Енн із Острова Принца Едварда

Розділ 34 ДЖОН ДУГЛАС НАРЕШТІ ОСВІДЧУЄТЬСЯ

Енн мала ще яке-не-яке сподівання, що відтепер у стосунках Джанет і Джона Дугласа надійдуть зміни. Та все тривало, як зазвичай. Джон Дуглас приходив у гості, їздив із Джанет на прогулянки, проводжав її додому з молитовних зібрань — так само, як робив усі минулі двадцять років і як, вочевидь, збирався робити й наступні двадцять. Тим часом літо спливало; Енн проводила уроки в школі, писала листи й потроху вчилася сама. Її прогулянки до школи й назад були дуже приємні. Вона завжди ходила стежкою через болото. Це була дуже гарна місцина: багнистий грузький ґрунт, зелений від смарагдових моховитих купин, сріблястий виткий потічок і прямі горді ялини з лапами, порослими сіро-зеленим мохом, та корінням, укритим найрізноманітнішими лісовими красотами.

А попри те, життя у Веллі Роуд здавалося Енн дещо одноманітним. Хоча стався з нею там і кумедний епізод.

Якщо не брати до уваги рідкісних зустрічей на вулиці, вона майже не бачила довготелесого Семюеля із чуприною, мов солома, і льодяниками, відколи той приходив до будинку Джанет. Проте якось, теплого серпневого надвечір’я, він завітав знову, урочисто всівшись на дерев’яній лавці коло ґанку. Був у звичнім своїм робочім вбранні: полатаних штанях, цупкій блакитній сорочці, протертій на ліктях, і пошарпанім брилі. Не зводячи з Енн урочистого погляду він невпинно жував соломинку. Енн зітхнула, відклала книжку й узялася до вишивання. Про щось розмовляти із Семом їй геть не випадало.

Після тривалої мовчанки Сем зненацька заговорив.

— Поїду звідсіля, — уривчасто мовив він, махаючи соломинкою у бік сусідської ферми.

— Он як? — чемно відказала Енн.

— Еге.

— А куди поїдете?

— Думав собі власну господарку влаштувати. І хата добра є в Міллерсвілі. Та коли винаймати її, то треба жінки.

— Так, мабуть, — непевним тоном відказала Енн.

Запала нова довга мовчанка. Урешті-решт Сем знову витяг із рота соломинку й мовив:

— Я вас міг би взяти.

— Щ-що-о-о?! — видихнула Енн.

— Підете за мене?

— Тобто… заміж? — кволо запитала сердешна Енн.

— Еге.

— Та я з вами ледь знайома! — роздратовано вигукнула мовила Енн.

— То побрались би й познайомилися, — відповів Сем.

Енн зібрала рештки власної гідності.

— Авжеж, я ніколи за вас не вийду, — зверхньо кинула дівчина.

— А чого так, жених з мене нівроку, — спробував переконати її Сем. — До праці я беручкий, і грошенята в банку є.

— Більше не говоріть про це зі мною! Як вам таке на думку спало? — мовила Енн; гнів її поступався місцем гумору. Усе це було так безглуздо.

— Ви дівчина гарна, і ходите проворненько, — відповів Сем. — Мені ледачої не треба. Подумайте. Бо я ще не роздумав. Але піду. Корів доїти треба.

Ілюзії Енн щодо любовних освідчень були так тяжко понівечені впродовж останніх років, що від них майже геть нічого не лишилося. Отож увечері вона могла вдосталь посміятися з бідолахи Сема. Вони із Джанет завзято передражнювали його й без жодних докорів сумління реготали з того, як він надумався до Енн клинці підбивати.

Якось по обіді, коли перебування Енн у Веллі Роуд добігало кінця, в Узбіччя по Джанет у гарячковім поспіху заїхав Алек Райт.

— Вас негайно кличуть до Дугласів, — мовив він. — Здається, стара пані Дуглас таки насправді вирішила вмерти, після того, як двадцять років прикидалася.

Джанет метнулася по капелюха. Енн поцікавилася, чи пані Дуглас погіршало.

— Їй зовсім не так зле, як бувало раніше, — серйозно відповів Алек, — і ось чому я вважаю, що кепські її справи. Досі вона завжди верещала й гасала по всьому будинку, а тепер лежить і нишкне. А коли стара пані Дуглас нишкне, то вже напевне погано.

— Ви не любите старої пані Дуглас? — здивувалася Енн.

— Кішка добра, коли то кішка, і геть лиха, коли то жінка, — загадково відказав Алек.

Джанет повернулася додому в сутінках.

