Герой передмістя

Війна народів

1

Я не міг би вам того пояснити, чому Славко Башук пішов на теологію в Станиславові, але можу сьогодні кинути жмут світла на те, чому він її покинув на третьому році богословських студій і вступив до манастиря.

Звичайно, до таких фактів, може, і не дійшло б, якби не кровна дружба цього майже целебса з моїм паном інструктором та якби польська вулиця не влаштувала у Львові в місяці жовтні 1938-го року горезвісного погрому нашого стану посідання.

В ім’я історичної правди хотів би я ще надмінити, що під слоґан «польська вулиця» не треба конче підтягати коханих львівських батярів, які в конфлікті двох народів зайняли, як «третя сила», радше невтральну позицію. Наступ на українські установи повів квіт польського студентства, так звані «корпоранта», плюс всякого роду ендецько-стшелєцкі боївки, розуміється, під тихим патронатом поліції, а подекуди, і при її співпраці.

Воно, зрештою, і не диво: чия релігія — того й поліція, як сказали б, може, тепер старовинні римляни.

Тож коли впали «перші стріли», чи то пак полетіли перші каменюки й пляшки з бензиною на крамниці «Нової Фортуни» і «Маслосоюзу», мій неоцінений пан інструктор почвалав зараз на пошту і вдарив до Станиславова телеграму такого змісту:

«Приїжджай негайно, бабця в шпиталі. Макс».

Розуміється, була це умовлена кличка. Ця здорова, зрештою, як рибка, вікова бабуся, що не раз уже ставала Славкові в пригоді в подібних випадках, знадобилась йому і тепер. Славка відпущено з викладів на три дні, з батьківським напімненням о. ректора, щоб не влетів там, у Львові, в яку нову халепу, бо екселенція і так мають на нього око.

А семінарія вже довідалась про львівські події, і питомці горді були з того, що висилають до столиці такого гідного представника. Бо Славко був хлопець з іскрою, це всі знали. В революцію вскочив ще в 5-ій клясі під час «стартової» акції, і з того часу щороку викидали його з котроїсь гімназії. Зате широко й гостинно відкривались перед ним брами польських криміналів.

З моїм паном інструктором належав у свій час до одної «п’ятки», разом виступали на процесі за приналежність до ОУН в Стрию, дістали навіть той самий вирок — по два роки тюрми з завішенням кари на п’ять років з огляду на молодий вік. Втім, засипав їх обох той самий провокатор.

По процесі їхні шляхи нібито розійшлися: пан Макс перекочував до Львова і записався потім на право, а Славко, замінивши революцію на реверенду, дістався на теологію в Станиславові, підписавши целібат, чим безмежно здивував багато красних панянок, а таки найбільше свою наречену.

Все ж таки з моїм паном інструктором і далі не зривав зв’язків, скажу вам по секрету — організаційних…

Славко приїхав до Львова вечірним «шнельцуґом» і, як старий конспіратор, передбачливо вискочив із нього на Персенківці, а потім шкарпами, пішечком, приманджав до нас на Церковну вулицю.

Було вже коло півночі. Наша господиня пані Евдокія вирвалась з Морфеєвих обіймів, щоб пригріти гостеві вечерю, надягнувши для тієї вийняткової оказії бархатовий шляфрок на нічну сорочку, на знак особливої пошани для осіб духовного стану.

Вже старий батько Гоголь розписувався про те, що київські богослови були найбільш прожорливі з усього чесного бурсацтва. Але я переконався, що й станиславівські не відступали ні на крок від віками освячених традицій. Гість зі Станиславова перехристився, змовив коротку молитву і вмліока змолотив з полумиска два вепрові котлети, гей капелюхи, проковтнувши при цьому «салятирку» салати з яйцями натвердо і сметаною.

Пані Евдокія раз у раз досипала йому присмажених картопель, а гість не противився, побожно похитував головою і мовив за кожним разом: «Хай Бог прийме».

Мій неоцінений пан інструктор не перешкоджав другові в концерті, нічого йому не казав і ні про що не розпитував, втім і сам дістав коло нього апетиту і змотлошив ще одну вечерю.

Аж після цих подвигів обидва приятелі перейшли з кухні до покою на конференцію. Богослов дав себе легко, без вагання, спокусити панові Максові і за його намовою закурив цигарку, роздягся і розлігся на моєму складаному ліжку. Пан Макс розкинув свої тілеса на «недокінченій симфонії», а мені було сказано йти спати на сіннику на підлозі.

Але я, розуміється, довго не міг заснути, слухав, що ці два достойники говорили.

— Отже, слухай, єґомостю, — сказав мій неоцінений пан інструктор, — я тобі покоротці зреферую, в якій ситуації ми знаходимось. Насамперед реєстр випадків: коломийка почалася, як звичайно, після панахиди в святому Юрі, цим разом за Карпатську Україну. По панахиді наші сформували імпозантний похід вісімками вділ вулицею Міцкевича. Чоло походу було під універком, а хвіст на площі Юра, ти собі уяви!

— Ов, то була купа народу! — зауважив гість.

— Так, коло п’яти тисяч, як каже наша пропаґанда. Похід, з відповідними бойовими співами, як «Смерть ляхам, смерть!» та з вигуками на адресу «двох братанків» докотився до вулиці Легіонів. Тут на нас вдарили сконцентровано хатраки, піша й кінна поліція. Перші балабухи посипались, очевидно, на нашого брата. Дехто таки добре обірвав, наприклад колежка Перун, але той уже має таке сакраментське щастя, що завжди нахапає за десятьох.

— Намолотний хлоп?

— Так, але й сам добре парить, будь спокійний. Коло кіна «Оаза» трохи не перевернув поліцая разом із шаблею і кобилою. Ну, на Легіонів похід нам розбили, порозганяли братство на всі вітри, забльокували Вали, але група хлопців таки продерлася під мадярський консулят і, згідно з наказом, повибивала там вікна. Словом, нароблено шуму-крику на цілий Львів.

— Я сказав би — на всю Галилею.

— Тим краще. Поляки були зразу застрелені й приголомшені нашою акцією, потім почали казитися. На другий день «Слово Польське» привітало нас скаженою лайкою, і це, так мені здається, був знак до контратаки. Корпоранти зробили на універку масовий вєц, повикидали наших з викладів, а потім вийшли на вулицю. Полетіло каміння і петарди на «Фортуну» при вулиці Льва Сапіги і на «Маслосоюз» при Городецькій. Дві панночки попарені бензиною, одну забрали до Лічниці. Та це тільки початок. Організується масакра на широку скалю. Запляновано дальше гаратання шиб у крамницях «Маслосоюзу», наступ на «Просвіту», «Новий Час», Академічний Дім і так далі.

