Герой передмістя

Хрест з Еспанії

1

Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка, в лісі коминів дерев’яна бойківська церковця св. Володимира, тоді, можливо, в тій церковці на бічному престолі ще й донині стоїть хрест з Еспанії.

Пан професор Мурський, що любив копатися в таких справах, сказав раз на доповіді в читальні, що хрест отой чи не походить з середньовічної базиліки в Кордобі з котрогось там сторіччя, що тоді еспанське церковне мистецтво стояло під мавританськими впливами і відзначалося, мовляв, фантастично різьбленими прикрасами.

Яким же побитом потрапила ця дивна реліквія до церкви св. Володимира на Богданівці у Львові?.. О, це історія непроста, чудна та надзвичайна. Відіграв у ній визначну ролю мій неоцінений пан інструктор, а поза тим вона має прямий зв’язок із крадіжжю золотої «Омеґи» о. Каштановича.

Отець Каштанович, тоді парох Знесіння, це була постать небуденна, може, й не всіми люблена, зате всіми респектована, навіть польською поліцією. Бувало, коли він маршував на чолі зеленосвяточного походу, грізний, як сама мста, з бородою Мойсея, з атлетичними грудьми та з ґудзуватою черешнівкою в руці, — о, тоді й ендецькі боївкарі не відважувались зачіпати наших, та й поліцаї нібито не помічали несених у поході тернових вінків з чорними стяжками.

На своєму Знесінні володів о. Каштанович, як удільний князь, єдиний авторитет духовний та цивільний для всіх мешканців, чи то греко-католиків, чи латинян. Знесінський батяр здалека здіймав перед ним кашкетину, ще й іншому пригадував, що то «наш рускі ксьондз ідзє». З його прекрасного саду не смів ніхто ущибнути й одного яблучка: вже й поговірка така йшла між народом, мовляв, місцеві злодії бережуть його добро від чужосторонніх.

Мав о. Каштанович особливий дар від Бога — вмів з’єднати собі простолюддя, оті, як кажуть, суспільні низи, і то всяко їх з’єднував: кого людяністю й прихильним словом, кого, у потребі, щедрою долонею, кого таки своєю черешнівкою. А орудував нею, як Зевес блискавками, твердо й непомильно: був же колись першим фехтувальником у 9-му цісарсько-королівському полку драґонів у славнім місті Бережанах.

Як же це трапилось, що в о. Каштановича вкрали той пам'ятковий золотий годинник?.. Ну, сталося, годі! Ясно, що така прикра несподіванка ніколи не постигла б його на рідному Знесінні, чи на Підзамчі, чи хоч би на Личакові, де його всі знали. «Пех» захотів, що якийсь лахудра поліз йому до кишені якраз на нашій Богданівці!

І то коли?.. В саме храмове свято св. Володимира, Князя-Хрестителя України.

На наш Празник!

Празник у нас був, як казали парохіяни, дубельтовий: раз, що церква стояла під покровом св. Володимира, друге — що нашому отцеві парохові теж було на ім’я Володимир. Хоч і молодий був наш о. парох і сам целебс, проте празники влаштовував славні вже тоді у Львові. Любили до нас вгощати святоюрські каноніки і «ціла Капітула» з о. пралатом Куницьким на чолі, перед появою якого звичайно сповняючий обов’язки паламаря пан Дорош здіймав хвіртку з завіс, бо о. пралат не могли б інакше промостити достойної постаті на подвір’ячко.

Приїжджав до нас щороку й отець Каштанович: для нього звичайно наш парох «резервував» св. Проповідь, на першу годину сполудня, так щоб о. Каштанович мав змогу відправити в себе «Десятку», а потім зацигикати тими нещасними трамваями із Знесіння на другий кінець Львова.

Добігала година 12.30, як о. Каштанович у гарному празниковому настрої причалив на Богданівку. Трамвайна зупинка, як знаєте, була за кілька кроків від церкви, проти кооперативи «Зоря».

— Ну, — подумав задоволено, — цим разом приїхав ще перед «Со миром ізідім», може, захоплю ще трохи Служби Божої. Хіба далі не буде, як пів на першу? — Сягнув рукою до папістики по свою золоту «Омеґу», а кишеня, як то кажуть, полотном стала! Обшукав себе там і сям, заглянув до підручної торби, де лежали епитрахіль і часослов — годинникар нема! Ну, значить, сталося — вкрали. І то недавно, ще кишеня тепла. Коло костелу св. Єлисавети дивився — було десять хвилин по 12-ій.

