Герой передмістя

Поліційний аґент Коґут

1

Я вже, мабуть, десь-колись і згадував, що пан Макс, мій неоцінений пан інструктор, був пристрасний спортовець-футболіст. Якщо ви призабули цей історичний факт, то я вам пригадаю, що в 30-их роках біжучого століття нашої ери пан Макс зачислявся до кращих воротарів Спортового товариства «Україна», яке взагалі славилось тоді знаменитими оборонцями святині на двох стовпцях. Не належав, скажімо, до таких тузів, як Труш, Новицький, Бутель чи пан Василь Босий, але мав нераз моменти просто геніяльні: в підворітному замішанні потрапляв так розбити двох і трьох ворожих напасників, що суддя ніколи не міг второпати — був «фавль» чи не був?

Прекрасно боронив горішні стріли і так звані «віконця» — клясично розтягаючись в повітрі, наче струна. З долішніми «шнітами» або «щурами» не йшло йому так гладко — був трохи задовгий. Все ж таки спіймав раз пекельну «бомбу» Штаєрмана з віддалі кількох метрів! Отоді саме мій неоцінений пан інструктор проскочив до історії українського футболу. Пригадую, одного літа випало нашим розіграти матч із самбірською «Короною» в перший день Зелених Свят, коли то, як відомо, весь український Львів ішов маніфестаційним походом на могили. Розуміється, патріотична преса підняла зараз крик, а проводові клюбу поставлено прямий закид національної зради. Більшість змагунів заявили, що не будуть грати. Щоб не допустити до скандалу й зацитькати розгарячкованих «кабанів», «Спортовий Звйонзек» переніс зустріч на 10-ту годину ранку. З цього факту ми з паном Максом були вельми раді, бо мали нагоду піти ранком на змагання, а пополудні — вклонитись тіням героїв.

Мій пан інструктор не приймав тоді участи в грі, зате приніс додому аж два дармові квитки. Один обіцяв великодушно відпустити мені, вперше за весь час нашого знайомства, бо так, звичайно, провадив гонорово на трибуну котрусь свою наречену.

Сповнилася, як писали ґазети, моя задушевна мрія! Перший раз за моє коротке тоді, зрештою, життя я мав сидіти собі на трибуні, як пан, а не кукати на грище крізь шпарину в паркані або висіти орлом на дереві, як досі бувало.

Все йшло ладно-складно до Зеленої Суботи, до сьомої, приблизно, години вечора. Звичайно в цій порі пан Макс вертався з тренінґу, з площі «Сокола-Батька», проковтував на підвечірок могилу кайзерок з маслом і бриндзою, видудлював дві літри маслянки, а потім поспішав на маївку. Тим разом порядок дня (чи вечора) взяв у лоб: підвечірок відбувся нормально, але маївка і дальші наслідки цього милого богослуження відпали зовсім. Попоївши, мій неоцінений пан інструктор вже не голився і не мився, тільки впав долі черевом на «недокінчену симфонію», звісив бездушно на землю руки й ноги і почав стогнати:

— Ох, як я того не люблю! Щоб ти знав, народній приятелю, як я того не люблю!

В таких випадках я не насмілювався питати — а що, а як, а чому, о, ні! Я здисципліновано мовчав, вичікуючи на додаткове пояснення.

— Ох, — стогнав далі пан Макс, — видно, наша справа стоїть цілком під псом, коли нам обом припала роля підіймати революцію на Богданівці.

Отут, звичайно, й далі не розуміючи ні крихти, я відважився спитати:

— Нам обом?.. То, ніби, і мені?

— Еге ж, народній приятелю: з нинішним днем ти переходиш у підпілля. Але, насамперед, іди до кухні, засунь двері на засувку і принеси мені мою торбу, що стоїть там, коло шафи.

Я приніс цю торбу, а пан Макс уже був схопився з канапи, засунув віконниці і запалив світло.

— Розв'яжи торбу! — скомандував.

Я витягнув із торби його запорошені футболівки, пересяклу гострим потом спортову сорочину, штанці, порожню пляшку з соди, але насподі лежав ще якийсь пакет, обмотаний в жидівську ґазету та перев’язаний шпагатом.

— А це що за пакуночок?..

