Герой передмістя

По слідах Шерлока Голмса

1

Не перечу, що історія, яку хочу розказати, і не вмилася до «Острова Божевільних» чи до «Пса Баскервілів», коли йде мова про атмосферу несамовитости і жахіть, що ними так і дихають ці повісті Конан Дойля. Все ж таки у нас на Богданівці мала вона, безумовно, більший розголос, як, наприклад, афера опиря Цибульського чи вбивство нещасної Люсі — Горґоновою.

Може, й донині чесні кумасі з Церковної вулиці згадують з трепетом душевним ту трагічну ніч, коли в зрадливій калабані на полі Болгарів утопився наш добрий сусід, пан Вартоломій Плішка, а з ним льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, з виграшем на тисячу польських злотих.

Знаний нам подекуди з І-го розділу повісти шевських діл майстер Вартоломій Плішка належав до кількамільйонової хіба громади фантастів, які з дня на день, з року на рік вичікували чуда від Польської Державної Льотерії: вичікували, снили і мріяли про Великий Виграш — сто тисяч злотих!

— Що ж ви робили б, пане майстре, якби дійсно виграли ст0 тисяч? — спитав раз пана Плішку мій неоцінений пан інструктор.

— Що робив би, мастердію? — скрикнув з роз’ясненим обличчям пан Вартоломій. — Три дні й три ночі ходив би п'яний, як той швець!

І зараз додав полюбовно:

— Але як не виграю сто тисяч, то тисячку теж прийму і скажу «цалую руці».

Події покотились головокружним темпом з тієї ночі, коли пані Кунеґунді, його супрузі, приснились, вибачте на слові, воші.

— Щось буде! Щось буде, кумасю золота! — щебетала пані Кунеґунда, аж захлистувалась, попихаючи з нашою господинею тачку на Новий Світ. — Така мені нендза снилася, як біб, з палець завгрубшки!

— Воші — то гроші, — безапеляційно прорекла пані Евдокія. — Може, ваш старий виграють щось на льотерії.

Пані Кунеґунді вже й не стоялось на базарі того ранку, нашвидкуруч помогла спільничці порозкладати товар і чимдуж поперла додому.

— Вставай, старий пияцуло! — гримнула на чоловіка, що смачно хропів, висвистуючи носом то в мольових, то в дурових тонаціях. Пан майстер до пізньої таки осени любив ночувати в майстерні, на дерев’яному бамбетлі, що вдень служив клієнтам за лавку. Накривався сорокатою ковдрою, з якої вилазила наверх вата, як макарони з помідорового сосу.

Пан Вартоломій виткнув з-під ковдри відповідного формату і забарвлення ніс та замашисті вуси бувшого ц. к.[4] капраля від жандармерії.

— Чого хцеш, бідо? — запитав спросоння.

— Десь подів льос?

— Га?

— Десь подів льос, бамбуло? Мені тої ночі така нендза снилася, як пальці, щось воно за знак!

Почувши таку ворожбу, пан майстер зовсім прочуняв і сів з розчухраною головою в бамбетлі.

— А ти знаєш, жінко, що я вже пару днів маю таке чуття, що сим разом щастя нам усміхнеться! Дивися — я витягнув льос із портфеля і прибив на стіні, щоб усе мати його на оці. Я тепер молюся до нього, як до святого образка з місії. Кажу: «Бозю, дай, щоб нам щось капнуло! Хай буде тисячка, мастердію, хай буде дві!»

Справді, на видному місці, коло віконця, де висіла грамота-ліценція на виконування чесного шевського ремесла, кілька пучків дратви і минулорічний календар, красувався, прибитий шилом до рами, льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, що мав, як відомо, вигляд однодолярового банкнота.

Пані Кунеґунда побожно наблизилася до нього, погладила зелено розмальований папірчик, оздоблений символічним рогом достатку, державним гербом і печаткою контори панів Шаца і Хаєса.