Значить — сперли «Омеґу» між Копитковим і Городецькою рогачкою.

Ну, нічого. Спокійно, не подаючи виду, пішов у церкву, відстояв на захристії до кінця Службу Божу, потім вийшов на проповідницю і виголосив одну з своїх бойових, ніби шаблею рубаних, проповідей — про Великого й Святого Князя, що приніс в Україну світло правдивої віри:

— І не погасло це світло, горить-променіє донині, хоч і тьма неволі вкрила Україну чорним крилом, хоч закляті вороги наші, розп’яли її, як Христа на Голготі, роздерли, розчетвертували її живе тіло, хоч мордують й пацифікують її дітей по тюрмах, катівнях, у Березах Куртузьких!..

В тому місці, як звичайно, полум’яний проповідник-патріот здорово дібрався до печінок урядові, кинувши на нього анатему та розмістивши глибоко, на дні аду, всіх міністрів, комісарів поліції, суддів, прокураторів і трохи не самого маршалка Ридза.

Схвильовані вірні помітили, однак, що цим разом о. Каштанович користувався у своїй проповіді трохи міцнішими епітетами, як звичайно, а при тому гатив п’ястуком по проповідниці, яка, здавалося, ось-ось розлетиться на тріски. Дехто з перших рядів перед іконостасом просто струхлів. Якби мав під рукою свою черешнівку, то бив би! — шептали люди.

Мокрий від поту і червоний, як грань, зійшов з проповідниці.

Панотцям подали спершу сніданок — пишну запашну каву, на яку виголоднілі отці кинулись «аки волци» (як любив казати о. прелат). Потім прийшов на стіл незрівняний в смаку, важкий, багровий вишнячок Бачевського, із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі». Товариство зібралося численне, мов на якому соборчику, переважно чорноризці, хоч і замішався дехто «цивільний», маґістр або доктор. Всі були в чудовому настрою, — всі, крім отця Каштановича. Не смакували йому ні кава, ні вишнячок, не цікавили свіжопринесені вістки з Святоюрської гори, не бавили хлопські віци одного з каноніків.

Сидів за столом сам не свій, мінився на обличчі і нервово шарпав прекрасну чорну бороду.

Все те, звичайно, запримічав отець парох бачним оком господаря. Користаючи з короткої перерви між сніданком і обідом, гості вийшли з покоїв у городець зачерпнути прохолоди. Тоді о. парох узяв о. Каштановича попід руку і відпровадив набік.

— Передусім дякую вам, отче-професоре, за високопатріотичну, як завжди, блискучу проповідь. Недаром то Преосвященний сказали раз, жартуючи, що ви частіше цитуєте Деколог ОУН, як Десять Заповідей… Але боюсь, що коли в церкві були конфіденти, а вони напевно були, то я за три дні дістану позов до суду — за протидержавну аґітацію.

— Ех, — махнув рукою о. Каштанович, — я щотижня дістаю якесь завізвання до суду. Так, може, я сьогодні трохи пересолив, але’м був злий! Як сто псів!

— Чому? Що трапилось?

— Обікрали мене. Годинник мені свиснули.

— Де, коли?

— В трамваю, як доїздив сюди. Був великий натовп, якийсь гицель підсунувся і потягнув.

— Ой, то мені дуже прикро!

Гість раптом вибухнув, гей той вулькан!

— Лихо бери годинник, хоч це антик, пам’яткова річ, мій І дідо дістав його від Йосифа II чи від Фердинанта І, вже не тямлю, ну, та й вартість свою має: чисте дукатове золото, три коперти, сам ланцюжок важить з десять дека, собаку можна на ньому припняти!.. Та лихо його бери, кажу! Але ж самий факт, розумієш, те, що мене обікрали, мене, отця Каштановича! Ти розумієш — мене знає цілий Львів, мені за двадцять років дурне перо не пропало з кишені, а тут — золота «Омеґа»! О, я цього не пущу кантом! Як мої батяри на Знесінню про це довідаються, то вони видадуть твоїм батярам формальну війну!

— Ой, як же ж мені прикро, отче професоре!

Наш парох не міг поки що інакше потішити свого схвильованого гостя, тільки раз у раз запевняв його, що йому дуже прикро. І справді було йому боляче й досадно і просто соромно, що така пригода зустріла його бувшого катехита якраз на його ім’янини, в нього на празнику і в його парохії.

