Дядечко на ім’я Бог

Віра Родинна історія

Потім сказали, що в нього відірвався тромб.

Він їхав веселий і впевнений крізь ясний серпневий день, лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з великого кошика. Він з’їдав їх повністю, з кісточками, до самих черешків, які потім розтирав зубами і спльовував у відчинене вікно. Пасажирів було небагато: автобус підбирав людей, які голосували на узбіччі, вони давали водію гроші, а він відривав квитки і пригощав яблуками. Того року вродило багато яблук, і автобус наскрізь пропах яблуками; мама сказала, що на Спаса треба їсти яблука... До кінцевої зупинки, до М. лишалося години півтори, і кожне із нас — я (Віра), мама, мій брат Ромка — думало про те, що на нас там чекає. Спочатку ми тривожилися, бо їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове незрозуміле життя, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали нам цілу жменю надій. Усе складалося добре.

І тут у нього відірвався тромб.

Я досі це пам’ятаю: як водій сплюнув черговий черешок у вікно, погладив обличчя долонею і ліг грудьми на кермо. Не впав, а саме ліг, акуратно схиливши голову вбік — його сиве волосся затріпотіло на вітрі, наче під вентилятором. Далі в пам’яті, наче розкидані на піску світлини, збереглися лише уривки. Відра, що впали на підлогу. Яблука, що статично завмерли на ній, замість того щоб котитись. Автобус, який зупинився посеред дороги, хоча насправді він не зупинився — його несло юзом. Звук сильного удару (знімок зберіг звук) і скрегіт металу. А потім — я полетіла кудись уперед і вгору — напрочуд легкий і безтурботний політ. Я, либонь, була невагомою якісь миті, бо зовсім не пам’ятаю, що кудись летіла і падала. Я просто опустилася на асфальт, як пір’я з вибитої перини. Лежала на дорозі, здається, цілу вічність, поруч — перевернутий автобус, зім’ятий великою вантажівкою. Вона вгризлася в біло-синє залізо, наче хотіла перекусити наш автобус навпіл, і з обох машин витікала густа темно-червона рідина, суміш бензину і крові, запах якої змішувався в повітрі із запахом яблук. Дотепер саме так мені пахнуть яблука — густо-темно-червоним. Бензином і кров’ю.

Ромка загинув одразу. Бац — і все. Я думаю, Бог розтрощив йому голову листом металу, так би мовити, для чистоти експерименту. Певне, Богу було цікаво, що ми робитимемо далі. Мама, в сорок років вагітна на сьомому місяці мама, вижила. Перелом хребта, півроку в лікарні, рік у корсеті. І, не повірите, вона народила і видужала. У лікарні мамі хтось сказав, що аварія трапилася тому, що у водія раптом відірвався тромб.

Щоб усе добре усвідомити, вам треба вислухати нашу родинну історію з самого початку. Мені б хотілося, щоб інші також розповідали — так буде правдивіше. Просто до того яблучного серпневого дня ніхто не гинув, тому я й почала з аварії, щоб одразу сказати про Ромку... Йому було лише дванадцять... Думаю, вам треба почати з мами, якщо, звісно, вона погодиться на те, щоб її записували...

... Я вийшла заміж за молодого лейтенанта міліції ще тоді, коли міліція була міліцією і ловила бандитів. Але тепер я перестала розрізняти, хто є хто. Я народила двох дітей: доньку Віру і сина Ромку, чоловік дослужився до майора. Ми мешкали у двокімнатній квартирі, яку надала держава. Я любила готувати, я завжди любила готувати і годувати, і суботами до нас часто приходили гості, переважно чоловікові друзі. Я також працювала в УМВС, у системі виправних закладів. До моїх обов’язків належало читати пошту з «зон»: найважливіші листи я передавала начальству, в інших чорною тушшю замазувала недозволену інформацію. Перед моїми очима різними почерками, різними літерами пройшло чимало зламаних доль... Можна сказати, я була щасливою жінкою: чудовий чоловік, розумні діти, відповідальна робота... Але якоїсь миті наше впорядковане життя розвалилося, навколо все змінилося — навіть назва країни. Я не звинувачую політику, у мене з цього приводу є власна думка: я не вважаю, що це трапилося лише через розпад СРСР та кризу. Певне, люди самі готові були так учиняти... Мій чоловік більше не був міліціонером — він став «мусором». І майже всі його друзі — також. Що мало статися, щоб люди, які половину життя ловили бандитів, сиділи тепер із ними за одним столом і вирішували спільні справи? Де і що зламалося в цьому світі? «Можливо, — вигадувала я, — по всій країні йде одна велика секретна спецоперація? Вона скоро закінчиться, і всіх бандитів, пійманих на гарячому, посадять до в’язниць?» З часом у Володі з’явилися немалі гроші, і чим більше їх з’являлося, тим менше часу він бував дома. Це такий чоловічий закон: більше грошей — менше часу... Певне, прозвучить банально, але нічого не вдієш: ми почали віддалятися одне від одного, а врешті я довідалася й про коханку. Звичайно, в тому, що так сталось, є й моя провина. Я розумію, що не знайшла кращих, потрібних слів — може, я просто набридла йому як жінка... Я знала — і терпіла, і все йшло, як ішло, і його любовні захоплення так би й закінчилися нічим, якби не ті листи...

Їх писав злочинець у законі, начебто наш родинний і службовий природний ворог. Його засудили на десять років: спочатку він відбував покарання під Харковом, а потім у нас, на Північній зоні. Саша писав листи матері в М., тільки туди — і тільки їй. Я читала — і плакала над тими листами, стільки в них було любові і тепла. А одного разу не втрималася — і сама написала йому. Так ми почали листуватись. Я навіть з’їздила на Північну зону — начебто у відрядження, а насправді — подивитися. Сашу звільнили достроково, того ж року, і ми зустрілись. Я завагітніла. Для Володі це був справжній удар — я проміняла його на зека, на рецидивіста, я зганьбила професійну честь, я розвалила родину! Усе правда — я не відхрещуюсь. Але я побачила в злочинцеві, який «відмотав» третій строк, куди більше гідності, ніж у свого чоловіка-«мусора», який скрізь — і вдома, і на службі — грав подвійну гру. Я шукала вихід... Із Сашком ми одружилися. Йому п’ ятдесят років, він контролює обіг наркотиків у своєму регіоні, раніше ніколи не одружувався, не мав дітей... Але часи змінилися навіть для злочинців у законі. Того серпневого дня на Спаса ми — я, моя донька Віра і син Ромка — їхали в М. — на знайомство з його матір’ю, Варварою Петрівною.

Я не звинувачую батьків. Але, коли озираюсь на ті роки, питаю себе: це роки життя чи це лише роки очікування зустрічі з ними? І мама, і батько кликали в свої нові родини: «Віруню, ти тільки скажи коли, і ми...» Але я вирішила інакше. І лишилася сама. А потім з’явився Роман.

Він увірвався, наче свіжий вітер. У мою квартиру — ніби в моє життя. Чому «ніби»? Не знаю, мені завжди здавалося, що вислів «увійшов у життя» трохи несправжній. Що це за життя, в яке можна ввійти отак просто комусь іншому? Я розумію, що це порівняння, але, на мій погляд, досить недолуге. Я не хочу таких порівнянь: моє життя — не квартира, і його ніхто не купує, не обмінює, не продає і не здає в оренду.

Того ранку, щойно прокинувшись, я одразу відчула, що сьогодні має статися щось надзвичайне. Лежала в ліжку і подумки перебирала майбутні справи. Це моя дитяча звичка: кожного ранку прислухатись до нового дня. Поміж водою з крана, зубною пастою, вичавленою на щітку, водою, набраною в чайник, вогнем газової конфорки, свіжим повітрям з балкону, водою для квітів, землею в квіткових горщиках я прислухаюсь до того, як плине час. Бо кожного дня, вже не кажучи про ніч, він може плинути зовсім по-різному. Іноді час повільний, як сонце. А іноді летить дуже швидко, наче дощ. І тоді я зовсім — хоч як поспішаю — нічого не встигаю, навіть подивитися в люстерко!

Відчуття дива росло, миготіло великим і світлим колом, заповнювало зсередини. Я пила чай і чекала, коли воно відкриється. Так буває завжди — треба лише дочекатися цієї миті. Думаю, ви зрозуміли, що я хочу цим сказати: із самого початку, з тієї самої секунди, як я розплющила очі, це був незвичайний ранок... Уже давно пора йти: Василь, мій приятель, терпляче чекає в коридорі, а я ніяк не можу повернутися до реальності та зібрати у валізу продукти. Наче крізь вату почула, як Василь сказав, що на човні попливемо втрьох — от-от має під’їхати Роман («Хто?» — «Роман!»). Цієї ж миті в коридорі стало чути, як зупинився ліфт, і через кілька секунд двері в квартиру відчинилися. Він зайшов, як до себе додому, невимушено і по-свійськи: «Привіт, я — Рома! Дайте зеленого чаю, будь ласка!» Підійшов до мене, поцілував у щоку: «Ти — Віра?! Ти — Віра. Я тебе не боюся! Навіть якщо ти знаєш про мене щось таке, чого я про себе сам не знаю!» І засміявся. Я теж засміялась. Від нього пахло водою з озера і здоровим оптимістичним життям.

Вони пили чай і розмовляли про рибалку, а я сиділа, уп’явши очі в чашку. А серце вискакувало прямо на стіл.

«Цікаво, я спостерігач і сторож власного часу, старію відповідно до загальноприйнятого часу? Чому це я саме тепер замислилась про старість? А може, мій вік вимірюється не паперовими календарями, а особистим хронометром? У кожній моїй клітинці — свій годинник? Невже у власному часі існує кожний камінь, кожна квітка, кожний кролик і кожна людина? Що для одного — мить, для іншого — вічність... »

— Дякую за чай, Віро! — голос Романа висмикнув із роздумів. Так рука хазяїна, розчуленого несправедливою смертю, висмикує з води сліпе, щойно народжене кошеня.

Він веслував недбало й легко. Човен і Роман наче сплелися в одне ціле, наче були одним природним тілом, як одним природним тілом були тулуб коня і тулуб людини в кентавра. Той день — один із найпрекрасніших у моєму житті...

Я відкрила для себе секс. Перший раз, коли це сталося, мені було боляче. Я б сказала, дуже боляче. Я не знаю, в чому річ, але Роман дуже здивувався — це я бачила в його очах. Він поводив себе коректно... Знаєте, я більше не розказуватиму про секс. У мене, як майже у всіх людей, з ним багато пов’язано, але я не вмію розповідати...

Одружитися й прожити двадцять років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками — майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, — і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» — і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...

Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно — я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух — і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі — і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину — спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ — так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» — він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.

До кінцевої зупинки, до М., лишалося години півтори, не більше. Я ще могла повернутись...

...Вона бігла широким лугом, по зеленій ніжній м’якій траві, і серце билося щастям. Її серце. Вона відчувала, що не одна, з нею є Хтось, у ній є Хтось, ще не зрозуміло, хто саме, але — є. Вона бігла м’якою травою до обрію, до неба, вона простягала догори світлі ніжні руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало своїми хмарками, такими білими й такими пухнастими, гладило по голові, шепотіло:

«Віро, Віро», небо кохало її. Пронизуючи сонячними променями й сонячними зайчиками.

Віра прокинулася вагітною. Чоловіки зазвичай мріють прокинутись відомими, а жінки — вагітними. Вона прокинулася вагітною, перенеслася просто із зеленої м’якої трави безкрайнього лугу, просто з неба — у своє ліжко. Віра лежала, гладила рукою живіт і всміхалася.

— Якась ти весела сьогодні! — сказав чи запитав Роман, широко потягуючись.

— Ромко, я вагітна! — відповіла чи сказала Віра.

— Дурний жарт, Віруню! — Роман пружиною скочив із ліжка. — Ти впевнена? Сходи до лікаря спочатку! Я побіжу на озеро.

— Ромко, я впевнена! — Віра продовжувала усміхатись, сонячні промені сну ще гладили її біле красиве тіло.

— Я побіжу, — сказав Роман. — До озера.

І побіг.

Віра стояла біля вікна, дивилася на яблуню, на гілках якої гойдалася дворова малеча, і плакала від щастя. З часу аварії минув рік, але серпень і яблука продовжували пахнути бензином і кров’ю, густо-темно-червоним кольором смерті.

Наступного дня Роман пішов у гори.

Віра, ну що мала робити Віра?! Плакати? Вона плакала. Кохати Романа? Вона кохала. Вийти заміж за іншого? Ні, мабуть, що ні. Нецікаві, довгі й принизливі розмови.

— Мамо? — питала вона у слухавку, і там, на тому кінці дроту, мати відповідала глухим мовчанням.

— Мамо, — казала вона, — я люблю Рому, Рома любить мене, ми живемо разом, але в нас народиться дитина...

— Чому «але»? — дивувалась мати.

— Тому що Рома каже, що нам зараз рано дитину! — майже кричала з відчаю Віра. І там, на тому кінці дроту, очікуючи невідомо чого від власного життя, мати теж плакала...

— Мамо, що мені робити? — Але чула у відповідь тільки розпач і плач малечі...

На жаль, батьки тепер — погані радники. Невдале особисте життя не дає їм права давати настанови дітям. Вони хіба що можуть слугувати поганим прикладом: «Не повторюй моїх помилок, доню (синку)!»

— Мамо, я назву сина Романом. На честь нашого Ромки!

— Ти впевнена, що народиться син?

— Мамо, всього шість тижнів, але я знаю — буде син. Рома. Роман Романович.

Усі, кого я про це запитую, кажуть, що ефір пахне білим. Білим або блакитним. Це тому, що в операційній усе біле або блакитне: кахлі, простирадла, халати на лікарях. Але мені ефір пахне рожевим. Дивно, бо нічого рожевого в операційній немає. Просто на кахлях, і на стелі, і на підлозі, і на стінах розквітали рожеві лотоси. Я не знаю, чи бувають лотоси рожевими, але ж я їх бачила — значить, бувають. Наркоз місцевий, не знаю чому: Роман про все домовлявся, і я все відчувала. Ні, мені не було фізично боляче, але я все відчувала. Певне, то страшний, нестерпний фізичний біль, коли тебе чистять, вишкрібають зсередини, коли з тебе витягають те, що могло зовсім скоро народитися людиною, дитиною, живою дитиною, і моя душа кричала так, що Бог обов’язково мав почути. Я плакала. Плакала не тільки сльозами — плакала кожна моя клітинка, кожна моя клітинка наче помирала разом із ненародженим немовлям... Уже лягаючи на стіл, я пошкодувала, що послухала Романа, я хотіла втекти, але пішло так, як пішло, і я лягла... Лікарка, схилившись, запитала, як я себе почуваю, і я збрехала — сказала, що добре, усе гаразд. Виникла якась пауза, і я чула, як лікарі про щось сперечаються між собою. «Ну, так, дівчинко, давай, ширше ніжки, зараз ми тебе почистимо!» — раптом сказали вони, і мені здалося, що у вухах задзвеніли тисячі маленьких гострих ножів. Я уявила, що я картопля, з якої зараз зніматимуть шкірку, але це неточне порівняння, тому що картоплю чистять ззовні, а мене чиститимуть зсередини. Тоді уявився хлів, старий бабусин хлів, де вона тримала корову й свиню, який час від часу чистили від гною, складаючи до великої купи за сараєм, а потім розкидали по городу, щоб краще росло. Те, що я — хлів, а моя дитина, чи пак, те, що могло стати дитиною, — гній, мені не сподобалося, і я почала придумувати собі якусь іншу роль, інший образ, у цей час лікар сказала: «Не бійся, будеш як новенька!»...

Роман чекав мене внизу. Стояв із букетом білих троянд, у костюмі, краватці, щасливий, як на весіллі, урочисто привітав мене, наче я зробила щось гідне. Я так розумію, що це він собі квіти подарував — у нього сьогодні таке свято! Краще б він замовив вінок.

— Віро, — запитав він удавано жалісно, — як ти?

Я мовчки сунула йому в руку рецепт на ліки, хотіла сказати щось образливе, але не втрималася і заплакала, ткнувши голову в плече.

— Ромцю, ти мене не кинеш? У нас будуть діти?

— М-мм... ну звісно... — якось в’яло відповів він.

Мені раптом усе стало однаково, ніби я не людина, а камінь. Я наче померла, Господи!

Не знаю, що саме сталося під час операції. Лікарі мовчали як риби, їхні перелякані обличчя я не забуду ніколи. Призначили антибіотики, вітаміни і сказали прийти через тиждень, а через місяць повідомили, що в мене ніколи не буде дітей. 99 % вірогідності. Ефір пахне рожевим, сестри... Вони сказали, що в мене погана матка.

