Емісар

Аргумент, що вбиває наповал

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

— Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

— Дякую, давайте до справи, — попросив я. — До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

— Ну що ви! — засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

— Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.

— А от тоді й поговоримо про здачу, — він дружньо поплескав мене по плечі і почав: — Власне, нічого такого я вам не пропонуватиму. Всього-на-всього, зважаючи на ваші ммм… так би мовити, таланти… зіграти роль. Вам доведеться проїхатися в одне-друге місто, з деким зустрітися, поговорити… Ось таке. Кілька зустрічей, з гарними жінками у тому числі. А платня буде немалою. Конкретні умови можемо обговорити зараз.

— Господи… Звідки вам відомо?! — я не зміг стриматися. — Хто? Костянтин нацькував вас на мене? От, сучара… Значить так, — я зірвався з лавки, — запам’ятайте: я цим більше не займаюся! Ви зрозуміли? Можете стріляти, до в’язниці садити… Я сказав — ні! Ніколи!

Очі його звузилися, ніс загострився, це було помітно, не зважаючи на злість і розпач, що охопили мене. Він не скочив слідом за мною, лише підняв застережливо палець:

— Не гарячкуйте, Володю. Ви не бачили ще моїх аргументів «за». Сядьте, прошу вас.

Я хляпнувся на лавку і зарікся, що хоч якими б були його аргументи, якщо цей щур не відчепиться, завтра пошлю під три чорти свій кабак з хатою, машину, не кажучи вже про Оксану і всіх решту, і заберуся туди, звідки приїхав. Нехай краще стану алкашем і здохну там від білої гарячки, аніж влізу ще раз у таке.

— Так ось, — вів своє есбеушник, — ось мій головний аргумент. Ви бачите цю людину?

Він показав пальцем на чоловіка, котрий сидів неподалік. Більшість лавок розташовувались уздовж алеї, спинками до ряду дерев, які відгороджували її від проїжджої частини з кожного боку. Але там, де переривалися клумби, лавки стояли ще й упоперек. От на такій і сидів цей, нехай ще не дід, але… словом, пенсіонер. Я розглядав його, намагаючись упізнати. А мій співрозмовник неквапно підійшов до нього і нахилився, щось промовив, але я не почув. Чоловік зняв окуляри і глянув на годинник, а потім відповів.

Він повернувся і сів поруч.

— Не знаю, хто це, — похитав я головою. — Уперше бачу.

— А це не має значення. Ви, головне, дивіться на нього уважно, зараз усе зрозумієте.

Це сталося зненацька. Я не одразу збагнув. Голова пенсіонера якось різко смикнулася назад з дивним звуком, наче щось вдарилося об неї, і, незграбно махнувши руками, він звалився з лавки на бруківку. Чоловік лежав нерухомо, лише кілька разів смикнулися старі поношені черевики. Капелюх злетів з голови, цівка темної крові поповзла по його скроні, зливаючись з калюжею, що вже розпливалася під його головою.

А я відчув, як усередині все німіє. Дихання робилося не моє і я ніяк не міг повернути голови до свого співрозмовника, розуміючи, що його тут уже немає. Це ж він… знав, що зараз станеться… Скоївши таке, людина мала б одразу втекти!

Він залишився там, де й був, не звертаючи уваги на пронизливі крики перших очевидців. Люди, зрозумівши, спочатку кинулися навсебіч, а потім навпаки навколо помаленьку почав стікатися натовп.

Він обережно взяв мене попід руку і повів геть. Я ледь пересував ноги, а його скриплячий голос повчально віщав у саме вухо.

— Зараз поз’їжджаються — швидка, міліція, — це долітало до мене наче з далекої планети. — …Але вам це не загрожує, якщо погодитеся на пропозицію… Це просто, так би мовити… додатковий аргумент, аби переконати вас. Якщо гроші не переконують, то це ммм… зовсім інша річ. Бачите, вибір у вас однаково є… ну, якщо відмовитеся, ми ще кілька разів пред’явимо вам подібні аргументи, як оце щойно, ммм… шкода, звісно, чоловіка, а що зробиш, як ви не розумієте? А потім… Ми ж не можемо перестріляти половину громадян, бо ви, бачте, такий впертий! Ну, ще одного, другого, — полякаємо вас, а там…

Я їхав у крайньому ряді, намагаючись не впертись у якусь машину сусіднього ряду або ж бордюр. Чомусь руки не могли тримати кермо у стійкому положенні. Машина постійно відхилялася то вправо, то вліво, а коли я намагався вирівняти, кермо оберталося забагато і «дев’ятка» виписувала якісь вісімки. На КП мене зупинив даївець і попросив дихнути.

— Чого ви такий? — запитав він. — Вам може погано?

— Ні, все гаразд… Просто… нещастя сталося…

— Обережно їдьте.

Я не збрехав. Дійсно, сталося нещастя. Таке, якого підсвідомо чекав уже давно.

Андруш Підкова видерся крізь останні кущі і скочив у сідло. Він був єдиним з козаків — як полковникових, так і запорожців, хто не кинувся за втікачами, а верхи скочив з насипу просто у верболоз. Вони завернуть рано чи пізно, оскільки, попрямувавши у степ, віддалялися від меж козацьких вольниць. А їм потрібно на південь. І Підкова не шкодував коня і нагайки, намагаючись дістатися до потрібного місця.

Андруш іноді й сам дивувався, звідки взялася у нього ця поміркованість і коли вистигла голова, що завжди була надто гарячою. Нове становище сотника Іванівського куреня якось само вибило зайве хлоп’яцтво з голови. І хоч як крути, не відірватися у степу шістьом на п’яти конях, з яких лише чотири повноцінні. А хлопці полковника в степу наче вдома… Знав Андруш і те, що турки також це розуміють. І той, хто зумів так вправно прорватися крізь козацькі ряди, обов’язково щось вигадає, щоб врятуватись удруге. Їхня мета — дівчина, онука старого полковника, яку викрали, щоби продати у Кафі, як і годиться. Отже, ймовірно, вони розділяться, тоді легше стане як тим, так і тим. Устигнути б…

Сонце якраз повернуло на захід, коли Андруш дістався до підніжжя і, залишивши коня, на одному подисі видерся нагору. Степ ходив рівними хвилями, підкоряючись вітру, такому лагідному сьогодні. У небі кружляли шуліки — його вартові. Тиша переривалася тільки розбурханим диханням козака. Тепер пан або пропав. Якщо їх зловлять десь у степу, з нього довго глузуватимуть. Якщо ж його міркування вірні… Сотник потяг шаблю з піхов. Він тоді першим опинився на шляху навіженого бусурмана і ледве встиг, кинувши списа, вихопити шаблю і прийняти страшний удар, навіть кінь присів і позадкував. Зарубка на його булаті була дуже глибокою. Та не чіпався неспокій козацького серця. Що з того? Аби зустрітися. Відібрати панну… Про це усі думки. А що там далі…

І він оглядав обрії, не заплющуючи очей ні на мить і навіть не згадуючи про люльку. Не зринала у козацькій голові і думка про те, що воно вельми дивно, коли загін яничарів гине заради однієї полонянки, нехай навіть це онука полковника. Давно б уже мали кинути здобич і рятувати власні голови, як личить порядним бусурманам. Нехай навіть дівчина дуже гарна і варта високої ціни золотом на невільничому ринку…

Так гадав сотник. Просто не доводилося Андрушеві бачити її раніше.