Дядечко на ім’я Бог

Макс Монолог терориста

Перед тим, як Його вбити, я маю попередити вас про кілька важливих речей.

1. Місто

Зараз я піднімуся східцями на дев’ятий поверх. Вийму ключ, відімкну проіржавілий навісний замок, вилізу по хиткій металевій драбині на дах — і перед моїми очима розпросториться місто. Воно не велике, не славетне і мало чим цікаве, інколи, зазвичай весною, дуже красиве, але завжди занедбане, та іншого мені не дано. Міста — як батьки, їх не вибирають, це вони нас вибирають, тобто створюють у певному сенсі нас такими, як ми є. Трапляється, що декого з нас протягом життя вибирає декілька міст по черзі, і ми однаково палко падаємо в їхні обійми.

Але я — однолюб. І моє місто щодо мене, як виявилося, так само. Я не шукаю собі іншого міста й іншого місця в житті. У цьому моя слабкість, бо я ніколи не житиму в столиці і не питиму сумнівний нектар її успіху і розваг, але в цьому і моя сила, тому що я не лещуся до примхливої удачі і скажених грошей і не марную по півтори години щодня в автомобільних заторах, вичікуючи вільну хвилинку, щоб розгорнути книгу або подумати у спокої. Моє маленьке місто робить мене вільним, тут у мене години вільного часу, і в цьому також причина моєї любові до нього й моєї вдячності. Тепер я вже не пригадаю, коли в свідомості зібралися докупи всі вулички і провулочки, усі парки й паркани, усі дерева й річки, мости і тротуари, всі люди, всі його жінки, нічні клуби, спортивні майданчики й дискотеки, кафе й офіціантки, усе сміття й рекламні вивіски, магазини й базари, мої шкільні оцінки, синці, подряпини, втечі й погоні — коли в моїй свідомості все це чітко окреслилося в його ім’ я і його образ, окреслилося — і самоідентифікувалося з моїм життям і з моїм ім’ям. Потроху я пізнавав це місто, я пізнавав його жінок — тепер я знаю: якщо ти хочеш пізнати місто, треба пізнати його жінок і прочитати його газети. Пропаганда, секс і міста — оце три чудовиська нашої цивілізації. Чудовиська, які рано чи пізно поглинуть її.

Звісно, далеко не завжди все було чудово в наших стосунках: іноді між нами виникали сварки, ми навіть не розмовляли по кілька років, і кожен думав, що все, терпець урвався, годі, треба з цим кінчати, але наші звички, як наші діти, знову штовхали нас в обійми одне одному. Юнаком я його зневажав і ненавидів: місто здавалося потворним, огидним, занадто малим для моїх амбіцій, я мріяв виїхати, втекти якомога скоріше з цієї провінції, я п’ять разів їхав геть, як думалося, назавжди, — і п’ять разів доля розпоряджалася так, що я повертався. Я підкорився долі і змирився з необхідністю жити саме тут, як це було тоді не прикро...

Тепер я люблю своє місто. Люблю так само, як і десятки тисяч його мешканців, тільки за те, що в ньому живу. Бо за все інше любити його майже неможливо. Ми всі його любимо лише за те, що воно інколи свідок, а інколи — безпосередній учасник нашого буття. Спливають роки — роки мого життя, і я вже не можу відірвати від міста жодної його хвилини. Кожен власний учинок я прикладаю до нього. Це виходить поза бажанням чи волею, це відбувається само собою, як само собою відбувається й саме наше буття. Так склалося, і ні я, ні місто поки що не бачимо жодних причин щось змінювати. Так і є: спочатку міста стають нашими батьками, потім — коханками, а потім перетворюються на дружин. Саме так любить чоловік свою другу половину напередодні золотого весілля: я звик до міста, як чоловік звикає до дружини, з якою прожив не один десяток років. Дружини теж спочатку не дуже подобаються: куховарять значно гірше від бабусь, у них усе або напівсире, або підгоріле, не так ретельно доглядають за домом, як це робила мама, не встигають вчасно попрати або попрасувати сорочку, багато балакають по телефону та марнують час, п’ючи каву з подругами, витрачають гроші на пусті дрібниці, але з часом ви звикаєте, а згодом уже не можете й уявити коханої без її дурних звичок, бо, насправді, без них це була б уже не вона, правда? Тим більше, що, так чи інакше, дружини зрештою навчаються куховарити і господарювати; стають матерями наших дітей — стають співавторами продовження життя — так само, як і міста стають співавторами наших доль. І ми прощаємо їм усе, що нас дратує, за одну-єдину річ — і дружинам, і містам — за звичку бути поруч і не міняти своїх звичок. Подивіться: ось воно, моє місто, розкинулося вогнями вулиць і проспектів центру та темними ямами околиць! Дивитись на нього з дахів — завжди маленьке свято для мене.

Отже, я хочу попередити вас про кілька важливих речей.

По-перше, я розповідатиму свою історію, сидячи на даху дев’ятиповерхового будинку, — це ви вже зрозуміли. Я смиренно чекатиму, коли диктор на стадіоні, що тепер світиться вогнями метрів за триста внизу, навпроти мене, оголосить прізвище почесного гостя, пана Х., почесного президента клубу «!!!» всемогутнього міністра МВС. Стадіон невдоволено загомонить і засвистить, чиновники — від страху за невідворотні кар’єрні наслідки такої ганебної та невдячної поведінки плебсу — повтискують дупи в крісла, але він встане й усміхнеться, наче нічого не сталося. Усміхнеться — і зневажливо привітає рукою повітря. Потім підбере поли свого найдорожчого в Східній Європі пальта і знову сяде. А через секунду ми разом із вами натиснемо на цю чорну кнопку, пролунає вибух — і тоді всім буде вже не до футболу. Такий у мене план на сьогоднішній вечір, тож приєднуйтесь!

Тепер тут досить прохолодно, дме неприємний вітер — не те, що там, унизу, де ще панує пізня, але напрочуд тепла осінь, і я, мабуть, погарячкував, не захопивши рукавиць і теплої шапки. Коли я приходив сюди позавчора вдень, щоб прилаштуватися до місця, було зовсім тепло і світило сонце, я зовсім не подумав про те, що ввечері може бути якось інакше. Це в мене через брак досвіду вбивств на свіжому повітрі. Тож я кожної хвилини поглядаю на годинник: 16.30. Чекати, доки суддя коротким різким свистком розпочне матч, лишилося півгодини.

Звідси, з даху — ідеальний вид, і крізь м’яке електричне світло я добре бачу майже половину смарагдового поля, на якому, розминаючись, рухаються наші футболісти в червоній формі. Вони передають один одному м’ячі, грають у «квадрат», кілька гравців б’ють по воротах, готуючи голкіпера до атак суперника, на трибунах — підбадьорливий шум, такий гомін ви можете почути лише на трибунах стадіону. Шум переповненого стадіону — це щось містичне, шум стадіону — єдине, що зв’язує сучасну людину з магічними давніми часами. Заклинання десятків тисяч, а інколи і сотень тисяч людей, які моляться про одне — перемогу улюбленої команди. Футбол — наймасовіша сучасна колективна молитва. Вони моляться на круглий тотем, який трохи нагадує земну кулю, моляться на м’яч, який трохи нагадує бомбу. Скоро вже почнеться матч, ось нарешті наш тренер покликав футболістів до роздягальні, щоб дати останні настанови перед цим безнадійним поєдинком, і гравці червоним струмочком потяглися до лави запасних, і газон залишається порожнім... Диктор починає оголошувати склади команд, мені навіть видно краєчок великого цифрового табло, на якому зазвичай висвітлюються прізвища учасників матчу, рахунок та недоладні повтори забитих голів.

Я дивлюсь на небо. Небо досить привітне і чисте, скоро почне підморгувати першими зірочками. На небі вже висить молодий місяць, його тонкі роги сьогодні нагадують роги бика чи корови. Скільки людей сьогодні дивитиметься цей безглуздий матч на стадіоні? Десять тисяч? А може, п’ятнадцять чи двадцять? А може, всі двадцять п’ять? Про це я, якщо виживу, дізнаюсь із телевізійних новин чи газет, — за традицією, кількість глядачів на стадіоні оголошують лише після привітання почесних гостей. І щойно це станеться, я натисну на кнопку. Просто натисну на кнопку — і ви станете безпосередніми свідками вбивства. Якщо ви до цього не готові, то прошу — не треба мене слухати. Це по-друге.

По-третє, на відміну від інших сюжетних ліній цієї книги, у мене буде монолог — так забажалося автору. Він вважає, що якісь там коментарі до моєї розповіді недоречні, мовляв, історія говорить сама за себе і таке інше. Певне, так воно і є, хоча я і не зовсім згоден. Але правила є правила. Це не мій роман — я лише користаюся шансом. Єдине, що мені пообіцяли точно, — не змінювати жодного слова. Тут я можу сподіватися лише на порядність редактора, хоча це, звісно, дуже наївно. Це по-четверте. По-п’яте, ми будемо не зовсім самі — у мене на плечах живуть двоє невеличких чортенят, зовсім підлітків, їх звуть Гогі й Магогі, вони моя команда. Колись, якщо пам’ятаєте, в потязі зі мною їхали янголи, а тепер я товаришую з чортенятами. Вони тихі, ніби домашні акваріумні рибки, досить гидкі і смердять сіркою — мені від них ніякої користі, зате я не почуваюся самотнім.

І по-шосте — я не божевільний. Здається, все.

Моя історія почалася давно, дуже давно. Може, сто, може, двісті, а може, і тисячу років тому, — тепер важко сказати, коли з’явився на світ мій перший предок, і взагалі, кого ми можемо достеменно вважати своїми предками, це також питання, правда? Тобто хочу підкреслити, бо це надважливо: моя особиста історія, як і взагалі всі особисті історії людей на Землі, насправді розпочалися дуже давно і тісно між собою пов’язані. Інша річ, що ніхто з нас не пам’ятає їх. Тому я думаю, що справжня особиста історія кожного з нас починається з останнього предка, доля якого нам більш-менш відома. Долю якого ми пам’ятаємо. Наші особисті історії коротшають з кожним поколінням, хіба не так? Себто, я вважаю, доля й досвід кожного з нас з кожним поколінням коротшають і збіднюються, як коротшає і збіднюється наш досвід і наша пам’ять.

Я бачу у ваших очах найголовніше питання — навіщо мені його вбивати? Навіщо взагалі — когось убивати? Що ж насправді трапилося в житті цього хлопця, що він вирішив запустити в повітря або міністра МВС, а з ним — і добрий десяток людей, або самого себе? Набридло жити? Чому б мені, дорослій і майже розумній людині, замість того, щоб сидіти чудовим осіннім вечором на даху дев’ятиповерхового будинку просто на бомбі, не пити, наприклад, удома чай (нам же однаково, чим запивати, правда?) або не вболівати на тому ж стадіоні за улюблену команду з друзями й пивом? Справді важливі питання. Але не головні. Для того, щоб ви все зрозуміли, я розповідатиму по порядку. Коли складете мої історії докупи, вам стане значно легше все зрозуміти.

Я почну з історії своєї родини. Моя бабця Уляна їла людей...

2. Канібали, зеки і шахи

Отже, моя бабця Уляна, мати мого батька, їла людей.

Не знаю, чи багатьох, але одну людину вона напевно з’їла. Можливо, не всю, а лише ногу чи руку, точно не скажу, бо це була юшка з її померлого меншого братика, яку їй зварила матір. Бабці Уляні тоді виповнилося років вісім, не більше. Майже вся родина вже вимерла від голоду, з десятьох дітей залишилося двоє. Вимерло майже все село. Ті, хто мав сили тікати, — тікали; їх розстрілювали енкаведешники. Тіла закопували і ретельно охороняли, щоб ніхто не викопував і не їв. Отже, своїм життям я завдячую малому двоюрідному діду, звареному в казанку. Якби моя бабця не їла ту юшку, ви б мене ніколи не почули, бо я б не народився, розумієте? Він своїм малим дитячим тільцем дав життя десяткам людей у майбутньому, бо моя бабця вижила. Я питав, чи знала вона, що їла юшку з братика? Вона мовчала — і плакала. Мати їй сказала, що знайшла ногу дохлого коня. Але дохлих коней, мишей, щурів знайти було майже неможливо, так само й мертвих людей, тому вона думає, що то був померлий молодший братик. З’ясувати точно вже нема в кого.

Решту моїх родичів по батьківській лінії в тих же тридцятих роках розкуркулили, засудили як ворогів народу і вислали до Сибіру. Може, хтось із них і вижив, але ніхто не повернувся й не озвався, ми загубили їхні сліди в житті...

Мою прабабцю по матері, Марію, засудили до десяти років. Вона зірвала колоски на колгоспному полі для двох малих синів, Петра і Василя, які вже підпухали від голоду. Якимось дивовижним чином утрьох вони — молода жінка і двоє дітей, восьми і п’яти років — утекли від покарання на Південь, до Маріуполя, до далеких родичів, пройшовши пішки майже через усю Україну — понад 700 кілометрів. Вони повернулися в рідне село лише через кілька років, коли вже стало не до колосків, перед самим початком війни.

До СРСР у селі стояли чотири церкви, але їх зруйнували, стерли з лиця землі, а з найбільшої зробили клуб, де я потім, майже через шістдесят років, дивився індійське кіно: «Зіта і Гіта» і «Помста та закон». Прабабця Марія ненавиділа СРСР усім серцем і бажала йому провалитись крізь землю. У її хаті, білій мазанці, ніколи не було телевізора чи радіо, зате на стінах висіли ікони і в кутку завжди горіла лампада. Вона казала, що її хата — церква, якщо тепер церков немає. Але в цю церкву ніхто не ходив і в ній ніхто не молився, окрім самої прабабці Марії — інші, тобто я, мій дід Петро і його дружина, моя баба Настя, там інколи, точніше, тільки влітку, коли приїздили до прабабці в гості, лише жили. Кожного ранку і кожного вечора прабабця Марія молилася і читала вголос старі церковні книжки мовою, яку я потім вивчав в університеті. Тобто деяку частину життя я провів у персональній церкві прабабці Марії, де вона інколи лякала мене на ніч нечистим, який начебто мав от-от прийти. Я боявся, ховав голову під ковдру і повторював за нею «Отче наш». У десять років прабабця хрестила мене: таємно від усіх, у діжці, — я не пручався, лише тихо плакав, перелякавшись холодної води. Дивно, але я так і не повірив у Бога, хоча прабабин хрестик зберіг до цього дня. Прабабця Марія дожила до дев’яноста років, і, якби не зламала шийку стегна, впавши з ослінчика, коли підливала у лампадку олії, думаю, жила б вічно.

Парадоксально, але її старший син, мій дід Петро, майже все життя віддав СРСР, країні, яку його матір так ненавиділа. Він пішов на війну у сімнадцять, приписавши рік у свідоцтві про народження. Іншого шансу вийти в люди в сина куркуля не передбачалося. Навіть чоботи, які заробив улітку, коли пас громадських корів, відібрали колгоспні комісари, тож зимою він ходив у драних валянцях, а на останньому шкільному дзвонику стояв босим. Але дід Петро добре навчався, добре знав німецьку, мав каліграфічний почерк і сміливий погляд, тому йому не відмовили у військкоматі: Батьківщині були потрібні солдати. Він дійшов до Берліна, а потім залишився в Радянській армії офіцером, служив у Сибіру, на Чукотці і у званні полковника на початку сімдесятих повернувся до України. Дід любив згадувати службу на Півночі, військові навчання, своїх солдат, полювання на оленів та нерп; він відмінно стріляв, рибалив і розповідав офіцерські історії. «Гупайте чобітьми так, щоб американці на Алясці чули, що це йде радянський воїн!» — це його ідеологічне ноу-хау. Діда, відмінника бойової та політичної підготовки, любили і командири, і солдати, а він любив службу й СРСР.

Ми познайомилися в потязі — мені виповнилося три роки, і мати везла мене начебто до себе, до Харкова. Це я ще міг стерпіти — і маму, і Харків, бо ні за яких інших обставин я не погоджувався кудись їхати з нашого села від діда Івана та баби Уляни, які мене виховували майже з самого народження. Як не дивно, я добре пам’ятаю, як на якійсь великій станції, де потяг довго стояв, до вагона зайшов красивий чоловік у військовому, як мама сказала, що це мій дід Петро, як вона сказала, що вийде по лимонад, — потяг рушив, а мама не повернулася, і я хотів за нею бігти, але мене міцно тримав в обіймах красивий, але зовсім чужий чоловік. Я роздряпав йому обличчя до крові і всю дорогу гірко плакав від розпачу. Мама мене обдурила — потяг прямував зовсім не до Харкова.

Рік ми жили в Курську, де дід Петро дослужував останні місяці. І майже весь рік я мовчав. Я не вимовив жодного слова. По-перше, я не хотів із ними розмовляти, а по-друге, я не знав російської. Мною ніжно опікувалася бабця Настя, родом з-під Смоленська, з глухого села, — з дідом Петром їх звела війна десь у Польщі. Це була жінка, яка любила мене найбільше з усіх жінок у світі. Либонь, тільки її любов і наявність книжкового магазину на першому поверсі нашого будинку примусили мене заговорити. Вона вголос читала казки Андерсена, братів Грімм та Шарля Перро. Звісно, в перекладах. Так я вивчив російську і пробачив усім родичам.

Через рік ми переїхали туди, де я живу і тепер, у невеликий районний центр на Слобожанщині. Дід Петро мене не дуже любив: уже тоді він казав, що з онука нічого путнього не вийде для цієї країни, бо вважав, що жити можна тільки для СРСР — і будувати комунізм. Очевидно, по мені з дитинства було видно, що для СРСР я людина пропаща. Малим я таки знову питав: «Діду Петре, а скільки ти німців убив на війні?» Дід мовчав і дивився на мене похмуро спідлоба, а баба Настя сварила, але я однак питав. Мені ж бо було цікаво, який особистий внесок зробив мій дід у перемогу?! Війна для дитини — завжди цікава таємниця, допомогти розкрити яку міг лише той, хто там був. Це вже потім я зрозумів, що у війнах перемагає не той, хто найбільше вбиває ворогів, тобто чужих, а той, хто найбільше вбиває своїх. Це надає психологічної переваги і деморалізує противника. Тобто дуже нескладний рецепт перемоги.

Коли мені виповнилось чотири роки, дід Петро на свою голову навчив мене грати в шахи. Грати зі мною він швидко розлюбив, бо я вже тоді не вмів програвати, чи навпаки — вмів, бо шукав якихось інших шляхів до перемоги, а не самих банальних комбінацій. Після мата гра для мене зовсім не закінчувалася, навпаки, кожну програну партію я увінчував тим, що скидав фігури на підлогу і намагався вдарити діда шахівницею. Дід, легко відводячи загрозу від сивини, казав, що я так само не вмію програвати, як і ті канадські професіонали (малася на увазі відома серія «Кубка виклику» з хокею).

Наші стосунки несподівано змінилися на краще перед самою його смертю. Дід урешті кинув усі роботи і з бабою Настею переїхав у село до старої матері, залишивши мене сам на сам із собою, порожньою квартирою і містом. У селі він нарешті перестав дивитись телевізор і знайшов спокій: господарював, як і прадід, дід чи батько, тобто садив моркву й цибулю, картоплю, соняшник, буряк та все інше, що садять в Україні люди, носив воду з колодязя, косив траву та щовечора рибалив. Відтоді з ним почали відбуватися дивні метаморфози.

У серпні 1991 року, під час московського путчу, у майже шістдесят сім років, сорок п’ять із яких він був затятим комуністом, дід приїхав до міста. Він прийшов в обласний комітет комуністичної партії і кинув партійного квитка їм межи очі. Я не знаю, чому дід так учинив — він нічого не пояснював, просто, подивившись телевізор із «Лебединим озером» й іншими «новинами», зібрався, одягнув вихідний світлий костюм — дід навіть у цивільному строї мав вигляд акуратний і по-військовому підтягнутий, — начепив усі ордени й медалі і пішов. Повернувся мовчки, взяв газету з телепрограмою, перепитав, чи немає сьогодні футболу, ліг і захропів. Він хропів високохудожньо і неповторно, а ще він класно свистів... Про вчинок діда ми довідалися наступного дня від сусіда, члена президії ветеранів ВВВ нашого містечка, який тремтячим голосом, пошепки лякав бабусю, що нас можуть позбавити військової пенсії за зраду Батьківщини. Але дід якраз нічого не зрадив, лише, я так розумію, повернув комуністам давній родинний борг, розставив нарешті під кінець життя всі свої крапки на їхніми «і».

Я зберігаю і досі його бойові ордени і медалі. На пам’ять.

Після голоду і війни Уляна, єдина, хто вижив із десяти дітей під час голодомору, вийшла заміж за Івана, високого, світловолосого, блакитноокого хлопця, якого взяла у прийми. Ніхто не знав, звідки він прийшов до цих місць. Дід Іван не воював, у п’ятнадцять в армію не брали. У них народився син, якого вони назвали Віктором, і донька, яку назвали Галиною, але у свідоцтві про народження чомусь помилково записали Анною. Саме Анною, навіть не Ганною, тому що свідоцтва про народження тоді виписували лише російською мовою. Так вона й жила з подвійним ім’ям Галина-Анна, і зрештою стала моєю тіткою, бо Віктор, одружившись із Наталею, моєю майбутньою матір’ю, донькою Петра і Насті, причинився до того, щоб народився я, Максим.

Дід Іван отримав дві вищі освіти: закінчив аграрний інститут, вищу партійну школу — і в кінці шістдесятих працював головою великого колгоспу. Розповідають, що то були щасливі часи для нашої родини. Дід брав мене із собою на пасовиська, возив на «бобику» по колгоспних полях, а вдома за вечерею з радістю давав у руки тарілку за тарілкою, які я зі ще більшою радістю, тарілку за тарілкою, кидав із висоти його зросту на дерев’яну підлогу, розбиваючи на друзки. Майже європейське виховання.

Він був чоловіком, який любив мене найбільше з усіх людей у світі. Суворий, майже авторитарний характер, сильний голос — його боялися, але й поважали. Розумний і освічений, молодий перспективний керівник, дід міг зробити серйозну кар’єру, якби одного дня не сталося лихо...

3. Дід Іван

Учасно зібрати з полів хліб — основний інстинкт сотень поколінь українців: хліб — це життя, і саме життя неодноразово суворо доводило селянам цю істину. Тепер в Україні з кожним роком усе меншає і меншає людей, які хочуть вирощувати і збирати хліб. Але на початку сімдесятих таких людей у країні жило ще багато, і ніхто не міг навіть уявити, що колись може стати якось інакше. Майже всі чоловіки, коли гули жнива, гарували в полі. Вони рано йшли з дому, щоб засвітла вивести комбайни, трактори й вантажівки, і затемна поверталися, щоб повечеряти й хоча б трохи поспати.

