лимонами — тут вони маленькі, зелені і такі їдкі, що достатньо вичавити 2—3 краплі, щоб отримати смак половини нашого великого й жовтого. Натомість із картоплею — все навпаки. На Близькому Сході вона велика, як із Чорнобильської зони, природним шляхом майже не вирощується, а агрокультура № 1, як майже і в усій Азії, — це рис.

Я зупинився на черговому розі чергової вулиці та уважно обдивився навколо — за останнім поворотом мав бути християнський квартал. «Ну, скільки вже можна чекати на тебе?! — раптом почув я радісно-невдоволений голос. — Ходімо хуткіше!» Я озирнувся — поруч зі мною стояв араб невеликого зросту, років шістдесяти, одягнений у чорні джинси, чорну шкіряну куртку, з великим смішним капелюхом на голові. «Куди?» — розгублено запитав я. «Туди!» — сказав він, осміхнувшись, і показав на вивіску напроти. На вивісці російською було написано «Магазин Каштан», і намальовано зелений каштановий листок. Точна копія, наче дома, у Києві. Я зрозумів, що прийшов. Моя подорож закінчилася — раптово, несподівано, випадково. Це я так думав, що випадково, а насправді все чітко сплановано. Батько привів мене до себе, як вовк ягня. Виявляється, тепер він — господар магазину, — як усе банально! Ми перейшли на інший бік вулиці і піднялись на другий поверх. Серце чомусь шалено колотилося. «Спокійно, — казав я собі, — спокійно, це всього-на-всього зустріч із батьком!» Ми ввійшли до невеликої зали, де під вікном за полірованим круглим журнальним столиком сиділи три жінки і пили з маленьких чарок коньяк. Поруч гучно працював телевізор, ГРТ, диктор бадьоро розказував про перебіг президентських перегонів у Росії. З усього виходило, що переможе Путін. А чи хто сумнівався?!

— Ну, скільки ж можна! Ми вже вас тут зачекалися! — вигукнула старша жінка, підійшла до мене і потиснула руку. — Як вас звати?

— Остап.

— Дуже приємно. Люба! Вас що, лише тепер відпустили? Давайте хуткіше пакунок!

— Звідки відпустили? — розгублено запитав я. Дві інші жінки щось уже витягували зі спортивної, типово радянської сумки: якусь коробочку, яка, мабуть, повинна зараз перейти в мої руки. Боковим зором я зауважив, що в магазині зовсім мало товару, — тут так не торгують: сорочки і футболки сиротливо висіли в кутку, й сумнівно, що їх торкається рука покупця. Магазин був схожим на секонд-генд після гангстерського нападу, і інтуїція підказувала, що відбувається щось не те.

— З корабля, звідкіля ж іще! Чому вас так довго тримали? — жінка вже протягувала мені коробочку.

— Я не знаю. Я... не з корабля. — В голові промайнули кадри з «Діамантової руки»: Андрій Миронов, Фіш-стріт, Юрій Нікулін, «шьорт подьєрі», пароплав «Михаїл Свєтлов» — «ту-ту», «цигель-цигель, ай-лю-лю!!!» Звідкіля і чому, але я знав — до того пакунка не варто навіть торкатися. Я демонстративно заховав руки за спину. — Я не з корабля, — ще раз сказав я, але значно вже впевненіше.

— А звідки ж ти? Мустафа, ти кого нам привів?! — жінка майже закричала. Старий знітився.

— Я стояв, я чекав, як домовилися, на розі, цілих дві години чекав, — виправдовувався він досить пристойною російською, — а тут він... Підійшов, зупинився, я запитав, він пішов... — Араб розвів руками. — Я звідки знаю кого, так?!

Мене врятувала, мабуть, звичка брати ініціативу в таких ситуаціях у власні руки.

— Налийте мені коньяку, будь ласка, я вам усе поясню, — сказав я і рішуче рушив до столу.

Ситуація складалася кепсько, і це був, мабуть, єдиний вихід — усе нормально пояснити. Я не знав, що вони мали передати тому російському матросу з литовського корабля, який прибув ще вчора вдень, — діаманти, золото, наркотики, — і не хочу знати й тепер. Я не знав, скільки їх, що це за люди і на що мені можна розраховувати. Я йшов до столу, як на трон або як на плаху, ні на йоту не сумніваючись у правильності дій. Сівши в крісло, я закинув ногу на ногу і твердо подивився на них. Очевидно, це справило враження, і жінки мовчки сіли поруч, а араб гукнув когось із коридору. За півхвилини з’явилося ще двоє вусатих арабів, у таких же чорних шкіряних куртках і феноменально ідіотських великих капелюхах, схожих на грузинські «аеродроми». Публіка недоброзичливо витріщилася, чекаючи пояснень. Я, не поспішаючи, детально виклав свою історію, але без батька, Іко, масонів і т. д.: я лише подорожую Сирією і шукаю християнський квартал у Латакії. Усе. І мені не цікаво, що тут у вас відбувається. Я мандрівник, мені цікавий Близький Схід, Сирія — неперевершена країна, давнина — це круто. Я казав це настільки впевнено, що, здавалося, ще хвилина, і я сам переконаюсь. Як казав папановський Льолік: «У цій справі головне знаєш що? Цей, як його, реалізм, о! Бу-га-га!» Проте я майже не збрехав їм.

Як не дивно, вони повірили. Ми навіть випили коньяку, до того ж, як з’ясувалося, всі три жінки — українки. Вони в різні часи вийшли заміж за сирійців, які навчалися в СРСР. Старша, Люба, з Києва, з Подолу, живе тут майже 30 років. Старий Мустафа — її чоловік, а «Каштан» — їхній магазин. От така історія. Я розповів про Україну і Київ, вони давно там не бували, та послухав про Сирію і їхні долі. На арабське життя жінки не скаржилися, навпаки, знаходили тут багато переваг для себе. Цигель-цигель, ай-лю-лю. Мене відпустили з миром. Чи то я сам із миром пішов, я вже не пам’ятаю, — такою великою була концентрація, таким великим було відчуття небезпеки.

Похитуючись від перевтоми та нервової напруги, я ледь знайшов дорогу до готелю. В абсолютному розпачі зателефонував Мудару, який одразу запросив у гості, в Джеблу. Я впав на ліжко, наче смертельно поранена людина. Мабуть, за фізичним та психологічним навантаженням це був найскладніший день подорожі: Хомс—Крак-де-Шевальє—Тартус— Арауд—Латакія—«Магазин Каштан» — з п’ятої ранку до одинадцятої вечора на своїх двох. І жодних слідів батька...

Сирія. Околиці Джебли.

Дядечко на ім’я Магомет. 16—17.03.

Я прокинувся об одинадцятій, нечувано пізно. Умився, зібрав речі і вийшов на ресепшн чекати на Мудара. Я мріяв подивитись, як живуть араби, як господарюють, яку їжу вживають і чи справді навіть удома не п’ють алкоголю, навіть з гостями? Це взагалі вражало: за два тижні я не бачив жодної п’яної людини. У мусульман великі родини, тож цікаво побачити, як вони дають собі раду. Зрештою, чудова нагода поговорити про іслам. А якщо підфартить, то й про політику.

Мудар приїхав навіть трохи раніше, ніж ми домовлялись. Про щось запитавши у господаря готелю, він підхопив мій наплічник і попрямував до машини, старенької «тойоти». «Це машина батька, — сказав Мудар, — я ще не можу придбати автомобіль. Збираю гроші, щоб відкупитись від армії». — «Як це, — здивувався я, — на хабар?» — «Ні, все легально. Платиш державі 10 тисяч доларів — і можеш не служити в армії, а їхати, наприклад, відпрацьовувати в одну з арабських країн. Але для цього треба отримати спеціальний дозвіл. Коли ми зустрілись у Дамаску, я саме влаштовувався на роботу в Саудівську Аравію. Попрацюю, а потім повернусь, відкрию власну аптеку...» — «Тобі вже тридцять три. Хіба в такому віці забирають в армію?» — «У нас і в сорок п’ять забирають!» Ми проїхали Джеблу. «Ми живемо далі, кілометрів за десять, у горах, там наш дім». Дорога справді пішла вгору, і відкрилися чудові пейзажі: скелі, садиби, акуратні білі будинки. Я мовчки дивився у відчинене вікно і курив. Мудар також курив і розповідав про подальші плани. З усього виходило, що в найближчий місяць він має їхати, але цей факт його, здається, зовсім не хвилював, навпаки, він радів, що з часом зможе самостійно стати на ноги й одружитись.

Батько Мудара виглядав років на сімдесят. Він був генералом сирійської служби безпеки у відставці, тобто людиною апріорі непростою. «Тобі подобається наш дім?» — перше, що запитав він. Дім справді гарний: великий, але комфортний, поруч — озеро з прісною водою, за десять хвилин їзди — море. «Я будував його двадцять років!» — з гордістю повідомив батько Мудара і запросив на терасу. Більше нікого в будинку я не побачив, чому здивувався, бо уявляв традиційний арабський дім значно багатолюднішим. Мати швидко накрила на стіл і зникла, наступного разу ми перетнулися лише вранці за сніданком. Погода стояла досить тепла як для гір, у повітрі пахло весною і морем, легенький південний вітерець не турбував, лише видував на стіл попіл із попільниць.