— Ха-ха-ха! — зайшовся диким реготом пан Макс. — Оце тобі питання — «що за пакуночок?» А ти знаєш, брате Соловію, що за той пакуночок не то що ми обидва, але й наші діти та внуки не вилізли б з криміналу до самої смерти, якби так хатраки застукали нас на гарячому!.. Ану, розв’язуй далі!

Я почув, що мурашки лізуть мені попід тім’я, підважують волосся на голові і що кожній волосок на ній стає дуба… Холодними, майже задубілими пучками я розмотав клуночок: з-під жидівської ґазети наставилася польська, а з-під тієї польської висипались на долівку екземпляри «Сурми», листівки з портретами Басарабової і Любовича, летючки ОУН, ще якась нелеґальщина…

— Ой-ой! — тільки й вспів я прошептати.

Пан Макс стояв над розсипаною бібулою і розгублено чухав свою гирю:

— Так, так, брате Соловію. Оте «ой-ой» треба нам сьогодні порозпихати по Богданівці. Тільки ти — пст! — нікому ні пари з рота! Це конспірація! Гріб! Могила!

При тому мій неоцінений пан інструктор зміряв мене таким страшним, конспіраційним поглядом, що в мене душа завмерла на амінь! Не спускаючи мене з ока, сягнув рукою до кишені і з таємничою міною, спроквола, став добувати звідтам якусь металеву коробку…

— Бомба! — заревів я і пустився навтікача з покою.

Але пан Макс ухопив мене на бігу своєю залізною лопатою, підняв за обшивку, мов котеня і посадив на «недокінчену симфонію».

— Мовчи, дурню, не репетуй, мов на пуп! Це не бомба, а шмір до коліс.

— Шмір?..

— Еге. Гака чорна сметана, якою тато мастили осі, коли їхали до лісу, пригадуєш?

— Та пригадую, але не знаю, до чого вона вам пригодиться?

— До чого? До революційної діяльности. Будемо малювати на парканах такі прекрасні написи, як: «Ганьба ляхам», «Смерть катам» і тому подібне.

— Чим? Шміром?

— Шміром. Наш відвічний ворог не заслужив собі на ліпшу фарбу. Зрештою, підпільний досвід учить нас, що вапно — річ непрактична. Піде вночі дощ та й все позмиває, а тоді вся робота до люфту.

Пан Макс посортував «літературу» — окремо летючки, окремо листівки і пресу. Летючки порозпихав по кишенях, а листівки та бібулу всунув собі за пазуху, під сорочку.

— Не люблю ж я того пачкання з бібулою! — сердився при цьому. — Це якраз робота для панянок і мікрусів з Юнацтва. Моє місце було завжди в першій лінії зеленосвяточної боївки. Так що з того: вчора і сьогодні поліція так прочистила Городецьку дільницю, що нема кому летючок порозкидати. Дурна робота, дурна, але хтось мусить її виконати… Ага, ще одні важлива річ: скоч до кооперативи і купи пуделечко кляйстру. Купи за свої гроші, Україна тобі цього не забуде.

…Отак, назгузь води, не читаючи «Декалога» і не присягаючи в лісі на револьвер, я попав у підпілля і включився в революційну роботу. Будучи тоді заледве підростком, я мав дуже зелене уявлення про завдання і суть конспірації. Я знав лише те, що «наші хлопці» роблять полякам всякі штуки — граблять поштові уряди, нападають на амбулянси і мусять через те критися, бо поліція розшукує їх і замикає до Бриґідок. Але підпільна романтика вже тоді хвилювала мою душу, розбурхану в школі читанням козацьких повістей Чайківського і Кащенка, а поза школою пожиранням «на фунти» пригод Шерлока Голмса та іншої детективної літератури.

Треба ж було бачити і подивляти — як строго законспіровано я йшов тоді купувати той кляйстер і як вертався потім додому!.. Як прокрадався попід парканами і мурами кам'яниць, стараючись бути незаприміченим, ніби «невидима людина» з повісти Веллза. На кожному розі тривожно оглядався, чи хто за мною не слідкує або не йде назирцем. А пуделечко з кляйстром притискав до серця, як найбільший у світі секрет, найжахливішу таємницю! Воно палило вогнем мою долоню й тяжіло в руці, мов десять пудів динаміту!