Погода того року не балувала — хлібороби поспішали: урожай гинув на очах. Працювали комбайни, молотячи пшеницю, від’їжджали трактори, ревли вантажівки, вгрузаючи в багнюку — тільки-но пройшов черговий дощ. До діда під’їхала на велосипеді незнайома жінка і щось прокричала, він махнув головою: «Ні!» Цю історію через багато років мені пошепки розповідала баба Уляна. Пізніше з’ясувалося, що жінка просила у діда машину: її син, дванадцятирічний хлопець, сильно отруївся грибами. Найпевніше, дід просто не розчув, бо навряд чи відмовив би: не в його натурі. Вона запитала, він помахав головою: «Ні!», розвернувся — і пішов у справах. Жіночка спересердя повернулася додому, посадила хлопця на велосипед і повезла в районну лікарню. Але не довезла — хлопчина помер. Діда не судили, але вигнали з партії і голів колгоспу. То був суворий урок і жорстокий удар. Згодом родина переїхала в інше село, де дід майже до пенсії пропрацював у колгоспі головним агрономом.

Я думаю, що він так і не оговтався до кінця життя. Вечорами дід часто ходив похмурий, завжди довго вивчав матеріали якого-небудь чергового партійного з’їзду або партконференції. Сидів у коридорі, курив одну за одною «біломорини», потім відкладав газету «Правда» на стіл — і довго дивився у відчинені на вулицю двері. Про що він думав? Не знаю. Либонь, укотре прокручував той момент у пам’яті; а може, розмірковував над майбутнім СРСР та КПРС? Навряд. Мені чомусь здається, що діда Івана завжди турбувала доля або всього світу одразу, або тільки нашої родини, хоча важко сказати, на такі слизькі теми ми не розмовляли.

Роки, проведені в селі, мене багато чого навчили, принаймні я, на відміну від міських однокласників, міг відрізнити корову від коня або картоплю від буряка. Дід Іван часто брав мене на випаси, як казала бабуся, «коровам хвости крутити», — там, біля ставків, я навчився мукати по-коров’ячому і квакати по-жаб’ячому. Не можу стверджувати, що це дуже стало в пригоді, але я й досі не відмовляю собі у приємності інколи помукати чи поквакати на самоті, особливо після спілкування з якою-небудь скотиною на двох ногах. Психологи називають такі вправи «зняттям стресу», здається.

Але найбільший талант стосувався всього собачого. Якось дід Іван подарував мені чорного пса. Ну, «подарував» — гучно сказано, просто приніс цуценя, посадив у дворі на ланцюг і сказав: «Максиме, ось тобі Мухтар!» На рідкість добрий і мудрий пес, я багато чого від нього навчився, значно більше, ніж від деяких шкільних педагогів. Такий справжній і такий веселий, його мухтаряче життя видавалося настільки безтурботним і правильним, що я заздрив псу всіма силами дитячого серця і... мріяв стати собакою. Час від часу я доходив у заздрощах до того, що відв’язував Мухтара і вкладав у своє ліжко, а сам прив’язувався на ланцюга і лягав коло будки. Так що насправді автором ідеї того відомого перфомансу, який лякав і забавляв усю Європу в дев’яностих роках, є ваш покірний слуга. Коли я вперше зустрів діда Івана веселим гавкотом на ланцюгу, він розсміявся, коли я це зробив удруге — замислився. І наказав прабабці Євдокії пильнувати мене, але та не встигала; баба Уляна їздила сапати колгоспні буряки, а господарство наше не маленьке, тож я і далі зустрічав діда голосним гавкотом. Він сердився страшенно! Тоді прабабця Євдокія, намагаючись відвести зятів гнів, стала прив’язувати мене у хаті за ногу мотузкою до металевого ліжка. Просидівши добу на прив’язі, я розробив план страшної помсти: увечері сховав під перину ножиці. Зранку старенька прабабця, звісно, знову мене прив’язала, а сама пішла поратися. Дочекавшись, поки вона заклопочеться біля плити, я перерізав мотузку, тихенько вийшов із хати, підкрався до літньої кухні — і замкнув перед нею двері. Даремно хрюкали свині й кричала птиця: я був невблаганний. Мені дісталося, зате більше ніхто ніколи мене не прив’язував — вони недарма підозрювали, що в моїй голові визрівав ще не один підступний план... Родичів треба виховувати з дитинства. Особливо батьків.

Ще одна моя звичка, яка наводила на близьких жах, — іти, куди ведуть очі. Не знаю, що на мене часом находило, але я міг іти хтозна-куди, не помічаючи дороги. Я йшов і думав про щось своє таємне, про щось мріяв, а коли нарешті повертався з небес на землю, то опинявся на залізничному містку, по якому раз по раз проносилися великі гучні потяги, або посеред лугу поміж колгоспних коней, або на крутому урвищі річки — спокійно сидів і бовтав у повітрі ногами, спостерігаючи, як тече вода. Мене лякали циганами, і це на певний час давало очікувані результати — я боявся, що мене «забере табір», тож грався біля двору і слухався бабусь. Потім я зрозумів, чого боялася бабця — своїх спогадів: під час голоду дітей, що заблукали, часто вбивали і з’їдали.

Мухтара, коли він став зовсім старий, застрелив на прохання діда сусід-мисливець — щоб не мучився. Ми поховали пса під берегом річки, за городом. Жорстока і несправедлива смерть — я все бачив на власні очі і ще й тепер пам’ятаю і постріл, і останнє скавчання свого старого чорного друга.

Зрештою, дід збудував новий дім. Великий, найбільший на той час у селі дім із червоної цегли, на дві груби, чотири кімнати, з великою кухнею, коридором, коморою, навіть із перспективою балкона на горищі. Проте мені й без балкона там подобалося. На горищі лежало повно книжок (дві величезні старі скрині), газет (дід виписував, окрім «Правды» і «Сільських вістей», ще й «Літературку») та журналів (дід віддавав перевагу «Роману-газеті»). Валялися там в очікуванні зими (папером розпалювали грубу) й іноземні журнали — кольорові, красиві, зі смішними карикатурами, інколи я навіть натрапляв на фотографії оголених дівчат. Журнали лишав батько, він часто, як для радянської людини, їздив за кордон на наукові конференції. Журнали з карикатурами і фотографіями — ню, мабуть, були для мене єдиним зиском з батькових подорожей, але я не переймався: життя і так напрочуд прекрасне! До того ж на горищі стояв цілий чувал маковиння, я їв його жменями, хоча бабуся й попереджала, щоб я не дуже-то й налягав: тепер-бо я розумію чому... Хіба є на світі для допитливого підлітка щось краще, ніж посеред спекотного літнього дня всістися у затінку на драбину, звісивши ноги, і читати яку-небудь пригодницьку книжку або роздивлятися голих тіток у журналі, час від часу кидаючи до рота щось смачне?! Враховуючи, що прямо знизу, під ногами, рясно росла малина, а трохи далі — сливи, яблука, груші, вишні...

Дід пишався власним творінням. Потинявшись доволі по світу і поживши у приймах, він нарешті отримав власний дім, власноруч помацавши і поклавши чи не кожну цеглину у його стіни. Що це таке — мати власний дім, я зрозумів пізніше, бо поки ти малий і займаєш не так уже й багато місця, тобі скрізь раді. Та з часом життєвий простір розширюється, потреби вимагають усе більшої і більшої площі й свободи, тож хтось стає зайвим. Я пожив у всіх дідів і бабів, у батька, у матері, і скрізь казали, що я можу почуватися, як удома, але скрізь я був як у гостях. Майже все життя я не знав, куди притулитись і тинявся по чужих кутах, які марно робили вигляд, що рідні...

Та чудовий дім із маковинням на горищі невдовзі довелось продати. Дід Іван і баба Уляна раптом вирішили переїхати під Київ, ближче до сина, тобто другої сім’ї мого батька, на початку лютого 1986 року, — а в ніч із 25 на 26 квітня вибухнула Чорнобильська АЕС. Тож хата, яку купили під Києвом за чималі гроші, віддавши майже всі заощадження, миттєво стала коштувати копійки — усе лайно з атомного реактора пролітало над їхнім городом, радіацію несло на північ та захід. Зате наш дім, великий красивий будинок із червоної цегли, який дід продав дуже скромно і скоро, миттєво подорожчав удвоє.

У новому селі дід пішов працювати звичайним ковалем. Місцеві казали, що кращого коваля в колгоспі ще не було. Коли і де дід навчився цієї справи, ніхто не знав. Чому він не пішов на пропоновані керівні посади, чому став ковалем, а не головним агрономом? Після переїзду дід Іван сильно змінився, наче почав жити зовсім інше життя: мало з ким спілкувався, кращим його другом став невеликий, але дуже кмітливий пес Барсик, який рвав на шматки всіх навколишніх собак, від сусідської дворняги до заїжджого добермана. Улюблений фінт Барсика — незалежно від габаритів супротивника вгризатися тому в шию і бовтатися там, аж доки перелякані господарі не відтягнуть його геть. Барсик був непереможним і дуже сентиментальним песиком. Коли дід Іван невдовзі помер, якраз на Великдень, Барсик рівно сорок днів ходив до могили, рив лапами землю і по-собачому плакав. А на сорок перший день зник, більше його ніхто не бачив. Скоро померла і баба Уляна, і нещаслива хата спорожніла...

Тепер, сидячи на даху і тримаючи у руках пульт, тобто, можливо, що і свою смерть також, я із сумом думаю і про тих, кого люблю сам, і про тих, хто любив мене. Хіба могли вони навіть уявити, що я здатен на таке? Навряд чи. Мої дідусі і бабусі — добрі, щирі люди, які прожили важке життя, але жодного разу їм не спала в голову думка когось убити просто так, для розваги, з якихось незрозумілих філософських міркувань. Зате така думка спала в голову мені. Чому? Де шукати відповідь на це запитання: в якому часі, в якому тисячолітті, в чиєму ще житті, крім мого?

Якщо людині надано право давати життя, то, суто з арифметичної логіки, повинне бути право і забирати життя. Той, хто може додавати, повинен мати право і віднімати. Той, хто ділить, повинен мати право множити — і навпаки. У мене є син, тобто одній людині життя я дав, значить, я маю повне право і забрати життя в однієї людини. Є й така теорія, таке виправдання вбивства. Навіщо збільшувати кількість людей на планеті? Їх і так забагато.

4. Нобелівська премія у спадок

У дев’ятому класі загальноосвітньої школи я вирішив вести персональний щоденник. Цей намір я пояснив сам собі дуже просто і одразу скромно записав таке: «Усі великі люди вели щоденники. От і я вирішив». Наступного ранку я дуже сміявся з цієї фрази. На тому щоденник і закінчився.

Мій батько мріяв отримати Нобелівську премію з біології. Точніше, він казав, що рано чи пізно отримає її — як тільки зробить відкриття, над якими цілі дні працював у лабораторіях НДІ. Він досліджував клітини і мріяв запустити час у зворотному напрямку, тим самим вирішивши проблему безсмертя людини. Мені важко сказати, чи був батько видатним науковцем, але він точно був видатним мрійником і типовим представником української інтелігенції, яка вечорами на кухнях під горілку тихенько лаяла радянську владу. «Ну, а якщо я не встигну, то «нобеля» повинен отримати ти!» — жартував він. «Обов’язково з біології?» — питав я. «Інших шансів у тебе немає!» — сміявся батько. Але тут він трохи перебільшував — у мене взагалі немає ніяких шансів. Я обрав зовсім інший шлях, який і привів мене сюди, на дах. А «нобеля», як і будь-яких інших премій, за тероризм не дають. А дарма! Мені лишилося жити небагато, можливо, кілька хвилин, тому батьківський заповіт про «нобеля», гіпотетичну Нобелівську премію я передаю далі у спадок, тепер — синова черга. Хай це стане родинною справою, родинною метою — отримати «нобеля». І хай це ніколи не здійсниться, та людина велика саме у своїх намірах — так казала моя викладачка фізики, і я з нею погоджуюся, тож наша невинна забава з премією — лише частина гри під скромною назвою «життя»...

З молодшою сестрою, дванадцятирічною Євгенією, я познайомився лише біля труни батька. Женя хустиною витирала сльози, мала й худа, видно, що життя її не дуже пестило. Мій рідний по батькові молодший брат стояв поруч, поглядаючи спідлоба. «Вона наша сестра. Не треба на неї сердитися за це. Євгенія ні в чому не винна, вона така ж, як і ми», — сказав я. З такою ж похмурістю я міг би все життя дивитись і на нього, свого молодшого брата: ситуація аналогічна — колись батько розлучився з моєю матір’ю і одружився з його. А майже через двадцять років він розлучився і одружився з майбутньою матір’ю Євгенії. Тепер усі три дружини батька стояли поруч і плакали. Вони нагадували генералів, які прийшли віддати шану за відвагу і воїнську звитягу головному ворогу, з яким воювали довгі роки, хоча без цього затятого ворога вони ніколи б не отримали ні своєї слави, ні своїх нагород, ця безкінечна війна з ним і була сенсом їхнього життя. І от тепер він помер, і війна скінчилася... Вони стояли поруч, такі рідні одна одній — смерть узагалі об’єднує людей. Але ненадовго. «Цікаво, — подумав я, — а якщо батько зараз воскресне за умови, що всі троє житимуть з ним разом, вони погодяться?»

Ми ж, діти, любили батька: доброго, розумного і веселого чоловіка. Найщасливіші, останні роки життя він провів, несподівано покинувши столицю і хлібну посаду заступника директора НДІ, у селі, у тому самому будинку, який родина купила перед Чорнобилем: читаючи книжки, майже без грошей, однією лівою штампуючи кандидатські та докторські на замовлення, хоча така нагода випадала й нечасто. Але йому, здається, більше нічого вже і не було потрібно, він абсолютно прохолодно ставився до науки, яку колись несамовито любив, лише гуляв лісом із собакою Джеррі, рудою волохатою колі, порався потроху на городі та вечорами розгадував кросворди — у нього навіть телевізора не було. Чому він так учинив? Із такими зв’язками і талантом батько спокійно міг би працювати де-небудь за кордоном, куди його неодноразово запрошували, досліджувати клітини та час у якому-небудь Оксфорді чи Йєлі — і ні про що інше не хвилюватись... Але йому все стало нецікавим. Певне, подібно до свого батька Івана він став ковалем. Тільки дід кував залізо в кузні, а батько кував удавану реальність десь глибоко в собі — навколишній світ зворушував їх лише у природних проявах, а товаришували обидва наприкінці життя за великим рахунком лише з собаками. Тепер я добре розумію цю прохолоду батька до зовнішнього світу, до успіху і слави, до грошей. Але замість собак я потоваришував із вибухівкою. Коротка, але яскрава дружба, погодьтесь. Між іншим, між вибухівкою та собаками значно більше спільного, ніж уявляється на перший погляд, головне — вони завжди вам раді й охоче виконують команди.

Мене виховували дідусі і бабусі, і я ріс дуже далеким — і фізично, і психологічно — від прагнень і побажань батьків. І якщо батько нагадував царя маленького вигаданого царства, то матір здавалася музою. Залежно від настрою і популярності професії в суспільстві, вона бачила сина то непересічним фізиком-ядерником, то геніальним музикантом, то видатним письменником. Але намагання залучити мене до мистецтва і науки виявилися марними: я не відчував потягу ні до скрипки, ні до підручників, ні до чогось іншого. Пам’ятаю, як мама бере в прохолодні руки мої худі довгі пальці і тихо, але дуже впевнено каже, що я повинен стати скрипалем, мовляв, такі пальці наче спеціально влаштовані, щоб грати на скрипці і зводити шалену від захвату публіку з розуму. Вона б здивувалася, якби дізналась, що такі пальці створені наче спеціально для того, щоб натискати кнопки пульту дистанційного керування пластикової вибухівки, яка може звести з розуму куди більшу кількість людей! Я виріс занадто сучасним: хотів щось створювати матеріальне, рухатись, спілкуватися, перебувати в центрі подій, і музика, музична школа, лабораторії та нудні лекції видавалися найбільшими несвободами, які тільки можна уявити. Я ріс знахабнілим невігласом, який любив читати пригодницькі книжки про піратів і мушкетерів і робив лише те, що подобалось.

Біль — ось що зробило мене людиною. Нестерпний головний біль. Він почав приходити років у сім. Не допомагали жодні пігулки, лише баба Настя, сидячи всю ніч на краєчку ліжка, тримаючи мою руку, могла хоча б якось полегшити страждання. Біль виштовхував усі відчуття, він виштовхував мозок і серце, людей, вулиці, місто, він виштовхував темряву і світло, він виповнював мене цілковито, і ніде не було спасіння. Хіба що в кареті «швидкої допомоги». Лікарі хитали головами, ставили діагнози, прописували ліки — все марно. Спочатку напади ставалися раз на півроку, потім раз на три місяці, потім раз на місяць, потім чи не кожного тижня. Пропорційно росла кількість анальгіну, чи цитрамону, чи якихось інших пігулок. Я ходив до школи, служив в армії, навчався в інституті, працював, курив, грав у футбол, вживав алкоголь, займався сексом, тобто жив і функціонував, як усі інші люди, без знижок чи поступок. Я ж не інвалід, моя вада зовні непомітна, та інколи у відчаї я був готовий обміняти здорову ногу чи руку на здорову голову. Чи знаєте ви, що значить жити так? Це не просто — кожного разу перемагати себе і біль і всміхатись. Однак настав час, коли біль став приходити по чотири-п’ять днів на тиждень. Інколи він ставав таким нестерпним, що я вже не міг встати з ліжка, голова крутилася, язик заплітався, я розмовляв, наче п’яний, ковтав пігулки жменями, і все йшло до того, що біль мав, нарешті, перемогти. Та мені не хотілося помирати саме так. До того ж я ще просто хотів пожити! Мені ж лише тридцять! Консультації найкращих лікарів, професорів та академіків, пропозиції зробити операцію, щоб дати лад судинам мозку, я сприймав скептично: я бачив кілька людей після таких операцій — шанси 50 на 50, операція лише відтягувала вирок на рік-другий. Я ставав живим трупом, і все йшло до того, що таки довелося б лягати під лазерний скальпель хірурга. За ті три місяці я встиг звикнути до думки про смерть і ставився до неї спокійно: смерть — то смерть. У нечисленні щасливі дні, коли голова була ясною і не запамороченою, я намагався, як міг, облаштовувати життя: у мої плани не входило пасти задніх навіть в останні тижні. Так я навчився думати, працювати і приймати рішення швидко. Дуже швидко. Мені було куди поспішати.

Мене врятували давній друг доктор Спок, щасливий випадок і бабця Надія.

«Я знаю, ти в це не віриш, але, здається, в тебе немає іншого виходу. Це хоча б шанс. Тільки спробуймо», — сказав доктор Спок. Я лежав на дивані із заплющеними очима: «Ти про що?» — «Та тут... є одна бабця. Кажуть, з мертвих піднімає», — тихо відповів Спок. Я осміхнувся через силу: «Ну, ти, Спок, даєш. Яка ще до біса бабця?» — «Звичайна бабця. Точніше, незвичайна бабця. От дядько мій до неї їздив із серцем. Допомогла наче. (Дядько в Спока — солідний мужик, директор цукрового заводу.) Ну, що ти втрачаєш? Давай з’їздимо, це недалеко за містом, подивишся, поговориш, не сподобається — вшиємось геть!» — «Що я втрачаю? Час!!!» — пошепки крикнув я. «Часу не існує. Ти ж знаєш...», — філософськи вимовив Спок. «А смерть?» — «Лише як юридичний факт».

Наступного дня ми поїхали до бабці. Її звали символічно — Надія. Вона лікувала дивно: у кімнаті, де бігали і верещали онуки — стояли на голові і перевертали з ніг на голову весь дім, вона ставила на скроні і спину звичайні літрові скляні банки і била, дуже боляче давила під руками і в пах. «Боїшся?» — запитала вона, коли я тільки-но переступив поріг. «Чого?» — «Смерті. Панікуєш інколи?» — «Ні», — хоча насправді кілька разів я був близьким до такого стану і лише неймовірним зусиллям волі повертався у відносний спокій. «Тоді вилікую!» — «А що ви мені лікуватимете?» — «Те, що у тебе болить. Голову. Вона розумна, але вражена Місяцем». — «Чим?» — здивувався я. «Місяцем.

Він оселив у тобі павука, який їсть зсередини. Уже майже з’їв... Але ти маєш мені вірити!» І я їй повірив. У мене однаково не було вибору.

Я їздив до неї рік. Ми потоваришували. Виявилося, в баби Наді лікується чи не половина міста, серед них і лікарі, і головні лікарі. Не всім вона могла допомогти, але мені — змогла. Щоправда, я нагуляв тіла ще на 15 кілограмів, бо щоб таке лікування не пішло коту під хвіст, треба було добре їсти. Та вагу можна скинути, біль — ні. Дякую тобі, бабо Надіє, за моє нове життя!

Юнаком я передчував своє скоре доросле майбутнє з великим нетерпінням. Але нецікаво жити стало дуже швидко, бо незнання багатьох фактів я легко замінив знанням деяких закономірностей. Усьому виною — книги, яких я прочитав занадто багато. У них для уважної людини сказано все, що треба для того, щоб не вмерти від несподіванок існування і не дивуватися майже нічому. Книги — справжнє зло для справжнього життя. Їх усі треба спалити.

5. Весілля

Хтось із письменників, здається, Флобер, мав рацію, коли казав, що передчуття значно приємніше, аніж сама подія. У передчутті ми будуємо ідеальну схему, ідеальний розвиток, ідеальний фінал. Звісно ж, реальність трохи інакша, м’яко кажучи. Тому й передчуття приємніше, а подія не виправдує сподівань. Як і саме життя.

Чи мені це казати, сидячи тут, на даху? Я добре уявляю, як пан Х. тепер сидить у шкіряному кріслі VIP-ложі і з посмішкою дивиться футбол. Як ввічливо сприймає компліменти про гру своїх улюбленців, як п’є улюблений зелений чай із лимоном, який турботливо носить голова місцевої федерації футболу, начальник обласної міліції, а може, і сам губернатор. Нічого, я почекаю. Я маю терпіння. На табло — скромний рахунок 0:1. Як і очікувалося, наша команда програє, але ж хто кине в хлопців хоча б один камінець? Вони і так сотворили диво! Хто б взагалі міг мріяти, що наша калічна команда спроможеться вийти в одну четверту фіналу Кубка країни!?

Отже, моя доля, як і доля моєї родини, мало чим відрізнялася від інших — таких доль в Україні сотні тисяч: революція, громадянська війна, боротьба з куркулями, бідність, Сибір, голодомор, війна, розруха, знову голод, сподівання, дитсадок, школа, інститут, «перебудова», розпад СРСР, незалежність, безлад, хаос, демократія, розчарування... Я хіба що добре грав у шахи, звання кандидата в майстри спорту здобувши ще в школі, та, на щастя, мені вистачило розуму і волі зрозуміти, що видатним шахістом я ніколи не стану, а бути посереднім... Але шахи залишились улюбленим хобі, і я вдячний шахівниці за моменти виняткової зосередженості, тиші та спокою, які вона дарувала.

Жінки — повна протилежність шахів. За гру з ними не надають звань майстрів спорту, не вручають золотих чи срібних нагород і грошових премій, з ними все просто: жінка або твоя, або ні. Я обожнював грати з ними, гратися з ними, обожнював, коли вони гралися зі мною і грали мною; я вигравав і програвав, але не переймався, бо цінував процес, а не результат. Я порівняв би їх із рулеткою, але й там інколи випадає зеро. Тож моє одруження — історія, варта окремої розповіді. У ній, наче у дзеркалі, відбилися всі суперечності мого характеру. Ми скоро розлучилися, і єдиним чудесним плодом шлюбу став син. Спочатку його наявність обтяжувала, хоча він, наче повторюючи мою долю, і жив далеко від мене. Та з часом я полюбив його, хоча ні, спочатку не сина, а саму думку про нього. Думку про те, що в мене є син, що я батько, а потім уже я полюбив і його самого.