— Якби’м знала на зіхер, що виграєш хоч півтисячки, то бим дала на Службу Божу…

— Ризика-музика, Каська чобіт не має, — філософічно зауважив пан майстер і викарабкався з бамбетля.

— Га! Треба братися до роботи.

В той пам’ятний, вагітний трагічними подіями день (а був це четвер, після Першої Матки) пан майстер гарував, як чорний віл, лупив молотком по кілках, аж гуділо. Направив кілька пар дитячих шкрабенят і прибив закаблуки до черевичків панни Соні з «Маслосоюзу» та підошви до фільцових чобіт пана Свистуна, що робив при каналізації і з цього приводу навіть уліті носив тепле взуття й трикотові підштанки.

Вже давним-давно не працював з такою шевською пасією, з таким завзяттям! Здавалося, що й близький вечір (з накрапаючим дощем) не зжене його з робочого стільчика. Та це тільки так здавалося…

Ледве в Колійових Домах загудів гудок на файрант, а вже наш дорогий майструньо зірвався, як опарений, згорнув до кишені що там було з готівки, взувся в калоші, натиснув свій банячок на голову, вхопив з кута парасолю і вільною пташиною випурхнув на свободу!

Пані Кунеґунда, що якраз верталася з нашою господинею з базару, вспіла ще послати йому на прощання кілька шлячків і дві-три кольки в печінки, що мало, зрештою, цілком риторичний характер і нікому не шкодило, ні псові, як то кажуть, ні вівсові. Це увійшло в закон, що по скінченій роботі пана майстра завжди «нападало» і гнало до корчми.

Вже кілька тижнів писали ґазети і трубіло радіо, що саме в той пам’ятний четвер відбудеться «велике осіннє тягнення» льосів Державної Льотерії, під час якого мусить «впасти» одна з головних нагород — сто тисяч злотих. Зрозуміло, що як цілий Львів, так і наша Богданівка ждали з напругою на появу вечірніх ґазет. Вийшов «Вєк Нови», але він ще не приніс висліду льосування. Тож тисячі народу вичікували з хвилюванням на «Вечірню Ґазету».

Була, може, година 9-та ввечері — я вже збирався йти спати, — як до кухні вскочив просто з-під дощу мій неоцінений пан інструктор, вимахуючи мокрою ґазетою.

— Гурра! Еврика! Наш майстер Копитко виграв тисячу злотих!

— Ей, жартуєте, пане Максю! — недовірливо озвалася пані Евдокія. — Та й звідки знаєте, що то він виграв?

— Тут стоїть чорне на білому. Я знаю число його льоса: 115-705. Ану, прошу озброїтися в окуляри і споглянути на табелю!

Пані Евдокія вже й не приглядалася табелі, вхопила ґазету з рук панові Максові і метнулася через сіни до сусідки.

— Ой, Ісусе солодкий! Що ж то буде за радість!

— А яка пиятика! — додав пан Макс.

Радість справді була дуже велика і голосна, але й дуже коротка… Коли обидві спільнички з мокрою ґазетою і з запаленою свічкою скотилися по східцях до майстерні та споглянули на те місце, де висів пришпилений шилом льос, побачили тільки голу стіну: льос пропав, мов корова язиком злизала! Не тільки льос, але й шевська ліценція з алямінутовою фотографією пана майстра…

Пані Кунеґунда зараз дістала конвульсії — і цим вона, в основному, відрізнялася від своєї спільнички і куми пані Евдокії: пані Евдокія в найбільш драматичних моментах свого життя мліла, пані Кунеґунду натомість кидало в конвульсії.

— Вкрали льос! Зрабували! — голосила небога, качаючись в жорстоких муках по бамбетлі. — Ґвалт, люди! Рятунку!

Побіг туди мій неоцінений пан інструктор і на спілку з господинею стали вдвох її зацитькувати.

