Емісар

Про користь сексу

Це була порядна діра, якщо сприймати з позицій Інги — а їх я вже встиг добре вивчити.

— Коли та дама прийде, скажи їй, будь такий добрий, щоб хоч столики нормально повитирала — дивитися бридко… — цим єдиним зауваженням вона висловила невдоволення умовами, у які потрапила.

— Гаразд, — я знизав плечима і, схилившись, глянув на відблиск поверхні, яка їй не сподобалася. — Провінція…

Вона добряче втомилася. Машина стала ще однією краплею, оскільки поломка була серйозною, а необхідну деталь довелось замовляти. Переколовши волосся на потилиці, Інга склала руки над головою і відкинулася на спинку крісла, дивлячись у стелю. А я таки перейшовся мимоволі поглядом по її бездоганній фігурі, адже бачити цього вона не могла. До такої погляд прилипає сам. Навіть якщо у голові стільки думок і усі такі важкі й невтішні… Вона дивилася на мене. Виявляється, я відволікся.

— Ти якийсь дивний, — промовила Інга. — Розглядаєш мене як у стриптиз-барі, а думаєш хтозна про що.

— Пробач, — сказав я, отямившись. — Мені дійсно є про що подумати.

— А очі працюють на автоматі… — глузувала вона.

— А що дивного? Ти ж вся така… Пробач. Залицятися не буду, не переживай.

— А я не переживаю, — засміялася вона. — У таких випадках даю собі ради, без проблем.

— Знаю, — скривився я. — За кілометр видно.

— А у нас інакше не виживеш. Треба або гідного мужика мати, або самою мужиком бути, — у цих словах я не почув злості — лише спокійне розуміння життя. — І того часом недостатньо. От як у ресторані. Був би мені екстрим… Давай, я тобі ванною поступаюся, хочу просто посидіти.

При цій жінці, яка за ліком років виявилася «тигром», а місяців — «скорпіоном», можна бути лише «Івановим» — це я давно зрозумів, та боротися не збирався. З ким боротися я мав і без неї.

— Ну, для тебе гідного мужика в усій країні, схоже, не знайдеться, — кинув я з коридору, беручись господарювати.

— Дуже дякую — обізвалася Інга. — Порадував. Хоча… мені вже однаково. Можна і так дожити. А претензії, до речі, у мене стосовно цього доволі скромні.

— І можна дізнатися які? — запитав я, домивши ванну. — Ні, я не збираюся претендувати, не подумай. Просто цікаво. Які ж запити у таких жінок щодо нашого брата.

— Банальні, — скривилася вона. — Щоби був порядною людиною, не залежав від пляшки, не зробив западло у відповідальний момент… Ну, звісно, щоб було цікаво з ним поговорити. Розумієш? Щоб я поважала його як людину.

— І це все?! — здивувався я. — Нормальна позиція. А… ну, словом, руки-ноги… брови…

— А руки, ноги і член у всіх, у принципі, однакові, — ущипливо промовила вона. — Достатньо, щоб усе це не було нижче середнього.

— Дивно… — знітився я, закриваючись у ванній. — Запити у тебе надто скромні.

— Скромні?! — вигукнула Інга. — Навпаки, нереальні. Ви ж усі…

Я мився і слухав лекцію про те, які ми усі деграданти і наволоч, дивуючись, що все більше її розумію. Дійсно, навіщо такій жінці зайві проблеми на власну голову?

— Між іншим, я не образився. Пробач, що у такому вигляді, — я розвів руками, влаштовуючись на дивані. — Футболку довелося випрати.

— Молодець, — здивувалася вона, підкреслено розглядаючи мене — в самих штанях. — Тут ти, звичайно, набагато вище середнього рівня. Давай, тепер я пішла, а ти поквап ту даму, нехай якусь трапезу принесе у номер, якщо у них таке практикується. Ресторанами я вже сита по горло! Давай, на свій розсуд. Тільки мені м’ясного не замовляй, хто їх знає, з якої дохлятини вони тут готують…

Інга насолоджувалась у ванній довго, і коли вийшла, усе вже було на столі.

— Стіл сам протирав, — я чомусь намагався імітувати її в’їдливість. Виходило добре, ще б… — Смачного.

На ній була чиста сорочка з підгорнутими довгими рукавами і джинси. Мені вона простягла футболку.

— А налізе? — засумнівався я. — Де взяла?

— Завжди з собою вожу. Життя ж у роз’їздах.

Її футболка на мені не репнула, ми сіли вечеряти.

— Незручна ситуація, — сказав я, коли вона спитала, чого я так мляво їм. — Ніколи не думав, що буду з тобою на «ти», наодинці та ще й за вечерею за твій рахунок.