— Отче професоре, — промовив благально, — я вас прошу, хай це поки що залишиться між нами. Не розголошуйте цього випадку, не подавайте на поліцію.

— Ти що, п’яний? — обурився отець професор. — Я мав би йти з тим до польської поліції? Я даю тобі слово чести офіцера драґонів, що до 24 годин мої злодії принесуть мені той годинник і подадуть отак, як на тарілці! Хочеш — підемо об заклад!

— Я вірю вам і без закладу, отче професоре, але дозвольте не турбувати цим ваших злодіїв. Крадіж сталася на моїй території, і моїм обов’язком господаря є мати діло з моїми злодіями. Прошу, вертайтеся до товариства і зовсім не турбуйтесь годинником. Я тим часом піду засягнути язика в цій справі.

Отець професор поскубав чорну бороду і недовірливо глянув на бувшого свого учня з-під крилатих брів.

— Гм! Маєш якийсь контакт із підземним світом?

— Спробую знайти.

З городу побіг наш отець парох просто на кухню, де в клубах запашних димів увихались пані варилихи, приготовляючи обід. Між ними царювала наша господиня, пані Евдокія, яка вважала своїм священним обов’язком церковної сестриці приготовити щороку отцеві парохові пишну рибу «по-жидівськи» і незрівняний студенець.

— Пані Павлово! — гукнув отець парох, тримаючись одвірка, бо кухонні запахи геть забили йому памороки, та й галас там стояв несамовитий, ніби на полі битви.

— Та що, прошу отця? Подавати до столу?

— Ні, ні, я тільки хотів спитати вас, чи ваш субльокатор вже встав, чи ще спить?

— А Бог його знає. Він прийшов додому о восьмій над ранком, як я збиралася йти на Ютреню. Іменини комусь там справляли!

— Ага. То, може, вже проснувся.

Пан Макс (бо це про нього йшла мова) і справді вже був проснувся, хоч і не так давненько. Стояв тепер босий і напіводягнений на підлозі, похиливши буйну голову під кран водотягу, з якого ринула вода, змиваючи йому потилицю. Мій неоцінений пан інструктор здригався від холодної купелі і жалібно стогнав:

— Ой, голова, голова! Яка ж вона важка! Ніби з олова.

І бив себе рукою по лобі, ніби пробуючи, чи його голова справді була олов'яна, чи з якогось іншого шляхетнішого металу.

Коли він так страждав там, під водотягом, я сидів собі на підвіконні і приспівував йому:

«Щось я дуже загулявся.

Ледве я сюди добрався…»

І тут саме в акцію оповідання включається на момент моя особа: сидячи отак на підвіконні, я перший запримітив, що наш парох тільки в кольоратці жвавим кроком поспішає на наше подвір’я.

— Прошу пана інструктора, — крикнув я тоді, — панотець ідуть до нас!

Сиґнали СОС були вислані мною майже впору, бо мій неоцінений пан інструктор успів ще скочити в штани і натягнути на себе сорочку.

— Слава Ісусу Христу! — сказав отець парох саме тоді, коли пан Макс пробував затягнути скарпетку на одну ногу.

Ми обидва в унісон відповіли: «Слава навіки», а пан Макс поскакав, як бузько, на одній нозі, привітати отця пароха з ім’янинами.

— Вибачте, отче, що я в такому нужденному стані… — пробував тлумачитись, але о. Володимир не дав йому багато часу на виправдування, а рішуче скомандував:

— Пане Максе, швидко збирайтеся! Рятуйте ситуацію.

— А що сталося?

— Ох, така неприємність, щоб ви знали! Отцеві Каштановичу вкрали золотий годинник!

— Де, коли?..

— У нас, на Богданівці. В трамваю.

Від такої несподіванки мій пан інструктор аж присів:

— Ов, та ж то ґранда, якої світ не бачив! З того готова вибухнути війна між Городком і Знесінням — за тяжку зневагу їхнього пароха!

— Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв’язки з різними елементами…

— Прошу сюди, отче. Прошу до покою.

Обидва зникли за дверима так званого «покою», і дальшої їх розмови я не міг ні почути, ні підслухати. Але моя уява зразу стала гарячково працювати: «Вкрали золотий годинник!», «Ґранда, якої світ не бачив!», «Війна між Городком і Знесінням!». Го-го, — подумав я собі, — тут кнується якась грубша авантюра.

