Дядечко на ім’я Бог

Мама

Так часто стається: люди, може, навіть і близькі люди, перебувають далеко одне від одного, і їм здається, що при зустрічі знадобиться не менше ніж два дні і дві ночі, щоб розповісти про те, що вони робили й відчували, але коли вони нарешті зустрічаються, їм вистачає десяти секунд, щоб сказати найважливіше. Потім до кімнати заходить мовчання. Інколи через те, що розповідати справді нема чого — їхні довгі дні й ще довші ночі розлуки насправді були заповнені порожнечею, а не пам’яттю чи мріями. Інколи через те, що приходить розуміння, що недоречно, а може, навіть і небезпечно, розповідати про свої почуття або вчинки. Інколи через те, що десять секунд справді багато і більше казати й не треба, бо в тому, що вони вже сказали одне одному: «Я так скучив за тобою!» — сконцентровані всі думки, всі події, всі відчуття, весь світ. Цих кількох слів досить. І коли цих кількох слів досить, то вважайте, ви щаслива людина. Хай і ненадовго.

Мій син Остап майже нічого не розповідав про подорож. А я й не питала. Навіщо — я й так здогадуюся, що сталося, точніше, я знаю, що сталося — вони зустрілися. Ми з Тарасом, батьком Остапа, спланували все заздалегідь. Не вдаватимусь у деталі, чому і як так склалося, — це складна і нецікава для сторонніх історія ще одного кохання, приреченого життям. Тарас оселився в Сирії десять років тому, прийняв іслам, прибрав нове ім’я — став Магометом, одружився, в нього троє дітей. Та ми підтримували зв’язок; це правда, я й досі кохаю Тараса. Коли померла його матір — я їй допомагала потроху, як могла, — він приїхав ненадовго до України, але ж у кожного — своє життя... Ми не могли і не зможемо вирішити нашу проблему, бо вона — поза сферою раціонального, кохання — складна річ. Але між нами лишалися не тільки почуття — між нами лишався син, Остап, і Тарас дуже хотів налагодити зв’язок. Але розумієте, Остап — дуже специфічний хлопець, його реакцію завжди важко спрогнозувати, — і я боялася, що перша зустріч із батьком може бути й останньою. А мені хотілося, щоб вони спілкувалися: як батько і син, як дорослий батько і дорослий син — це важливо. От ми й придумали подорож. Чим би вона не закінчилася, вона однаково пішла б на користь Остапу, і ви самі бачите, що я не помилилася.

Тепер справа за Остапом: він знає, що батько живий, знає, хто він і де. Тепер він може сам обирати — спілкуватися далі, так би мовити, на побутовому рівні, чи ні. Хай там як, вважаю, що вчинила правильно.

Щодо вашої книжки, то я не змінила думки — ви робите велику помилку, намагаючись наліпити туди все підряд. Вам треба написати про жінок, лише про жінок, які рятують дітей. Ви ж знаєте, це — найвдячніша аудиторія, то хоча б із корисних мотивів... Та справа ваша. Вас, письменників, хіба зрозумієш, особливо українських...

Тепер я просто не знаю, що робити з теологічними сутичками в родині. На щастя, це відбувається нечасто, але в те, про що вони дискутують — життя, смерть, дядечко на ім’я Бог, що з нами буде далі, — я не втручаюсь. Мені й так усе зрозуміло. Господь боронить нас, хіба ні? За Андрія я спокійна. Я рада, що він виїхав до Польщі, в нашій країні тепер неспокійно, а Польща — все ж таки Євросоюз... Тепер я бабуся, і якщо стане зовсім скрутно, то поїду до Варшави няньчити онука — перестану бути Тетяною Леонідівною, а стану бабцею Танею. І це буде моє найголовніше і найприємніше ім’я за все моє життя.

Ми переживаємо за Віру, звісно. Я навіть не знаю, що сказати про її одруження з паном Х. Як чоловіка, що зробив круту кар’єру, став найвпливовішою людиною в країні, я, звісно, його поважаю, але, бачте, тут, у Києві, завжди знають трохи більше про те, що відбувається, і, головне, як відбувається: судові процеси, зникнення бізнесменів, раптові аварії політиків і журналістів... Він жорстока і замкнена людина... Я боюсь таких людей. Відтоді, як вони одружилися, і Віра, вважайте, стала чи не першою леді країни — щоправда, найпершу леді, яку ніколи не випускають на люди, хіба що на футбол, ми жодного разу не бачили. Віра навіть не зателефонувала, коли переїхала до Києва — лише прислала фотокартку. Так, ту саму, з нашим песиком... Спочатку я ображалася, а потім зрозуміла, що так краще. Неприємності, що почалися з нашим мером — тепер уже — колишнім мером, ви знаєте — йому дали п’ ять років, — торкнулися й мене. Я дала прокурору великого хабара, дуже великого, я навіть не хочу називати цифру... Тож ми тепер нічого не будуємо, взагалі — нічого не робимо, фірму зовсім знищено... Такі-от справи. Тому мовчання Віри — лише на краще, мені навіть на думку не спадало просити допомоги... Важко сказати, чи щаслива вона в шлюбі, здається, що так. Головне, її малий отримує максимально ефективне лікування. А як там складеться далі, яке в них майбутнє, важко передбачати... Пишіть про жінок, вони того варті — ось вам моя порада! Обов’язково напишіть про Віру і не обтяжуйте себе зайвими сподіваннями! Будь ласка!