Герой передмістя

Реванш пана Коґута

Так, ви маєте повне право спитати мене: «Скажи нам, чоловічку добрий, коли і як твій «неоцінений пан інструктор» мав змогу вчитися, студіювати, якщо він безперестанку або робив революцію, або сидів у криміналі, а коли не робив революції й не сидів у криміналі, то воював з котами, копав м’яча, чи водив дівчат на рандки, чи, врешті, ходив «слідами Шерлока Голмса?»

Тут мушу вам пригадати, що була колись у Львові спеціяльна категорія студентів, зокрема тих, що робили революцію, які лише «записувались» на університет, і то звичайно на право, а поза тим не сушили собі голови жадними студіями, маючи на цій голові, як їм тоді здавалося, трохи важливіші справи: боротьбу з чотирма окупантами і визволення України з ворожого ярма.

Були, правда, між ними і вийняткові хлопці, які час від часу показувались для фасону на викладах і навіть пробували деколи складати іспити, але пан Макс до таких «куйонів» не зачислявся.

Зате ж, в ім’я правди, мушу тут відмітити, що мій неоцінений пан інструктор був сталим учасником славних тоді, а іноді доволі бурхливих студентських віч та викладів, що відбувалися на «Бесіді» чи в Українському Академічному Домі.

Не раз, бувало, вернувшись поночі з такого віча, говорив із захватом:

— Ох, брате Соловію, нині була палка дискусія: от і напарили ж ми одного сельроба!

Або:

— А нині кацапи вікнами тікали!

Якраз під час одної палкої дискусії над доповіддю модного тоді поета-трибуна — про волюнтаризм і Фридриха Ніцше, обскочила Академічний Дім тайна і умундурована поліція, забрала коло вісімдесяти хлопців, навантажила ними аж три «буди» і повезла на вулицю Лонцького, число 4.

Між арештованими попався, очевидно, і пан Макс. Він хоч і пробував «втратити контакт» із ворогом і вискочив був через вікно на подвір’я, то, на жаль, просто в руки двом хатракам. Під час вовтузні та обосторонньої виміни стусанів шпіцлі зовсім подерли на ньому маринарку і привезли його до арешту в самій сорочці.

Був початок листопада, надходили холодні й мрячні дні, але в спільній камері, куди напхано хлопів, як оселедців, холоду не відчувалось і без сорочки.

Побіч пана Макса на голій дерев’яній причі примостився з своїм барахлом студент ветеринарії Потішко, дуже кольоритна постать на терені Акадбуди, і з цього титулу варто йому присвятити трошки місця, хоч би з огляду на ту знамениту камізольку, яку він продав був панові Максові.

Отже, той Потішко завжди чимось гандлював: як не «купонами» на убрання, то бритвами, як не бритвами, то милом і жилетками, або іншими тоалетними предметами, необхідними в кавалерському побуті…

А як не мав уже чим промишляти, то просто наймався за когось із друзів сидіти в криміналі.

«Твердиню вивротовців з ОУН» — як охрестила польська преса Український Академічний Дім, поліція завжди мала в своїй ласкавій опіці і сливе щотижня робила в ньому несподівані обшуки та ревізії, які перед 1-им Листопада та Зеленими Святами були, звичайно, сподівані й очікувані нашим студентством.

Така «візита» відбувалася приблизно так.

Кордон поліції обскакував довкола Академічний Дім. а пан комісар з кількома тайними йшов з поверху на поверх з готовим списком деліквентів, і читав уголос:

«Витвицький — на коридор! Коссак — на коридор! Старух — на коридор!» І так далі, в азбучному порядку.

А бувало ж нераз таке, що той самий Старушисько чи хтось інший мав якраз завтра іспит, чи стрічу з дівчиною, чи якусь важливу організаційну справу, і йому аж ніяк не всміхалося мандрувати до буцигарні.

Тоді звертався за виручкою до Потішка:

— Ти, хло, вийди за мене на коридор.

— П’ятка! — діловим тоном відповідав кремезний ветеринар, простягаючи руку.

Починався короткий торг, деколи доброму другові Потішко спускав таксу і на три злоті, брав щось на завдаток і виходив на коридор за того чи іншого приятеля. Завжди мав напоготові, під руками, спакований коц, малу подущину — «яська», рушник, мило і чисту пару білизни на зміну.