Якраз перед нашою хатою стояла вулична ліхтарня, і я, збагачений кримінальним знанням, після студій Конан Дойла, витягнув з кишені побільшуюче скло і докладно прослідив хідник і стежку до хати — чи немає, бува, на них яких підозрілих слідів.

Не помітивши нічого загрозливого, свиснув задоволено, перескочив три східці нараз, з розмахом відчинив двері кухні і на порозі остовпів: переді мною стояв і, прищуливши рідкі рясниці, загадково посміхався поліційний аґент Коґут…

2

Поліційний аґент Коґут — це була, мабуть, найпопулярніша постать на Богданівці, може, трохи й тому, що він жив тут з горою п’ятнадцять років, і наша «парафія» могла почванитись перед рештою Городецькою, що має свого власного шпіцля. Нераз люди ставили собі на здоровий толк питання — що ж це, насправді, за таємний аґент, коли його знає навперестріт кожний батяр, що краде баламути, кожна перекупка з Рогачки і трохи не кожна дитина?.. Проте, його хлібодавці мусіли мати в тому якийсь розрахунок, коли так довго тримали його в службі на одному місці. Може, саме в тому, що публіка його знала й потрохи легковажила, крився і ввесь секрет його службових успіхів?

Ви ніколи не могли вгадати, коли Коґут був на службі, а коли ні: він завжди лазив сновидою по базарах, торговицях, трактирах та ресторанах, то базікав, попиваючи пиво, з візниками, то грав «очко» з якимись обірванцями, жартував з товстими дівчатами за прилавком, довго і терпеливо слухав, як сторожиха, підпершись на своє «берло», обмовляла льокаторів, або як закукурічені сидухи скакали одна одній до очей. При тому вічно мав таку добродушно-оспалу міну, ніби його абсолютно не цікавив цілий світ і все, що довкруги нього творилося.

Для мене особисто Коґут був тоді прямим запереченням і спотворенням того образу детектива-джентльмена, що його я вичарував у своїй уяві на підставі студій кримінальних романів. Мені було аж до болю соромно, що ось така нікудишня фігура профанує достойну професію Ната Пінкертона, Ніка Картера і славного Шерлока Голмса. Що ж бо то, люди добрі, за таємний аґент — з черевцем, гей барилочка, з куцими ніжками, на яких одна штанка завжди була спущена «на погоду», а друга підкочена «на дощ», з нерозлучною парасолькою під пахвою і в старосвітському габіку, що ледве-ледве тримався на чубку його голови?

Ота смішна фігурка, карикатура детектива, стояла тепер серед кухні, лускала американські горішки і привітливо кивала мені головою:

— О-о, це ти, синку? Як ся маєш? Куди ж ти ходив, га?

— До кооперативи, — відповів я зовсім свобідно, без тіні тривоги, вважаючи нижчим від своєї гідности боятися такого поківаного поліцая.

Одночасно мої очі бистро шукали по кухні пана Макса… Він сидів за кухонним столом, в плащі і в капелюсі, трохи приблідлий на обличчі, дуже ясно дивився на мене і з натугою морщив брови.

— О-о, до кооперативи! Ха-ха, до кооперативи!

Пан Коґут без якоїсь виразної спонуки захлиснувся дрібненьким уривчастим сміхом.

— А що ж ти там купував? Бомбони, так? Так.

— Ні, кляйстер.

— О-о, кляйстер. Хе-хе, кляйстер! А навіщо тобі кляйстер?

— Значки клеїти, — відповів я, не заїкнувшись, а пан Макс аж легше відсапнув.

— О-о, значки. Хе-хе, значки!.. А може, покуштуєш горішків, га?

Він підсунув мені паперову торбинку і, не чекаючи, чи я почастуюся тими горішками, рушив дрібним трухнем в обхід по кухні: кінчиком парасолі відслонив фіранку в миснику, кинув оком до шафи, заглянув до смітярки, потім втягнув носом повітря, — а з його носових дірок виставали наверх два смішно закручені волоски, наче в польового коника, — і сказав:

— Чим то у вас чути, шміром чи терпентиною?

— Е, щось вам причувається, — засопів пан Макс і ще трішки приблід.