— Кумо, дайте’си на розвагу, — казала пані Евдокія, — та хто ж би то міг вкрасти, та коли, та як? Певно, ваш старий, виходячи з хати, сховали льос в яке безпечне місце або взяли з собою до пуляреса.

— Ґвалт! — загомоніла ще дужче пані Кунеґунда. — То він батяр, хірус, мочиморда забрав льос, щоб крадькома вифасувати гроші і пропити, проциндрити з дівками! А щоб йому таке!.. А щоб йому сяке!..

Мій неоцінений пан інструктор пробував роз’яснити їй, що це неможлива річ вифасувати гроші, бо всі колектури Державної Льотерії замикаються о 5-ій годині пополудні, а відчиняються з 9-ої ранку. Тож дорогий наш пан майстер міг би, теоретично беручи справу, вибрати свою тисячку аж завтра ранком, що є теж неправдоподібне, бо в тій порі він буде ще п’яний в шток.

— А що буде, як він по-п’яному звалиться де в болото і загубить льос?! Або якась зараза свисне йому пулярес з кишені, а його самого трахне чим по лепеті і заб’є, замордує?!

Тут пані Кунеґунда, заливаючись гіркими сльозами, закинула хустку на голову і вже хотіла бігти в пітьму ночі шукати чоловіка. Наша пані господиня з паном Максом ледве її спинили: надворі шаліла громовиця, дощ лив, як із цеберки, а поза тим не знатоньки — де було його шукати, того нашого майстра коханого, в котрій корчмі і на якій периферії міста Львова?

Так уже тієї ночі пані Кунеґунда не мала сну, не мала відпочинку, а з нею не заплющила ока пані Евдокія, що вірно стояла при кумі у важкій пригоді. А над ранком грім ударив з ясного неба!

Жидок, який розвозив по склепах булки і хліб однокінкою, що скидалась на гицльову буду, і скоротив собі дорогу попри поле Болгарів, побачив там на саджавці сумно плаваючий чорний банячок пана майстра. На березі лежала його парасоля та одна калоша, що застрягла сиротою в жовтому намулі…

Трагічну вістку передав насамперед нашій господині:

— Ну-у-у, пані Павлова, я не хотів би страшити вашої сусідки, — сказав, подряпавши ярмулку, — але мені так і видить, що пан майстер капут: втопився в саджавці.

2

Поліційний аґент Коґут, відкинувши капелюха на потилицю, ходив дрібними крочками по хаті, лускав американські горішки і звітував про випадок у такій приблизно формі:

— То ви розумієте, як було, кобітки кохані: пан майстер вийшов з хати в п’ятій годині з мінутами, так? Так. Насамперед, розуміється, взяв простий курс на Городецьку вулицю. Відвідав за порядком всі кнайпи на Городецькій, а на Рогачці затримався трохи довше і трохи більше хлепнув того молока від скаженої корови і вже сильно під ґазом скрутив на Новий Світ. Тут зробив перший перестанок в шинку Матуляка, так? Так, в шинку Матуляка, я все маю докладно записане, кобітки мої кохані. І дивна річ сталася, прошу я вас ґречно: була година дев’ята з мінутами, забава стояла ще в повному розгарі, як пан майстер вихилив останню в житті бомбу «окоцімського», заплатив свою колію і сказав: «Добраніч шановній компанії, я фалюю додому». Тут все товариство, розуміється, збараніло, попало в обморок — ніби що сталося, що пан майстер покидає корчму в такій смаркатій годині?.. Пробували друзі не пустити його, настрашити дощем, гномами, бурею й авантурою в хаті — нічого не помогло. Пан майстер показав себе хлопом з характером, сказав слово — мур! Так? Так. Матуляк каже, що сам відпровадив його з шинку на вулицю, ще й напоминав, щоб не вертався, боронь Боже, через поле Болгарів, бо є, прошу вас, темно, як у мурина в носі, а на саджавках повно води і за випадок не тяжко. На жаль, в тому місці пан майстер теж показав твердий характер: помандрував навпростець через поле, собі по смерть…

— І втопив маєток! Гей, люди, втопив цілий льос на тисячу злотих! — лементувала пані Кунеґунда, качаючись в тяжких муках по постелі.