Під час вечері все стало на місця. З’ясувалося, що Мудар та його родина належить до течії алавітів — є суніти, є шиїти, а є алавіти. Алавіти не носять куфій, вдягаються майже по-європейськи, в родинах дітей не дуже багато, є ще якісь суттєві відмінності, пов’язані з особливостями віросповідання, але я не вдавався в деталі. Алавітів у Сирії близько 10 %, проте і покійний президент, і його син — теж алавіти. Коли вони вчинили військовий заколот, то спиралися передусім на своїх. Та й тепер ключові посади в державі, особливо в силових структурах, займають алавіти. Зрозуміло тепер, із чим пов’язаний бунт братів-мусульман у Хамі. Як не крути, а це влада меншості над більшістю, яка трималася на силі. Чи то силі зброї, чи то силі єдності алавітів, чи то силі віри — все ж таки вона в них спільна, відрізняється лише нюансами. Але в релігії, здається, якраз нюанси — це найнезрозуміліше й найважливіше. Мені цього ніколи не збагнути.

Родина Мудара приготувала чудовий стіл. Ми трапезували, нікуди не поспішаючи: солоний сир, оливки, прісний хліб, картопля фрі, полита апельсиновим соком, міцний пахучий трав’яний чай. Потім розкурили наргіле (є різні назви: у Єгипті наргіле називають «шиша», у Туреччині — «кальян») і завели довгу бесіду. Батько Мудара непогано володів англійською, але розмовляв через штучні щелепи повільно.

— Як вам живеться після розпаду СРСР? — почав він із досить нейтрального питання.

— Добре. Спочатку виникла неймовірна економічна криза, тепер усе більш-менш налагоджується, — відповів я обережно.

— СРСР — велика країна. Її всі боялися, навіть США та Ізраїль. Тепер вони нікого не бояться. А які у вас стосунки з Росією?

— Нормальні.

— З Росією треба об’єднатися, щоб дати відсіч США. Росія повинна стати сильною державою. Ви ж однієї віри? Мудар казав, що ти ортодоксальний християнин. У вас багато мусульман?

— Кримські татари. Тисяч двісті. Вони повертаються у Крим із Казахстану і Росії, куди їх депортував Сталін.

— Сталін — видатний державний діяч, хоча і єврей.

— Хіба Сталін — єврей? Він грузин.

— Може, і грузин. Але правив, як єврей.

Я щосили намагався перевести розмову в інше русло. Украй важко, та й не потрібно, пояснювати своє суперечливе ставлення до Росії людині, з якою погляди на історичний процес кардинально відрізняються. Та й до Ізраїлю і його мешканців я не мав претензій, тож виявився неготовим до такого диспуту. До того ж це я приїхав у гості, тож мав сам цікавитись, як тут у них справи. На щастя, батько Мудара, мабуть, зрозумівши, що зі мною російсько-українсько-арабської каші не звариш, скоро попрощався і пішов відпочивати. Під ніч ставало прохолодно, і я одягнув светр і накинув на голову каптур. Та самі ми сиділи недовго, хвилин за п’ять до нас приєднався замотаний у куфію чоловік. Він ввічливо привітався і, не чекаючи запрошення, швидко налив собі чаю.

— Наш давній сусід. Магомет, познайомся, наш гість з України Остап, мій друг.

Ми потиснули руки. Магомет також виявився чи то військовим, чи то особистом, — я так і не зрозумів різниці. Вочевидь, у цьому домі йому довіряли й мали за свого — настільки вільно він себе почував. Магомет непогано, хоча і з сильним акцентом, розмовляв російською, але акцент у нього звучав інакше, ніж у Мудара.

— Магомет — дуже поширене ім’я на Близькому Сході. Це на честь пророка?

— Можна і так сказати, — він відповів сухим, трохи надломленим, наче після довгої застуди, голосом. Іноді здавалося, що він не каже, а стріляє з короткоствольного автомата. — А у вас на честь Ісуса хіба не називають дітей?

— Ох, боюся, — я усміхнувся, — що це сприйняли б за блюзнірство. До того ж, уявіть собі, як називатимуть дітей тієї людини: Євген Ісусович, наприклад. Ні, це занадто оригінально! Марія — так, на честь Діви Марії або просто тому, що ім’я красиве, називають багатьох дівчат.

Магомет усміхнувся і покивав головою.

— В ісламі теж є свята жінка — Фатіма, племінниця Магомета.

Ми пили чай, їли солодощі і передавали один одному мундштук наргіле. Табак у Мудара був чудовим, і я з задоволенням пускав дим носом. «Треба щось питати, — зважував я ситуацію, — інакше допитувати знову почнуть тебе!» — але запитання, як на лихо, не йшли на думку. Цікава ж мені видалася компанія того вечора: суцільні особисти й розвідники, — дивно, що Мудар — фармацевт. Та хто це може стверджувати точно?

— Можете розказати, в чому саме полягає ваша робота? Якщо це не таємниця, звісно?

— Я спеціалізуюся на економічному співробітництві з країнами Східної Європи. Тому і знаю російську. Ще польську, сербсько-хорватську і, звісно, англійську.

— А з Україною співпрацюєте?

— А от якраз це — військова таємниця, — він усміхнувся. — Не дуже, якщо чесно.

— А що в Сирії знають про Україну?

— Дуже мало. Деякі наші бізнесмени намагалися робити там бізнес, але, за окремим винятком, це мало кому вдалося. Мої друзі жартома називають вашу країну Букраїною.

— У чому ж тут жарт?

— «Букра» — це «завтра» арабською. Ваші бізнесмени лише обіцяють щось зробити, «завтра-завтра», тобто, «букра-букра», але далі обіцянок, як правило, справа не йде. От і виходить, що Букраїна.

Гай-гай, його так просто і не вхопиш! Проте Магомет викликав симпатію: і манерою говорити — неквапно, і м’яким акцентом, і виваженою поведінкою. З усього видно, що людина знає ціну і собі, і життю.

— А що робиш ти? Яким чином потрапив до Сирії? Чому саме до Сирії? Що запам’яталося особливо? Куди їдеш далі? — він таки перехопив ініціативу, його питання починалися раніше, ніж я закінчував відповіді, наче він знав наперед, що я скажу. Я коротко виклав свою історію, тобто, як завжди, розказав легенду самотнього подорожувальника і розсмішив Мудара магазином «Каштан» у Латакії. Магомет теж посміявся, але миттєво посуворішав, і я зрозумів, що бовкнув зайве.

— ...а от куди їхати далі, я ще не вирішив. Тут так багато цікавого! — завершив я монолог на традиційній сентиментальній ноті «допоможіть бідному мандрівнику, благаю!»

— Поїдь до Алеппо, — порекомендував Мудар. — А далі, якщо забажаєш, можна податися до Туреччини, в Антіохію, там печери першохристиян, якщо цікаво. Візу отримаєш на кордоні — двадцять доларів. А потім можеш рушити в Трабзон чи Стамбул, а там пароплавом до Одеси. Я так колись одного разу повертався додому. Довго, щоправда, але ж ти нікуди не поспішаєш?

«Хто його знає, поспішаю я кудись чи ні, — подумав я, — і де мене перестріне батько, якщо взагалі перестріне». Надії на це залишалося все менше.

— Алеппо — це Халеб? — уточнив я.

— Так, є дві назви.

— Чудово: якщо випаде нагода, обов’язково. Ви б не могли розповісти про те, що відбувається в мусульманському світі? Шиїтів, сунітів і таке інше? Хто такі вахабіти?

— Повернувшись додому, ти зможеш легко про це прочитати у спеціальній літературі, тож я навряд чи повідомлю щось нове. А от про друз розповім залюбки. Друзи — це окрема національно-релігійна спільнота, дуже замкнуте коло людей. Друзом не можна стати, друзом можна тільки народитися. Вони одружуються лише між собою і свято бережуть традиції і таємниці. Певною мірою вони жерці.

— А де вони живуть?

— Переважно в горах. Вони воліють триматись подалі від людського товариства. Погодься, ти навіть не підозрював, що на світі існують люди, які добровільно відокремлюються від цивілізації?

— Так, ви маєте рацію. Їх багато?

— Може, тисяч сорок. Може, п’ятдесят. Ніхто точно не знає.

— Схоже на російських старообрядців. Вони також тікали до Сибіру, в тайгу, подалі від людей, щоб зберегти свою віру.

— Є ще парси, вони вклоняються вогню, землі, повітрю і воді. Вони зороастрійці. «Так казав Заратустра», пам’ятаєш Ніцше?

— Ні, я не читав.

— Вони жили в Персії, а коли почалася ісламізація, частина парсів пішла високо в гори Таджикистану — там і досі є їхні поселення, — а частина виїхала до Індії. Вони також тримаються окремою групою, одружуються лише поміж собою, але, на відміну від друз, інтегровані в суспільство. До речі, як правило, вони успішні бізнесмени, заробляють шалені гроші на торгівлі. Основні капітали нагромадили під час війн на Індостані. По суті, парси відіграють в Індії таку саму роль, як євреї в Європі. Вони ховають своїх мертвих досить оригінально: підвішують мотузками над землею у так званих вежах смерті, щоб не оскверняти мертвим тілом ні землі, ні вогню, ні води. Цю роботу над трупами вони доручають шулікам — ті з часом скльовують м’ясо до кісток. Тепер, щоправда, використовують досконаліший спосіб — трупи розчиняють у кислоті. Розумієш, це дуже важливо — як народи чи релігійні спільноти ховають своїх мертвих. Поклоніння предкам, повага до могил — ключовий момент у розумінні поведінки будь-якого етносу. І друзи, і парси, і євреї, й алавіти — дуже впливові спільноти у своїх країнах і в світі. Вони зберігають свої таємниці ретельніше за власне життя, певною мірою вони — по той бік цього світу. І в прямому, і в переносному значенні цих слів, розумієш?

