Емісар

Околиця

Околиця зустріла нас не те, щоб радо, але по-доброму, по-діловому у притаманній їй манері. «Українське село» з новими церквами на старий манер, дещо спотвореними звичками та традиціями… Щоб розуміти цю культуру, потрібно там побувати. Ностальгічна хвиля здійнялася у мені несподівано, коли ми проїжджали Яцьково — польський район. Згадалися часи, коли я, достатньо зміцнілий «пілігрім», як казали на всіх нових заробітчан, жив тут, забувши усі неприємності. А вони, як виявилося, завжди чатували поруч.

Я марно пробував переконати Марка не їхати сюди, а влаштуватися в іншому районі Чикаго, адже тим, хто нас розшукує, було відомо наше національне походження. Проте Марк вважав навпаки. Американські служби мали б реально оцінити його кваліфікацію і не надто сподіватися, що такий спец примітивно посуне в український район міста. Марк вважав, що шукатимуть нас скрізь з однаковою наполегливістю, проте в Околиці легше обертатися, а розміри цього району були цілком достатніми, щоб загубитися.

Мені все-таки довелося переконати Марка і першим зайнятися пошуками роботи. За тиждень я вже різав погонаж, обшиваючи стіни новозбудованої авторемонтної майстерні. Робота не надто вигідна, зате майже на місці — пересування ми змушені були обмежити до мінімуму. А за два тижні те саме зробив Марк. Якщо ж бути точним, роботу йому знайшов я. І тепер Марк ходив прибирати супермаркет. Я працював задня, він — у нічний час. Тому поруч з Інгою хтось із нас завжди був. Спочатку вона протестувала і не бажала бути з ним наодинці, але все якось унормувалося. Проте завжди, коли я повертався, Інга зітхала з полегшенням. Я не думав, що за моєї відсутності цей чоловік міг заподіяти їй шкоди, але переживав завжди, адже ми з нею були наче як разом, а він — чужий. Та згодом я побачив, що стіна між нами поступово зникає. Марк поводився бездоганно. Взагалі складалося враження, що це якась машина у людському тілі. Завжди спокійний, стриманий, позбавлений найменших емоцій, без найменшого сумніву щодо власних дій.

Ми з Інгою жили в одній кімнаті, Марк в іншій. Як розповідала Інга, він мало спав, часто відлучався і пропадав не знати де. Напевно, шукав свого Віллі. А можливо, влаштовував схованки для зброї та іншого знаряддя. У нього завжди все мало бути готове на випадок форс-мажору. Хоча усе життя такої людини — суцільний форс-мажор. За цей час ми не дізналися про нього практично нічого нового. Раз на день нам вдавалося зібратися усім разом, як правило, за столом і обговорити за трапезою питання, що стояли на черзі.

Тема проблем земної цивілізації, яку ми наче «проїхали», більше не піднімалася. І Марк у хвилини, коли нам вдавалося забути про цю мару, виглядав цілком нормальною і навіть приємною людиною, принаймні як на мене.

Інга завжди була зосередженою, дуже часто напруженою. Я бачив, що вона весь час думає. Кинута на другий план у нашій невеличкій общині — інакше не назвеш, не в змозі миритися з роллю хатньої господині, вона щось виношувала. Я не перешкоджав їй у цьому, не ліз.

Спали ми з нею на одному ліжку і тоді виникало враження, що маючи одне одного поруч, торкаючись плечем, ми якось впевненіше тримаємося у цій жахливій невизначеності. Саме тут нам вдавалося сказати одне одному кілька слів, які піднімали настрій. Абсолютно не сентиментальна Інга аж ніяк не потребувала якихось банальних заспокоєнь і зітхань з мого боку. Мені, як чоловіку, також не личило користуватися цим з боку жінки, яка сама подібних речей не потребує. Тому ця підтримка завжди була у вигляді такого собі підтексту.

А за кілька днів перебування у квартирі одного разу вночі мені стало спекотно поруч з нею. На мої дотики Інга не реагувала.

— Можна мені під твою ковдру? — запитав я.

— Ти змерз?

— Трохи.

Вона лежала спокійно і просто мовчки дозволяла мені те, що я просив. А я вже не міг зупинитися, навіть розуміючи це. Тому ночі кохання не вийшло. Ми навіть не займалися коханням — таке визначення аж ніяк не підходило. Просто, як кажуть у широких колах, вона мені дала. Проте безсоння минуло. А зранку я запитав:

— Скажи, це тобі не потрібно? — і зустрівшись з її спокійним поглядом, пояснив: — Просто склалося враження, що учора ти зробила мені послугу. Не хотілося б бути тобі «внапряг». Тим паче, поруч є дехто привабливіший як чоловік… Я не ображуся. Просто скажи, щоб я розумів і не діставав тебе.