На жаль, нам не пощастило поспілкуватися досхочу, та я впевнений, що кров скаже своє слово, як сказала кров своє слово в моєму випадку з батьком. Я знаю: син виросте людиною. Він усе зробить так, як слід. Він обов’язково стане самим собою, це найголовніше. І якщо він колись запустить якого-небудь покидька в повітря, я не буду його сварити.

Із друзями я жартував, що одружився з суто медичною метою: «Бабуся казали, що мій головний біль — від нерегулярного сексу. Тому мені треба терміново одружитись — і все владнається!» — «То чому ж ти тоді розлучився?!» — здивовано питали друзі через рік. «Бо зрозумів, що проти головного болю одруження — поганий засіб, радше навпаки!» — уже цілком серйозно відповідав я.

Насправді все відбувалося не так. Я одружився через нестачу коштів на таксі, безсоння матері моєї дівчини та брак зручного місця для сексу. Ми це робили на дивані, що стояв у маленькій кухні, як правило, десь після півночі, а за стіною у кімнаті тихесенько спала її матуся. Так тихо, що було незрозуміло, спить вона чи ні. Я й досі підозрюю, що вона страждала на хронічне безсоння. Тому доводилося вичікувати, боротися з бажанням та рипучим диваном або сповзати на холодну підлогу, підкладаючи тоненький плед, а потім іти додому через усе місто, невелике місто, але все ж таки — кожної ночі, часто під дощем чи в мороз, ходити ним не так уже безпечно й весело. Тому я, за браком досвіду вирішивши, що все це — кухня, холодна підлога, безсоння її мами, любощі, камбек додому — і є кохання, надумав одружитися. Це вирішувало всі наші проблеми з сексом. Так банально, але так життєво.

У період підготовки до весілля я раптом відкрив у майбутній дружині багато нових якостей, про які навіть і не здогадувався — ні рипучий диван, ні холодна підлога кухні не давали можливостей їх знайти. Але останніми днями з’ясувалось, що вона досить жадібна людина, а жадібність я вважаю ще гіршою вадою, ніж брак почуття гумору. Та чимось же потрібно жертвувати: шлюб — це ж компроміс, чи не так? — тому до деяких поступок я був морально готовий. До того ж я, напевно, міг і помилятись, і нас насправді чекало щасливе подружнє життя, хто знає? Тобто я себе втішав і обманював, як тільки міг.

Цей день я пам’ятаю вибірково, лише найяскравіші моменти. На мене одягли чужий костюм і чужу краватку — золоті обручки, із тихим глухим криком знявши гроші з ощадної книжки, купив дід Петро, хтось із родичів позичив гроші на ресторан. Себто все як у людей, хоча я і пручався, наче відчуваючи, що і гроші, і нерви витрачаються дарма. З самого ранку нас мордували спаплюженими містом народними традиціями й усілякими ідіотськими ритуалами нескінченні родичі з обох боків, які тут, посеред асфальту і бетону, мали вигляд стада переляканих африканських зебр у Манхеттені. У їхніх діях я ледь відшукував малу краплину традиційної логіки, та саме ця краплина допомогла дожити до ЗАГСу. Але совдепівські традиції вразили ще більше: я ніби посвячувався в делегати з’їзду комуністичної партії, а не одружувався! Я ледь витримав потворно-нудний ритуал, почувався вкрай непевно, мені хотілося крикнути: «Усе, досить, я не хочу!», але я не набрався мужності.

Щодо самого весілля, то я й досі впевнений, що якийсь куточок пекла має саме такий вигляд. Я дуже любив ходити на чужі весілля без запрошення, і це мені справді подобалося, але навіть на чужих весіллях я зустрічав значно більше знайомих людей, ніж на власному. З усіх боків через пляшки недопитої поки ще горілки на мене дивилися нетверезі чужі очі, навпроти взагалі сиділи нахабні морди, які раз по раз фальшиво затягували «Ти казала у вівторок поцілую разів сорок...» і лякали, що зараз украдуть дружину.

Вона ж почувалася цілком упевнено і була готова до будь-якого перебігу подій: дурепі кортіло, щоб усе відбувалося за правилами. Я мовчки терпів цей балаган і був дуже не проти крадіжки, але за однієї умови — дружину не повертати.

Найгіршою зі звичок гостей виявилася звичка кричати «горько!» Сидячи за таким весільним столом, не хотілося навіть розмовляти, не те що цілуватися, та ще й у присутності людей, які прийшли подивитися шоу, добре випити та попоїсти. Зрештою, вони мене довели, і я продемонстрував свіжоспеченим родичам і їхнім друзям своє справжнє нутро. Боюся, вони були прикро вражені. Після чергового заклику «горько!» я забрав мікрофон у дурнуватого тамади: «Увага! Максим Горький, «Пісня про Буревісника»: Над сєдой равніной моря вєтєр тучі собіраєт. Мєжду тучамі і морєм гордо рєєт бурєвєстнік... Шо він риє — нєізвесно...» Гості напружились, принишкли і повтягували голови в плечі. «Так от, — сказав я розважливо, — я на пам’ять багато чого знаю. І якщо хоча б одна скотина сьогодні ще раз крикне «горько!», я читатиму вам Максима Горького до отупіння, до ранку, поки не зачинять цей довбаний ресторан! Почну зі «Старої Ізергіль», продовжу «Піснею про Сокола», а там і до промови Павла Власова на суді з роману «Мать» дійдемо! Ви знаєте, що сказав про цей твір Володимир Ілліч Ленін? «Дуже потрібна книжка — цей роман «Мать», товаришу Горький. Оця от ваша «Мать» тепер нам конче потрібна!» — ось що сказав Ілліч!» Після прізвища Ленін — діло було на самому початку дев’яностих, ще в Радянському Союзі — весільний народ узагалі випав у ступор. Більше ніяке падло і рота не розкрило. Що ви хочете: коли брали чорти, я міг сказати і зробити все що завгодно. І плювати мені!

А справжнє просвітління прийшло наступного ранку, після першої офіційної шлюбної ночі, яку ми проспали, втомлені родичами і безглуздою біганиною. Я прокинувся першим, сів на ліжку і став роздивлятись обличчя дружини. Вона тихо сопіла і здавалась безпечною. І тут я раптом зрозумів, що ніколи не зможу жити з нею разом. Як я подумки тоді не шукав, ніяк не знаходив логічних причин так вважати: весілля скінчилося, і всі некрасиві моменти вже забувалися, вона-то взагалі молодець — трималася стійко, і я не мав жодних претензій, на нас чекала цікава шлюбна подорож, поміж нами не виникло ще нічого такого, що навіки б розвело по життю, ще не трапилося нічого з того, що може породити підозру і ненависть — усе це ще було попереду. Але вже тоді, першого нашого офіційного подружнього ранку, я знав, що все вирішено. Знав, але не вірив, пручався, і для того, щоб я дослухався до голосу провидіння, довелося проіснувати разом цілий рік і народити сина. Мабуть, так було треба: для того, щоб маленька людина, наш син, з’явився на світ...

6. Жінки, Бог і так далі

Той Новий рік, банальне відривання ще одного листка календаря, коли за тридцять першим грудня приходить перше січня, яке так чомусь полюбляють святкувати люди, я відсвяткував дома з пультом дистанційного керування від ТВ, підгорілими макаронами і трьома замерзлими в холодильнику шматочками сала. Я навіть не відкоркував шампанського — лежав на дивані і дивився у кретиноскоп. Клац-клац, безглузді картинки в екрані. Клац-клац, робити абсолютно нічого, хіба що вдавати, що, як і більшість людства, ти святкуєш Новий рік. От і все. Час плинув — у такі моменти чомусь особливо уважно прислухаєшся до того, як плине час, як плине життя, і розумієш, що в принципі немає ніякої різниці, як і де його прожити. Головне — не думати, що колись (може, завтра?) настане остання мить і ти перестанеш існувати. Твоє тіло у кращому разі покладуть у труну й поховають. І акуратно складуть віночки і квіточки на могилці. Загалом, до тебе більше нікому не буде діла. Тіло з’їдять хробаки, на тому все і скінчиться. А через сто років кладовище зітруть з лиця планети бульдозерами і збудують на його місці багатоповерхівку. Скажете, дуже сумно і краще про це не думати? Мені, наприклад, легше якраз думати: для мене смерть не кінець, не трагедія, не перехід до іншого світу чи таке інше, смерть для мене — звичайний і важливий елемент життєвого циклу, недарма ж мій батько був ученим-біологом... Переживши життя, переживу і смерть. Ти народився, прожив, помер — усе, аут, суши весла.

Звісно, є люди, для яких навіть думка про смерть жахлива. Їх найкраще заспокоювати тим, що всі люди рано чи пізно помирають, а далі на них чекають неодмінне прощення і вічне блаженство. І немає ніякої різниці не лише де й як жити, а й де і як помирати. А обставини важливі тільки в кіно і книжках, чи не так? То якщо між тим, як жити і як помирати, різниці немає, то жити можна так, як живеться, нехай навіть планета однієї прекрасної миті лусне від злості на людство. І тоді вже неважливо, ким тебе тут колись призначили: Героєм України, лауреатом премії Шевченка, мільярдером, принцом чи злодієм. Словом, побач світло, друже. Побач світло крізь вічне небуття! Воно завжди поруч, не хвилюйся! Лише заплющ очі і на мить уяви, що помер. Тільки без цих дитячих приколів: «Ось помру, тоді наплачетесь!» — ні, уяви своє тіло просто в труні, у самісінькій могилі, у слизьких хробаках, які жеруть очі і плоть. Тобі страшно, друже? То дій, і все минеться! Дій зараз і тут! Тобі треба хоча б раз пересвідчитись, що майбутнє світло існує. Розумієш? Ти можеш назвати його, як тобі заманеться: Рай, Едем, але ти мусиш вірити, інакше — ти просто лайно. Інакше тобі не вижити після смерті, второпав? Повір, повір у власне Спасіння — і в тебе все буде гаразд із душевним спокоєм. Едем існує — і він чекає на тебе. Без сумніву!

Не подумайте, я не знущаюсь. Я нікого не намагаюсь принизити і не відмовляю Богу в існуванні — хоча б у свідомості землян: хто я, щоб стверджувати таке? Я лише розмірковую вголос, чому люди вчиняють так, а не інакше? Це ж не заборонено, правда? До речі, я думаю, що смерті справді не існує, більше того, я впевнений, що є люди, які живуть не одну тисячу років. Мій батько це знав. Тому і помер так рано...

Клац-клац, екран продовжує кидати на мене шматки новорічного лайна. З того часу, як мені виповнилось дванадцять і я отримав священну можливість дивитись на Новий рік телевізор до самого ранку, не показали жодної пристойної телепередачі. Різниця лише в тому, що тепер замість Зикіної і Кобзона показують Вєрку Сердючку — клац-клац — і Кіркорова. Хоча, пробачте — клац-клац — Кобзон залишився. Господи, як же паскудно на душі! Я шкрябаю виделкою по тарілці, намагаючись зі шкірочок сала та останніх макаронин зробити аплікацію — зображення янголів. Здається, вони вийшли більш схожими на чортенят. Он роги стирчать, бачите? Дива. Я не відчуваю ні полегшення, ні смутку. Тисячі вовків у серці трохи повили на морозі — і заспокоїлись. Тепер я чистий, як ця тарілка, яку тільки-но ретельно вимив. Ненавиджу мити посуд! Можливо, це врешті і примусить мене коли-небудь ще раз одружитися...

Як не прикро визнавати, але останніми роками в мене з’явилася совість. Підозрюю, що янголи для того і підсіли до мене колись у купе потяга, щоб приживити цю тварюку, — та, як з’ясувалося пізніше, на особисте життя вона не зазіхає. Це добре. Бо якщо совість сильніша за кохання, — даю голову на відсіч, — щонайбільше через рік ви одружитесь. Тому що шлюб — справа сумління, а не кохання. А тут, як ви правильно розумієте, вже хто кого. Ні-ні, жартую! Шлюб — це взірець чесних і лагідних стосунків між мужчиною та жінкою. Але ж насправді лише природний потяг до створення собі подібних, тобто дітей, соціальна та економічна потреба їх утримувати живими — поки вони не виросли і не послали куди подалі, — примирює людей із сумнівною перспективою співіснування під одним дахом. Бо сучасна людина — така егоїстична тварюка, що хоч яке зазіхання на індивідуальність, навіть чиясь присутність поруч, сприймається як початок холодної війни за приватне життя.

Тиша на двох — це розкішно. Лише уявіть: наднебесно красива і сексуальна жінка поруч, шикарно сервірований стіл, свічки й ароматні запахи масел, багато смачної їжі та ексклюзивних напоїв. Очікування: до Нового року ще десять годин. Ця картина й досі перед очима, аж поруч — не просто жінка, а кохана жінка. Вона клопочеться, вона кохає, вона хоче взяти мене з собою — у своє лоно, у своє життя. Ну, чого ще тобі треба, друже, скажи?! Не знаю — я вам кажу, я не знаю! Мене весь час просили що-небудь з’їсти, сказати тост, поговорити про майбутнє, ходили, як за малим дитям, а я все більше й більше поринав у безодню, караючись за таку вовчу невдячність, не маючи сил дати собі раду. І чим більше біля мене клопоталася ця неземна жінка, здавалося б, кохана жінка, — я дуже цього хотів, кохати її, — тим більше вона здавалася чужою, непотрібною — саме тут і саме тепер — істотою. Майже кожне слово, сказане нею, кожна ниточка тонкого жіночого павутиння, яке вона плела довкола, викликали напади туги, що нескінченним циганським табором тяглася зі спекотного літнього лугу, що розкинувся під безоднею блакитного неба дитинства, з тієї води, що так вільно текла, коли я сидів на кручі й безтурботно бовтав ногами...

Неможливо ніякими словами пояснити жінці свої почуття. Ще гірше — неможливо жодним чином пояснити своєї дивної поведінки. Та й немає сенсу: призначена мені роль, розписана вже тисячі років тому, і всі зайві рухи і слова лише неминуче ведуть до провалу. До того ж, як на зло, я не відчував бажання фізичної близькості. Фізична близькість, секс може іноді творити дива, деякі жінки його сприймають точно як у тому анекдоті: «Васю, ти мене любиш?» — «Що за питання? Їбу, значить, люблю!» Даруйте на слові. Я мовчки дивився у кретиноскоп — і мріяв про тишу. Тишу на одного.

Це почалося давно і не дає спокою досі. Я не знаю, в чому справжня причина: з цього приводу існує багато наукових і не дуже теорій, та що мені до них — я не пришию теорії до свого життя. Теорії годяться для тих, хто їх придумує, вони добре прислуговуються тим, хто намагається найскоріше отримати докторський ступінь і засунути людину в шухлядку з папірцями. Особисто ж я прийшов до висновку, що справа в їжі. Як тільки жінки починали регулярно готувати мені обіди, як тільки ми не лише снідали, а й обідали, і вечеряли разом, чим більше ми проводили часу разом, чим більше ми їли разом їжі, тим мій потяг до цих жінок ставав меншим, а сексуальна енергія, яка бурхливим потоком випліскувалася в перші місяці побачень, перетворювалася в ніжний рівчачок турботи та уваги, і я вже не спішив до ліжка. Щоб від мене відчепились, я вигадував історії про застарілі болячки, розказував про страшенну завантаженість на роботі та нервові зриви, одним словом, усілякими способами уникав сексу (але ні, не близькості!). Хоча, звісно, причина не в болячках і не в стресах: я не був ні хворим, ні втомленим, ні байдужим до жінок. Навпаки, коли випадок або результати невтомних пошуків укладали мене в ліжко прекрасної незнайомки чи давньої, але від того не менш прекрасної знайомки, я віддавався пристрастям сповна.

Певне, мені елементарно ставало нудно. Шкода, але всіх жінок, яких я кохав так ніжно і турботливо, я зрештою робив нещасними — я ніяк не міг їх покинути. Абсолютно незбагненною видавалася думка, що треба розійтися — розійтися і ніколи більше не сходитись, бо все прекрасне вже минуло, а те, що лишилося, «не відповідає вимогам сторін». І я завжди відтягував розставання до останнього, сподіваючись на диво, яке б повернуло до незбагненного свята кохання. Воно ж просто змінило форму, але не змінило суті, і треба лише трохи зачекати, і все владнається, все буде гаразд! Однак ішли дні й ночі, минали місяці, та нічого не змінювалось — кохання не поверталося. Жінки нервувались, терпіли, кричали, плакали, добивалися якоїсь лінивої, радше образливої, аніж щирої, ласки, а я тим часом потихеньку спав з іншими жінками, намагаючись непомітно зникнути з обрію назавжди. Вони бісилися і, зрештою, кидали мене. Я відчайдушно страждав. Але водночас зітхав із полегшенням, моє серце співало від надбаної свободи, і я кидавсь парубкувати. Я давав собі волю, о так, я давав собі справжню волю! Утомлювався, знову з кимось сходився і — що той Сізіф! — брався за камінь і починав знову перти його догори: скажені пестощі цілодобово в ліжку, секс на дахах багатоповерхівок і в туалетах ресторанів, ревнощі, знайомства з друзями і подругами, багато часу разом, обмін ключами від квартир, періодичне спільне проживання, сніданки, обіди, вечері, турбота, ніжне кохання, знову їжа і знову брехня. І як вирватися з цього запаморочливого кола, я не знаю...

— Голова болить?

— Так, дуже щось розболілася, не треба пити горілки.

— Ну що ти, Максе! Сьогодні ж Новий рік — треба веселитися! — сказала вона і жартівливо підштовхувала до себе.

Я сумно подивився на неї. І ясно побачив кожну липку невидиму ниточку нескінченного жіночого павутиння на своєму серці, так акуратно накинутого коханою. Вона навіть не зрозуміла, що тільки-но з нареченої перетворилася на приречену. Приречену на розставання. Стрімко, як комета, вона віддалялася від моєї галактики... Але якби навіть зараз, тут, на даху, коли пройшло стільки часу, коли я не знаю, чи житиму через годину, я мав би нагоду сказати правду, я б не сказав. Ні, не тому, що боюся, що вона не зрозуміє. Тому, що знаю: вона не зрозуміє. Єдине, що я змінив би в стосунках, — значно скоротив би час розставання. Я б пожалів її трохи більше, віддавши жалю перевагу над надією.

Кохана жінка просто збилася з ніг, щоб догодити, а я не мав ні мужності, ні сил сказати чотири прості слова: «Я тебе не кохаю!» І все. Коли вона запитала, чому я не хочу веселитися, я натягнув на голову плед, відвернувся до стіни і заснув. А через годину вона пішла, не зачинивши дверей своєї квартири, наче сигналізуючи, що вихід вільний — без квитків, річні абонементи також дійсні, — шукати того, хто зможе влаштувати справжнє свято, справжній тупо-веселий Новий рік, а я повернувся додому — їсти замерзле сало з макаронами і дивитись на Кіркорова. Роздери-душу видовище, я вам скажу.

З усіх любовних історій я зробив один висновок: я здатен приносити жінкам тільки нещастя. Точніше, я можу робити їх щасливими на дуже обмежений проміжок часу: мінімум на годину, максимум — на рік. Далі все, прірва. І зазирати в неї знову і знову немає ніякого сенсу, це безглуздя. Я кажу вам: я їх кохав. Вони — не вірили, і ви мені не вірите, ви мене не розумієте, бо я сам себе не розумію, тому не дивно, що й вони мене не розуміли. Вони не могли зрозуміти, ніхто не може зрозуміти, але інакше я просто не можу! А вони не могли так. Якби одружитися з жінкою, народити діточок, піклуватися про них і водночас бути вільним, зовсім вільним і чесним! Для цього, мабуть, треба, щоб вона мене не любила і мала такий самий ступінь свободи. І тут усе, фініш, мур, який я не можу перестрибнути. От і виходить, що затівати все з самого початку — повне безглуздя, бо фінал давно відомий, як результат от цього матчу. Немає жодного бажання знову братися за цей камінь, він занадто важкий для мене.

Отже, я людина без жодних шансів на особисте щастя; моя родина розпалася, усі, хто мене любив, померли, а нова, власна родина не почалася і ніколи не почнеться, мій син навіть не хоче зі мною розмовляти, і єдине, що я можу йому передати, — безумство свого батька: гіпотетичного «нобеля» у спадок. Можете приплести сюди Фройда або Юнга, не має значення кого — немає і в них відповіді... Тепер майже рівно 17:25, скоро закінчиться перший тайм, рахунок уже 0:2 на користь гостей — все йде за планом: і життя, і смерть — і в нас, думаю, є ще хвилин сорок-сорок п’ять потеревенити і про те, і про інше.

Зрештою, всі мої проблеми могли вирішитися того вечора, коли я побачив світло. Пам’ятаєте, колись я їхав у потязі і розмовляв із янголами, сліпим і глухонімим? Вони назвалися моїми небесними батьками. У всіх янголів є на Землі діти, хіба ви не знали? Я деякий час працював головним редактором газети і вскочив у халепу під час президентських виборів — випадкові бандитські розбори. Газету акуратно закрили, а мене через півроку перестріли в під’їзді. Але, як не дивно, мене не вбили.

7. Божевільня і солодке життя

Так, як не дивно, мене не вбили.

Мабуть, не було такого завдання. Я цілком реально побачив світло, найсвітліше світло у світі і за його межами, побачив своїх калічних янголів, які зустрічали мене, линучи над пероном із квітами в руках. «О, — подумав, — я потрапив у рай!» А потім побачив вусате обличчя лікаря. Як виявилося, майже через місяць. «А ми думали, що ти, як той Сісі, півжиття пролежиш у комі!» — сказав він. Я не знав, хто такий Сісі, потім мені пояснили, що це такий персонаж із популярного телесеріалу «Санта-Барбара». Я провалявся в лікарні всю зиму і мріяв навесні звідти нарешті вийти, але мене відправили в божевільню. Банально пов’язали серед ночі — і відвезли. Там дали по морді, кинули на підлогу, покопали ногами, натягли велику довгу білу сорочку, накололи антидепресантами і вклали в потойбіччя — класика жанру.

У божевільні я пробув, як порівняти з іншими, недовго — всього рік. За цей час я познайомився з величезною кількістю непересічних особистостей і тричі став абсолютним чемпіоном із шахів усіх трьох поверхів. Таких осяйних висот майстерності в божевільні ще ніхто не досягав, тож мені є чим пишатись. Щиро кажучи, шахи залишили мені якщо не життя, то здоров’я — точно. Якби головний лікар Федорченко не був фанатом цієї чудової гри, мене б точно або забили електрошоком санітари, або закололи димедролом медсестри. Та головний лікар любив шахи: на щастя, ця обставина з’ясувалася при першій же розмові, до того ж пан Федорченко був освіченою людиною, цікавився місцевою політикою й інколи читав газети, тобто знав, із ким має справу. Ми порозумілися, і цей рік я прожив наче на курорті суворого режиму.

Добре пам’ятаю перший ранок. Голова гула, тіло затекло, після того як я втратив свідомість, мене прив’язали до ліжка. «О, це знайома ситуація!» — подумав я і посміхнувся.