Поки я вспів це подумати, мій неоцінений пан інструктор випав бігцем з покою, вже в черевиках і в краватці, на ходу розчісуючи повісмо волосся на голові. Наш парох поспішав за ним, підбігаючи і напоминаючи його, теж на ходу:

— Пане Максю, зробіть це для мене і для добра парохії! Я вас дуже прошу!

— Зроблю все, що в моїй силі, хоч не ручуся за успіх. Ну, спробую.

Через кухню тільки перешуміли і вже були надворі, а я ще зачув, що о. Володимир і там лебедів: «Пане Максю, я вас дуже прошу!» Моєї приявности в кухні отець парох, здається, і не запримітив, хоч я двічі поцілував його в руку: коли він увійшов до кухні і коли виходив.

Ця несподівана подія геть перекреслила мої празникові пляни. Я вже не йшов під вікна парохіяльного будинку підглядати, як отці празникують, не тягнуло мене під церкву, де мої ровесники облягали будки з прецлями, мороженим і цукерками. Не вабила мене більше своїми чарами площа Робітничого Спортового Клюбу, де крутилась карузеля під музику катеринки.

А втім — той карузельний спорт абсолютно не оплачувався: перекрутишся раз на дерев’яному конику і мусиш потім за те через півгодини попихати дрючок, щоб ціла та старосвітська машинерія рухалася.

Ні, ні! Якийсь таємний голос шептав мені — не відходити задалеко від хати, бо вона готова стати незабаром ареною надзвичайних подій! Що вони будуть надзвичайні — в цьому я мав стовідсоткову певність: куди лише замішалася особа мого інструктора, пана Макса, там обов’язково мусіло вискочити щось несамовите.

Ну, і вискочило!

2

Розбудив мене легкий гамір на подвір’ї…

Так, треба признатись, що, вичікуючи «надзвичайних подій», я в звичайний спосіб задрімав, кучкуючи на «недокінченій симфонії». Був тихий літний вечір на Богданівці. Празниковий ярмарок поволі ущухав. Але в будинку парохії ще рясно горіли вікна, ще там комусь співали «многолітствіє», а потім «Крилець-крилець» напереміну.

Правда, вже трішки хриплими голосами.

Тим часом у півсутінку вечора під нашу хату наближалися три постаті: два отці духовні і мій неоцінений пан інструктор. Отут, звичайно, я мусів рішитися на один сміливий крок, який раніше уплянував: сховатися в шафу з убранням. Я так і передбачав, що в обличчі подій, які назрівали, присутність такого свідка, як я, буде не на руку цим трьом дорослим особам, і що пан Макс просто візьме мене за боже пошиття та й викине з хати.

Саме тому я заздалегідь пішов у «підпілля».

З шафи крізь легенько відтулені двері я міг цілком добре бачити кожного, хто сидів чи стояв до мене лицем. Отже, насамперед побачив о. Каштановича, а радше його чорну бороду і рум’яне та трохи сердите обличчя. Наш парох о. Володимир сів обернений плечима до шафи, але я зараз пізнав його по лагідному і немовби стривоженому голосі.

Панотці посідали за стіл, а мій неоцінений пан інструктор тим часом замкнув вікно і щільно засунув фіранку.

— Здається, ми досить добре законспіровані, — сказав пан Макс. — Ви, отче-парох, розуміється, не розбубнили цього випадку?

— Абсолютно — ні! Ніхто не знає, куди ми пішли. Я сказав панотцям, що йду підпровадити отця професора до трамваю.

— Ясно, що ніхто не сміє знати! — додав від себе о. Каштанович, нервово шарпнувши бороду. Потім попросив склянку води, казав, що має спрагу…

— І мені язик присох до піднебіння, — пожалівся наш о. парох цитатом із св. Письма.

Помітно було, що обидва отці хвилюються, подібно як і я в шафі, вичікуючи надзвичайних подій.

Пан Макс подав їм по склянці води і важко сів на «недокінчену симфонію»:

— За десять мінут повинні тут бути, — сказав.

— За десять мінут?

— Так, отче професоре. Під’їдуть своєю машиною. Я мусів заручити своєю головою, якщо вона взагалі має якусь вартість, що ми їх не всипемо і не впакуємо в халепу. Втім, я думаю, вони обставили, мабуть, вулицю своїми людьми… Це ж приїжджають дві грубі шишки!