Вмикайте свою балалайку, я ж не проти — мені є що сказати. І вам, і Вірі — всім. То, значить, ви вважаєте, що в жінок також є позиція? Це ви серйозно? А я вам скажу, яка в них позиція! Щоб було добре просмажене — ось їхня головна позиція! Розумієте?! На кухні, щоб не перекипіло і добре проварилося! І це ще м’яко сказано! Про яку відповідальність ви мене питаєте? До чого тут відповідальність? Ми це робили з нею разом, так чи ні? Я не заводжуся, я розповідаю! Ви ж прийшли, щоб послухати? От і слухайте! Я добре розумію їхні жіночі хитрощі і так просто вам не дамся. Запам’ятайте: чужа душа — це чужа душа! І мені здається, що ви взялися не за свою справу. Хто ви всі такі, щоб засуджувати мене? Ви, може, платите всі податки, завжди кажете правду, ніколи не обманюєте дружин або чоловіків, ніколи не брешете дітям? Може, ви ніколи не берете або не даєте хабарів, не «вирішуєте питання»? Може, ви янголи? Ну, тоді я перед янголами і стану. А поки ви не янголи — будь ласка, заткніть пельку і слухайте далі. Я ж бачу, як вам хочеться, щоб у книжці був негативний герой, себто я, Роман! Але я не хочу, розумієте, не хочу, щоб мене виправдували або розуміли. Тому що це не мені потрібно, це вам потрібно. Саме так. Бо, виправдуючи мене і розуміючи мене, ви виправдовуєте себе і намагаєтеся зрозуміти себе. Не чекали такого повороту?! Я нічого їй не обіцяв. Вона просто неправильно зрозуміла, я так думаю. Вона трактувала моє «ніяких поки що дітей» на свій лад. Чоловіки — як політики на виборах, розумієте? Вони обіцяють електорату різні корисні речі, а потім, коли електорат розставить ноги і проголосує, наступають «врємєнниє трудності». Ви ж нічого про мене не знаєте, а вже винесли вирок: «Винен!» Я маю право на слово, чи не так? От я і користуюсь! Я розповім про Марину, хочете? Її того літа депортували із Саудівської Аравії. За проституцію, звісно. Може, у вашій країні і у вашому місті справи йдуть якось інакше, але в нашому українському містечку з часів грьобаної «пєрєстройкі» і «гласності» справи йдуть саме так — найгарніші дівчата виїжджають за кордон працювати повіями. Згодом дівчата виходять там заміж за багатого дідуся — це найкращий варіант — знаєте, кажуть, Бог людину створив, а «кольт» і «віагра» зробили всіх рівноправними, — або повертаються з купою грошей хронічними алкоголічками та психопатками. Деякі взагалі не повертаються. Десь зникають у Західній Європі, Сирії або Туреччині. Але я категорично заперечую проти того, що вони опиняються там у «сексуальному рабстві». Їм подобається ця робота. Вони — не жертви, вони — мисливиці, вони полюють піхвами за доларами та євро. Вони стріляють точно в чоловічий пах. І українки стріляють найвлучніше.

З Мариною ми зустрілися на рок-концерті. Якщо відверто, то ми так напились, що я й не пам’ятаю, як і з ким потрапив додому. Лише деталі якогось незвичного сексу, але, здається, я був далеко не на висоті тієї ночі. Уранці, прокинувшись, побачив розкидані по квартирі жіночі речі, ліфчик демонстративно висів на торшері. Дівчина сиділа на кухні гола, пила пиво з баночки і курила.

— Ну, що, хлопче, давай знайомитись?

Так ми і познайомилися. Чорне, як крило ворона, волосся, сережка в носі й у пупі, ніс прямий, із невеличким горбиком, середнього зросту, тугі, низько посаджені сідниці. Дуже сексуальна. Курва: їй завжди було мало!

Насправді, життя її не балувало. Типова пострадянська родина: молодший брат, молодша сестра, хвора мама, безробітний батько і трирічний борг за квартиру. На вулиці — середина дев’яностих. І жодна політична тварюка не думає про людей. Тож немає нічого дивного в тому, що вона стала повією. Саудівська Аравія — серйозна країна, Марина навіть сиділа там у в’язниці, але й заробіток був шаленим. «Ненавиджу арабів, — згадувала вона. — Вони смердять. Але за що їх люблю, так за те, що швидко кінчають і нескупо платять!»

Звісно, її депортували, і вона, чекаючи чергового закордонного паспорта, тимчасово влаштувалася працювати барменом «У Кості». Я приходив десь за півгодини до закриття, пив пиво і чекав, поки вщухне остання бійка, міліція забере останніх клієнтів, а Марина підрахує виручку. Ми брали з собою пиво, лише банкове, Марина любила йти по вулиці і пити пиво просто з банки — в Саудівській Аравії за це можна потрапити до поліції. Так вона насолоджувалася своєю свободою в Україні — пила пиво з банки на вулиці і спала з ким хотіла — безкоштовно. У неї не було вищої освіти, але вона доволі багато читала — казала, що батько привчив. Така собі освічена повія, українська гейша. «У нашій справі головне — вміти пиячити, не п’яніючи, у слушному місці вчасно сказати «yes» і назвати правильну ціну за годину!» — ділилася вона секретами професії.

Історія Другої світової — оригінальне хобі. Як на мене, то вона б спокійно могла викладати на цю тему в якомусь університеті. Я взагалі не дуже добре знаю історію і книжок читаю мало, точніше, взагалі не читаю, навіть газет. Я вірю лише в те, що бачу, у те, що можна помацати і перевірити, що можна довести. Я люблю життя: усе, що ворушиться, пахне, кричить... Мене мало турбує, в якій я живу країні, це Україна, СРСР чи Росія, хоча СРСР мені більше подобався, тому що не було кордонів і не треба було мучитись на митницях. Велика була країна — СРСР, нас усі боялися, і ця срана Америка сиділа тихо, як миша під лавкою! Іноді Марина мене просто вражала своїми безглуздими запитаннями.

— Як ти думаєш, хто переміг у Другій світовій війні?

— Ми перемогли.

— «Ми» — це хто?

— СРСР. Хіба є інші варіанти?

— Ти так вважаєш? Тобто держава, яка втратила щонайменше 30 мільйонів людей, витратила майже весь золотий запас — перемогла?!

Звісно, я зустрічався з нею не для консультацій з історії Великої Вітчизняної — ну, ви розумієте, але тоді я сильно образився — у тій війні перемогли Ми. І тільки ми! Або оці її розмови про бандерівців — я просто шаленів, коли вона одразу після сексу, наче навмисне дратуючи, знову заводила своєї.

— Бандити вони, зрадники — вони стріляли нашим батькам та дідам у спину! — кипів я.

— Правда? — знущалася Марина. — Твоєму діду вони стріляли у спину?!

— Моєму — ні, але ж...

Дуже тупо з мого боку доводити такі очевидні речі.

Років через два мені довелося пригадати ті розмови. Ми відпочивали в Карпатах, чекали на зупинці автобус. Старий вуйко, який продавав молоко і бринзу, розповів, як пройшовся по їхньому селу рейдом «Від Путивля до Карпат» партизан Сидір Ковпак. «Прийшли совєцькі партизани, забрали всіх дівчат за чотирнадцять. «Для нужд отряда», — так нам об’явили. Німці такого не робили. От і скажи, хлопче, за що мені любити твого Ковпака?» Вуйко не заплакав — лише так міцно стиснув сухою шорсткою долонею ясеневу палицю, що, здавалося, той ясень зараз заплаче замість старого. Не думаю, що він брехав. Та це не міняє суті справи.

Для чого я вам про це розповідаю, запитаєте ви? Для того, щоб ви зрозуміли: Віра — лише епізод. Випадковість, якій я не збирався підкорюватись. Я не бачив у цьому ні логіки, ні сенсу — я жив своїм, насиченим іншими подіями і людьми, життям. Хоча, якщо чесно, спочатку я елементарно злякався, бо аж ніяк не розраховував на якусь там дитину...

Ми йшли через Кримські гори. Кепська погода: весь час дощило, мокрі ноги і поганий настрій — взагалі, похід виявився повною протилежністю до того, що розповідав про туризм Роман. Ніяких тобі пісень під гітару навколо вогнища, романтичного настрою та «тісного кола друзів», зате дуже багато сварок, горілки і комах. Незвично маленькі, вони підлітали тихо й підступно, кусали боляче, жодні протикомашині засоби на них не діяли — справжні мутанти. Тож кожного паскудного вечора, вкладаючись спати, занурюючись із головою у спальний мішок, я зі слізьми на очах укотре шкодувала, що народилася людиною, а не жабою, для якої комахи — лише радість.

Я потрапила в гори вперше, до того ж я ще колола антибіотики і почувалася не дуже добре. А Роман став зовсім чужим. Якщо я чула за добу від нього більше трьох речень, це було свято. Саме там, у Криму, серед десяти людей, один із яких — чоловік, якого я кохала більше за життя своєї дитини, я відчула справжню самотність. Хоча якщо придивитися до ситуації уважніше, то це радше така собі антисамотність.

Сварилися через кожну дрібницю: кому за ким іти, кому розпалювати вогнище, чому Україна не Росія і т. п. Єдиний серед нас росіянин, Сергій, навпаки, все більше мовчав і дедалі більше пив. На моє питання, чи йому тут подобається, він тільки махнув рукою: «Я тут стараюсь не трезветь». Ми потоваришували, хоча він майже завжди був під чаркою: посьорбував собі коньяк, тихий, мовчазний і дуже до мене добрий. Мабуть, він, як і я, почувався дуже самотньо серед нескінченного дощу і всякчасних сварок. Здавалося, він взагалі не випускав фляжки з рук. «Віруню, ти не подумай, що я багато п’ю — зовсім ні, — сказав він, коли я здивовано глянула на третій аперитив перед сніданком. — Але, погодься: таку бодягу безглуздо слухати на тверезу голову». Я вже не могла дочекатися, коли ж ми, нарешті, кудись прийдемо. Але це і стало головною проблемою: куди йти, скільки йти, для чого йти? Плани змінювались по кілька разів на добу. Зрештою група розділилася, а ми з Сергієм вирішили спуститися вниз до траси і їхати до Сімферополя. Роман зрадів: «Я ж казав, що це не для тебе! Ти дуже домашня дівчина». Але ми обоє розуміли, що це кінець, фінал, фініш наших стосунків. Далі кожен мав іти власною дорогою. «Мені здається, ти тікаєш, — відгукнулась на прощання я. — Колись ти сказав, що не боїшся мене. Навіть якщо я знаю про тебе щось невідоме тобі. Тепер усе змінилося: я нічого не знаю, але ти боїшся...» Він знизав плечима і кисло посміхнувся. Боягуз!

Складаючи речі, Сергій довго шукав фляжку. «Чому річ, яка тобі конче потрібна саме тепер, завжди лежить на самому дні наплічника? — бурмотів він під носа. — При цьому не має жодного значення, куди ти її поклав напередодні... Яка гірка правда буденності! Те ж саме стосується і жінок...» Але дивно, що він шукав саме фляжку. Мені здалося, що він навмисно удавав пошуки, даючи нам з Романом ще один шанс. Не варто старатися.

Я вийшла в Харкові — треба було робити пересадку, а Сергій поїхав далі, до Москви. Я запитала на прощання, як він, окрім коньяку, вирішує внутрішні проблеми? Що думає про Бога? Чи вірить він у Бога? Я не знаю, чому саме отак, на пероні, саме в нього я запитала про Бога. Чесно кажучи, я ніколи про це серйозно не думала, але, мабуть, у житті кожної людини настає мить, коли вона питає себе про Бога. Знаєте, що він мені відповів? Він відповів, начебто склав рекламного ролика, начебто весь час, доки ми йшли тими горами, тільки й чекав, коли ж, нарешті, я запитаю в нього про Бога! «У тебе проблеми? Немає грошей? Не дають дівки? Ти не можеш дати собі раду? То поговори зі своїм янголом! Знайди його серед мільярдів інших! Бо він єдиний, хто ще не посилав тебе на хер!» — ось що він сказав. Грубо. Якщо чесно, я нічого не зрозуміла. Потяг загудів, гримнули вагони, а я так і лишилася стояти з наплічником на брудному асфальті харківського вокзалу, кліпаючи очима. Сергій помахав рукою, провідниця щось крикнула, і він зник у тамбурі. Він видався мені дуже справжнім. Розумієте, що я маю на увазі? Сергій був, так би мовити, людиною підвищеної кльовості. Таких досить мало. І вони, як правило, багато п’ють. Мабуть, від несвідомого внутрішнього відчаю.

...Вони вирощували мак скрізь.

Голова районної адміністрації і начальник міліції не заперечували. Більше того, вони були зацікавленими особами. Сашко, мій чоловік, тут, у М., міцно тримав усе в руках. Точніше, міцно все тримала в руках його матір, Варвара Петрівна, яку він слухав у всьому. Окрім одного — вживання цієї отрути, але тут вона не дуже-то й була наполегливою: вона добре розуміла, що саме допомагає їй одноосібно керувати справою. Люди приїздили до нас майже кожного дня. Вони привозили гроші — ми віддавали їм макові головки. Інколи через нас перепродавали й інші наркотики: кокаїн, героїн. Вони лежали у старій хаті за грубою — досить великі партії — і чекали свого часу. Це надійне місце. Нікому не спадало на думку, що таке може робитися в селі, а не у великому місті.

Я зовсім розгубилася. Я лишилася сама.

Варвара Петрівна прийняла нас без зайвих емоцій. Спокійно і по-діловому, нічого не пояснюючи, показала кімнату, де ми мали жити з малим. «Сама, Раю, все дізнаєшся, — недобро сказала вона, — а там побачимо... » Сашко-великий спав окремо і сином та мною майже не цікавився. Він часто роз’їжджав невідомо у яких справах, але зрозуміло, що не дисертацію писав. Повернувшись, надовго зачинявся з матір’ю на кухні, вони годинами щось обговорювали, інколи сварилися і страшенно кричали.

Я робила домашні справи: прибирала, готувала їжу, прала. Мій син, Сашко-маленький — я назвала його на честь батька — був, слава богу, здоровою дитиною, але, як усі діти в цьому віці, часто плакав. Свекруха терпіти не могла дитячого плачу, і, щоб уникнути чергових докорів, мені лишалося зачинятись у своїй кімнаті й теж плакати. Не життя, а мука. Спочатку я часто телефонувала Вірі — кликала до себе, але після тієї розмови вона стала наче чужою. Я часто себе картаю за те, що не порадила вчинити інакше, вчинити так, як підказувало серце... Я ніколи не забувала про Віру, часто згадувала свою дівчинку — вона в мене розумна і доросла, добре вихована донечка. Та коли вона мені зателефонувала, я абсолютно не була готова до відповіді. Я сиділа, щільно причинивши двері, у своїй кімнаті, Сашко-малий ревів щосили, я відчайдушно і марно намагалася його заспокоїти, але він кричав ще дужче, а на кухні відбувалося щось неймовірне. До чоловіка приїхали друзі, спільники, з молодими довгоногими дівчатами в коротких спідницях. Вони пили горілку, верещали і прикро сміялися, а потім розійшлися по будинку хто куди і зрозуміло для чого. Перед цим Варвара Петрівна сходила у стару хату і принесла всім дози. Тому, коли зателефонувала Віра і запитала, що ж їй робити, я не змогла нічого відповісти: страх і відчай — я поринула в їхню безодню...

У суцільному розпачі я намагалася боротися за Сашка-великого з його матір’ю — думала, що зможу перемогти в тій боротьбі. Та чим більше я розмовляла з ним, чим частіше нагадувала обіцянку кинути наркотики, чим більше намагалася змінити порядок речей у домі, тим більше він чужів, тим довшою над нашими стосунками ставала тінь його матері. Я благала Сашка поїхати куди-небудь із села, переселитися до міста — будь-якого, байдуже, якого саме, а він тільки посміхався і кивав головою. А мені здавалося, що з кожною розмовою Сашко хоча б трохи змінюється, стає іншим, замислюється над нашим спільним майбутнім. Наївна.

Ні, чоловік ніколи не піднімав на мене руку, але для того, щоб тримати людину у страху, це зовсім не обов’язково. «Розумієш, — якось сказала свекруха, — на що ти пішла? Тепер тобі звідси — нікуди. Ми тебе не відпустимо, ти сама добре розумієш, не дурна. Тебе на мотузці сюди ніхто не тягнув, так що живи і радій, що не голодна і при дитині... »

Я погана матір. Я розумію, що я погана матір, але що ж мені робити? У мене на руках малий. І я думаю, що маю зробити так, щоб хоча б він не потрапив у цю темну нескінченну яму, в якій ми всі опинилися...

Так, я — проститутка, саме тому я — патріотка.

Не вбачаю, до речі, жодних суперечностей у цьому вислові і не маю бажання щось пояснювати. Можете називати мене Марина, можете — Мерелін, можете — Мері, як вам заманеться — байдуже. Ні, Монро мені не до вподоби...

Хто такий Роман? Звичайний пострадянський хлопчина. Нерозумний, рухливий, веселий, лінивий. Із ним кльово відпочивати та пити пиво. З ним кльово зависати десь у барі чи клубі. З ним кльово курити траву. Це, мабуть, усе, що з ним робити кльово. Секс? Роман має досить пристойний вигляд, коли в гуморі. Коли він не в настрої, то абсолютно ніякий — як ганчірка. Але таке можна закинути майже всім чоловікам. Чи знала я про Віру? Звісно, що ні. Особисте життя Романа — це особисте життя Романа, те ж саме я можу сказати і про себе. Розумієте, там, де кохання, немає ні правих, ні винуватих. А Рома для мене — лише вітер. Ви сказали, що пишете книжку і що я маю право на слово, бо про мене йдеться? Гаразд, чому б і ні, власне? Не кожного дня маєш можливість потрапити до книжки... Якщо чесно, то я давно вже могла б не їздити за кордон і нормально влаштуватися в Україні. Якось би прожили. Але я не хочу. Мені подобається таке життя — воно яскравіше. До того ж тут забагато агресії, а я вже встигла звикнути до поваги. Навіть у мене, у проститутки, там куди більше прав, ніж тут у будь-кого, якщо ти не блатний депутат. Те, що робиться в Україні, — значно гірше, ніж проституція, — ось я про що. Розумієте, це така проста штука, яку розуміють навіть повії, — організація нормального життя людей і країни. І коли воно все йде не туди, то видно одразу. Я пишаюся своєю професію: бути проституткою значно почесніше, ніж політиком. Принаймні, облизуючи члени, я не вчиняю шкоди нікому, навпаки. Це краще, ніж красти бюджетні кошти у ветеранів та калік, обманювати людей і виступати по телевізору з дурними заявами. Моє сумління чисте. Пам’ятаю, як з подругами вийшла на місцевий Майдан. Ми кричали донецьким: «Не дамо! Не дамо!» — і крутили дулі у вікна адміністрації. Не склалося, не втрималися: таки дали. І ми дали, і «народні герої» дали. Гроші! Хто ж перед ними встоїть?! У цій країні через кілька років не буде кому правильно забити цвяха в стіну, годі вже казати про інше. Я люблю свою країну, і якщо я колись і плачу, то тільки за нею. Дивно? А мені ні. Лайно. Скоро ми передохнемо як мухи.

