Енн із Острова Принца Едварда

Розділ 33 «ВІН УСЕ ХОДИВ І ХОДИВ»

Три дні потому Енн, повернувшись зі школи, застала Джанет у сльозах. Проте сльози й Джанет — це здавалося таким несумісним, що Енн замалим не злякалася.

— Що з вами? — стривожено вигукнула вона.

— Мені… мені сьогодні виповнилося сорок, — схлипнула Джанет.

— Але вчора вам було майже стільки ж, і ви не плакали, — тамуючи усмішку, спробувала втішити її Енн.

— Так… але, — задихано відповіла Джанет, — Джон Дуглас не просить моєї руки!

— О… він попросить, — розгубилася Енн, — ви тільки дайте йому час.

— Час! — зі щонайглибшою зневагою відказала Джанет. — Скільки ще часу йому потрібно? Він мав двадцять років!

— То Джон Дуглас упадає за вами вже двадцять років?

— Так. І жодного разу й не заїкнувся про шлюб. І тепер я вже не вірю, що колись він мені освідчиться. Я не казала про це нікому зі смертних, але нині відчуваю, що мушу розповісти — інакше я збожеволію. Джон Дуглас почав ходити за мною двадцять років тому, ще коли жива була моя мати. Ходив і ходив, аж я почала в’язати ковдри і все таке, та він ані разу й словечка не сказав мені про шлюб — лиш усе ходив і ходив. Я нічого не могла вдіяти. Моя мати померла, коли ми отак проходили вісім років. Я думала, тепер він нарешті попросить моєї руки — коли побачить, що я лишилася сама в цілім світі. Він був чуйний і дбайливий, і робив для мене все, що міг — але не освідчився. Отак воно відтоді й тривало. Люди винуватять мене в цьому — кажуть, я не виходжу за нього, бо в нього хвора мати, а я не хочу обтяжувати себе доглядом за нею. Але я щаслива була б доглядати Джонову матір! Та хай собі кажуть. Хай краще винуватять мене, ніж жаліють! Де так принизливо — що Джон досі мені не освідчився. Але чому ж, чому?! Якби я тільки знала причину, — здається, тоді й змиритися було б не так важко.

— Можливо, його мати просто не хоче, щоб він одружувався з будь-ким? — припустила Енн.

— Ні. Вона ввесь час мені повторює, як хоче, щоб Джон одружився, перш ніж настане її смертна година. І йому завжди натякає — та ви й самі чули. Я думала, крізь землю западуся.

— Я не розумію, — безпорадно мовила Енн. Вона пригадала Людовіка Спіда. Але випадки були нерівнозначні: Джон Дуглас був чоловіком геть іншого типу, аніж Людовік. — Ви мусите виявити рішучість, — несхитно заявила дівчина. — Чому ви ще віддавна не прогнали його?

— Не змогла, — пролебеділа нещасна Джанет. — Бачте, Енн, я завжди страшенно кохала Джона. Ходив би він за мною чи ні, я все одно ніколи не хотіла б вийти за жодного іншого.

— Але тоді він мусив би поставити питання руба, як належить чоловікові, — не вгавала Енн.

Джанет похитала головою.

— Ні… боюся, ні. І намагатися страшно було — раптом він вирішив би, що не потрібен мені, та й пішов би геть. Мабуть, я слабкодуха, але такі в мене почуття. І я нічого не можу із цим удіяти.

— Можете, Джанет. Іще не пізно. Будьте відважні. Дайте йому зрозуміти, що більше не терпітимете цих вагань. Я буду поряд і підтримаю вас.

— Не знаю, — безнадійно проказала Джанет. — Не знаю, чи колись мені стане впевненості. Усе це так довго триває. Але я подумаю.

Енн відчула, що розчарувалася в Джоні Дугласі. Він так їй сподобався; вона й уявити не могла, що цей пан виявиться одним із тих безсердечних чоловіків, здатних упродовж двадцяти років бавитися з почуттями жінки. Звісно, його слід було провчити; Енн мстиво подумала, як утішить її це видовище. Отож, наступного вечора, ладнаючись на молитовне зібрання, вона дуже зраділа, коли Джанет повідомила їй, що сьогодні нарешті «буде рішуча».

— Я покажу Джонові Дугласу, що більше не дозволю нехтувати мною.

— Саме так, — виразно підтвердила Енн.

По закінченні молитовного зібрання Джон Дуглас підійшов до Джанет зі звичним своїм проханням. Джанет була налякана, проте несхитна.

— Ні, дякую, — холодно відказала вона. — Я й сама знайду шлях додому. І це не дивно, зважаючи на те, що я ходжу ним уже сорок років. Тож не турбуйтеся, пане Дуглас.

Енн глянула на Джона Дугласа, і в яскравім місячнім сяйві знову побачила останній оберт диби. Не зронивши ані слова, він відвернувся й подався геть.

— Стійте! Стійте! — безтямно гукнула вслід йому Енн, геть не зважаючи на приголомшених свідків цієї сцени. — Пане Дуглас, не йдіть! Поверніться!

Джон Дуглас зупинився, та не повернувся. Енн підлетіла до нього, схопила його попід руку й потягла назад до Джанет.

— Поверніться, — благала вона. — Це помилка, пане Дуглас, то все я винна. Я змусила Джанет. Вона не хотіла відмовляти вам… але тепер усе добре, правда, Джанет?

Джанет мовчки узяла Джона попід руку й пішла. Енн кволо пленталася за ними й прослизнула в дім через кухонні двері.

— Добряче ж ви мене підтримали, — ущипливо проказала Джанет.

— Я не могла нічого вдіяти, Джанет, — мовила Енн із каяттям. — У мене було відчуття, що на моїх очах коїться вбивство. Я мусила побігти за ним.

— Я така рада, що ви це зробили. Коли я побачила, як Джон іде тим шляхом… то було так, наче з ним із мого життя йшло геть усе щастя й радість. Де жахливо… жахливо.

— Він не поцікавився, чому ви так зробили? — запитала Енн.

— Ні. Ані словечка про це не зронив, — понуро відказала Джанет.