— Навіть не міг подумати... А масони?

— Можна тисячі разів згадувати масонів і викривати їхні заколоти, особливо там, де їх ніколи не існувало. Сильна та країна, яка зберегла своїх шаманів. У кожного народу мають бути свої шамани. Вони несуть знання і мудрість століть, можуть спілкуватися з потойбіччям, викликати дощ і передбачати землетрус, зазирнути в майбутнє. Тим сильна Америка, тим сильна Росія, тим слабка твоя країна. Тим сильний наш мусульманський світ — медресе і суфійськими орденами. У католиків цю роль відіграє, наприклад, Ватикан. Московська православна церква йде бік у бік із волхвами колишніх народів мері та москелі. Розумієш?

— Якщо чесно, то ні. — Я справді мало що розумів, здавалося, що цей загадковий чоловік просто дурить мені голову. — А що ви можете сказати про іслам? Чи не здається вам, що іслам чудово організує суспільно-політичне життя людей?

— Можливо. На те він й іслам, щоб допомагати людям, іншалла. Мені важко відповісти, бо я не мулла, а простий вірянин. Але мені видається, що недобре розмовляти про Аллаха, сидячи за столом і смакуючи наргіле, просто так про це балакати... Зрозумій мене правильно, синку.

— Я розумію, пробачте.

— Щоб розібратися в цьому непростому механізмі під назвою людство, треба дивитись у саму суть, відкидаючи все зайве — те, що дається масовому споживачу інформації. Той, хто володіє часом, володіє світом. Час — це абсолют. Головна теза володарів світу — треба залишати людям якомога менше вільного часу для того, щоб вони менше задумувалися над найважливішими питаннями буття. Ти знаєш, що це за питання?

— Їжа, родина, діти, дім...

— Це питання другорядні, точніше, це не питання, а наслідки відповідей. Найважливіше питання для людини — що з нею відбуватиметься після того, як вона помре. Чи є душа, і якщо є, чи безсмертна вона? І хто — чи не Бог, часом, — вдихнув її в людину? Відповіді на них моделюють поведінку як окремих людей, так і спільнот. Іде війна за володіння часом, тобто душами людей... Але, кажуть, Бог єдиний для всіх, що ти думаєш із цього приводу?

Чесно кажучи, я нічого не думав. Я отримав так багато незбагненної інформації, що волів осмислити хоча б частину. Це, звісно, дуже цікаво, але рівень моїх знань не давав можливості гідно підтримувати бесіду. Ставало холодно і хотілося спати, але я не наважувався підвестися й піти.

— А що ви мали на увазі, коли сказали, що головне — залишати якомога менше часу людям на те, щоб думати?

— Головне, щоб людина або працювала, або розважалася, щоб вона не мала часу мислити. Працювала, заробляючи на існування родини, щоб не здохнути з голоду. А в заможних країнах, де рівень життя високий, розважалася, щоб не лопнути від переїдання: телевізор, наркотики, алкоголь — неважливо, що саме. Що ж до ісламу... П’ять разів на день ми молимося, стоячи на колінах обличчям на схід. Ми думаємо про вічне. У нас є п’ятниця — святий день, спеціальний святий день для молитви, коли імами вимовляють хутбе в мечетях. Не подумай, я не агітую, я розповідаю... Інколи здається, що Аллах навмисно нам ускладнює завдання: світ стає швидшим, ми долаємо відстані, на які витрачалися роки, за години, легко добуваємо потрібні практичні знання тощо, але Він забирає увесь наш вільний час, наче випробовуючи на міцність...

— То це Бог із нами так грається?

— Певне. Або безсмертні люди. Треба опанувати час, інакше це зробити неможливо.

— Хіба це реально?

— А хіба ні? Скажи мені, ти хоча б інколи думаєш про смерть?

— Ні, я і про життя не встигаю думати. Але іноді мені сниться, що я помер. Я не можу пригадати, що саме сниться, різні ситуації, але нічого конкретного або пов’язаного з фактом смерті. Відчуття таке, наче тебе кілька годин тримали вниз головою за ноги над проваллям, дна якого ти навіть не розгледів. Я усвідомлюю, що не владний щось із цим зробити, мене охоплює паніка, жах... Одним словом, уранці я прокидаюся у поганому настрої...

— Бог — та соломинка, за яку ти можеш схопитися у своєму сні, — Магомет усміхнувся і встав. — Ось що таке Бог. Той, хто не має ніякого Бога, не має і жодних шансів прокидатися в гарному настрої. Приємних снів і доброго ранку, я маю йти, — сказав він і потиснув руку.

Холодна тверда долоня впевненого чоловіка. Мені чомусь здалося, що я його знав усе життя.

Сирія. Угаріт.

Абетка й корова. 18.03.

Ранком ми легко поснідали і випили чаю, після чого Мудар відвіз мене до Латакії. Я все ще перебував під враженням нічної бесіди і майже всю дорогу мовчав. Ми розцілувалися на прощання — в арабів так заведено. Бувай, друже Мударе, дякую тобі за все!

У Рас-Шармі (назва пов’язана з кропом, якого тут справді надзвичайно багато) люди жили ще за епохи неоліту. У минулому сторіччі тут під час археологічних розкопок відкрито клинописну абетку Угаріту, яка, як стверджують деякі вчені, з’явилася на кілька сторіч раніше за фінікійську.

Заходжу всередину. Усі речі зроблені з каменю — навіть стільці, глечики для вина й тазики для миття ніг. Давнє місто поросло високою травою. Тут повно школярів, і просто посеред музею просто неба пасеться корова. Звідки вона тут взялася — чи не марево? Вона йде просто до мене — неприродно біла, — тикає морду в руки. Я виймаю хліб із наплічника і торкаюся рогів. Міцні. Я гладжу її шкіру, вона тепла і пахне молоком. Корова дивиться мені в очі сумними великими очима і йде далі, не озираючись. Я чомусь махаю їй рукою, наче прощаюся з кимось чи чимось. Хвостом вона відганяє дрібних мух.

Майже біля кожної споруди — поіржавілі таблички з пояснювальними надписами. Біля входу — руїни царського палацу, за ним починаються житлові квартали, точніше, колишні житлові. У північно-західній частині міста розташовані храми Ваала і Дагона — божеств, у жертву яким приносили людей і якорі. Ну, а кого ж іще: люди — найкращі жертви. Я чомусь згадую про атомну бомбу, Хіросіму й Наґасакі. Кому американці принесли ту жертву, яким богам? І після цього ми кажемо, що древні люди — жорстокі?! Просто тепер убивають акуратніше. Акуратніше, зате більше. Під ногами — осколки глиняного посуду, суцільна древність. Повертаюся до виходу. Там стоїть черговий шкільний автобус, під гучну арабську музику хлопчаки й дівчатка рушають на екскурсію. На пам’ять купую в лавці копію угарітської таблички-абетки. Найвідоміша зберігається в Історичному музеї в Алеппо — роздивитися літери на ній можна лише за допомогою великої лупи. Туди я й поїду — в Алеппо. І не тільки тому, що так порадив Мудар. «Халепа» в масонсько-шансонських римах — це саме і є Алеппо-Халеб, Халеб-Алеппо, місто, яке змагається з самим Дамаском.

Я відчуваю, що минулої ночі дізнався щось важливе, але боюся зізнатися, що саме. Це лише відчуття і припущення, я можу помилятися, а в такому питанні краще не помилятися, тому я чиню за прислів’ям японських самураїв — те, що не зрозуміло, краще залишити невідомим. Так Хідетосі сказав Іко щодо наших із нею стосунків — вона прислала прощальний мейл. Мовляв, нічого не знаю, свічки не тримав, може, ви там вірші одне одному читали... Може, і читали — хайку з танка й камасутрою. Вони знову разом. Це останнє, що я дізнався від неї. Вона не відповідала ні на СМС, ні на електронні листи. Іко зникла з мого життя, взагалі зникла, так само раптово, як і з’явилася. І мені байдуже, що це було — витівки батька чи таки щаслива випадковість. Яка різниця, зрештою? Що це змінює? Мої почуття? Ні. Її почуття? А що я знав чи знаю про її почуття? Секс? Так, секс. Але важко брехати таким юним тілом. Це було щиро, я можу відрізнити щирість від нещирості в сексі. Це неважко — треба лише трохи уваги і терпіння. А все інше... Немає різниці. Я пам’ятаю її такою, якою пам’ятаю. І хай вона такою і залишиться.

Сирія. Алеппо.

Молочне місто. 18.03—20.03.

У Халеб із Латакії я їхав потягом — уперше за подорож. До того я користувався лише автобусами або автостопом. Але тепер потягом їхати зручніше — і за часом, і за коштами. Не минулося без приємних сюрпризів: усім пасажирам безкоштовно роздавали круасани (мабуть, таки далася взнаки французька колонізація) і мінеральну воду. Потяг ішов досить швидко, за вікном бігли до болю знайомі одноманітні пейзажі, тому я майже весь час провів за вивченням історії й сучасності (тобто мапи) Халеба.

Алеппо (Халеб) — друге за кількістю населення (близько 1,5 млн мешк.) місто Сирії. Є дві версії походження назви. За першою, назва походить від арамейського слова «альбун», що означає «молочно-білий». Такий колір має пісок пустелі, що оточує місто. За другою версією, назва пов’язана з перебуванням у місті Авраама. Він, роздаючи молоко своєї корови Шахби, кричав: «Халаб аль-Шахба!», тобто: «Молоко Шахби!» Була та Авраамова корова білою чи якої іншої масті, в довіднику не сказано.