— О, причувається, кажете?.. Ну, а ви, пане Максе, куди так були нарихтувались? На рандочку, очевидно, так? Так. На маївку, а потім — на шкарпи? З дівчинкою, хе-хе! Га, дуже мені прикро, що мушу вам попсувати ваші побожно-романтичні пляни. Пан комісар Гольонка конче бажає собі бачити вас сьогодні на комісаріяті.

— Значить, я арештований?

— Але ж ні, борони Боже! — затріпав короткими ручками пан Коґут, аж горіхи розсипались по підлозі. — Не арештований, а тимчасово притриманий. На два-три дні, не довше. Ви знаєте, в чому справа, так? Так. Завтра — Зелені Свята, буде традиційна процесія, а ви, за старою традицією, завжди любите пхатися там, де летять цегли і свище каміння. А пан комісар тремтить за ваше цінне здоров’я і воліє мати вас на Свята під своєю опікою, хе-хе. А за героїв можете помолитись і на Яховича. Богові, кажуть, всюди молитва мила.

— Ну, що ж, я готовий іти з вами, пане інспекторе, — зідхнув мій неоцінений пан інструктор і слухняно підвівся з-поза столу.

Оця небувала в мого пана інструктора покірливість перед органами влади, та й ще підкреслене титулування пана Коґута «паном інспектором» насувало мені підозріння, що пан Макс кнує якийсь підступ. Бо ж і справді не хотілось мені вірити, щоб такий битий пес, як він, дав себе завести на поліцію, мов баран на заріз, маючи за пазухою та в кишенях пару фунтів нелеґальної бібули.

— Михасю, — звернувся він до мене батьківським тоном, — ти тепер сиди в хаті і нікуди не виходь, поки не вернеться з церкви наша пані господиня. Коли ж вона прийде, то скажи їй, що тут були в нас пан інспектор Коґут і запросили мене на Зелені Свята до криміналу. Скажи їй ще, хай не клопоче собі тим голови, бо пан інспектор запевняли, що за два-три дні я буду на світі.

— Ну, скажім для певности, за два-три тижні, — поправив пан Коґут.

— Пане інспекторе, — ввічливо сказав пан Макс до представника влади, — я хотів би зробити вам один маленький презент… Ось вам, прошу, дармовий квиток на завтрішній матч «Україна»—«Корона». Я знаю, що ви любите ходити на наші змагання… Я тримав його для дівчини, але тепер, розуміється, в обличчі нової ситуації…

— О-о, на змагання! Білет?.. Красно дякую! — зрадів пан Коґут даремщиною, немов дідько цвяшком. І в цій хвилині якось трохи розгубився…

— О-о, я й забув, що завтра змагання! Пане Максю, мені направду шкода, що відбираю вам нагоду бути на такому цікавому матчу, але ж ви розумієте — служба не дружба.

Пан Макс важко зідхнув.

— Це байка, що я трачу нагоду бути на матчу, але мій клюб тратить через те воротаря і муровані дві точки.

— Як то — тратить воротаря?

— Та бо я завтра граю… ніби повинен був грати, — брехав як із книжки мій неоцінений пан інструктор, а при цьому дуже ясно дивився мені в очі, щоб я його часом не всипав.

Від такої несподіванки пан Коґут важко сів на стілець, а його чорний габік якось ніби сам здивовано відскочив на потилицю.

— Та ж я читав у «Експресі», що на воротах «України» гратиме Гуцул!

— Так, мав грати, але нині пополудні управа дістала телеграму, що він поважно перешкоджений якимись родинними справами. Хтось там у нього народився, вмер чи жениться… Отже, мене виставили до складу.

Пан Коґут протяжливо свиснув і забарабанив пальцями по столі.

— О-о! Така історія. А я не знав.

Мій неоцінений пан інструктор поцілив Ахіллеса в саму п'яту! Так, копаний м’яч — це й було те слабке місце в сталевому опанцеренні цього сторожа публічного порядку. Та найцікавіше те, що поліційний аґент Коґут був завзятим приклонником клюбу «Україна», ходив на всі його змагання, ліґові і товариські, а під час гарячих моментів на гриші потрапив кричати з трибуни «Україна» — темпо!» не гірше від справжніх гайдамаків. І важко було збагнути, чи то він щиро симпатизує нашій дружині, чи це тільки таке його професійне маскування?