Думаєте, на Заході краще? З матеріального погляду — безумовно. Але якщо це — наше майбутнє, то мені робити в ньому нема чого. Люди всюди самотні. Шукають виходу — і не знаходять. Суто людські проблеми нікуди не зникають. Глобалізація — це коли в людини замість родини та друзів — Інтернет та гральні автомати. Матеріальний ефект аналогічний, проте все мовчки і на самоті. Але там утеча все ж таки значно комфортніша. Іслам — зовсім інший світ. Але якщо ви думаєте, що Аллах позбавив муслімів турбот, то глибоко помиляєтесь. Але коли вони майже всі, як один, по п’ять разів на добу стають навколішки обличчям на схід і моляться — я їм заздрю. У них є те, що об’єднує, — віра. Це сильно, дуже сильно. Скажіть, ви давно розмовляли зі своїм Богом? Не зверталися з проханням, а саме розмовляли? Боюся, що давно. Але в цілому і там — порожнеча. Будь-який Бог — порожнеча, а не вічність, і не плутайте це. Часи справжніх героїв і мужніх людей, до яких було діло Богу, давно минули. Ми живемо в падлючі часи, що Йому абсолютно не цікаві.

Знаєте цю пісню? Звісно, ні, звідки вам її знати? Це боївка УНА-УНСО, я її інколи співаю, подруга навчила, вона сама звідти, із Західної, працювали разом. Сидимо, бувало, поруч за барною стійкою, чекаємо на клієнтів — і співаємо тихенько... Чи думаю я народити дитину? Цікаве у нас інтерв’ю виходить! Коли-небудь — обов’язково. Але не в Україні, я ж не самогубець! Усе, баста. Вимикайте диктофон, сеанс закінчено. З румунських офіцерів і українських письменників грошей не беру. Ауфідерзейн!

...Вона йшла чудовим зимовим містом. Містом, на деревах якого тепер так красиво лежить сніг. Містом, яке ранком дарує стільки радості й надій кожному мешканцю, але вдень забирає майже всі ці надії безповоротно. Забирає для того, щоб увечері люди ще раз спробували визначити своє місце в житті, шукаючи відповіді за допомогою пульту дистанційного керування ТБ, пива або горілки. І зранку, забувши про вчорашні невдачі та поразки, знову прийняли в серце та розум надію і з тією надією проіснували хоча б до обіду, а там...

Віра добре знала, які ці надії підступні й слизькі. Майже такі ж слизькі, як крига на асфальті. Як усе-таки дивно: якою б брудною не була вода в калюжах, крига завжди прозора і чиста!

Маленький газетний аркуш, на якому дрібним шрифтом надруковано оголошення про запрошення на роботу, в сумочку не влазив. У сірих літерах ховалася чергова велика світла надія, а великим надіям, як Віра з’ясувала вранці, не місце в дамських сумочках. Та з газетним аркушем у кишені вона почувалася значно впевненіше — так здавалося, що шансів більше. Коли надію можна помацати руками, життя на деякий час видається приємнішим. І той трохи грубуватий, але приємний чоловічий голос, що відповів по телефону, повинен оцінити таке її велике бажання.

Вона так швидко стала дорослою. За якихось півтора року там, де була її родина, залишилася пустеля, випалена пустеля, де Віра тріпотіла самотнім кущиком під сухим вітром і безжалісним сонцем. Кругом був пісок, лише пісок, але раптом з’явилася вода, цілий фонтан — він бив і дарував життя — й нарешті справді подарував ще одне Життя. Фонтан вичерпався раптово, несподівано, саме так, як і з’явився, і нове Життя — вмерло. Вона його вбила власноруч, її вичистили, вичистили назавжди, і вона знову стала сухим самотнім кущиком серед пустелі, маленьким беззахисним безплідним кущиком. І кожної ночі їй снилася тепер не оаза, де живуть щасливі люди, сміються діти, бродить худоба, кругом безліч води і їжі, — їй снилася суха потріскана земля й жінки, загорнуті в чорне, які йдуть із порожніми відрами, об які вітер б’є жменями піску.

Потертий офіс, як потертим буває старий диван, зустрів запахом дешевих сигарет. Вона ледь знайшла в довгому коридорі потрібні двері, які відчинила після несміливого стуку і твердого «так» у відповідь. Кімната геть заставлена старими меблями, на столах лежали папери, стояли попільниці — навіть свіже морозне повітря з відкритої кватирки не могло приглушити наскрізь несвіжий дух.

— Заходь, ти, мабуть, за оголошенням? — запитав той же приємний впевнений чоловічий голос, який відповідав учора у слухавці. З-за столу підвівся чоловік років п’ятидесяти— п’ятидесяти п’яти у червоній краватці і дешевому смугастому костюмі. Віра так хвилювалася, що риси його обличчя пливли перед нею, як хвилі далекого моря.

— Візьми стілець, сідай-но ближче.

Стілець був таким же пошарпаним, як і все в кімнаті. Навіть люди видалися такими.

— Значить, потрібна робота, потрібні гроші, але досвіду ні того, ні другого немає, — злегка усміхнувшись, підвів риску чоловік після короткої Віриної розповіді.

Так було кожного разу. І кожного разу вона чула «ні».

— Добре, що вмієш друкувати на машинці. Погано, що не працюєш із комп’ютером. — Чоловік обвів поглядом кімнату, всі присутні осміхнулися, — У нас його однаково немає! — сказав він голосно і різко вдарив долонею по столу, так що Віра блимнула від несподіванки очима.

— Ну, добре! Чай заварювати вмієш? Ким батько працює?

— Умію. Тепер безробітний.

— Добре. А мати?

Віра не зрозуміла, чому це добре, але тільки похитала головою.

— Вона тепер в іншому місті живе. Тимчасово.

— То ти з батьком живеш?

— Ні, сама. Батьки розлучилися.

— Ну, добре, — знову чомусь похвалив її мужчина. — Я директор, Георгій Іванович. Ми можемо взяти тебе на роботу секретаркою. Нам потрібна секретарка. — Він знову подивився на людей у кімнаті, які знову йому усміхнулися. — Прибирати, готувати чай та каву, квіти поливати, відповідати по телефону. Умієш користуватися факсом? Добре. Звісно, що з випробувальним терміном. Скажімо, два місяці ми тобі платитимемо по сто гривень. Потім, якщо все буде харашо (він так і сказав — «харашо»), отримуватимеш сто баксів. Найважливіше в нашій роботі — конфіденційність; бізнес складний — конкуренція і таке інше. Якщо не ляпатимеш язиком — працюватимеш. Ми тут — одна команда. Будеш у шоколаді. Зрозуміло?

Віра все зрозуміла. Вона зраділа, хоча й знала, що через два місяці, а може, і раніше, її викинуть на вулицю. «Випробувальні терміни» придумали для того, щоб не платити таким, як вона, грошей, а брати на роботу родичок чиновників або коханок.

У будь-яку погоду вона ходила пішки. Вона не любила їздити у тролейбусах чи маршрутних таксі не через штовханину, а через конечну необхідність роздивлятися обличчя людей. Переважно суворі й похмурі обличчя. Дивлячись на неї безбарвними очима, вони передавали поганий настрій і, мов брандспойтом, обливали сірою рідиною одвічних буденних проблем, навіть дешевий плеєр не рятував від звуків, які неминуче приносять тривогу і безнадійність.

Ліворуч розливалася річка. Вона розтинала місто навпіл — не дуже широка і не дуже вузька, просто ріка, і якщо дивитися вниз на воду хоча б п’ять хвилин, то всі печалі відступають і забуваються. Праворуч, крізь гілки дерев, видно золоті бані церкви, — і якщо дивитися на них угору хоча б хвилинку, то життя видається не таким безнадійним. Кожного ранку Віра ходила цією дорогою, і кожного весняного і літнього ранку казала «Доброго ранку!» тітці Тоні, яка клопоталася коло квітів. Це — справжнє диво, ціла квіткова плантація вздовж асфальтової стежинки! Улітку квіти розквітали, і Віра й інші люди, яких вона давно знала в обличчя і які також, як і вона, ходили цією дорогою довгі роки, наче пливли по квітковому морю. І всім їм тітка Тоня відповідала: «Доброго ранку!» Це наче ритуал, пройшовши який, вони відчували себе особливими людьми, обраними хоча б на хвилинку для якоїсь надважливої справи. Тітка Тоня вирощувала квіти просто так, для себе. Вона давно вийшла на пенсію, квіти і ранкові привітання — єдине, що в неї залишалося. Точніше, це був для неї єдиний спосіб щось творити в цьому світі — сказати йому своє слово. Слово тітки Тоні звучало напрочуд красиво.

Випливаючи з квіткового моря, Віра доходила до мосту і спускалася в підземний перехід, найнеприємніше місце, безлюдне і темне в будь-який час доби. Він смердів сечею, та вдень там ходити безпечно, а ввечері можна йти іншою дорогою, центральною вулицею міста. І ще невідомо, де до тебе скоріше причепиться який-небудь п’яний підліток із пляшкою пива в одній руці і сигаретою — в іншій. Але це не проблеми — це знайомі з дівочих літ буденні деталі міського життя, на які, як на сусідського кота, можна не звертати уваги.

Далі вона йшла вулицями, на яких, залежно від пори року, лежав брудний сніг або багнюка. Вона роздивлялася пошарпані, але від того не менш красиві, старовинні будинки і кожного разу знаходила щось нове. В архітектурі старих будинків Віра відчувала любов та вперту працю людей, які їх будували: вони разюче відрізнялися від сучасних одноманітних сірих бетонних коробок, збудованих без фантазії та натхнення.

Можливо, то були найщасливіші тридцять хвилин її життя кожної доби.

Віру не вигнали ні через два місяці, ні пізніше. Чому, вона так і не зрозуміла, можливо, у чиновників закінчилися родички та коханки. Фірма раптом перетворилася з брудного каченяти на прекрасного лебедя, і Віра натхненно робила те, що добре вміла робити, — наводила порядок. Спочатку — ремонт. Потім — нові стільці і столи. Потім купили два комп’ютери — один для бухгалтера, другий — для Віри, і вона на диво швидко опанувала основні функції. Попільнички з офісу щезли — тепер курили в коридорі.

Коло чого працювало підприємство, Віра достеменно не знала. Спочатку це був якийсь «конверт», а потім фірма весь час стала вигравати тендери місцевої влади на будівництво, хоча нічого не будувала — це точно. Віра лише час від часу бачила на рахунках-фактурах для її уяви неймовірні за розміром цифри, чула слово «відкат», але все це її не стосувалося. Вона намагалася не заглиблюватися в деталі: друкувала накази або платіжні відомості на комп’ютері, робила чай чи каву, поливала квіти, приймала дзвінки та факси, тобто підтримувала в офісі порядок та робочу атмосферу. Це їй знайомо — підтримувати порядок та настрій, зовні це в неї завжди добре виходило — правдоподібно вдавати. Їй навіть платили обіцяні сто баксів на місяць.

...Певне, Бог — інвалід зору і слуху.

Нічим іншим Його вчинки я пояснити не можу. Майже кожного ранку я прислухалася до себе, майже кожного вечора молила Його, щоб повернув той сон. Я просила лише одну дрібнющу дрібницю — дитину! Але Він так і не почув. Жорстокий. Старий, жорстокий, несправедливий Дядько!

Я вбила майбутню людину — і Бог позбавив мене права на відтворення собі подібних. Але ж я каюся!..

Серед моїх коханців були різні люди: чиновники і бізнесмени, розумні і не дуже, добрі і злі, бандити й прокурори. Та хіба важливо, хто вони такі й що робили? Головне, вони — чоловіки. Спочатку я навіть рахувала і записувала, а потім кинула. Який сенс? Жоден із них не мав ліцензії на моє щастя. Певне, їх видають на Небі. Тож мені потрібен не чоловік — мені потрібен янгол.

А потім мене трахнув Георгій Іванович.

Саме трахнув. На офісному дивані — брутально й нецікаво. Без зайвих слів. Георгій був моїм директором, а директори не бувають янголами. Це не в їхній природі. Я спала з Георгієм не з кар’єрних міркувань. Він значно старший — цікавий і добрий мужчина. Ми не шаленіли від кохання, але відчували неабиякий потяг одне до одного. З часом усе минулося, та залишилися добрі стосунки. Він запропонував підвищення, і я не відмовилась. Керівництву потрібні надійні люди, а я, як виявилося, — надійна людина.

Коли з’явилися гроші, я звернулась до найкращих спеціалістів, їздила до Києва, але вердикт прозвучав однозначно — ніяких дітей. Бог суворо покарав мене і мою родину за зраду. До речі, не думаю, що Він мав на це право.

— Не гніви Бога, — казала на це подруга Жанна. — Він ще Тобі стане в пригоді!

Легко їй так казати в двадцять шість років, маючи двох дітей, чоловіка, власний будинок і автомобіль. Ігор непогано заробляв на маршрутних таксі, щоправда, мав схильність до алкоголю і дівок, та це не дивно. До цього схильні майже всі успішні чоловіки, себто успішність для них і вимірюється якістю алкоголю та кількістю дівок. Жанна знала про його «подвиги», але з двома дітьми на руках не дуже-то й розженешся, тому дивилася крізь пальці. І недарма вважала, що життя вдалося.

— Ну, а що ти від нього хочеш, Віро? Він такий, який є. Заробляє гроші, дітей любить, двічі на рік їздимо відпочивати, старша навчається в елітній школі, у мене безліч одягу і косметики, чудова шуба! А дівки... Зрештою, він однаково приходить додому, хоча, звісно, тепер не такий темпераментний коханець, як колись, — на всіх не вистачає. Однак інколи цю свою справу він також робить дуже непогано!

Я так і не змогла зрозуміти, щаслива вона чи ні. І що таке щастя взагалі? Косметика і шуба? Чи, може, вона просто дурепа? Ні. Жанна зовсім не дурепа — у неї «так склалося». Так само, як і в тисяч інших жінок нашого містечка, і з цим уже нічого не можна вдіяти. У неї десятки різноманітних справ: мінімум раз на тиждень — салон краси і солярій, два рази на місяць — перукарня, кожного дня — листування мейлом зі своїми подругами, переважна більшість з яких уже давно за кордоном. Але головне — у неї були діти.

— От скажи, у твого Георгія є дружина? — запитувала Жанна і сама ж відповідала: — Є, я добре знаю їхню родину. А ти — його коханка. Тобто ми з тобою, подруго, — на різних боках барикади, розумієш? Десь є точно така, як оце ти, вона спить з моїм чоловіком — він робить їй подарунки, возить із собою у відрядження...

Не знаю, що їй відповісти. Я не відчуваю провини. Я б із великим бажанням народила дитину, але ніколи б не виходила заміж. Мені здається, що в світі залишилося вкрай мало чоловіків, здатних до нормального шлюбу. Жінок, до речі, залишилося не більше. Якщо не менше. Але мені здається, що я була б вірною дружиною. Вірною дружиною вірного чоловіка.

— А ти коли-небудь зраджувала? — питаю я в Жанни.

Вона осміхається і киває головою: «Так». Але деталі залишаються за кадром.

Я самотня. Зі мною живе тільки мій біль. Я нікого не кохаю.

...Єдиний шанс урятуватися — втекти.

Утекти — і сховатися. Сховатися надійно, сховатися так, щоб ніколи ніхто не знайшов. Шансів на це мінімум, майже нуль. Я ізольована, на руках — малеча, і в селі жодна людина не ризикне допомогти. Моїх родичів тут дуже бояться, вони — королі королівства М. Для свекрухи це лише нова забава — стежити за мною. Це їй неважко робити: по двору на ланцюгах бігають два величезні пси. Достатньо лише уявити їхні жахливі слиняві пащі, і сама думка про втечу видається самогубством.

Певне, якщо не станеться землетрусу, я приречена провести в М. решту життя.

Скоро, однак, з’ясувалось, що навіть такі перспективи занадто оптимістичні. «Не спіши, хай малий підросте! Хто з ним зараз возитиметься, ти? Чи, може, я? Хто готуватиме нам їжу і прибиратиме в хаті? Пратиме речі? Треба потерпіти три або чотири роки — потім щось придумаємо!» — якось увечері в щілинку погано причинених кухонних дверей я почула слова Варвари Петрівни, які, нарешті, відкрили всю страшну правду.

Мій чоловік уже давно не приходив до нас у кімнату, але ще довше він не приходив до мого ліжка. У нього свої інтереси і молоді повії, які працюють на нього в місті. Сашко рідко розмовляв зі мною, а коли щось і казав, то тільки для того, щоб указати на хиби: суп занадто гарячий, хліб порізаний недостатньо тонко, малий знов плакав занадто голосно.

Але навіть якби нам вдалося втекти, сховатися було б неможливо. Це я розуміла точно — я ж недарма стільки років працювала в міліції. Утекти й заховатися можна, коли тебе шукають або лише міліція, або лише бандити. Коли ж тебе шукатимуть і ті й інші... Мене б знайшли не пізніше ніж за добу. А далі... Далі, я думаю, ви розумієте, що б відбулося.

Кілька разів я хотіла зателефонувати Володі, своєму колишньому чоловікові, але чим більше я вагалася, тим більше розуміла, що так буде ще гірше. Лишалася одна Віра, але має пройти час, щоб крига розтанула, щоб Віра пробачила мені. Та й чи до снаги їй щось зробити для мене і чи мала я право втягувати її в цю історію? Думаю, що ні.