За звичкою, я вибрав готель у центрі, але, на подив, вільних місць не знайшлося. Я зайшов у готель поруч — така сама картина. Ще один готель — усе зайнято! Вражений обставинами, що спіткали вперше, я пішов навмання по центральній вулиці міста. Урешті-решт я майже наткнувся на хлопця, який роздавав візитівки гест-хауса.

— Є вільні місця? — з надією запитав я.

— Є! А ти звідки, з Польщі? — запитав він.

— З України.

На диво, хлопець жваво закивав головою і перейшов на російську.

— У нас по сусідству живе багато дівчат з України. Танцюристки, — і якось так соромітно всміхнувся. — То ходімо? Тут недалеко.

Гест-хаус називався «Весняна квітка». Назва занадто квітчаста навіть для арабів, але хтозна, що вони ще придумають?

— А чого це вільних місць ніде немає? Так завжди?

— Майже. Особливо напередодні базарних днів. Халеб — місто торговців, хіба ти не знав? Тут навіть діти на шкільних канікулах заробляють собі на цілий рік навчання, що там казати про дорослих. Це у крові! До того ж дуже багато готелів займають танцюристки.

— А ти, я так зрозумів, не місцевий?

— Ні, я з Єревана.

— З Вірменії? Давно переїхав сюди?

— Президент Вірменії Петросян — багатий халебський адвокат. Так склалося, що як тільки він переїхав до Єревана і став президентом, я переїхав до Халеба і став помічником управителя готелю. Тут багато вірмен — майже в кожній крамничці, так що матимеш із ким поговорити. Ми прийшли, стій, сюди, обережно, високі сходи.

Трохи дивний гест-хаус: на першому й другому поверхах традиційно кілька кімнат, а от просто під дахом на бетонних плитах щільно лежать матраци й валізи. Такого я ще не бачив.

— Паспорт є?

— Звичайно.

Портьє запропонував смоктальних цукерок, що лежали у вазі поруч на столі, і, поки оформлював документи, намагався до мене якимось чином доторкнутися. Я розцінив це тоді як радість за нового клієнта і трохи нав’язливу люб’язність. Я взяв матрац і знайшов вільний куточок під самим дахом. Ночувало тут водночас людей двадцять, не менше. Я приліг, прилаштовуючись до нового місця: від бетону віє холодом, з усіх щілин дме, по даху ходять голуби, а голубів, цих птахів миру, я терпіти не можу через їхню потворну поведінку. Можна втішатися хіба що інформацією Ахмеда-портьє про те, що поруч розташований відомий готель «Барон», де зупинялися Лоуренс Аравійський та Агата Крісті... «Подивимось, — подумав я, — може, увечері щось знайдеться інше», — і, лишивши наплічник на матраці, рушив обдивлятися Халеб. Звісно, я прямував до цитаделі, серця будь-якого стародавнього міста. На диво, я ніяк не міг знайти правильний шлях, двічі навіть звернув не туди, куди треба — я так поспішав за вірменином до готелю, що втратив орієнтацію в просторі. На перехресті я буквально наштовхнувся на здоровезного товстуна з необтяженим інтелектом обличчям.

— Не підкажете, як пройти до цитаделі?

— Пробачте, — відповів він дуже поганою англійською, — я з України, я не знаю.

— Та ні, друже, — розсміявся я. — Ти щось наплутав, це я — з України. Як пройти до цитаделі?

— Ти з України? — зрадів такій несподіванці товстун, раптом перейшовши на українську. — Так я — також! Що ти тут робиш? Торгуєш? Я з Полтави! Володя!!! — Він міцно потиснув руку.

Оце так зустріч. Перший земляк!

— Остап, дуже приємно. Я тут... я тут... просто подорожую, скажімо так, — чомусь зім’яв я відповідь. — Шукаю цитадель. Я...

— Просто подорожуєш?! — Він окинув мене чіпким поглядом.

— Ну, так... Типу того. У нас там за стіною живуть дівчата з України... — Я чомусь, хоча хотів повідомити зовсім інше, почав розказувати саме про дівчат, яких і сам ще не бачив. Але він не дав мені навіть закінчити речення: його очі миттєво наповнилися жахом і, боязливо озираючись, наче ужалений в одне місце, товстун кинувся в натовп. Певне, він прийняв мене за сутенера або рекетира. Жаль. Невже я такий схожий?

Цитадель в Алеппо надзвичайно гарна: великий кам’яний міст, величезні стіни, з вежі добре видно усе місто з будинками та мечетями. Біля входу продавали фреш з апельсина, банана або цукрової тростини всього за 15 лір — про таке можна тільки мріяти! Довелось випити всі три. Мечеть Авраама шокувала. Яким чином Авраам пов’язаний із мечеттю, хтось може це пояснити? Він єврей — так я вважав, — однак араби вважають інакше: Авраам, як і інші пророки, і не араб, і не єврей. Можливо, він арамеєць, але це неважливо. Важливо те, що він — великий пророк, який учив людей вірити в Бога, і належить усім народам. Отак вам. Саме на цьому місці, за легендою, він і доїв свою білу корову та роздавав людям молоко. Праворуч розташований палац ейюбідів та мур сирро-хетської епохи. Бородаті хети, чимось схожі на вавилонців зі шкільного підручника історії, зображені на камені. Потинявшись ще трохи по фортеці, я рушив на прогулянку містом. Людей на вулицях більшало — здається, щось святкували. Алеппо таки дуже відрізнявся від інших сирійських міст — обов’язково треба завтра сходити на місцевий базар, цікаво порівняти його з дамаським Аль-Хамадія. До того ж треба витратити сирійські ліри — післязавтра я хотів виїхати до Туреччини.

Я повечеряв у кафе і пішов до готелю, сподіваючись на краще. Мої думки того вечора були далекі від батьківського листа і всього, що з ним пов’язано. Я відчував, що пора додому. Не поспішаючи, просто повертатися додому. Я вже не чекав жодних звісток — у «масонських римах» мій шлях прописаний зрозуміло навіть для ідіота.

На запитання, чи не звільнилася якась кімната, Ахмед відповів, що може запропонувати лише свою або матрац в Інтернет-кімнаті, але там весь час хтось є. «Добре, я подумаю», — відповів я і піднявся під дах. Наплічник на місці, це вже непогано. Людей значно побільшало: хто лежав на матраці, хто читав довідники, хто пив чай і спілкувався, хто курив біля широко розчинених вікон, куди вривався неповторний шум східного міста — звична картина, нічого особливого. Я ліг на матрац і ще раз уважно обдивився навколо.

І тут я зрозумів, що мене підсвідомо бентежило, — серед мешканців готелю не було жодної жінки. Жодної! Це спостереження могло наштовхнути мене на правильні висновки вже тоді, та я якраз через відкрите вікно побачив на даху сусіднього будинку чоловіка, який напружено вдивлявся в сутінки і намагався привернути до себе чиюсь увагу. Він то активно сигналізував руками, то чухав потилицю, то діставав із кишені гроші й уважно на них дивився, демонстративно перераховував, прицмокуючи язиком, піднімаючи купу банкнот угору. «Певне, таким чином араб намагався зацікавити дівчат-танцюристок, які живуть навпроти», — здогадався я. Він нагадував фокусника-пенсіонера на арені провінційного цирку. Однак за хвилину цирк перетворився в осередок публічного дому. Зрозумівши, що марнує час, араб розстебнув матню і почав мастурбувати. Дівчата голосно закричали: «Пішов геть звідси, чорножопий козел!» Я встав, підійшов до вікна і жбурнув в онаніста першу ж книгу з готельної бібліотеки, яка трапилася під руку. Книга, здається, довідник по Індії, виявилася важкою, летіла вона класно, а головне, точно, і влучила арабу просто в груди. Влучити було нескладно, відстань між будівлями — метрів два, не більше, — вулиці в Алеппо вузькі. Переляканий араб, щось розгнівано прокричавши й картинно здіймаючи руки до неба, миттєво зник з даху. Мабуть, жалівся Аллаху на несправедливість та жорстокість життя. Дівчата радісно закричали «ура!» а потім притихли, очікуючи, що буде далі. «Дівчата, ви звідки?» — гучно крикнув крізь тонку дерев’яну перегородку я. У нас під дахом раптом також запанувала тиша, сусіди кинули свої справи і витріщилися на мене. Я помахав їм рукою: «Усе гаразд, не хвилюйтесь, я з України!» Мабуть, для них це багато що пояснювало, і вони знову загомоніли. Я ще раз перепитав дівчат — знову тиша. «Я з України, з Києва, мандрую Сходом. Можна до вас зайти?» Знову тиша. Це мені не сподобалось: «Дівчата, мене звати Остап, я на хвилинку...» — «Заходь, тільки швидко!» Я побіг східцями вниз. «Ти куди?» — крикнув у спину Ахмед. «До дівок!» — «Не ходи, дівки — це гидота!» Дурень він, чи що?

