Емісар

Упаковка за вищим розрядом

Перше, що я побачив, — джгут, який стискав мою руку вище ліктя, і шприц у вені. Той, хто робив ін’єкцію, ковзнув поглядом по моєму обличчі і кивнув іншому. З мене вже стягали штани і фіксували ноги у якихось пристроях. Я бачив це поступово, дедалі більше усвідомлюючи, що відбувається, і, схоже, починав відчувати ноги. А потім зрозумів, що дихаю сам.

Інга лежала поруч, зафіксована так само, у самій білизні, а на її обличчя періодично накладали маску, від якої тяглися шланги до балона. Голова її вже рухалася, і вона час від часу намагалася звільнитися від цієї маски. Потім її тіло напружилось, але видертися з цих лещат годі було й думати.

Він поляскав її по щоках, відняв маску і промовив чітко та повільно:

— Лежіть спокійно! Вам не зроблять нічого поганого. Лежіть спокійно, тоді скоро вас відв’яжуть.

Вона дихала глибоко та шумно.

Їх було багато. Думки мої ще плутались і я ніяк не міг порахувати цих людей, які перевіряли мій одяг і чіпляли якісь дроти на тіло Інги. З неї зняли і бюстгальтер, а на груди приліпили якусь гумову штуку. Запрацював апарат, що був у шкіряному чемоданчику. Їхні рухи були чіткі й відпрацьовані. Мова — скупа. Напевно, винен був мій слух, який ще не повністю увімкнувся, але здавалося, що вони говорять наче ляльки або роботи.

Шприца у моїй вені вже не було. А Інгу обдивилися кругом, обмацали і почали вдягати. У них не було жодного чоловічого інтересу до її гарного тіла, ці люди лише робили якусь свою диявольську роботу. А потім усе те саме проробляли зі мною. Розмотали й пов’язку, заглянувши до не повністю загоєної рани. А тоді були ті ж самі дроти й апарат. І ті ж самі слова:

— Не бійтеся, вам не зроблять нічого поганого.

У це я не вірив.

Тіло поступово поверталося до мене, але як повільно! Принаймні минув жах, що я можу задихнутись і закам’яніти так навічно. Мене також почали вдягати. Це були сірі просторі штани і такий самий светр. Лише зараз я зауважив, що Інга вдягнута у таке саме. Дали й нове взуття — якісь чорні м’які пінетки на гумках, без шнурівок.

Стіни і підлога заходили, очевидно, машина рушила. Погляд Інги на секунду зупинився на мені. Що міг я їй сказати очима? «Казав я тобі»… І що? І нічого… У нас був якийсь шанс, але скористатися ним ми не змогли. Тепер пізно.

Хитання стін і м’яке гудіння двигуна. І думка одна й та сама: «Що далі… Що далі… Що далі…».

Вони підняли настояка якийсь велетенський ящик, що лежав, як виявилося, дверцятами донизу, і відчинили їх. Там було два сидіння — одне навпроти одного, що робило цей ящик з невідомого матеріалу схожим на кабіну. Інгу повели першою, міцно тримаючи за руки. Її посадили на одне сидіння і зафіксували руки ланцюжками з браслетами. Коли клацнули мої браслети, дверцята зачинилися. А звуки, що глухо та далеко лунали з фури, свідчили про те, що нас закладають якимись ящиками. Власне, ящики вони почали підтягати ще коли ми були там. Нас пакували за вищим розрядом.

Інга мовчки дивилася кудись повз мене, наче у безтямі. А я… У мене нічого не боліло. Я не почувався хворим і міг рухатися і напружувати м’язи та думки. Та все ж був не в своїй тарілці. Машина зупинилася на якійсь час, а потім рушила знову.

Куди? Де ця остання точка нашого шляху?

Буджаки голосно перемовлялися, не турбуючись про безпеку. Вони скакали два дні, і тут, за межами козацьких вольностей, могли не боятися, що їх наздоженуть. Татари смажили на вогні м’ясо, яке возили під сідлами коней, щось варили і голосно сперечалися. Тубілай розумів їхню мову і знав, що вже другу добу іде суперечка про дівчину. П’ятеро буджаків вважали полонянку неабияким скарбом, цінним ясиром і прагнули везти її в орду, щоб потім вигідно продати у Кафі. Там би знайшлося чимало охочих насипати золота за таку жінку. Ще четверо погоджувалися на продаж, але спочатку хотіли з нею розважитися, навіть розуміючи, що від їхньої нестриманості суттєво упаде ціна товару. Іноді суперечка ставала такою запеклою, що Підкові здавалося — вони ось-ось почнуть битися, та сотник лише не розумів чому. А що з того, як руки і ноги зв’язані, заламані…

Їх тримали разом, полонянку — окремо. Її годували, довго розглядаючи і розпалюючись від цього ще більше.

Андруш відчув, як заборсався скручений бусурман за спиною, намагаючись умоститися зручніше.