Тут я — людина без громадянства, навіть без реєстрації. Я жила в М. нелегально, тобто, вважайте, мене тут офіційно не існувало. І неофіційно — також. Наш шлюб зареєстрований в Україні, але в Сашка було кілька паспортів, як я здогадуюсь. Коли ж я завела розмову про реєстрацію та зміну громадянства, Варвара Петрівна взяла мій паспорт і свідоцтво про народження малого — начебто для того, щоб зареєструвати в сільраді. Відтоді наших документів я не бачила, і питати, де вони і що з ними, було б вкрай безглуздо. Я жила, наче в полоні.

Спочатку я бачила свій шанс у тому, щоб якимось чином повідомити спецслужби. Але свекруха, ця стара відьма, наче читала мої думки. Вона так і сказала: «Якщо ти думаєш, що, коли нас в’язатимуть, ти залишишся осторонь, то помиляєшся. Сяде Сашко, але йому не первина, і ще невідомо, де йому краще — на «зоні» чи вдома, і сядеш ти. Притому сядеш надовго, років на десять! А з твоєю мусорською біографією можеш сама уявити, що на тебе там чекає. Дитину в тебе заберуть — і ніколи вже не віддадуть, торгівля наркотиками — це тобі не крадіжка велосипеда. Запам’ятай, я не сидітиму ніколи! З нашими зв’язками і нашими клієнтами ніхто не дозволить, щоб бізнес закрили. Поки є я — є й товар! Так що, пташечко, стережи своє пташеня і будь розумною. Тобі не двадцять років, тож бережи себе!»

Була чудова осінь. Вони йшли стежинкою, що вилася крізь монастирський сад. Зранку лило, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. Вони приїхали сюди несподівано, наступного дня після вечері в ресторані, де любесенько сиділи і згадували повний дощів, алкоголю і суму похід у Кримські гори. Похід, із якого вони так щасливо втекли.

— Я часто про тебе думав, — казав, розливаючи по бокалах мукузані, Сергій. — Майже кожного дня. — Усміхнувся і додав: — Чесно!

— Я також, — відповідала Віра. — І дуже тобі вдячна за ту підтримку. Чесно!

Сергій насолоджувався грузинським сухим червоним вином. Він любив мукузані з юності, тому трохи ніяковів від безглуздості ситуації: чому тепер не можна ось так просто поїхати до Тбілісі чи Батумі або випити грузинського вина в московському ресторані? «Але це — політика, так треба», — пояснював собі Сергій, тим більше, що таку політику він повністю поділяв зі своїм президентом. І тепер, сидячи за столиком у ресторані в зовсім іншій країні, він розмовляв із дівчиною, яку хотів побачити дуже давно — вона ніяк не хотіла полишати пам’ять, і то не тільки пам’ять, а й серце, — думав чомусь саме про це. Про політику, про грузинське вино і грузинів узагалі, про те, що політики її країни зовсім тупі, на що Віра тільки сміялася.

Насправді ж, вона нудилась.

Спочатку Віра часто згадувала Сергія, шкодувала, що не залишила номер телефону або бодай адреси. Та потім деталі походу по Кримських горах зникли, стерлися з пам’яті, лишивши тільки тінь спогаду — спокійну, оптимістичну, світлу тінь у сутінках часу. Але сьогодні стало очевидним, що час таки минає, а з часом минають і люди.

Вони їли якісь грецькі страви. З будівлі ресторану недолуга реклама сповіщала, що відомий грецький кухар Попідакис чи Подилакіс (Сергій достеменно не розібрав, бо написано українською, а українські літери навіть у простих словах збивали його з пантелику) особисто побажає відвідувачам смачного. Але грек чомусь не йшов, і вони нудилися і чекали, коли ж той, зрештою, прийде і допоможе змінити тему і поговорити про грецьких кухарів і Грецію. Сергій помітно нервувався і вже не справляв, як у горах, враження людини підвищеної кльовості, а видавався звичайним мужчиною, яких Віра зустрічала десятки. Шукаючи рятівну ниточку, він заговорив про проблеми з дружиною, з якою розлучився рік тому, і своїх дітей, але Вірі зовсім не хотілося відповідати відвертістю на відвертість. Із самого початку цього другого, знову випадкового, чудернацьки випадкового побачення між ними чомусь виникла незрозуміла напруга. Може, і справді вони забагато чекали одне від одного, від нової зустрічі?

Сергій розумів, що каже не те й не про те, що треба сказати щось просте і водночас важливе, слова, які зможуть повернути те порозуміння, яке в горах виникало взагалі без слів. Він намагався змінювати темп і теми розмови, розпитати Віру про справи, але вона була не надто говірка, коли торкалась особистого життя. Єдине, що він усвідомив точно, — вона самотня, і це неабияк його порадувало.

Уже подали каву, а іскра довіри ніяк не спалахувала. Ще хвилин десять-п’ятнадцять, і вони могли знову розлучитися на довгі роки, а найпевніше — назавжди.

— Пам’ятаєш, на вокзалі ти запитала про Бога? — раптом вимовив Сергій.

— Так, пам’ятаю. І твою відповідь, досить дивну, точну і брутальну — теж пам’ятаю.

— А ти знайшла іншу відповідь?

— Ні. Мені поки що досить твоєї, — сказала Віра і засміялася, перший раз засміялася за вечір легко і невимушено. — У мене є до тебе ще одне питання. Що таке щастя?

Сергій з розгубленою надією глянув у бік барної стійки, де офіціанти підраховували їхнє свято, але до них ніхто не поспішав. Він не мав правильної відповіді, не знав, що відповідати, боявся відповідати, бо розгубив себе за ці три години, а може, і за всі ці три роки — і одна неправильна відповідь могла вбити зараз усі надії і всі шанси водночас. А його шанси за ці три години в ресторані майже і так скотилися до нуля.

— Щастя — це коли є людина, яка тебе розуміє, — напустивши в очі мудрості, сказав Сергій. Банально, але це найкраще, що він міг згадати. — Знаєш, у вас тут є славетний монастир — кілометрів двісті від міста. Не хочеш з’їздити? Їдьмо — завтра однаково субота.

— Чоловічий чи жіночий?

— Жіночий.

І от вони йшли по стежинці, що вилася крізь монастирський сад. Зранку йшов дощ, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. По небу ще швидко бігли хмарини, але день з кожною хвилиною ставав сонячнішим і небо світліло.

«Мамо, — канючив Сашко без кінця, — нікому і на думку не спаде шукати їх тут!»

Зеки прийшли вночі й постукали у вікно. Собаки навіть не гавкнули. Потім я зрозуміла чому — вони їх отруїли. Сашко впустив утікачів до хати і сказав, що вони залишаться. Я різко відповіла, що це вкрай небезпечно, але він не слухав. Великий і дурний, зовсім як батько, він залопотів про корешів, про крадійські закони, мовляв, ніхто не зрозуміє і не пробачить, якщо він не допоможе переховатися своїм «братам». А я йому сказала, що байки хай прибереже для малолітніх «шісток» на «зоні» — тут велика справа, великі гроші, і безглуздо ризикувати. Утеча — це занадто серйозно, тим більше, втеча рецидивістів, відомих у Москві злодіїв у законі, це вже виходить за межі компетенції районної і обласної влади — про них навіть передають по телевізору в новинах. Тут працює ФСБ, їх шукають по всій країні довго і нудно — тут ні з ким не домовишся, за ними — кров! І передусім їх шукають тут, поблизу, і, якщо накриють у М., нам кінець! Нас ніхто не врятує, ніхто не захоче так підставлятися! «Мамо, — знову заканючив він, — нікому й на думку не спаде шукати їх у нас! А якщо якась небезпека чи облава, то попередять заздалегідь — ти ж знаєш! Ми не можемо вчинити інакше! За це можуть помститися! Лише три доби, хай підхарчуються та відпочинуть». Отже, діватися нікуди — я погодилася: в його словах таки був сенс. Тепер зеки сидітимуть у нас, скільки їм заманеться, а не три доби. Вони озброєні, голодні і злі, вони дерлися крізь болота і хащі — поранені, хворі та знесилені, але надії на те, що вони помруть своєю смертю, ніякої. Такі живуть довго і помирають від кулі або ножа, досвідчені вовки, які знають ціну життю і смерті.

Сашко відвів їх до старої хати, але тільки після того, як я винесла звідти весь товар. Я сховала його в дитячу коляску.

— Варваро Петрівно, щось трапилось? — запитала невістка.

— Спи, Раю, — застережливо відповіла я, — нічого не трапилось. Заплющ очі і спи. Зранку заберу.

Невістка кивнула головою. Син солодко спав. Коли свекруха вийшла, Раїса виглянула у вікно і помітила, що у старій хаті замиготіло світло. Вийшовши начебто до туалету, вона побачила, як чоловік завертає в газету шматок сала, хліб, цибулю, поруч на столі стояла пляшка самогону.

— Ну, що витріщилася, іди собі! — гримнув він.

Вона повернулася до кімнати і знову назирала у вікно на стару хату. Там точно хтось оселився — це вже не викликало сумнівів. Той, хто дорожче за наркотики.

...Я знала, що Віра повернеться. Дівчата з такими очима завжди повертаються. Мало хто залишається в монастирі назавжди, але повертаються хоча б одного разу майже всі — тут досвід мене ніколи не зраджує. З нею приїхав мужчина, його не пустили всередину, такі наші правила, а він і не заперечував — простояв майже дві години, поки я розмовляла з дівчиною, біля машини, щось попивав із фляжки і ждав. Так мені доповіли сестри. Він чекав так, наче тут, у монастирі, саме тепер, вирішувалася його подальша доля. Але це було зайве, вона не сказала про нього жодного слова.

У неї страшна історія. Навіть для мене, хоча я вислухала їх сотні. Віра добре трималася, тихо розповідала, вклавши свої долоні в мої. Вони, як і очі, були сухими, руки не тремтіли, вона казала слова рівно і чітко, наче готувалася довго й ретельно, напередодні відпрацювавши перед дзеркалом. Але я знаю, що нічого такого не було — не той випадок. Вона не розпитувала, як живуть монахині, про розклад дня, скільки разів на день ми молимося, яку їжу вживаємо, що робимо у вільний час — це її, здавалось, не цікавило. Але я знала, що Віра повернеться: «Матінко, можна я запитаю у вас? Що таке щастя?» Мене часто про це питають, і я, здається, знайшла правильну відповідь. Принаймні, Бог підказує, що я на правильній дорозі. «Щастя — коли у тебе є людина, якій не треба брехати». — «Дякую вам, матінко Єфросиніє. Можна, я ще раз сюди приїду?» Я відповіла, що так, звісно можна, і благословила.

...Алло, хто це? Знову з приводу книжки?

А звідки, товаришу письменнику, у вас номер мого мобільного? Ага, ну, ясна холера... Хіба ми не про все поговорили? Назвав сукою? Правильно назвав, я сука і є. Та сука, що дає, завжди краще за ту суку, що не дає, погодьтесь. Та Господь з ним, із тим Ромою, що ви за нього так учепилися, я вже і думати забула! А чого він чекав, цікаво? Кохання? Ми ж не коханці, так, спілкувалися по-приятельськи, еротично-порнографічно, так би мовити, проводили якийсь час разом. У нас, крім пива і травки, навряд чи існували спільні інтереси. Знаєте, як казав поет, «...кілька спільних оргазмів — не привід для щастя». Я з ним погоджуюсь, ага, з поетом. Ну, що ви таке цокочете? Ну, що «Марино-Марино»?! Ну, я Марина, і що далі? Я не зраджувала його, це геть неможливо. За визначенням, ферштейн? Ви хочете зустрітися і поговорити? Пробачте, я не працюю в Україні! Це я так пожартувала, я знаю, що у вас є дружина й діти, яких ви обожнюєте. Шкода, фотографію не показали, зазвичай, клієнти типу вас так і роблять... Не ображайтеся, це професійний гумор, сьогодні просто не мій день. Кепський настрій... Погодься, тепер одинадцята вечора, і хіба я не мала права подумати, що ти шукаєш пригод? Ні, я не можу ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра я скажу «бай-флай» батьківщині. Десь на півроку, не менше. Планую таки вийти заміж за якого-небудь багатого швейцарського козла. Є пару кандидатів, але, як на мене, замолоді. Близько п’ятдесяти років. Мені б кого під сімдесят, щоб довго не мучитися! Це вже не жарт, розумієш, так? Молодець. Так що питай тепер, по телефону. Чи всі мої колеги цікавляться історією України?! Ну, ти, письменнику, насмішив! От дурень! Купи собі повію і поговори з нею — хочеш, дам номер? Ні? Ну, в такому разі бувай.

Вона кинула слухавку на диван, подивилася на розкидані по кімнаті речі — відкриті чемодани нагадали роззявлені в позіхах пащі сумних бегемотів. Марина голосно розсміялася, підійшла до великого дзеркала і поправила зачіску. Красива і зваблива, як завжди, але настрій із самого ранку справді чомусь був кепським.

— Хто телефонував, Марино? Не тьотя Шура?

— Ні, мамо, не тьотя і не Шура. Спи, будь ласка, тобі завтра рано вставати.

— А хто?

— Мамо! Це Курт телефонував, із Цюріха! Питав, коли прибуває рейс.

Вона глибоко зітхнула і пішла складати речі далі. Ця поїздка мала бути важкою. Себто не простішою за інші.

Рішення прийшло не одразу.

Тієї ночі я довго думала над словами матінки Єфросинії, над життям черниць у монастирі, лежала, втупивши очі у стелю, гортала жіночі журнали, намагалася читати Біблію — марно, вона здалася складною і досить жорстокою книгою. Я міркувала над словами матінки про щастя — і доходила висновку, що ця відповідь значно точніша, ніж ті, що дає навколишній світ. Сергій благав вийти заміж і поїхати до Москви чи спочатку поїхати до Москви, а вже потім вийти заміж, потім грубо домагався. Пусте. Я вийшла після сповіді щаслива, така ж щаслива, як того ранку, коли наснився сон, така ж щаслива, як у дитинстві. Мені було легко.

Він терпляче чекав біля машини, трохи збентежений, із безліччю запитань у красивих сірих очах. Сергій не міг передбачити, що мої справи в монастирі будуть важливішими за його суто історико-пізнавальний інтерес, адже це він запропонував поїхати, а вийшло так, що йому тут нічого робити, крім як чекати і клацати фотоапаратом. «То як ти, Віруню, — нормально? Я тут нафотографував, хочеш подивитися? Красиво!» — «Ні, дякую, потім. Їдьмо додому». Він зрадів неймовірно, неправильно зрозумівши моє «додому». Ми мовчали майже всю дорогу. Того ж вечора, після відмови залишити його на ніч, Сергій, не на жарт розлючений, поїхав до Москви. Я просила не ображатися, але він, звісно, образився, хоча мав розуміти, що все це не мало жодних підстав — я маю на увазі наше гіпотетичне одруження. Я його не кохала, і він мене також. А якщо і кохав, то не мене, а спогад про ясну і чисту беззахисну дівчину серед Кримських гір. Я такою тоді і була і, думаю, мало чим змінилася у своїй суті, хіба що навчилася захищатися. І обгортка моя змінилася, стала яскравішою і банальнішою, але він не зміг її розгорнути, як і не зміг мене роздягнути. Тупцював навколо, як ведмідь-шатун у лютому ходить біля осики, дуріючи від недосипу. Навіть не смішно. Ні, він кохав не мене — він кохав спогад, і той спогад зовсім відрізнявся від того, що він бачив тепер. «Ти змінилася, Віро, ти разюче змінилася!» — мов звинувачення, кинув на прощання. Пробачте, хіба я винна, що ви вмієте кохати лише спогади?! Не знаю, якби Сергій запропонував тоді, на пероні харківського вокзалу, їхати з ним, — що б я відповіла, що б я зробила? Мабуть, тоді б я з ним поїхала, кинула все до біса — і поїхала з ним, із «людиною підвищеної кльовості». А тепер — ні. Це зайве. Навіть якби він покликав учора в ресторані, наприклад, за кавою, я б імовірно погодилась. Хоча б заради цікавості — перевірити: можливо, він той самий янгол, який має ліцензію на моє щастя? А тепер — ні. Тепер я точно знаю, що він згаяв свій янгольський зірковий час. Так часто стається — нас кличуть або не тоді, коли ми готові йти, або зовсім не ті, хто мав би кликати.

Пошепки. Я прогнала його пошепки. Я шукала у власному житті, шукала у спогадах людину, якій не доводилося брехати, — і не знаходила. Шукала-шукала і не вишукала. Я була в розпачі від такого несподіваного відкриття. Не можу стверджувати, що прийняла слова про щастя матінки Єфросинії за абсолютну істину, але я прийняла їх на віру, зрозуміла, що завжди відокремлювала істину від віри, і це моя помилка. Тієї ночі я шукала людину, якій можу не брехати, і зрештою лишилася наодинці з собою.

Пошепки, перед дзеркалом, наче перед іконою.

«Ага!» Я почула «ага!»

Я сиділа на лавочці біля двору і гралася з сонечком і кущиком жасмину. Сонечко світило на жасмин, легкий вітерець гойдав того, а я заплющувала то одне, то друге око і намагалася спіймати сонячне проміння. Жасмин бавився зі мною, гойдався під вітерцем, ховав у собі сонце, а потім несподівано відпускав, підморгував — і ми разом сміялися, а сонечко ласкаво і мудро усміхалося, і мені було тепло-тепло, гарно-гарно. І тут я почула дзвінке, наче крик весняного птаха, «ага!» — і серце обірвалося. Вона йшла вулицею, як завжди, в зеленому пальті, яке з неї не знімали ні взимку, ні влітку, мов ялинка, голова замотана хусткою так, що видно тільки обличчя, і тримала в руках коротенький саморобний ніж. «Ага, — так кричала вона завжди і махала руками, наче крилами: — Ага!» Нікого і нічого в дитинстві я не боялась так, як Валі, божевільної сусідської дівчини, хоча вся вулиця знала — і я це знала — вона ніколи нікому нічого поганого не зробить, вона була зовсім сумирною.