Отець парох поквапно проковтнув лик води:

— То хто, кажете, приїде, хто?

— Йосиф Бик і Шмалємберґ.

— Той Бик?.. Той славний Бик? — зацікавився о. Каштанович.

— Він самий. З цього, отче професоре, можете зробити висновок, яку вагу прикладає підземний світ до вашої особи, делеґуючи на стрічу двох, можна сказати, асів.

Отець професор погладив бороду і промимрив: умм!.. Видно було, що пан Макс цим разом солідно його «помастив» і що це дало йому моральну сатисфакцію, поки що. Зате наш отець парох не проявляв занадто оптимістичного настрою…

— Слухайте, пане Максю, а воно безпечна річ, така стріча?

— Для кого — для них чи для нас?

— Ну, я думаю про нас, очевидячки. Все ж то стрічатися око-в-око з такими кримінальними типами…

— Будьте спокійні, отче, — сказав якось дуже самопевно мій неоцінений пан інструктор. — Злодії, бандити мають також свій кодекс чести. Раз такий тип скаже слово — вам волосок із голови не впаде!

— Та він молодий піп, він ще того всього не знає! — махнув нетерпляче рукою о. Каштанович. — Я волію мати діло з Биком, як з тими собаками з Яховича вулиці.

На сусідньому перевулку заскреготали ґумові колеса по присохлому болоті. По нашому вікні блиснули два рефлектори і згасли…

— Здається, приїхали! — пан Макс кинувся до вікна, відслонивши краєць фіранки.

Жадне перо, в тому числі і моє власне, не опише тепер того, що творилося зі мною в шафі, коли пан Макс провістив, що в нашій хаті з’явиться за хвилину сам Бик!

В тих часах, треба знати, ім’я Йосифа Бика було у Львові таке прославлене, як, наприклад, ім’я Аль Капоне в Шикаґо, чи Джані Ділінґера в Клівленді. Брукові ґазети розписувались про нього як про «грізного, фантастично-сміливого опришка, який кпить собі з облав і поліції і якого куля не береться», а його портрети красувались на сторінках часописів майже так часто, як портрети прем’єра міністрів Складковського, розуміється, при цілком інших оказіях і без зв’язку з високою політикою. Зрештою, і без якоїсь спеціяльної подібности.

Передусім, Йосиф Бик носив чорну шматку на лівому оці (що було в нього або вибите, або ушкоджене), і ця, власне, чорна шматка робила Бикове обличчя несамовито-таємничим, що заморожувало кров у жилах, як писали ґазети. Без шматки це була б просто фізіономія різницького челядника, яким і був колись пан Йосиф Бик, поки не переключився на теперішню, більше поплатну професію.

Ім’я Шмалємберґа тоді нічого мені не казало, принаймні я не зустрічав його останнім часом у поліційних хроніках, хоч звик був доволі пильно їх студіювати. Аж потім виявилось, що пан Шмалємберґ — це майже міжнародня величина, артист-вломник, спеціяліст від розпорювання панцерних кас. А що його ім’я не попадалося тепер на сторінки преси, то справа ясна: ще не минуло два тижні часу, як пан Шмалємберґ вийшов із тюрми у Вронках, відсидівши чесно 5-літній вирок за обчищення Крайового Господарського Банку.

Ось таких двох достойних гостей впровадив до покою мій неоцінений пан інструктор і з відповідним фасоном відрекомендував панотцям. Ох, була це сцена, ніби з пригодницького роману!.. Розгублені панотці не знали, що їм робити в той момент — сидіти чи вставати, вітатись з «лицарями» підземного світу чи ні.

«Лицарі» тим часом познімали капелюхи, чемно, коректно вклонились і сказали по-українськи «Добрий вечір». Потім пан Бик блиснув допитливо одним своїм оком на пана Макса і спитав:

— Все в порядку?

— Так, все в порядку, — відповів пан Макс і попросив гостей сідати на «недокінчену симфонію», бо в кімнаті не було більше стільців.

Пан Бик мав особливу причину клопотатися, чи все в порядку, бо на мурах королівсько-столичного міста Львова ще, мабуть, фарба не обсохла по розписаних за ним гончих листах — за напад на поштовий амбулянс під Винниками. Пан Бик заінкасував при цій нагоді три тисячі польських злотих (не рахуючи так званого більону) та підстрелив двох поліцаїв.

