Емісар

Правда, схожа на брехню

— Гаразд, — промовив Марк, всідаючись навпроти нас. — Як бажаєте. Ви хочете правди — нехай. Хоча, вона вам не сподобається. Причиною ваших негараздів дійсно є ця аномалія, хоч як крути. Хоча… — він замислився, підшукуючи слова. — Загалом її не варто так називати.

— Чому? — не зрозуміла Інга.

— Тому що насправді це не аномалія. Це якраз норма. Аномалія — навпаки, коли серце зліва.

— Нормально… — Інга навіть сперлася на лікоть. — І звідки у вас такі сенсаційні дані?

— Не іронізуйте, краще послухайте, — продовжував Марк. — Якщо вже хотіли. В нормі для людини, як корінного жителя Землі, праве розташування серця і відповідне розташування внутрішніх органів. Побудова ж центральної нервової системи, кажучи по-простому, головного мозку, навпаки — ліва. Тому нормально для людини бути ліваком, користуватися лівою рукою. Отже, нормальна людина, так, як її створила природа, еволюція, має серце та шлунок справа, печінку та апендикс, відповідно, зліва і користується лівою рукою.

— Тобто усі ненормальні, — гмукнув я, — лише ми…

— Та ні, не лише. Але нормальних, як ви кажете, дуже мало. Настільки, що їм важко знайти одне одного. Ми — залишки корінного населення Землі. Близько чотирьохсот років тому Земля була загарбана цивілізацією… назва її вам нічого не скаже. Її на мові землян узагалі не існувало. Це зовсім інша форма життя, вам навіть важко буде зрозуміти. Земляни не знайшли шляхів протидії цій формі і зазнали поразки.

Я мовчки подивився на Інгу, вона на мене. Запало ніякове мовчання.

— Чотириста років тому, — зрештою якомога делікатніше зауважив я, — це часи, коли ще не було навіть літаків. У нас тоді запорозькі козаки товклися з турками та поляками за допомогою шабель і перших примітивних гармат. Куди вже до боротьби з міжпланетним розумом…

— Дарма іронізуєте, — знизав плечима Марк. — А ваші «вражаючі» знання історії — також наслідок нашої поразки у цьому міжпланетному конфлікті. Цивілізація, про яку йдеться, першою дісталася до нашої галактики, розташованої на периферії міжгалактичної асоціації. Розвиток цивілізації землян на той час був настільки високий, що дозволяв їм шукати зв’язки у Всесвіті. Назвемо їх флоїдами, власне, така назва була у вжитку в нас за часів цього конфлікту. Швидкий розвиток землян становив загрозу для панування флоїдів у цій частині міжгалактичних шляхів. Земляни на той час вийшли далеко за межі Сонячної системи і не тільки. Те, що ми маємо зараз, — хоч про що б йшлося — космічні розробки, електроніка, медицина… Це не те, що жалюгідні залишки нашого доробку, — взагалі ніщо.

Ми з Інгою знову перезирнулися, цього разу вже не хвилюючись — помітить він чи ні. «Хворий…» — тепер уже знизав бровами я. «Отого найменше чекала» — ледь помітно хитнула головою Інга.

— Населення Землі було повністю знищене, — плів далі Марк, не переймаючись нашою оцінкою. — Майже повністю. Вони залишили дослідні партії землян не більше кількох тисяч — свого роду розсадний матеріал, і за допомогою генетичних перетворень створили нове населення, яке і живе зараз на нашій планеті. Флоїди — надзвичайно сильна цивілізація з високим рівнем науки і технологій. Вони створили раси — чорних, білих, жовтих, утворили нації, змінили розташування внутрішніх органів, вплинули на розумовий рівень, сферу емоцій і багато іншого. В результаті цього за короткий час Землю заселили люди, у яких залишилось мало що спільного з їхніми пращурами, і які є генетичними мутантами — настільки зміненими, що… — він лише розвів руками, — що це повністю влаштовує цивілізацію флоїдів і не становить їм найменшої загрози.