— Тут небезпечно усміхатися! — сказав раптом сусід. Я думав, що він спить, бо чоловік сумирно лежав на спині із заплющеними очима.

— Чому? — У роті пересохло і дуже хотілося пити.

— Це не схвалюється.

— Не схвалюється ким?

— Санітарами. Вони тут найголовніші. Якщо не хочете неприємностей, то краще їм подобатися.

Ну, це також знайома класична ситуація: фільм Мілоша Формана «Політ над гніздом зозулі» я дивився тричі...

— А чи їм не однаково, усміхаємося ми чи ні, ми ж однак психи?

— Повірте, юначе, пропорція нормальних і психічно-хворих людей тут аж ніяк не більша, ніж на волі. Люди там, — він акуратно махнув головою в бік вікна, — дуже лестять собі, коли насміхаються над цим благородним закладом і його мешканцями.

Справді, чоловік не видавався психічнохворим. Нарешті, я й сам — абсолютно здорова людина!

— Мене звати Георгій Іванович, — продовжував розповідати сусід, — я колишній головний інженер нашого електромеханічного заводу. Пробачте, не можу потиснути вашу прив’язану руку: заради вашої ж безпеки вам краще вдавати сон... Потрапив сюди дуже банально. Написав заяву в прокуратуру з приводу паркану... Розумієте, старий паркан — чотири кілометри по периметру, два двадцять заввишки, у дві цеглини завтовшки — розібрали, а новий, металевий, поставили. І я запитав у прокуратурі, куди ж діли ту цеглу зі старого паркану? Розбирали ж акуратно, цеглини вантажили на машини, кудись везли... Куди? Розумієте, це нашого директора робота, це він украв нашу цеглу! (Такий наївний чолов’яга цей Георгій Іванович. Скоро в них украдуть цілий завод — і нічого.) Я раз прийшов у прокуратуру, вдруге — мов об стіну горохом! Ну, покричав там трохи на них, не без цього, а вони мене — сюди. Запхнули геть з очей. Це все директор наш влаштував...

— І довго ви вже тут?

Георгій Іванович нишком дістав із-під подушки кишенькового календаря.

— Так, сьогодні в нас... сьогодні в нас — восьме березня, оце так! Пробачте, я на хвилинку, лише дам санітарам грошей купити моїй дружині квітів: вона обов’язково сьогодні прийде! — прошепотів він схвильовано, тихо підвівся з ліжка і подріботів у санітарську.

Багато хто думає, що життя в божевільні якесь незвичайне. Це не так — звичайне життя, таке ж саме, як і на волі. Хіба що менше клопоту через кусень хліба, менше турбот, зате багато питань і проблем через деякий час стають настільки простими і зрозумілими, що залишається тільки дивуватися, як вони взагалі могли тебе турбувати. Загалом, там можна провести досить пристойно все життя.

— Так от, якщо рахувати точно... — Мій сусід знову повернувся на місце. — Мене забрали... сімнадцятого квітня 1998 року, а сьогодні — восьме березня 2000-го. Скоро вже як два роки.

— Скільки? Два роки?! Як це може бути? Ви ж цілком нормальна людина! — Я ледь не підстрибнув до стелі разом із ліжком. Насправді я розраховував, що максимум через тиждень вийду на волю, бо не можна ж тримати в божевільні психічно нормальну людину більше тижня, правда?

— Я вам про що?! Та наш головний лікар вважає, що психічно нормальних людей не існує взагалі, тому ув’язнення тут — чудова нагода підправити психічний стан. Який час ви пробудете тут, це тільки він вирішує. Лікар вважає, що психічно нормальну людину можна виховати тільки в божевільні. Він підводить під це суто медичні аргументи і наукову базу — здається, він кандидат наук...

Мені стало зовсім моторошно. Я важко зітхнув і заглибився у невеселі думки.

Нарешті тихий час скінчився, і санітари ввімкнули проводове радіо. Палату заповнив нудний голос президента, який віщував про стабільність та демократію. Раптом у приймач полетіли капці. «Вимкніть цього підараса! — закричав чолов’яга з ліжка у правому куті палати. — Вимкніть цього підараса!»

— Хто це? — запитав я.

— А, це Горбачов. Не звертайте уваги. У нас і Кравчук є.

— А Наполеон є?

— Ні, Наполеона немає. Своїх вистачає.

— А чому Горбачов?

— Дрібний партійний керівник у минулому. Зсунувся з глузду через розпад СРСР, ненавидить Горбачова. Каже, що якби він був Горбачовим, то такого б не сталося. І одного ранку вирішив стати Горбачовим: поголив голову, намалював родиму пляму на лобі і став проголошувати перед дзеркалом промови: мовляв, перебудова закінчилась, гласності гаплик, відкриваємо нові концтабори, Солженіцина і всіх інших євреїв — розстріляти...

— Хіба Солженіцин єврей?

— Хіба суттєво? Побутове рукоприкладство і, звичайно, алкоголізм призвели до ось таких наслідків. Бачите, щойно вмикають радіо і передають Кучму чи Верховну Раду — він капцями кидається. У нього їх там ціла купа під ліжком, спеціально на цей випадок. Санітарам дуже подобається. А в цілому — милий чолов’яга. Читає багато. Переважно старі газети, матеріали партійних з’їздів, виступи Брежнєва, Сталіна і таке інше: йому їх спеціально донька приносить.

— А мене коли відв’яжуть?

— Як головний лікар прийде. Він має призначити лікування і режим.

— А коли він прийде?

— Не знаю. Може, сьогодні. А може, завтра. Важка робота.

— Я в туалет хочу.

— Терпіть. Через півгодинки санітари підуть різатися в карти, спробую вас тихенько відв’язати. Якщо не помітять до вечора, то зможете пересуватись без перешкод.

Знайомство з головним лікарем відбулося наступного ранку. Близько шістдесяти років, високий, з невеличким животом, інтелігентного вигляду, із сивою шкіперською борідкою, але абсолютно лисий — як яйце, родом звідкись із Вінниччини, говорив українською тихо і правильно, носив стильні окуляри з тонкою металевою оправою. Він зустрів мене радо, запитав, як я себе почуваю, і запропонував кави. Це було не зайвим. Кава в нього смачна, а смачну каву треба пити не поспішаючи, та я вихилив чашку чи не одним ковтком, мало не обпікши язика, і не став тягти кота за хвіст: «Я тут надовго?» — «Так», — упевнено відповів він. Потім ми багато говорили про життя і шахи, зрештою головний лікар продемонстрував мої нотатки. Місця, де головний герой розмовляв з янголами в потязі, притому один янгол був глухий, а другий — сліпий, були підкреслені червоним.

— Бачите, — сказав лікар, — враховуючи цей текст, можна тримати вас тут хоч до кінця світу!

— А він буде?

— Хто?

— Кінець світу.

— Якщо я додам до історії хвороби і цю нашу розмову, то кінець світу ви взагалі пропустите.

— Але це ж твір, оповідання, це — література! — я був здивований, розлючений і збентежений.

— Це там, на волі, література. А тут, у божевільні, — історія хвороби. Діагноз. Маніакально-депресивний синдром, психоз, якщо на те буде ваша ласка. Вам усе зрозуміло?

Ви були коли-небудь у лікарні для психічнохворих, хоча б на екскурсії? Думаю, що навряд. А шкода. Там є на що подивитись, повірте на слово. Уявіть собі хоча б нашу палату — невеличку, п’ять на вісім метрів, де майже впритул одне до одного стоять ліжка. До деяких прив’язані люди: не факт, що ці люди божевільні, але вони майже весь час знаходяться під впливом різних препаратів, тому рідко перебувають в адекватному стані. У нашій палаті лікується, так би мовити (бо насправді ніхто тут нікого не лікує — все зводиться до пігулок, які ті, хто ще при тямі, ховають під язика, а потім спускають в унітаз), не менше п’ятнадцяти людей. На вікнах — ґрати, вікна ніколи не відчиняються, навіть кватирки, тому, особливо влітку, тут зовсім нічим дихати. Лише уявіть це, лише на одну хвилинку: і це при тому, що особиста гігієна в більшості мешканців на досить низькому рівні, ну, ви розумієте, про що йдеться... Тут само лежать і справді хворі, деякі з них буйні, але не дуже: справжні буйні зачинені в підвалі, до них рідко хто заходить, там стоїть справжня смердота. Вони прив’язані до ліжок, і відв’язують їх лише в разі крайньої потреби: щоб звільнити палату для санобробки, коли виносять небіжчика. Є й індивідуальні камери, за них родичі приплачують. Інколи вночі санітари випускають бідолах до загальної палати — побавитись. Це хворі з агресивними сексуальними розладами, тобто маніяки. Санітари не балують хворих прогулянками: територія навколо лікарні обведена не дуже високим парканом, тому головний лікар підтримує ініціативу молодшого медичного персоналу — надзвичайні пригоди нікому не потрібні, краще ловити левів, що втекли із зоопарку, ніж психів.

Якщо напружити уяву і мислити трішки образніше, то в цьому переліку, на перший погляд, жахливих фактів ви знайдете багато аналогій до життя на волі. У мене був час порозмірковувати на цю тему, тож я дійшов висновку, що між звичайним життям і божевільнею насправді тільки одна суттєва відмінність. У нашому житті бога не було, а тут він був. Він ходив і жив поміж нами, він розмовляв з нами, він слухав нас, міг опустити у тривалий сон антидепресантів, а міг надихнути електрошоком, міг дозволити дихати свіжим повітрям, а міг примусити мити туалет. У нього навіть був свій кабінет, на дверях якого з одного боку висить табличка «Бог», а з іншого — «Диявол». Тож, заходячи до кабінету, наче потрапляєш у рай, а повертаєшся — знову в пекло. Жартую. На дверях було написано «Василь Миколайович Федорченко, головний лікар». Інші лікарі, природно, були нашими архангелами, а санітари — янголами. Бог заробляв непогані бабки на тому, що тримав у божевільні таких придурків, як Георгій Іванович і я. Він ставився до нас по-особливому, бо поки ми залишалися живі, йому платили гроші. Нікому не відомо, чим, коли і як це може закінчитися, тому він намагався підтримувати з нами більш-менш нормальні стосунки. Зі мною, наприклад, як я вже казав, він зійшовся на ґрунті гри в шахи — інколи ми грали до десятка партій у день. Федорченко грав досить непогано, як на любителя, й інколи я дозволяв собі програвати.

Із санітарами — окрема історія: над ними не владний навіть головний лікар, і Георгій правильно сказав, що санітарам треба подобатись, у гніві вони могли забити до смерті. Подобатись їм насправді нескладно — достатньо давати гроші на горілку та цигарки і залишати решту. У якомусь сенсі санітари справді відігравали роль янголів: без них наше життя було б зовсім скрутним. Від них залежало, чи дійде передача, чи дозволять курити в туалеті або читати після відбою, будеш ти прив’язаний до ліжка чи можеш вільно пересуватись усіма трьома поверхами лікарні. Санітари — у певному сенсі гуманні люди і, заробляючи на нас, залюбки купували цигарки і горілку, газети, книжки, їжу, бо їсти те, що давали в їдальні, могли тільки справжні божевільні.

Їх тут перебувало багато, у відсотках майже стільки ж, скільки й на волі. Траплялися досить цікаві екземпляри, наприклад Копієчка. За одну цукерку він влаштовував справжній концерт пісень воєнних років. Співав він фальшиво, зате артистично і кумедно, і санітари буквально повзали рачки від «Ввіходила на берег Катюша...» або «Бери шинель, пошли домой...» Копієчкою його прозвали через те, що він збирав і складав у мішечок дрібні монети, на які мріяв купити дім: «Коли вийду — куплю хату. Назбираю копієчок — і куплю хату!» — «Коли ти там вийдеш, Копієчко! — насміхалися санітари. — Ти ніколи звідси не вийдеш, ти ж псих!» Але тут вони жорстоко помилялися. Насправді ніхто не знав, коли він звідси вийде: наприклад Кравчука, справжнього психа, випхали за дві години. «Іди, — сказали йому, — ти здоровий!» — «Я здоровий?! — здивувався Кравчук. — Я псих!» Він нікуди не хотів іти, бо йому нікуди було йти, в нього нічого і нікого не було, він спав під мостом і крав дріб’язок у магазинах. «Я Кравчук, — казав він, підводячи до свого крадійства теоретичну базу і демонструючи знання радянської дитячої літератури. — Крав Чук, крав і Гек!» Дуже високий і дуже худий, наче скелет, із синіми ямами на місці очей, він добровільно мив приміщення на нашому поверсі — цілий день, неначе той індіанець із фільму Формана, возив мокрою ганчіркою по підлозі. «Для чого ти це робиш?» — питав я. «А що мені ще робити?» — відповідав Кравчук. Певно, в кожній божевільні світу є такий тип.

Якось Копієчка, прокинувшись після чергової димедролової атаки, — а прокидався він завжди шумно, з криком «Копієчку!» — одразу попрямував до мене. Я стояв біля ліжка і про щось размовляв із санітаром. Копієчка йшов і тикав пальцем мені на плечі: «Дивіться! Дивіться! Бачите!? Бачите?!» Усі збіглися до нас, чекаючи шоу. «Що там, Копієчко?» — запитав санітар. «Чортенята! Чортенята! У нього на плечах сидить двоє чортенят!» — «Які ще чортенята?» — здивувався я. «Сірі, рогаті, зовсім ще маленькі, мабуть, підлітки, хвостаті і сіркою смердять!» — І він сильно понюхав мої плечі. Санітари зареготали.

Наступного ранку ми прокинулися від відчайдушного крику. Ніколи ні до, ні після я не чув, щоб люди так кричали. Волав Копієчка, волав, стоячи навколішки на стягнутому додолу матраці. «Копієчки! Копієчки!» — по-звірячому вив він. У принципі, все зрозуміло. Нікому ті гроші не потрібні: якщо в мішечку і лежало гривень п’ять, то це в кращому випадку. Просто хтось хотів посміятися з Копієчки, а на такі жорстокі жарти тут здатні лише наші янголи. Вони стояли біля санітарської кімнати, здорові тупі лобуряки, помахували крильцями й відверто реготали. Ситуація була складною — сваритися з ними не входило в мої плани. Ми лише попросили прив’язати Копієчку до ліжка й уколоти подвійну дозу димедролу. Наступної ночі ми викрали Копієччин скарб. Гнат (алкогольні галюцинації, тобто «білочка»), слюсар, токар, зварювач, спеціаліст із замків і сейфів, легко відімкнув двері: мішечок з копійками лежав між салом, хлібом, брудними гральними картами і горілкою прямо на столі. Уранці я віддав його головному лікареві. «Коли випустите Копієчку, повернете, добре?» Головний лікар подивився на мене, як на божевільного: «А вас тут треба ще тримати й тримати, як я бачу», — збентежено сказав Федорченко, але виконати прохання погодився. За це я програв йому того дня три партії. Санітари довго матюкалися, але я сам до них підійшов і дав грошей на дві пляшки горілки. Зрештою, так воно і владналося.

Зрозуміло, що в божевільню я потрапив не просто так: на те була чиясь воля. Федорченко дав це зрозуміти досить прямо — воля була настільки могутня, що ні друзі, ні моя матір не могли нічого вдіяти. Звісно, я не сидів склавши руки і щосили намагався вирватися. «Облиш, — казав Георгій, — не гай часу і не мороч нікому голову. Нічого не вийде, повір мені. Там, у тому нашому клятому житті, має щось кардинально змінитися, і тільки це нас врятує». Що він мав на увазі, коли казав про зміни, я так і не зрозумів. Але ж нас не могли тримати тут вічно! Хоча чому б і ні? Ця думка змушувала мене вкриватися холодним потом щоночі.

Якось увечері, годині о дев’ятій, приїхав стурбований Федорченко. Він викликав Георгія, дав цивільний одяг і кудись повіз. Жора повернувся години через дві.

— Уявляєш, — шепотів він із-під ковдри, — нашого директора заводу, того, що паркан украв, який мене сюди упік, призначили виконувачем обов’язків мера! Старого зняли, а цього призначили! Він був депутатом міськради, і от... такий поворот, друже! Федорченко мене до нього возив.

— Ого! Для чого ж тебе кликав?

— Свої люди потрібні. Бізнес робити.

— Так ти ж його чи не найголовніший ворог!

— Був колись. А тепер я просто псих. Він пропонує відкрити фірму, «конверт» для відмивання грошей, а потім обіцяє всі тендери на будівництво. Мої — двадцять відсотків, але і це чималі гроші. Обіцяє десять тисяч доларів підйомних одразу, а доньці саме треба вступати до університету — теж обіцяв допомогти... Та головне — воля!

— І він сказав усе це? Він тобі так довіряє? Це пастка, він хоче посадити тебе у в’язницю!

— Ні, не думаю. Із в’язниці можна вийти, з божевільні — ніколи. Надійнішого місця не вигадати... Розумієш, людей у них нормальних немає, немає з ким працювати, кругом шахраї, крадуть навіть у своїх. А їм чесна людина потрібна! Такі тепер — лише тут... Надійна людина, і щоб висіла на гачку, тож я — ідеальний варіант. Ми ж із ним насправді колись товаришували, разом університет закінчували, в одній команді у волейбол грали... Він же не просто так — розумієш, у нього є страховий поліс — моя історія хвороби. У разі чого він мене миттю сюди поверне!

— Угу, або пристрелить.

— Або пристрелить. Але ж він добре знає, що я чужого ніколи не візьму і не дозволю нікому...

— Погоджуйся. Інакше тобі не вийти.

— Я вже погодився. Завтра на виписку.

Без Георгія стало зовсім скрутно. Він приходив якось — високий, сивий, красивий чоловік, правда, ще в дешевому костюмі, зате вже в червоній краватці — ми випили втрьох із Федорченком у його кабінеті пляшку коньяку та подивилися «Санта-Барбару». Сісі вже одужав і відчайдушно мстився ворогам...

Днями я тинявся без діла, читав книжки, грав у шахи з головним лікарем і божевільними, уявляв себе Джеком Ніколсоном, графом Монте-Крісто або, в крайньому разі, тим самим Сісі, спав, а ночами розмірковував над своєю подальшою долею. Через хронічне безсоння я став просити санітарів колоти димедрол і думав усе менше — тільки шахи й рятували. Я не знав, коли вийду і чи вийду взагалі, мене наче не існувало на цьому світі. Одне втішало: до мене не застосовували ніяких лікарських засобів примусово, а значить, я ще був комусь потрібний, значить, на мені ще не поставили хрест остаточно, і, можливо, якого-небудь щасливого вечора за мною заїде наш бог, головний лікар Василь Федорченко, дасть цивільний одяг і відвезе до Когось. До кого? Я не знав. Здогадувався, але і тільки. Звісно, я погоджуся на всі умови: майже зламаний безвихіддю і приреченістю, я почав здаватися. Ні, релігія, Бог ніколи не спадали на думку — я радше гостював у диявола, ніж у Бога. Я ж не в монастирі, а в божевільні, і, мабуть, важко знайти два настільки несхожі і водночас схожі між собою заклади... Дні й ночі потроху попливли нескінченними рядами, я перестав цікавитись датами, не слідкував за подіями на волі, просто існував сам у собі: коли час перестає існувати, жити значно легше.

Та визволення відбулося інакше, ніж я уявляв. Уранці чотирнадцятого травня 2001 року головний лікар чи не святково запросив мене до кабінету, власноруч розставив фігури на шахівниці і запропонував зіграти останню партію в цій моїй каденції психа. Він чомусь був упевнений, що я обов’язково повернуся: «Тут вам краще, я ж бачу!» Я запитав, чи ми до когось поїдемо? «Ні, — сумно похитав головою Федорченко, — просто тієї людини, яка платила за вас, не стало. Для мене немає сенсу вас тут більше тримати. Ви займаєте чуже місце!» — «Як це — не стало?» — запитав я. «Не стало — і все. Якось, коли мене виженуть на пенсію, ми обов’язково зустрінемося, і я вам, можливо, про це розповім. Домовилися?» — «Коли це ще станеться?!» Я розбив його за десять хвилин і поклав білого короля на дошку: «Партія!» Перевдягнувся, сказав «дякую» і взяв зі столу свою картку хвороби — засунув у кишеню, не зважаючи на його мляві протести, і вийшов на вулицю. Біля входу курили санітари, я ввічливо попросив дозволу нікуди їх не посилати цього щасливого для мене дня. Янголи в білих халатах не зрозуміли злого жарту, але щось гавкнули непристойне у відповідь. Тим не менше, я спокійно попрощався, аж раптом один із санітарів з різким криком схопився за обличчя. Це Гогі, мій чортик-хранитель, дістав його око хвостом з лівого плеча... Біля божевільні нарешті запахло, як годиться — ліками й сіркою.

8. Генерал та його армія

Я майже ніколи відтоді не сідав за шахи — награвся до огиди.

Отже, я вийшов на волю, але там на мене, як виявилось, ніхто не чекав. Мою репутацію журналіста чиїмись умілими стараннями було знищено вщент — більшість колег навіть не віталася. Одним я уявлявся людиною, яка продала всіх і вся, іншим — звичайним божевільним. Про те, щоб працювати за фахом, навіть мови не могло бути. Раптом з’ясувалося, що в мене, окрім доктора Спока, який перебрався до Москви підзаробити грошей, покинувши, як він висловлювався, «це бидлувате місто», немає і друзів. Зовсім немає. Я сам думав кудись поїхати, в будь-яке інше місто, а краще за все — у Київ, але тяжка хвороба бабці Насті примусила лишитись. Місто відвернулося від мене, презирливо скрививши обличчя, зачинило всі двері і вікна, стисло шию невеликими, але сильними руками. Довгоочікувана свобода лише нагадала гіркоту поразки.

Якийсь час, поки бабця Настя не одужала, ми перебувалися однією пенсією, переживши не один місяць злиднів і відчаю. Я підробляв то кур’єром, то кимсь іще, грошей хронічно не вистачало, особливо на ліки й горілку. Я був у цілковитому розпачі і днями в пошуках пригод або невеличкого заробітку вештався містом. Поки випадково не зустрів на вулиці Кравчука. Він ішов, худий, високий, з безумними очима, які, як завжди, нічого перед собою не бачили — мені довелося міцно схопити його за рукав брудної куфайки, щоб зупинити — і все змінилося. Він розповів, що працює над металобрухтом, простіше кажучи, краде все металеве, що погано лежить. Кравчук скаржився на те, як важко жити в цьому гидотному світі, як люди не цінують благих намірів, як у пунктах прийому металу часто дурять шахраї-приймальники: можуть взагалі не заплатити і послати куди подалі, а менти, якщо спіймають, то б’ють дуже боляче, хоча і відпускають під ранок. Ну, що з нього, психа, взяти? Вони крали метал стихійно, час від часу, Кравчук і два його товариші, такі ж бомжі, як і він сам, і мали з цього жалюгідний заробіток. І я подумав тоді: «Якщо місто до мене таке невдячне, то чого я маю бути вдячним до нього?»

