Енн із Острова Принца Едварда

Розділ14 ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри.

Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти.

Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи — «тато радить мені зачекати до нового року», — а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви.

— Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, — мовила вона.

— Усе це так сумно й страшно, — тихенько відказала Енн. — Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога — дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена.

Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси — як заздрила їм Енн у шкільні роки! — лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя.

У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити.

— Який дивний цвинтар у місячнім світлі, — зненацька проказала Рубі. — Такий примарний, — здригнулася вона. — Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва!

Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову.

— Ти ж знаєш це, правда? — допитувалася Рубі.

— Так, я знаю, — тихо відказала Енн. — Мила Рубі, я знаю.

— Усі знають, — гірко мовила Рубі. — І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, — вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, — я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати!

— Чого ти боїшся, Рубі? — ще тихіше запитала Енн.

— Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса — я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно — так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла!

Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон — історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно — Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, — та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно — і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим — справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось?

— Я думаю, Рубі, — урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, — я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, — про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут — і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі.

— Але я боюся, — жалісливо відказала Рубі. — Бо навіть коли ти кажеш правду — а ти не можеш знати напевне, і що як усе це — лише твоя уява? — там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю.

Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом — тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, — вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила.

Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба.

— Я хочу жити, — мовила вона тремким голосом. — Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це — тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб — адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко!

Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку — і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих.

— Я рада, що все сказала тобі, Енн, — прошепотіла вона. — Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це — щоразу, як ти приходила, ціле літо, — хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати.

— Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре.

— Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн?

— Так, мила.

— Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем — ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн?

— Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, — відповіла Енн. — Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі.

— Ти скоро знову прийдеш, так?

— Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти — буду рада.

— Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн.

— Добраніч, мила.

Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті — воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим — чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті — треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі.

Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка — так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася.

Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн — і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди.

Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок.

— Візьми це, — схлипнула вона. — Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене — голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті.

— По нас завжди лишається незавершене, — зі слізьми на очах мовила пані Лінд. — Проте завжди є й кому завершити його.

— Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, — мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. — Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею.

— Так, напевно, — зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом — «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, — сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, — та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна.

— Рубі Джилліс любила посміятися, — мовив раптом Деві. — Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати.

— Так, я думаю, буде, — відповіла Енн.

— Що ти кажеш, Енн! — запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою.

— А чому ні, Діано? — серйозно запитала Енн. — Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах?

— Я… я не знаю, — спробувала вибратися з пастки Діана. — Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна.

— Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, — відповіла Енн.

— Сподіваюся, — виразно проказав Деві. — Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн?

— Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, — неуважно мовила Енн.

— То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? — обурився Деві.