Вже минуло зо три години з моменту, коли їй сповістили про ненадійну смерть чоловіка з другого подружжя, а вона ще ні разу не згадала покійника добрим словом, а все ридала й розпачала за тим льосом. Коло її ложа вірно стояла наша господиня, пані Евдокія, раз у раз прикладаючи кумі до скронь і на груди то теплі, то холодні мокрі рушники. Зійшлися теж сусідки з кам’яниці, потрясені до глибин душевних трагедією, що не мала прецеденсу в історії Городецької дільниці.

В хаті, розуміється, було багацько зойків, охання і шльохання, чого поліційний аґент Коґут, мабуть, не любив, бо зараз став прощатися. В кінці того дня він і не був у службі, але цілу справу взяв собі до серця, може, з причини довголітньої дружби з покійником, а може, з інших причин, про які ще буде мова.

Цікаво, що коли пан Коґут виходив з хати, то спитав так, мимохіть, нашу господиню, де був і що робив учора по дев’ятій годині вечора мій неоцінений пан інструктор.

— В дев’ятій годині прийшов додому, а потім вже нікуди не виходив.

— О-о! Нікуди, кажете, не виходив?.. А це дуже красно з його боку, хе-хе!

Пан Коґут захихотів дрібненько, сховав торбу з горішками, помишкував ще лисячими очками по всіх закамарках, а там поспішив на місце трагічного випадку.

А я, бо треба, нарешті, згадати про себе, — слідом за ним.

Тим часом вістка про страшну подію рознеслась блискавкою по всій Богданівці і Левандівці. Над саджавкою бралася непроглядна тьма народу. Над самою водою стояли, замислившись, представники влади — три умундуровані поліцаї з 2-го комісаріяту під командою пшодовніка Валіґури, який скрупулятно слинив олівець і щось записував у службову книжку. Поруч на березі сушилися проти сонця порозкладані на ґазеті: калоша, парасоля і чорний банячок невіджалуваного покійника.

Нараз забаламкав дзвінок, як сиґнатурка на «нєшпори», і на арені подій з’явився фаєрманський віз із драбинами, гаками, линвами та з кількома помпієрами в шоломах римських легіонерів. Попереду біг великий пес із надкушеним вухом. Він таки перший включився в рятункову акцію: пірнув у воду, вискочив, стріпнувся і геть пополохав жаби, що досі спокійно відпочивали довкола саджавки, приглядаючись булькастими очима ніколи ще не баченому в такій кількості зборові народу.

Почали шукати трупа. Помпієри пороззувалися, позакочували штани, спустили на воду тратву і гаками та жердинами стали раз коло разу довбати дно калабані. Вода на саджавці вже трохи спала, все ж таки в найглибшому місці, як казав комендант «Стражи», сягала ще до п’яти метрів.

Помпієрам прийшла на допомогу самоохотна бриґада нурців-водолазів, що складалася з трохи старших від мене батярчуків із Церковної вулиці. Вони пішли в картоплю, повдягали швімки і, розганяючись здалеку, один по одному бебевхали в воду.

Мали файну забаву.

Десь між ними взявся мій камрат Адасько, знаменитий синок пані Кунеґунди з першого подружжя, що так успішно полював на котів. Цей лобуряка пропадав десь цілий тиждень: пронюхав, у котрому горщику пані Кунеґунда зберігає дрібну монету, потягнув того щось на три злоті і змився з хати, в страху перед добрими балабухами, що його за те чекали. Але звістка про трагічну смерть вітчима спонукала його вийти а підпілля на денне світло. З’явившись на саджавках, він зараз увійшов у конфлікт з іншими барбосами, складаючи деклярацію, що це його фатерко втопився, отже з цього титулу йому першому прислуговує право дати нурка в калабаню і намацати трупа.