Моя армія не просила милостей. Ні в держави, ні в людей. Моя армія сама заробляла собі й мені на існування, моя армія — найбагатші жебраки в місті, це я зробив їх такими. Усе, що зроблено із заліза і погано, точніше, добре лежало, стояло, висіло, — знімалося і здавалося в пункти прийому металобрухту. Я лише організував і налаштував процес: розробляв плани нічних операцій, розподіляв ролі, забезпечував транспорт і надійний попит за нормальною ціною, відповідав за безпеку, звісно, отримував гроші і розподіляв їх, і армія платила мені вірністю. Перший набір я зробив з елітарних частин — випускників «Зразково-показової божевільні ім. головного лікаря Василя Федорченка» — по триста гривень за голову. Кістяк, ударна сила, яка виконувала найтяжчі та найвідповідальніші завдання. Я їх знав як облуплених, однак вони також знали, на що я здатен. На жаль, усі вони вже пішли від нас: Гнат повісився, Копієчка помер від передозу, а Кравчука та Горбачова довелося знову здати до божевільні — на профілактику. За повернення пацієнтів Федорченко брав по чотириста гривень. Головні лікарі українських лікарень ніколи не подохнуть з голоду в країні безкоштовної медицини.

Так я став генералом — зібравши невелику армію, всього десятеро людей, зате яких! Алкоголіки, наркомани, бомжі, покидьки суспільства, вони служили відчайдушно та самовіддано, могли виконати будь-який наказ і, якщо було треба, віддати за мене своє життя — або забрати чуже. Вони були справжніми патріотами, для яких кодекс честі — не порожній звук. Звісно, для досягнення такого результату доводилося серйозно працювати з особовим складом та інколи вживати суворих дисциплінарних заходів: позбавляти дози наркотиків або горілки, дехто по кілька діб сидів у глибокій земляній ямі, моїй персональній тюрмі. Декого я навіть бив палицею по п’ятах — по десять ударів: більше ніхто не витримував. Та якщо ви скажете, що я нелюд, то я категорично не погоджуся. Вони всі мені глибоко вдячні, бо я не давав їм шансу опуститися на саме дно і швидко померти. Я наповнив їхнє життя сенсом і зробив його гідним, наскільки взагалі може бути гідним життя. Я піклувався про їхні тіла і їхні душі, я робив їх вільними, наскільки вони взагалі могли розуміти це поняття, я захищав їх і давав шанси повернутися у ваш світ. Але вони не хотіли. Тих, хто крав у мене, я карав найсуворіше — виганяв. На місце одного бійця могли одразу стати двоє, але я обмежував кількість армії десятьма штиками — якраз дві штурмові бригади по чотири людини, плюс Копієчка на господарстві. Хтось один, зазвичай, був кожного ранку непрацездатний — особливості контингенту також треба враховувати. Ті, хто тікав від мене, як правило, закінчували погано: самостійно вони могли тепер проіснувати максимум рік, а потім помирали. Хто від болячок, хто від нестачі коштів на наркотики чи горілку, хто замерзав під парканом — Василя Сироїжку, наприклад, порснули в живіт ножем, коли він зайняв чуже місце в підземному переході просити милостиню. До гарного звикаєш легко, відмовитися від нього складно, але можна, а от прожити так тривалий час — неможливо. Імунітет слабшає. Тож конкуренція дисциплінувала особовий склад краще будь-якої палиці.

Ми квартирували в затишному місці на невеличкому півострові, там, де ріка розтинає місто навпіл. Із «великою землею» нас пов’язувала вузька стежина, довкола — лише хащі, посередині півострова стояла розвалена хатка, за деревами її не вгледіти навіть узимку. Місце мало недобру славу, тому, я думаю, такий ласий шмат майже у центрі міста ще й досі ніхто не прибрав до рук. Тут завжди збиралися «кримінальні елементи», як ми колись писали в газеті, а простіше — крадії, зеки-втікачі, тут колись буяла справжня крадійська малина. Не дивно: місце вигідне, підійти непомітно сюди дуже важко, зате вкрай легко втекти на човні. Але це було давно, в останні часи тут господарювали бомжі. Півострів мені показав Кравчук, він там жив після виписки з дурки. Гнат, на всі штуки майстер — його я викупив із божевільні у Федорченка аж за п’ятсот гривень, — облаштував нашу штаб-квартиру за вищим розрядом. Гнат став нашим головним інженером: він краще за всіх знав, що і як технічно правильно поцупити. Інколи, щоб відрізати якусь рейку, доводилося застосовувати зварювання або навіть кран, та з технікою не виникало жодних проблем: слава богу, комунальні служби міста ще ніхто не відміняв, тож справу ми поставили на широку ногу. Робочий день починався опівдні. Ми збиралися на галявинці перед штаб-квартирою — по берегах річки ходили люди, десь дзвонили дзвони, текло звичайне життя, а мої солдати кожного ранку вишиковувалися в шеренгу. Замість привітання вони співали мені гімн України. Потім переклик, скарги, побажання, заяви особового складу і перевірка зовнішнього вигляду. Черговий доповідав про нічні події в місті: що, хто, де, о котрій, — я ретельно нотував, потім виголошував палку промову, видавав премії і призначав покарання. Солдати отримували дрібні службові наряди: хтось ішов знімати каналізаційні люки, хтось — «роздягати» ліфти, хтось — демонтувати старі металеві паркани; кожному я міг знайти заняття до душі. Приблизно о десятій вечора я збирав «штурмові» загони і давав останні настанови. «По-великому» працювали завжди лише вночі, щоб ще затемна здати товар на точки.

Якось мені зателефонував на мобільний Федорченко, головний лікар божевільні, ми з ним підтримували професійний, так би мовити, зв’язок: як я вже казав, новобранці з божевільні були моїми найкращими солдатами. «Завтра випускаємо Копієчку. Забиратимете?» — «А мішечок?» — запитав я. «Я ж обіцяв!» — обурився Федорченко. За Копієчку і мішечок я заплатив тисячу гривень, привіз пляшку вірменського коньяку і програв дві партії в шахи. Копієчка став справжньою знахідкою, якщо можна так сказати, нашим духовним лідером, хранителем прапора і традицій. Коли ввечері по вихідних він біля вогнища виконував «Катюшу», мої п’ яні солдати плакали. Та Копієчка мене не тільки поважав, а й побоювався: ніколи не дивився в очі, завжди зі страхом — лише на плечі, навіть інколи пошепки розмовляв із чортенятами, щось там бубонів під носа, поминаючи то чорта, то Гогі, то Магогі, то ще когось. Він відповідав за порядок, порався у штаб-квартирі, мив посуд, готував їжу, організовував побут, одним словом. Я беріг його і ніколи не відправляв на завдання: Копієчка б умить погорів, хоча за стосунки із законом я був спокійним. Металевий бізнес кришували менти й прокурори, тобто особи, як ніхто зацікавлені в безперервному постачанні металу. Тож якщо мої хлопці потрапляли в халепу, то домовлялися без проблем: я ще не зустрічав мусора, який би відмовився від грошей. Цим вони нагадували наших санітарів із дурки — ми також називали їх янголами. Менти — це наші янголи в погонах, співпрацювати зі мною їм була сама втіха. Навіть якщо велике начальство і підніме галас, то хто повірить, наприклад, у слова Копієчки або Кравчука? Вони ж психи! Але найціннішим товаром для них була інформація. Скажіть, хто краще за всіх знає, що відбувається в місті? Думаєте, мер або начальник міліції? Не вгадали — таксисти й бомжі. На них ніхто не звертає уваги, вони завжди перебувають у найнеочікуваніших місцях, вони багато що бачать і багато що чують — та вони просто скарб для тих, хто щось або когось розшукує! А наші янголи в погонах завжди когось або щось розшукували — не обов’язково для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності, але обов’язково — для з’ясування важливих деталей і зрубання «бабла». Курирував це діло — збір і обробку інформації — тоді ще класний опер, капітан, а потім майор Володя Ковтун. Тепер він уже не працює в міліції: подався в банк, і це, судячи з усього, не пішло йому на користь. Поки він ловив бандитів, то був бравим рішучим мужиком зі сміливим поглядом, коли ж став із ними на одну доріжку, то перестав дивитися в очі, наче ховаючи від сторонніх згадку про своє минуле колись чесного мента. Якось за старим звичаєм Ковтун звернувся з проханням допомогти знайти доньку, яка безслідно зникла. Вони шукали і перевіряли за всіма каналами, але марно. Не в моїх правилах пускатися в деталі, тому на ранковому розведенні перед особовим складом я лише оголосив терміновий розшук. Фотографію доньки Володя знайшов лише одну, майже дитячу, зі шкільного випускного балу. У дівчини були дивні очі і правильні риси обличчя, які мені видалися знайомими, але звідки, я згадати не міг. Вона зникла відносно давно, мої воїни нічим не могли зарадити, тому я зателефонував Ковтуну і перепросив.

Але вже за тиждень я телефонував йому знову. Місяців за два до нас прибився Вася Сироїжка, худий рудий каліка, той самий, якого вже наступної зими заріжуть. Він усе їв або сирим, або напівсирим: не міг дочекатись, поки їжа приготується, бо голодував майже все дитинство. Матір дітьми не цікавилася, її більше цікавила горілка, тож уся їжа, яка раптом з’являлася в домі, миттєво зжиралася численними братами та сестрами, а як у Васі від народження не було рук, точніше, замість рук у нього виросли культі, то він завжди залишався голодним. Зазвичай на штаб-квартирі ми не вітаємо зайвих — тільки свої, це ж не нічліжка для бомжів, а серйозний заклад, але за Васю дуже попросив Копієчка: вони десь там перетиналися в минулому житті. «Це мій найкращий друг, він мені як брат!» — молив Копієчка — йому я не міг відмовити. До того ж, Сироїжка добре вправлявся з роботою і міг допомагати Копієчці по господарству — той розвів у сараї птицю: п’ятьох курей із півнем, трьох качок із селезнем і гуску з гусаком. Тому я вирішив розширити склад тилової роти до двох людей, призначив Копієчку заступником у справах тилу і дав у розпорядження рядового Васю Сироїжку: він підмітав плац і доглядав за птицею. Це була помилка. Саме Сироїжка присадив Копієчку на ширку, до того ж, як я потім зрозумів, між ними існувала не лише дружба, а й дещо інше, а я цього терпіти не можу. Та, незважаючи на такі теплі стосунки, через два місяці Вася зник і, що найпаскудніше, поцупив у Копієчки заповітний мішечок. Горю Копієчки не було меж, це його зрештою і доконало остаточно. Сироїжку потім зарізали — туди йому й дорога. Але перед утечею він сп’яну розповів Копієчці дивну історію: про те, як він прижився в жіночому монастирі, як переспав із монашкою, про дивну і страшну долю цієї монашки. Не знаю чому, але я зателефонував Ковтуну, переповів цю історію і порадив пошукати дівчину в довколишніх монастирях: щось мені підказувало розгадку. Інтимну частину я опустив із зрозумілих причин... Такі послуги (я за старою редакторською звичкою жартував, що нам пора з міліцією «укладати інформаційний договір на обслуговування») ми надавали не тільки ментам. Зверталися всі, хто знав, що до нас можна за цим звернутися, не стану уточнювати, хто саме, бо люди досить відомі в місті. Ми не брали за послуги гроші — боже збав! — ми отримували значно більше — безпеку.

Відмінників бойової, політичної та трудової підготовки я заохочував квитками на концерти заїжджих зірок типу Вєрки Сердючки. На всю армію доводилось по дві вихідні пари взуття сорок другого розміру та два сірі костюми з краватками — великого та маленького розмірів. А більше й не треба: люди буквально горіли на роботі! Найкращий приз для моїх солдат — горілка та ширка, а цього завжди вистачало. Який я був би генерал, якби не зміг забезпечити надійного тилу?! Як бачите, уроки діда Петра не пройшли дарма. Що це були за люди? Різні люди — годі про них і говорити. Такі ж люди, як і ви, тільки спосіб життя обрали трохи інший. Висновок, до якого я дійшов, можливо, декого шокує, але це правда: вони просто не хочуть жити інакше. Вони втікачі, можливо, найвідчайдушніші втікачі з вашого світу, і тому, коли ви даєте їм милостиню, пам’ятайте — ви не рятуєте нікого від голоду, ви лише допомагаєте світові підтримувати природний соціальний баланс. Я звик до них, як до рідних, і втрату кожного бійця переживав як втрату коханої. Але найбільше за всіх я шкодую за Копієчкою, жалію, що не вгледів, коли він допався до ширки, не зміг зберегти його, хай і нікчемне з вашого погляду, але дороге мені життя. Потім уже було пізно. Не в моїх правилах відривати людей від звичок.

Та життя тривало, роботи більшало, грошей також, тож мені ніколи було бідкатися — треба було поспішати прожити і власне життя. Я купив човен і після служби залюбки рибалив, але все частіше в гарну погоду просто лежав на теплих дошках, вигріваючись на сонці, дивився на небо і згадував дитинство. Це стало моїм хобі — згадувати дитинство. Найбільше я любив пасти корів: коли виганяєш їх до яру, далеко за край села, можна довго лежати на траві, слухати комах і птахів, дивитися на небо — саме так, як я дивився на небо, лежачи тут, у човні, який тихесенько несла течія, — і мріяти про щось чудесне. А ввечері, відігнавши господиням їхніх годувальниць, я, як справжній герой, вів додому нашу Квітку, велику розумну красиву білу тварину з досконалими, правильними, як місяць, рогами, а баба Уляна і дід Іван зустрічали нас кошиком полуниць, абрикос чи груш, залежно від пори літа. А потім, знесилений, із напівзаплющеними очима, я пив молоко «просто з-під Квітки», як казала бабуся, заїдаючи його свіжим хлібом і медом із дідової пасіки.

Тож усе йшло чудово. Нікому й на думку не могло спасти, що тут, на цьому, з першого погляду, занедбаному шматочку землі, живе і працює боєздатна армія. Я мало з ким спілкувався поза нашими справами — єдина людина, з якою я по-справжньому товаришував, — це тітка Тоня. Вона садила квіти, багато квітів, ціле море квітів на березі річки вздовж пішохідної доріжки — я часто припливав туди на човні, сідав неподалік і дивився, як вона працює. Мимо йшли люди, багато хто з них ходив цією дорогою все життя. Вони віталися з тіткою Тонею, деякі цікавились її здоров’ям, а я сидів тихенько поруч, намагаючись не впадати в очі, і тримав напоготові вудки, вдаючи із себе рибалку, який на хвилиночку пристав до берега. Серед інших ходила й одна дівчина; тітка Тоня ставилася до неї якось по-особливому, навіть по-материнськи, але я ніколи нічого не розпитував. Вона мені дуже подобалася, але я спочатку не наважувався, а потім не захотів турбувати її життя своїм. Певне, дівчині все ж таки призначена значно краща доля, ніж збанкрутілий продажний редактор, псих і ватажок бомжів — крадіїв металобрухту, то навіщо псувати людині долю? Чи мало я зламав таких? Чи мало кругом дівчат? Я дивився на неї, як туристи, мабуть, дивляться на Мону Лізу в Луврі — як на щось надзвичайне, до чого не можна торкатися руками, лише захоплюватися.

Коли тітка Тоня потребувала допомоги — привезти землі, посадити картоплю, підперти паркан чи щось інше — я направляв до неї своїх солдатів. Але це, зауважте, не покарання: допомагати тьоті Тоні — виняткова винагорода. Інколи, коли був особливо кепський настрій, я спеціально припливав поговорити з нею про життя-буття і подивитися, якщо пощастить, на свою Мону Лізу. Мені ставало трохи легше, і я рушав далі — пливти за течією, позбавляти місто зайвого металу, дивитися на небо та згадувати про велику білу істоту на ім’я Квітка. На жаль, років через два моя Мона Ліза перестала ходити цією дорогою. Я запитав у тітки Тоні, куди поділася та білявка, вона відповіла, що не знає: «Мабуть, вийшла заміж: у такої гарної дівчини точно повно кавалерів. Вечорами, — сказала вона, — я часто бачила, як вона гуляла тут, і не з одним, а з різними. Певне, в неї було з кого вибирати, от і вийшла заміж та переїхала кудись подалі звідси. Хай живе щасливо і народжує діточок!» Зізнаюсь, у серці щось прикро кольнуло, враз стало так жаль себе — буквально на одну мить, я зрозумів, що все ж таки ще плекав надію колись підійти до неї і сказати «Привіт, як ся маєш?» Колись тоді, коли зможу нормально пояснити, чим заробляю і хто я такий...

Взагалі, я чудово прожив ті роки — вільний, забезпечений. Я збудував дім і придбав спортивний автомобіль, водний мотоцикл, а потім і катер, розтинаючи хвилі, збирав по пляжах місцевих красунь і міг дозволити собі майже все. У мене з’явилося багато впливових друзів — їх завжди багато, коли в тебе є гроші. Але гроші — лише засіб, я далекий від того, щоб ставити знак рівності між грошима та свободою, навпаки, радше гроші можуть стати нашийником, ланцюгом, намордником — чим завгодно, тільки не свободою, — тому я позбувався їх легко — як і здобував.

Минуле потроху забувалося, але я і сам не ліз на люди, залишаючись у затінку міфічного громадського чи якогось там іншого життя, міфічність якого особливо добре розумієш, смакуючи життя потаємне. Я кохав жінок, плював на політику, звільняв улюблене місто від зайвого металу, словом, жив, як хотів. Лише одне мене не задовольняло — я не міг лишити свою армію більше ніж на добу. За бомжами, наркоманами й іншими добродіями треба весь час наглядати, інакше виникають проблеми. Якось я поїхав на тиждень відпочити до Криму, лишивши замість себе Горбачова, а коли повернувся — застав своїх солдатів вкрай деморалізованими і розпещеними. Що найгірше, я не міг їх покарати: вони ж як діти — слухалися тільки мене, свого генерала! Отже, я не почувався вільно повною мірою, до того ж рано чи пізно металевому бізнесу таки мав прийти кінець, і я мав думати про майбутнє. Поки жива баба Настя, я не міг нікуди їхати з міста, але це мене не обтяжувало, навпаки, бабця моя чи не єдина рідна душа в світі. Ну, а потім... Потім я подумував над тим, щоб, зібравши грошей, виїхати за кордон. Я присвячував багато часу вивченню еміграційного законодавство західних країн, вивчав англійську мову з репетитором, готував документи. І все б так і сталося, якби не ті кляті афіняни. Якби давні греки знали, чим закінчиться діло, клянусь, вони б забили камінням того, хто придумав демократію!

9. Майдан

Коли в родині часто сваряться, діти мають звичку крутитися дзиґами, ніби суфійські дервіші, що створюють навкруг себе захисне енергетичне коло. Коли хочуть захиститися дорослі, вони збираються натовпом на площах і кричать однакові слова.

Коли я ступив у те коло на Хрещатику, то мало не розплакався. Ви знаєте, я далеко не сентиментальна людина, але тоді все відбувалося саме так: я дивився на море людей, які стояли на морозі тут, на київському Майдані, які приїхали з усієї країни — навіщо? — у їхніх серцях клекотала жага справедливості, віри й любові — я справді мало не розплакався...

Тепер про Майдан не годиться говорити вголос — ті дні тепер згадують так, наче продають пляшку горілки з-під прилавка, як то було під час горбачовського «сухого закону». Мовляв, ну, стояли, ну, перемогли, і що з цього? Нас продали, все виявилося марним і таке інше. Але ж мене туди привело не жадання політичної перемоги і справедливості, мене туди привела любов. Так, любов! Ще ніколи в житті я так палко не любив людей, як у ті три тижні. Майдан — зовсім не політика, Майдан — загальна акція всепрощення й любові до ближнього, коли люди були щасливі лише з того, що нарешті з’явилася нагода виявити найкращі риси. Саме за любов, усмішки, радість, щастя — я і люблю його. За те, що доля нарешті дала людям можливість побути самими собою, а не за якусь там примарну політичну справедливість чи закон. Я люблю Майдан за сплеск нечуваної в наш час людяності. Справжнє диво, хай воно тривало недовго і аж ніяк не змінило політиків та державу на краще, не змінило і людей, які швидко все забули, — але ж це люди, тут нічого не поробиш. Я щасливий тільки з того, що я це бачив, що я це відчув, що я там стояв, що я тепер знаю, якими насправді людяними можуть бути люди, якщо їм випадає такий шанс. Майдан змінив моє уявлення про людину. Змінив і ствердив переконання, що в кожному з нас, умовно кажучи, є два кольори, наприклад, чорний і білий — у буденному житті вони дають переважно сірий, але якщо навколишнє середовище — соціальне, культурне, духовне — біле, то й у людини переважує світлий бік. Біда лише в тому, що, зазвичай, кругом сіре або чорне: ці кольори культивувати значно легше і вигідніше, з них більше матеріального зиску. А люди як суто біологічні істоти підсвідомо мімікрують, пристосовуючись до навколишнього середовища, до кольору, який їм дає значно більше шансів на виживання та продовження роду — закон виживання виду. Мало хто може піднятися над ним, тому і не треба нікого судити, цей біблійний вислів я розумію саме так.

А все почалося з того, що над моєю армією нависла загроза безробіття і, як наслідок, банкрутства. Перед президентськими виборами на місто, яке, наче перепрошуючи за все інше, годувало нас уночі зі своїх зморщених рук металом, накотилася навала, брутальна і нагла. Вісті, які доповідали нічні дозорні, ставали занадто невтішними. У місто завезли на автобусах людей зі східних та південних регіонів країни. Їх розселили по гуртожитках та базах відпочинку, але заїжджі не збиралися там сидіти й чекати, поки відкриються виборчі дільниці. Вони гуляли містом, гуляли бучно й нахабно, вони почувалися справжніми господарями: десять бійок, кілька пограбувань у самому центрі міста, в гуртожитку технікуму харчової промисловості зґвалтовано двох дівчат. Міліція в перебіг подій демонстративно не втручалася і ніяких заяв від постраждалих не розглядала. Менти казали буквально таке: «Хай роблять, що хочуть, і вшиваються якнайшвидше. Їх тут п’ять тисяч, і всі вони тридцять першого жовтня мають проголосувати, і то не один раз. Тому, якщо буде треба, ми їх навіть охоронятимемо. Це політика, не лізьте туди...» Наші уславлені місцеві бандити залягли на дно. Вони здали місто, здали свою територію чужинцям — це політика, і вони традиційно не лізли туди. Але ці п’ять тисяч чужинців плювали їм в очі, а вони стояли і втиралися, виявляючи безпорадність і нікчемність, свою рабську сутність. Така поведінка наших аль-капоне і луків лучано мало кому сподобалася. Не кажучи вже про ментів і прокурорів, які кинули робити навіть свої комерційні справи, зосередивши увагу на виборах. Усе в місті й області підпорядкували цій меті. Курирував процес уславлений бандит і фальсифікатор, голова обласної адміністрації, мій особистий недруг пан Щ. Він і його люди відкрито агітували за провладного кандидата, майже ніхто не приховував, що голови, секретарі і члени виборчих комісій підкуплені — жахлива атмосфера: здавалося, що в повітрі кожної години меншає кисню.

