Філософія українства

Розум може обдурити

Прочитав Вашого листа. З думками, викладеними в ньому, можна погоджуватися, а можна й заперечити їх.

Візьмемо одну з порушених Вами проблем — проблему шовінізму.

Справді, огидне явище. Ми, українці, на своїй шкірі відчули, що таке шовінізм польський, російський, мад'ярський. А ось українського шовінізму досі не було. Не маємо й держави. А поляки, росіяни, мад'яри мають!

Чи не виникає у Вас думка: а, може, б не завадило хоч трохи шовінізму українського — щоб вороги відчули, що і в нас є зуби? Чи хочете далі жити за плебейським принципом: «Лучче кривду терпіти, ніж кривду чинити»?

Оця малоросійська «мудрість» значною мірою пояснює причини нашої бездержавності, бо держава — це завжди насильство, в першу чергу супроти тих, хто цієї держави не хоче.

Не був українцям притаманний національний егоїзм, не ставили вони над усе державні інтереси! Завше інтереси якоїсь іншої етнічної спільноти ставилися вище своїх.

То чи доречний пафос тих, хто обвинувачує українців у шовінізмі чи егоїзмі?

Друга Ваша теза: не може весь нарід бути винним, не можуть бути винними всі жиди, всі росіяни… З одного боку, Ви знову таки, маєте рацію, а от із другого…

Добре, не будемо всіх жидів звинувачувати в Голодоморі 1932–1933 рр., в репресіях ЧК, де більшість складали сини Ізраїлеві, не будемо звинувачувати в тому, що жиди завжди служили нашим поневолювачам, що сьогодні вони розгорнули шалену антиукраїнську кампанію в контрольованих ними світових мас-медіа. Не будемо цього робити.

І чого досягнемо?..

Звинувачень цілого українського народу в антисемітизмі.

Українці — це народ-антисеміт — так нас називають жиди, а за допомогою їхньої величезної пропагандивної індустрії вже й інші народи світу готові повірити в це. І це ще не все. Під тиском Ізраїлю слабодухий Президент України Леонід Кравчук просить у жидів прощення від імені українців за злочини, які буцім-то проти них вчинив український нарід. То чи варто церемонитися?

Другий приклад. Німці. Народи світу засудили їх за злочини в Другій світовій війні. Вже друге покоління німців, яке у війні участі не брало, розплачується з тими, хто постраждав у ті роки, насамперед, з жидами — саме їм надходить максимум компенсації. Виходить, весь німецький народ відповідає.

Третій приклад. Степан Бандера стверджував, що українці борються не лише з імперіалізмом, але й із російським народом. Чому? Та тому, що абсолютна більшість росіян є носіями імперської свідомості. В Україну вони прийшли як окупанти, колоністи, «упорядникиє нашого життя. Без них, отих ванєк і пєтрушєк, імперська ідея не вийшла б за межі кремлівських палат. Зрозумійте: розділення росіян на шовіністів і нешовіністів, на порядних і непорядних віддаляє нас від незалежності, бо розмиває образ ворога, панування якого треба скинути.

Уявіть лише собі, що в часи визвольних змагань 40-х років ХХ століття упівці почали б дошукуватися, виясняти, який окупант кращий, а який гірший, якого треба нищити, а якого ні. До чого такий «гуманний» підхід допровадив би?!

Порушену Вами проблему однозначно вже вирішено! Згадайте плакат часів Другої світової війни: «Папа, убей немца!» Будете заперечувати? Говорити, що це несправедливо? Адже серед них були порядні люди? Скажете, що зараз зовсім інша ситуація, зараз мир. А я скажу: «мир» після поразки!

Сьогодні кожний «мирний» російськомовний росіянин несе нам загрозу: він розмовляє російською мовою на вулицях і в державних установах, він змушує малоросів у його присутності говорити «на общепонятном», веде документацію скрізь російською мовою. Що вже говорити про політично активних росіян, об'єднаних в РДК, «Русь», «Союз коммунистов Украины», котрі борються за закріплення свого привілейного стану в Україні, стають рушійною силою сепаратистського руху?! Росіянин же у війську, СБУ, міліції — особливо небезпечний, бо озброєний і керує озброєними людьми.

Тепер щодо третьої Вашої тези — про необхідність інтелектуалізації націоналістичного руху. Зрозуміло, що ми не проти, аби на сторінках патріотичних видань друкувалися високоосвічені люди — професійні політологи, економісти, соціологи. Але чи варто так наполегливо робити на цьому наголос? Чи варто ставити цю проблему як найголовнішу? У Вашому листі весь час повторюється: «Первинним є інтелект, для того, щоб наша ідея перемогла, український націоналізм повинен бути не примітивним, печерним, а інтелектуальним».

Нічого подібного! Інтелект завжди був знаряддям волі, її адвокатом. Розум завжди обслуговував інстинкти. Тому й український націоналізм апелює насамперед до почуттів, емоцій, інстинктів поневоленого народу. Апелює зрозумілою мовою, однозначними поняттями.

Чи варто якимось абстрактними, «високоінтелектуальними» категоріями доводити українському селянинові, що непогано було б побудувати свою державу? Чи не природно звертатися до його ображених національних почуттів? Адже не розум підказує людині, що вона голодна, що їй холодно, вогко, темно, тісно, невільно, що краще бути не у в'язниці, а на волі. Розум може обманути, посіяти сумнів в доцільності жертв на шляху до свободи.

Хіба не розум підказує, що шлях до визволення — це шлях крові, війни?

Хіба не розум підказує, що не можуть бути усі росіяни поганими, адже серед них обов'язково знайдуться чудові люди, прекрасні спеціалісти, турботливі та люблячі батьки? Вони ж не винні, що їх «використала» Москва, мільйонами спрямувавши в Україну. А жиди? Хіба може таке бути, щоб всі жиди не любили українців? А скільки жидів голосували за вільну Україну! Одна чернівецька жидівка, щоправда, уточнила — голосували за вільну від таких, як ми, вільну від українських націоналістів.

Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.

І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: «Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!»

Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови… А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: «Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?» Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!

Що ж до закидів у певній «низькопробності», яка проявилася в нашій згадці про таких «друзів» українського народу як «Світлана Ослоущенко» та «Д. Падличко», то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані… Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України…

Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.

Ви любите своє — в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: «Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці».

Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!

Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація — це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.

Чи варто нам, народу зі великою культурою, «тягнутися» до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.

Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.

1993 р.,

Славсько.