З цього зараз почалася боротьба навкулачки при загальному вдовіллі зібраної над водою публіки. Взагалі пошукування тлінних останків блаженної пам’яті Вартоломія Плішки проходило, можна сказати, в ясному, нескаламученому його смертю настрої. До цього, безумовно, спричинилась і прекрасна погода, що настала після бурхливої ночі, достоменно так, як співається в львівському штаєрку:

«По дощі сонце світить,

Поки знов дощ не вліпить».

Славні з гострого концепту богданівчани вже пускали віца на тему нинішнього випадку: хтось казав, що пан майстер пірнув так глибоко під воду зі страху перед майстровою, інший зробив слушну заввагу, що покійник волів би мокнути в спіритусі, як у смердючій калабані…

Я шукав у натовпі мого пана інструктора і запримітив його аж на горбках, як бродив, наче бузько, поміж рядами картоплі, пускаючи димок з люльки (пан Макс саме тоді переключився з цигарок на люльку).

Я мерщій підбіг до нього і крикнув одним духом:

— Прошу пана інструктора, а за вами питав Коґут!

Мій неоцінений пан інструктор ані не кліпнув повікою, він уже звик був до того, що поліція мала його в повседневній опіці, і кожний в нас на Богданівці дивувався б, якби було інакше.

Приглядаючись так йому, замислено пихкаючому люльку, я пригадав собі в ту ж мить один знайомий мені з кримінальної літератури образ:

— Прошу пана інструктора, а ви цілком подібні до Шерлока Голмса. Такий високий і худий, як він, так само курите люльку, тільки треба вам обв’язати шию довгим сорокатим шалем і одягти на голову таку шапку, як циклісти носять!

Видно, що це порівняння припало панові Максові до смаку, бо він задоволено чмихнув, добув люльку з рота і промовив доброзичливо:

— А тобі, народній приятелю, той Конан Дойль таки здорово засів у мозгах. Якби тобі, непричком, так само міцно трималася макітри латинська граматика, то це була б річ без порівняння корисніша… А скажи мені, — спитав знечев’я, — скільки рядів картоплі є на цьому полі?

— Ба звідки я можу знати?

— Ба я тобі скажу скільки: 148. Так, 148. Я завдав собі трохи фатиґи і почислив усі ряди, перейшовши їх туди й назад. А вертаючись 145-им рядом, уяви собі що я надибав!

Пан Макс сягнув до кишені і витягнув з неї калошу.

— Пізнаєш, брате Соловію, цю знахідку? Ні? Ну, як же так? Та ж це пара від тієї калоші-сиротини, що сушиться там, над саджавкою. Це калоша покійного пана майстра. Дивно, все ж таки, як небіжчик скакав чи падав у воду, коли одна його нога стояла над саджавкою, а друга була тут, з двісті метрів від калабані?

Кажучи це, мій неоцінений пан інструктор посміхнувся, як той Сфінкс у підручнику старинної історії, і взагалі мав таку нерозгадно-таємничу міну, що тепер уже цілком подобав на геніяльного джентьлмена з 221-б, Бейкер Стріт в Лондоні. На що це він натякав? Що мав на приміті? Про те, звичайно, я не мав сміливости питати, та його слова вже насторожили мою уяву.

— Ну, ходім, подивимось, чи витягли пана майстра, — сказав пан Макс, ховаючи калошу в кишеню. — А про цю знахідку — нікому ні пари з рота! Гріб — могила!

Пана майстра з води не витягли, і, як виявилось, рятувальна бриґада втратила, мабуть, надію знайти його тлінні останки. Не помогло довбання дна калабані гаками і тичками, на ніщо здалися розшуки нурців, які мали хіба той ефект, що до решти скаламутили воду, яка тепер виглядала, як густа кава з сметанкою. Виловлено, щоправда, поважну кількість порожніх пляшок, баняків без дна, чайник без вуха та силу всякої всячини, але на тлінні останки не натраплено.

