Енн із Острова Принца Едварда

Розділ 30 ІСТОРІЯ ПАНІ СКІННЕР

Енн вийшла з поїзда на станції Веллі Роуд і роззирнулася в пошуках когось, хто мав би її зустріти. Оселитися вона мала в такої собі панни Джанет Світ, та на очі дівчині не трапилося нікого, хто відповідав би її уявленням про цю добродійку, що склалися в неї із листа Естер. Єдиною особою в полі її зору була літня жінка на возі, зусібіч заставленому мішками з поштою. За найобережнішими припущеннями ця добродійка важила щонайменше двісті фунтів; обличчя мала невиразне, червоне й кругле, мов повний місяць. Вбрана жінка була в тісну чорну кашемірову сукню, пошиту за модою десятирічної давності, дещо запорошений чорний капелюшок із жовтою стрічкою та полинялі чорні мереживні мітенки.

— Гей! — крикнула вона, махаючи батогом у бік Енн. — То ви нова вчителька у Веллі Роуд?

— Так.

— Я так і думала. У Веллі Роуд завжди вчительки гарні, а в Міллерсвілі миршаві, то всі знають. Джанет Світ запитала нині, чи можу я зустріти вас. А я кажу: «Та звісно, коли їй не шкода буде трішки пом’ятися. На цей віз і пошта ледве влізе, і я сама гладуха, ширша, ніж Томас». Заждіть, панночко, я тут посуну ці мішки й вас якось прилаштую. До Джанет нам лиш зо дві милі їхати. А валізу вашу привезе сусідський наймит увечері. Мене звуть пані Скіннер — Сара Скіннер.

Сяк-так вона прилаштувала Енн на воза; упродовж цієї процедури дівчина кілька разів весело підсміхнулася сама до себе.

— Паняй, конячко! — звеліла пані Скіннер, беручи віжки в пухкі руки. — То я вперше пошту везу. Томас хотів нині прополоти ріпу, то й попросив мене. Ну, я собі попоїла хутенько, та й рушила. Але мені й подобається наче. Нудно трохи, то звісно. Я собі часом сиджу й міркую, а тоді так просто сиджу. Паняй, конячко! Додому швидше хочеться. І Томасові сумно там без мене. Ми, бачте, молодята.

— Он як, — чемно відказала Енн.

— Щойно місяць як побралися. Томас довго ходив за мною. І так романтично.

Енн спробувала уявити пані Скіннер як романтичну особу й мусила визнати цілковиту свою поразку.

— Он як? — знову сказала вона.

— Еге ж. Бачте, за мною там іще один ходив. Паняй, конячко! Я так довго була вдовою, всі вже й не чекали, що я знову віддамся. А коли моя доня — вона теж учителька, як ви — поїхала десь працювати на захід, мені стало самотню, то я вже й не дуже опиралася. І почали до мене ходити двоє — Томас і другий, Вільям-Обедайя Сімен, так його звали. І я так довго не знала, кого з них обрати, а вони ходили й ходили, аж я вся змучилася. Бачте, той Вільям — він багатий, ферма в нього добра, і копійчина є. З нього ліпша партія була б. Паняй, конячко!

— Чому ж ви не обрали його? — запитала Енн.

— Він, бачте, не кохав мене, — серйозно мовила пані Скіннер.

Вражена Енн утупилася в неї, широко розплющивши очі від подиву. Та в обличчі пані Скіннер не знати було ані тіні жарту. Певне, нічого кумедного у власних словах вона не бачила.

— Він три роки жив удівцем, а на господарстві в нього сестра порядкувала. Але потім вона теж заміж вийшла, то йому знадобився хтось, щоб на хазяйстві порався. А хазяйство добряче, є де рук докласти, будьте певні. Паняй, конячко! А щодо Томаса — то він бідний, і коли дім його не протікає під дощем, то, певне, більш нічого доброго й не скажеш про нього, хоча так він доволі гарний. Але, бачте, я кохала Томаса, а до Вільяма мені й байдужки було. І так сама із собою сперечалася. «Саро Кроу, — казала я собі: бо ж мій перший чоловік був Кроу, — можеш собі вийти за багатого, звісно, але щаслива ти не будеш. Не можуть люди жити на цім світі без бодай краплиночки любові. Ліпше живи собі з Томасом, бо й він тебе любить, і ти його. А що тобі ще треба?» Паняй, конячко! І я сказала Томасу, що вийду за нього. Але весь той час до весілля й проїхати повз ферму Вільяма боялася, щоб знову не засумніватися, як уздрію його показний дім. А тепер уже геть про це не думаю, бо мені так легко й добре з Томасом. Паняй, конячко!

— А що сказав на те Вільям? — поцікавилася Енн.

— Понарікав трохи. А тепер ходить за одною кощавою старою панною в Міллерсвілі, то, думаю, вона хутенько й погодиться. Буде йому з неї ліпша жінка, ніж та перша. З нею Вільям і женитися не хотів. Просто освідчився їй, бо так велів його батько, та все надіявся, що вона скаже «ні». А вона взяла й сказала «так»! Бачте, як воно. Паняй, конячко! Добра була господиня, хоч і скупиндя така. Вісімнадцять років носила той самий капелюшок. А потім купила новий, то він зустрів її на вулиці й не впізнав. Паняй, конячко! Ото я замалим у халепу не вскочила. А могла ж вийти за нього й бути всеньке життя нещасна, як моя сердешна кузина Джейн-Енн. Вона віддалася за багатого, хоч і геть його не кохала, то життя тепер у неї собаче. Того тижня приїздила до мене, та й каже: «Саро Скіннер, я тобі заздрю. Ліпше жити в халупі на узбіччі з милим, ніж у великому домі з таким, як мій». Але в неї чоловік незлецький, хоча впертий такий, що натягає шубу, коли надворі усі дев’яносто градусів.[35] Коли хочеш його вмовити щось зробити, треба казати, щоб усе робив навпаки. Та коли нема любові, щоб оте врівноважити, то й життя, вважайте, нема. Паняй, конячко! Онде вже й ферма Джанет. Узбіччя — так вона її назвала. Гарна, правда? Ви, певно, раді звідси вилізти — геть вас ця пошта притисла.

— Так, але мені було дуже приємно їхати з вами, — щиро відказала Енн.

— Та що ви кажете, — утішено мовила пані Скіннер. — Я розповім Томасові, неодмінно. Він так пишається, коли мене хвалять. Паняй, конячко! Ось уже й приїхали. Хай вам добре в тій школі ведеться. Тут за фермою Джанет є болото, там коротша стежка. Як будете нею ходити — глядіть пильнуйте. Бо коли провалитеся в ту чорну грязюку, враз утопитеся, як корова Адама Палмера. І до Судного Дня вас ніхто не побачить і не почує. Паняй, конячко!