— А що ж на те поліція?

— Ха-ха! Сміх на залі. Поліція струже варіята і вдає, що нічого не бачить. Розуміється, наші не засипляють справи і в поспішному порядку готовлять відсіч, сиріч самооборону. В Акадбуді вже діє наш генеральний штаб, що керуватиме оборонною акцією і стоїть в контакті з усіма загроженими погромом установами, постачає їм інструкції і вказівки. Установи чи фірми, які мають обмаль власного бойового активу, мусимо підтримати штурмовими бриґадами, які вже організуються.

Богослов зі Станиславова, що досі спокійно слухав звітування пана Макса, лежачи на моїй постелі та заплющивши очі в скупленні молитовному, раптом зірвався на рівні ноги:

— Гм, добре! А яка моя роля в тій цілій авантюрі? — спитав.

— Тут ми доходимо до кореня справи, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Ти вже, мабуть, знаєш, що мазурі мають свою воєнну кватиру в аурі Університету?.. Так воно і є. Там вони збираються на вєци, обговорюють проекти погромів, плянують кожну чергову акцію. Нам треба одного такого хлопа, щоб тримав ніс на вітрі — шпіцлював, що там робиться, і звітував про все нашому штабові. Ніхто з нашої братії не може тепер туди дістатися, бо на обох брамах стоять їхні боївкарі й кожного легітимують, вимагають показати індекс. Як українець — луплять палками і женуть к чорту. От в такій ситуації прийшла мені ідея вдарити по дротах і викликати тебе на поміч. Ти є хлоп облітаний в таких кавалках, а до того теолог — маєш добру маску, та й у Львові мало хто тебе знає, крім шановної бабці, кількох аґентів і кількох твоїх бувших симпатій…

— Про які ти міг би не згадувати! — сухо перебив богослов.

— О, перепрашаю вас, отче-целебсе!.. Евентуально, як казав Цяпка, ми могли б змобілізувати до служби котрогось з наших питомців, але завжди існує та небезпека, що місцевого можуть пізнати, тобі ж, нетутешньому, легше буде заграти ролю польського клерика. А ендеки чують до ксьондзів страшний пошанівок! Покажеш їм фотографію з відверненим ковнірцем, скажеш «Похвальони» — і готово.

Гість зі Станиславова встав з постелі і босий, в спідній білизні, перейшовся по покою — три кроки туди й назад, схиливши голову на груди і ніби важко над чимось медитуючи.

— Дай ще одну цигарку, — попросив у пана Макса.

— Просю. А тобі вже й черевце росте, єґомостю, — зауважив пан Макс.

— Ех, черевце — єрунда! — махнув рукою богослов і смачно затягнувся димом «спорта». — Слухай, а куди подавати «цинк», просто до Акадбуди?

— Та най тебе Бог боронить! Ти являєшся на цьому терені інкоґуто і не смієш показуватись людям на очі, навіть своїм гостям. Замешкаєш собі у твоєї знаменитої бабці, яку приїхав відвідати на ложі болізни, так?

— Так. Що далі?

— З Крашевського вулиці маєш тільки «каценшпрунґ» на універок. Рано встаєш, ідеш нібито на виклади, а слухаєш, як трава росте, збираєш інформації. Вполудне вертаєшся додому, до бабці на обід, і там уже ждатиме на тебе зв’язкова…

— Я волів би зв’язкового.

— Файно є. Передаєш зв’язковому звіт, потім солодко собі подрімаєш по обіді і знову йдеш на розвідку. Ввечері з’явиться в тебе інший зв’язковий на любу розмову.

— Буде якесь гасло, чи що?

— Завтра дістанеш.

— Гаразд, — коротко заявив свою згоду колишній спеціяліст від підпалювання панських скирт. — Ну, гаси світло, треба йти спати. Я втомлений, як собака.

— Добраніч в такому разі, — широченько позіхнув мій неоцінений пан інструктор й обернувся на «недокінченій симфонії», аж всі пружини застогнали.

А той, що був утомлений «як собака», ще довго потім не заснув, ще, може, з годину часу стояв навколішках, спершись ліктями на мою постелю, а все хрестився, бився в груди і читав якісь довгі молитви.

Разок місячного сріблива пробився знадвору крізь шибу і фіранку, освітлив профіль його вродливого юнацького обличчя, золотисто-льняну чуприну, що в ній колись закохувались одна наперед одної гімназистки і семінаристки… Мій неоцінений пан інструктор уже хропів на третій бік, а питомець зі Станиславова все ще молився. Тоді я подумав собі, в своїй дитячій голові, що теологічні студії — це найбільш марудне на світі діло, і також заснув.

2

Вже другий день стояв Львів під знаком громадянської війни. Поляки далі були в наступі, але й наші вже відгризалися. Несподіваним раннім наскоком від Політехніки та Поєзуїтського городу вдарила сильна банда корпорантів на будинок Ревізійного Союзу Українських Кооператив у колишньому палаці графів Баденіх.

Геройські нащадки пана Заґлоби звели завзятий бій з машинками до писання, з шафами, картотеками, рахівницями, каламарями і тому подібним канцелярським приладдям. «Мерцедеси» і «Ремінґтони» вилітали через вікна й розбивались на друзки до подвір’я. Каламарі з різнокольоровими атраментами розприскались на стінах канцелярій, творячи всякі ориґінальні картини, ніби на виставці АНУМу.

Залишаючи в повному бойовому порядку розгромлений РСУК, герої заспівали собі «Роту» і збили ще на додаток сторожа будинку, інваліда Армії УНР. Після того прийшли помаленьку, не кваплячись, панове з поліції, списали протокол і заарештували побитого інваліда.

А тим часом вже летіли шиби, тріщали брами і гепали каменюки на вулиці Костюшка, де, як відомо, український стан посідання був доволі міцно закріплений. На розі вулиць Сикстуської і Костюшка стояв готель «Народня Гостинниця», далі будинок «Української Преси» пана Івана Тиктора, «Маслосоюз», ресторан «Гастрономія», що банкрутував реґулярно щороку, ще далі, на вулиці 3-го Травня, притулився в закапелку «Центробанк». Було що громити, хоч розпережися.