Я втекла у двір і в розпачі, перелякана, прислухалася до звуків і знову чула «ага!», від якого мурашки ще швидше бігли по спині. Тихенько підійшла до паркана і зазирнула в щілинку. Страх і можливість непомітно спостерігати наче прикували до землі. Валя терпляче різала тупим ножем жасминову гілку — мабуть, щоб потім, як завжди, сидіти на лавочці й стругати, доки в руці не залишиться зовсім маленька галузка, яку вона, як і решту таких маленьких галузок, покладе під подушку. Нарешті жасмин підкорився, вона взяла галузку в рота і, не виявивши ні радості, ні смутку, подивилася в мій бік. Здалося, погляд прошив мене наскрізь. Наче і не було ніякої схованки, ніякого паркана, наче я стояла поруч, а вона, маленький зелений птах-ялинка, дивилася на мене з висоти власного польоту! Валя ще раз дзвінко сказала «ага!» — кивнула головою, ніби вітаючи з перемогою, махнула руками, імітуючи крила, — і зникла. І тут я прокинулася. Це сон! Точніше, сон-спогад. Я лежала на вузькому ліжку і дивилася в стелю келії, намагаючись зрозуміти, чому саме таким мені наснився перший сон у монастирі.

Дихати. Спостерігати за собою. Відкривати себе знову, без інтершумів, без щоденних клопотів, без клопотів про хліб насущний, нові сукні або черевики, без телефонних дзвінків, без чиїхось поцілунків, без клопоту і страху, що залишишся без чиїхось поцілунків. Дихати. Спостерігати за часом, який, мов теплі промені сонця або холодне сяйво місяця, грається з тобою. Убиває тебе. Гратися з ним і йти його лабіринтами. Пропадати в його безкінечних дзеркалах, невпинно натикаючись на глухі кути, але все-таки йти. Відчувати, що ти з ним нарешті рівня. Нікуди не поспішати, дихати. І далі — тільки небеса. А небеса — це і є безкінечність. Це там, де час не владний над тобою. Це там, де тебе не існує.

Коли я думаю про те, що було, яким було життя, як воно взагалі могло б бути, коли мене не було, що я відчувала тоді, коли мене тут не було, де я була тоді, коли мене тут не було, хто жив замість мене, коли я ще не народилася, коли я не була зачата батьками — чи була я? Що я була тоді і хто я була тоді, коли мене тут не було, — була я порожнечею, чи я була нічим, зеро, або навпаки — я була всім, коли мене тут не було? Але ж тоді, до того часу, до того моменту, як я стала жива, як я стала собою, такою, яка я тепер є, — я була ні живою, ні мертвою? Але якою я була? І чи була взагалі? І чим я стану? Прахом? Час. Ключове Слово — Час. Слово — це Час.

Я веду відлік особистого часу з моменту народження. Чим старшою я стаю, тим невпинніше збігає час. Я — Маленький Всесвіт, тінь Простору. У мені, як і в кожному з шести мільярдів ще живих Маленьких Всесвітів, які тепер є тут, на Землі, живе Бог. А Бог не може померти. Значить, не можу померти і я. Тому смерті немає. Я — не Бог, але я — безсмертна. Хоча б у тому смислі, в якому я розумію слово «безсмертя». Перевірне слово — «Час». Його немає.

То куди цього разу закине мене Його рука? Та, що підхопила над серпневим асфальтом, висмикнула з поміж автобуса і вантажівки, із запаху яблук, із темно-червоної суміші бензину і крові — і м’яко, мов пір’я з перини, опустила в придорожній пил, заштовхнувши в нову реальність? Хтось же повинен це знати?!

... Зійшовши на пагорок до лісу, я обернулася лише на мить — перепочити і подивитись на нашу в’язницю. Криву вулицю, сині ворота, хвіртку видно чудово, а от двір і вхід до будинку надійно загороджував черепичним дахом сарай, старої хати не видно, і годі. Кожної секунди я очікувала криків «ані руш», там, знизу, — пострілів, бійки, крові і смерті або темних фігур з автоматами, які здіймуться поруч, наче з-під землі, скажуть коротко: «Стій!» — і клацнуть замками. Страх пронизував мене, але мій наплічник, мій тихий, живий, мій рідний наплічник, мій син, який, на диво, солодко заснув, тільки я випорснула з дому Варвари Петрівни (а це, без сумніву, її дім, її — і нічий інший!), перетворював страх у відчай, а відчай — у відвагу. Не у сміливість, а у відвагу левиці, яка готова битися з левом, батьком її дитинчат, яких той хоче вбити і з’їсти. Звичайна історія для левів та сельви. Звичайна історія для людей скрізь. Якщо є в людині щось від левів, то тільки це.

Мені не відомо, чи сталося саме так, як я передбачала, — можливо, нас урятував лише щасливий збіг обставин — тепер це неважливо. Я ретельно планувала напад на нашу садибу, ніби була ФСБ, цілий тиждень: обмірковувала кожний гіпотетичний маневр, подумки розставляла «омон» по всьому селу, продумувала кожен крок і прораховувала всі можливі лінії вогню. Та я не змогла знайти жодної шпаринки. Якщо кільце зімкнеться, мені з малим із нього не вискочити. Лишалось сподіватися на їхню банальну невдачу і нехлюйство. Так могло статись, а могло й не статись.

Вони, як я й гадала, з’явилися посеред ночі і сказали в гучномовець: «Здавайтєсь! Ви окружени!» Миттю вхопивши сина, я дістала зі схованки заощаджені неймовірними хитрощами гроші і тихо вислизнула у вікно. Над селом висів туман, і листя в саду, наче відштовхуючись одне від одного, сильно тріпотіло на вітрі. «В дорогу, Раю!» — сказала я собі — і пірнула за сарай, у канаву з багнюкою та сміттям. У відповідь гучномовцю зі старої хати пролунав постріл, а потім знову запала тиша. На цьому краю начебто нікого не було, тобто нам таки пощастило, і я кинулась щосили бігти до лісу на пагорбі. Я перевела подих лише там — і обернулася, щоб кинути оком на село і нашу оселю. Підозріло тихо — щось не те. Ось, нарешті! Я почула, як затріщали автомати і закричали люди — певне, почався штурм. Знову скажено зайшлися гавкотом сільські собаки — здається, бажаніших звуків я в житті не чула! Якщо не рахувати, звісно, перших криків моїх дітей... Трохи перечекавши, я полежала в кущах і помолилася. Знизу спалахнуло полум’я і освітило небо. Тепер точно — пора.

«Це тут. Так, напевне, це тут!»

Остап стояв на горі і дивився на бані церков, що виблискували на сонці. Біля воріт нікого не було, лише далі біля будівель на риштованні сиділо кілька людей, точно — не черниці, двоє чи троє — явно чоловіки. «Оце так — жіночий монастир!» — Остап аж тихенько присвиснув. «Тут не можна свистіти! Це гріх!» — раптом почув він із-за спини, обернувся і побачив молоду черницю, яка з подивом дивилася на нього великими темними очима. Куфайка, хоча на вулиці вже тепло, на голові чи то хустка, чи то шапка, чи каптур — не розібрати, кирзові чоботи в жовтій глині...

— Чому це гріх? Хоча — неважливо...

Монахиня уп’яла очі в землю.

— А ви у якій справі?

— Е-е-е, — Остап усміхнувся. Чомусь захотілося погратися, пожартувати, хоча він розумів, що, може, і даремно, але втриматися не зміг. — Я — художник, маляр, приїхав до вашого монастиря, бо чув, що тут живуть найсвятіші та найлагідніші монахині в світі. Маю надію написати картину. Так би мовити, груповий портрет...

— А-а-а, он воно що, — монахиня дивно протягнула своє «а», — груповий портрет! Тоді вам треба до матінки Єфросинії. А де ж ваші речі?

— Які речі?

— Ну, чим ви будете малювати?

— Розумієте, — Остап закотив очі до неба і почухав вказівним пальцем кінчик носа, — перед тим як написати картину, рекомендується детально вивчити об’єкт, пожити тут трохи...

— Я не думаю... — Монахиня перелякано глянула і боязко зробила крок назад. — Вам сюди не можна...

Остап озирнувся. На монастирському подвір’ї так само безлюдно. Територія була досить симпатична — так би мовити, бідненька, але чистенько. Вони стояли біля дзвіниці, і він бачив і дзвін, і церкву. «Мабуть, вийшла б чудова фотографія. Чудова, але банальна».

— Пробачте, я шукаю Віру, — сказав він.

— Віру? Мабуть, ви щось переплутали. Спочатку її треба знайти у своєму серці! — гордо вимовила монахиня. Здавалося, ще мить, і вона побіжить.

— Ви не зрозуміли! Я шукаю дівчину на ім’я Віра, наскільки я знаю, вона сюди, так би мовити... е-е-е... поступила. Я...

— У нас — не божевільня і не лікарня, сюди не поступають!

— А що сюди роблять? — Монахиня була така щира і так серйозно сприйняла гру, що Остап ледь стримував сміх.

— Пробачте, я не можу більше розмовляти. Я думаю, що вам треба повертатися додому. Якщо ви художник, чи хто там, то однаково нічого не зрозумієте в нашому житті, — вона трохи зверхньо подивилася на нього, — а якщо ні, то ви збрехали, і тому, кого б ви тут не шукали, нічого доброго з цього не вийде. Будь ласка, йдіть!

Остап не чекав такої відсічі. Він різко сказав щось про те, що це неправильно — отак-от його виганяти, вважати, що він нічого не зрозуміє, що не можна так говорити, ледь побачивши людину, що... Та було вже пізно. Монахиня хутко побігла до найближчої будівлі, лише з-під каптура чи хустки полум’ ям спалахнуло руде волосся — він навіть не помітив, у яких дверях вона зникла.

Остап не думав, що перша ж зустріч виявиться такою невдалою, але докоряти мав собі. Він навіть не міг уявити, які тут правила, як можна отримати право на побачення, до кого він мав звертатися, чи можна взагалі сюди заходити? Чи можна розмовляти з монахинями? Чи відпустять Віру піти з ним трохи погуляти або посидіти в кафе? Тут такі ж суворі правила, як у в’язниці, чи, може, в них, як в армії, є звільнення або відпустка? Чи, може, в монастирі, як у лікарні, суворі години побачень?

День змінював день, і ніч змінювала ніч.

Тут плинуло майже таке саме життя, як і там, у світі. Я маю на увазі те, що тут, у монастирі, ми переймалися такими ж буденними речами: побут, їжа, сон, тобто все те, без чого людина фізично існувати не може. Тільки досягалося це без зайвого клопоту, галасу, музики й танців, телевізійних та інших новин — фізична праця слугувала таким собі тлом і давала чудове психологічне розвантаження. Я швидко звикла до грубого одягу, до простої їжі, ми працювали майже весь час. У монастирі, як виявилося, завжди багато роботи, і робота також допомагала нам ставати тим, ким ми були насправді. Матінка Єфросинія виявилася дуже сучасною людиною: вона вирішувала питання з місцевою адміністрацією по мобільному телефону, їздила до владики, а навесні сама сідала за кермо невеличкого тракторця й орала монастирський город — на шоу сходилася половина села. А ми молилися і працювали: садили квіти та дерева, картоплю, капусту, іншу городину, доглядали за садом, збирали врожай, чистили сніг, поралися біля птиці (худоби ми не держали) і, звісно, допомагали будівельникам у реставрації стародавньої церкви. Ми розповідали одна одній історії і намагалися вірити в те, що вірили. Точніше, ми справді вірили, кожна по-своєму. З роками все змінюється — коли ти стаєш частиною організму, щаблинкою тієї драбини, яку з цього клаптика землі — через золоті бані і хрести, через наші життя та душі — перекинуто на небеса, до Царства Божого, до Господа нашого Ісуса Христа.

Я не знайшла в собі тієї людини, якій я не брешу. Шукала-шукала — і не вишукала. Тому я тут. І всі інші, я так думаю, тут із цієї ж причини. Ми втомилися брехати самим собі. Тому ми прийшли до Бога — він не потребує інших слів, крім молитви.

Помалу клопоти, що здавалися важливими і непереборними, залишилися за товстими стінами обителі. Проблеми лопалися, наче повітряні кульки, кульки, які я до того ж сама собі і надула-надумала. З часом майже на всі запитання знайшлися відповіді, і врешті-решт я стала тим, ким була насправді — самотнім кущиком, безплідним сухим самотнім кущиком серед пустелі. Не можу сказати, що мені сподобалося, але я наважувалась сподіватися, що тепер, коли минуло стільки часу відтоді, як я прийшла до монастиря, як від мене відлетіло все чуже, тепер, коли всі мої відповіді — в молитвах, а вся любов — у Бога, я знову зможу розквітнути.

Може, смішно прозвучить, але питання, яке турбувало мене найбільше, — чи чистять монахині зуби? Виявилося, що чистять, це не заборонено. У монастирі в побутовому плані все відбувається саме так, як відбувалося для кожної з нас удома. З однією невеличкою поправкою — насправді це було не вдома. Таке ж саме життя. Мені дуже складно розповісти вам про щось особливе чи надзвичайне. Звісно, в кожного монастиря є свій статут, вони схожі між собою, але деяка різниця все ж таки, я думаю, існує. До нас, наприклад, часто приїздять туристи — подивитися на келію, у якій начебто колись переховувався Лжедмитро, до того ж у нас є своя славна ікона, яка вважається захисницею місцевих селищ...

Не можу сказати, що полюбила монастир і келію, як любила колись власні квартиру й кімнату, але я і не сумувала за ними, як не сумувала і не шкодувала за тим життям. Я потоваришувала з сестрою Феодосією, красивою рудоволосою двадцятирічною дівчиною з великими темними очима. Вона місцева, і в неї немає ніякої страшної життєвої історії, і змалечку в родині ніхто не виховував релігійних почуттів, але вони жили зовсім неподалік від монастиря, і Оксана, так її звали в миру, мала можливість спостерігати водночас і той, і цей бік життя. Тож монастирський лад сподобався їй значно більше — і, коли виповнилося вісімнадцять, Оксана одразу прийшла сюди. Вона навіть не знала, що таке мужчина, а два чи три поцілунки на шкільних дискотеках із напівп’яними однокласниками аж ніяк не схвилювали серце й тіло. «Я завжди знала, що мені потрібне щось більше, ніж ходити на роботу і виховувати дітей», — казала вона. Сестра Феодосія часто тихенько плакала, коли молилася. Я не наважувалася питати чому, але якось вона сама з тривогою сказала: «Не розумію, чому зі мною нічого не відбувається?!» — «На що саме ти чекаєш?» — «Не знаю, однак я вірю, що зі мною щось має відбутися! Щось надзвичайне!» Оксана, а потім і сестра Феодосія чекала на якесь диво, на прозріння, на осяяння. Щира відкрита душа, зовсім дитя, вона вірила майже фанатично. Матінка Єфросинія часто довіряла їй дзвонити в монастирський дзвін — ми завжди могли відрізнити, коли дзвонить саме сестра Феодосія: подзвін у неї виходив напрочуд чутливий і ніжний. Іноді здавалося, що це дзвонить сам Бог.

Монастир — моя остання гавань. Принаймні мені так хотілося, і чим більше я молилась, тим більше віра входила в серце, тим більше віра ставала й істиною.

А навесні сестра Феодосія зникла. Ходили страшні чутки, що вона брутально вчинила гріх, але що саме сталося, ніхто достеменно не знав. Звісно, крім матінки Єфросинії. Коли монахиня скоює гріх, у нашому монастирі заживо відспівують її душу. Страшний обряд — я про нього нічого не знала. Його ввели, напевне, щоб у нас, окрім пряника — Божої любові, — був і батіг. Батіг стьобав немилосердно — сестри тріпотіли від страху, коли матінка Єфросинія і ще кілька монахинь, переважно похилого віку, відспівували заживо душу сестри Феодосії. Нас відправили в келії, і кожна самотужки боролося з тими муками й думками, які гризли наші душі разом з душею сестри Феодосії.

Через три місяці її тіло знайшли неподалік у лісі. Вона хотіла повернутися до монастиря, але боялася гніву матінки, і якийсь час жила в порожній хатинці лісника. А потім перегризла вени, наче від голоду або спраги. Ховали її батьки: матінка Єфросинія, звичайно, відмовилася приймати й хоронити тіло на монастирському кладовищі. Я не знаю, чого шукала Оксана, я не знаю, що знайшла Феодосія, що скоїла, чим так завинила перед людьми та Богом, але це жорстоко.

Потай мені вдалося вислизнути на міський цвинтар. Я довго роздивлялася кольорову фотографію, прибиту до перехрестя трьох кілочків, які стояли на могилі, — шкільна форма, руде волосся, темні великі очі, усмішка, — і плакала з горя та розпачу. Невинне дитя, Оксана-Феодосія так щиро шукала віри і любові, та все, що їй дісталося, — заживо відспівана сестрами душа. Душа, якій не дали прощення. Вона так і не змогла вгамувати спраги. Я часто згадую її подзвін — так само часто, як і квіткове море тітки Тоні. Мені чомусь здається, що їхні душі Бог ліпив з одного тіста.