— Володю, не ускладнюй, — відповіла вона. — І без того усе непросто. Бракувало ще тільки особистих образ. Скажу тобі чесно: мені воно не в голові. Але якщо тобі потрібно, то… Звісно, я не хочу, щоб ти вставав зранку невиспаний, або пішов до якогось борделю і встряг там у пригоди. Зрозумій, що в цій ситуації бажання у відповідь ти в мене не викличеш, тому просто не зловживай.

— Зрозуміло, — похитав я головою. — Ми наче як взялися виручати одне одного у важких ситуаціях, тому, виходить, ти мусиш…

— Володю…

— Все! — я підніс обидві руки, закриваючи тему. — Я не образився, не переживай. Обіцяю тобі не робити дурниць і без вагань звертатися до тебе за сексуальною допомогою, якщо помиратиму без цього.

На цю штуку я натрапив випадково, зайшовши до сувенірного маркету нашої діаспори, заставленого вишиванками, писанками, люльками та іншою національною атрибутикою. Козацька шабля сама попросилася до рук. Це був сувенірний варіант — аби лише повісити на стіну. Метал «ніякий», та руків’я виявилося зручним, а вклеєні у заглибини штучні «смарагди» дуже вдало прикрашали цю бутафорську зброю.

— Що це? — здивувалась Інга. — Де ти взяв? Навіщо воно тобі? У нас що, грошей забагато?

— Не хвилюйся, це коштує копійки…

Вона була значно легша від справжньої, але в руці відчувалася приємно. Кімната Марка була ширшою, і я махнув шаблею, викручуючи кисть і спрямовуючи клинок повз тіла. Усе вийшло. Вона танцювала по черзі то в одній, то в іншій руці. Якби згори йшов дощ, половина крапель на мене не впала б. Інга дивилася кілька хвилин, спираючись на одвірок, як і належить дивитися жінкам на іграшки дорослих чоловіків.

— Тепер ми сміливо можемо брати штурмом найкрутіший байкерський клуб Чикаго.

І вона зникла у кімнаті.

Марк побачив моє придбання наступного ранку. Це була неділя. Обличчя його не виказало найменшого інтересу, проте він зняв шаблю зі стіни.

— Це бутафорія, — пояснив я. — Не подумай, що ми озброюємося проти тебе.

— Проти мене немає сенсу озброюватись, — знизав плечима Марк.

— Самовпевненість підводила багатьох великих людей, — посміхнувся я.

Замість відповіді він простяг мені шаблю і вийшов до своєї кімнати, зробивши мені запрошуючий жест.

— Цього ще бракувало! — зірвалася з місця Інга.

Та коли починаються справжні чоловічі розмови, мовчать навіть такі жінки.

Марк стояв навпроти мене за якихось чотири кроки, голіруч.

— Ти ж без зброї…

— У цьому випадку це не обов’язково.

— Все-таки метал… Що як пораню тебе?

— Не хвилюйся.

— Я не нападатиму на беззбройного.

Інга мовчки спостерігала за ідіотизмом, який розпочали двоє чоловіків, один з яких, на її думку, був без сумніву божевільним, а другий… напевно, наполовину.

Танець клинка у моїх руках не справив на нього жодного враження. Марк стояв нерухомо, очікуючи, нарешті, коли я перейду до серйозних дій. Зламана ручка від швабри у його руці, як на мене, виглядала ще більш непереконливо.

Я ступив крок уперед і зробив випад, але Марк просто ухилився. І тоді я рубонув з усієї сили. Але він вперто не бажав використовувати свою недосконалу зброю і лише ухилявся у цьому замкненому просторі. А я насів на нього від душі, і коли закінчився весь арсенал прийомів, запозичених мною свого часу не лише у школі каскадерів а й з різноманітних наукових джерел, Марк сам пішов у наступ. Та я не був тумаком у цій справі, здавалось, я зараз проштрикну його. Але сталося незрозуміле. «Шабля» Марка зробила якийсь неймовірний рух по колу, завертаючи мою і спрямовуючи її ефес просто у вільну руку того ж Марка. І тієї миті, коли його пальці перебирали у мене зброю, ручка від швабри вже «зносила» мою голову. На секунду я просто закляк на місці, але процес, як то кажуть, пішов, і я, хоча вже мав би бути без голови, кинувся на нього голіруч. Надовго мене не вистачило і скоро я лежав притиснутий до збитого килима з заламаними обома руками. Якби він не переживав за те, що може мене покалічити, усе сталося б набагато швидше.