Але ж нам потрібен був спокій, спокій і порядок, які гарантували заробіток. Я відмінив нічні рейди: безглуздо і небезпечно посилати людей на завдання — днями сидів удома і дивився телевізор. Я думав, що ось і прийшов час, коли треба приймати рішення: спочатку Польща, а там поруч уся Європа — тільки вибирай. Грошей вистачало — мені пообіцяли винайняти квартиру за пристойну ціну в Кракові, — залишалося визначитися, коли саме їхати. І тут пролунав телефонний дзвінок. Якби я не підняв тоді слухавки, то сидів би тепер не тут, на даху, з вибухівкою, розповідаючи вам цю історію, а десь у Берліні, Відні чи Барселоні, посьорбуючи каву й ласуючи пухким кренделиком. Але я підняв.

— Алло, Максе, Ковтун турбує.

— Привіт, Володю. Що трапилось? — я і сам хотів йому дзвонити, щоб владнати свої справи у банку.

— Чуєш, генерале, є тут одне дільце... — невпевнено сказав він. — Треба терміново зустрітися.

Через годину він уже розповідав мені про колегію при голові обласної адміністрації: «28-го тут буде “Ющ”. Передбачається, що на площу прийде багато людей. Губернатор Щ. поставив завдання — зірвати мітинг будь-якою ціною. Для цього в натовп запускається тисяча донецьких, із тих, хто приїхав напередодні, на кожного начеплять значок із зображенням голубів, щоб могли ідентифікувати один одного. Вони мають спровокувати в натовпі безлад, бійки та паніку, а на сусідніх вулицях в автозаках чатуватимуть «Беркут» і «Грифон» при повному «параді». Уяви цю кашу: прийдуть жінки, діти, пенсіонери... Проллється багато крові!» — «Звідки інформація?» — запитав я. «Наші менти сказали. Вони не хочуть виконувати наказ. Треба щось зробити...» — «Наприклад?» — «Я не знаю. Якось повідомити Юща або його охорону — хай відмінять мітинг... Ці ж не зупиняться ні перед чим!» — «До речі, скоро зайду до тебе в банк». — «Жодних проблем», — сказав Ковтун на прощання і нервово потиснув руку. «Чому ти звернувся саме до мене?» — «Ти ж генерал. Ти маєш щось придумати! Нам вони не повірять!» — «Це точно! Вам узагалі ніхто не повірить! Хіба що я... »

Ну, і що я мав робити? Двадцять восьме — завтра. Чесно кажучи, мені було байдуже, хто стане президентом у цій країні, бо на мене вже чекала інша: стабільна, багата, спокійна. Взагалі, я міг втрутитись і попередити охорону Юща: у мене залишилися старі зв’язки в Києві ще з 99-го. Звісно, про це стане відомо панові Щ., але якраз саме на це мені наплювати, я для нього недосяжний із відкритим «шенгеном» у паспорті... Так я довго розмірковував, лежачи на дивані і читаючи Переса-Реверте, поки нарешті не опинився увечері двадцять восьмого жовтня 2004 року на мітингу. Удень я зустрівся з начальником охорони Юща і детально розповів тому про ситуацію. Хтось дарма сподівався, що мітинг відмінять — на площу прийшло щонайменше сімдесят тисяч, а сімдесят тисяч людей відмінити можливо лише кулеметами. Ющ, як завжди, запізнювався, але в повітрі всі півтори години очікування стояла неймовірна, приголомшлива тиша — якби пролетіла муха, усі почули б, — люди чекали на нього майже мовчки, лише інколи пошепки обмінюючись думками. Ви лише уявіть: теплий жовтневий вечір, площу, до краю заповнену людьми, їхні обличчя доброзичливі, всі усміхаються, їх об’єднує один великий мовчазний протест, внутрішній протест, який вони накопичували довгі роки, який вони змушені були приховувати і який нарешті перестав бути їхньою таємницею — вони прийшли сюди поділитися нею з іншими і привітати свого месію, свою надію. На що? Це вже інше питання. Я вперше на віку прийшов на такий мітинг, взагалі, на будь-який мітинг, і був вражений: скажу чесно, я не очікував побачити нічого подібного. Нарешті приїхав Ющ, і тоді я вперше почув цю велику колективну молитву, це велике могутнє слово, яке одночасно вигукували сімдесят тисяч людей: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Я не кричав, я стояв, як у сні, і перед очима пролітали кадри з мого попереднього життя, з моєї журналістської давнини. Отак я все і вирішив, пославши куди подалі плани, які турботливо виношував. Я не міг залишити своє місто просто так, я мав щось зробити, і я знав: якщо цього не зроблю, то все життя шкодуватиму. До того ж я мав і суто особисті мотиви: усе, що зі мною відбувалось в останні роки, сталося з чиєїсь волі, і я здогадувався з чиєї. Лише одне було не зрозуміло: якщо в божевільню мене засадив Щ., то яким чином я звідти вийшов? Він же весь час перебував тут, нікуди не зникав, командував парадом на білому коні, то чому ж мене випустили? Це не вкладалося в логічну схему, тут ховався якийсь прокол, похибка, не вистачало однієї деталі, можливо, однієї людини. То хто ж ця людина?!

Чесно кажучи, я був поганої думки про місцеву політичну опозицію. У недалекому минулому комуністи і партократи, які відчули смак свободи, передусім свободи красти гроші, перехрещені віяннями часу в демократів та патріотів, виявилися нездатними протистояти системі. Бо, власне, самі складали її частку. Просто життя так розпорядилося — карти випали так, що їх відсторонили від корита. Їхня опозиційна система працювала за такими ж законами, як і система влади, тому вона не мала шансів. Мене навіть не надихало те, що в місто — робити вибори Ющу — повернувся головний опозиціонер і капіталіст, який ще в 2001 році втік із країни. Його не дуже шанували і в народі, бо пан Х. у середині дев’яностих очолив обласну адміністрацію за особистим розпорядженням президента Кучми, а Кучму тут не любили. Хоча де його любили? Новий голова приїхав із південного портового містечка, керував довго і наробив чимало недобрих справ, аж поки його не змінив на посаді губернатора Щ., з яким вони зійшлися в шаленій битві за владу і гроші. Пан Х. програв — і перейшов до опозиції; переслідування надали йому ореолу борця за справедливість. Тепер він очолив виборчий штаб опозиції, інколи виступав у газетах: у телевізор його не пускали.

Я добре розумів, чого треба таким людям від життя. Але я наважився на власний вчинок не заради них і не заради Ющенка — навіть не заради людей, які стояли на площі. Я кинув свій особистий виклик системі. Я волів створити свою, побудовану за іншими законами і правилами, просту й ефективну, але міцну і гнучку, де основну роль мали відігравати не влада, посади чи гроші, а воля і дух, — таку систему, яка переможе, перегне, передушить їхню. Я знав, що я можу побудувати таку систему, я мав довести, що будь-яка матеріальна система, навіть наймогутніша, — лише частина іншої, значно більшої. Вона існує латентно, хай і в нашій уяві й уяві Всесвіту, але існує — її лише треба відтворити. По суті, це була одвічна боротьба духу з матерією, в якій на короткий час переміг таки дух. На досить короткий, зазначу.

Творити і створювати можна в будь-якому стані і в будь-який час. Але значно простіше це робити, коли в тебе є гроші. Ними ти можеш схилити на свій бік людей і, головне, вибудовувати свій задум незалежно від когось. Ти приходиш, платиш гроші за свої правила гри — все інше дрібниці. Хоча є одна маленька, але важлива деталь — люди працюють не лише за гроші. Тому ти маєш створити умови, за яких вони відчуватимуть свою значущість. Це просто, бо люди не тільки жадібні, а й марнославні. Вони навіть не приховують своїх вад, тож скористатися ними — ваш обов’язок. Якщо, звісно, ви розраховуєте на гідний результат. Тому в мене не виникло складнощів із власником місцевої радіостанції. Я прийшов і запитав, скільки коштує година реклами, — він сказав. «Тоді я купую двадцять чотири години!» — «Скільки?!» «Двадцять чотири години поспіль. Тобто добу. Яка знижка на такий обсяг?» Ми домовилися і за ціну, і лише потім я сказав, що купую двадцять чотири години з дев’ятої ранку тридцять першого жовтня по дев’яту ранку першого листопада. «Ні! Ні! І ще раз ні!!!» — «Ти вже взяв гроші. І я даю тобі особисто зверху ще десять тисяч баксів. На транспортні витрати. Ти стільки за рік не заробиш!» — «Нас закриють!» — «Усе буде добре, не переймайся, ми переможемо. А якщо ні, то вас справді закриють. Або заберуть радіостанцію за копійки. Чи не так?» Він був не дурний: «Так. А як називатиметься програма?» — «“Нічний дозор”». — «Це ж таке кіно!» — «Це картина Рембрандта, йолопе! Скажи своїм людям, що на цей час я тут головний, і їдь якнайдалі з міста. Не забудь вимкнути мобільний телефон!» Так ми й домовились: він бере гроші і вшивається, а я приймаю на добу в управління радіостанцію. Далі склалося взагалі чудово. Ніхто й подумати не міг, що тут взагалі хтось здатен розтулити пельку. А ми розтулили — і як! Я міг би довго розповідати, як уранці тридцять першого жовтня наша програма раптом вийшла в ефір, інформуючи про перші фальсифікації, як одразу ж почали телефонувати люди з виборчих дільниць, як самовіддано працювали журналісти і студенти-волонтери, як піднялися духом, слухаючи «Нічний дозор», члени виборчих комісій і судді, як нам кинули газову шашку у студію і ми валялися на підлозі й блювали, зокрема і вагітна діджейка Наталя, як дзвонили з погрозами, як люди, геть відкинувши страх, прийшли до виборчих дільниць і вимагали протоколи з результатами до самого ранку, як вони, знаючи підступність влади, блокували територіальну виборчу комісію, як селяни з вилами зустрічали автобуси з фальсифікаторами і заганяли їх щонайдалі, як люди власними тілами захищали виборчі урни від бандитів, відвойовуючи кожен голос, кожен бюлетень, і підлога сільського клубу була залита кров’ю, як менти оточили районний центр, нікого туди не пропускаючи, — там ішла справжня різанина, але спостерігачі не здалися навіть під бейсбольними битами, — тієї доби наше місто і наша область здійснили справжній подвиг. Подвиг, на який ніхто не очікував. Смішно, але першим із виборчої дільниці 31-го ввечері у студію додзвонився Федорченко. «Привіт, генерале! — напівтверезим голосом сказав він. — Доповідаю: божевільня відголосувалася, всього використано 48 бюлетенів зі 153, 29 — за Ющенка, 4 — за Януковича, 1 — проти всіх, — це я, між іншим, — решту визнано недійсними. Фальсифікацій не зафіксовано. Голова виборчої комісії спецдільниці № 129 Василь Миколайович Федорченко, головний лікар. — І зареготав: — Вітаю, генерале, з перемогою демократії! У спецколонії, до речі, розклад діаметрально протилежний, тож стережись своїх сподівань!» — «Дякую», — я поклав слухавку. Було ніколи з ним балакати: все лише починалося...

Так ми перемогли систему. Зламали їй хребта, переборовши страх, убивши по одному маленькому дракончику в самих собі. Система ще сіпалася у другому турі, ще жорстокішому і напруженішому, а ми зачитували в ефірі прізвища тих, хто голосував двічі чи тричі, таким чином висмикуючи їх із «каруселі», ми зачитували в ефірі прізвища членів комісій, які тікали з дільниць, не бажаючи підписувати протоколи, — і вони поверталися, — ми перемогли на всіх фронтах. Наша система перемогла їхню, ціною перемоги стала перемога кожного над своїм страхом. Влада сатаніла від безсилля: всі її плани полетіли шкереберть, та людей могли зупинити лише танки. А потім був Майдан, над яким лунало чи не кожної хвилини це магічне заклинання: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!..»

Я сприймаю Майдан винятково як містичне явище, надміцний енергетичний потік, який об’єднав волю та дух мільйонів дуже різних людей, паралізувавши волю злих геніїв цієї країни. Я стояв посеред Хрещатика біля наметів, тримав у руках вимкнуту відеокамеру: знімати не хотілося — хотілося тут бути, просто бути. Моє серце стало великим — настільки, наскільки може бути великим серце в людини. Мене не хвилювали інформаційні повідомлення, останні новини, перипетії переговорів, круглих столів чи рішення Верховного Суду: я знав, що ми вже перемогли. Ми — це не якась там політична сила або кандидат у президенти, ми — люди, які доп’яна напилися тут, на Майдані, вина добра та любові, нового, молодого вина, яке заливали в старі бурдюки...

Я залишився в Києві — хіба міг я вчинити інакше? Мені наплювати на політику, але я хотів дихати свіжим повітрям якомога довше.

— Разом нас багато, нас не подолати! Привіт, Максе!!! — Так тепер починалася чи не кожна телефонна розмова. — А ти де?

— Неймовірно, сто літ тебе не чув! На Майдані!

— Ні, менше! Люди стільки не живуть! А ти де саме? Я чатую янучарів біля Кабміну! Приєднуйся, людей, особливо вночі, не вистачає!

— Добре, йду!

Телефонував — хто б міг подумати! — сам доктор Спок! Біля Кабміну було людно — я ледь відшукав їхню бригаду. Доктор Спок стояв у теплій шапці і рукавицях, із прапором «Так! Ющенко!» на довгій вудці, піднявши комір товстої спортивної куртки, зверху — помаранчева вітровка, тобто одягнений дуже надійно і зручно, на відміну від мене. Як тільки все почалося, він миттю кинув роботу в Москві і прилетів сюди, щоб відстоювати демократію. Доктор Спок не був би доктором Споком, якби за добу не познайомився з кимось із лідерів опозиції і не очолив загін із кількох людей. Ми разом з іншими охороняли Кабмін три доби, інколи навіть без їжі — лише пили гарячий чай чи каву. Не знаю, що і від кого ми там стерегли, але процес нам подобався: ми були що ті діти, які гралися в маленьку війну. Ми не відчували себе героями, нам було просто цікаво, хоча ми весь час і очікували, коли ж, нарешті, Юля віддасть наказ іти на штурм Адміністрації Президента. Кулі міфічного російського спецназу нікого чомусь не лякали: загальний настрій і міцні плечі товаришів повинні врятувати від будь-якої напасті. Третім у нашій постійній компанії був Роман, підприємець із нашого міста, дуже говіркий та спритний хлопчина. Він оплатив приїзд на Майдан двох десятків студентів, чим надзвичайно пишався, час від часу оголошуючи суми витрачених грошей. Я не зовсім розумів, що могло привести сюди таких, як він, але видно, Майдан мав надмагічну силу об’єднувати різних людей. Я познайомився з багатьма людьми з різних куточків України, і всі вони мені були симпатичні, всі вони усміхались і готові були поділитись останнім. Чудові дні. Якось, коли стояли вже другий поспіль вечір, у доктора Спока вкотре задзвонив мобільний. Він поговорив хвилинку і, спохмурнілий, підійшов до нас.

— Телефонує один мій товариш, киянин. Каже, сюди йдуть військові.

— А що за товариш?

— Ми особисто не знайомі, лише по Інтернету. Він живе на Солом’янці. Каже, стоїть на балконі і спостерігає, як вулицею їдуть військові вантажівки, кілька пожежних машин і карет «швидкої». Судячи з усього, там повно солдатів. Каже, їдуть на Майдан. Що робитимемо?

Мені стало жарко. Якщо правда, то це максимум через півгодини...

— Провокація, сто відсотків!

— Не думаю. Не знаю. Зателефонуймо у штаб.

У штабі сказали: «Тримайтесь, усе можливо!» Але з невідомих причин увечері нічого не сталося, нічого не сталося і вночі. Ми не стуляли очей. Людей, навпаки, стало більшати, самовідданість переходила у фанатизм, і це мене трохи насторожувало. Проте навколо залишалося й багато громадян, які спокійно реагували на події. Наприклад, Остап, хлопець, який попередив доктора Спока про військові вантажівки, привіз нам їжі та два термоси гарячої кави, простояв із нами майже до самого ранку, хоча йому взагалі, як я зрозумів, на все начхати: і на політику, і на магію Майдану. Та навіть він не пішов того вечора додому — з принципу, — хоча і міг би, ніхто б йому і слова не сказав. Остап мені сподобався, особливо його історії про мандри: він так дотепно їх розповідав — обрегочешся! Доктор Спок здивовано зазначив: «Той рідкісний випадок, коли після кількох років спілкування в Інтернеті особисте знайомство не розчаровує... »

Після переголосування і перемоги Ющенка країна завмерла в очікуванні світлого майбутнього. Я теж сповнився прекрасних сподівань. Повернувся додому — і застав свою армію... точніше, я не застав своєї армії. Вона самоліквідувалася. Наша штаб-квартира перетворилася в занедбану нічліжку для бомжів, наскрізь просякла сечею і самогонкою, і я, поглянувши на це, розвернувся і пішов додому. Ніхто мене не зупиняв: усі насолоджувалися свободою. Країна — від Кучми, бомжі — від мене. У них також відбулася своя маленька революція, свій маленький майдан, і вони вирішили впоратися без мене. Щоправда, демократії моїй армії надовго не вистачило — все скотилося до банальних пограбувань каналізаційних люків, зрештою, армія збанкрутіла і розбіглася. Але вони були щасливі зі своєї перемоги. Певно, як і ми.

Я не став боротися за поновлення статус-кво. Мені набридла роль металевого генерала бомжів. Я наче скинув тягар і знову став повноцінним членом суспільства, яке нещодавно так жорстоко вижбурнуло мене на узбіччя. Тепер воно знов ласкаво прийняло в обійми, ніхто і не згадував про минуле. Завдяки «Нічному дозору» я став місцевою знаменитістю, і це було так приємно! Мій головний ворог, колишній губернатор Щ., втік за кордон, і було ясно, як божий день, що рано чи пізно його посадять до в’язниці, бо якщо не він бандит, то хто ж тоді бандит?! І само собою, що я не збирався вже їхати ні за який кордон: я тепер точно знав, що в мене є країна, є Батьківщина, ім’ я якій — Україна, і я, як і мільйони людей, готовий працювати для неї та заради неї. Усі дороги здавалися широкими і вільними. Тепер важко сказати, що тоді нас так надихало, але факт лишається фактом: за три місяці після революції в місті не поцупили жодної автівки. Крадії не знали, кому здавати гроші, бо прокурори і менти, які кришують будь-який кримінал, були перелякані до смерті. Та потім попустило — коли всі зрозуміли, що насправді нічого не сталося. Але спочатку ми жили, як уві сні, і не хотіли помічати, що нова влада, принаймні тут, у нашому місті, діяла так само нахабно і цинічно, як і влада попередня... Я не міг їм подарувати зради. Одна річ, коли від бандита чекаєш нападу: він бандит, і це все легко пояснює, така його природа — інша річ, коли люди, прикриваючись довірою та любов’ю, вчиняють по-бандитськи. Політики — велике зло. Їх треба вішати на ліхтарях.

Після переможного третього туру, саме перед Новим роком, про себе знову нагадав старий знайомий, колишній мент, а нині — поважний банкір Володя Ковтун. Він не така вже й погана людина, якщо розібратися.

— Привіт, генерале.

— Хелоу, майоре. Не так офіційно: я вже вийшов на пенсію. Розпустив армію та посипав мундир нафталіном. Настають нові часи. Начебто...

— А, ну-ну, — іронічно прокоментував він, — можливо. Але з того, що я спостерігаю, цього не скажеш. Та я не за тим телефоную. Хотів подякувати за послугу.

— Та немає за що. На площі стояло стільки людей, тож це їхня заслуга, а не наша...

— І за це також. Але я про свою доньку...

— А що з нею? — Я вже давно забув про те його прохання.

— ...про Віру. Інтуїція тебе не підвела: вона переховувалася в монастирі. Я завжди казав, що тобі треба працювати опером: ціни б тобі не було! — Ковтун засміявся.

— Мені й так ціни немає, майоре. Прошу, звертайся при нагоді. Забрали її додому? — запитав я з ввічливості.

— Ми тільки-но повернулися. Вона пішла з монастиря. Ми запізнилися на місяць, не більше, та тепер ми хоча б знаємо, що Віра жива.

— Ну, і слава богу. — Мені вже кортіло покласти слухавку.

— Бувай, генерале. І стережися сподівань!

Розмовляти з людьми зовсім не хотілося. Я лежав і лежав на дивані, аж поки раптом не дійшов висновку, що все, що ми зробили, все, що зробило місто, розчистивши шлях до нових надій, до нових звершень, — пусте. Ми вкотре переплутали мрію з вірою. Ми сподівалися обрати янголів, але забули, що янголами люди стають лише на короткий термін — щоб створити щось добре і світле, а потім янголи знову перетворюються на звичайних людей. Ми сподівалися обрати янголів, а знову обрали демонів, і так буде вічно! Хіба це не зрозуміло, це ж так ясно тепер! Я певен, мої Гогі й Магогі удвох краще б упоралися з цією роботою!

Я згадав фотографію дівчини у шкільній формі, тобто Віру, доньку Володі Ковтуна, згадав високу красиву світлу дівчину, яка ходила вздовж річки кожного ранку через море квітів, згадав зморену, брудну, у чорній куфайці черницю, яку я миттєво, краєчком ока, побачив на Хрещатику... Нарешті я зрозумів, що між ними спільного: постава — пряма, натягнута, як струна, спина... Навряд чи це могла бути одна й та сама дівчина, але мені однаково приємно згадувати всіх трьох — це факт. Віра? Чудове ім’я. Приємно вірити, що на світі є такі жінки. Чи радше мріяти про те. Здається, ми завжди плутаємо ці поняття: віра і мрія. Гірше того, підміняємо одне іншим. Я усміхнувся — і заснув. І спав довго, місяців шість чи сім.

Так я зайшов у свою кузню. Як зайшов туди колись мій дід Іван: кувати небесне залізо, щоб лише інколи, відкладаючи молота, спокійно вдивлятися в отвори дверей на життя, а потім знову, відвівши погляд кудись у глибину, у темряву, в безодню, а може, догори, до Сонця і Всесвіту, роздмухувати міхи. Так колись мій батько зачинився у сільській домівці, щоб насолоджуватися тишею і самотністю і думати про безсмертя і час. Єдине, що мене відрізняло від предків по чоловічій лінії, долі яких я ще пам’ятав, — я не мав пса. Проте мій сон боронили чортенята Гогі й Магогі — я їм вдячний за це, правда. Вони цінні тим, що з ними не потрібно розмовляти, навіть уві сні. Вони значно кращі навіть за акваріумних рибок: їх навіть не треба годувати і міняти в посудині воду. Такі маленькі невибагливі сірі бісенята, мені їх послав... ні, точно не Бог, цього просто не може бути — тоді хто?

Смішно.

10. Шейха

Мені наснився дивний сон про Шейху.

... Важко сказати точно, на який день подорожі на горизонті з’явилися вершники на верблюдах. Вони швидко наближалися до генерала, але в того не лишалося сил для слів: він ішов без води третій день. Він ледве чув крізь білу темряву пустелі голоси і незнайому мову, крики якихось тварин...

«Прокинься, генерале, пора вставати!» Генерал розплющив очі й побачив високу жінку: її стан й обличчя покривали чорні шати, пряма, струнка постава і поворот голови — воістину царські за величчю. «Хто ти?» — запитав генерал. «Я — Шейха пустелі, — відповіла вона, — а ти, чужоземцю, віднині мій полонений!»