Ми сиділи з Остапом на високому зеленому пагорбі. Він дуже дотепно розповідав про подорожі, я сміялася і просила нових історій. «Ну, добре, — казав він, — добре, слухай! Люди на Сході чомусь вважають, що всі білі без винятку бездоганно володіють англійською, тому, спілкуючись, дуже переймаються своєю вимовою. Як у мене з англійською, ти знаєш — не дуже, м’яко кажучи. Так от, головне — нікого не розчаровувати! Якийсь добродій може довго пояснювати, що й як, твоє ж завдання — уважно слухати, інколи киваючи головою і вставляючи «єс», «мейбі» або «ноу». Чим більше добродій говорить, тим більше він сумнівається — зважаючи на таку реакцію, — що ти його розумієш. Зрештою, він не витримує і стурбовано питає, чи добре ти розумієш його недовершену англійську? І тут настає твій зірковий час: потрібно доброзичливо всміхнутись, дружньо поплескати співрозмовника по плечу, подякувати і сказати, що немає про що турбуватись. Так, більш-менш, усе о’кей, ваша англійська досить зрозуміла. Добродій дякуватиме тобі довго, можливо, навіть пригостить обідом або кавою. Тож треба казати людям приємне, і вони тебе полюблять!»

Це було через півтора року після візиту Остапа до монастиря: пронизливо-синє літо, зелений пагорб, на якому ми сиділи, розповіді про подорожі Сходом, наші мами, мама Рая і мама Тетяна, які гуляли вздовж невеличкого озерця з малим... Ми завітали сюди, в село, звідки родом мій дід, майже випадково, їхали з Києва — і вирішили завернути... Останнього разу я була тут років двадцять тому, тоді ще тут жили люди. Тепер усе поросло травою і деревами, жодної хати, важко знайти навіть контури будівель, а ось тут же зовсім недавно стояли школа, дитячий садочок... Минуло лише двадцять років! Село померло. Мені здалося, що наша країна схожа на невиліковно хвору людину: спочатку відмирають, здається, неважливі клітини та органи, і вона не звертає на те уваги. Та за одним селом помирає друге, потім ще і ще, вони поволі заростають травами й деревами, людей стає все менше... Нарешті, країна відчуває, що вже не може пересуватися самостійно — ноги оніміли...

«Дивись, — сказав Остап, — яка іграшка!» — і дав потримати маленьку, чудернацьки зроблену корівку. «Це мені в Петрі бедуїнка подарувала, Фатіма. На пам’ять. Може, згадаю колись про неї, повернуся і заберу з собою!» — «Симпатична?» — «Ти краще!» — «Ой, які в неї гострі вуха!» — «Це роги! Кінські вуха або коров’ячі роги та вуха — це тобі не просто так! — Остап багато знав усіляких чудернацьких історій та міфів. — «Сивка-Бурка, віщий каурка, стань переді мною, як лист перед травою...» — пам’ятаєш казочку? У ній усе з’являлося із вуха Сивки-Бурки. А Хаврошечку пам’ятаєш? А в Індії є село, назва якого так і перекладається — Коров’яче Вухо: індуси вважають, що саме через нього Шива з’явився на світ!» — «Хто б міг подумати таке про корів і Шиву!» — я завжди трохи глузувала з його захопленості Сходом. «Не підколюй! Я збираюся до Індії цієї осені. Хочеш, поїхали?!» — «Ні, дякую, якось іншим разом!» — «Віруню, я хочу подарувати цю корівку тобі і малому!» — «А як же Фатіма, Остапе? Ти не одружуватимешся з бедуїнкою?! Ні, дякую, та це твій подарунок, і він повинен належати тобі!» — «А я сподіваюся, що корівка водночас належатиме всім нам: і мені, і тобі, і малому!» — «Це яким же чином, цікаво?» — «Віруню, виходь за мене заміж!» Отакої, приїхали. Наші мами мирно гуляли вже мертвим селом, намагаючись відшукати хоча б якісь залишки дідової хати; сонечко світило щосили, а малий тихо спав у тіні молодої верби. Ідилія. «Вибач, Остапе, й не сердься. Я не можу сказати, що кохаю іншого, але я не можу сказати і того, що кохаю тебе. Остапе, — я подивилася йому в очі, — я заручена. Уже місяць — навіть мама не знає. І скоро виходжу заміж. Не питай за кого, сам потім усе дізнаєшся...» Він стис тонкі губи: «Це остаточне рішення?» — «Так!» — «Значить, маю їхати за Фатімою... Але корівку залиши собі, будь ласка. На пам’ять. Можливо, коли-небудь згадаєш і повернешся за мною...» Він ледь не плакав. Тетяна Леонідівна і мама вже махали нам знизу руками — пора було їхати...

Остап дізнався, що Віра в монастирі, від своєї матері, Тетяни Леонідівни.

Він не знав, що скаже Вірі, не знав, як вона сприйме його появу, але він хотів її бачити. Бажання гнало Остапа по розбитій сільській дорозі, він тримав кермо і подумки перебирав спогади: як вони роздивлялися малюнки у книжці «Діти капітана Гранта», а Ромка, її молодший братик, пухом йому земля, крутився під ногами й заважав, як потому обідали всі разом — їхні мами, Віра, він, Ромка; як гуляли Хрещатиком і, звичайно, смакували морозиво — дивне, солодке київське морозиво, якого немає в жодному місті світу... Остап інколи уточнював у селян напрямок, і вони вказували дорогу, доброзичливо усміхаючись. Остап із подивом роздивлявся цей новий для себе світ українського села — йому, дитині міста, все було навдивовижу. Навіть корови, які перегородили дорогу, викликали захоплення, не кажучи про лелек, гнізда яких були рясно вимощені на стовпах. Це був маленький пролог для всіх наступних його подорожей, написаний чиїмось чудесним пензлем напрочуд жваво і щиро.

...Нарешті біля церкви він побачив ще одну монахиню, але не молоду, а досить поважного віку — пряму, високу, міцну, з ясним і твердим поглядом та безкровними губами. Остап подумав, що було б дуже добре, якби вона виявилася матінкою ...як її там?..

Він коротко виклав свою справу, але це виявилася зовсім не матінка Єфросинія, а з такою справою — тільки до неї, бо ніхто не знає, як кого називали там, у тому житті: у всіх монахинь тут нове життя і нові імена...

— А де можна знайти матінку? — запитав Остап, який уже втрачав терпіння.

— Тепер її немає, вона в адміністрації, — сухо відповіла черниця.

— А коли вона повернеться?

— Я не знаю, пробачте, — відповіла стара, розвернулася і пішла.

Але в адміністрації сказали, що матінка сьогодні не заїжджала. Остап знову розіграв комедію і відрекомендувався художником, і мила дівчина порадила звернутися до головного редактора місцевої районки. Він приїхав до редакції, але там сказали, що «головного» тепер немає, він на обіді: «Завітайте за годину».

Цю годину Остап просидів у закладі, який не був вартий назви «кафе», хоч так і було написано на дверях. Пережовуючи несмачні пельмені і сьорбаючи ніякий чай, він розмірковував над своєю долею шукача Віри. Нарешті година минула, він знову піднявся раритетними дерев’яними скрипучими сходами на другий поверх, і — о диво! — головний редактор був на місці. Він сидів у кутку кабінету за старим чорним столом під великим чорно-білим плакатом «Літературна Слобожанщина» і курив смердючу сигарету. Уважно вислухавши проблему, редактор одразу ж зателефонував до монастиря — в результаті хвилин за двадцять Остап знову стояв біля відкритих воріт небесної обителі, але цього разу на нього чекали. Молода монахиня, та сама, яку він зустрів першого разу.

— Матінка Єфросинія перепрошує, але сьогодні вона не зможе з вами зустрітися. Її терміново викликав владика.

— А коли вона повернеться?

— Мабуть, що завтра, — монахиня спокійно дивилася йому в очі.

— Лише завтра?!

— На жаль, більше нічим не можу допомогти. Приїжджайте краще у травні, на свято ікони прийде багато людей. До побачення! — сказала монахиня, ще раз зиркнула на Остапа темним поглядом. — Щасливої дороги.

На прощання вона начебто звабливо усміхнулася, але Остап подумав, що це неможливо апріорі — звабниця черниця. Та усмішка переслідувала його потім довго, кілька років приходячи у снах. У тих снах він обіймав і цілував юну звабливу рудоволосу монахиню, намагався зірвати з неї грубу куфайку, припасти губами до грудей, він уявляв їх великими, розкішними, з твердими темними сосками, але, як тільки куфайка падала долу, сон уривався, і Остап, неймовірно збуджений, прокидався — і ще кілька секунд лежав, не ворушачись, із заплющеними очима, тихенько видихаючи хіть. Рудоволоса монахиня перестане снитися лише після вибуху. Але про все те, що незабаром відбудеться, у повному розпачі стоячи біля воріт монастиря, Остап ще навіть і не здогадувався. «Мене витрутили! Мене просто обдурили — і витрутили! Як не соромно їм брехати, дивлячись просто в очі!» — кипів він.

— Та не може такого бути! — здивувався редактор районки і плеснув у долоні. — Не може бути! Я негайно наберу матінку Єфросинію на мобільному!

Він потицькав пальцями у слухавку, і раптом, перепросивши, вибіг із кабінету. «Я на хвилиночку, зараз, там на мене люди чекають!» Поки редактор спілкувався з відвідувачами, Остап розглядав плакат «Літературна Слобожанщина», виданий, напевне, не пізніше кінця вісімдесятих. В одному з інженерів людських душ, тобто місцевих знаменитостей-письменників, звісно, членів Спілки письменників України, жодного прізвища з яких він ніколи в житті не чув і чиїх книжок ніколи не те що не читав, а навіть і не бачив, він упізнав головного редактора районки. Тільки цей, на фотографії, молодий, з великою кучерявою шевелюрою, в костюмі й краватці, весь такий радянський, а той, що говорив оце по телефону в коридорі, уже в літах, лисий, у неформальних чорних шкіряних штанях, які щільно обтягували короткі ноги, і гостроносих черевиках. «Дивні метаморфози відбуваються з...» — але додумати Остап не встиг, бо, сяючи від задоволення, повернувся редактор.

— Справді, вона поїхала до владики, — доповів він. — Терміново викликали. Матінка перепрошує, що так сталося... Знаєте що?! Приїздіть сюди краще у травні, буде свято ікони, прийде багато люду, чудова служба...

Остап подумав, що повертатися завжди чомусь швидше, аніж кудись їхати. «Чому дорога до мети завжди довша, аніж дорога від мети? Тобто чому повернення у свідомості людини — завжди швидший процес, ніж процес досягання мети, навіть у такій начебто простій справі, як подорож? Час плине зовсім не однаково, хоча відстань, кілометри лишаються тими ж?» Та відповіді не було. На жаль. Бо, можливо, ця відповідь і є відповіддю на запитання, в чому ж таки сенс життя, хто знає? Можливо, час стискається в людській свідомості, але якщо так, то можна навчитися регулювати процес, маніпулювати часом, тобто можна жити сто і двісті років, а можна — і безкінечно, стати безсмертним, майже богом! Він згадав, як говорив про це колись із Вірою, йому знову стало сумно, і в животі неприємно загурчали пельмені.

...Мені поки що невідомо, чи шукають нас.

Позаду, за спиною, лишилося понад два роки мого майже добровільного ув’язнення. Я не змогла (та, мабуть, і не могла) змінити ні себе, ні чоловіка, в якого закохалася через його листи до матері, я не могла змінити власну долю. Тепер я тікаю від них, але від себе, як відомо, не втечеш.

На щастя, нам вдалося сісти на транзитний автобус і доїхати до Бєлгорода. Малий прокинувся лише в салоні, і то ненадовго, тільки для того, щоб поїсти, а потім знову засопів. Ми переночували на якомусь будівництві. Уранці я домовилася з таксистом, і він відвіз нас у Суджу. Я так втомилася, що сили почали мене полишати. Але Сашко, мій маленький син, Олександр Олександрович, поводився так, наче все життя переховувся від ФСБ та «омону».

Кордон ми перетнули спокійно, домовилися з людьми в селі за не надто й великі гроші. Нас перевели надвечір. З одного села в інше, просто через дорогу, через перехрестя — ми лише перестрибнули через велику калюжу — і все, ми майже вдома! Прикордонники зробили вигляд, що нічого не сталося, ніби ми по глечик сметани сюди завітали, молоді такі хлопці й офіцер лише трохи старший... І це вже було інше село, і це вже була наша країна, це була моя країна, і я чомусь відчула себе сильнішою і впевненішою — певне, зрозуміла, що врятована. Поруч ішли чотири китайці, такі маленькі, наче карлики, за селом їх одразу підібрала вантажівка з причепом. Вони залізли під просолені коров’ячі шкіри і, прощаючись, помахали руками. Їм ще далеко їхати, я розуміла їх тоді, як ніхто...

Ми переночували у якоїсь бабці на теплій печі. Вона нічого не питала — мабуть, звикла до таких гостей, — тільки дала маленьку подушку для Санька і молока з хлібом і медом. Ми відігрілись і виспались, а зранку нас вивезли машиною за митницю до автобусної зупинки.

Санько заплакав лише тоді, коли я переступила поріг Віриної квартири. Сусідка віддала ключі й сказала, що Віра залишила їх для мене про всяк випадок. Де вона і як довго її ще не буде, сусідка не знала. Тільки віддала ключі — і все. Плач Сашка прозвучав, наче сигнал: усе позаду, Раю, ти — вільна! Але чи насправді це так, я ще не знала. Це залежало від того, чим закінчилася справа в М. Я набрала домашній номер начальника нашого обласного УМВС...

Мені снився луг, але трава на ньому чомусь росла не зелена, а біла.

Я бігла широким лугом по білій ніжній м’якій траві, і серце билося від щастя. Моє серце. Я відчувала, що знову не сама, зі мною є Хтось, у мені є Хтось — ще не зрозуміло, хто саме, але Він є... Я бігла по м’якій траві до обрію, до неба, я простягала догори руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало хмарками, білими і такими ж пухнастими, як і трава, гладило по голові і шепотіло: «Віро, Віро» — воно кохало мене! Пронизуючи сонячними променями і сонячними зайчиками. Я знаю: це не просто сон. Це знак, вість, це Божа благодать. Я прокинулася щасливою. Я перестала бути сухим безплідним кущиком посеред пустелі! Але чому по сонячному пухнастому білому лугу назустріч мені йшла Валя, птах-ялинка? Вона дивилася спідлоба, уважно спостерігала за тим, як я бігла на зустріч із сонечком й обрієм, вона стругала гілочку з мого жасмину, кивала головою і дзвінко кричала: «Ага!» Що вона забула в моєму сні? Хто її туди знову пустив?

Мені зателефонував Роман. Уявляєте?! Цей скупий хлопчина, який колись боявся витратити на пиво зайву копійку, зателефонував мені до Цюріха, і ми розмовляли чи не півгодини! Я ледь з ліжка не впала, коли він сказав у слухавку: «Привіт, Марино, це Роман!» Він розпитував про життя, і я розповіла: все гаразд, старий багатий швейцарський козел Курт нарешті одружився зі мною, і тепер я на сьомому місяці, чекаємо на хлопчика, сина, і щойно він з’явиться на світ, Курт перестане бути козлом. Бо якщо мій чоловік — козел, то, виходить, його син — козленя?! Ні, Курт перестане бути козлом, але залишиться старим швейцарцем. Уже двічі приїздила мама, Курт не проти. Навпаки, він хоче, щоб я почувалася тут упевненіше, бо одна річ — працювати і зовсім інша — жити постійно, розумієте? Тому Курт не проти, щоб мама згодом переїхала до нас назавжди — щоб мені не було так самотньо сидіти вдома, коли він на роботі. Тут справді нуднувато, особливо якщо порівняти з моїм попереднім життям, але тепер дитина — це головне, найголовніше завдання. Ми багато згадували наших спільних знайомих, трохи соромно, але я, здається, нічого не запитала в Романа про його справи. Якщо чесно, то я рада його чути: тут будь-яка знайома людина з України видається чи не найкращим другом! Я жартую, звісно, але це правда — я сумую за Батьківщиною, але от Батьківщина — це вже точно — за мною не сумує. Я рада була і вас чути, дописуйте вже скоріше свою книгу і не забудьте надіслати екземпляр! Ауфідерзейн, письменнику!

Я знала, що вона піде. Рано чи пізно.

Дівчата з такими очима завжди повертаються, але і завжди йдуть. Ми зробимо все, як треба, ми зробимо, як завжди:

увечері зберуться сестри, і ми підемо молитися. Мені не жаль Віри, але мені жаль душу, яка не схотіла чи не змогла врятуватися. Тепер її відмолять інші. Мені навіть не шкода себе, мені шкода Бога. Він, певне, втомився рахувати наші гріхи. Вірі не стало сил служити Богові, то хай послужить людям, хоча, якщо з’ясувати, хіба це не одне й те ж? Певно, що ні — інакше світ був би іншим...

Я знаю, ви мені повірите — я про все давно здогадалась. І мені байдуже, як це сталося. Майже байдуже, тому що є невеличка деталь — не можна допустити, щоб таке повторювалося, тому ніяких перехожих калік тут більше, божих людей і таке інше!

А вчора Віра зізналася сама: «Матінко Єфросиніє, я знову бачила той самий сон! Я знову вагітна, яке щастя!» Вона вирішила, що це сам Господь подав їй знак, начебто дав відмашку, наказує виправити помилку. Віра навіть не зрозуміла, що накоїла: завагітніти тут, в обителі Божій! І слухати нічого не хотіла... А я сказала, що вона помилилася, жорстоко і невідворотно помилилася, бо Бог указав зовсім не на це. Насправді, на неї зійшла благодать — це попередження не про дитину, це попередження про Дух Божий! Але у відповідь почула: якщо це сам Бог, то, значить, вона народить його, свого маленького Бога — те, що зроблено — вже зроблено, вона вагітна вже кілька тижнів, і так тому і бути... Вона стояла, високо піднявши голову, і дивилась прямо в очі — з неї згодом вийшла б чудова матінка для цього монастиря. Що я могла їй сказати? Може, вона сподівалася на моє благословення?! То це вже буде не монастир, а... Вона не могла лишатися тут. Єдине, що Віра могла зробити, щоб лишитись, — поїхати в місто до лікаря, а потім повернутися — і відмолювати цей гріх усе життя, поки Бог не покличе до себе. Я могла б дати адресу надійного лікаря, ми вже зверталися до нього. Я розумію, який це має вигляд у ваших очах, і розумію, що я беру гріх на свою душу — передусім на свою душу, — але ж вона нікуди не хотіла йти, вона хотіла жити в монастирі і далі!