Ми мовчали не те щоб у розгубленості, просто не знали, що кажуть у таких випадках. Я особисто не міг збагнути, як тепер поводитися. Ніяково почуваєшся, коли змушений сказати хворому на голову, що розумієш, що він не сповна розуму. У цього ж, обтяженого понадцінними ідеями, крім усього була зброя і неабиякі навички головоріза, а на додаток розуміння, що ми йому украй потрібні, як і він нам.

— Нормально, — зрештою скривилася Інга. — Рада була вас зустріти. Так би жили ми, Володю, і не знали б, що мутанти.

— Та ні, ви якраз не зовсім, — заперечив Марк. — Ви якраз не належите повною мірою до тих, хто зроблений за зразками флоїдів. Коли остаточно стало відомо, що землян чекає поразка, у залишках нашої цивілізації було створено комітет порятунку, який змістив законну владу, котра стояла за боротьбу до останнього, і прийняв єдино правильне рішення. Населення Землі на той момент було в основному винищено і у кількох точках земної кулі, фактично, на кожному материку флоїди вже створили генетичні станції, які з дослідних партій землян продукували нове населення — те, що потім безкінечно воюватиме між собою, сповідуватиме різні релігії, створюватиме різну культуру. Вони виводили тих, які встановили потім владу грошей, культ насилля — усе те, що ніколи не дасть теперішнім землянам досягнути розвитку, який би міг загрожувати цивілізації флоїдів. І розуміючи відсутність найменшого шансу на перемогу, комітет порятунку заклав власну генетичну станцію, на якій з добровольців було створено клони людей, подібних за багатьма ознаками новим землянам — тим, яких тепер сотнями тисяч продукували флоїди. Для чого… — Марк зітхнув, збираючись з думками. — Земна поверхня надзвичайно велика і важко на такому просторі відловити механічно усіх корінних землян. За розрахунками флоїдів їх узагалі не мало залишитись жодного. Основною відмінністю новостворених флоїдами людей, звісно, було не протилежне розташування органів — це другорядне. Властивості мозку — ось що мало вирішальне значення. І після закінчення основних перетворень флоїди збиралися запустити систему сканерів, які відсканували б сто відсотків поверхні Землі і зафіксували б усіх до єдиного, хто залишився зі старих землян. Одразу б їх знищили. Тому комітет порятунку розробив програму власних генетичних перетворень, на відміну від тих, що робили флоїди, — зворотніх. Цих людей можна було б повернути до нормального стану, тобто не їх, а їхніх дітей. Матриця, програма цих зворотніх перетворень була надійно захована. Зробити вдалося небагато. Сили флоїдів прорвали останню захисну лінію і все довелося одразу згорнути. Часу на досконалу розробку цього проекту не було, тому досягнути вдалося лише найнеобхіднішого — перетворень мозку. Розташування внутрішніх органів у створених землянами власних мутантах залишилося тим самим, що полегшило завдання флоїдам пошуку тих людей — нехай їх тепер не брали сканери, дія яких будувалася на фіксуванні імпульсів нейронів головного мозку з відстані, тим не менше, розрізнити їх ставало можливо, адже усі їхні теперішні земляни були з лівим розташуванням серця, наші ж так і залишилися з правим.

— Послухайте, а навіщо усе так складно? — не витримав я, мимоволі стежачи за його розповіддю. — А не легше було отим, ну, фруїдам, просто винищити усіх? І забрати наші земні багатства? Навіщо стільки головного болю? Створювати нове населення… Для чого?

Інга зиркнула на мене з осудом. Вона не бачила сенсу ще більше «заводити» цього божевільного.