Відтоді кожної ночі Шейха пустелі приходила до генерала в прохолодну глиняну тюрму і кохала його. Перші дві ночі Шейха не дозволяла торкатися до себе і не відкривала обличчя, зате сама ніжно пестила, доводячи до божевілля, цілувала очі, шию, груди, потім опускалася нижче і нижче, і генерал, шепочучи лише одному йому відомі заклинання й прокльони, поринав у безкрайність блаженства. Він кричав заклинання не тільки від насолоди — він боявся, що Шейха його зачарує і він залишиться в пустелі назавжди. А потім Шейха змінила колір: зайшла і лише одним рухом, точно і впевнено, мов кат, що опускає сокиру, скинула білі шати, і він упізнав, і не впізнав її у морі пахощів та квітів — і настав час абсолютного кохання.

Їхня пристрасть здавалася чимось надприродним. Це було не кохання — це була мана.

Шейха, яка зазвичай убивала, як самка скорпіона, своїх полонених і коханців після першої ж ночі, цього разу все відкладала і відкладала страту. Її народ нервувався, всі очікували звичного ранкового кривавого видовища, але наставав ранок за ранком, а в центрі міста, серед будинків із прохолодної глини нікого не страчували. Гарних коханців Шейха страчувала особисто: відрізала голову і кидала в натовп підданців. Головами цих страчених діти, майбутні воїни пустелі, вчилися грати в футбол. Зазвичай команда, що вигравала, отримувала право помочитися на страченого. Поганих коханців прирікали на смерть зовсім страдницьку: закопували в пісок, де вони помирали довго під палючим сонцем без краплі води. Голову потім однаково відрізали і використовували для менш популярної гри у водне поло.

Але тепер нічого не відбувалося. Навпаки, Шейха стала водити свого полоненого і коханця в палац, всаджувала поруч, коли приходили посли з іншого племені або візири у важливих державних справах, ділила з ним трапезу, що взагалі було нечувано і дозволялося за звичаями пустелі робити разом лише дружині й чоловіку.

Уранці, відпускаючи знесиленого генерала до в’язниці, Шейха вирушала на полювання. А ввечері, коли поверталася з багатою здобиччю, все починалося знову. Потім вони лежали на широкому жорсткому ліжку серед численних подушок, їли солодку кнафу і курили гіркий кальян, вони розмовляли про Місяць і Зірки, вони тікали від часу у Всесвіт і насолоджувалися щастям. Кожного дня, полюючи на диких звірів, Шейха казала собі, що ця ніч — остання і завтра вона власноруч відріже коханцю голову, яким би ніжним він не був. Тим більше, що в прохолодних глиняних тюрмах її чекали нові, свіженькі полонені, різних кольорів і з різних країн, і лише сам Аллах знав, яку насолоду вони для неї приготували. Але приходив вечір і приходила ніч, вона кохала його і брала його, летіли дні й ночі, минали місяці, а Шейха все дивилася в його світлі очі, які змінювали колір залежно від пори року із сірого на блакитний або зелений, в його лукаві очі. І він також кохав її і брав її, як нікого ще не кохав і не брав, а вона задивлялася у численні дзеркала спальні і намагалася здогадатися, в якому ж насправді відбиваються вони тепер і що відбудеться за секунду — і ніколи не вгадувала. І знову наставав ранок, у племені вже уривався терпець — люди вимагали звичної жертви, і Шейха їхала на полювання, лишаючи коханця спати, і знову переконувала себе, що наступного ранку вб’є його, такого нестерпного і такого бажаного полоненого, який, здається, став її господарем і катом.

Удень, коли Шейхи не було, генерал чистив бляху на своєму ремені. Він до болю в очах вдивлявся крізь ґратчасте вікно тюрми в безкрай жовтої пустелі й синього неба, кожної секунди чекаючи, коли нарешті з’явиться господиня. Кожної ночі він наче провалювався в безодню і кожного дня виринав усе важче. Він відчував, що пропадає, зникає, розчиняється в безкінечному коханні; кожної ночі тіло співало мелодії, яких він досі ніколи не чув, а душа бачила те, що ніколи не судилося бачити звичайному смертному.

«Шейхо, — якось запитав він у господині, — скажи, навіщо я тобі?» — «Я так хочу; ти — моя примха, моє бажання, моя насолода, моє кохання, моя ненависть, чужоземцю! Ще нікому не довелося прожити тут, торкаючись до мого тіла, більше однієї ночі. Але мені чомусь не хочеться відрізати тобі голову!» У генерала пересохло в горлі — так він дізнався, яке майбутнє рано чи пізно на нього чекає. «А якщо я втечу?» — запитав він, ковтаючи солону слину. «Тобі нікуди тікати, коханий. Навкруги — лише пустеля, і охоронці легко наздоженуть тебе. Але ти можеш не хвилюватися, ждати лишилося недовго, я вже втомилася від щастя». — «Втомилася від щастя? — здивовано запитав генерал. — Хіба це можливо?» — «Щастя — коли поруч із тобою є людина, якій не треба брехати, — відповіла Шейха. — А я втомилася від правди. У наших поцілунках і бесідах її стає забагато».

Наступної ночі Шейха не покликала генерала, натомість, звеліла привести до палацу одного з нових полонених. Чекаючи, генерал просидів цілу ніч, затиснувшись у куток невеличкої глиняної камери, підібравши коліна до обличчя — він плакав. Генерал не міг зрозуміти, від чого він страждає більше: від того, що чиїсь руки пестять тепер великі груди коханої жінки і чийсь прутень входить у її тіло, а вона стогне і вигинається від насолоди в чужих обіймах, чи від того, що вранці Шейха виведе його, генерала, на площу і під ревіння біснуватого натовпу кривим гострим кинджалом відріже коханцеву голову, припавши до губ своїми — в останньому поцілунку?

Але вранці на площу вивели не його, а здоровенного негра, з яким Шейха провела ніч. Генерал бачив крізь ґрати, як вона підійшла до полоненого, взяла за волосся і силоміць поставила на коліна, а потім різким рухом надрізала шию. Бризнула кров; Шейха припала до рани і, зробивши ковток, скривавленими губами поцілувала негра в товсті губи, а потім відсторонилася і, майже без замаху, коротким ударом відсікла нещасному голову. Генерал дивився на дійство з подвійними відчуттями: його вразила жорстокість страти, але, з іншого боку, він відчував якусь нелюдську насолоду від побаченої крові, від того, що його супротивник лежав мертвим. Площа швидко спорожніла, але дивно: за генералом знову ніхто не прийшов, усі наче забули, що він існує. Наступної ночі Шейха повеліла привести іншого полоненого, а вранці власноруч стратила його, потім були ще і ще — життя племені пішло звичайним порядком.

Генерал неймовірно страждав, мучився від безсоння, кожної ночі уявляючи, як Шейха віддається іншим чоловікам. Він дійшов до того, що сам готовий був просити у Шейхи лише одну ніч в обмін на життя, але скільки б він не благав охоронців передати його благання, ті у відповідь тільки плювали в тарілку з їжею. Скільки пройшло часу, генерал не знав. Місяць або два, а може, й три, — він зовсім утратив відчуття реальності, втратив надію, йому здавалося, що смерть — найліпший вихід, бо жити так, у безнадійному коханні і безнадійній невідомості, не має ніякого сенсу і ніяких сил. Він почав гадати, як піти з життя самому. І коли генерал нарешті вирішив, що найкраще — перегризти вени, по нього прийшли і відвели до Шейхи.

— Мені передали, що ти хотів мене бачити? — наче нічого не сталося, наче нічого між ними не відбувалося протягом цілого року, наче вони не кохалися до безтями цілі ночі, запитала вона.

— Це було давно, — похмуро відповів генерал.

— А тепер? Тепер ти хочеш мене бачити?

— Я хочу тебе бачити, Шейхо! І не тільки бачити! Я кохаю тебе! Я... — він хотів упасти перед нею на коліна і цілувати ноги, але охоронці грубо зупинили його.

— Тс-с! — сказала Шейха і піднесла, усміхаючись, прекрасний палець у чорних перснях до губ. — Т-сс... Ти бачитимеш мене. Введіть рудого каліку! А цього прив’яжіть до колони і йдіть геть!

У спальню ввели високого рудоволосого хлопця, каліку з куксами замість рук, а генерала прикували за ногу до однієї з колон просторої кімнати, в якій він колись провів не одну ніч. Генерал здивувався фантазії коханої: вона б могла обрати для катування не каліку, не слабкого зеленоротого юнака, а будь-кого з красивих, повноцінних полонених воїнів, та Шейха чомусь вирішила саме так. Вона підійшла до юнака, взяла за підборіддя і подивилася в очі. Потім повернулася до генерала: «У тебе є лише один шанс вижити, коханий. Ти повинен дивитись. Якщо я помічу, що ти ховаєш очі, замість нього вранці я вб’ю тебе». Рудий каліка затріпотів усім тілом — чи то від бажання, чи то від страху, Шейха взяла його за куксу і повела до ліжка, а генерал сів, дзвенячи ланцюгами, склавши по-турецьки ноги, і почав дивитися, як зовсім ще юний хлопчина цілує його кохану в проміжність. Такої кари він ще не знав! Його охопили страшні й дивні почуття: генерал то нестерпно страждав від ревнощів, то радів від насолоди, яку отримувала Шейха під нервовими незграбними рухами немічного каліки, гучно викрикуючи: «Не відводь очей, чужоземцю!»

Уранці хлопця відвели на страту, Шейха наказала закопати рудого в пісок. Вони дивилися на його страждання з вікон спальні, мирно воркували про якісь дрібниці, наче два голубки розглядали землю, свою домівку, з висоти польоту. Нарешті Шейха повабила генерала. «Візьми мене, — попрохала, — якщо можеш». І генерал узяв її так, наче намагався протнути прутнем земну кулю наскрізь. Потім вони лежали, знесилені, Шейха відмінила прийняття для візирів і навіть полювання. «Тобі подобається вбивати людей?» — запитав він. «Якщо ти не вбивав, ти не жив, — відповіла Шейха. — Так написано в книгах моїх предків. Ти не можеш осягнути Господа, якщо не знаєш смаку та запаху смерті. Чи знаєш ти, що значить позбавити життя людину?» — «Я щось не подибував такого в Корані». — «Цього немає і не може бути в Корані. Але це є в книгах моїх предків. І твоїх також, я думаю. Цих книг давно не існує, лишилася лише пам’ять — тут. — Вона приклала руку до серця. — Смерть — зовсім не смерть, зрозумій! Смерть нічого не варта, як і життя.

Ілюзія! Насправді ми — це не ми, ми — сяйво, яке нам ще доведеться осягнути. Якщо є ворог, убий його! А краще вбий друга, а ще краще — кохану. І ти осягнеш неосяжне. Я володію всім, чим хочу, але лише подих близької смерті надихає мене на життя, надає йому сенсу. Тому ми так часто воюємо: бо хочемо померти в шаленій битві, а не тому, що нас хвилює, скільки в нас верблюдів чи оаз». — «Чому ти не вб’єш мене? Для чого мучиш?» Шейха осміхнулася і ніжно поцілувала в губи: «Тому що кохаю тебе, чужоземцю. І це, як не дивно, сильніше за смерть. Тому вже знаю: коли відріжу тобі голову, не стану вільною від тебе, навпаки. Твій дух, твоя енергія назавжди залишаться в цьому палаці, в цій спальні, на цьому ліжку, на площі, де я тебе страчу. Весь цей час я намагалася звільнитися: кожної ночі в мене був новий коханець, але марно — кожної ночі я була лише з тобою. Усе зробилося навпаки: я стала твоєю полонянкою, чужоземцю, а не ти — моїм полоненим! Але якщо лишити тебе жити, то вийде ще гірше. Тим самим я позбавлю себе і свій народ майбутніх задоволень і розваг, і рано чи пізно вони відріжуть голови і мені, і тобі». — «Що ж нам робити? — запитав генерал. — Утекти?» — «Не нам, а мені! — гордо відповіла Шейха. — Іди і готуйся, чужоземцю!» Вона потяглася до дзвіночка — ураз забігла охорона і відвела генерала до в’язниці. Він безвільно дав себе кинути на земляну підлогу, а потім, коли охоронці, вдосталь над ним назнущавшись, пішли, перевернувся на спину і, дивлячись у стелю, вимовив: «Господи, нарешті!»

Останньої ночі вони кохали одне одного натхненно і довго. Генерал цілком підкорився бажанням Шейхи, він відчував, як кожним подихом, кожним дотиком, кожним ударом серця, кожним поглядом, кожною клітинкою свого багатого тіла жінка забирає в нього все, що може залишити в пам’яті: запах, рівне ритмічне дихання, піт, сім’я — краплю за краплею. Наче видавлюючи з нього все людське, все чоловіче. Він заснув, як ніколи готовий до смерті, спустошений і щасливий, але навіть уві сні продовжував розмовляти із Шейхою і кохати її. «Лише через смерть ти осягнеш безкінечність, чужоземцю. Свою чи чиюсь!» — начебто казала вона. «Ми побачимося коли-небудь? Ти приїдеш до мене?» — питав він. «Тільки після смерті. Тільки після того, як пізнаєш її. За це тобі і відріжуть голову!»

Генерал прокинувся серед пустелі з прив’язаними до верблюда ногами. Верблюд ішов, гордо підвівши морду на безжалісне східне сонце, несучи знесилені душу й тіло генерала в його країну. У руках генерал тримав дивний малюнок: блакитний силует жінки без голови... За суворими законами пустелі, за законами свого войовничого племені, Шейха не мала права жити з чоловіком довше однієї ночі. Вона завагітніла тими тижнями, але ніхто, навіть вона сама не могла точно стверджувати, хто батько майбутнього Принца пустелі і з яким він міг би народитися кольором волосся, очей або шкіри.

11. Дядечко на ім’я Бог

Я прокинувсь, наче прозрівши. Я озирнувся і побачив навколо себе пустелю. Не пустелю з піском, верблюдами і барханами, а справжню пустелю — пустелю жебрацького людського духу. Я раптом зрозумів, що насправді я нічого не втрачав: ні років життя, ні коханих, ні грошей, ні друзів — і нічого не набував: ні країни, ні майбутнього, ні коханих, ні друзів. У мене з самого початку, з самого початку життя нічого не було справжнього: лише пусті балачки, пусті почуття, пусті вчинки, я був живим мерцем, який існував серед таких же живих мерців, марно ганяючись за примарами щастя. І лише той час, що я провів у небутті чи сні, я прожив по-справжньому. Я згадував сон — і дивувався, наскільки Шейха пустелі зі сну схожа на мою Мону Лізу, дівчину, за якою я спостерігав у морі квітів тітки Тоні. Більше того, рудий худий каліка, якого Шейха замучила в ліжку, а потім жорстоко стратила, — точна копія Васі Сироїжки, Копієччиного друга і коханця, якого зарізали в підземному переході... Так моє буття дивним чином перетворилося на небуття.

Нарешті, настали січневі свята. Чортенят Гогі й Магогі я відправив у відпустку: хай провідають рідних, розважаться трохи. А з Москви на вихідні нарешті приїхав доктор Спок. Ми пили горілку, і що ще ми мали робити на Різдво, як не пити горілку і розмовляти про Бога?!

— Я маю до тебе дуже просте запитання, — сказав, уже добряче вихиливши, доктор Спок. — Що б ти, особисто ти, робив, якби Бог саме цієї миті розверз небеса і показав нам свій лик? Показав так, що всі шість мільярдів мешканців планети Земля, незалежно від того, що вони роблять, побачили б його? Незважаючи на те, що Земля кругла? Ті, хто спав, прокинулись би, ті, хто кохався, завмерли б одне в одному, ті, хто їхав, зупинились би, той, хто вгамовував спрагу, перестав би її вгамовувати, ті, хто лежав на смертному одрі, підвелись би — і всі ми водночас подивилися б у небо і, незалежно від віросповідання, сказали б: «Таж це наш Бог!» Тобто визнали б Його.

— Я думаю, що всі впали б на коліна і почали молитися.

— Ага, ті, хто ще не забув, як молитися! І от Бог, якого всі впізнали і всі визнали, який чує молитву шести мільярдів людей тисячами мов, яку вмить забубоніли люди, абсолютно спокійним голосом каже щось на кшталт: «Людство, говоритиму коротко. Мої янголи геть утомилися носити вам Моє Слово. В усьому цьому немає жодного сенсу. Останній, Джабріїл, навіть захворів від розпачу. Тому Я не марнуватиму часу і не робитиму закидів. Ви — Моє творіння, і все, що навколо вас, також. Тому ви — це Моя відповідальність, і Мені з цим жити далі. Тому Я змушений внести деякі корективи в наш давній договір. Я відміняю Рай і Пекло, тобто відміняю життя після смерті. Рай і пекло зачиняються назавжди сьогодні рівно о дванадцятій, тобто через двадцять шість хвилин. Від цієї миті ви можете розраховувати тільки на своє фізичне існування. Тобто, Я хотів сказати, тепер — ніякої вічності! Віднині ви отримуєте тільки те, що маєте тут, у своєму земному житті. Таким чином два одвічні питання, які час від часу вас турбували, нарешті знайшли відповідь. По-перше, Я є. По-друге, життя після смерті немає. Тож — хоч із Богом, хоч без Мене — однаково: чао, ауфідерзейн, салям алейкум, до побачення, адью, намасте, тобто пішли на хер!» Що б ти робив, коли б піднявся з колін? Що б ти відчув?

— Мабуть, утрачений шанс. Порожнечу. Розпач. Безглуздість існування. Чесно кажучи, таке навіть важко уявити!

— А потім? Що б ти робив потім? Якби використав решту життя? Ти взяв би автомат і пішов би брати все, що можна: пограбував би банк чи магазин, ґвалтував би перших-ліпших дівчат — чи чекав би на резолюцію ООН із цього приводу? Чи, може, ти пішов би руйнувати храми й вішати на стовпах служителів культу? Що б ти робив, скажи? Може, ти молитимешся і благатимеш Господа поміняти рішення? Але Бог рішень не змінює, на те він і Бог! А може, ти використаєш ці двадцять шість хвилин, які відвів тобі Господь, на те, щоб накласти на себе руки і таким чином ускочити в останній вагон? То що ти робитимеш, скажи?!

— Я скажу собі, що це — не справжній Бог. Що це придумали американці, щоб знову всіх обдурити, насправді, це примара, а не Бог, або нова система протиракетної оборони!

— Але ж тобі ніхто не повірить! І сам ти собі не повіриш!

— Я думаю, що так казатимуть на всіх телеканалах у всіх країнах, хіба десь американців поміняють на євреїв або «Аль-Каїду».

— Не викручуйся, відповідай на запитання!

— Я не знаю. Мені тепер простіше думати, що Бога немає, тобто ніхто не висунеться з-за хмари і не скаже такої маячні. Я живу власним життям, у якому мені далеко не все подобається, але тут нічого не вдієш, і намагаюся не думати, що буде тоді, коли я помру.

— Але ж ти інколи про це думаєш?

— Інколи думаю. Але це не заважає мені жити. Навпаки.

— Тобто тобі не страшно?

— Мені страшно, коли я про це думаю. Але ж я намагаюсь не думати.

— А що саме ти думаєш?

— Я думаю, що померти просто так — украй, м’яко кажучи, неприємно і що було б кльово, якби після смерті ще щось зі мною відбувалося.

— З тобою? А хто ти? Із чим саме відбувалося, з тілом чи душею?

— Мені важко, чесно кажучи, відокремити тіло від свого Я. Усе чи майже все, що я робив у житті, я робив для нього. Я мало що робив для душі, принаймні, свідомо. Але я так розумію тепер, що робив для неї також немало, тобто все, що я робив для тіла, було продовженням душі, її бажань і намагань. Але мені більше подобається інша версія божественного. У ній боги і люди — майже одна родина. Боги не цураються людей, інколи навіть одружуються, боги живуть десь там, на Олімпі чи якійсь іншій горі, Кайласі чи Памірі, але ж і серед людей також, вони допомагають, карають, але, по суті, і люди, і боги — одна порода. Просто боги — це, так би мовити, удосконалені люди. Найвища каста людей, наділена надзвичайними здібностями і можливостями. До речі, Ісус — син Бога і людини, оціни традицію. Але цей Бог, ці боги, яких, щоб у них вірити, треба боятися, а потім чекати на їхню милість після смерті, — ні, цей Бог, в усіх його подобах і релігіях, мені не до смаку. Як і не до смаку Будда, який закликає відмовитись від життя, нашого прекрасного життя! Дуже песимістичні персонажі...

— Не зупиняйся, продовжуй!

— Якщо насправді уявити таку ситуацію, яку ти описав, то я б, мабуть, нічого не міняв. Жив би як жив, а потім пішов би шукати Шейху. Можливо, я б використав ті двадцять шість хвилин саме так: наклав би на себе руки або зірвав навмання вибухівку посеред натовпу. Якби Бог сказав таке, настав би хаос. Божевілля і хаос.

— Можливо, колись створивши Всесвіт із Хаосу, Бог тепер вирішив привести все в початковий стан. Всесвіт просто скрутиться в кілька чорних дірок — і все, кінець. Або — новий початок. А яку це Шейху ти б шукав?

— Та так, нічого особливого. Це такий образ, метафора смерті. І кохання. Вселенської, знаєш, такої неосяжної любові до життя. Потім якось розповім...

— То ти б пішов на пошуки смерті і любові до життя? Не вбачаєш парадоксу?

— Можна і так сказати. Ні, не вбачаю.

— А що далі?

— Хер його знає, Спок, що там далі. Сподіватимемося, що Він таки не висунеться з-за хмари. А якщо висунеться, то скаже щось приємніше.

— Або просто насупить брови, грізно так подивиться на нас і помахає погрозливо пальчиком!

— Брови? Ти вважаєш, у Бога є брови?

— Коротше, чувак, немає ніякого похмурого дядька на ім’я Бог! Зрештою, він ще не виглянув із-за хмар і нічого не сказав, тож можна не хвилюватися.

— Мені здається, вже виглянув.

— Хто!? Сам Бог-Отець?!

— Може, і не Отець, не знаю: я погано розбираюся, хто там хто. Але, найпевніше, таки дядько. До того ж не дуже рідний. Так, десята вода на киселі. Дядечко на ім’я Бог.

І ми випили. І я почав шукати бомбу. Я ще не знав, що з нею робитиму, але точно знав, що вона мені вкрай необхідна.

«Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини» — мені завжди подобалися анархісти. Але я не анархіст і не комуніст — ніякої політики! Людей убивають купами. Держави виконують смертні вироки майже щоденно, під колесами автомобілів, у пожежах тощо гинуть десятки тисяч людей щодоби. То чому я не можу виконати свій вирок на власний розсуд? Зважаючи на те, що вироки держав щодо своїх громадян часто-густо аж занадто сумнівні? Просто ніякого порівняння! Держава — це лайно, яким годують щодня, щоб заткнути нашій волі пельку і тримати на коротких ланцюгах. То хто над нами встановив такий порядок і хто скаже, що він справедливий? Держава чи, може, Бог?! І чим холоднокровне вбивство одного фізичного тіла гірше за щоденне повільне вбивство мільйонів душ? Я жив як жив, я намагався бути гарною людиною, але все, до чого я дійшов, — ось цей пульт і ця ось бомба. І я вважаю свій вибір переконливим і логічним.

12. Зустріч

«Він має сидіти там...» — ці слова з самого ранку запали мені в голову.