Такою була моя правда. Така була моя порада. Віра взяла папірець з адресою і гроші: вперше я побачила на її обличчі сльози, а в очах — розпач. Вона не отримала того, на що розраховувала, — підтримки. Але я залишала їй шанс, у неї був вибір — і вона його зробила.

Я знаю, що вона не повернеться. Бог їй суддя. Ми зробимо все, як завжди, ми зробимо те, що маємо зробити, ми відспіваємо грішну душу...

Небо сьогодні знову сіре, інколи пускається дощ, дивна осінь: то сонце, то дощ, то знову сніг — дуже нестійка погода, наступного року добре мають уродити сливи, а от яблука вродять не дуже...

Було холодно і мокро, і бридка суміш снігу і бруду хлюпала під ногами.

Кирзові чоботи промокли наскрізь, утома поїдала тіло, в голові паморочилося, і Вірі хотілося впасти просто тут, посеред вулиці і натовпу, звернутися калачиком і заснути. Вона не знала, куди йшла, вона навіть не знала, чому поїхала не додому, а саме сюди, до Києва. Певне, їй здавалося, що тільки тут, тут і тільки тут, серед безлічі людей і машин, серед банків і церков, вона зможе врятуватись. Дивний голос штовхав до великого міста, в якому вона була за все своє життя двічі або тричі, але тут жила єдина людина, на чию доброту і розуміння Віра ще могла розраховувати. А власний дім уявлявся їй тихим і чистим, тихим і сумним, і неживим, як морг. Від нього віяло прикрими спогадами, місцем, яке не приносить щастя. Хоча якщо подумати, то чи є на світі місце, яке принесло Вірі щастя? Хіба що та комірка, де все сталося — коротко і гидко до болю.

Кожного ранку рудий і худий, як жердина, юнак-каліка підмітав монастирські доріжки. Він тримав мітлу куксами, притримуючи грудьми і підборіддям, однак робив роботу вправно — видно, що вже давно пристосувався жити з такими руками, чи то пак, із тим, що в нього виросло замість них. Матінка Єфросинія дозволила залишитися на тиждень, але пройшов уже місяць, а він не йшов, та його ніхто й не гнав. Тихий, як повітря, і полум’яний, як саме сонце. Віра бачила його лише рано-вранці — решту часу юнак сумирно читав Біблію в комірці біля сараю, де допомагав доглядати за птицею. «Божий чоловік», — схвально похитували головами сестри.

Вона прийшла пізно ввечері. Неприємний запах війнув в обличчя, щойно відчинилися двері. Каліка сидів за столом і пив чай. Він подивився спідлоба і, осміхнувшись, спритно вийняв звідкілясь з-під ліжка пляшку з мутною рідиною. «Будеш?» — запитав. «Ні», — Віра похитала головою. Вона зайшла і одразу сіла на ліжко. Не нахиляючись, ногами стягнула важкі чоботи, які грюкнули об підлогу, куфайку кинула поруч, потім усе інше і лягла, розкинувши ноги. «Віриш, я тебе вже давно примітив! — сказав рудоволосий юнак. — Як тебе звати?» — «Сестра Феодосія», — чомусь відповіла Віра. «Ні, по-справжньому!» — «Це і є по-справжньому». — «Ну, не можу ж я... з сестрою Феодосією? Скажи, як тебе звати?» — «Надя. Надія!» — збрехала вона, відвертаючи губи від запаху самогону, поцілунку й слини, бо каліка саме завалився на неї всім тілом. «Допоможи!» — попросив він, і Віра допомогла розстебнути ремінь і зіпер на штанях, а потім зробила і все інше. Це тривало секунд двадцять — не більше: кілька рваних рухів — і він тихо завив, майже заскиглив, Віра лише піднялась, і поворухнула стегнами — і каліка скотився на бік. Підхопившись, вона швидко вдяглася й пішла.

Уранці доріжки залишилися неметеними, а птиця — негодованою.

А через кілька тижнів — на прощання — розмова з матінкою, папірець з адресою лікаря у кишені і скручені у трубочку гроші. Віра взяла лише необхідні речі: зубну щітку, пасту, мило і невеличкий тканий кимось із сестер рушник.

Після монастирської тиші столичний вокзал приголомшував, збивав із пантелику, і Віра, коли стояла в черзі по жетончик, відчула, як тіло, волосся й одяг пахнуть несвіжим потягом, наче несуть на собі негативну людську енергію, стреси й нерви подорожей плацкартою. Їй захотілося зняти все просто тут, у метро, скинути одяг, мокрі чоботи — і залишитись голою, а потім стрибнути вниз і лягти вздовж рейок, очікуючи потяга, щоб той підхопив її, наче долонями — і вивітрив бруд і жахливі запахи...

Електронний годинник показував 13.21 і 2.01, потім 2.02, 2.03, 2.04, наближаючи черговий експрес. Люди, очікуючи, нетерпляче вдивлялись у велике чорне око тунелю. Через хвилину замайоріло світло, потяг стрімко наближався, й обличчя людей ставали рішучими і напруженими, юрба готова була стартувати, і коли потяг зупинився, натовп став одним міцним муром навпроти дверей. Віра, безсило прихилившись до стіни, дивилася, як люди кинулися до вагонів. Пасажири виходили, розгублено відштовхували тіла і валізи, а потім, пробившись крізь дикий вир, заспокоювалися, відчувши непохитну міць перону. Поставивши речі додолу, вони лише на мить кидали поглядом на годинники — і стрімко бігли до ескалатора, де вже стояли спритніші й міцніші за них, ті, хто вже виграв коротеньку гонку життя на цьому етапі. Віра подумала, що, мабуть, це і є та головна ціна, яку треба заплатити за повернення, — час знову бере гору, вона знову стає його полонянкою... Потяг рушив, і на годиннику засвітилися цифри 00.01, 00.02, 00.03, наче рахуючи миттєвості, які наближають до смерті.

Вона доїхала до Хрещатика — від вокзалу всього три станції — і здивувалась, як змінилася вулиця: скільки нових яскравих магазинів, скільки осяяних різнокольоровими вогниками реклам, скільки красивих автомобілів, скільки наметів, скільки людей — море людей, які стояли великим помаранчевим колом на майдані під прапорами і щось ритмічно вигукували! Та її подив був недовгим, радше навіть миттєвим: в низу живота боліло, хотілося їсти й попити гарячого чаю, і Віра несміливо спустилася в підземний перехід.

Вона чомусь не наважувалася телефонувати, наче боялася, що єдина ниточка, єдина надія, яка може гарантувати тепло та спокій хоча б на добу, зникне. Лишилося гривень сорок, але цього вистачило, щоб скромно поїсти і, головне, випити дві чашки гарячого чаю з цитриною. Після обіду Вірі знов стало зле, її знудило в туалеті, але добре, що це сталося саме в кафе, а не серед вулиці чи в метро...

Минулу ніч вона ледь витримала. У вагоні не було чим дихати, серце вискакувало з горлянки, її нудило кілька разів. Вірі дісталося нижнє місце, але одразу лягти не вдалося — люди сиділи щільно, як курки, і прогнати їх вона не наважилася. Вона сіла, схиливши голову і руки на стіл. Віра думала про Бога: вона питала Бога, чому той знову покинув її, бо вже відчувала голос близької трагедії — Той, хто жив у ній, хотів незабаром піти. Вона питала в Бога, чи є той взагалі, чому Він із нею не розмовляє, чому не подасть бодай одного знаку, не скаже бодай одного слова, не підкаже, що вона має зробити, щоб уберегти себе — і вберегти Його? Потяг став. Певне, якась велика станція, бо багато людей вийшло з вагона, і місце звільнилося. Нестерпно боліли поперек і голова, та тепер можна було спокійно лягти і заснути. Потяг знову рушив і почав набирати швидкість, колеса відбивали час: так-так, тік-так, тік-тік, і жах смерті залізним кулаком притиснув Віру до полиці. Вона тихо заплакала. Людей у вагоні стало менше, але спокою — ні на йоту, наче всі жили в різних часових поясах. Грюкали двері, миготіло світло, рюмсала дитина, злізаючи зверху, щось нерозбірливо бурчав у сиву бороду не зовсім тверезий дід — Віра навіть не зауважила, коли він з’явився у вагоні. Похитуючись, він рушив до туалету — тхнуло перегаром, і Віра відвернула обличчя до вікна: темно, ані вогника, як у дикому степу. Дід шумно і незграбно почав стелитися, й інтелігентного вигляду жіночка, висунувши голову з-під ковдри, невдоволено зробила йому зауваження.

— Ви п’єте молоко? — дід сказав це так просто, наче вони були давніми знайомими.

Віра підняла голову і сказала, що так — звісно, п’є. Розмовляти зовсім не хотілося.

— Але хіба ж то молоко?! Хіба у ваших міських магазинах є молоко?! То ж вода! Вам треба завітати до моєї бабці, моєї старої, вона вам дасть покуштувати справжнього молока, з-під корови! Ви пили коли-небудь молоко просто з-під корови?

— Лише в дитинстві.

— Це нікуди не годиться! — вигукнув дід. — А ви знаєте, які в нас на Франківщині гриби? — І зайшовся смачно розповідати про різні гуцульські страви. Його голос видався Вірі добре знайомим, але вона ніяк не могла пригадати, де і коли його чула. Може, в монастирі, коли молилася? Дивно, але від розмови ставало легше. Головний біль почав поволі зникати, в душі від рецептів сиру і бринзи, від рецептів приготування грибів запахло не безнадійністю, а карпатським лісом і полонинами. Картини, які змалював у вагонній напівтемряві приємним, зовсім молодим голосом дід, видавалися такими реальними і такими чудесними! Крізь дрімоту вона запам’ятала, як дідусь та інтелігентна жіночка вклали її у постіль і накрили ковдрою...

...А ще в туалеті кафе вона побачила кров. Небагато, одна маленька червона крапелька на сірій тканині, але Вірі стало страшно. Знову різко заболіло в низу живота, в голові закрутилося. «Це вже край!» — подумала вона і ледь не втратила свідомість.

Насправді, ми не знаємо, що з усього цього вийде.

Ми — це мама Рая й тато Володя. Ні, ми не стали жити разом, це неможливо, ви ж розумієте... І ми це добре розуміємо, і не прагнемо змінити те, що змінити неможливо. Тепер ми підтримуємо стосунки. «Підтримуємо стосунки», — ну, є такий вислів, який може нейтрально охарактеризувати взаємини між людьми, які не хочуть додавати до стосунків чогось емоційного або сталого. Так зручніше. І спокійніше. Це нас влаштовує.

Разом ми прагнули розшукати Віру. Начальник обласної міліції підняв на ноги всі служби, але її ім’я ніде не фігурувало: ні в списках тих, хто змінював прізвище, ні в списках тих, хто виїжджав за кордон, ні в списках тих, хто потрапив до моргу, ні в списках тих, хто зник безвісти. Вона наче крізь землю провалилася. Ми не знали, що робити далі. Ніхто нічого не знав. Майже ніхто і майже нічого! Ми спілкувалися з її подругами, з колегами, і лише директор фірми, Георгій Іванович, такий солідний сивий дядько у червоній краватці, зміг навести хоча б на якийсь слід, дав маленьку зачіпку. Він сказав, що останнім, хто спілкувався з Вірою близько, був якийсь Сергій із Москви — начебто кликав Віру заміж. А в один із понеділків Віра прийшла на роботу й звільнилася, нікому нічого не пояснюючи, навіть не дочекавшись зарплатні і директора з відрядження. Властиво, з’явилася хоч якась версія: Віра вийшла заміж і поїхала до Москви. Хоча малоймовірно — так заміж не виходять. Так тихо, мається на увазі, — мала б знати хоча б одна людина.

Так чи інакше, але з часом ми вийшли на той монастир. На цю ідею — шукати в монастирі — нас наштовхнув давній, ще за ментівськими часами, знайомий Володі, ми його називали «генералом бомжів». Він керував крадіями металобрухту. Володя відніс йому стару шкільну фотокартку Віри — новішої в нас не було, — і через кілька днів Генерал зателефонував і розповів дивну історію про одного зі своїх підопічних. Ми поїхали в монастир навмання, з безнадії, і дізналися про те, що Віра пішла звідти два тижні тому.

Тепер ми не знаємо, де наша донька. Тому ми вирішили зробити, так би мовити, спільну заяву: ми прощаємо одне одному все. Заради нашого сина Ромки, якого вже не повернеш, заради нашої доньки Віри, яку, віримо, ми знайдемо. Нарешті, заради тих двадцяти щасливих років, які провели разом. Амінь!

Вона зателефонувала ввечері, я тільки-но прийшла з роботи, була, мабуть, година сьома.

Я не знаю, шановний авторе, про що ви задумували написати книгу, але, як я зрозуміла, ви шукаєте відповіді на запитання, чи є життя після смерті, чи є смерть після життя і таке інше. Це пусте і нікого не цікавить. Послухайте — насправді ви повинні написати книгу про те, як жінки, незважаючи ні на що, намагаються врятувати своїх дітей. Послухайте!

Я одразу не впізнала її, було погано чути, а потім, — коли вона назвалась, я подумала: «Господи, Таню, як ти могла не впізнати Віруню!» Хоча нічого дивного в цьому не було — останнього разу ми бачилися п’ять чи шість років тому, вони приїжджали до нас усією родиною: Рая, Володя, Віра та Роман. Ми чудово провели час — Остап, здається, навіть трохи закохався у Віруню, хоча та була ще зовсім підлітком...

Вона мала жахливий вигляд: довга брудна куфайка, чорна хустка, кирзові чоботи. Але те, що вона розповіла, було ще жахливішим. Я терміново викликала «швидку». Шанси врятувати дитину здавалися примарними. Лікар потім сказав, що такий випадок — майже виняток, один з мільйона, мабуть, вона насправді дуже хотіла народити...

Ми потрапили в пекло, яке називалося «Гінекологічне відділення № 2».

Після дзвінка з мерії Віру миттєво влаштували в окрему палату і швидко зробили всі потрібні процедури. Як з’ясувалося, наші медичні заклади не так уже й погано фінансуються — принаймні всі ліки в них є. Поки лікар, якого викликали з дому, обстежував Віру, я чекала в коридорі. Десь о третій ночі у відділення привезли дівчину з кровотечею, вона стогнала від болю, та чергову довелося чекати хвилин десять — спала в ординаторській. Рахунок ішов на секунди, та це нікого не хвилювало — медсестра навіть не хотіла приймати вагітну у відділення: бачте, в неї не поголено поміж ногами! Зрештою її таки завели в маніпуляційну, а черговий лікар знову вшилася спати. Хлопцю, якій супроводжував дівчину, вона кинула через плече: «Це вас Бог покарав за те, що у гріху живете!» — і позіхнула — судячи з усього, хлопець і дівчина не були одружені. Обличчя хлопця, біле від гніву, пересмикнула посмішка: «Ми прийшли не до церкви сповідатися, ми прийшли до лікарні, щоб нам надали першу медичну допомогу! Решта вас не стосується!» Лікар у відповідь ще раз широко позіхнула. Якби в нього був тієї миті автомат, думаю, він перестріляв би усіх лікарів. Якби в мене був тієї миті пістолет, я б приєдналася до нього — контрольні постріли в голову медперсоналу не завадили б.

Віра тихо спала: красива дівчина, в неї тепер, слава Богу, все ніби гаразд. Я присіла на стілець і теж собі задрімала.

Прокинулася від гомону: близько сьомої ранку лікарня заворушилася. Я вийшла до коридору і побачила жахливу картину: дівчина, яку привезли вночі, непритомна лежала на підлозі під стіною, поруч — перевернутий стілець, а мимо, не звертаючи уваги, ходили лікарі та медсестри. Я, не тямлячись від гніву та розпачу, закричала: «Допоможіть, людині зле!», але, ви не повірите, ніхто навіть не подивився в мій бік! Я зрозуміла, що дитину врятувати не вдалося, а дівчину напхали знеболювальними препаратами і посадили стікати кров’ю. А в цей час черговий лікар спокійно спала на дивані в ординаторській! Я багато чула про цинізм та байдужість лікарів, про їхню жорстокість і жадібність, але, зіткнувшись особисто, була вражена! Я далеко не сентиментальна людина, депутат Київської міської ради двох скликань, керую великим бізнесом, і в роботі багато чого трапляється, але ж є якісь межі! Я знов, уже вдруге за останні кілька годин, зателефонувала заступникові мера.

За десять хвилин ситуація різко змінилася — дівчину привели до тями, місце в лікарні знайшлося за секунду. Дівчина, її звали Юля, продовжувала плакати від жахливого болю, кровотеча не припинялася, та до неї за ті дві години, поки я сиділа поруч, ніхто не підійшов, навіть мої намагання привернути увагу виявилися марними. Важко розказати, скільки ненависті я пережила і скільки жалю й співчуття до дівчини жило в моєму серці! «Мене зовсім не дивує демографічна ситуація в країні, — сказала я холодним голосом заступникові мера, — наші медичні заклади — жорстокіші за концтабори. У концтаборі принаймні добре уявляєш, що на тебе очікує, а от в українській лікарні явно не розраховуєш зіткнутися з професійним фашизмом!» Заступник мера щось сонно промурчав у відповідь, однак я була йому вдячна й за ту допомогу. Якби він не підняв завідувача лікарні посеред ночі, на Віру б чекала така ж сумна доля, як і на цю дівчину.