— Ну, я також не планувала вечора при свічках, — скривилася вона, — з…

— З людиною не зі свого кола, — договорив я.

Не знаю вже, які б слова підшукала вона сама для визначення мого статусу, якби я не підказав.

— Та припини… Усі ми з одного кола… — махнула рукою Інга.

— Ні, — твердо сказав я. — Я не з твого.

— Чому? Тому що не директор власної фірми?

— Та ні, — пояснив я. — Тому що не хотів би, щоб бензин був по двадцятці за літру.

— Хмм… — вона не приховала свого здивування. — А мені вже здалося, що я тобі в усьому подобаюся. Не треба бути самовпевненою!

— У всьому крім цього, — ввічливо пояснив я. — І потім, я не сказав, що не подобаєшся, просто деяких твоїх позицій не розумію. Пенсіонер, на мою думку, також повинен мати змогу завезти на дачу дві дошки у багажнику. І не менше, аніж ми з тобою, має право стояти перед світлофором. Та й потім… я б не сказав, що у нас «країна олігофренів». Усякі є.

— Хмм… — вона помаленьку допивала своє вино. — А ще які мої позиції не розумієш?

— Ну, ще в «чоловічому» питанні. Не розумію, наприклад, як можна закохатися у першого-ліпшого, аби тільки не був свинею. Навіть якщо усі решта свині.

— А хто казав закохатися? — вона скинула бровами. — Я мала на увазі вийти заміж. Так, якби знайшовся приємний чоловік, у порядності якого я була б упевнена на усі сто, я просто створила б з ним сім’ю.

— А кохання, пристрасть — це непотрібні речі? Чи може ти вважаєш себе не здатною…

Моє питання дійсно звучало непідробно, тому вона відповіла тихо і серйозно:

— Знаєш, кохання, як ти кажеш, пристрасть… На щастя, закохатися дійсно немає в кого. Цього я боюся. І не хотіла б, щоб таке трапилося зі мною. Тому що це робить людину слабшою, залежною, вразливою. Чесно, не хочу, щоб колись це сталося.

— Розумію, але ж… — я і не збагнув, що вже не граю роль. Просто говорив з жінкою, до якої неможливо залишатися байдужим. — Але ж прожити життя без цього, ну щоб жодного разу… Це ж обікрасти себе! Для чого ж тоді жити?

— Не думала, що ти романтик, — здивувалася Інга.

— Я не романтик, але це загальновизнана думка. Не лише моя. Це надбання людства. Можливо, найцінніше. Ти що, ніколи не відчувала, що це таке? Хоча, пробач, звісно, це не моя справа.

— Давай без умовностей, Володю, — попросила вона. — Я дійсно ніколи не була закохана, але знаю, що здатна. Тому й боюся. Тоді усе життя може піти шкереберть.

— Як це? — не зрозумів я. — Від щастя і шкереберть?

— Кажуть: не проси у долі надто багато, — спробувала пояснити Інга. — Тому що його може виявитися забагато настільки, що не упораєшся. А щастя… Людина може бути у житті щасливою один день. Але цей день дається не кожному.

— Та ні, — не погодився я. — Шкереберть — це якраз коли смерть на порозі, а ти ще ані-ані.

— Ну… — вона засміялася чарівно і щиро. — Смерть, сподіваюся, ще не на порозі… Ще є час. Може якраз? — Тон її розмови став жартівливим. — А ти, отже, такий собі — живеш заради кохання? Спробував сьогодні такого, завтра іншого, порівняв, яке краще… Буде що на старість згадувати. Так?

— Ні, не так. — Тепер серйозним був я. — Хоча від кохання, якщо пощастить, не звик відмовлятися. А живу… У мене є заради чого жити.

— І заради чого ж? — у її очах я несподівано побачив справжній інтерес.

— А живу, і чим далі, тим більше у цьому переконуюся, заради однієї речі. У мене є мрія, велика така, одна. Мрія усього життя. От заради цього й живу. Але тобі не зрозуміти. У тебе мрії немає. Сто відсотків. Можеш сміятися.

— Чого ж мені сміятися? — здивувалася Інга, підставляючи свій келих. — Дама залишилася без вина. Дякую. Просто не розумію. Ну, ти ж мене також не розумієш. А яка твоя мрія?

— Узагалі-то я не готовий розповідати про це, даруй. Знаєш, навіть дуже близькій людині часом важко розповісти про щось потаємне… Може ми з тобою більше ніколи не побачимося, але однаково не хотілося б виглядати у твоїх очах якимось схибленим диваком.