Пан комісар дуже там не придивлявся, хто виходить і за кого, аби йому рахунок «штимував». Під час більших та частіших облав Потішко майже не вилазив із Бриґідок: тільки виручить одного товариша, а вже йде кіблювати за іншого. Його знали, як злий ґрейцар, всі «клявіси» і нераз, бувало, говорили:

— Пане Потішко, з кого ви робите вар’ята — з поліції чи з себе самого?

— Ех, як звав, так звав, аби щось дав, — казав наш ветеринар з нахилом до торгівлі.

Так якось дивно склалося, що під час останнього рейду на Академічний Дім поліція забрала Потішка не на чужий рахунок, а таки на його власний. Просто кого зловили, того тягли до «буди» без перебору. Все ж таки сталий тюремний бувалець і тепер вспів якось захопити свій стандартний баґаж — коц і подущину і розгосподарився на прічі з цілим маєтком, в той час коли товариші по недолі спали, як то кажеться, на кулаці.

Та Потішко не почував себе надто щасливим, маючи такі вигоди, радше навпаки — завжди погідну, нескаламучену жадними турботами його душу обгорнув тепер якийсь туск, як пише Василь Стефаник.

— Гляньте-но, панове-товариство, як Потішко сумує, що мусить сидіти сам за себе, — сказав хтось, чи не небіжчик І Івась Витвицький, знаний, між іншим, з того, що винайшов сентенцію: «Україна, то є Україна, а бульба, то є бульба».

— Дайте йому котрий п’ятку, бо хлоп помре з жалю! — порадив мій неоцінений пан інструктор.

В камері панувала безжурна, навіть весела атмосфера, хлопці знали, що їм тут недовго колядувати, коли їх так багато наперли на Лонцького, де й приміщувалась тоді Головна Команда Польської Поліції.

Ця тюрма щойно за панування чергових «визволителів»-большевиків та німців здобула собі страшну славу мордами й страхіттями, що там творилися. За панського гніту були там так звані поліційні арешти тимчасового характеру: в’язнів тримали двадцять чотири години і нераз без переслухання відпускали. Правда, декого «всипаного» везли на вул. Яховича, на дальше слідство.

Так теж, думали хлопці, буде й цим разом: потримають їх тут добу-дві, декого трохи перетріпають, вилускають декілька важніших горішків, яким можна буде пришити 97-ий параграф, а решту братства пустять додому. Тому й не було чим журитись, чого розпачати, і хлопці зараз по сніданку, помивши підлогу в камері, жваво забрались до улюбленої забави українських політв’язнів — «наполеона», що в народній говірці трохи інакше називається, але моральний сенс має той самий.

Під час такої забави пострахом усіх «гадаючих» був мій неоцінений пан інструктор: мав дуже довгу і костисту руку і гатив нею згори по штанях, як баба кочергою. Хлопці чухались після кожного такого ляпаса, а Потішко аж почервонів з досади і сказав панові Максові:

— Свиня! Я більше так не граюся.

Після «наполеона» довго розповідали різні небилиці про дівчат, а потім поет-трибун, який теж попав у цю камеру, заплющив очі і почав рецитувати свої ліричні поезії.

По обіді випустили всіх на прохід по в’язничному подвір’ю, і щойно тоді пригадав собі пан Макс, що він тільки в сорочці. Холод був пронизливий, пришибав тіло до кости, ще й і якась клята мжичка сіялась, і мій неоцінений пан інструктор трохи не закоцяб на тому проході. Він не ходив, а бігав, підскакуючи, мов цапок, а тюремний сторож — за ним, в страху, що довгоногий гайдамака пересадить мур і дасть ходу.

У камеру вернувся синій, як базник, із задубілими руками, з перекошеним обличчям. Сусід Потішко придивлявся йому з нетаєною сатисфакцією, все ще час від часу помацуючи потерпілу під час гри в «наполеона» частину організму.

Врешті зідхнув, якось ніби співчутливо, сягнув до своїх маєтків і видобув з-під «яська» камізольку.

— Купи цю кацабайку, — звернувся діловито до пана Макса.

— На дідька мені твоя кацабайка! — офукнувся пан Макс. — Завтра і так піду додому.

— Ну, то ще не знати. Можеш піти, а можеш і не піти, а кацабайка пригодиться. Я дорого від тебе не схочу.

— Скільки?

— Дай п’ятку. Тано, як борщ.

— Що з того, як я не маю цента при душі.

— Нічого, я підожду. Заплатиш, як вийдеш на світ. А товар добрий, солідний: ватована камізолька з рукавами.