Я вийшла до приймального покою і присіла біля ліфта, притулившись спиною до холодної синьої стіни. Я не плакала з часу похорону чоловіка. Я тримала себе в руках у цій довбаній реальності, реальності, у якій я знайшла куди себе притулити, у світі, де я могла вирішувати багато питань, де в мене, як порівняти з іншими людьми, небагато зовнішніх проблем — тому що я вміла заробляти гроші, досить великі гроші, — і вони вирішували майже все. Але весь цей блиск умить злетів, усе благополуччя, все зовнішнє щастя обвалилося за одну ніч — бо на хера все це потрібно, за великим рахунком, якщо будь-якої миті близькі тобі люди або просто люди можуть бути принижені, принижені і стерті з лиця землі якоюсь сволотою, а ти будеш безсилий чимось допомогти?! Коли холод смерті торкається наших облич, ми підбираємо хвоста, але вихлопні гази наших дорогих автомобілів і запахи коштовних парфумів — найкраща анестезія для такої реальності. Ми намагаємося триматись якнайдалі, але рано чи пізно життя поїдає нас із байдужою посмішкою...

Виплакавшись, я дістала люстерко і витерла з обличчя туш. І тут я побачила ситу вусату пику завідувача. Дуже вдоволений собою і життям, він ішов по коридору і щось зверхньо розповідав підлеглим. Побачивши мене, завідувач усміхнувся, кивнув головою — і пішов далі, а за ним потупцював його почет, щось нотуючи на папірцях. Я знаю, з ним нічого не станеться, його ніхто не звільнить з роботи, йому навіть не оголосять догану, інакше в нього була б уже тисяча таких доган! І скільки ще таких нещасних Юль лежатиме, стікаючи кров’ю в коридорі, скільки ми втратимо наших дітей? І в тих Юль уже не буде захисників, які зателефонують заступнику мера... І так — кожного дня і кожної ночі, сотні, тисячі молодих дівчат... Так що засуньте свій високий ВВП країни собі в дупу, шановні!

Я наполягаю на пропозиції: ви повинні написати книгу про жінок, які, незважаючи ні на що, намагаються врятувати своїх дітей. Повірте — так вони намагаються врятувати світ. Вони йдуть природним шляхом: не борються з корупцією, не відводять від Землі астероїди, не стають на заваді атомним бомбам чи ядерним програмам — хоча ні, це все вони також роблять! — але кожного дня, майже кожної миті, вони роблять головну свою справу — борються за життя дітей — і живих, і ненароджених, і навіть уявних, гіпотетичних, майбутніх дітей. Ви розумієте, про що я кажу?! Рятуючи їх, вони на крок відсувають прірву, до якої котиться світ, бо кожна врятована душа, кожне врятоване маленьке життя, кожне маленьке тільце — новий Знак Божий, ще одна надія на порятунок. На порятунок тут, а не там, десь далеко, хоча якось між собою це має бути пов’язане — не може бути не пов’язане — інакше світ би був іншим...

Через тиждень ми перевели Віру до спеціалізованої урядової лікарні. Трохи збентежений моїм гнівом, заступник мера сам владнав формальності. Я його розумію: його заможність та спокій багато в чому залежать від роботи нашої будівельної компанії. Віра почувалася значно краще: сама новина, що життю майбутньої дитини нічого тепер не загрожує, для неї краща за всі блага і ліки. Бідна дівчинка. Лікар сказав, якщо ми хочемо, щоб усе справді було гаразд, треба полежати в лікарні мінімум місяць. Я погодилась, хоча це і недешево. Віра відмовилася від телевізора і книжок, не кажучи вже про газети, — попросила лише принести Біблію, яку й читала, коли я навідувалась вечорами...

Помирати зовсім не страшно. Треба спробувати лише один раз, а потім звикаєш.

Наче марево:

— Значить, оце так воно і є?

— Приблизно.

— А чому нікого немає? Де інші?

— Тут. Ти їх просто не бачиш: дуже темно.

— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!

— Це не Світло, це Ніщо.

— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло і не Темрява і я нічого не бачу?

— Тобі краще не знати. Та якщо хочеш, Я увімкну Світло. Ненадовго — щоб пересвідчитись.

— Я вірю Тобі!

— Я знаю...

Я весь час із кимось розмовляю в забутті, але ніяк не можу збагнути, з ким саме.

Коли шашіль точить дерево, воно стає схоже на халву, і я собі уявила, що вибілені сонцем старі сходи на дзвіницю зроблені з халви — не липкої, а такої, що розсипається і тане в роті. Небесна насолода. Аж душа піднімається вгору.

— Сестро Феодосіє, матінка Єфросинія кличе, віднесіть їй проскурки!

— Зараз-зараз...

Вона любила мене. За що саме — не знаю, але всі сестри казали, що матінка ставиться до мене якось особливо. От щастя: її немає в покоях, можна вийти і за хвірткою погрітися на низькій лавці. Якось пробувала крадькома посіяти тут насіння мальв і жоржин — ну, що трапилося по дорозі, як ходила додому, — та монастирські кури все вивернули. Мій маленький райський куточок так і залишився без квітів. Кіт уже тут — аякже — найтепліше місце двору! — цегляні стіни складу і пекарні виходять на південь, де завжди безвітряно. Напевне, це і є Божа благодать — ніжитися у променях. Спина впирається в нагріте віниччя біля стіни, а ноги з’їжджають у спориш. Поволі віддаюся теплу. У кота це виходить краще: він розпластався на стежці, наче мокра після прибирання ганчірка біля храму. Блаженний і бездумний.

— Рудий котяро, в тебе є душа?

У відповідь він розвертається на спину, підставляє волохатий животик і солодко примружує очі. Бом-м-бом-бом... Господи, пробач, прости за грішні думки, за те, що тікаю від служіння. Треба бігти на молитву. От тільки приберу волосся (його так ніжно гладило сонце, а може, Господь?) і накрию голову. По обіді в цьому куточку буде тінь, увечері темрява, а вночі тиша і страх. І так щоразу, а буває й гірше. Наприклад, ллє дощ, морозить або приходять усілякі зайди. Говорять: шукаю віру чи то Віру... І то так грайливо запитують, ніби шукають пригод у жіночому пансіоні, як той, що видавав себе за художника. Ця його цікавість, щоб потім насміятися. «Ловці тіл», — кажуть про таких сестри...

— Ти де була? Заходив хтось із твоєї рідні. Увечері не забудь прибрати в пекарні і вичистити форми...

Як повільно тече час. Ліниво і тихо. Мов та болотиста річка, яку видно з мурів. Нудна ідилія. Бог усіх любить, а я не можу. Його любити легше, ніж батьків. Що їм до твоєї душі — головне, щоб їжа на столі і було що вдягнути. А без мене їм менше витрат і є про що поговорити: що було з Оксаною, як буде з Феодосією. Черниця, Бог забрав дитину...

Я не прийшла сюди ховатись — я прийшла знайти, а вийшло, знову заблукала. Як у лісі. Хай краще всі думають, що мене й не було ніколи. Ненавиджу, зневажаю і плачу. Ну, не очі, а колодязі...

Так буде вічно — робота і молитви? Боже, для чого монастир, коли і тут життя не має змісту. Увечері розбила слоїк і поранила пальці. Кров нагадала, що іще живу. Поріз пече — хоч якась подія. Так от для чого існує самокатування! Щоб перебити пекельний біль усередині — і повернутись до життя. Гоїти рани. Кому треба таке вічне життя? Он у ряду вікон майнули чорні крила одягу. Ми тут мов демони в ув’язненні. Утікачі від світу, кожен із валізкою страхів і нещасть. Як розсердилась матінка, коли я запитала, хто її діти. А може, краще не боятись того світу — Бог є скрізь? За стінами світає (рожевіє край неба). Молитися? Завчені слова вже не дають полегшення. Нічого не відбувається. Любити близьких важче, ніж любити Бога. Від тих думок болить серце, не знаю куди йти, але не можу більше опиратись, ніби виганяє з цих стін тривожний і чужий запах. Для рідних і так більше немає Оксани, а сестри-монахині нехай думають, що мене й не було ніколи. Прийдуть інші Феодосії. Ліс — чудове місце для смерті, а ця хатинка — наче спеціально для мене, кращої домовини годі й шукати. Я довго думала, як саме це зробити? Вирішила випустити з себе кров. Щоб не нагадувала більше ніколи про життя. Хліб краще ламати або кусати, тіло Господнє — хліб, вино — кров Його... Я спробую себе з’їсти, хай усі думають, що я збожеволіла... Не лайте мене, будь ласка.

І знов я чую той голос: «...Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?»

Іноді в нашому житті з’являються янголи.

У дитинстві я гадала, що янголів не існує, а потім вирішила, що янголи — це перевдягнені на честь свята чортенята. Тепер я думаю, що янголи — це особливі люди, яким Господь дав можливість деякий час побути янголами на Землі для того, щоб кого-небудь урятувати. Мені пощастило: я врешті зустріла свого янгола, він ждав мене біля під’їзду свого будинку і розплатився за таксі. Що було далі, ви знаєте. Через місяць мене виписали з лікарні, і я жила в очікуванні свого дива в Тетяни Леонідівни. Я не нудьгувала, читала Біблію, часто заходив Остап, веселив оповіданнями про подорожі та роботу на телебаченні, інколи ми гуляли в парку з його собакою Бірмою.

Я попросила Тетяну Леонідівну не повідомляти батьків. Спочатку вона не погоджувалася, переконувала, а потім махнула рукою і сказала, що, може, й справді так краще — приїдеш додому вже мамою, хай це буде сюрприз! Я не знала, що робитиму далі, думки роїлися, як бджоли у вулику, я не могла безкінечно випробовувати її милість і терпіння. Хто знає, коли Господь скасує її ангельські функції? Тож краще піти в слушну годину, залишивши добрі спогади.

Усе почалося після УЗД. Обличчя в лікарів були якісь перелякані, і я запитала, чи все гаразд, але вони промовчали і лише професійно усміхнулися. Потім прийшла Тетяна Леонідівна з похмурим виразом обличчя — ніколи не бачила її такою серйозною. Навіть коли на роботі щось не йде в лад, вона завжди добре тримає себе в руках і всміхається, а тут... «Віро, — сказала вона, — є важлива розмова. Не хвилюйся... Результати УЗД...» Так я дізналася, що має народитися хлопчик, але, чесно кажучи, в цьому я не сумнівалася ні на хвильку — інакше й бути не могло, інакше чого б це Бог затівав таку історію? Я назву його Ромкою, і це єдине правильне ім’я для мого «маленького бога», як його назвала, насміхаючись, матінка Єфросинія. До речі, я зовсім не маю на неї зла. Вона робила те, що мала робити, — це невтаємничені монастирське життя уявляють чимось свято-надзвичайним, але воно і не таке брутальне, як іноді дехто про нього розповідає. Я погостювала трохи у Бога — от і добре, от і досить... «Але, дівчинко моя, це ще не все. Розумієш, у твого Ромки, якщо ти все-таки вирішиш народжувати — ти тільки не хвилюйся, лікар сказав, що в ногах по коліно і в руках по лікті кістки дуже м’які. Хребет міцний, а от кістки... І дати гарантію, що дитина ходитиме і буде психічно нормальна, як би це правильно сказати при здоровому глузді, вони не можуть. Віро, ти маєш вирішити сьогодні чи найпізніше завтра, чи народжуватимеш таку дитину!» Моє серце калатало, але щось таке я і передбачала — не дарма ж у сні по білій траві назустріч мені йшла Валя, ялинка-птах, і дзвінко кричала: «Ага!», помахуючи руками-крилами. «Зваж, Віро, на головне — шанси залишитися живою під час пологів у тебе в кращому разі п’ятдесят на п’ятдесят», — додала Тетяна Леонідівна. Але я не вагалася жодної миті. «Я народжуватиму, чим би це для мене не закінчилося! Я впевнена, що все буде гаразд. А потім я поїду додому, подзвоню у двері і скажу: «Здрастуй, мамо, ми повернулися. Я і Ромка, твій онук!» Час завмер. Я дивилася на красиве обличчя Тетяни Леонідівни ніби цілу вічність, хоча пауза тривала не більше півхвилини. Вона взяла мене за руку, і я відчула, як тіло мого янгола тремтить, наче на вітру.

... Мені пахло усім. Усім одразу: і серпневими яблуками, і біло-синім металом автобуса, і криваво-темно-червоною бензиновою сумішшю смерті, і придорожнім пилом та сірим розпеченим на сонці асфальтом, і рожевим ефіром операційної, і воском свічок, і вогкістю келії, і лампадним маслом, і київським потягом, і зубною пастою, і карпатською бринзою з полонини. Мені пахло всім моїм життям, а тіло роздирав нелюдський біль. Пологи тривали кілька годин, а потім запахи зникли, пропали геть, перед очима замигкотів лише білий луг, залитий сонцем, і, наче крізь вату або туман, я почула пронизливий дитячий крик, глухий пташиний крик «ага!» і радісний голос медсестри: «Ну, нарешті, слава Богу!» А ще я пам’ятаю тільце, тепле дитяче тільце — і звідкись зовсім знайомий неповторний запах початку життя. Певно, я пахла так само, коли народилася. Певно, так пахли спочатку всі люди, навіть Адам і Єва...

«Другий поверх, не так уже й високо», — думала Віра, дивлячись на вікна своєї квартири.

Не поспішаючи, ввійшла до під’їзду. Піднімалася сходами і наче вперше розглядала двері колишніх сусідів та стіни. Тут нічого не змінилося, хіба що надписів та бруду побільшало. Поставила на знайомий до болю синій килимок перед дверима невелику спортивну сумку (решту речей обіцяли на вихідних привезти машиною Тетяна Леонідівна й Остап). Міцно притиснула дитину до себе — малий тихо спав. Нарешті натиснула на кнопку дзвінка і прислухалася до шуму в квартирі. «Я зараз, хвилиночку!» — відповів рідний із дитинства голос. Клацання замка, шарудіння, і двері нарешті відчиняються. «Господи...» — «Здрастуй, мамо, ми повернулися...» Вона переступила поріг і віддала матері дитину. Та взяла, здивовано і перелякано подивившись на Віру. «Це Ромка, мій син, — сказала Віра, — твій онук!» Мати заплакала. З кімнати вийшов невеличкий чоловічок.

«Це Санько?» — спитала Віра. «Сашо, це Віра, твоя сестричка!» Санько суворо подивився на Віру, підійшов і міцно обхопив за ногу. «Я зачиню двері?» — запитала Віра...

Малому Ромці снився перший у його житті сон.

На пагорб піднімалися тварини, яких він ще ніколи не бачив. Першою гордо ішла середніх розмірів біла істота на чотирьох ногах, властиво, майже всі істоти тут були на чотирьох ногах. Біла тварина з не дуже великими рогами на голові — від неї пахло чимось теплим, смачним і білим, за запахом дуже схожим на те, чим його годували, коли він плакав.

Згодом, через кілька років, Ромка дізнається, що то була корова, і з’ясує всі назви, наприклад, «молоко» і «вим’я»...

За білою рогатою істотою йшли вгодовані тварини з великими смішними вухами, з рота в них стирчали великі білі зуби, а хвости теліпалися спереду і ззаду, при цьому передній хвіст здавався значно більшим і смішнішим. За ними йшли ще дивніші тварини з товстими губами і довгими мордами, з великими горбами на спині, слідом за ними — тварини, дуже схожі на білу корову, але з набагато більшими рогами і без смачного і теплого запаху — навпаки, від них віяло чимось агресивним, застережливим і впертим. За биками дрібно дріботіли маленькі й волохаті, з великими сумними очима коники, навантажені валізами, а справжні, великі коні гордо гарцювали поруч. Красиві — вороні, гніді, від них віяло вітром і майбутнім... Ішли вовки й ведмеді, зайці й лисиці, борсуки, бабаки, їжачки з яблуками на голках, собаки, маленькі й великі, пінгвіни, моржі та леви, леопарди і мавпи. Цьому потоку не було ні кінця, ні краю — звірі йшли, усміхаючись Ромці, наче на параді на честь якоїсь великої перемоги, немов вітаючи його, дитя, з появою на світ Божий, і, скільки б він не спав, вони йшли і йшли! А в небі вже летіли птахи, і першими летіли лелеки, за ними — сови й орли, «а за ним комарики на воздушном шарике», але цей віршик Ромка почує далеко пізніше. Він захоплено роздивлявся, як пливуть у повітрі риби, летять комашки, бджілки й таке інше, як гордо пливують кити і кашалоти, повний парад усіх живих істот на землі. Святково одягнуті, вони тягнули за собою вози, наче переїжджали на нову квартиру, і Ромка з нетерпінням чекав, коли ж нарешті з’явиться істота, вже добре знайома йому: та, яка ходить на двох ногах, співає милим голосом і годує білим і смачним. Аж раптом у його сні стало сходити сонце, силуети тварин мали дуже красивий вигляд на тлі посвітлілого неба, і Ромка нарешті побачив, що на всіх тваринах, за винятком білої корови, сидять істоти, дуже схожі на його двоногу матір. Проти звірів вони були втомленими і сумними, майже неживими, — здавалося, від їхніх намірів і волі рух каравану зовсім не залежить, хоча всі вони міцно тримали в руках віжки, палки або батоги... Сонце вві сні завжди сходить швидко, і от уже сяяв день у всій своїй божественній красі, і Ромка нарешті роздивився: істоти, що осідлали його армію, просто міцно сплять. Ромці це дуже не сподобалося, йому стало жаль їх, і він почав терти оченята, намагаючись прокинутись. Раптом у сні на сонце набігли хмари, і з неба почала падати вода, але не така тепла й пухнаста, як у тазку або ванні, а холодна і неприємна. Відчувши, що під ним мокро, Ромці одразу дуже схотілося того білого, смачного й теплого — біла тварина, що очолювала дивний парад, саме зупинилася на високому пагорбі, повернула до нього рогату голову, усміхнулася і голосно сказала «МУУ-А-А-А-А-А!» І тоді Ромка розплющив очі і заверещав на всю пельку: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»