На ресепшені сусіднього готелю на мене чекала на вигляд дуже скромна пофарбована набіло дівчина. Я б на таку в Києві навіть уваги не звернув, але тут вона видалася красунею. Ще б пак, за останні тижні — перша дівчина зі світлим волоссям і зеленими очима, яку я взяв за руку! Ми піднялися до кімнати й познайомилися. Через годину п’ятеро з них поїхали на роботу в ресторан. За ними заїхав якийсь вірменин на автобусі — в готелі лишилася тільки Марина, яка мала трохи старший вигляд, ніж інші, — чорноволоса, яскраво-сексуальна дівчина зі срібною сережкою в носі. Я розповів власну легенду про подорож, вона — свою легенду про роботу тут, так ми і порозумілись.

— А чому ти став голубим? — раптом запитала Марина.

— Що? — не зрозумів я.

— Давно ти став голубим? — вона уточнила.

— Я не голубий! — образився я. — З чого ти взяла? Я нормальний, я...

— Розказуй мені! Усі, хто живе у «Весняній квітці», — голубі. Там і хазяїн голубий, і весь персонал. Ахмеда знаєш?

— Ти серйозно?! — тільки тепер я второпав і чому Ахмед такий липкий, і чому самі чоловіки там живуть, і чому наших дівчат не побоялися через стіну оселити... — Я не знав! А я думаю: чому там так багато голубів?! «Голубі» голуби, «Весняна квітка»! Оце халепа!

Ми ще трохи посиділи й погомоніли, а потім я став чіплятись до Марини. Мені дуже хотілося жінки. Майже тваринне почуття, точніше, природне, я хотів не сексу, я хотів саме жінки. Це різні речі. Вона підвелася, поправила волосся й зауважила, що погано себе почуває через регули, але, якщо я хочу, то вона може зробити мінет... Безкоштовно. Як землячка земляку.

Повертався я у «Весняну квітку» з дивним настроєм. З одного боку, готель повен гомосексуалістів, з іншого — вже 11 вечора, і ночувати ніде. Я з жахом уявив, які оргії відбуваються під дахом на тих матрацах уночі, і мені стало зовсім моторошно. Ахмед, нервово потираючи спітнілі долоні, чекав на мене, як на останню електричку до Жмеринки. «Господи, — подумав я, — цей чоловік хоче мене трахнути! Він хоче мене так, як я хочу жінку! Збожеволіти!»

Здавалося, що він, як добрий господар, лише пропонує мені обрати між груповим зґвалтуванням та сексом удвох.

— То ти переїжджатимеш до мене? — Ахмед змією вислизнув з-за стійки і ніжно взяв під лікоть. — Наргіле, чай, шоколад, якщо хочеш, коньяк, п’ять зірок, вірменський...

Він класично мене зваблював, лишалося подарувати букет троянд!

— Та ні, дякую. Я краще в Інтернет-кафе переночую.

Коли що, я зможу повідати світу про своє лихо одразу ж після події.

— Ну, як знаєш. Тобі видніше, — образився Ахмед. — Пошкодуєш потім!

— Навіть не сумніваюся!

На диво, ніч в Інтернет-кафе на другому поверсі пройшла спокійно. Більше того, я познайомився з класним ірландцем Тімом, таким же випадковим клієнтом «Весняної квітки», як і я сам. Тім працював на видавців довідників для мандрівників, тому подорожував багато і жив у різних країнах та містах по кілька місяців. У Халеб він приїхав із Туреччини, тож його досвід виявився для мене вдвічі ціннішим за досвід довідника. Тім подарував детальну мапу Султан-Ахмета, району Стамбула, і рекомендував зупинитися саме там. У відповідь на люб’язність я видав йому одну українську гривню і розповів про Дамаск, куди він збирався вирушити через місяць.

Прокинувся я дуже рано й одразу пішов до автовокзалу, до обіду хотілося побувати в монастирі Св. Симеона-стовпника. Це біля Дарет-Аззе, невеличкого селища, навколо якого повно візантійських так званих «мертвих міст». Зазвичай, як пояснив Тім, мандрівники беруть напрокат велосипеди та їздять цілий день. У «мертвих містах» уже кілька століть ніхто не живе, але будівлі, вулиці, храми у досить порядному стані. Якщо я правильно зрозумів, це схоже на Джераш й Угаріт. (Колись, мабуть, така доля спіткає нашу Прип’ять.)

Монастир Св. Симеона — чергова легенда християнства. У IV ст. монастир добряче пошарпав землетрус, однак місце справді мальовниче. Праворуч від входу — крипта з чотирьох базилік, які утворюють хрест. Фасад виконаний у романському стилі, а камінь покритий позолотою. Навіть століття, дощі, землетруси і вітер не змогли стерти майстерності людей, які з любов’ю виточували це диво. З північно-західного боку з тераси відкривається чудовий краєвид: руїни «мертвих міст», безкінечний зелений простір, пагорби, сади-гори — це вже Туреччина.

Майже в центрі монастиря стоїть колона, точніше, залишки стовпа, на якому, за легендою, старий Симеон прожив добрих сорок років не злазячи. Зі всієї околиці сюди сходилися бедуїни, щоб послухати святого мудреця, який ніс Слово Боже, проповідуючи любов та справедливість. Що примусило цю людину так учинити? Чому він провів життя, своє єдине життя, стоячи на стовпі, замість того щоб жити, як усі нормальні люди? Кажуть, його живцем їли хробаки, а коли вони падали, Симеон їх підбирав і клав на ноги, примовляючи: «Їжте, їжте грішну плоть!» Певне, це справляло велике враження на бедуїнів. Уявляю їхні обличчя. Уявляю власне обличчя. Жодні знання, жоден довідник, жодні розмови, навіть розмови з Магометом, який видавався мудрим, як сам Бог, не наблизили мене до розуміння цього феномена. Певно, це справа суто приватна і жоден бог, жоден Магомет, жоден дядечко на ім’я Бог не в змозі щось пояснити. Ти можеш усвідомити й відчути лише сам. Кожен іде своїм шляхом, кожен — до свого Бога-батька. Так Він дядечко чи батько, мені цікаво? Яка в нас спорідненість, хотів би я знати?

З монастиря-музею я рушив пішки, сподіваючись на автостоп. По дорозі мене підібрав автобус, за кермом якого сидів водій-курд, що всю дорогу жалівся на нещасну долю свого народу. Я уважно слухав і дивувався, як мало знаю про нещастя, що спіткають людей чи не на кожному розі, і радів за власну країну. Як порівняти з лихами курдів, життя українців видавалося вершиною соціально-політичного блаженства! Грошей курд не взяв, навіть слухати не захотів, хоча його рвані штани і стара сорочка, здавалося б, говорили про доцільність інших намірів. Але він відчинив двері іржавого автобуса із білозубою усмішкою: «Велком!» Дякую тобі, добрий чоловіче! Мир тобі й твоєму народові!

Другу частину дня я вивчав старовинні галереї халебського базару і купував сувеніри: каву, чай, джинси, футболки — тут дешево, але вибір, на відміну від Дамаска, значно менший. На халебському базарі торгували переважно на гурт, відвантажували товар на Росію, Україну, Білорусь, Вірменію, Грузію, Туреччину і т. д. Роздрібна торгівля йде в магазинах — їх тут безліч: не місто, а суцільний магазин. Багато вивісок російською мовою — певне, «човники» регулярно їздять за товаром. Магазини розташовані в особливих кварталах: квартал ліків, квартал дитячого одягу, квартал взуття, квартал килимів. Дуже зручно, одразу видно, що люди тут розуміються на торгівлі. Для експерименту я придбав два шматки славетного халебського мила. Кажуть, воно дуже корисне для шкіри, вироблене за особливим рецептом із оливок. Не знаю, цілком можливо, але воно так тхнуло, що я міцно зав’язав його у два целофанові пакети. Я так і не ризикнув його використати за призначенням, тож мило пролежало вдома під ванною в пакетах років зо три, аж поки Бірма із собачого відчаю (запах!) геть не розгризла його.

Туреччина. Антіохія й Анкара.

Печери першохристиян. 20.03.

Автобус до Антіохії відбував о 4-й ранку. Пішки перетнувши півміста, щоб заощадити гроші, я добрався до автостанції. Враження від подорожі, здавалося, заповнили мене до краю, я мляво реагував на навколишнє середовище. Мабуть, справді, пора змінювати обстановку, пора додому. Батько, лист, мама, зустріч? А хіба це все було? Хіба я не сам вирушив у подорож? Усі роздуми, припущення, почуття, біль я наче запакував у невеличкий сейф, який поклав до наплічника. Якщо ставало зовсім сумно, то я діставав його звідти... Думати ні про що не хотілося, мозок здавався стерильним, наче після дезінфекції.

Митники нічого не перевіряли, навпаки, дружньо віталися з пасажирами; певне, люди перетинали тут кордон у торговельних справах дуже часто.

На жаль, детально оглянути печери першохристиян не вдалося. З найцікавішої — святого Павла — зробили музей, який, незважаючи на те що був будній день, виявився зачиненим. Я поспілкувався з молодим поліцейським на ім’я Мустафа, який гордо повідомив, що тут колись жили Іса і його мати Марія і саме тут християн стали називати християнами. Тут було багато кіз, які мирно поскубували травичку навколо і мекали — їм було однаково, хто тут жив і коли, — вони дивилися навкруг байдужими очима і поволі рухалися вздовж гори. Я вийшов за ними стежинкою до виходу.

До Анкари автобусом їхати 12 годин. Ніколи б не подумав, що в Туреччині так багато гір! Комфортабельний салон, крім двох водіїв, обслуговували ще два стюарди в синій уніформі. Вони роздавали то булочки, то мінеральну воду, то серветки. Ми чотири рази зупинялися біля невеликих кафе: туалет, кава, їжа, сигарети. Я трохи хвилювався, бо боявся не встигнути на нічний потяг до Стамбула, та все склалося добре.