Ми говорили довго, бо ж розумом її Бог не обділив. Я намагався бути галантним кавалером і чим більше порожніла пляшка вина, тим далі відходили убік обставини, які привели мене сюди. Я навіть запросив її на танець — музику добряче було чути з бару під готелем. Інга, щоправда, не сприйняла це серйозно і постійно сміялася, говорила. А я б не відмовився протанцювати з нею мовчки — може зробити це з такою жінкою вдруге вже ніколи не вдасться. З огляду знову-таки на обставини. Та попри усю свою зовнішню сексуальність, вона була на дотик якоюсь холодною і взагалі… ніякою. Від неї не відходило жодних хвиль, і я попри все бажання не потрапляв у хмарку її аури, яка мала б існувати навколо неї і примушувати паморочитися у голові.

Музика у барі, нарешті, стихла. Народ ще гуляв унизу. А моя несподівана подруга по нещастю насамкінець вирішила і собі зайнятися господарськими справами. Вона зібрала посуд і постелила обидва ліжка. Я дізнався, що вона непогано готує, причому завжди робить це не з напівфабрикатів, як мені здавалося, а з натурального базарного продукту.

— Усе, — промовила вона. — Вибирай собі ліжко. Ні, не так. Оте — моє. А тепер вибирай. Це щоб тобі легше було. Люблю, коли усе ясно. Пробач, романтикою не наділена.

Світло загасло. Це була ідіотська ситуація. Мені пропонувала себе жінка, на яку я узагалі не заслуговував. Та разом з тим я не міг упевнено сказати собі, що хочу її. Тим паче, з урахуванням обставин. Хіба думатимеш про секс, коли не знаєш, що тебе чекає завтра? Не раз у п’яній компанії за столом точилися балачки про те, чого хотілося б перед смертю… Це якщо смерть не загрожує реально. Тоді хочеться і того, і другого, і третього. А якщо вона поруч? Тоді не хочеться нічого, тільки щоб зникла ця перспектива.

Я сів на край її ліжка і знайшов рукою тіло, не вкрите простирадлом. Вона лягла у сорочці. Отієї хмаринки я так і не відчув, навіть коли зігнувся і поцілував її губи, а потім шию. А обійми Інги виявилися на диво легкими й обережними — зовсім не такими, як манера спілкування. І не відчувалося у них нічого наказового. І я все-таки забув про те, що лишилося назовні. Дивно було б, якби воно не з’явилося — бажання мати цю жінку. Яке щастя, що вона не нав’язувала своєї волі тут! Ні граминки! А я поступово починав втрачати глузд від того, що тримав у руках. Господи… Вона не вміла поводитися у ліжку! І біс з тобою! Чи мені не однаково? Така жінка може бути холодною, наче снігова королева. Добре, що дозволила, а усе, що потрібно, я візьму сам.

Дихання унормувалося, а серце ще довго надриватиметься. І я запитав чи добре їй було зі мною. Інга опустила руку до моєї щоки і легенько приголубила її замість відповіді. А моє вухо, притиснуте до її грудей, чуло мертву тишу.

— Нечесно брехати, — зітхнув я. — У мене серце вискакує, а ти наче на робочій нараді…

Ще хотілося сказати, що у таких жінок взагалі немає серця, але це було б занадто.

Її друга рука також потяглася до мого обличчя і я відчув, що мене кудись спрямовують. Чого ж ти хочеш? А вона притулила мене вухом до свого тіла з іншого боку і тоді я відчув. Ого! Воно бухало так, що не варто було сумніватися у тому, що мене-таки сприйняли як чоловіка. Ну, слава Богу. Адже мені зараз щиро хотілося, щоб їй було добре. І не тільки у ліжку, взагалі.

А за хвилину я зірвався і сів. Різко та несподівано, від чого вона здригнулася. Сон пропав. Розслабленість кудись поділася і усе в середині стислося. Досі, від того нещасливого вечора у кафе «Артист», я тільки й думав — «чому», ламаючи голову, а тепер, завдяки кільком хвилинам у ліжку з Інгою, дістав шанс дізнатися. Чорти б забрали! Невже…

Це було воно. Шлях до відповіді.

— Що сталося? — запитала Інга. — Володю, що сталося?

— Нічого, пробач. Хочу в душ. Поможи мені.

— Що помогти? — не зрозуміла вона. — Помити тебе?!

— Так, якщо тебе не коробить таке прохання з мого боку.

— Ну, чого ж… Н-да… Вовчику, з тобою не засумуєш.

Вода у ванні зашуміла, а у мене дедалі більше вирувало у голові. Ось чому… Ось чому я! І нова тривога, нове важке передчуття огортало холодом щойно розпалене тіло.

Ось, виявляється, чому…