— Флоїдам, — виправив Марк. — Земні багатства їх не цікавили взагалі. Мова іде про панування цивілізацій у Всесвіті. На тлі цього земні багатства — крапля у морі. Я ж вам пояснюю, флоїди — зовсім інша форма життя. У них немає рук, ніг і усього решта. У них не б’ється серце і не тече кров, а тому й не потрібні земні багатства. Вам важко це збагнути. Ішла мова про панування нашої чи їхньої форми життя у цій частині галактики через мільйони років! Ось що стояло на кону. А ще такі їхні дії обумовлювало існування міжгалактичної асоціації, яка стоїть над усім і забороняє агресивні форми вирішення протистояння між цивілізаціями. Флоїди зуміли дістатися до нас першими, і на той час міжгалактична асоціація й гадки не мала про цивілізацію землян. Та освоївши цей напрям, флоїди за усіма чинними конвенціями мали надати дані про міжпланетні системи, що існують тут. Знищення ними землян автоматично викинуло б їх з асоціації.

— А звідки б асоціація дізналася про знищення землян? — не вгавав я. — Зрівняли б усе із землею — менше б клопоту було.

— І зрівняли б, — погодився Марк. — А представники асоціації побачили б після цього планету, де за існуючими умовами мало б уже давно виникнути і розвинутися життя, а там пусто. Ні, флоїди зробили усе правильно. І асоціація подивилася б на нас як на… — він розпачливо похитав головою, — як на примітивних тварюк, яким за перспективами розвитку нічого не світить. Нас би просто залишили у спокої, махнули рукою, образно кажучи. Варіться, мовляв, у власному соці: бийтеся, кохайтеся, мастіть собі голову. І ніякі флоїди більше сюди б ніколи не зазирнули. Про нас би забули усі й назавжди.

— Забули б… — повторив я, ставлячи наголос на отому «б».

— Ви вірно помітили, — згодився Марк. — Поки що цього не сталося. Тому що Міжгалактичної комісії — назвемо так цю структуру — ще не було. І ми, ті, що ще залишилися, маємо донести до них те, що відбулося на Землі. Інакше… Інакше наша цивілізація зникне безповоротно. Перетворені за нашою програмою поступово виродяться, винищаться. Відтворення корінного населення, землян, а отже і цивілізації, стане неможливим. Поки що це можливо.

— Послухайте, а як ви поясните те, що я, як ви кажете, корінна, чи як там — нами перетворена людина… Словом, чому я не знаю усього цього? Чому ви знаєте, а я ні?

Поштовх, отриманий мною кудись у бік, був доволі відчутним. «Припини» — просили її очі. Інга вважала за потрібне дати виговоритися цьому божевільному, а потім вдати, що тему «проїхали».

— Генетичні перетворення мають декілька ступенів. Я — перший ступінь. Я більш досконалий, — не збираючись червоніти, пояснював Марк. — Я можу більше, аніж ви. Я син двох перетворених першого ступеня, а мої батьки — також діти перетворених першого ступеня, а їхні батьки чи діди вже створені від справжніх двох землян. Тому мої діти, якщо застосувати зворотні генетичні програми, стануть справжніми землянами у першому ж поколінні. Зате мене легше знайти, вирахувати. У мене більше відмінностей від людей, які є продуктами флоїдів.

— Від усіх нормальних людей, — не стрималась Інга.

— Нехай буде так, якщо це вас більше влаштовує, — погодився Марк. — А ви — другий або третій ступінь. Ваші батьки, діди мали шлюби з мутантами, створеними флоїдами, або як ви кажете — нормальними людьми, — він криво посміхнувся. — Тому ваші діти навіть від мене не стануть справжніми землянами — тільки першим ступенем, та й то лише за умов, якщо застосувати зворотні генетичні програми. І вже їхні діти з дітьми також першого ступеня шляхом таких самих перетворень можуть дати покоління справжніх землян, яких має побачити Міжгалактична комісія.

Але Інгу, здавалося, не цікавила ніяка комісія.

— То ви… хочете сказати, що… бажаєте мати зі мною дітей?!

— Жінки першого ступеня мені знайти не вдалося, — спокійно відповів Марк. — Саме тому я і рятую вас, а ви дивувалися, з яких то таких переконань… Ви, судячи з ваших даних, належите до другого або третього ступеня. На жаль, інших, кращих варіантів у нас немає.