А може, в ньому потихеньку відзивався голос крови?.. Адже люди говорили, що Коґут був сином дяка з-під Ходорова, а в 1918-му році служив при жандармерії УГА, називавючись тоді, щоправда, не Базилі Коґут. а Василь Когут.

Так чи так, мій неоцінений пан інструктор знав, котрою картою заграти. Пан Коґут зірвався з крісла і дрібним трухцем неспокійно закружляв по кухні.

— Ну, стривайте, пане Максю! Ну, ви, скажім, не можете заграти… То кого ж замість вас поставлять на воротах?

— Та нема кого… Хіба Стефка Фурталу.

— Кого?! Такого каліку поламаного! Та йому в кічку грати! Ви собі пригадуєте, як він паталашив на змаганнях з «Юнаком»? і

— Ще б ні! Такі два скандальні ґолі пропустив, що малий Михасько міг би їх оборонити.

— Та то зараза, не воротар!

Пан Коґут знову сів на крісло і нервово забубнив пальними. Тоді саме пан Макс моргнув до мене з-під ока:

— Михаську, а йди-но, голубе, трохи надвір. Походи собі по вулиці. Ану, махай!

Надвір-то я «махнув», але на вулицю не пішов: перескочив через парканець в город, а там попід стіною хильцем-тихцем просмикнувся під кухонне вікно, яке, щоправда, було заслонене фіранкою, але наполовину розкрите. Прикуцнувши під ним та притуливши вухо до підвіконня, я міг підслухати все, про що в кухні йшла бесіда.

Пан Коґут ще далі виправдувався, що «служба — не дружба», що він радий би бачити пана Макса завтра на грищі, але наказ наказом і він мусить його виконати.

А пан Макс також розпливався від чемности та ввічливости:

— Пане інспекторе, я дуже добре розумію ваше положення, звичайна річ, ви мусите виконати даний вам наказ, але повірте, мені навіть приємно, що мене заарештовує представник влади, що так прихильно ставиться до нашої дружини, так співчуває її болям і радощам. Ви — якась вийняткова Істота і направду приносите честь 2-му комісаріятові і всій львівській поліції!

— Пане Максю, — перебив його пан Коґут, — лишімо, прошу вас. на боці поліцію і політику, ми тепер говоримо, як два спортсмени, так? Так. Що тут казати — я люблю добрий футбол, люблю файну дружину, люблю гарну, комбінаційну гру. А «Україна» — це така дружина, що з неї може бути гордий кожний львов’янин, чи він русин, чи він поляк, бо це наша львівська дружина, бо в ній заграють морові хлопці з Городецького і з Левандівки! Та подивіться, що ви наробили, як ви зукраїнізували тою вашою «Україною» всю нашу батярню! Такий Ясько з квасним зубом, в костелі хрещений, по-українськи не вміє слова промовити, а скажете йому щось проти «України», що вона зле грає або програє матч, то він витягне косу та й вас заріже, так? Так.

— Це правда, пане інспекторе…

— O-o, правда, що правда? Але ви мені скажіть, — тут пан Коґут притишив голос і злісно процідив: — Якої нужди тяжкої ви пхаєтесь до політики? Навіщо вам придалася та ціла ваша Організація? Чого ви полізли до ОУН?

— Та пане інспекторе, я не маю з нею нічого спільного! Би-м такий здоров!

— Ей, пане Максю, та не робіть з тата варіята, я вас дуже прошу! За кого ви мене маєте, за якогось фраєра, чи що?.. Та ж наші конфіденти з вашої Організації два тижні наперед повідомили нас, що, наприклад, ви йдете завтра на цвинтар у боївці і маєте чіпати терновий вінок на небіжку Басарабову! Так? Так.

Залягла тиша, чути було тільки дрібні крочки пана Коґута, який робив чергову рунду довкола кухні.

Врешті заговорив мій неоцінений пан інструктор:

— Пане інспекторе, я собі власне так міркую… Чи не можна б замкнути мене аж по змаганнях?..

Крочки раптом завмерли, секунда мовчанки — і гробовий голос пана Коґута:

— Гм-гм. Як би я мав розуміти таке ваше говорення австріяцьке?