Ось тепер я приглядався цій майже леґендарній фігурі з віддалі двох метрів, з мого підпільного сховку… І справді, було, як кажуть, на що подивитись! Пан Бик мав ведмежу структуру, широкі плечі і туго випняті груди, які, здавалося, ось-ось і вискочать наверх із накрохмаленого, сніжно-білого «передка» сорочки. Червона воляча шия з таким же підгорлям ніяк не вміщалися в «парканику» числа 44, і тому, мабуть, король підземного світу крутив на всі боки головою, як віл у ярмі, та розвільнював дебелий вузол краватки, що горіла яскравістю веселки.

Його пальці не мали аристократичної форми, а були, радше сказати, різницькі, короткі, обрубкуваті, зате прикрашені кількома перстенями з самоцвітами, відповідної товщини.

В тій хвилині поле обсервації заступила мені довга постать мого неоціненого пана інструктора. Пан Макс стояв посередині чи на грані між підземним і духовним світом, тримаючи в руках відкорковану вже пляшку. Ого, тепер я був певний, що зараз почуємо балак!

І справді:

— Високопреподобні отці, шановні панове! — почав урочистим тоном пан Макс. — Поки ще приступимо до справи, дозвольте мені вив’язатись з обов’язків господаря тієї хати. Як, може, панам відомо (уклін у бік підземного світу), в нас на Богданівці припадає сьогодні празник. Тож дозвольте, нашим старольвівським звичаєм, погостити вас, чим хата багата.

— Та йо, дзіська празник! Я знаю, бо ніби сам походжу з тої парафії! — об’явив радісно пан Бик і заметушився на «недокінченій симфонії», якби пробував стати.

Тоді я запримітив, дивлячись попід стіл, як чийсь блискучий носик черевика копнув пана Бика в кістку, і він сів маком.

Тим часом на столі забряжчало скло, і в празничній тиші, яка наступила, почулось мелодійне булькотання розливаного трунку. Був це, відай, той самий незрівняний вишнячок із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі», бо зараз після першого тосту за здоров’я гостей з боку підземного світу прийшла ентуз’ястична реакція.

— Клява цьмаґа! — заявив голосом знавця пан Бик, цмокнувши язиком.

— Такий нектар може лише зберігатись в підземеллях Святоюрської гори, — з респектом відізвався пан Шмалємберґ.

— Варто зробити скок на ці підземелля, ха-ха! — зареготав на все горло пан Бик, але блискучий носик черевика знову прикликав його до порядку.

Тоді підвівся на рівні ноги і приступив до столу артист-касир, пан Фелікс Шмалємберґ…

Так саме, а не інакше я уявляв собі в своїй дитячій фантазії, злодія-джентльмена Арсена Люпіна, героя сенсаційно-кримінальних романів Моріса Лєблянка! Пан Шмалємберґ, знаний поліції кількох держав теж під іменами «Маґік», «Барон» та інші, був джентльменом на кожному цалю. Середнього росту, худорлявий, смаглистий, з орлиним, трохи семітським профілем, з елегантними жестами й манерами, і словом, — тип сальонового лева. Вечірний одяг (у Львові казали «смокінг») лежав на ньому бездоганно, ніби на якому графі чи фільмовому акторі.

А що було ще характерне в його одязі, це чорні шовкові рукавички, які він раз у раз трохи нервово то втягав, то знімав із ніжних, «музикальних» пальців. Під пахвою тримав шкіряний портфель і, коли наблизився до столу й поклав на ньому цей портфель, знявши при тому чорні рукавички, то це робило таке враження, що ось доцент університету появився на катедрі й починає читати свою лекцію.

— Поперед усього хочу подякувати панові Максові за гарний почастунок, — сказав найчистішою українською мовою (з галицьким акцентом, очевидячки). — Не думаю, що той «Бачевський», яким ми тут розкошуємось, походить з вашого власного погребу, все ж таки з ролі господаря вив’язуєтесь знаменито!

— Дякую в своєму імені і від імени Бачевського, — вклонився пан Макс.