— У нас?! — голос Інги, як на мене, зовсім недоречно набув тих командних відтінків, які свого часу добре пояснили мені стан речей в її київському офісі. — Шановний, не у нас, а у вас. У вас немає не те що кращих, а взагалі ніяких варіантів, якщо ви ведете мову про мене. Ви хочете сказати, що я змушена буду спати з вами? Дорогенький, нехай краще американці усе життя воюють з іракцями, а мусульмани вішають буддистів. Мені на це начхати! І тепер ви хочете, щоб я вам допомагала, знаючи, що наприкінці ви мене зґвалтуєте?!

— Навіщо ви так? — заперечив Марк. — Якщо це для вас має принципове значення, існують інші шляхи, хоч цей, звісно, найпростіший. Є штучне запліднення, коли у вас беруть лише яйцеклітину…

— А ключа від квартири?! — скочила на ноги Інга. — Шановний, за вами дурдом плаче. Та я вам сечі на аналіз не дам, не те що яйце…

— Секунду! — я здійняв обидві руки, стаючи між ними. — Почекайте, не кричіть, є одне запитання.

— Тебе не будуть ґвалтувати, — переключилася на мене Інга. — І не забиратимуть потім дитину для якихось експериментів. Тобі в гіршому випадку дадуть бабу другого сорту, яку накажуть трахнути, а що і де робитимуть твої діти тобі й так байдуже!

— Чого ти мене ображаєш? — скипів я. — Замовкни! Ніхто нікого не ґвалтує. Ти висловилася? У мене також є до нього запитання. Почекай, не психуй. І я маю право голосу.

Вона важко дихала, а я заспокоївся і продовжив:

— Гаразд, Марку, а скажи мені таке. Усе це сталося, ти кажеш, близько чотирьохсот років тому. А як же історія? Ти мене вколов знанням історії, а я також запитаю тебе: а як же те, що було раніше? До втручання цих, фруїдів…

— Флоїдів, — терпляче стояв на своєму Марк.

— Гаразд, флоїдів. А як же запорозькі козаки, Османська імперія? Це я так, у вузькому розумінні. Я ж був по музеях і на власні очі бачив тюрбани, гармати, ятагани. Га? А фортеці, що залишилися до наших днів, а візантійські багатства, а розкопки? А стародавні Греція та Рим? Єгипетські піраміди? Ацтеки та майя? Це ж достовірно відомо!

— Я тебе розумію, — він підняв руку. — Усе це було створено заднім числом. Ти не можеш втямити, що таке високорозвинута цивілізація. Ти не знаєш на що вона здатна, тому що сам перебуваєш у первісному стані, порівняно з ними. Ну скажи, індіанець майя у п’ятнадцятому сторіччі міг би зрозуміти, що таке комп’ютер? Міг би повірити, що його створять? От і тобі важко таке збагнути. Вся ваша історія, культура, як ти кажеш, «Греція та Рим», були створені флоїдами штучно і подаровані вам. Створені, наче комп’ютерна гра і вписані у пам’ять мутантів. Свого роду псевдо. Користуйтеся. Для цивілізації, яка здатна здійснювати цілеспрямовані генетичні перетворення, це дрібниця. Ваша справжня історія як нових землян якраз і починається з часів запорозьких козаків, як не дивно. Ось тоді, коли нас завоювали флоїди, почалася ваша справжня нова історія. Це вони зробили і козаків, і турків, і шляхтичів і усіх інших, кого не було до цього, адже до того часу були тільки земляни. І все, що ти називаєш історією, їм довелося написати заднім числом. Так що справжньої своєї історії ви знати не можете.

— Маячня… — видихнула Інга, більше не здатна стримуватись. — Я не лікар, але здається, це шизофренія… або щось на зразок того.

— Шизофренію і усе, що «на зразок того», — у тон їй заявив Марк, — вам подарували разом з новою історією. У землян цього не було.

— Вовчику, дай мені, будь ласка… — Інга потяглася за пляшкою, з якої годину тому відпив я. — У мене щось голова розболілася.