У стамбульському експресі не вимикали світло у вагоні цілу ніч. Туркам, судячи з усього, цей факт не заважав — вони спокійно спали, напівлежачи у кріслах, зате я не зміг зімкнути очей ні на хвилину. Але й із цього мав користь: я зробив нові й доповнив попередні записи в щоденнику, а потім заходився гарячково згадувати, що важливого я пропустив. По-перше, треба згадати про туалети. Точніше, про те, як і де ними користуватися. Це дуже важлива деталь, і не варто нею нехтувати. У подорожі ходити в туалет треба не тоді, коли хочеться, а тоді, коли є така нагода. І, незважаючи на місце, обставини, умови і час, треба використовувати цю нагоду сповна, тобто бачите туалет — уперед! Бо, коли припече, з’ясується, що немає ні часу, ні обставин, ні умов. По-друге, я не написав, як ми з Іко ходили на Аль-Хамадія, славетний дамаський базар. Потрапили ми туди майже випадково, тобто не планово, до того ж одразу в ряди, де продаються овочі й фрукти. Господи, Боже мій, скільки там усього! Якби в нас в Україні росло так багато зелені, овочів та фруктів, я був би щасливою людиною. А спеції! Я знав лише кілька назв: перець, паприка, аніс, а їх там продавали чи не сотню! Дуже багатий вибір сортів чаю, кави, та що там казати... Аль-Хамадія — великий, дуже великий базар.

Я навіть не впевнений, чи обійшли ми хоча б половину. Людей повно, але, на диво, нас жодного разу не штовхнули. Торговельні місця обвішані різноманітним товаром, покупці повагом пересуваються вздовж яскравих лавок, продавці голосно запрошують. Якщо річ подобається, то питають про ціну — і починається торг. Базар функціонує за тим же принципом, що в Халебі магазини. Справив враження квартал золота, хоча я віддаю перевагу сріблу. Ціна за грам постійна і всюди однакова, тож торгуються за націнку, тобто за роботу ювеліра. І вона варта того, бо на всьому базарі важко знайти хоча б два схожі між собою вироби. Я потеревенив трохи з продавцями про ціни, а потім перейшов до срібла. Іко довго приміряла каблучку, і врешті я її придбав — недорого. Собі я підібрав на мізинець каблучку з камінцями. «А вони не повипадають?» — запитав я в продавця. Той зробив мудрий вираз обличчя і сказав жарт, який я майже дослівно чув потім від ювелірів Стамбула, Мадраса, Бомбея, Катманду і т. д.: «Люди також іноді помирають!» Певне, це такий міжнародний ювелірний гумор. Додам, що камінці насправді виявилися шліфованим склом і через півроку частково таки повипадали. У мене, до речі, щодо цього сумнівів не виникло ні на секунду — дуже вже дешево він правив. Іко подарувала мені червоно-білу куфію, точно таку, як носив Ясір. На Аль-Хамадії ми провели не менше чотирьох годин, але, що дивно, майже не втомились. Можливо, тому, що не доводилося хвилюватись за гаманець, хоча за звичкою я дбайливо помацував його рукою. Наші київські базари я ненавиджу, я збираюсь на них, як на війну: люди знервовані, крикливі, злі. Східний базар — це, передусім, доброзичлива атмосфера. Її створюють і покупці, і продавці, які люблять тебе вже за те, що ти зупинився біля їхньої лавки. Люди приходять сюди відпочити, побачитись, поспілкуватися. Це як місце зустрічі старих добрих знайомих...

По-третє, я хотів написати, як люди похилого віку проводять вільний час. Вони не сидять вечорами вдома біля телевізора, а йдуть у кафе, де грають у кості, нарди, курять наргіле та спілкуються. Це стосується, звісно, лише чоловіків — що роблять жінки, я не знаю. Певне, доглядають за онуками, що ж іще? Ставлення до людей похилого віку на Сході геть не таке, як у нас. Як колись і в Україні — всього сто років тому — старі до самої смерті залишаються головними в родині: і жінки, і чоловіки. Ставлення до них сповнене поваги та любові. Та головне, люди похилого віку не почуваються самотніми й нікому не потрібними: батьки — святе, діти розуміють, що молодість — не вічна, а життя йде. Мені здається, що так повинно бути, і я не розумію, чому в нас із кожним роком ситуація змінюється у зовсім протилежний бік. Особливо моторошно читати кримінальну хроніку: онук зґвалтував і вбив рідну бабцю, син зарізав за пляшку горілки батька... Жах. Якби про такі речі я розповів тут, то нашу країну перестали б поважати. І мене також. Я заздрив мусульманам — не стану критись, — я заздрив такій соціальній організації життя, мені до вподоби багато їхніх традицій і звичок. Можливо, тому, що я впізнавав утрачене нами? У мене є лише єдина відповідь, чому так сталося. Вони бережуть свою релігію, свого Бога хоча б для того, щоб він беріг їхні людські стосунки й родини. Доручати таку справу лише людям і законам — небезпечно. Тож Бог потрібен хоча б для цього. Я розмірковую не з погляду теології і високих матерій, а суто із соціально-побутового боку. Іслам цементує життя, робить упорядкованим, таким, яким його не зробить жоден цивільний закон. А в нас — на все плювати. Закон не карає злочинців, суспільство не засуджує підлості. Ми — поміж Заходом, де панує закон, і Сходом, де панує іслам. Ми там, де панує безлад, — нам нема на що спертися. Це лещата, які стискаються з кожним днем усе міцніше. Тому нас так мало і тому ми такі слабкі. Невже ми приречені?

Туреччина. Істамбул.

Галата-бридж, голуби та Вова. 21—23.03.

Експрес прибув о п’ятій ранку. Так рано на стамбульському залізничному вокзалі мене міг привітати хіба що бюст Мустафи Кемаля, він же — Ататюрк. Пам’ятників батькові всіх турків, масону-революціонеру тут повно — вони всюди. До Кемаля турки називалися то османами, то молодотурками, а він їх зробив саме турками, тому і «батько». На невеличкому катері крізь ранковий туман я перетнув Босфор — казкове видовище! — і зійшов на берег біля моста Галата. За 40 хвилин із папірцем у руці, на якому добрий ірландець Тім надряпав адресу і назву готелю, після майже трьох тижнів відсутності я опинився знову в Європі. Туристичний район Султан-Ахмет відомий не лише «Блакитною мечеттю» й Аль-Суфією, а і Гранд-базаром. Тож тут уже ніхто не приймав мене за італійця чи поляка. «Руський?» — «Ні, український!» — «Візьми партію шкіряних курток, дешево віддам!» — «Дякую, ні!» — «Тоді візьми партію спортивних костюмів! «Адідас», «Пума» — оріджінал, дешево віддам, «Найк», клянусь — оріджінал!» — «Дякую! Підкажіть краще, де знайти цей готель?» — «Студент?» — «Так», — брешу я. «Слухай, ходімо в мій магазин, мені продавець потрібен, щоб російською добре розмовляв! Добре платитиму! Не хочеш? Твій готель там. Іди прямо по цих рейках, дійдеш до паровоза, пройдеш трохи далі, потім ліворуч і другий поворот ліворуч!» — «Дякую!» — «Візьми візитку, їхатимеш додому, зайди в мій магазин, я тобі джинси продам! Можеш узяти цілу партію! «Левіс», «Дізель», дешево, оріджінал — клянусь!»

Дорогою я трохи підживився пахлавою і чаєм. Восьма ранку — турки поспішають на роботу, багато хто на ходу снідає пиріжками або шаурмою. Удома їх не годують, чи що? 10 баксів за місце в даблрумі, але й готель значно комфортніший. Уперше за останні тижні я сплю не в спальнику, а на простирадлах. Незвично, але страх як приємно. А що вже казати про гарячу воду? Кайф!

Стамбул справив враження чогось середнього поміж Сходом і Заходом. Супермегаполіс, у якому все змішалося. Туреччина — найцивілізованіша мусульманська країна з тих, які я бачив. Але тільки зовні. У нас добре знають хіба що туристичне узбережжя: Кімер, Анталія, Мармаріз — та хіба це справжня Туреччина? От Кападокія з її катакомбами — справді круто! Є й традиційні міста, наприклад Конья — суфійський центр, де проходить відомий фестиваль дервішів. Цікаво б там побувати, але якось іншим разом, бо мені вже було не до Коньї з Кападокією, я хотів якнайшвидше обдивитися Стамбул і вирішити, яким чином потрапити до Одеси. Султан-Ахмет — район і мечеть, Аль-Суфію — «Блакитну мечеть», затоку Халіч і решту цікавинок я обійшов за день. Усе це мені не сподобалося з єдиної причини — занадто багато туристів. Чи то через зникнення вибраності в цьому контексті, чи то через неспинний гомін натовпу, але я відчував, що дуже втомився. Не лише від стін, каменю, історії, часу, відстаней, а й від людей, які говорили різними мовами. Мабуть, справді, для першого разу — досить. Я ходив Стамбулом, розслаблений і лінивий, спостерігав за купою інших людей. Саме інших. Я став, так би мовити, річчю в собі. Я майже весь час мовчав. І змушений був думати. Я відкрив закон: чим більше мовчиш, тим більше думаєш, тож я мав достатньо часу, щоб поговорити із самим собою.

