Герой передмістя

Як я став соловейком

Богдан Ігор Антонич писав колись, що він був хрущем на вишнях, які оспівував Шевченко… А я без всякого там гіперболізму мушу вам оце признатись, що був колись соловейком, чи, радше, виконуючим обов’язки соловейка, надхненника і повірника всіх закоханих на світі, крім З’єдинених Держав П. А., де той пташок не урядує.

І такі, бачите, дива траплялися колись у Львові, а ще весною, коли розцвітали каштани і так одурманююче пахла черемха на Старому цвинтарі, коли вечори були такі місячні, що магістрат забороняв світити на Копитковому вуличні ліхтарні, коли по всіх парках, городах і шкарпах снувались закохані пари, мов химородні з’яви з Царства Тіней…

Одної такої весни поцілила стріла Амура студентське серце мого неоціненого пана інструктора. Не був це, правда, якийсь новий роман, а ще минулорічний, тепер тільки відсвіжений. Дамою серця пана Макса далі була панна Дарця з Черешневої вулиці, яка саме того року закінчувала приватну гімназію імени Іллі Кокорудза і приготовлялася до матури. З тієї нагоди частіше тепер стрічалася з паном Максом а Старому цвинтарі, де вони, мабуть, обговорювали різні матуральні справи.

— Слухай, народній приятелю, ти мусиш бути соловейком, — сказав мені мій неоцінений пан інструктор, вернувшись з однієї такої рандки.

Я вже звик був до його дивовижних вигадок, тому зразу не притакував і не перечив йому ні в чому. Чемно, слухняно ждав, що він скаже далі.

— Бачиш, сину, на вступі я мусів би познайомити тебе з деякими деталями любовної матерії, про які тобі, зрештою, як штубакові з шостої нормальної, і не треба багато знати. Скажу коротко, що жіноцтво — це народ страшно химерний і має свої мухи в носі. От, хоч би, для прикладу, моя наречена, панна Дарця: пропадає дівчина за романтикою! Завзялася конче ходити на рандки на Старий цвинтар, де навіть немає лавочки, щоб культурно посидіти й погуторити, і тобі хоч-не-хоч приходиться сідати на кам’яну надгробну плиту й тривожити вічний спокій якогось цехмайстра чи хорунжого Куркового товариства. Ба, але на тому не кінець її романтичним забаганкам! Вона ще вимагає, щоб нам над головами, на липі, тьохкав соловейко! А там, на цвинтарі, крім ворон, взагалі не чути жадного птаства, та й це вже надходить пора, коли ці фраєри-солов’ї перестають горлати. Тлумачу їй: серденько, скарбе мій, я тобі щось заспіваю або забренькаю на гітарі, щоб тебе розкрохмалити, а вона — ні та й ні! Я, каже, хочу соловейка. Ну, а як дама хоче, то кавалір щоб і на голові поставився, а мусить вдоволити її бажання. Так що немає ради, народній приятелю, рятуй ситуацію: будь за соловейка!

Мушу сказати, що пропозиція пана Макса сильно мене заінтриґувала, хоч на згадку про Старий цвинтар, надгробні пам’ятники, плити і могили моє дитяче серце стиснулося тривогою…

— Ага, то я маю вилізти на липу і тьохкати, як соловій?

— Приблизно так, народній приятелю, — притакнув мій неоцінений пан інструктор. — Та ми живемо, славити Бога, в двадцятому сторіччі, і новітня техніка поробила вже і в цьому напрямку деякі удогіднення. Я переходив нині через парк і купив тобі в ганделеса таку ось штучку, бачиш? — І витягнув з кишені малу круглу бляшку, точніше — дві бляшки, злютовані докупи з діркою посередині. Встромив цю бляшку між губи, втягнув повітря, і з його рота стали добуватися справжні трелі, хоч не знати чиї — дрозда, шпака, жайворонка чи соловейка. Так чи так, виходило щось на подобу пташиного співу.

Пан Макс передав мені цю чудесну бляшку і сказав:

— Бери і практикуй до завтрішнього вечора. Можеш кувати граматику й одночасно приготовлятись до концерту, буде тобі веселіше. Притискай дірку язиком раз міцніше, раз слабше, і так маневруй кінчиком язика, щоб не виходило просте терликання, а… «зворушлива пісня кохання, що лине просто з серця маленької сірої пташки!»

Тут пан Макс викривив уста і завернув очима, наслідуючи щебетання панни Дарці:

— Взагалі, щоб вийшла романтика, чорти її подерли б!

На другий день, по вечері, пан Макс гладко збрехав нашій пані господині, що бере мене до кіна «Гражина» на релігійний фільм «Цар Царів», і ми махнули через поле Болгарів навпростець — на Старий цвинтар.

Вечір був світлий, зоряний, ніби спеціяльно замовлений в небі для закоханих! З-поза коминів пекарні Меркурого викотився задьористий молодик, красний, бестія, рум’яний, як свіжоспечений рогалик. На нашій Богданівці характер міста дивно якось поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалось бевкання жаб у саджавках, на полі Болгарів.