Інга спостерігала за двобоєм нерухомо, зі скляними очима, потім повернулась і вийшла. Ще до його початку, передчуваючи свою поразку, я думав, як подивлюся потім їй у вічі. Програвати перед гарними жінками особливо неприємно. Та тепер я взагалі забув про її існування.

— Покажи мені ще раз. Будь ласка… — твердо промовив я, простягаючи йому тепер уже шаблю і озброюючись ручкою від швабри. — Тільки не так швидко.

— Не можна використати один прийом, не знаючи усієї науки, — розвів руками Марк.

— Я не збираюся використовувати, — похитав я головою. — Просто хочу вивчити його.

— Тоді навіщо тобі? — не зрозумів Марк.

Він глянув на мене як на дивака ще тоді, коли побачив шаблю на стіні. І я пояснив, розповівши про свою мрію вже другій людині. Марк не зреагував, але відійшов, ставши у позицію.

Губи мої стиснулися мимоволі, а очі звузилися, концентруючи увагу. Це було диво. Саме таким прийомом мав би володіти кращий воїн турецького султана.

Цю розмову Інга завела одного разу, коли ми залишилися на самоті. Марк пішов до свого супермаркету і вона довго дивилась йому в спину з вікна.

— Володю, — нарешті промовила вона. — Як ти гадаєш, він може нас чути?

Я лише невизначено знизав плечима. Від Марка можна було сподіватися хтозна-яких сюрпризів. Ми вийшли з будинку і сіли на лавку у сквері. Перший переляк давно минув і, почуваючись у відносній безпеці, ми дозволяли собі іноді вийти навіть удвох. Залакована зачіска Інги давно канула у небуття, до того ж, вона перефарбувалася начорно, від чого її привабливість аж ніяк не зменшилась. Я обстриг свої патли, а ножиці та бритва в руках Інги надали моїй новій зачісці якогось панківського вигляду. Для остаточного ефекту довелося ще й відпустити бороду.

— Володю, — зітхнувши сказала вона, — нам час звідси зникати.

— Куди? — не зрозумів я.

— Не знаю. Будь-куди. В інше місто. Таким самим макаром знайти роботу і триматися. Але вже без нього.

— Чого раптом сьогодні тобі стрілило таке в голову?

— Не сьогодні, — похитала головою вона. — Просто вже час. Він втратив пильність. Зараз, я впевнена, він на роботі. Я вже кілька разів останнім часом телефонувала туди — він дійсно там. Сам він уночі не дзвонив сюди ще ніколи. Та й чого — ми ж спимо. Поки розшурупає зранку, ми вже хтозна-де будемо.

— А далі?

— А далі час покаже. Очевидно, доведеться починати нове життя. Так, як ти радив ще тоді. Назад до тих я не хочу. А тут, ти ж сам казав, є де загубитися, ніхто не знайде. Поступово усе внормується.

— Інго, давай не пороти гарячку, — попросив я. — Ми наламаємо дров, потім з якоїсь їхньої в’язниці і Марк не витягне. Пропадемо.

— Бачу, ти віриш у нього більше, ніж у себе, — скривилася вона.

— Я намагаюся бути виваженим. А ти втрачаєш цю здатність. Скажи, він чіплявся до тебе? Він чимось почав тобі реально загрожувати? — я пильно подивився їй в очі.

— Ні. Але він псих. Божевільний. Ти ж бачиш. І рано чи пізно зробить своє.

— Не схожий він на психа.

— Гаразд, — терпляче виправилася Інга, — він свідомо вводить нас в оману і тоді однаково, як прийде час, здійснить те, що планує.

— Інго…

— Зрозуміло. Тепер це твій кумир. А можливо, тебе найбільше влаштовує версія існування флоїдів. — Інтонації Інги стали відверто кусючими, насмішкуватими.

— Цього я на сто відсотків не відкидаю, — вколов я у відповідь. — Усе можливо. І тоді те, що ти пропонуєш, — найгірший хід з нашого боку.

— Ясно. Ти не хочеш говорити на то тему, — по-своєму зрозуміла вона.

— Чого ж… — знизав я плечима. — Але… Як ти гадаєш, чому мені вперто лізе у голову саме те, що сталося чотириста років тому? Чому ще до того, як я познайомився з Марком?

— Тому що ти корінний землянин, третій чи який там рівень. А може до того ще й нащадок турецького полководця.

— Смійся з мене скільки хочеш, але ми надто ризикуємо, якщо робитимемо невиважені кроки.

Сперечатись і сваритися можна було до скону. Ми не могли дійти згоди, тому що навіть сам для себе я не міг визначитися. Просто не міг прийняти рішення. А в екстремальній ситуації все-таки мав би вирішувати чоловік, хоч якою б крутою була та, з якою звела доля.