Але розмах погромників сильно гальмував невигідний терен дії: вулиця Костюшка була коротка та вузька, а ще до того притикала до такої рухливої артерії середмістя, як вул. Сикстуська. Звалившись чорною хмарою від сторони Університету, корпоранти так і застрягли в цій вуличці, неначе шницлі в братрурі, товплячись, місячи й тратуючи одні одних. Крім того цегли й каменюки летіли не лише здолу у вікна наших установ, але й падали в достатній кількості згори, з вікон і дахів, на їх замотеличені лоби.

Тіснота надолі була така несамовита, що кожний камінь і кожна цеглина знаходили свою ціль — просто мусіли попасти в чиюсь лепету. Славно і з честю попрацювали тоді урядуючі на дахах «летючі бриґади», які йшли у бій з кличем: «За одну нашу шибу — дві ваші фраєрські голови!»

Урядовці «Центробанку» відбили атаку на цю заслужену кооперативну установу при помочі пляшечок з сірчаною кислотою та іншими корисними хемікаліями. А до будинку «Української Преси» вдерлися напасники аж через дах і при допомозі сильного відділу поліції, що прийшла, мовляв, шукати там пальної зброї.

З обіду штаб в Академічному Домі дістав від Славка Башука перший рапорт, що на 4-ту годину пополудні шикується велика атака на «Просвіту» і редакцію ґазети «Діло». Туди зараз і подались дві «летючі бриґади», що потім доповнили свій бойовий склад місцевим елементом — друкарями, службовцями, а то й принагідними відвідувачами канцелярії Товариства «Просвіта».

В будинку заряджено стан облоги. Дві брами бувшого палацу князів Любомірських забарикадовано столами, бочками, белями паперу. У всіх важливих пунктах, а переважно у вікнах і на даху, за коминами, зайняли позиції оборонці, узброєні в повиривані кістки з бруку, цеглини, дрючки та залізні ломи. Друкарі приготовили собі кіблі з розтопленим оливом (яке постійно підгрівали) достоменно так, як у середньовічних часах, під час татарської облоги.

Штурм на «Просвіту» почався з Ринку, а головна атакуюча колона формувалась під Ратушем, коло ампірової криниці Діяни, де часом на Йордан святили воду.

В тому самому місці 16-го червня 1578-го року покотилась з-під катівського топора буйна голова отамана Івана Підкови. Хронікар записав, що в тому моменті, як кат махнув сокирою, завалився дах на Ратуші.

Інша група корпорантів пробувала сфорсувати бічну браму від Руської вулиці, що їй подекуди вдалося осягнути, а навіть успішно підпалити купу сміття. Та зустрівшись з «гарячим» привітанням друкарського цеху, напасники відступили.

Наступ від Ринку продовжувався кількома хвилями, кожночасно підкріплений несамовитим рейвахом: «Гурра! Бій кабануф-гайдамакуф-такіх синуф!» — але від цього крику старі мури «Просвіти» не хотіли розпастися, як мури Єрихону, тяжка брама держалася цупко на ржавих завісах, ну, та й оборонці теж не шкодували нагромадженої муніції.

Ззовні будинку розгравались гомеричні сцени, які багато де в чому нагадували безсмертну главу з «Тараса Бульби» — облогу Дубна запорожцями. З тим, очевидячки, додатком, що тут ролі були відвернені, бо поляки облягали нас. Йшла завзята перепалка на язики між облягаючими й обложеними. Поляки здолу кричали: «Україньци за Збруч!», а наші згори через вікна відповідали їм: «Ляхи за Сян!» або: «За Сян, ляше, бо тут наше!» — при чому частенько згадувано материнство в сполуці з деякими дієсловами «діяльної» і «страждальної» форми.

Якийсь дядько з провінції у вишиваній сорочці гукав з вікна другого поверху: «Гей, панове-студенти, то ви ще такі темні, що хочете «Просвіти»? — Ходіть-но ближче, ми вас просвітимо!»

Розуміється, не одного тоді «просвітили». Каретка швидкої допомоги збирала багате жниво, зрештою, по обох боках барикади. Потім наша преса писала, що «у вандальському погромі «Просвіти» і редакції «Діла», якому міг приглядатися через вікно з Ратуші президент міста Львова, брала участь тисяча студентів». Не знаю, чи було їх рівно тисяча, може, на один більше або на один менше, знаю натомість зовсім певно, що в геройській обороні нашого Альказару взяв активну участь мій неоцінений пан інструктор.

Вже надворі стемніло, як він вернувся додому з потужною ґулею на голові, в пошарпаній, закривавленій сорочці, але в бойовому настрої.

— Так, народній приятелю, — сказав, прикладаючи мокрий рушник до лоба. — Ти лише все бистро обсервуй і бери на розум, бо колись надійде такий час, що й ти обриватимеш такі ґулі за національні інтереси. Поки що пошукай мені в шафі чистої сорочки, хоч не мусить бути обов’язково нова, бо її, здається, спіткає така сама доля, як цю, яку приніс у стряпцях додому.

— То ви знову йдете на війну? — питаю.

— Так, народній приятелю. З нинішним вечором міняємо воєнну тактику — йдемо в протинаступ, яко же сказав один великий генерал, що наступ — це найкраща оборона. Якби я до ранку не вернувся, то ви тут мною не турбуйтесь, що мені щось погане сталося: я напевно буду в шпиталі або в криміналі.

Справді ще того самого вечора стали творитись дивні містерії на вулицях Львова, зокрема в сусідстві так званого студентського Корза, чи то пак Променади, на вул. Льва Сапіги. Тут бо щовечора панове-корпорантики шумно й бундючно парадували в перебакирених на чубку голови корпорантських шапочках, з товстими палюгами-«паперівками», завішеними в кожного на лівій руці, бо права тримала «де-пахе» панянку.

І кожний з тих панів був удекорований символічною відзнакою — «мечиком» Болєслава Хороброго, на пам’ятку, мовляв, як той славний круль загнався був аж до Києва і там вищербив свій меч на Золотих Воротах.

І ось, в той пам’ятний вечір, на Корзі почалася якась метушня: студентики лишали своїх дам напризволяще, серед вулиці, збиралися в купки, кидалися від одної брами до другої, вискакували звідтам з криком та прокльонами, формувалися в більші ватаги й розбігались по сусідних вуличках… І так незабаром ціле Корзо спорожніло.

В чому справа? Що трапилось?.. Якісь таємничі типи з затисненими на чоло кашкетками, з вигляду ніби батяри, вискакували зненацька з темних закапелків, тягнули до брам корпорантів — по одному, по двох, там їх добре молотили їхніми таки палюгами, рвали на куски їхні смішні шапочки, ламали символічні «мечики» і щезали, мовби крізь землю провалювались!