Львів стояв перед нами, як на долоні, і мерехтів, як величезна муравлина купа, перетикана мільйонами світлячків. Над Головним Двірцем горіли ясні заграви.

І перекликалися поїзди.

Старий цвинтар — це були тільки сумні залишки колишнього Городецького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, а який зліквідовано після епідемії холери в другій половині XIX століття. Таке сказав на відчиті в читальні «Просвіта» пан професор Мурський. На тому цвинтарі, розповідав пан професор, спочили тлінні прахи трьох князів Греко-Католицької Церкви — митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із владик перенесено з процесіями на Личаків. Могили зненавидженого поляками першого «Тирольця Сходу», митрополита Антона Ангеловича, який відмовився вітати армію Наполеона, — ніколи не віднайдено.

На місці цвинтаря постало потім Нове Місто — нові вулиці й квартали, вічно закурені бльоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профсоюзів, збудований інженером Зарембою, чоловіком ославленої Горґонової.

І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини…

— То тут! — шепнув мій пан інструктор. Ми опинились в найглухішому закутку цвинтарища, коло якоїсь поламаної огорожі. Над нами розпростерла могутню парасолю одна з цвинтарних лип. Під нею, в зарослій травою ямі, валялася біла голівка янгола чи якоїсь іншої алегоричної фігурки з відбитим носом.

Пан Макс подивився на тоненьку фосфоризуючу стрілку годинника:

— Восьма година. За десять хвилин прилине сюди моя Дульчинея, якщо станеться якесь чудо і вона спізниться тільки на півгодини. Слухай же тепер добре, заступнику соловейка, моїх вказівок. Між іншим: ти мусиш бути трохи соловейком, трохи мавпою, то значить спритно лазити по дереві, щоб не впасти і не скрутити собі в’язів. Вилізеш, народній приятелю, і сядеш собі так, посередині липи, ні зависоко, ні занизько. Знайди собі, поки час, солідну гілляку і сядь на неї окраком, як на кобилу, а для забезпеки тримайся рукою стовбура. Не заглядай і не підслухуй, що тут надолі робитиметься, бо це гріх, з якого мусітимеш сповідатися. Сиди тихо і чекай на мої сиґнали. Коли я раз кашляну — починай концерт! Тьохкай, голубе, з настроєм, з серцем і чуттям, хай тобі здається, що ти фактичний соловейко.

— А як довго треба тьохкати? — питаю.

— Аж доки не впаде сиґнал число 2. Коли я кашляну двічі за порядком — це знак припинити музику, бо вона вже непотрібна. В тих рішаючих моментах ти там, на липі, повинен зберігати абсолютний спокій, заткайся, хлопе, навіть дихати перестань і терпеливо жди на сигнал число 3. Коли я закашляв тричі, тоді ще трошки посидь на липі, а потім помаленьку, обережно починай злазити. Як злізеш — не оглядайся за мною, а хутко виривай з цвинтаря туди, на Городецьку вулицю. Маєш тут дві шістки на бальон, тільки не згуби! І уважай, щоб тобі сиґнали не помішались, борони Боже!

Видавши повищі інструкції, мій неоцінений пан інструктор підсадив ще мене на липу, між іншим, тип деревини зарахований у лісознавстві до м’яких дерев, легколомливих. Про це я знав дуже добре, бо вміння лазити по деревах приніс до Львова ще з села. Не було в сусідстві яблуні чи черешні, на якій я не сидів би та з якої потім не втікав би стрімголов, коли несподівано надносило господаря.

А по липах лазив щороку за липовим цвітом, що потім сушився проти сонця в решеті на призьбі, а взимку мама варили з нього смачну гарбату — знамениту медицину проти кашлю й простуди.

Я знайшов собі на липі вигідне сідало, забезпечивши себе від упадку руками і ногами, витягнув свого свистуна, щоб мати його напоготові, і терпеливо чекав на «сиґнали». Довкола мене пахло вологою корою і мокрим від роси листям. Липа ще в той час не цвіла, але вже пускала прозябці квіту, що й біліли в темряві, мов крильцята нетлі. Просто мені над головою просвічували крізь віття великі зорі, а з кінотеатру «Раксі», що містився в Домі Профспілок, долітала мелодія популярного тоді у Львові «личаківського танґа»:

«Трамвай за трамваєм,

За трамваєм трамвай,

А за тим трамваєм —

Єще єден трамвай!»

Видно, скінчився фільм, і тепер була перерва.

Але зараз надолі, підо мною, почувся знаний мені голоочок панни Дарці:

— A-а, добрий вечір! Хтось нині був вийнятково точний!