— Пані Дуглас померла, — скрушно проказала вона. — Померла невдовзі після того, як я прийшла туди. І лиш єдиний раз заговорила до мене. Сказала: «Надіюся, тепер ви із Джоном поберетеся». Мені аж серце стислося, Енн! Подумайте: рідна мати вважала, що я не виходжу за її сина через неї! І я нічого не могла сказати — там були всі сусідки. Як добре, що Джон цього не чув.

І Джанет гірко розридалася. Енн заварила їй чашку міцного імбирного чаю. Та хоча згодом вона виявила, що замість імбиру поклала білий перець, Джанет була в такім відчаї, що нічого не помітила.

Увечері після похорону Енн і Джанет сиділи на ґанку біля вхідних дверей проти заходу сонця. Вітер ладнався спати у верхівках сосон, і з північного боку в небі палахкотіли й згасали вогненні блискавиці. Джанет у своїй потворній жалобній сукні виглядала жахливо — її обличчя було червоне й підпухле від сліз. Говорили мало, бо ж вона мляво опиралася будь-яким спробам Енн хоч якось її заспокоїти й вочевидь налаштувалася бути нещасною.

Раптом клацнув засув хвіртки, і до саду увійшов Джон Дуглас. Він рушив до них просто через клумбу з геранню. Джанет підвелася — а слідом за нею й Енн. Вона була високою дівчиною і вбрана була в білу сукню, проте Джон Дуглас її не бачив.

— Джанет, — мовив він, — ти вийдеш за мене заміж?

Слова ці вихопилися в нього так, мовби він хотів сказати їх ось уже двадцять років, і тепер вони мусили прозвучати перш, ніж будь-які інші.

Обличчя Джанет не могло почервоніти густіше, аніж то вже сталося з ним від плачу, отож усе взялося негарними багряними плямами.

— Чому ти не освідчився раніше? — поволі запитала вона.

— Я не міг. Вона мене змусила… мати змусила мене дати слово, що я цього не робитиму. Дев’ятнадцять років тому в неї стався жахливий напад. Ми боялися, що вона його не переживе. Вона благала мене присягнути, що я не освідчуся тобі, доки вона жива. Я не хотів обіцяти, хоч ми всі й думали, що довго вона не протягне — лікар давав їй щонайбільше півроку. Але мати благала на колінах, змучена й хвора. Я мусив пообіцяти.

— Що вона мала проти мене? — вигукнула Джанет.

— Нічого… зовсім нічого. Просто не хотіла іншої жінки — жодної іншої жінки в домі, поки вона жива. Вона сказала, що коли я не присягну, вона помре негайно, і я буду її вбивцею. І я присягнув. І відтоді вона змушувала мене триматися обіцянки, хоч тепер уже я на колінах благав її звільнити мене від неї.

— Чому ти не розповів мені? — здушено запитала Джанет. — Якби ж я тільки знала. Чому ти не розповів?

— Вона змусила мене присягнутися, що я нікому не скажу, — хрипко мовив Джон. — Змусила поклястися на Біблії; але, Джанет, я ніколи не зробив би цього, якби тільки знав, що все триватиме так довго. Джанет, ти не уявляєш, що я пережив за ці дев’ятнадцять років. Я знаю, що й ти через мене страждала, але тепер ти нарешті вийдеш за мене, правда, Джанет? Адже ти вийдеш за мене, Джанет? Я прийшов одразу, як зміг, щоб освідчитися тобі.

У цю мить приголомшена Енн отямилася й збагнула, що їй тут не місце. Вона прослизнула в дім, і лише наступного ранку Джанет розповіла їй решту історії.

— Яка жорстока, безсердечна, брехлива жінка! — обурено скрикнула Енн.

— Ні… вона мертва, — урочисто відказала Джанет. — Якби вона була жива… та вона померла. І не слід нам говорити про неї погано. Нарешті я щаслива, Енн. І я зовсім не відмовилася б чекати так довго, якби тільки знала причину.

— Коли ви одружитеся?

— Наступного місяця. Весілля, звісно, буде дуже скромне. Та люди, мабуть, набалакаються. Скажуть, буцім я миттю загарбала Джона, щойно його бідолашна мати перестала бути мені на заваді. Джон хотів розповісти їм правду, та я сказала: «Ні. Це твоя мати, і ми збережемо таємницю, щоб не осквернити її пам’яті. Тепер, коли я сама знаю правду, мені байдуже, що скажуть інші. Це вже не має значення. Хай усе буде поховано разом з нею» — отак я сказала. І, здається, вмовила його.

— Я ніколи не змогла б так усе пробачити, як ви, — сердито проказала Енн.

— Ви будете по-іншому дивитися на речі, коли доживете до моїх літ, — примирливо відповіла Джанет. — 3 віком ми вчимося пробачати. І в сорок це виявляється значно легше, ніж здавалося у двадцять.