— Гаразд, — сказав я, подаючи віскі. Марк лише провів пляшку очима. — То ті, хто схопили нас, флоїди? Вони можуть приймати людську форму?

— Ні, — посміхнувся Марк. — Флоїди не можуть набувати нашої форми. Їх взагалі на Землі наразі немає. І, можливо, не буде. Вони вже зробили свою справу. Тим паче, Міжгалактична асоціація тепер знає про відкриту нову ділянку галактики, до якої належить Земля, їй надали дані про міжпланетні системи, що існують у цьому напрямку. І тепер присутність тут флоїдів забороняють чинні конвенції. Та їм і не треба. Вони пустили земну систему на самокерування. Побудова нашої нової, скажімо так, цивілізації забезпечує її довготривалий розвиток у тому напрямі, який цілком влаштовує флоїдів. До того ж, існують мутанти, генетично програмовані на знищення тих корінних землян, ступінь яких наближається до першого. Люди ці, як правило, працюють у силових структурах своїх країн. Усі «аномали», такі як ви, під контролем цих служб. Якщо вони не становлять небезпеки — їх просто не чіпають.

У нього, цього Марка, відповідь була на все. До того ж така, що важко причепитися, знайти якісь суттєві аргументи проти. Але я у цій грі захопився не на жарт.

— Скажи, Марку, але ж ми розвиваємось. Якщо вірити тобі, після того, як на Землі попрацювали флоїди — ми на конях з шаблями скакали. Так? А тепер, дивись, уже в космос вийшли. Скоро знову піднімемося до них. Який сенс було…

— Ніколи ми до них не піднімемося, — гірко посміхнувся він. — Як ти піднімешся, коли відстань у мільйони кілометрів долаєш по сантиметру за день? У нас неповноцінні мізки, а на додачу Гітлер, Сталін, тисячу релігій, які їдять одна одну, раси, які не миряться між собою… Рак і СНІД, психічні захворювання… Який розвиток?! Ми воюємо між собою і товчемося у багнюці. До нас мільйони років ніхто не зазирне, якщо зараз…

— Якщо зараз ти не зробиш мені дитину… — відставивши пляшку, язвила зі свого кута Інга.

— Замовкни, сонце, — попросив я, відпивши й собі з пляшки, благо Марк не заперечував. — Усі твої версії ми чули. Якщо не маєш чогось нового, не заважай.

— Ми?.. — не вгавала вона, — ти вже, я бачу, також справжнім став… З-землянин…

— Гаразд, — відвернувся я від неї. — А яким чином ти збираєшся проводити оті зворотні генетичні перетворення? Ну от, знайдеш ти жінку… м-м до душі. А далі?

— Є сироватка, — промовив Марк. — Деякі наші люди отримали, зберігають і передають цю сироватку. На жаль, вони також гинуть з різних причин, втрачають зв’язок з іншими, і так втрачається сама сироватка. Ми втратили свою вісімнадцять років тому.

— Ми — це хто? — голос Інги був металевий і разив неприязню.

— Ми — це я і мій батько. Я мав досягти повноліття і ми з батьком шукали жінку, яка була б не нижче другого ступеня. А коли мені минуло шістнадцять, зв’язок з цією людиною, яка зберігала призначену для мене сироватку, втратився. Він жив у Штатах і на його слід вийшли американські служби. Ми загубили його. І зараз, щоб мати змогу продовжити справу, насамперед я маю знайти його. Лише тоді мої нащадки зможуть просунутися вперед у градації, про яку я розповідав.

Я обтер руками розпашіле обличчя і важко перевів подих. У голові все переверталося і тепер вже я точно не мав найменшого шансу загнати його у кут. Пляшка віскі от-от мала спорожніти і Марк відібрав її. Він мав відповідь на все. А можливо, дійсно і розумово також був досконалішим за мене. І все-таки я спробував ще раз.

— Марку, — попросив я. — А ти можеш показати мені свою праву ногу ззаду на гомілці?