«Гм, — поміркував пан Макс, — заплачу — не заплачу, а камізолька справді може придатись, коли тут довше прийдеться страждати за Україну».

Добили торгу при свідках, які зараз же запросилися на могорич при найближчій нагоді, як вийдуть на волю. Пан Макс одягнувся у ватованку — була на нього, як кожна одежина, заскупа і закоротка, а Потішко після того аж віджив, аж прояснів на обличчі, що, кінець кінцем, таки недармо пішов сидіти і зробив хоч цей паршивенький інтерес.

Зрештою, під вечір ждала на нього ще інша мила несподіванка: друга Потішка і три десятки арештантів пустили додому.

На решту тюремного братства налягла при цьому хвиля легкої, так сказати, депресії, бо хоч кожний з них і був волюнтарист та стоп’ятьпроцентовець, але не одному черв’ячок заздрости смоктав душу, що ось твій співкамерник виходить на світ, а ти лишаєшся на непевне завтра. Це вже таке несвідоме чи підсвідоме, але чисто людське почування, з Декалогом не має жадного зв’язку.

Але на другий день настрій у хлопців піднявся, бо прийшли панночки з Комітету Допомоги Політв’язням і принесли подачу, як звичайно, гребінці, мило, цигарки, ну, і дещо конкретне: домашню птицю в смаженому стані, торти і тістечка.

По відбір приносів кожна камера висилала до тюремної канцелярії одного представника, і на такого делегата голосився з підскоком мій неоцінений пан інструктор, бо дуже любив обціловувати панночок із Комітету, що, зрештою, в таких випадках належало до в’язничного церемоніялу. При такій зворушливій оказії потрапляв теж доволі спритно встромити панночці ґрипса з тоненької цигаретної бібулки.

Минув ще один день за ґратами без особливих випадків, хіба тільки те варто відмітити, що в 35-ій камері, де згромадились шахісти, шаховий віце-майстер українського Львова, Турівський, влаштував матч-симультанку «насліпо» на восьми уявних шахівницях, і вже був виграв чотири партії, а п’ятий противник піддавався, як до камери впали дозорці, забрали з неї десять патріотів вкупі з віце-майстром, а решту недобитків перегнали на 33-ту камеру.

Потім виявилось, що тих десять трохи напарили і теж пустили на волю. Вправді Турівський денервувався й домагався, щоб його затримали до завтра і дозволили закінчити симультанку, але представники публічної безпеки були люди кам’яні, невблаганні і таки нагнали дядька додому.

Вже в камерах погасили світло, як із 33-ої делікатно застукано на 31-шу (де сидів мій неоцінений пан інструктор): «Нас перевозять завтра до Бриґідок!»

— Що з нами? — відстукано з 31-ої.

— Не знаємо.

Дальшу сигналізацію припинив дижурний «клявіс», що гримнув кулачищем у двері і крикнув «спаць!», римуючи зі «спаць» відповідного матюка.

Обидві камери поснули в неясно-тривожному очікуванні чогось невідомого…

Вранці зробили їм «побудку» на годину скорше, як стояло в порядку дня. На коридорі кипів якийсь надзвичайний рух, метушились туди й сюди «посмітюхи», попід камери крутилися тайні, заглядали у візитирки, щось записували. Сніданок — чорну каву і пів «комісьняка» — видано у великому поспіху, дехто не встиг і хлепнути гарячої рідини, що пахла йодиною, тільки язика собі попарив, як із лоскотом відчинилися двері, до камери впали поліцаї з палками і зверещали:

— Всі на коридор — марш!

Заспані, напівпритомні хлопці, ковтаючи на ходу гливкий, як глина, хліб, кинулись отарою на коридор: тут їх поліцаї вишикували в двійки і пришлюсували до в’язнів із 33-ої камери, які вже стояли в двійках і чухались — в їх камері, казали, були холєрські блощиці. Ще раз впала команда «марш!» — і всю революцію погнали сходами на низ, до головного входу від вулиці Льва Сапіги.

Вже виходячи з камери, мій неоцінений пан інструктор помітив своїм бачним оком, що «посмітюхи» проводжали арештантів якимись дивними поглядами і ніби моргали значуче один на одного, мовляв, не знають, сараки, куди їх беруть…

Пан Макс узяв це за поганий знак, але змовчав, ніщо нікому не казав. Взагалі всі вірили, що їх перевозять до Бриґідок.