— Я розумію справу так, — почав обережно пан Макс. — Похід на Янівський цвинтар починається о другій пополудні. Змагання на Цитаделі закінчаться три чверті до дванадцятої. Отже був би час і заграти і бути заарештованим…

Секунда тиші. І знову могильний голос пана Коґута:

— Гм-гм. Говоріть ясніше, що ви маєте на приміті.

— Розуміється, пане інспекторе, це було б діло між нами двома спортсменами, і тільки між нами. Припустім, ви, от, прийшли забрати мене до цюпи і не застали в хаті. Що ж ви робите?.. Телефонуєте на комісаріят, що мене немає. Вам, очевидячки, дають наказ шукати мене скрізь по місті. Ви, розуміється, шукаєте, але так, щоб не знайти. А я буду ночувати на Руській вулиці, в домівці клюбу. Звідтам вранці їду просто на Цитаделю, беру участь в змаганнях, а по змаганнях ви приходите до гардероби і файно-красно забираєте мене просто до Бриґідок. Ситуація врятована. І вовк буде ситий, і коза ціла.

Хвилюючо-довга мінута тиші. І голос пана Коґута:

— А ви знаєте, яка то слизька справа? Чим пахне така гіперкомбінація?

— Знаю, пане інспекторе, і я навіть не відважився б відчувати жаль до вас, якби ви відкинули цю комбінацію. Та мені так хотілося б помогти моїй дружині, рятувати її від нехибної прогри! Повірте, тут справа не в політиці, чи в могилах і героях, чи в моїй особистій безпеці, я не боюся криміналу, це мені не першина сидіти, ви знаєте. Втім, я не пограбував пошти на Глибокій і не стріляв на Голуфка, от, посидів би, як ви кажете, тиждень-два, обірвав пару балабухів і вийшов би на волю. Але ж, ви це розумієте, без мене «Україна» проріже змагання!

Дрібні крочки застукотали по кухні, але зробили тільки піврунди і втихли…

— Слухайте, пане Максю, а ви не підведете мені якої свині, га?

— На те даю вам руку і спортове слово чести! — впала врочиста клятьба мого неоціненого пана інструктора.

Голоси стишились так, що я далі вспів розібрати лише деякі фрази. Мусіли тоді обидва панове згадувати і про мене, бо в одному моменті пан Макс заявив декларативно: «О, ні, малий буде мовчати!» Потім пан Макс ще два рази давав спортове слово чести, врешті пан Коґут зашуркав ніжками і став прощатися. В цю ж мить я змився з-під вікна, залишивше свій підслуховий пост і за хвилину стояв уже, невинний, мов ягнятко, коло хвіртки.

Поліційний аґент Коґут вийшов з нашої хати.

— О-о, ти що, на варті стоїш? — захихотів і поплескав мене по плечах. — Ну-ну, можеш іти в хату. То я, розумієш, трохи настрашив пана Макса, що беру його до арешту, так, на гецу, хе-хе!

Ну, поміркував я, якби ти направду знав, хто з кого зробив гецу, то ти інакше хихотів би!.. Гей камінь, вистрелений з пращі, я впав до кухні, просто на пана Макса. Він, вже не такий блідий, а трошки зарум'янілий, шукав чогось поквапно в грубці під піччю.

— Пішов? — шепнув і кивнув головою на двері.

— Пішов.

— Куди?

— Туди, до трамваю.

— Брате Соловію, кричи тричі «Слава» і гіп-гіп-гур-ра! От і набили ми хатрака в бутилку! Потім тобі скажу, як я його надув, тепер ніколи. Мусимо швидко закінчити з революцією на Богданівці. Треба ж, до біса, позбутися того нелеґального балясту, бо я вже мокрий від нього. Трохи поліпимо, трохи порозсипаємо, а решту кинемо до каналу, хай нам Україна простить. Фу!.. Оце тобі пригодонька! От був би попався!

Він витягнув із грубки кватирку з шміром, здмухнув з неї попіл і загорнув у жидівську ґазету.

— В останній хвилині вспів запхати це смаровило до печі… А ти чого стоїш так і дивишся, мов теля на мальовані ворота?