— Дальше хочу заявити, що ми, з приявним тут паном Биком, уповажені перепросити вас, отче парох, і вас, отче професоре, за той неприємний випадок, що вам трапився. Запевняю вас одночасно, що до крадіжки вашої «Омеґи» не приложив рук ніхто з людей нашого кишенкового цеху. Зараз після того, як пан Макс повідомив нас про випадок у трамваї, ми провели приспішеним порядком строге слідство, що устійнило понад усякий сумнів, що скок на ваш годинник зробив позамісцевий злодій, приблуда з Люблина, не зорієнтований у львівських обставинах.

— Така злодійська зараза, — докладніше пояснив пан Бик.

— Еге ж, так ми називаємо людців, що не підкоряються організації і виходять поза межі професійної дисципліни. У згаданого типа ми знайшли цілий склад крадених предметів, які, звичайно, сконфіскували, а з ним самим мала дінтойра доволі серйозну розмову!

— Йо, всипали йому кілька добрих балабухів! — зареготався пан Бик.

Пан Шмалємберґ бистро, зграбно затягнув свої чорні рукавички і відкрив портфеля.

— Отче професоре, — сказав, — я певний, що ваша «Омеґа» знаходиться в цій торбі. Прошу, пізнавайте.

Обернув портфеля й висипав всю його містоту на скатертину… На стіл раптом немовби впав золотий і срібний град або посипались всі зірки з неба: заіскрились брильянти на перстенях і ковтках, блиснули шнурки перлів, нашийники, бранзолети, папіросниці, годинники…

Панотці похилились над столом й ахнули мимоволі, а мій неоцінений пан інструктор аж скрикнув уголос:

— А най тя колька сколе!

— Оце ж і він! Ось мій годинник! — тремтячим від хвилювання голосом сказав о. Каштанович. — Спасибі вам, панове, що відшукали згубу. Я вже казав отцеві парохові і вам заявляю, що мені не важний самий годинник, хоч це, звичайно, антик і родинна пам’ятка. Для мене одне важне: ваше ствердження, що це не львівські професійні злодії зробили мені таку капость!

— Але ж ніколи в світі, отче професоре! Як ви могли підозрівати нас у чомусь подібному? — мало що не обурювався пан Шмалємберґ.

— Ну, то вип’ємо за віднайдену згубу? — висунув проект мій неоцінений пан інструктор, а всі чини духовні та цивільні однозгідно його підтримали.

Радісно задзвонили чарки. Почалася, як то кажуть, дружня виміна думок. Отця Каштановича дуже цікавило, де пан Шмалємберґ навчився так добре по-українськи говорити.

— Як то — де?.. Та ж я ходив три роки до української гімназії в Тернополі. Так, до клясичної. Почав четверту клясу, але не скінчив… Бачите, я походжу з мішаної родини: батько був вихрест, мати — українка. Уявіть собі, мати дуже хотіла, щоб я по закінченні гімназії йшов до Львова на теологію. Але мої батьки згинули в один день у катастрофі поїзду, а мною, сиротою, заопікувався дідо по батькові, страшний ортодокс і вчений тальмудист. Той, знову, напирав на мене, щоб я зірвав із християнством і вчився на рабина. Як бачите — не вийшов з мене ні священик, ні рабин.

— Але вийшов злодій, — додав пан Бик, уже трохи з хмелем в чубку. Він геть зовсім стягнув із шиї яскраву краватку — «хомут», як сам її називав, порозпинав накрохмалений панцер сорочки, підійшов з чаркою в руці до нашого отця пароха і почав викладати своє «курікулюм віте»:

— Прощу отця єґомостя, він є мішанець, зі шмайґелесів, але я походжу з чисто руської фамілії, Грецько-католик! Та моя старенька була сторожихою на Городецькій, проти Копиткового, а я сам гуляв з горнятком по какао до української захоронки, там, у подвір’ю, де був Сокіл Третій, може, отець собі пригадують?.. Там стояла американська голодна кухня!

— Добре, добре, скажеш те все на поліції, — поклепав його по плечі пан Шмалємберґ. — Збирайся докупи, їдемо. Вже час.

— Та куш від мене! — відштовхнув його пан Бик. — То єст мій отец духовний, я належу до його парафії і маю право все йому сказати, як на сповіді. Як схочу, то й в ґрабу його поцілую.

— Ні, ні, цього вже не робіть! — відпрошувався наш парох, ховаючи руки позад себе.

— То хай отец приймуть від мене цих кілька кавалків на Службу Божу, — напирав далі пан Бик, витягаючи з кишені дебелий «баламут».