Ще одна користь від подорожі — навіть найбільше місто світу перестає бути географічною таємницею. Якщо, звісно, не слабувати на останню фазу просторового кретинізму, який, наприклад, охопив мене в Алеппо. Усе просто — дивися на мапу і рухайся, якщо не зрозуміло — не бійся перепитати. По мосту Галата, з якого рибалки довгими вудками день і ніч ловили рибу й тут же продавали (рекомендую покуштувати в ресторанах під Галата-бридж свіжої смаженої сардини — пальчики оближеш!), я повернувся в Азію. Орієнтуючись на вежу Галата, я пішов прямою широкою вулицею на площу Таксім. У Туреччині невдовзі мали відбутися парламентські вибори, тож по дорозі мене добре розважили агітаційні машини з мегафонами, прапорці, афіші, тобто все, що супроводжує цю подію.

На площі купа нахабних голубів клювала крихти хліба з бруківки. Трохи погулявши, я побачив нібито знайому постать... ого! — товстуна Володю з Полтави! Того самого, що втік від мене в Алеппо, сприйнявши за рекетира. Він купував солодкі пряники біля французького культурного центру, тобто так само, як і голуби, якимось чином намагався підхарчуватися місцевими хлібобулочними виробами.

— Привіт! — Я підійшов зі спини і міцно взяв його за лікоть. Він повернувся, вираз обличчя не варто й описувати. — Не бійся, дідько тебе забирай! — Я усміхався якомога щиріше. Видно, це в мене не дуже добре виходило, бо Володя знову сіпнувся.

— Пусти! — Я відпустив. Вовине обличчя посиніло, руки трусилися.

— Тихо! Ти що, здурів? — Я вирішив трохи наїхати на нього, щоб привести до тями. — Усе нормально! Я не рекетир, я студент, розумієш?

— Мені зле, — раптом сказав він, — мабуть, чимось отруївся. Дуже нудить. Чесно.

«Бреше, — подумав я, — просто ліпить горбатого!»

— То якого чорта ти жереш пряник? Викинь! — Але Вова дбайливо засунув пряник до спортивної сумки. — Ти де живеш?

— Султан-Ахмет, у готелі.

— Ти сам тут?

— Ні, з батьком і дядьком. От вийшов прогулятись, не варто було ту шаурму їсти...

— Назву готелю, адресу пам’ятаєш?

— Ні!

— Та не трусись ти так бога ради! Я тебе не з’їм! Або кажи адресу, або я пішов...

— Ось, тут записано, — він нарешті вийняв із кишені зім’ятого папірця. Я глянув у мапу — справді, Султан-Ахмет, але на іншому від мого готелю боці.

— Гаразд, сядь тут, відпочинь.

Ми сіли на лавочку і стали спостерігати за голубами. Я згадав «Весняну квітку» і розсміявся. Потім згадав Марину, яка, наче вогнеметом, за п’ ять хвилин випалила всі мої сентиментальні спогади про Іко. Треба ж такому...

— Чому ти смієшся?

— Тому що смішно. А ти за готель скільки платиш?

— А чому ти питаєш?

— Цікаво. Я, наприклад, плачу десять баксів. А ти?

— Двадцять.

— Господи, як ви тільки торгуєте? — Я справді здивувався. — У Стамбулі вже колись бував?

— Так, уже вшосте — ми завжди там зупиняємося.

— Ідіоти! Так розкидатися грошима! — А що я міг йому ще сказати з цього приводу? Такі безглузді розтрати не вкладалися в мене у голові.

На сусідній вулиці ми сіли на рейсовий автобус, який ішов до Галата-бридж. Людей у салон набилося чимало — я пройшов усередину, а Вова лишився стояти ближче до виходу. Хвилин за п’ять автобус раптом різко звернув до тротуару і зупинився, люди загомоніли, а Володя, з останніх сил усіх розштовхуючи, поліз до дверей. Я так зрозумів, що в нас проблеми, — і кинувся за ним. Невже цей бовдур знову тікає? Клятий товстун, однаково спіймаю! Але коли я вискочив, наче корок із пляшки, з автобуса, то зрозумів — не до жартів. Вова лежав на асфальті: ноги під переднім колесом, голова на бордюрі, обличчя посиніло, а губи — такі білі губи лише в мерців. Він знепритомнів і, судячи з усього, віддавав дух. Я приклав вухо до грудей — товстун майже не дихав, підняв повіки — зіниць не видно, закотилися кудись під лоба. Я ледь витяг його на тротуар — кілограмів сто сорок живої ваги. «А якщо помре? Прямо тут? Ні страховки ж, ні хріна немає!» — чомусь подумав я. Яка ще до біса страховка в «Човника»! З автобуса на нас дивилися здивовані і перелякані люди. Вони бачили двох іноземців, один із яких явно помирав, а другий лив йому на обличчя мінеральну воду і давав ляпаси. «Вставай, паскудо!» — крикнув я йому просто в рот, з якого вже пішла піна. Раптом з автобуса, який майже рушив, вискочила дівчина. «Я лікар!» — крикнула вона, витерла білою хустиною губи собі й Володі і почала робити штучне дихання. Пройшло не більше двадцяти секунд, як той розплющив очі й підвівся, блимаючи на навколишній світ. «Чому я тут сиджу?» — «Це я тебе хочу запитати, чому ти тут сидиш?!» — Ми допомогли йому піднятися і вклали на лавочку. Ох, і важкий! «Тобі краще?» — «Набагато. Схоже, все минулося», — відповів товстун і тут же побіг блювати за автобусну зупинку.

Поки Вова приходив до тями, я познайомився з туркинею ближче. Її звали Дерія. Вона, на відміну від більшості її земляків, непогано володіла англійською, саме цього року закінчувала медичний університет.

Я гаряче подякував за допомогу, сказав турецькою «дякую» — «тешекюр» — і залишив адресу, телефон і мейл. Не скажу, що вона мене зацікавила як жінка, а от її суто людяні якості здивували.

— Чому ти це зробила?

— Через тебе, — Дерія знітилася й опустила очі. — Через твій колір волосся й очі. Я бачила, як ти ллєш на свого друга воду, як б’єш по обличчю, як підняв на секунду очі і з відчаєм подивився на людей в автобусі... Я побачила світлі очі. Це мене вразило, і я вирішила допомогти. Я не могла тобі не допомогти.

— А якби в мене були темні очі?

— Твій друг однаково б не помер — звичайне легке отруєння, на яке миттєво зреагував організм. Мабуть, у нього хвора печінка. Зараз йому стане краще, — Дерія усміхнулася. — Якби в тебе були темні очі, я б уже давно сиділа в гуртожитку і готувалася до іспитів. І річ не власне в тобі, — вона трохи знітилася, — річ у тому, що в Туреччині людей зі світлими очима і світлим кольором волосся вважають, ну, як би сказати точніше, красивими і внутрішньо, і зовнішньо. Багато хто спеціально фарбує волосся і носить світлі лінзи.

Справді, я помітив у Туреччині таку тенденцію. Світло-фарбованих людей чимало, особливо жінок бальзаківського віку та молоді.

— Тобто вважається, що тюрки, наші пращури, мали саме такий вигляд.

— Зрозуміло. Не має жодного значення. Головне, Вова вижив. — Я показав рукою на свого земляка, колір очей і волосся якого був, скоріше, схожий на звичайний турецький, ніж на класично тюркський. Буває ж таке — іноді тобі на допомогу приходить навіть колір очей!

Товстун, здається, вже зовсім прийшов до тями: обличчя вирівнялось, погляд повеселішав, — він сидів і мовчки пив мінералку, інколи усміхаючись на нашу бесіду, хоча й не розумів жодного слова. Якщо чесно, налякав він мене добряче. Та думаю, головний висновок, який він зробив після цієї пригоди, — що я не рекетир. Хоча не факт.

Ми попрощалися з Дарією і спіймали таксі, на якому я щасливо доправив товариша до готелю і здав родичам. Готель, між іншим, у них удвічі гірший за мій. А все через те, що вони весь час намагаються оселитися серед земляків. У моєму готелі, наприклад, живуть лише турки, зате він удвічі дешевший і вдвічі чистіший. І вдвічі безпечніший.

(Ніхто не зможе тебе так круто підставити, як земляк. Від своїх можна чекати будь-чого. Один із найсумніших висновків, який я зробив за кілька років мандрів. Цікавий у нас народ. У чомусь навіть підлий. Таких ще пошукати.)

Чорне море. Пароплав. Україна.

Одеса. Дівки. 23—25.03.

Пароплав «Глорія» йшов зі Стамбула до Одеси 36 годин. Я вперше перетинав море, взагалі — я вперше перетинав таку велику воду. Майже весь час я проспав у тісній каюті на верхній полиці. Сусід, немолодий казах, стирчав на палубі й стеріг новенькі «Ауді-4», яких віз чи не з десяток.

Мій новий знайомий, товстун Володя з батьком та дядьком, наскільки я зрозумів, вояжем до Сирії і Туреччини були цілком задоволені. Увечері ми обмили це діло в барі. Вовік від отруєння, здається, повністю оклигав, так що горілку хлистав нарівні з усіма. Гарний антисептик. Я випив лише склянку мінералки, у яку додав сто грамів білого вина, і намагався не думати, що за кілька годин прибуду на Батьківщину. Так я гасив нервове збудження й бажання прискорити плин часу. Такий неприємний стан називається очікуванням, а я хотів, щоб пароплав теж став частиною подорожі. Тоді час спливає непомітно і природно.