Обличчя його на якусь мить посів подив. Я помітив це. А потім він почав тягнути догори штанину.

— Не раджу, правда… — обертаючись, сказав Марк. — Я все одно встигну. І тобі буде дуже боляче.

Але я й гадки не мав нападати на нього. На задній поверхні його гомілки чітко розрізнявся невеличкий рубець, який ішов вертикально.

— Що це? — запитав я, торкаючись його тіла у цьому місці.

— Антисканер, — відповів Марк. — Це ставиться тим, хто досягає першого ступеня і може бути визначений сканерами. Він дає імпульси, аналогічні тим, що випромінює мозок мутанта, створеного флоїдами, тобто будь-кого з теперішніх людей, тільки значно потужніші й одночасно глушить імпульси мого мозку. Усі, хто нижче за градацією, сканерами не визначаються.

— Ти ж казав, що зараз у нас не може бути ніякої присутності флоїдів! — вигукнув я.

— На сто відсотків ніхто не гарантує. Тоді смерть.

Я підняв свою штанину і показав йому свій рубець, розташований аналогічно — ще свіжий:

— А це знаєш що таке?

— Що? — незворушно запитав Марк.

Я виклав йому історію про поранену косилкою ногу, яку зашивали кілька років тому тут, у Штатах, і як зовсім недавно я витяг звідти якусь металеву гидоту, що визначається рентгенівським знімком.

— Це був маяк, — безапеляційно відповів Марк. — Вони вставили його тобі, тому що якимось чином визначили, що хтось з першого ступеня має вийти на тебе. Можливо, була або є жінка, яка шукала тебе з тією ж метою, що і я, а вони намагалися взяти її і знищити.

— Для чого тоді мені влаштували зустріч з Інгою?

— Тому що її на той час уже знайшов я. Напевно, я десь наслідив і вони знали це. Ти вже був помічений цим маяком і так було легше стежити й за нею, якщо ви були разом.

— То чому не поставили такого маяка їй?

— О, Господи… — хитаючи головою, видихнула Інга.

— Це було ризиковано, — пояснив Марк. — Я б зачув щось не те. Я давно стежу за нею, а мої можливості тут досить високі. У мене підготовка набагато вища, ніж у агента будь-якої спецслужби. Тому вони діяли максимально обережно.

— А чому ж і твій пристрій, що спрямований на допомогу справі, скажімо так, справжніх землян, і мій, встановлений ворогами і з протилежною метою, вживлені у тіло в однаковий спосіб? Га? В одне й те саме місце і навіть рубці однакові! — я ніяк не хотів дати йому спокою.

— Це дійсно найзручніше місце, — знизав плечима Марк. — В анатомічному плані. У людини там наче простір між двома головками гомілкового м’язу. Там немає нічого важливого, а зверху усе покриває міцна пліва. Туди не полізуть задля жодної хірургічної операції у разі якоїсь хвороби. Маленький пристрій там ніяк не промацаєш через шкіру, і встановлений туди, він ніяким чином не заважає людині.

— Послухайте… — тихо, але рішуче промовила Інга. — Я більше не хочу цього чути. Цієї маячні п’яного з божевільним. Не можу. Будь ласка, замовкніть обидва. Або відпустіть мене куди-небудь, щоб я не чула. Я не втечу. Куди мені втікати?

— Гаразд, — сказав Марк. — Давайте на сьогодні закінчимо. Вам потрібно відпочивати. Можете мені не вірити. Але прошу, не робіть дурниць. Згадайте, де ви були нещодавно і як з вами поводилися. Якщо ви не хочете туди знову, у вас є лише один вихід — слухатись мене. Я не зроблю вам нічого поганого. Він підвівся і зробив крок до дверей, збираючись вийти в іншу кімнату — ту, що ближче до виходу. — І вас, — Марк зміряв Інгу спокійним поглядом, — ґвалтувати не збираюся. Швидше навпаки.

Двері за його широкою спиною зачинилися. За вікном уже була ніч.