Був вогкий слизький ранок 5-го листопада, надворі ледве сіріло. Вуличні ліхтарні, закутані в густу мряку, неначе в вату, ще таки давали більше світла, ніж це крадене світло денне. В долі, на вулиці Пелчинській, з трамвайного депо вирушали, подзвонюючи, трамваї на свій щоденний рейд. Сонно каркали ворони.

Що хлопців зразу здивувало і навіть трохи їм підхлібило — це та величава асиста, яка очікувала їх на вулиці: поліція на конях, поліція на мотоциклах, а під самим будинком — купа хатраків. На розі Лонцького і Льва Сапіги маячіли дві «буди», два вантажні самоходи, вкриті брезентом.

— Ой, ґвалт! — жартували хлопці. — То аж треба стільки війська, щоб перевезти нас із Лонцького до Бриґідок?

На закруті вулиці Коперника затріщав ще один мотоцикл, і в човнику, причепленім до нього, показалась барилчаста фігура пана комісара, добре знаного всім нашим студентам із наскоків на Академічний Дім чи з розбивання зеленосвяточних походів, зрештою і з політичних процесів. Той пан комісар сконав потім на серцеву атаку під час посвячення пам’ятника на могилі Івана Франка, як наші націоналісти стялися з луговиками доктора Дашкевича.

Пан комісар викотився з човника, обтягнув ремінь на пузі, помацав револьвер при боці і скомандував пискливим голоском:

— Вантажити самоходи!

Так склалося, що мій неоцінений пан інструктор ішов останнім у групі арештантів, і тільки його обвіяв ранішній гнилий холод, як він в ту ж мить усвідомив собі, що, вибігаючи з камери на галай-балай, забув там свою камізольку, яку на ніч поклав був собі під голову замість подушки.

Той самий факт спостеріг теж пан комісар, якому пан Макс підліз просто під руки.

— Дивіться! А той вар’ят тільки в сорочці! — крикнув.

— Ну, що ж, — скулився пан Макс і зацокотів зубами. — ваші підкомендні так спренжисто виганяли мене з камери, що я забув там свою камізольку.

— Що він плете?.. Яку камізольку?

— Теплу, ватовану камізольку, з рукавами.

— Гм! «Забув!» — кепкував собі з академіка пан комісар. — А голову нащо носите? На капелюш?

І подивився довкола, по своїх підкомендних, яке враження зробив на них його знаменитий віц. До речі, той комісар поліції мав багато дечого з актора — любив театральні ефекти. Часто виступаючи як свідок прокуратора на процесах проти ОУН, він появлявся в судовій залі на Баторого вулиці надутий, як бальон 5-ий номер, напахчений парфумами, з блискучою колекцією орденів на грудях, залюбки пописувався знанням секретів підпільних організацій і своїм познаняцьким акцентом.

От, може, й тепер захотілося йому зробити один з таких театральних жестів на очах принагідної авдиторії, перед арештантами та їх охороною, заграти ролю «гуманного» поліциста з людяним серцем.

Він змірив пана Макса, як гуцул смереку, і погірдливо спитав:

— Ну, а знаєте хоч, у котрій камері ви лишили ту вашу камізольку?

— Та чому не знаю, — відповів пан Макс, — у 31-ій камері, на другому поверсі.

— Ну, то бігом-марш по камізольку, але то пьорунем, бо ми не будемо тут на вас чекати, ха-ха-ха!

Зареготався сам і підморгнув до хатраків, що зараз підтримали його дружнім хором.

— Може, котрийсь з панів пофатиґується за тим академіком, щоб він там не заблудив? — весело звернувся пан комісар до хатраків.

— Я піду, — виступив з гурта на охотника колишній поліційний аґент, а тепер інспектор Базилі Коґут…

В першій опалі пан Макс не запримітив, якого він дістав ангела-хранителя, рушив з копита по сходах, щоб мерщій дорватися до камізольки. Аж на коридорі першого поверху почув за собою астматичний віддих і короткі, приспішені крочки давнього доброго знайомого з Богданівки.

— Помалу, пане Максю, помалу! — сопів іззаду пан інспектор. — Не пхайтеся поперед батька в пекло, так? Так.