Найгірше враження залишили наші жінки. Коли пароплав підходив до Одеси, вони, ігноруючи накази старпома, цілком заповнили собою і валізами вузький коридор до виходу на палубу. До порту лишалося не менше години, і моряки, голосно матюкаючись, перестрибували і протискувались через гамір і речі, але жінки не здавалися, навпаки, продовжували витягувати одну валізу за іншою. Я ще раз подумав, що в ісламі є багато чого раціонального. Важко навіть уявити таку ганебну поведінку арабської жінки.

Митницю описувати зовсім не хочеться. Усі тягнули важкі валізи, тому я з наплічником до пункту перевірки прийшов першим. Співробітниця митниці довго ставила якісь безглузді питання, копалася в речах, але найбільше вразило лихе обличчя. Що я їй зробив? Скрізь, де б я не бував, до мене ставилися краще, ніж на Батьківщині. То за що мені любити цю державу?! Нарешті, зрозумівши, що я не «човник» і взяти нема чого, вона зневажливо жбурнула паспорт на стіл і відпустила. Я вийшов із порту. Чудова погода, тепле весняне сонце, небо чисте і ясне. Салям алейкум, Батьківщино!!! Салям, Одесо! Мені хотілося стати на коліна і поцілувати землю, чи то пак, брудний запльований асфальт. Можливо, саме його запльованість й утримала мене від такого безглуздого вчинку.

Придбавши квиток на потяг до Києва і лишивши наплічника в камері схову, я пішов вештатися по Одесі. Колись ми приїздили сюди з друзями на День дурня. Але тепер я звертав увагу на інше: на храми, чиї золоті й сині бані височіли над центром міста, — і дивився в небо. Чому? Не знаю, мабуть, звичка. Будь-який мандрівник чомусь передусім намагається побачити в незнайомій країні культові споруди. Певне, з них простіше починати наближення.

Я посидів на Дерибасівській і попив чаю. Бурда — ніякого порівняння з нормальним чаєм! Поруч ходили молоді дівчатка в коротких картатих спідницях і гетрах майже до колін, мабуть, така тепер мода. Я подивився на них лише хвилину, не більше, коли відчув, що мій рот наповнюється слиною, а лібідо закликає в бій. Мені хотілося підійти, взяти за руку і... Оголене молоде тіло жінки — яка ж це радість для ока! Тепер я розумів арабів, які майже весь вік живуть серед вдягнутих з ніг до голови жінок, приїжджають до України, а тут таке!

Квиток я купив у плацкарту. У вагоні смерділо туалетом, гучно волав Юра Шатунов про білі троянди, в сусідньому відділенні пили горілку, смачно матюкалися, намагалися співати пісні і битися. Глибоко переконаний — міністр залізничного транспорту має потрапити в пекло, одне з відділень якого, певне, має саме такий вигляд. Але найгірше — це люди. Після скромної, поважної, шанобливої до сторонніх поведінки мешканців Близького Сходу українці видавалися огидними. Я не бачив п’яних людей майже місяць і відвик від неадекватності, тож мені можна пробачити цю суворість в оцінках земляків. Я довго не міг заснути від гіркоти в роті — так було прикро за свою країну, хай як пафосно це написано. Я вдивлявся в прекрасні зелені краєвиди ранньої весни за вікном, у темно-сині річки й озерця, вдивлявся в нашу чорну землю, в наше високе ясне небо, в наше жовте сонечко і думав, що дядечко на ім’я Бог, якщо це, звісно, він, дав нам стільки прекрасного для життя, скільки не має переважна більшість людей на Землі. Ми маємо бути щасливими, але ми нещасливі. Чому? Може, нам забагато дали тут, тому потроху віднімають в інших сферах? Чи, може, нам дають, а ми не можемо або не хочемо елементарно простягнути руку — не кулак, а руку, відкриту долоню, — щоб узяти — і просто подякувати?.. За вікном пролітали стовпи електромереж, потяг зупинявся на станціях, я купував, щоб не ризикувати травленням, лише звичайні пиріжки — дуже смачні, з маком, 1.50 грн. за штуку, і мінеральну воду. В сусідньому купе продовжували пиячити й кричати. Я повернувся до божевільні. До своєї рідної божевільні. З мандрівки на самоті — просто сюди. І треба поспішити зайняти своє звичне ліжко, а потім дочекатися лікаря.

Мене не полишало стійке враження, що я був відсутній не три тижні, а якнайменше десять років.

Україна. Київ. Столиця моєї Батьківщини.

Звісно, скоро я до всього звик. Не було в нашому українському житті нічого такого страшного, як видалося одразу після повернення.

Я закінчив ремонт у квартирі. Це виявилось елементарним. На заощаджені в подорожі гроші я купив будівельні матеріали, поштукатурив і пофарбував стіни, поклав підлогу (ламінат) і таке інше. Така робота дарувала радість. Стару мапу світу я не викинув, а обережно згорнув і поклав у шухляду, натомість купив нову, сучасну, без СРСР, зате з Україною, на якій намалював маркером свій шлях і поставив прапорець у Делі — на майбутнє. Під час подорожі я схуд на 4 кг (не можу втриматися, щоб не додати: після двомісячної подорожі по Індії, Непалу та Бангладеш, яку я здійснив наступного року, я схуд ще на 10 кг).

Через тиждень після повернення в «44» я зустрів Антона — колись ми разом тягали кабелі на ТБ. Виявилося, що він тепер на творчій роботі. «Давай до нас, нам конче потрібні автори!» — покликав Антон після третього дрінку «Ред Лейбл». Я подумав і погодився, а чому б і ні? Так що тепер я придумую сценарії для гумористичних шоу на телебаченні, тож не дивуйтесь, що вони такі тупі. Але платять непогано.

Бірма народила цуценят, аж чотирьох. Я не знаю, чи щаслива вона від факту материнства, але я точно радів, незважаючи на неабиякий клопіт. Цуценята мали попит — їх досить швидко розкупили. Одного я подарував Ромчику, Віриному малому. Він такий прикольний, дуже розумний і кмітливий. Я про малого, а не про цуценя. Хоча цуценя також прикольне: грайливе, але слухняне — виросте гарний пес.

У мами також усе гаразд. Вона більше не вживає слово «інфантильний», і взагалі, здається, нарешті визнала в мені дорослу людину. Незламно б’ється в міськраді за вигідні земельні ділянки під будівництво й опікується Вірою і Ромкою. Навіть після того, як вони переїхали, мотається туди-сюди на машині, як тільки випадає час. Мені здається, їй не вистачає поруч онука. Щодо мене, то тут я не просунувся ні на крок. Не щастить поки що. Я б із задоволенням одружився з Вірою, та обставини ще не склалися, хоча я і не полишаю надії. Певне, я кохаю, але не певен, кого або що саме — Віру чи наші підліткові спогади? Зате у брата Андрія і його дружини Злати народився син. Племінника назвали Збігневом і охрестили у варшавському костьолі, тобто він став католиком, як і матір. Андрій не заперечував: «Яка різниця? Головне, що тепер мій син — громадянин Польщі, тобто громадянин Європи!» Сам Андрій польського громадянства ще не отримав, але за цим із таким тестем діло не стане. Словом, у нас утворилася прекрасна багаторелігійна родина: батько — мусульманин, мама — просто мама, брат — бізнесмен, племінник — католик.

Я ж охрестився не тому, що різко повірив у Бога. Ні. Це сталося майже випадково, але що таке випадок? Закономірність, тільки в профіль — мене запросили стати хрещеним батьком. Я не відмовився з однієї причини: неможливо бути частиною цілого, не ставши цілісним. Так казав Магомет. Байдуже, яка саме конфесія прийме мене в обійми, — і лише під час хрестин з’ясувалося, що це УПЦ КП. От і чудово, вони розмовляють українською, а я відчуваю до цієї мови все більше симпатії, хоча сам продовжую спілкуватися російською. Це така сама шкідлива звичка, як і куріння. Інколи я відчуваю себе геополітичним байстрюком — народжений в СРСР російськомовний українець. Схоже на вирок, особливо, коли деякі падлюки та ідіоти вважають, що українська мова — індульгенція будь-якого злочину. Інколи, дивлячись на таких, я хочу крикнути: «Пришийте мені, будь ласка, хвіст! Мені — і мільйонам українців, які розмовляють російською!» Проте якби я ходив на вибори, то обов’язково б голосував за яких-небудь ультранаціоналістів. Як на мене, децл здорового фашизму не завадить такому великому шматку лайна, як українська політика.

Останні роки свого життя я уявляю приблизно так: заробити трохи грошей, вийти на пенсію і відкрити невеличкий бар. Чисто для себе і друзів — маленький закритий клуб, у якому б ми могли інколи зібратися випити по кухлю пива і подивитись гарний фільм. Навіть не треба, щоб бар приносив прибуток — достатньо нульового балансу...

Тему батька ми з мамою не порушували. Сам я цієї розмови не починав, а мама, мабуть, вирішила, що час ще не прийшов. Я здогадуюся, але те, що не сказано вголос, не є доконаним фактом. І я не хочу нічого стверджувати і нічого спростовувати. Тож між нами існує багато чого необговореного. Можна назвати це таємницею, але це всього-на-всього небажання загострювати ситуацію. Хай поки буде так, як є, а там побачимо. Усе буде добре, як співає Славко Вакарчук, — і я в це вірю.

А щодо дядечка на ім’я Бог, то наші стосунки й досі складаються непросто. У мене й далі до нього багато питань. У нього до мене, боюся, також.