Ночі у степу холодні. Щойно ховається сонце — миттєво вистигають розпечені земля та трави, і починає тягти студеним мороком. Він розтікається по землі, а надрання перетворюється у вологу паморозь, що обпікає тіло. В ярах і низинах збирається туман і лише птахи, які починають співати з першими променями сонця, поступово розтоплюють холодне нічне царство. Важко перебути таку ніч у степу без вогню і самому.

Вона дрібно тремтіла. Тубілай відчув це задовго до заходу сонця, коли його промені ще палили. Вже давно дівчина їхала, притулившись до його грудей і похиливши голову собі на плече. Вона спала, вимучена майже тридобовим перебуванням у степу, прокидаючись час від часу, починала важко дихати, не знаходячи собі місця.

Він вирішив не чекати темряви. Балка зручно ховалася між горбами. Тубілай прив’язав коней до дерева й обережно поклав її на землю. Полонянка дихала переривчасто, її схудлі щоки вкрив нездоровий рум’янець. Невдовзі вона почала кашляти. Душилася, не в змозі вдихнути. Давалася взнаки ніч, проведена на холодній землі у полоні буджаків. Тубілай укрив дівчину чим тільки міг і заходився розпалювати вогнище. Це було небезпечно, але не зробити цього — означало втратити її.

Вогонь запалав, а він взявся до іншої справи, без якої також можна було б втратити прекрасну полонянку. Тому, зрубавши в’яз, відтяв від стовбура шмат і, поставивши настояка, махнув ятаганом, розколюючи ковбан на дві неоднакові частини. Потім узяв грубшу і кінцем грізної зброї почав вибирати деревину. Він робив щось схоже до маленького жбану, у який можна набрати води. Обережно, не пошкодивши стінок цього коритця, Тубілай скінчив роботу і влаштував свій витвір у земляній заглибині, щоб той не перекинувся. А у вогнищі вже розжарювалося до червоного назбиране довкола каміння.

Вливши води з бурдюка у цю саморобну посудину, він кинув туди ж і камінець. Зашкварчало і пішла пара. Вибираючи кінцем кинджала вистигле каміння, Тубілай кидав у воду нове. Поступово вода закипіла і яничар-ага зняв з пояса маленьку шкіряну коробочку з зіллям. Суха трава полетіла в окріп. У маленькій скляночці з випеченої глини знайшлося щось схоже на мазь і він зачепив звідти кінчиком ножа. Вода булькала, розносячи серед степу незвичний аромат чужоземних трав. Нарешті він припинив чаклувати над напоєм і склав руки у молитві перед заходом сонця. Він просив у всемогутнього Аллаха милості для цієї невірної.

А потім, розв’язавши її сорочку, розтер цією ж маззю груди та плечі. Дівчина пила маленькими ковтками, розхлюпуючи напій тоді, як починав душити приступ кашлю, і Тубілай тримав її голову, адже сама полонянка вже не мала сил. Вона приймала тепер усе, що пропонував їй ворог. Без жодного слова, без жодного прояву невдоволення.

Темрява опустилася на степ. Підкинувши у вогонь ще кілька патиків, Тубілай повернув її обличчям до вогнища, а сам ліг поруч, притискаючись до дівчини і зігріваючи її своїм тілом. Він не стулив очей ні на мить, відчуваючи лівим боком свою зброю, а грудьми — як минає тремтіння її тіла, легкого та тендітного, не такого, як в інших жінок, котрих доводилося відчувати. Іноді він починав дрімати, але при цьому чув переспіви перепілок, сюрчання цвіркунів і шелестіння трави.

Тубілай підвівся на ноги лише тоді, як сонце нагріло степ. Вона вже не спала. Вогнище горіло весь час і недосмажене буджаками м’ясо мало скласти їхній сніданок. Але дівчина відвернулася, не бажаючи їсти.

— Якщо ти не їстимеш, то помреш, — сказав Тубілай, пропонуючи їжу.