Напасники були узброєні в «майзлі», залізні кліщі, молотки, долота і тому подібне технічне знадіб’я, діяли тихо-блискавично і малими групами — по троє-четверо забіяк. А рука в кожного була тверда, пролетарська!

На студентерію впав, як кажуть, блідий жах! На другий день жаден польський академік не відважився вийти на вулицю в шапочці своєї корпорації, а з капелюшних крамниць міста Львова розкуплено за один день всі цивільні капелюхи…

Серця львов’ян українського роду забились гордістю, заграли сурмами радости. «То наші батяри так б’ють!» — передавано з уст до уст. Вперше в історії древнього города Льва виступили на арену історичних подій українські батяри. Хоч, може, й не були це такі батяри, що крали дядькам баламути на Вуглярській площі чи тягали бабам з воза кошелики з покладками. Для втаємничених уже тоді не було секретом, що до тих «летючих бриґад» належало чимало активних членів Робітничого Товариства «Сила» та й наших бравих футболістів із Спортового клюбу «Дніпро» та й учнів Української Ремісничої Школи…

Але ніхто, мабуть, ще й досі не знає, що ідейним батьком та натхненником цієї нової стратегії у вуличних боях був ніхто інший, як мій неоцінений пан інструктор.

Хай же це буде записане хоч у цій моїй скромній розповіді — на славу всіх безіменних героїв і для прикладу грядущим, вивчаючим право, генераціям!

Тим часом над ранком пан Макс вернувся додому ще з одною ґулею на голові і з секретним рапортом від Славка Башука, що на нашу Богданівку приготовляється погром…

3

У читальні «Просвіти» при Церковній вулиці відбувалося традиційне Листопадове Свято. Звичайно щороку в нас на Богданівці такі свята проходили у піднесеній атмосфері, до інтервенції поліції включно, та цього року патріотичне піднесення зібраного членства й гостей досягло, можна сказати, свого апогею.

Народу наперло стільки, що й такі богданівські старожили, як пан возний Дорош, дивом дивувались: «Агій, та звідки їх, тих русинів, стільки взялося?» Поприходили якісь такі типи, що ніколи не були членами в жадному товаристві, крім пияцького, та й самі добре не знали, хто вони, — «наші» чи «ваші». Столярі, бляхарі, слюсарі, пекарі, різники, навіть залізничі емерити, маніфестаційно порозсідалися в перших рядах крісел, поруч просвітянського активу.

Весь той дрібноміщанський люд не був занадто підкований ідеологічно і не нюхав, мабуть, жадних «декалогів», проте їх, синів господарської раси, роз’ятрила до живого розбещеність поляків, хуліганське нищення нашого економічного доробку.

От і прийшли вони до «Просвіти» на Церковну вулицю показати, що вони «духом і серцем цілим з тими, які 1-го Листопада 1918-го року заткнули синьо-жовтий прапор на львівському Ратуші!»

Та це, перепрашаю, не мої слова, а позичені в пана професора Мурського. Так, голова Виділу читальні «Просвіти», пан професор Мурський тримав святкову промову.

Це правда, що пан професор носив уже тоді штучні щелепи, ще й до того слабо припасовані, проте навіть й з таким «умеблюванням» міг би бути блискучим промовцем для робітничих мас, в роді народнього трибуна, як би не тая сумна обставина, що він частенько заганявся в мітологію античного світу. Але цим разом, в обличчі назріваючих вагітних подій, він так розпалився, що трохи не забув згадати Антея і Прометея!

Розправивши широко вірлині крила уяви, шугав Бояном віщим по трагічних сторінках нашої власної історії.

Насамперед випив води з карафки і пригадав святочній громаді, що тут, на цьому узгір’ї, де стоїть тепер наша церква і читальня, року Божого 1648-го стояла вкопана артилерія Великого Гетьмана Богдана, з направленими на Льва-город гарматами. І цей факт ми, українці з Богданівки, яка з того часу носить ім’я славного Богдана, мусимо глибоко закарбувати в наших серцях в цей тривожний момент, коли темні ворожі сили там, у темряві ночі, зрадливо і по-злодійськи готовляться знищити, розгромити кривавий труд наших рук — наші національні установи!

В цьому місці, як належить, актив гукнув: «Ганьба!», а столярі, різники та інші чесні ремісники зірвались на рівні ноги, вхопили крісельця, на яких сиділи, і гукнули: «Така й така їх мать була, хай пробують сюди прийти! Хіба з відерками на кров і з мішками на кости!»

Промовець знову випив води, заспокоїв залю владним піднесенням правиці, поправивши при цій нагоді спинку від маншета, і переплигнув із Козацької Доби нашої історії до Великого Зриву в 1918-му році.

— Це якийсь символічний трагізм історії, — казав пан професор, — що ми оце зібрались захищати грудьми наше національне майно, наш доробок, саме в навечер’я Великого Листопада, якраз у той самий час, коли двадцять років тому Головна Бойова Управа давала в «Народній Гостинниці» останні розпорядження про докінчення того святого діла, яке почав був Гетьман Богдан: про здобуття влади в нашому прастарому городі Львові!

— Слава! — рикнув актив. Столярі й різники вже не зривалися з місць, хоч і помітно було, що їх розсаджує тиха лють і досада. Може, від самоусвідомлення того сумного факту, що так Великий Гетьман, як і Головна Бойова Управа, святого діла не звершили і прастарого города Львова кінець кінцем не здобули.

Якраз і на цю тему почав снувати блискучі історіософічні комбінації пан професор Мурський. Кинув крилату фразу, що наші зробили у 18-му році фатальну помилку, починаючи завойовувати Львів від Ратуша, то значить від середмістя, а його, мовляв, слід було штурмувати з передмість — «від сутерин, піддаш і сторожівок, з ремісничих верстатів і робітничих кварталів, звідси, з нашої Богданівки!» — гримів промовець під гучні оплески й оклики «Слава!», які теж перекликались з вигуками «Ганьба», бо задні ряди слухачів не завжди акуратно спохвачували, про що йде балак напереді.

Мій неоцінений пан інструктор сидів собі скромно збоку, коло президії, але фактично всім потиху дириґував. Глянув недискретно на годинник і тим дав знак панові професорові, що йому пора кінчати промову, бо тут кожної хвилини можна було сподіватися штурму з середмістя на передмістя.