В цьому «не пхайтеся поперед батька в пекло», в самому тембрі голосу пана Коґута забреніли якісь такі нотки та вібрації, що веліли панові Максові оглянутись, сповільнити темп і дещо призадуматись над утаєним змістом і символікою народніх прислів’їв…

Вже звільна, не кваплячись, зайшов на 31-у камеру, одягнув камізольку, яка, звичайна річ, не ошпарила теплом промерзлого політв’язня. Шукаючи чогось теплішого, пан Макс надибав бляшанку з недопитою порцією кави і жадібно припав до неї посинілими губами.

— О-о, смачного, пане Максю! Ви, бачу, кінчаєте перерваний сніданок?

Пан інспектор Коґут не набагато, зрештою, і змінившись з тих часів, коли ще був на Богданівці просто аґентом Коґутом, стояв на порозі камери з парасолькою під пахвою, з підкоченою на дощ одною штанкою, хитро-загадково посміхався й лускав американські горішки.

Короткий момент-хвилинку стояли вони отак, один навпроти одного, пан Макс із бляшанкою кави в руках, а пан Коґут з торбинкою горіхів, і зосереджено вдивлялися один одному в вічі…

— Здається, там, надолі, чекають на мене? — тихо промовив нарешті мій неоцінений пан інструктор.

— О-о! Так, так! — спохватився, ніби знечев’я пригадав собі цей факт пан інспектор Коґут. — Ну, як чекають, то, хіба, підемо, так? Так.

Вийшли на довгий, порожній коридор з відкритими чорними пащами камер, з незаметеною ще кам’яною долівкою, що на ній порозтрушувано солому з сінників, порозхлюпувано воду чи каву. Пан Коґут якось ніби в замисленні глянув у вікно, що виходило з коридору на вулицю Льва Сапіги. По шибках почав сікти скісний кусливий дощ.

— О-о, вже й дощик накрапає! — похитав головою.

— Гм, неприємно в таку погоду вибиратись козакові в далеку дорогу, в незнане… Гм-гм. А подивимось, що вони там роблять, чекають на нас чи ні?

Мій неоцінений пан інструктор теж мимоволі зігнув свою довгу фігуру, притулив лице до шибки — і побачив унизу, на вулиці, сцену, яку потім часто згадував у своїх споминах з деяким хвилюванням.

…З мокрого туману, з сіризни листопадового ранку над’їхала раптом з вулиці Коперника довга чорна лімузина. Вискочив шофер в уніформі, услужливо відкрив дверцята машини, з якої вийшли три достойники: два цивільні і один у жандармській формі, з медалями, шнурками, лямпасами. Вся кінна, наколесна і пішоходна поліція витягнулась наструнко. З мотоцикла бистро викарабкався пан комісар, помаршував, вибиваючи закаблуками, до машини, відсалютував і склав короткий рапорт.

Достойник у жандармській формі махнув недбало рукою, подивився на годинник, цивільні панове зробили те саме, і всі три нараз, без одного слова, тільки кивком голови дали панові комісареві якийсь знак.

Той знову відсалютував, обернувся рвучко на п’яті, заверещав щось на цілу морду, поліція підірвалась, як вражена громом, тайняки поскакали один за одним до грузовиків, вкритих брезентом і навантажених уже хлопцями, заграли мотори, затріщали мотоцикли, і вся кавалькада з шумом, лоскотом і тріскотінням помчала вгору вулицею Льва Сапіги, в напрямку Головного Двірця.

Чорна лімузина з достойниками легко, безшелесно обернулась під будинком жандармерії і поїхала собі вниз, вулицею Коперника. За нею почвалали поліцаї на конях. Під будинком стало тихо, порожньо, все якось так швидко зникло, щезло, немовби розплилося в тумані або в примарному сні.

Пан Макс аж протер собі очі, а потім імлу на шибці, не довіряючи сам собі. Зчудовано витріщився на пана інспектора Коґута:

— А то що?.. Поїхали? — спитав.

— Та ж бачите, що поїхали! — стиснув плечима пан інспектор і якось подразнено відсунув шпіцом парасольки свій чорний габік на потилицю. — Казав же вам пан комісар, що не буде на вас чекати, так? Так. Ви тут щось задовго вовтузились з тою камізолькою! Гм! Що ж мені тепер з вами робити, сиротою нещасним? Треба буде вас десь притулити.

Зійшли по сходах на партер, до службової кімнати, де за столом дижурного сидів лисавий пшодовнік з підпухлими червоними очима, гейби був після тяжкої пиятики.

— Сташку, — сказав до нього пан Коґут, — цього ґаґатка (повзав на пана Макса) залишили, і я забираю його на Яховича.