— Краще вже померти, — промовила вона, — ніж те, що мене чекає.

— Ніхто не може знати, що його чекає, — заперечив яничар-ага. — На все воля всемогутнього Аллаха. Як тебе звуть?

— Марія.

Це було сказано після паузи. Минулого разу його запитання взагалі залишилось без відповіді. А йому чомусь схотілося повторити це ім’я. Як би воно звучало на його губах, промовлене цією мовою невірних? Але замість цього язик почав сам промовляти зовсім інше і він розумів чому.

Тубілай не знав страху. Взагалі. Напевно завдяки цьому і піднявся так високо сходами, що вели туди, де сидів всемогутній. Відтоді як залишив стіни дому бектаського дервіша, поруч з ним було багато інших, які також заслуговували на це, але зумів лише він. Тому що ті, інші, мали страх. Серед них час від часу траплялися і сильніші, і спритніші від нього, проте рано чи пізно наставав момент, коли страх запускав кігті, намагаючись дістатися до серця. І тоді вони ставали вразливими. Його ж серце, здавалося, мало панцир, об який ламалися кігті жаху. І ось тепер, коли бажання промовити чуже ім’я ставало нав’язливим, страх загрожував дістатися туди. Чому? Це важко зрозуміти.

— Тебе чекає велике майбутнє, — говорив Тубілай, дивлячись їй в очі. — Ти станеш найкращою дружиною великого правителя Сулеймана-паші. Усі поклонятимуться тобі. Ні в чому ти не знатимеш відмови. Ти забудеш своє ім’я і молитимешся всемогутньому Аллаху, а він охоронятиме тебе. У тебе буде стільки золота і вбрання, скільки не снилося усім жінкам твого народу. Чи варто хотіти вмерти, щоб не побачити цього?

— Мені не потрібно ні золота, ні одягу, — голос її здригнувся і задзвенів. — Відпусти мене. Благаю… Відпусти…

— Ні, — перервав Тубілай. — Я не можу тебе відпустити. Ти належиш моєму повелителю, великому Сулейману-паші. І я не дам тобі вмерти. Не думай про це.

Їм довелося затриматись принаймні ще на день — дівчина і зараз була слабкою. Зранку Тубілай виїхав на самий горб, аби оглянути усе навколо. А коли повернувся, побачив, що вона сидить навколішки, тримаючи щось біля грудей. Це був маленький хрестик, що невідомо як залишився у неї. Побачивши ворога, Марія намагалася сховати його, та було пізно. Тубілай схопив її за руку і хрестик опинився у його долоні. Він був металевий, невеличкий — такий, що цілком міг ховатися у її маленькій руці.

— Віддай! Віддай, іроде! — закричала Марія, б’ючи його у груди, але сили залишили її і дівчина опустилася у траву.

Ці амулети невірних завжди топталися ногами і викидалися так далеко, що годі й сподіватися знайти. Він мовчки стояв над нею, чомусь не наважуючись кинути під ноги маленький шматочок металу, щоб потім стати зверху чоботом. Однаково вона цього не бачитиме. Плечі Марії здригались у плачі і вона впала обличчям додолу. А спробуй потім розшукати таке мале, втиснуте у густу притоптану траву. Нехай пробачить його Всемогутній… І Тубілай підняв руку, аби шпурнути це якнайдалі. Але вона і тепер не дивиться. Рука, що завжди була рішучою і ніколи не хибила, розгублено опустилася.

Коли Марія розплющила очі і підняла голову, він сидів поруч і мовчки простяг їй хрестик. У неї були великі очі. Такі великі, що в них могли б сховатися місяць і усі небесні зорі. Навіть сонце! І якби він не знав мови невірних, вона могла б усе пояснити йому тільки ними, не вимовляючи жодного слова. Та вольнолюбна полонянка не хотіла говорити з ним. Очі відвернула, а губ так і не розтулила. Лише теплі й легкі пальці на мить торкнулися його долоні, коли забирала цей шматок заліза, судячи з усього, надзвичайно дорогий для неї.