Та пан професор був якраз «у своєму сосі» і далі палко розвивав різні ориґінальні концепції, щоправда, досі ще не підтверджені нашою історичною наукою:

— Нашу землю українську, — казав, — топтали гуни, авари, вандали, монголи та різні інші наїзники, і всі вони щезли з лиця землі. Чому? — запитав у залі пан професор і зараз сам собі відповів: — Бо наш український чорнозем криє в своїх надрах дивну первісну міць: він родить такий хліб, що як ворог поїсть його з двісті-триста років, то або ним задавиться, або мусить прийняти нашого духа, нашу культуру, нашу плоть і кров! Бо наш народ, хоч поневолений і закутий, але вічний, невмирущий, мов той мітичний Антей, що тільки тоді діставав надлюдську силу, коли торкався лона Матері-Землі, як той Прометей, прикований до скелі…

— Ов, біда! — шепнув пан Макс до пана Мельника, директора фабрики скринок, смоли шевської і шварцу «Зоря». — Чи я не казав, що він таки вскочить у мітологію? А вже заля була так революційно настроєна, що тільки кинь гасло і веди народ на барикади. А тепер готов нам загасити в масах бойового духа!

— Треба професорця заткати, — зідхнув пан Мельник, злегка вже закроплений «Бачевським» з нагоди Великих Роковин. І щоб рятувати ситуацію, моргнув на актив. Хлопці схопились на рівні ноги, витяглись наструнко і затягнули «Не пора». Тоді вже й пан промовець, рад-не-рад, здивовано споглядаючи на залю, лишив у спокою прикованого до скелі Прометея і заспівав з народом гимн, число 2, хоч ця точка стояла в програмі вечора на дальшому пляні.

По цім першім «Не пора» вийшла на сцену, як чайка, панна Дарця з Черешневої вулиці, блідесенька, бо засильно припудрована, в школярській гранатовій спідничці, у вишиваній блюзочці, з тугою косою через плече, неначе жовнір з карабіном.

Панна Дарця продеклямувала з «Великих Роковин» Івана Франка той фраґмент із монологу Козака-Невмираки, що його деклямують галичани на всіх Листопадових академіях:

«До великого моменту

Будь готовий кожний з нас!

Кожний може стать Богданом,

Як настане слушний час!»

Слухачам аж мурашки полізли поза шкуру, бо всім нараз здалося, що той слушний час якраз настає і всі богданівчани стають Богданами! Блідо-крейдяне личко панни Дарці, її великі променисті очі (в глибінь яких так часто задивлявся мій неоцінений пан інструктор), її полум’яно-драматична деклямація наелектризувала залю мільйонами вольтів, влила патріотичного духа навіть в таких опортуністів, як пан радник Табачинський (про що дивись далі).

Після панни Дарці повинен був, згідно з програмою, виступити хор студентів і виконати три пісні, які твердо стоять в репертуарі національних свят: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «У три пари несуть мари» і «Спіть, хлопці, спіть». Ця частина, на жаль, відпала, бо диригент хору сидів на Яховича ще від часу маніфестації під мадярським консулятом, а наші славні баси й тенори були призначені на різні відповідальні пости в системі оборони нашого стану посідання (про що далі).

Розуміється, щоб гідно закінчити свято, хлопці розкинули кілька оберемків летючок ОУН, а потім відспівано «Ще не вмерла» і ще раз «Не пора». Співати можна було до розпуку, бо поліція неначебто зовсім щезла з Богданівки — знак, що назрівало щось непевне.

Але народ був так революційно наснажений, що не хотів покидати домівки: кожний горів смолоскипом гніву і варився сам у собі, в своїх печінках, кожний хотів говорити, кричати і ніби з тим криком викинути з дна душі якийсь пекущий, здавен-давна під серцем накипілий біль, жаль і тяжку образу.

Ось до президії протискався, тримаючи високо над головою капелюх і білі рукавички, пан радник Табачинський в старомодному чорному «шлюсроку», з цвікером на носі.

— Шановні і дорогі панство! — звернувся до залі тріскучим голоском емеритованого цісарсько-королівського радника апеляційного суду. — А прошу мені сказати, як се може бути, щоб у конституційній системі громадяни тої, прошу я вас, самої держави нищили безкарно в білий день майно інших громадян, які так само платять податки і дають армії рекрута, а поліція, якої собачим обов’язком єсть берегти лад і порядок, дивилася на це крізь пальці, а потім арештувала не винуватців, а пошкодованих?!

Заля завмерла в тривожному очікуванні ще однієї промови.

— А прошу сказати мені, чи таке безправ’я єсть можливе в конституційній державі! — жолудкувався старичок, аж сива головка на тонкій шийці з вистаючою ґиґашкою теліпалась від надмірного хвилювання.

— Та скажіть котрий, що неможливе, бо старого шляк трафить, — звернувся пан Макс до активістів, які тут же рикнули:

— Ганьба такій державі! Фуй!

— Дякую вам, панове, позаяк я тільки всього хотів від вас почути, — зрадів пан радник, шармантно вклонився в сторону порожнього вже президіяльного стола, щипнув у щічку панну Дарцю і вже з чистим серцем помандрував на партію преферанса.

Народ висипався з читальні, клекочучи, мов гнівна повідь, що греблі рве, але зараз на подвір’ї обскочила всіх зрадлива пітьма осіннього вечора, без зір, з низько навислими хмарами, і чорна глупа, як пень, тиша. І від тієї тиші багатьом кандидатам на Богданів зробилося якось моторошно на душі: люди принишкли, стали шушукати й боязко розглядатися довкола. Якби так у той момент хтось на сміх крикнув: «В ноги! Поляки йдуть!», то могла б тоді повторитися, в трохи меншому масштабі, катастрофа під Берестечком.

На щастя, була там людина, що тримала руку на живчику ситуації, а нею був ніхто інший, як мій неоцінений пан інструктор. Він шепнув кілька слів активістам, а ті скочили в народню гущу й веліли всьому жіноцтву, дітям та всім підтоптаним громадянам негайно розійтися по домах. Під будинком читальні залишився, само собою, вусатий пан Дорош з в’язкою ключів від всіх національних установ, весь актив, члени Спортового Товариства «Дніпро» і загін пролетаріяту.

До пролетаріяту можна б було, кінець кінцем, зарахувати й руського батяра Толька Чорнія, якби він не був з професії «доліняж», або, іншими словами, кишеньковий злодій, щоправда, глибоко освідомлений.

Только носив під серцем криваву рану, що ятрилась ненавистю до поляків ще з раннього дитинства, а докладніше, з перших днів листопада 1918-го року, коли то вбито йому батька під час розграблювання магазинів з мукою та цукром на Янівській вулиці.