Пшодовнік широчезно позіхнув і махнув головою, мовляв, 'а веди собі його і в трястя, і в чорне озеро.

Пан Макс під опікою пана Коґута вийшов на світ Божий.

Дощ тільки дрібно накрапав, мокрий туман порозсувався трохи поміж будинками і дахами, над Цитаделею показалася латочка блідого неба. На вежі костелу св. Марії Магдалини вибила сьома година.

— Реґулямін ніби наказує закувати вам руки, — сказав пан Коґут, розпускаючи парасолю, — але я гадаю, що ви не зробите мені і собі збитка та й не звієте по дорозі?

— Не звію, бо сили не маю тікати, — пробурмотів мій неоцінений пан інструктор. — Що воно за мара? Недовго сидів, всього три доби, а почуваюся такий змотлошений, як сучий син. І страшенно хочеться спати.

— Не журіться, в Бриґідках виспитесь досхочу, — потішив його пан Коґут. Вуличкою Кляйновського звернули в Поєзуїтський город. Високі голі каштани стояли й шуміли в похмурій задумі осени, до ніг ліпилася глинчаста земля і гниле листя, що пахло влежалими, а ще не теребленими горіхами. Купи кавок перескакували чорними плахтами з дерева на дерево і наповняли пустий в ранішній порі парк невгомонним гамором.

І дивним смутком.

Чи то від пахощів збутвілого листя, чи від хлюпання рідкого болота під ногами, чи від каркання кавок над головою, чи від чого іншого, на душу мого пана інструктора налягла чорна мелянхолія… Йшов, звісивши голову, високий та худий, мов смерть, зарослий, неголений, в смішній прикороткій кацабайці, нагадуючи потрохи страхопуда на відпустці.

Пан Коґут ледве поспівав за ним маленькими ніжками ямника.

— Гов! Гов! — сказав, задихавшись, як підпалена коняка. — Ви то розпустили крок на півкілометра і хочете, щоб я, старший чоловік, що йде за два роки на емеритуру, дотримував вам темпа? Стривайте! Може закуримо, га?

— Ой, дуже радо! — щиро зрадів пан Макс.

— Ну, то файно. Потримайте мені парасолю.

Пан інспектор Коґут витягнув коробку «дамських», почастував арештанта цигаркою ще й сам засвітив йому сірничка.

— Як знаєте — я не палю, але цигарки ношу при собі на всякий випадок, як той польський канонік… Щоб почастувати часом якого симпатичного націоналіста, ха-ха. Беріть ще два, на запас.

Пан Макс затягнувся димом з такою насолодою, аж йому голова закрутилась від тієї розкоші, коліна підкосились, і світ пішов ходором. Мусів спертися плечима до стовбура деревини, щоб не впасти.

— Знаєте, пане інспекторе, чим пахне воля? — спитав, примкнувши повіки.

— Ну, ну, чим?

— Димом цигарки.

— Хі-хі! Пане Максю, ви мені тут починаєте філософувати! — дрібненько захихотів пан інспектор Коґут. — То хіба не в вашому волюнтаристичному стилю? Не філософуйте і не думайте забагато, бо індик думав, думав, аж йому голову втяли. Так? Так.

Вийшли з парку, наближалися до площі Смольки. На будинку Дирекції Залізниць вдарило пів на восьму. Тут раптом пан Коґут спинився, відсунув на потилицю свій габік і дуже ясно подивився на арештанта:

— Пане Максю, а ви знаєте куди повезли ваших колеґ з вулиці Лонцького?

— Та чому не знаю, — відповів пан Макс, — туди, куди й ви мене тепер провадите: до Бриґідок.

— Ой, ні, не вгадали! — покрутив головою пан Коґут. — Їх повезли просто до Берези Картузької, там, де Бога немає! Вас урятувала від тієї приємности… ну, скажемо, ваша камізолька.

На Яховича вулиці пана Макса довго не тримали, всього одну добу — не знали, який параграф йому причепити. А на відходному пан інспектор Коґут ще знайшов нагоду в чотири очі порадити йому, щоб на всякий випадок змінив клімат і на три-чотири тижні виїхав зі Львова на село.

— Тепер я бачу що не всі шпіцлі однакові каналії, — говорив потім мій неоцінений пан інструктор. — Якби вибухла Україна, то такого Базилька Коґута я вже не вішав би за обидві ноги, тільки за одну.

Про те, хто кого «вішав» і за котру ногу, може, колись іншим разом.