Філософія українства

Профанація слова, девальвація дії

Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, «ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ — «Самостійну Україну».

Хіба треба до слова «самостійний» ще якийсь прикметник?!

Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність — їм не вірилося, що у слові «самостійна» все є.

Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!

Бо незалежність Японії є самозрозумілою.

А у нас, українців, ні. Говоримо «самостійнає, а про себе: «не зовсім ще». Стверджуємо гордо: «Ми — велика нація», а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: «Соборна Україна», а подумки згоджуємось на сучасні кордони.

Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних — і беззмістовних! — слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.

А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.

І захотів її.

А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова «українська соборна самостійна держава» «дещо» інший зміст?

Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.

А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом — і гнобителя, і гнобленого.

Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!

Замість будувати силові структури — переконували ворогів бути хорошими, не стріляти «в своїх братів і сестер», не бити кийками «своїх матерів».

Замість будувати каральні структури — закликали: «Обнімімося, братаймося!» і переконували ворогів любити Україну, «нашу спільну неньку». Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!

За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.

Вони навчилися говорити і нічого не казати.

Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.

Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.

Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?

Сьогодні вони продовжують — хоч час вже помовчати! — повторювати затріпані слова про «суверенну, самостійну, вільну Україну» і необхідність економічних реформ, які «все вирішать».

Вони п'ять років говорили, що «час працює на нас». Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!

Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада «ні від кого незалежної України» запропонувала кийки та газ — на голови «братів та сестер». І била так немилосердно, як і в 1988–1989 рр., здається, навіть жорстокіше.

Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.

Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).

«Час працює на нас, — лагідно повторювали вони, — все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.

Головне — зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас».

Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? — якщо час працює на нас?!!

Колишні авторитети.

Майбутні марґінали.

Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.

Актори, актриси, акробати, еквілібристи…

Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.

Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.

Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші — не дай, Боже! — не обпеклися.

Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!

Головне ж — мир.

А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне — мир?!

Значить, не мир — головне.

Головне — свобода.

Головне — Самостійна Україна.

Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!

Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а «ми не готові до такого розвитку подій».

Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!

Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, «щоб справа не загасла», то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.

Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони — за складом свого характеру — не здатні.

Повною протилежністю в цьому — найголовнішому! — питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.

Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей «дехто» не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні — і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!

Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: «Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС — ред.)… Але доля розпорядилася інакше».

Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер — коли не вийшло бути Президентом України — готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні — в тих же Сполучених Штатах Америки.

Якщо доля його змусить емігрувати, то він — як тільки отримає громадянство «нової Батьківщини» — відразу включиться в політичну боротьбу — спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.

Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.

Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!

Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!

Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.

Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. є він відчув це. є швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. є пішов «вершити» політику в передпокої ситих і владних.

На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих — початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.

Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.

Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.

Є нам тепер треба починати спочатку.

26 липня 1995 р.,

Київ.