— Та бо ви обіцяли панові Коґутові, що не підведете йому свині?..

— Мой! А ти звідки про те довідався? — скрикнув мій неоцінений пан інструктор, вхопив мене за чуба і добре потермосив.

Потім глянув скоса на відхилене вікно і засміявся:

— Ого! Он який з тебе хитрунець!

3

Ми вийшли на «роботу» за всіми законами конспірації. Пан Макс казав, що не вірить поліцаєві, як псові, навіть такому недотепі, як наш Базилько. Ану, бісова пара, десь замаскувався і тільки чигає на нашу душу, щоб нас прицапнути на гарячому! Або сам пішов на комісаріят, а на своє місце підставив іншого шпіцля.

Розуміється, ми не пішли просто на вулицю «парадним» ходом, а перелізли через вікно в городець, городцем пробралися на сусідське подвір’я, а звідтам у церковний сад. А під церквою замішалися в непроглядний натовп богомільного люду, що саме висипався був з маївки.

Крім богомільців, по тротуарах пленталося досить багато весельчаків, які з нагоди надходячого празника вспіли вже належно «замаїтися». Тихі й темні богданівські вулички зароїлися, зашуміли від вечірнього гамору, метушні. Ідеальна просто нагода для проведення підпільної акції!

Правду сказати, моя участь в цій акції була більше чим скромна: я мав стояти на умовленому місці, біля молочарні, і чекати на пана Макса, поки він порозкидає летючки та порозліплює іншу бібулу при помочі мого кляйстру. Як він доконав цього чуда, того я не знаю до сьогодні, в кожному разі, не минуло й десяти хвилин, як він щез мені з очей, а вже під церквою молоді хлопці й дівчата передавали собі з рук до рук наші летючки.

Не минуло ще п’яти хвилин, як почувся умовлений свист. Я рвонувся з копита і почвалав у напрямі стадіону Робітничого Спортового Клюбу, обгородженого високим парканом. Мій неоцінений пан інструктор стояв там, у тіні, насунувши на очі крису капелюха, з підкоченим аж до носа ковніром.

— Тссс! — шепнув. — Чого так дралюєш, як кінь? І не дзвони зубами, бо баби будуть хреститись! А штани ще сухі?

— Сухі.

— Отак і слід, народній приятелю. Підпільник повинен завжди мати сухі штани. Тепер постій тут і повартуй, а я тим часом забавлюся в пана Гітлєра: буду малювати паркан. Якби когось наднесло, тихенько засвищеш «І шумить, і гуде». Свистати хіба вмієш?

— Вмію.

— Ну й гаразд. І нічого не бійся. За волю смерть нам не страшна.

Гм, не штука було йому казати — «не бійся», такому старому зуброві, що на революції зуби з’їв! А мені, малому революціонерові, ще добре йшов морозець поза шкуру, коли я там стояв у темряві і наслухував, з тремтячим серцем, чи не зближаються якісь підозрілі кроки!.. Стадіон Робітничого Спортового Клюбу був майже на відлюдді, на полі, і пан Макс міг би цілком легко впоратись з малюванням революційних кличів, якби не… залюблені пари…

Власне ці лунатичні пари, вертаючись з маївки і прямуючи до «раю закоханих» — на шкарпи, вибрали собі дорогу якраз попід цим парканом, де пан Макс робив революцію. Коли такі блудні-причинні душі з’являлися на горизонті, я свистав «І шумить, і гуде», а тоді мій пан інструктор давав нурка в корчі.

Дві пари були якісь пристойні, пройшли без жадної затримки, ніби відчували, що в тому моменті рішається доля України. Але третя, недогадлива, зробила собі під парканом місце постою і давай, на завдаток, цілуватися! Цих молодят постигла, зрештою, заслужена кара, бо вони в любовному розпалі забрали на плечі свіжонадруковану паном Максом половину клича «Ганьба» і так, з тою ганьбою, пішли на «Шкарпи».

Ось з такими придибашками ми щасливо закінчили розмальовування плота, і мій командант подав знак відступати з фронту підпільної боротьби. Перед тим ще втопив у баюрі кватирку з шміру — щоб, мовляв, затерти за собою всякі сліди. Раді та горді з доконання геройського діла, ми верталися додому…

Але фатум не спав! Він тільки так притаївся, вдавав, що спить!