Зрештою, головною причиною припинення розшуків було й те, що наближалася обідня пора, і кожного тягнуло, як то кажуть, причепити душу до тіла.

Знак до відвороту дала державна поліція, що відмаршувала під командою пшодовніка Валіґури продовжувати урядування в найближчому шинку. Слідом за поліцією рушили скріпити надщерблені сили сфатиґовані фаєрмани. Поволі розходилась решта публіки, а нурці сушили в картоплинні мокрі швімки. На місці трагедії залишився ще малий Адасько. Не найшовши трупа свого фатерка, він безжурно грався з фаєрманським псом, кидаючи в калабаню ломаку, за якою дурний псище раз у раз стрибав у воду.

Правда, над саджавкою стояло ще двоє панів: поліційний аґент Коґут і пан професор Мурський, що вийшов на передобідній прохід, як звичайно, з Цицероном у лівій кишені завжди нерівно позащіпаного сурдута.

— Смішна річ, — говорив ніби сам до себе поліційний аґент Коґут, пускаючи на воду лушпиння з горішків. — Стільки людей бовталось у калабані ціле передобіддя і без жадного результату. Та ж чоловік не голка, так чи ні? Так. А саджавка — не Чорне море. Повинні були намацати небіжчика.

Пан професор Мурський, ходяча енциклопедія і довідник Львова, що мав історію нашого міста в мізинному пальці і знав напам’ять, де лежить чи лежав коли-небудь який-небудь камінь чи цеглина, поспішив із відповідним виясненням. Сказав іменно, що колись на місці саджавки стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни. Під цегельнею були викопані ями, з яких потім поробились підземні печери, виповнені підґрунтовою водою.

От, можливо, що вода затаскала тлінні останки пана майстра в таку «мульду», з якої тепер не витягне їх жадна людська сила, хіба що висушити саджавку, як, наприклад, Муссоліні висушує тепер Понтійські болота, а потім ще якби зробити розкопи на взір тих, які зроблено, наприклад, у Помпеях…

Тому що пан професор жваво перескочив із саджавки до археології античного Риму, поліційний аґент Коґут натиснув капелюха на голову і дав ходу, кинувши на прощання злісний погляд моєму панові інструкторові.

Так, він зненавидів пана Макса ще з того часу, як ми його надули з тим матчом і нелеґальною літературою на Зелені Свята.

З саджавок ми відійшли додому останні, забравши з собою мокрого Адаська. Пан Макс приобіцяв йому, що не дозволить його скривдити за ті вкрадені з горщика шустаки. Втім, його мамі, пані Кунеґунді, зовсім було не до шустаків, коли на дні калабані пропала тисяча злотих.

Нещасна жінка трохи заспокоїлась, бо вже не кидало її в конвульсії, і той найсердечніший жаль за льосом, мабуть, трохи ущух. Сиділа тепер на постелі і тихо голосила за покійником:

— Ой, ти, чорте лисий-лабатий, та за що ж я тебе поховаю! Та ж ти що заробив, те пропив, мені зламаного центуся не лишив на чотири дошки, на похоронок!

— Прошу пані, — сказав мій неоцінений пан інструктор, — поки що так справи стоять, що нема кого хоронити, бо покійний пан майстер, вода його пером, далі спокійно спочиває на дні калабані. Та мене цікавить інша річ: чи вже хтось повідомив колектуру Шаца і Хаєса про випадок?

— Ой, та ще ні! — залилась сльозами пані Кунеґунда. — Ой, займіться тим, пане Максю, я вас прошу! Якби то вдалося так поштудерувати, щоб ті гроші не пропали, то я при свідках тут клянуся дати вам сто злотих!

— Гм, — почухав стріхату чуприну мій неоцінений пан інструктор, — це було б, прошу пані, дійсне чудо над Полтвою, якби Льотерія виплатила виграш, не бачивши ані льоса, ані його власника. Ну, але колектуру повідомити треба — про всякий випадок. Я піду до кооперативи і подзвоню туди.