— Лежав би на султанських подушках, бісова твоя душа… — крізь зуби промовив сотник. — Не лежалося… Поліз на чуже, сучий син… Будуть тепер і тобі галери. Спробуєш як то воно… Якщо чортовий ваш султан не викупить…

А ворог нарешті вмостився, і Андруш відчув, як щось стиснуло ремені, якими були зв’язані руки. Сиром’ятна шкіра підсохла за день, врізаючись у тіло. А спритний яничар намагався відділити зубами один з ремінців, аби перегризти його. Роблячи ці марні спроби, Тубілай відчув, як той, кого він намагався звільнити, почав противитися цьому. Та Підкова уже розвертався потихеньку, щоб не почули татари, навпаки, у бік свого ворога, намагаючись зробити те ж саме. Яничар-ага був зв’язаний простими мотузками і зробити це здавалося набагато легше.

Він упорався лише під ранок, коли небо зблідло і над степом народився світанок. Буджаки куняли біля погаслого вогнища. Один сторожував. Ще трохи — і він би помітив, як лежать полонені, і тоді…

Тубілай відчув, як звільнилися його руки, але було пізно. Татари пробудилися і деякі з них почали збиратися. А він продовжував «спати», притиснувшись міцно до свого теперішнього побратима по нещастю, наче хотів зігрітися. Троє буджаків від’їхали, й Андруш почув, як щось тонке та гостре просунулося між його зап’ясток і одразу відпустило, а пальці зловили руків’я маленького ножа, який отримав, аби звільнити й ноги.

— Лежи тихо, невірний, — промовив йому у вухо Тубілай.

А сотник наче й не здивувався, коли почув з вуст ворога, що мав би бути взагалі німим, свою мову, адже той виглядав не надто схожим на турка, й Андруш здогадувався чому.

— Це ти — невірний, — так само тихо крізь зуби відповів Підкова, повертаючи йому ніж. — Ти продав свою землю, свою віру за султанське золото. Ти везеш на наругу бусурманам ту, хто могла б тобі бути сестрою чи жінкою, а я, навпаки, бороню. То хто з нас невірний?

Очевидно, буджаки зрештою почули це бурмотіння бранців, і двоє з п’яти, не змовляючись, попрямували до них. З криком, сповненим люті, татарин схопив Тубілая за плече, повертаючи до себе, аби вдарити нагайкою просто в обличчя. Ніж перетяв йому горло саме тоді, як в очах татарина з’явився подив. І не встиг буджак розлягтись, Андруш уже вихоплював з піхов його криву шаблю, а Тубілай майже без замаху кинув ніж, уціливши у груди іншому, який застиг за три кроки і тримав у руці лише нагайку.

Татари скочили на ноги одночасно, хапаючись за зброю, і відважний сотник — на щастя правиця була неушкодженою — кинувся одразу на трьох. Напад був дуже стрімкий, і вони на якусь мить розгубились, але одразу насіли на урвиголову удвох, в той час, коли третій вкладав у лук стрілу.

Тубілай дістався до шаблі не одразу, оскільки татарин з ножем у грудях все-таки вихопив її і навіть спробував дістати ворога. Та яничар-ага ухилився і перехопив цей удар, у якому вже не було ані спритності, ані сили і, видерши клинок з рук буджака, кинувся у сутичку. Він насів на ближчого ворога так рішуче, що третій, який вже націлився стрілою у сотника, розвернувся до нього, та досвідчений воїн одразу ж прикрився супротивником, з яким бився на шаблях. І тут раптом татарин, який рубався з Тубілаєм, озирнувшись, щось закричав по-своєму і впав грудьми до землі, залишивши яничар-агу перед вістрям стріли.

Андруш побачив це у мить, коли зносив голову своєму буджаку, адже досі не мав можливості дивитися навсебіч. А яничар застиг перед обличчям смерті, проти якої зараз був безсилий. І татарська шабля у козацькій руці зробила диво: ще не вдарилася землі бусурманська голова, як кривий клинок летів, перекидаючись у повітрі і б’ючи по руках татарина та натягнутому луку. Стріла полетіла убік. І майже одночасно шабля Тубілая застромилася у землю, пройшовши крізь тіло хитрого ворога, що розлігся перед ним. А далі Андруш побачив, що турок, витягаючи шаблю з буджака, кидається не на того, що залишився. Він кидався на сотника з криком, який наче й не означав бажання уразити свого несподіваного побратима.

Підкова зрозумів усе надто пізно. І розвертаючись, уже отримував удар списом просто у живіт — дарма намагався схопити вістря руками, не пускаючи у тіло. Ех, була б шабля!

А той, хто з останніх сил простромив наскрізь козацького сотника, вже сам ледве дихав і тримався тільки за отой спис. У грудях татарина і далі стирчав ніж яничара. Одним ударом Тубілай обрубав обидві його руки разом зі списом і лише після цього звільнений Підкова упав на коліна. Ще три удари знадобилися улюбленцю султана, щоб вибити шаблю і вразити останнього буджака.