Фактично, хто застрелив батька з мішком муки на плечах, Только не знав і не бачив, бо лежав тоді в колисці й рясно зрошував пеленки, але мама сказала, що поляки, а її слова були для нього святощами. Тож коли доріс і привчився задовільно орудувати майхром, він кожного року в навечер’я 1-го Листопада мусів добре напарити якогось ляшка. Бувало, інколи навіть з тією метою спеціяльно втікав із криміналу, щоб лише сповнити свій патріотичний обов’язок.

Так і тепер він з’явився, просто випущений з Бриґідок, перед лицем голови читальні «Просвіти» паном професором Мурським, повен самовідданости та посвяти, і спитав по-вояцьки:

— Пане ґлова, кого біць?

Пан професор, в дійсності, не мав багато спільного з бойовим рефератом і відіслав Толька до пана Макса, а той призначив його до оборони церковного саду.

Цей відтинок, що замикався плотом і живоплотом від вулиці Городецької та від поля Болгарів, був обсаджений скріпленою залогою, бо саме з того боку наші сподівалися атаки. В корчиках стояли замасковані піраміди з полупаної цегли і каміння, а до кожної такої купки приділено по п’ять «бомбардієрів», які розставились у лінію, у відстані кількох метрів група від групи, під охороною темряви, деревець і плоту. Окремі залоги стояли в кооперативі, в читальні і в «Маслосоюзі». У підвалі фабрики скринок «Зоря» панночки з «Юнацтва» під командою панни Дарці і панни Соні з молочарні — «Солодкої Сметанки», зорганізували перев’язочний пункт.

Падали короткі тихі накази, мелькали і гасли електричні ліхтарки. В усіх напрямках розіслано стійкових, які через побігущих-кур’єрів мали доносити команді про те, що діється в терені.

На кур’єрів добровільно зголосились і ми обидва з Адаськом, але пан Макс нагнав нас додому спати, обіцяючи златати нам сидження, коли не змиємось йому з очей. Так що ми були примушені відійти в підпілля й заховатись між клюмбами сухих квітів перед будинком читальні.

В реєстрі подій, що потім наступили, слід відмітити ще й те, що коло 9-ої години вечора з трамваю числа 8 висипалась купка перестрашеного люду, в більшості побожних бабок, що брали участь в Листопадовій Панахиді в храмі св. Юра.

Розповідали одне наперед одного несамовиті історії! Що після панахиди корпоранти вдерлись на подвір’я катедри, змасакрували вірних, знищили митрополичу палату, хотіли вбити Митрополита, та не могли його знайти, бо сховався в підземеллях, тож вдерлися до церкви і скинули з кам’яного трону статую Папи Пія IX! А тепер ціла та банда на дві або й три тисячі розбишак суне просто на Богданівку!

— Не дуже-то я вірю в той погром та інші голодні кавалки, — сказав пан Макс до свого ад’ютанта пана Мельника, — в страха бувають великі очі, але для всякого случаю, як каже пісня про Нечая, треба нам бути напоготові.

Свистом дав знак активістам, і хлопці стали подавати один одному обережно, з рук до рук, якісь круглі й чорні яйця і розпихали їх по кишенях та за пазухи.

— То гандґранати! — шепнув мені на вухо Адасько.

По Богданівці повіяло грозою. Штори крамниць і ресторанів із лоскотом засувалися, гасли світла у вікнах, прохожі підбігали трухцем і щезали в челюстях будинків. «Шимони» замикали брами.

Німа лиховісна тиша повисла над історичним передмістям Богданівкою…

І тоді заломився на дусі пан професор Мурський.

Нікому, звичайна річ, і не снилося б мобілізувати пана професора до активної рукопашної боротьби з надтягаючим відвічним ворогом. Штаб оборони Богданівки повністю задоволила його запальна промова на академії, після чого, сплативши свій довг на жертівнику Батьківщини, пан професор міг би з чесною совістю відмаршувати з радником Табачинським на партію преферанса або й навіть лягти у тепле ліжко і зачитуватись Цицероном в оригіналі.

Все це так… але ж недавно ще пан професор горів світильником незгоряючим перед усім народом, ще перед годиною, кажу, поривав народ на ворога крилатими фразами, карбуючи в серцях і сумліннях передміщан святі Франкові заповіти:

«Кожний думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть!

Що за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт!»

Як же ж тепер йому, світильникові народньому, кластися в тепле ліжко з Цицероном або йти заграти собі улюблену «мізерку», коли тут якраз настає один з великих моментів, в якому, може, і «важиться доля величезної війни»?..

І бідний професорина, що, за клясократичною теорією В’ячеслава Липинського, аж ніяк не зачислявся до породи лицарів-хліборобів та й взагалі не грішив якостями бойовика, рад-не-рад, примусив себе залишитись на барикадах, щоб відіграти тут ніяк йому не підходящу ролю героя.

От і метушився тепер поміж справжніми бійцями і заваджав тільки хлопцям, крутився, мов тріска в ополонці, сям і там, переносив якісь камінчики з купки на купку, спотикаючись у темряві і падаючи просто на ніс, при чому вся його жалісна фігура, руки, ноги, губи, вуси, борода трусились з одчаяного страху, що його знають та відчувають ті нещасливці, які понад усе на світі хотіли б бути відважними, але ж їх боязка натура і заяче серце роблять з них тхорів.

Коли ж бідолашний професор удруге або й втретє стукнувся лобом до лоба в пітьмі ночі з паном ад’ютантом Мельником і, хапаючи його за обидві руки, забелькотав непритомно: «Що?.. Вже йдуть?.. Вже йдуть!» — тоді панові Мельникові терпець урвався, і він зголосив службово свому комендантові:

— Та пане Максю, та зробіть щось з професорком, бо він наробить цикорії!

Мій неоцінений пан інструктор делікатно витягнув з тремтячих рук педагога якусь цеглину, відпровадив його під будинок читальні, подальше від війська, і там сказав до нього таку промову:

— Пане професоре, ми, революційна молодь, клонимо перед вами голови, подивляючи й високо оцінюючи вашу відвагу, посвяту і гарт духа! Ми горді з того, що ви, сучасник Визвольних Змагань, стоїте тепер із нами пліч-о-пліч у спільному фронті, але ми, одночасно, не можемо собі дозволити на такий люксус, щоб виставляти вашу особу на небезпеку смерти чи каліцтва. Пане професоре, ми, як нація, ще забідні, щоб так легко й нерозважно позбуватися своїх світочів, своєї духової еліти. Тому я вас дуже прошу, пане професоре, від імени Організації, не піднімайте вже тої цеглини, а йдіть додому спати.