Наш парох стояв розгублений, не знаючи, що йому робити в такій вийнятковій ситуації з таким ревним «парохіянином». Аж виручив його о. Каштанович:

— На яку Службу Божу даєте? За здравіє чи за упокой?

— Що він таке заливає? — не зрозумів пан Бик.

Мій неоцінений пан інструктор поспішив із виясненням:

— Отець професор питаються, чи той фраєр, за якого даєте на Службу Божу, ще живий чи вже завалив кіти?

— А холєра його знає…

Пан Бик обняв за шию пана Шмалємберґа, відпровадив його під вікно і там пошептав йому щось до вуха. При тому, здавалося, король підземного світу ось-ось звалиться колодою на землю та й ще переверне Арсена Люпіна.

Пан Шмалємберґ звільнився з Бикових обіймів, посадив його, мов малу дитину, на «недокінчену симфонію» і справу з богослуженням з’ясував так:

— Ну, що ж… Закам’яніле серце цього розбійника зм’якло, як віск, і він хоче конче замовити Службу Божу на інтенцію того лахудри, що бухнув цибулю отця професора. Клопіт лише в тому, що ми фактично не знаємо, чи він ще живий, чи вже теплий труп. Бо ми йому всипали такого шпрайса, що він справді до завтра може копита витягнути. То ми так договорились: якщо він з того вилижеться — дамо «за здравіє», а як дасть дуба, то буде «за упокой», добре?

— Та добре, — здвигнули плечима отці духовні, бо й що інше могли сказати на таку пропозицію?

Тут раптом у кімнаті щось так заклекотало, немовби надтягала повітряна труба або яке торнадо. Всі стрепенулись, оглянулись, а то пан Бик завалився на «недокінчену симфонію», звісив туге карчило на сніжно-білий передок сорочки і захропів, аж любо.

— Ось бачите! — розвів руками пан Шмалємберґ. — За фраєром ганяється вся мундурова і тайна поліція львівського воєвідства, а той спить, як ангел. Це є, власне, той слабий пункт, що заведе його колись під стричок: хлопище здоровий, як буйвол, а голова слаба.

— А може, вишнячок був трохи заміцний? — допитувався пан Макс, ніби допрошувався похвали.

— А вишнячок ваш, пане-академік, був перша кляса, най муха не сідає. Ще раз дякую вам за почастунок, а всечеснішим отцям — за достойне товариство. Та на відхідному хотілося б і мені зробити, як то кажуть, жест, не дам же себе посоромити такому Бикові. Він замовляє Службу Божу, а я хочу дати маленький презент на церкву чи до церкви. Під хайром кажу вам — роблю це зовсім безінтересовно, не шукаючи у вас протекції на тому світі.

— Куди ми поки що не вибираємось та й вам радимо не квапитись, — всміхнувся під вусом о. Каштановим.

Тут пан Шмалємберґ спритним професійним рухом натягнув чорні рукавички і сягнув за пазуху, витягаючи звідтам якийсь предмет, дбайливо обгорнутий в бібулку.

— Хрест! — прошептав о. Володимир.

— Який дивний хрест! — завторував йому о. Каштанович. — Яка надзвичайна орнаментика й інструкція!

— Так, отче професоре, це хрест з Еспанії, — сказав із повагою в голосі бувший кандидат на священика і рабина. — Середньовічна штука, з 14-го чи котрогось там сторіччя, тут стоїть щось викарбуване по латині, в якій я ніколи не був моцний. Товар солідний, щире золото, а ці камінчики у Христовій короні з терня теж чистої води, можете повірити на слово такому спеціялістові, як я.

— Але ж звідки він узявся тут, у Львові? — дивувались отці духовні.

— Отже виявляється, прошу отців, що той магік, який свиснув «Омеґу», воював у міжнародній бригаді імени Тадеуша Костюшки в еспанській громадянській війні. Але ж відома річ, як міг воювати такий горлоріз: грабував монастирі, церкви, мордував монахів і згортав, що вдалося зарвати, до «міхалка». Може, йому було замало тих орденів та зірок, що їх дістав за свої «геройства», то взяв собі на пам’ятку ще й той хрест. А я собі міркую, що йому місце на вівтарі, в церкві, а не в злодійському мішку, правда?

На те обидва душпастирі сказали вголос, майже одночасно, ніби змовились:

— Га! Дивні діла Твої, Господи.