Потім загудів басиськом пан Макс, що він завжди точний, чого, на жаль, не можна сказати про деяких гімназисток, а тоді його панна сріблисто засміялась і стала розповідати скоромовкою якусь історію в зв’язку з матурою. Що бельфер від латини завзявся когось «спалити» ще при письмовій, а вона, ідіотка, закохана в ньому по самі вуха, це не жадний секрет, і ще не знати, що з того всього вийде.

Потім пішли смішки, зідхання і перешіптування, з чого я нічого не міг розібрати, та й не старався занадто підслухувати, щоб під час шкільної сповіді не мати на списку гріхів ще одної додаткової позиції.

Врешті, коли й перешіптування втихло, почувся сиґнал число 1: мій неоцінений пан інструктор кашлянув пораз перший!

— Ну, тепер на мене пора. Треба рятувати ситуацію, — подумав я, встромив між зуби чудесну бляшку і без чарів-марів та заклинань обернувся в соловейка.

Вже не тямлю, як я тоді «тьохкав» — з чуттям чи без чуття, з серцем чи без серця, в кожному разі мої трелі на липі продовжувались довгенько, але, кінець кінцем, мусіли мати якийсь ефект, бо нарешті почувся здолу сиґнал число 2. Пан Макс кашлянув двічі, а я з полегшею перестав тьохкати, бо вже й у горлі мені пересохло, і язик задубів від сердечного того дмухання в чудесну бляшку.

Довкола мене стояла глибока тиша і непроникальна темрява. Навіть зорі десь поділись, ніби позападалися під землю, так низько сплелися наді мною могутні конарі липи, яка, здавалося, все тісніше й тісніше обіймає мене невидними обіймами, як той вуж-удав, що був намальований у підручнику зоології пана професора Сітницького.

І раптом мою свідомість прошибла блискавка: Господи, та ж я на цвинтарі! І моє серце тонюсенько защеміло… В розгарячкованій уяві виринули чорні від моху хрести, надгробні камені і фігури, що стояли там, підо мною, а порожні ями заповнилися відразу відьмаками, опирями й опирицями, про яких я стільки наслухався вдома, в довгі зимові вечори, коли в хаті пряли або лущили кукурудзу…

А стара липа, на якій я висів, перетворилася в страшного «Лісового царя» з балляди Гете в переспіві Івана Франка, яку ми тільки вчора в школі читали та й ще мали написати з неї «короткий зміст».

Що й казати, страх облетів мене порядний, як у книжках стоїть! І чого вони так довго приготовляються до тієї матури? — обурювався я в своїй дитячій наївності. Сидять і сидять, і не дають жадних сиґналів! А може, пан Макс забув подати сигнал число 3?.. А що, як вони вже забралися і лишили мене самого на цвинтарі? А що, коли мені прийдеться сидіти так на липі до 12-ої години опівночі, коли починають духи ходити?..

Думка про це пройняла мене невимовною тривогою і заставила зробити одчайдушний крок: злазити з липи, не чекаючи на останній сиґнал пана Макса. Спущуся трохи нижче, міркував я, і збадаю положення: як вони ще не пішли — тихенько сидітиму далі, а коли їх немає — скочу на землю і дам драла.

Злазити прийшлося цілком навпомацки, ніби спускатися в чорну пропасть або на дно глибокої студні. Тримаючись стовбура, мов кліщ, руками, ліктями та колінами, я зсунувся на одну гілляку нижче, потім ще на одну і ще на одну, але відчув, діткнувшись її стопою, що вона вгинається підо мною. Та в тривозі, що мене обхопила, я забув увесь мій тарзанівський досвід, здобутий на сусідських черешнях, навалився цілим тягарем на цю гіллячку, а вона — ррруп! — хруснула, затріщала, повітря засвистало мені в ухах, галуззя вдарило по очах, і я, з відповідним лоскотом, бебевхнув просто в якусь запустілу могилу…

— Ґвалт! Йой, хто це?! — пронизливо запищала панна Дарця, десь таки немовби в траві, коло мене.

Розуміється, в такий драматичний момент, якби я навіть і був на смерть забився, то все ж таки зірвався б на рівні ноги й щодуху втікав би з цвинтаря! Ох, милий Боже, звідки тоді взялася в моїх ногах швидкість і легковійність вітру? Як шалено я плигав через повалені надгробники, хрести і кам'яні плити, як молодий сернючок, пересадив одним махом залізну огорожу! Крім страху, що мене гнав і пхав, я чув, що під лівою лопаткою сильно мене запекло: мабуть, падаючи з липи, я гримнувся плечима об кам’яну голівку алегоричної фігури, що лежала в траві.

А коли вирвався з цвинтаря на поле, почув ще сповнений святого обурення голос мого неоціненого пана інструктора:

— Стій, батяре! Тримайте його! Дам я тобі підглядати!

Стільки слів подяки почув я від пана Макса за мою вірну службу соловейка… Хоч я розумів його ситуацію. Не міг же він тоді сказати:

— Дякую тобі, Михасю, за прекрасне тьохкання!