— Ні, ні! — затріпався пан професор. — Я єсьм, пане товаришу, старий вояк, я не зійду з позиції, як той дезертир, моє місце тут, між вами!

— Пане професоре, — благав його пан Макс, — вірте мені, що ми тут маємо подостатком дурних голов, щоб наставляти їх під польські палки, ножі і каміння, а ваша мудра голова — одна, нам її шкода, бо може придатись нам у слушний час.

— Ні, ні! — хрипів професор, вчепившись руками дротяної огорожі. — Вбийте мене тут, на місці, але я не зійду з своєї позиції! Я старий вояк, не дезертир… — і так далі.

Не було іншої ради, і пан Макс тихо свиснув, а тоді з темряви виступили два дебелі юнаки, взяли пана професора попід руки і повели, а радше понесли з поля бою додому — трагічного героя, вмираючого зі страху і задушевного бажання збороти в собі той страх. Ледве мій неоцінений пан інструктор упорався з професором Мурським, як зараз виникла притичина з бабкомом.

Хоробрі бабки, а переважно членихи Церковного сестрицтва під проводом нашої господині, пані Евдокії, примаршували під церкву св. Володимира й заявили готовість обороняти її власними грудьми від тих анцихристів, які руйнують храми Божі, які хотіли згладити зі світу «нашого Метрополіту» і скинули з «амбони» самого Папу Римського!

— Тут усі полягаємо хрестом на порозі церкви, і коли хто до неї увірветься, то хіба по наших трупах! — гукали учасниці круціяти.

Інша група жіноцтва офірувалась захищати в той самий спосіб «клєбанію» (як дехто казав на плебанію), зокрема хворого отця пароха, який вчора простудився на похоронку на Левандівці і лежав тепер у важкій ґрипі.

І тут не помогли мольби-прозьби і переконування пана Макса, щоб офірне жіноцтво йшло собі на сідало, бо церкву і «клєбанію» є кому боронити і без бабської бриґади — ні, та й ні! Бабки вперлися при свому обіті і вже хотіли кластися хрестами під церквою, а пан Макс уже збирався кликати хлопців, щоб таскали їх одну по одній додому, як, непричком, пана професора Мурського, та тут раптом з пітьми ночі вискочив кур’єр і шепнув щось панові Максові, показуючи рукою на ріг Церковної вулиці…

Пан Макс блиснув «Даймоном» у тому напрямку, і тоді вже й ми з Адаськом з нашого сховку запримітили, що під парканом стоїть, заслоняючи лице ґазетою і ковніром, Славко Башук.

Пан Макс бігцем почвалав до нього, перекинувся з питомцем кількома словами, дружньо поклепав його по плечах, кажучи: «Ну, то файно, коли так!», і, сильно підбадьорений на дусі, впевненим кроком вернувся на свій командантський пост під читальнею.

Дав знак ад’ютантові, той свиснув голосно два рази, і на цей сигнал з усіх усюдів, з-поза деревець, корчиків і будинків, стали висуватись тіні геройських оборонців Богданівни з різноманітною зброєю в руках, за пазухами і по кишенях, що з цього приводу дещо повіддувалися.

До оборонців прилучились теж офірні бабки під командою пані Евдокії Перепелиці.

Народ зібрався мовчазним півколом перед своїм вождем, паном Максом, що стояв високо на кам’яних сходах читальні і мав тепер сповістити народові якусь надзвичайну новину. І сповістив!

— Дорогі друзі, шановне громадянство! — сказав, відкинувши повісмо волосся з чола на потилицю, — здається мені, що вже по войні. Жадного погрому на Богданівці ні на Городецькому не передбачається. Жадного нападу на святий Юр не було, то є маячіння зрізаної голови і страхи-наляхи, що мазурі зруйнували митрополичу палату та хотіли закатрупити Митрополита! Та вони навіть за святоюрську браму не проскочили — такого мали мойра! Видко, пронюхали, як наша городецька дільниця приготовилась на їх прийняття й воліли зрезиґнувати з дальших гостинних виступів. Тим краще для них. Останній, щойно отриманий мною рапорт голосить: корпоранти розійшлися, у Львові панує спокій. Тож і вас ґречно прошу — розходьтесь спокійно додому, дякую всім, в імені комітету, за вашу посвяту й готовість боронити наші лари і пенати, студенти поки що лишаються на місцях, а всім іншим панству бажаю доброї ночі.

…Ох, який жаль, яка непрощена шкода, що тоді, в той історичний момент, не стояв на сходах читальні, замість пана Макса, пан професор Мурський! Такий златоустий промовець, як пан професор, безумовно, тріпнув би при цій нагоді промову, що її затямили б грядущі покоління! Пан професор, зовсім певно, горів би смолоскипом принаймні з годину часу, розказуючи народові про Великого Богдана і Героїв Листопада, про солодкість вмирання за Батьківщину та всякі Термопілі, порівняв би нинішню подію до блискучої перемоги нашої зброї під Жовтими Водами, з Чортківською офензивою або хоча б з битвою на Маківці!

А так… Просте й ядерне слово пана Макса пройшло якось без відгомону, не знайшло в народній масі відповідного резонансу. Взагалі хоробрі оборонці були трохи збиті з пантелику тим, що стали героями такою дешевою ціною. Всі готовились на найгірше, на трупи, рани і кров, а тут, у рішальний момент, відвічний та заклятий ворог стхорив і не з’явився.

Інша річ, що досвідчений психолог відчув би також по настрою маси тиху, десь там, на дні збірної душі її, приховану радість, що все якось так розійшлося, як кажуть, без ґвалту і крику, що й честь нації врятована, і голова ціла.

Та була серед юрби особа, яка не проявляла ні крихти ентузіязму з такого розвитку подій. Так, руський батяр Только Чорній лихий був, як сто чортів лабатих, що йому так по-дурному висмикнулась нагода сповнити патріотичний довг у навечер’я 1-го Листопада!

Стоячи, як той тяжкий фраєр і звичайний жлоб, коло купки каміння, за сухим живоплотом, він фактично втратив дві години дорогоцінного часу, бо за той час сміло міг би витрубити пляшку монопольки і напарити принаймні з трьох мазурів.

І він, глибоко розчарований, але незламний душевно, стиснув у кишені свій пружиновий «дольхмессер» і подався одинцем на Городецьку рогачку — шукати по тамошніх трактирах традиційної своєї жертви.