Був кінець серпня чи початок вересня — я вже не пам’ятаю точно. Стояла шалена спека, ноги вгрузали в асфальт, ніби в огидне желе. Місто наче вимерло. Я запізнювався у якійсь справі, на мене хтось чекав — не пам’ятаю вже хто. І коли я вже майже наблизився до омріяного приміщення з кондиціонером, Гогі й Магогі, мої чортенята, раптом скочили на землю. Вони вперше поводилися так: подивились на мене уважно і серйозно мерхлими маленькими оченятами і показали щурячими хвостами дорогу. Мені треба було завертати зовсім в інший бік, але чортенята наче сказилися: вимагали йти за ними, рішуче показували напрямок, хапали за ноги, кололи маленькими ріжками у спину і легенько підганяли, наче батогами, хвостами. Я підкорився.

Урешті, ми потрапили в міський парк. Трохи поблукавши поміж дерев алеями, ми вийшли на широку галявину. Дивно: в усьому парку, в усьому місті стояла скажена спека, а тут, на цій галявинці, було прохолодно і лежали купи жовтого та червоного листя. Посередині, на лавочці, наче той Воланд, сидів Федорченко, головний лікар божевільні.

— О-о! — радісно протягнув він, — скільки літ, скільки зим! Як я радий вас бачити, друже! Мені вас так бракувало! Яка приємна випадковість!

Ми обійнялись. Від нього відгонило коньяком.

— Давно чекаєте?

— Та можна сказати, що все життя! — відповів він й осміхнувся. — Присядьте, відпочиньте.

— Дякую, дуже поспішаю, — відповів я, але сам чомусь сів.

— На ваше щастя, в цьому місті немає трамваїв! — пожартував Федорченко.

— Чому ж на моє? На Берліозове!

— Так, маєте рацію, на Берліозове. Зіграємо? — На лавочці звідкілясь з’явилася шахівниця.

— Я не граю. Зав’язав.

— Я знаю. Але по старій дружбі?! — І простягнув дві руки, стиснуті в кулаки. — Яку обираєте?

— Ліву.

— Сподіваюсь, це не з політичних уподобань? — Він знову всміхнувся і розкрив кулаки — у лівій долоні лежав білий пішак. — Бачите, вам щастить. Прошу!

Я почав традиційно для наших поєдинків, щоб нічого не ускладнювати: Е2-Е4 — і натиснув кнопку таймера.

— Добре, — промовив Федорченко, — ваш час пішов. — І зробив хід у відповідь.

Я грав класно, я грав затято й розумно, я хотів знищити його швидко й блискуче, але він однаково грав краще. Я був збитий із пантелику: я зіграв із ним у лікарні не одну сотню партій, але ніколи він не грав і наполовину так сильно, як тепер. Цього не можна навчитись, такої шаленої гри взагалі не можна навчитись, це дається само собою, як дар, це я добре знав, колись я кинув шахи саме тому, що зрозумів, що ніколи не зможу грати саме ось так. Він грав, без сумніву, геніально. Мої шанси зменшувалися з кожним ходом, із кожною хвилиною, я втрачав і час, і простір, і якість, і кількість. Нарешті, все стало зрозуміло, я потрапив у цейтнот, і, хоча в білих ще вбачалося кілька начебто непоганих варіантів, неминучий кінець був лише справою часу, було зрозуміло, що партія вирішена.

— Може, нічия? — запропонував я. — По старій дружбі?

— Ні, мій друже, цю партію ви програли. Вам шах.

Я дивився то на дошку, то на таймер. Раптом у горлі став якийсь неприємний клубок і загуло в голові, перед очима попливло. У мене ледь вистачило сили підняти руку, щоб зробити черговий безглуздий хід, який міг хіба що продовжити цю безглузду агонію на рік, на два, може, на десять чи на двадцять років, але не встиг — червоний прапорець, зрадницьки здригнувшись, упав. Десь прокукукала зозуля: «Ку-ку!» — сказала вона коротко — і затнулася.

— Співчуваю, але ваш час вийшов, — промовив задоволено Федорченко і поклав білого короля на дошку. — Партія!

Я тупо дивився на нього.

— Невже ви сподівалися в мене виграти? Невже ви думали, що, вигравши десятки, сотні нічого не вартих партій, ви зможете перемогти в найважливішій?

Я зціпив зуби від безсилля — мені хотілося знести одним махом усі фігури на землю і вдарити лікаря дошкою по голові.

Він посміхнувся і примружив око.

— Навіть не думайте. Не варто. Краще б вам було стати музикантом, як радила мамочка, і грати, наприклад, на лірі, ніж у шахи. До речі, ви знаєте цей міф про Орфея та Евридіку?

— Звісно.

— Знаєте, що я думаю? Що Орфей навмисне обернувся за кілька кроків від сонячного світла: йому набридла Евридіка. Та він переоцінив власні сили, він таки кохав її, тому далі лише мучився і, як наслідок, ударився в релігію.

— Цілком можливо.

— І от що я думаю ще: Орфей спокійно міг утекти через інший вихід, коли менади, прислужниці Діонісія, увірвалися до храму Аполлона. Але не втік. Чому?

— Тому, що не захотів, певне.

— Саме так. Що може бути кращим, ніж померти в храмі улюбленого Бога, чи не так?

— Я пам’ятаю. Йому відірвали голову. Але до чого це тут?

— Лише хотів обмінятися думками. У світі залишилось так мало людей, із ким можна поговорити. Знаєте, у міфах є своя магія... Ви програли, друже. Проте в мене є втішний приз. Подивіться от на це, будь ласка.

Федорченко вийняв із кишені товсту книжку, замотану в стару газету, а з книжки — фотокартку. У центрі стояв мужчина років п’ятдесяти в темно-синьому костюмі, поруч із ним сиділа молода жінка у стильній червоній сукні, яка тримала на колінах хлопчика. Худий, рудий, аж червоний, як і сукня жінки, хлопчина показував фотографу маленьку металеву іграшку, аматорський незграбний сувенір, і сміявся. Біля ніг лежав собака, молода німецька вівчарка, і стояв кошик із яблуками. Мила сімейна ідилія.

— Так це ж пан Х.! Міністр МВС, наш колишній опозиціонер-революціонер!

— Так, саме він і є! Ця фотокартка, любий друже, сповнена символами і загадками. Вони нескладні...

— Обличчя жінки мені також звідкілясь знайоме, але я не можу пригадати звідкіля. Хто вона? Де я її бачив?!

— Це його молода дружина, її звуть Віра. Вони нещодавно побралися. Малий — її син, у нього серйозні проблеми з ногами, він хворий майже невиліковно, може пересуватися тільки зі сторонньою допомогою, але з руками — все нормально, як бачите. Це не його син.

— А хто його батько? — Я сидів, приголомшений почутим. Дивно, та я вірив кожному слову Федорченка.

— Його немає на фотокартці. — Лікар посміхнувся якось негарно.

— Дивна історія. Я хочу довідатися про неї більше.

— Вам розкажуть. Свого часу.

— Хіба час ще не настав?

— Комусь настав, а комусь — і ні.

— Навіщо ж ви мені розказуєте зараз?

— Мене звільнили, розумієте? За зловживання алкоголем. Але це був лише привід, щоб відправити на пенсію.

Мене просто випхнули! І це — винагорода за моє тисячорічне безкорисне служіння медицині та людству, уявляєте?! — Федорченко майже кричав, розмахуючи руками. — Тепер мені хіба що й лишилося грати в шахи з колишніми пацієнтами і роздивлятись фотоальбоми! Пам’ятаєте, я колись вам обіцяв розказати, хто опікувався вашим перебуванням у божевільні? Це він. — І колишній головний лікар ткнув пальцем у пана Х.

— Він?! Ми ж із ним майже незнайомі! Та й, якщо брати політику, то, вважайте, ми завжди перебували на одному боці, ми ніде не перетиналися, ми не вороги. Даруйте, але я не розумію, навіщо йому це?

— Ви й справді не розумієте. А ви взагалі щось розумієте? То, може, ви поясните, нарешті, й собі в тому числі, як ця людина змогла залишатись при владі — та й ще на такій посаді — при всіх змінах? Може, ви забули, як тремтіли від розпачу та гніву, безпорадно стискаючи пульт дистанційного керування, і переглядали по всіх телеканалах, коли цей ваш, як ви думали, захисник обіймається в Бориспільському аеропорту з вашим же ворогом Щ., який повернувся з Америки? Забули? Ви ще питали себе: «Як це могло статися?! Вони ж вороги!» Питали, але не знаходили відповіді. Так от відповідь дуже проста і дуже коротка. Вони насправді не вороги, вони природні союзники та однодумці, а ворог у них один, також природний, — ви. Ви і такі, як ви. Це на рівні світосприйняття, розумієте? На рівні законів виживання, які діють без винятків. Тому знищити вас, ліквідувати вас, позбутися вас — їхня мета. Закон боротьби видів. Так було завжди — і так буде.

Мені стало зле. Огидний клубок від горла перекотився в голову, нестерпно заболіло у скронях, у роті запекло, і язик одразу став несмачним. Федорченко раптом почав перетворюватись у маленьку чорну дзиґу, яка скажено закрутилася і почала зменшуватися, аж поки не стала крапкою, і все жовте листя майбутньої осені затягувало в неї, наче в бездонну коловерть. Нарешті Федорченко зник зовсім, разом із шахівницею й книжкою, а за ним, привітно помахавши хвостами, в чорну дірку вскочили Гогі й Магогі.

Крізь суцільну темряву я почув телефонний дзвінок. Я лежав удома на підлозі і, хоч убийте, не знав, як сюди потрапив, навіть не знав, який тепер рік, місяць, день, котра година. Я дотягнувся до мобільного і подивився на дисплей. «Доктор Спок». Я натиснув на зелену кнопку: «Алло, слухаю тебе уважно, друже». — «Максе, привіт! Ну, як тобі результати жереба?» — «Якого жереба?» — не второпав я: перед очима досі шалено крутилися чорна коловерть, Федорченко, фотокартка і шахівниця. «Ти що, не знаєш? Ну, ти даєш! Я зараз подивився на сайтах, хлопче, ми граємо з «!!!» Друже, уявляєш, в одній четвертій фіналу Кубка країни наша срана команда грає з «!!!» У себе вдома! У нашому місті! На нашому стадіоні! Я приїду! Я обов’язково приїду: таке трапляється раз у житті! Я хочу залишитись, повернутися на «швидку», мені набридла ця Москальщина! Максе, ти мене чуєш? Візьмеш мені квиток?» — «Добре. Коли гра?» — «Через два місяці. Рівно через два місяці на нашому старому доброму “Спартаку!”». Я вирубив зв’язок. Перевернувся з боку на спину, глибоко вдихнув носом гаряче, повільно видихнув прохолодне повітря і, дивлячись у білу бетонну стелю, сказав: «Господи, нарешті!»

13. Убити демона

Дивлячись у холодне чисте небо, я глибоко вдихнув гаряче, повільно видихнув прохолодне повітря і сказав: «Господи, нарешті!» Суддя дав свисток до початку другого тайму, і стадіон зашумів, як далекий океан.

«Він має сидіти там!» Він, пан Х., нині всесильний міністр МВС, колишній опозиціонер і вигнанець, колишній революціонер, але завжди багатий і ситий, а тепер — зразковий слуга нового жорстокого режиму... Він має сидіти там і тільки там, тому що більше на нашому стадіоні такій поважній особі сидіти ніде. На тому місці сиділи президенти й губернатори, естрадні «зірки» і почесні іноземні гості, там, у VІР-ложі, на нашому старому стадіоні стояла єдина гідна річ, не рахуючи, звісно, електронного табло, подарованого губернатором напередодні чергових виборів, — розкішне м’яке шкіряне крісло. Під нього сьогодні вранці я й причепив прозорим липким скотчем бомбу. Я не переживав щодо того, що її знайдуть передчасно: для цього мене, мабуть, і боронили Гогі й Магогі — щоб експеримент дійшов до логічного кінця. Через кілька хвилин диктор величним баритоном скаже: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр МВС, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» І щойно він встане й поважно помахає рукою в повітря під шалений свист трибун, а потім, укотре презирливо посміхнувшись, сяде, закинувши поли пальта на коліна, можливо, мовчки покличе якогось свого нукера, лише кивком голови наказавши принести улюбленого зеленого чаю з лимоном і без цукру, — я натисну кнопку. Я вб’ ю його. Підірву разом із кріслом, разом із чаєм і лимоном і, можливо, разом ще з кількома десятками людей. Певне, серед них будуть жінки та діти, я не знаю. Чи натиснув би я кнопку, якби знав, що поруч із ним знаходиться його дружина зі своїм сином? Так.

Колись я любив цю гру — футбол. Але от уже рік, як календар змагань вищої ліги став для мене лише банальним інструментом логістики. Вивчаючи життя пана Х. і беручи до уваги заходи безпеки, до яких він вдавався — численна охорона, броньований лімузин, — я дійшов висновку, що єдине місце, де його можна вбити, — стадіон. Він майже завжди присутній на матчах улюбленої команди, де б вони не відбувалися. Він намагався завжди знаходитись поруч і спостерігати за її переможною ходою на власні очі. Він підняв за три роки свій клуб із низів першої ліги, зробив чемпіоном — маленький клуб із маленького обласного міста на півдні країни, свого рідного міста. Він купив найкращих українських футболістів за шалені гроші, скупив половину найталановитішої молоді в Африці та Південній Америці: він робив для перемоги все. Більше він любив, мабуть, тільки себе і гроші, тому не міг покинути свою любов, свою команду ні на хвилину. Команда для нього — наче улюблений великий волохатий собака. І розлука завжди давалася важко.

Тому я почав ретельно вивчати календар ігор чемпіонату країни. Зрозуміло, що тільки виїзних ігор його команди, бо намагатися підірвати пана Х. там, у нього вдома, в рідному місті, де він був богом і кумиром, було б, звісно, яскраво і нахабно, але майже безнадійно. Це майже ворожа земля, а свого шансу, єдиного шансу, треба шукати на своїй землі, там, де ти почуваєшся впевнено. Я обстежував стадіони, вдавався до небачених хитрощів, щоб потрапити туди напередодні матчів, але марно. Кожного разу якась дрібничка, якісь обставини все відміняли, а я не міг собі дозволити зробити це двічі. Я мав убити його з першого разу. Це принципово. Тому я не ризикував, вичікував місяцями, проте чемпіонат закінчувався, і я вже думав, що доведеться відкласти вибух до наступного, та наприкінці сезону фортуна все ж таки повернулася до мене змарнілим обличчям. Кубок країни, турнір, який майже нікому не потрібен, і наша команда, наша ганебна команда, яка тільки те й робить у регулярному чемпіонаті першої ліги, що продає матчі й пасе задніх у турнірній таблиці, раптом видає справжнє диво! Фарт від гри до гри дивовижним чином лягає на наше смарагдове поле, і ми — хто б міг подумати! — виходимо в одну четверту Кубка країни, де жереб зводить нас на нашому ж полі, тут, удома, з його командою. Справді — перст долі!

Наш стадіон я знаю, як рідний двір. Я виріс на ньому, я ходив сюди на футбол ще пацаном, я знаю всі ходи і виходи: ми ходили на футбол, звісно ж, без квитків, а взимку саме так ми ходили сюди й на ковзанку. Сюди, на наш славний добрий старий стадіон, де так багато дівчат із інших районів міста каталися на ковзанах, але де і не менше пацанів з інших районів міста очікували на них, і ми майже кожного вечора ходили стінка на стінку: за свій район, за своїх дівчат — і за чужих дівчат, бо привід завжди знаходився. Ми били один одному морди — і були щасливі з того.

Але тепер мені не до сентиментів. Головне, я знав, як без перешкод потрапити до ложі почесних гостей: недарма я колись працював журналістом — підлішої і гіршої для людської психіки професії на світі немає, але і від неї, як виявляється, також є користь. Кажуть, що в кожного — своя ціна. Так і є. Але купують і продають лише тих, хто грає на цій біржі цінних паперів. А я тепер навіть не підходжу до тих дверей. Моя ціна — абсолютна свобода. І її ціна — смерть. Мені однаково, коли і як я помру. Однаково, тому що я не боюся смерті, бо не можна боятися того, чого немає, а смерті — немає... Нічого немає: ні смерті, ні життя після смерті.

Тож я вб’ю. Його або себе — неважливо. Річ не в релігії, не в грошах чи жінках. Нічого особистого. Я навіть не збираюся встановлювати справедливості. У мене геть інший мотив. Можна сказати, філософський. Я хочу осягнути цю порожнечу, цю примару, це марево — смерть. Зіграти з долею в рулетку. Я хочу ще раз поглянути в дзеркала Шейхи, зустрітися з нею поглядами і тілами — і пропасти там назавжди... Я хочу повернутися туди, звідки не повертаються. Я лише інструмент чиєїсь волі, диявольського задуму, складної і підступної комбінації однієї великої шахової партії. Тож, спираючись на це спокусливе виправдання, моя совість може спати спокійно.

Найважчим видавалося знайти бомбу. Але насправді найважче — натиснути на кнопку. Лише один рух, і я можу відправитись на розмову з Богом. Що я Йому скажу, коли мені випаде таке щастя?

15. Вибух

Вона вибухне обов’язково, не сумнівайтесь. Ця чи інша, але вибухне.

Та я не каятимусь і не триматиму під подушечкою Євангеліє — плював я на Бога, якщо він є, і так само плював, якщо немає. Якщо Бога немає, то тим гірше для Бога. Мені немає за що просити пробачення, і я не потребую спасіння. Хай таким чином рятуються слабкі. Я кажу те, що відчуваю, і роблю те, що вважаю за потрібне. Саме тому ви, вірні, тепер читаєте ці рядки вдома на дивані або на кухні, а я сиджу на даху і стискаю в холодних долонях пульт керування пластикової бомби. У кожного своя місія. Та я хочу звернути увагу на одну важливу дрібничку — це ваша віра надала сили моєму безвір’ю: якби вас не існувало — не існувало б і мене. Саме так. Я лише квінтесенція ваших потаємних думок і бажань, маленьке доповнення, без якого гармонія світу неможлива. Так і є, не сумнівайтеся. Я міг би шукати виправдання, але це безглуздо, і якщо ви такі вже вчені, то згадайте хоча б це: «...не бійтеся того, хто вбиває тіло, бійтеся того, хто вбиває тіло й душу...» Я не вбиваю душі пропагандою, наркотиками та іншим лайном на відміну від мільйонів людей, задіяних у процесі сучасної цивілізації. Я всього-на-всього фізично знищую одне тіло, всього-на-всього — одне тіло! До того ж, скільки радості це принесе десяткам тисяч людей! Ні, звісно, знайдуться і ті, хто гірко заплаче над його труною: мати, дружина, діти, друзі... Але їх набагато менше від тих, хто не плакатиме, хто в глибині душі подякує мені. І це буде чесно. Але ви, звісно, можете мене публічно засудити як убивцю і порушника біблійського чи ще якогось там морального кодексу, я дозволяю вам таке маленьке лукавство. Хоча — облиште, мені байдуже до вас усіх, я достатньо на вас надивився, люди. Це стосується лише нас: мене і Його.

Порожнеча. Нічого не можна передбачити, але про все можна здогадатися. От і вся різниця між нами. «Чи мав Бог вибір, створюючи Всесвіт?» — запитував колись Ейнштейн. Доречне запитання. Ми живемо, майже нічого не розуміючи в тому, як улаштований світ. Чи потрібно це нам? Чи маю вибір я, позбавляючи життя іншу людину? І чи будуть хоча б коли-небудь відповіді?

Особисто для себе запитання, чи вірю я в Бога, вважаю безглуздим. Безглуздіше лише питання жінки: «Про що ти зараз думаєш?» Воно також глибоко інтимного порядку, бо, погодьтеся, жоден адекватний чоловік ніколи не запитає в іншого: «Про що ти зараз думаєш?» Я не вірю в Бога, але я мрію в Бога. Мені так зрозуміліше — мріяти, тому що віра — поняття не матеріальне, але мрія — може матеріалізуватися. Тому я мрію в Нього, в дядечка на ім’я Бог, і в такому контексті Він для мене, безумовно, існує — як матеріалізована мрія. Вона спрямована в майбутнє, вільна від стереотипів, вона взагалі — вільна. Саме тому зараз я тут, на даху, а не вдома перед телевізором.

Різні релігії надають можливості нашим інтелектам і нашим душам, ні, скоріш за все, тільки душам, зробити вибір і зупинитись на якійсь версії. Дехто зовсім не вірить у Бога — і це також вибір. Дехто взагалі не замислюється над цим питанням — і це його право. Підозрюю, що ще більша кількість людей взагалі не здогадується, що Бог може існувати. Щасливчики. А може, Бог справді передумав? Чи, може, мали сенс буддисти й індуїсти, стверджуючи, що наші душі повертаються сюди знов і знов? Чи для кожної релігії, кожної конфесії своя мірка, своя правда там, нагорі? І судитимуть нас також за належністю до тієї чи іншої релігії? Кожному — свій Рай і своє Пекло? А для атеїстів, таких, як я, там відкрито спеціалізовані заклади? Чи, може, в тих, хто не вірить, взагалі немає шансів? Що ж тоді робити з чесними і добрими атеїстами: чи матимуть вони перевагу на Суді перед деякими розбещеними і потворними служителями культу?

Тож можете вважати, що дядечко на ім’я Бог уже виглянув з-за хмар і оголосив вирок. Не всім — особисто мені. Я відмовляюся від вічного життя. Я не хочу безсмертя. Можливо, скоївши вбивство, я і покаюсь, тобто дам слабину, сподіваючись Спасіння, але я не хочу Спасіння! Дядечку, якщо Ти є, то позбав, будь ласка, мене цієї милості! Я хочу вмерти, просто спокійно вмерти — і хай моя плоть любенько згниє у землі. Або розлетиться на дрібні шматочки в чудовому осінньому повітрі. Я не хочу ні раю, ні, тим більше, пекла. Не тому, що боюся стояти перед Тобою: я і так тепер — перед лицем смерті, чужої чи своєї, — стою перед Тобою, наче голий, — а тому, що вважаю: мій шлях обірвано. Відпусти мене звідси. Відпусти, зроби для мене виняток, це ж у Твоїй волі! Якщо є вічне життя, то створи, будь ласка, для мене вічну смерть. Я не боюся померти. Навпаки, я з нетерпінням очікую на це диво — смерть, щоб найшвидше доторкнутися до великої таємниці...

Зараз я вб’ю людину, тобто візьму на себе не властиві людині функції, перетягну трохи Твоїх повноважень. Я вчиняю неправильно? То чому Ти його сам не зупиниш? Чекаєш, коли він підніметься до Тебе, і вже там Ти його покараєш? Відповідь тільки одна: для Тебе життя тіла не таке вже й важливе, головне — душа, її спасіння. Тобто ми спокійно можемо поділитися: я підірву його тіло, Ти забереш його душу. По-моєму, чесно і по-християнськи, хоча ці слова далекі за значенням... Зачекайте хвилиночку, тільки-но послухайте, який глибокий приємний баритон: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!

Кнопка. Лише один рух пальцем.

Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець, потім тиша. Лише місяць похитує в небі золотими рогами невидимої за всесвітньою темрявою корови, наче відштовхуючи від себе вибухову хвилю... «А-А-А-А-А-У-УМ!!!»