Як у всіх історичних трагедіях — згадати б лише той клопіт, що його мав Антоній з Клеопатрою, Довбуш із Дзвінкою, а пан інженер Заремба з Горґоновою, так і в цьому випадку лиха година постигла нас через жіночу істоту!

Докладніше — це була панна Соня з «Маслосоюзу».

Ще бракувало — ну, хвилинку ходу, вже ми скручували з Черешневої вулиці на Церковну, як тут тріснули двері молочарні, і на східцях появилася панна Соня, «Солодка Сметанка», як її хлопці охрестили, припудрена, напахчена, в сніжно-білім хвартушку, з вишиваннячком довкола шиї.

— Пане Максю, проведете мене додому? — спитала, як га золотій сопілці заграла.

Пан Макс глянув на мене, я глянув на нього, і в той момент я помітив, що в його очах заграли заграви ще більші, як революційні! І тоді я подумав — капут!

— Михаську, — сказав ще до мене, — ти вже йди спати, а я вернуся так за півгодини.

Сказав — за півгодини, а вернувся за півроку. Бо якраз у мешканні панни Соні засіли на нього аґент Будняк і ще один поліцай, мундуровий, вислані на розшуки в підмогу Коґутові. Без зайвої дискусії взяли хлопа за фрак і повели на комісаріят.

Та в тому не кінець біді… Так уже фатум хотів, що пан Макс відпроваджував панну Соню попід тим самим парканом, який ще так недавно і так прекрасно розмальовував революційними гаслами. Я не хотів би ширити спліток та й кидати якесь погане підозріння на таку порядну дівчину, як панна Соня, втім, я не знаю, як там було насправді…

Може, панові Максові пригадалася та хвилююча сцена, як він сидів зайцем у корчах, а інші цілувалися, може, він і дівча з «Маслосоюзу» також пристали на часочок, щоб помріяти до зір, послухати трелів соловейка. Так чи так, мій неоцінений пан інструктор був одягнений в модний тоді і свіжовипраний білий плащ-треншковт, і коли його привели на поліцію, то цілий зад плаща був замазаний шміром, а на самих плечах красувався напис «Героям».

— Той проклятий плащ мене й закопав! — розповідав потім мій неоцінений пан інструктор, коли вже вийшов з криміналу. — Комісар Гольонка подивився на мої плечі, потім на руки, яких я не мав часу обмити в нафті, і похитав головою:

— Ех, ти, герой від лякерування плота. А це також твоя робота?

І показав мені одну з летючок, що ми їх розсипали під церквою…

Розуміється, я категорично заперечив, але вони навіть дуже не допитувались: пороздягалися, поскидали краватки, закотили рукави і почали мене молотити. Били мене на три зміни по двоє шпіцлів аж до першої години ночі. О першій заглянув до нас комісар Гольонка:

— Ну, що, признається?

— Не признається, каналія, — відрапортував аґент Будняк.

— Стривайте, може, я трохи заберуся до нього, — засопів комісар і став поволі здіймати наручний годинник із срібною бранзолетою.

В тій хвилині задзвонив телефон. Будняк підняв слухавку.

— Пане комісаре, це Коґут кличе. Він далі товчеться за ним по цілому Львові. Тепер хоче їхати на Знесіння…

— Скажи тому туманові, хай зараз вертається на комісаріят!

Комісар зиркнув на мене скоса, засопів і назад засунув годинника на руку.

— Лишім його для Коґута, хай і він з ним трохи побавиться. Йому також належиться якась приємність, га?

Повиходили і замкнули за мною двері, а я впав майже без пам’яті на пріччя, так солідно був змаґльований!.. Навіть не тямлю, як і коли зайшов до камери Коґут. Він мене пальцем не торкнув. Не бив. Не лаяв. Не витягав жадних зізнань. Але подивився на мене такими очима, що мені стало страшно глупо і прикро…

— Отаке слово чести українського спортовця? — спитав тихо.

Ці слова заболіли мене дужче, як всі побої й копняки його камратів… Ех, брате Соловію, якби ти знав, як я того не люблю! — скінчив свою розповідь пан Макс. — Але чого то не робиться для Неньки-України!