4

Розставивши довкола церкви і читальні вартівників, мій неоцінений пан інструктор, сконаний, змордований і голодний, як вовк, причвалав коло півночі додому і зараз припав до мисника, точніше до горщика з маслянкою. Потім заглянув до покою і помітив, очевидячки, мене на сіннику, на підлозі, а свого національного друга Славка Башука на моєму складеному ліжку.

— Ов! — здивувався пан Макс. — Ти що, єґомостю, не поїхав до Станиславова?

— Ні! — буркнув з-під ковдри питомець.

— Ти ж міг ще зловити поїзд о десятій годині?

— Та міг і не міг. Властиво, не хотів.

— Чому?

— Бо я рішив не вертатися до Станиславова.

— Варіят! — скрикнув пан Макс. — Та ж тебе викібзають з теології!

— Не викібзають, бо я сам виступаю.

— Га? — витріщив очі пан Макс, і то так широко, аж захлиснувся маслянкою.

— Так, виступаю з теології і вступаю до монастиря.

Зідхнув побожно, перехристився, закутав кучеряву голову в ковдру та й обернувся до стіни, а мій неоцінений пан інструктор стояв серед покою з гладущиком маслянки, остовпілий, мов адоптований син Лота.

Аж на другий день Славко Башук висповідався перед своїм другом, відкрив йому тяжку таємницю, зрадив причину драматичної постанови, що запала в його душі: перейти з богословського стану у монаший.

Саме в той час, коли вірні українці молились в Соборі за душі упавших своїх героїв, на Святоюрську площу перед катедру вмаршували сформовані в колону польські корпоранти. Квіт середньоєвропейської католицької нації, сини Передмур'я Християнства, якою завжди була Річ Посполита, співали під такт, щоб утримати маршове темпо, «ад гок» недавно скомпоновану пісеньку, присвячену Митрополитові Андреєві:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє!

Нєхай шуя зґінє марне, зґінє марнє!»

Перед церковною брамою загородив їм шлях ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Може, й не тому він тут з’явився, щоб перешкодити католицьким студентам у повішенні греко-католицького Архиєрея. Поліція, очевидячки, знала, що поза мурами катедри сидить замаскована наша залога, готова дати добру відсіч непрошеним гостям. Тому-то, мабуть, панове з поліції взяли на себе ролю ангелів-хоронителів над своїми мазунчиками — заступили їм дорогу, щоб зберегти від ще одного прочухана.

А вони, браві студентики, і не дуже так рвалися штурмувати Собор, от, наспівалися досхочу, спалили паперову фігуру Митрополита, нагрубили йому від зрадників і ренеґатів та й розійшлись по Святоюрській площі й сумежних вуличках, бешкетуючи та провокуючи кожного, хто подобав їм на «кабана».

Богослов Славко Башук теж був на панахиді. Прийшов хлопець помолитись за душі героїв і попрощатись зі Львовом, бо його розвідча служба й «відпустка» кінчилась і вночі мусів від’їхати до Станиславова.

З церкви вийшов задуманий і під настроєм урочистого моменту перед його очима ще далі височів обкутаний димом кадил символічний березовий хрест, а душа колишнього бойовика не переставала співати під музику розмоленого серця «Вічную Пам’ять».

Йшов наш питомець тихо самотою, тримаючи під пахвою парасолю, яку дорога бабця встромила йому на прощання в руку (а в кишеню десять злотих), бо радіо заповідало навечір дощ (казала). Ішов якраз попід дерев’яним парканцем, попри город пана Максим’яка, в напрямку вулиці Шептицьких до трамваю.

Саме там ждало на нього його Призначення…

Двоє репрезентантів Передмур’я Християнства, два миршаві студентики з когорти бешкетантів, побачивши смирного, Богу духа винного, затопленого в своїх думах питомця, дістали раптом охоту зробити йому несподіванку — заспівати щось «до слуху».

На розі вулиць Шептицьких і св. Терези приперли Славка до стіни, до будинку «Зінґера», і заричали йому, просто в обличчя:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє…»

Але другої строфки не мали змоги проспівати, бо тоді смиренний, Богу духа винний питомець ніби перетворився з містера Джекила в доктора Гайда: рвонувся наперед, розпустивши чорні крила пелерини, махнув бабусиною парасолькою і кропнув одного співака (баса) ручкою межи очі так твердо і з притиском, що вона трісла на четверо, а співак отой знаменитий звалився на хідник, ніби вражений громом.

Його компаньйон (тенор) скрикнувши «О, пся креф, а ти, кабане!», кинувся на Славка з п’ястуками, але колишній член революційного підпілля вхопив його забарки, мов залізними обценьками, запінився, загарчав з дикої люті і з усієї сили став гатити потилицею полячка об мур, аж наріжня кам’яниця дудніла.

— Уб’ю! — хрипів, не тямлячи сам себе. — Уб’ю тебе, каналіє, за таку зневагу нашого Митрополита!

І тоді те сталось…

Ніби вогняна стріла, а ніби блискавка засліпила Славкові очі, світ йому померк, потім темрява обернулась в разючу ясність, а з тієї ясности глянуло на Славка просвітлене обличчя Великого Князя із Святоюрської гори… Ласкава, благородна усмішка сплила із сяючим промінням ясновидющих очей на уста пророчі, на апостольську білу бороду, і тоді уста Митрополита промовили устами Ісуса Христа у Гетсиманському саді: «Вложи меч твій у піхви, бо хто мечем воює, від меча гине».

Візія щезла… Славко спам’ятався, потрясений аж до відчаю, тримаючи в руках закривавленого, обімлілого студента. Другий тихо скімлив в його ногах. Славко поклав обімлілого біля того, що стогнав, сам прикляк коло них на тротуарі і, похиливши голову, бився кулаком у груди і шептав:

— Боже, милостив буди мені грішному! Боже, очисти гріхи моя…

Надбігли якісь наші люди, вхопили майже непритомного богомільника й силоміць поволокли геть, бо вже надтягала ціла зграя корпорантів…

— Голос Божий заговорив до мене устами Митрополита, дав мені знак, що я важко прогрішився і мушу цей гріх спокутувати, — повторяв Славко раз у раз, розповідаючи цю дивну подію панові Максові.

І справді поступив до монастиря чину оо. Студитів в Угневі коло Якторова.

— Так, Славко був хлоп з характером, — говорив потім пан Макс. — Сам згрішив і сам наложив на себе покуту, не чекаючи на розгрішення. Але то і добре сталося, бо там, у монастирі, також треба бойових хлопців.