Пан Макс пішов до «Зорі» потелефонувати і… через десять хвилин пригнав додому задиханий, змінений на обличчі, з витріщеними очима: з колектури панів Шаца і Хаєса передали, що три годині тому пан Вартоломій Плішка з'явився особисто в конторі, виліґітимувався ліценцією на своє ім’я й одержав виграш — тисячу польських злотих.

3

Це вже була не сенсація, а бомба, що впала на Богданівці, а наробила лоскоту на цілий Львів!

Та передусім ця бомба геть розторощила нещасну пані Кунеґунду. На вістку про несподівану й фантастичну майже витівку чоловіка, з майстровою стався неймовірний факт: вона не лише дістала нових конвульсій, але й почала мліти! Ситуація була настільки поважна, що пані Евдокія післала мене по пана доктора Глиневича, що, як всім добре відомо, мав тоді свою канцелярію недалеко Камедулів.

Поки пан доктор прийшов із заштриками, наша господиня пані Евдокія закроплювала хвору власними валеріянками. У перервах між зомлінням і конвульсіями пані Кунеґунда так розпучливо кричала і так страшно паплюжила пана майстра, що й непристойно було того слухати.

А ціла Богданівка клекотала, варилася в сосі сенсації, здогадів, спліток та всяких чудернацьких комбінацій. Про нашого пана майстра заговорила преса! Пополудневий номер «Вєку Нового» приніс на п’ятій сторінці обширну новинку на три стовпці друку під жартівливим трохи наголовком:

«Дивні пригоди пана майстра Копитка на Богданівці».

Що ж було написано в тій знаменитій статті?..

«Коли в четвер під вечір шевський майстер, п. Вартомій Плішка, літ 56, замешкалий при вул. Церковній ч. 5, виходив з верстату, щоб старим звичаєм переполоскати трохи горло, — ні він сам, ані ніхто з його рідні чи сусідів не припускали й на момент, що за кілька годин особа пана майстра стоятиме в центрі уваги й зацікавлення цілого королівсько-столичного міста Львова.

Тут до речі буде зробити заввагу, що п. Вартоломій Плішка був щасливим посідачем закупленого в колектурі пп. Шаца і Хаєса льосу номер 115–705, на який того ж таки дня впав один із виграшів — 1.000 злотих.

Пан Вартоломій Плішка вийшов з дому — і пропав, мов камінь у воду. Пишемо це не в переносному значенні, а в дослівному: вертаючись увечері додому, розуміється, добре «під ґазом», заблукав на рентовані Болгарами картопляні поля між вулицями Пільною й Кульпарківською, заліз у саджавку з водою і втопився.

Принаймні така була офіціяльна версія тієї події сьогодні до 12-ої години полудня. Але понад тригодинні розшуки тіла втопленого пана майстра не дали позитивного висліду. Та й не могли дати, коли «втоплений» в тому самому часі вже частувався на рахунок Польської Державної Льотерії, пив за щасливу зорю, яка принесла йому багатство!

Ваш репортер, прослідивши докладно цю дивовижну трохи аферу, дійшов до таких висновків: 1) п. Вартоломій Плішка, вийшовши коло год. 9-ої вечора з ресторану був. лєґіоніста й оборонця Львова, п. Юзефа Матуляка, — не пішов просто додому. 2) Вже в тому часі п. Плішка мусів знати, що на його льос упав виграш 1.000 злотих. 3) Пан Плішка ніби передчував своє щастя, бо, виходячи з верстату, забрав не тільки згаданий льос, але й свій ремісничий патент, який послужив йому за особисту довідку. 4) Цей факт особливо промовляє за тим, що пан майстер взагалі не хотів вертатися додому того вечора.

Чому так? Відповідь буде ясна й зрозуміла, коли відмітимо, що п. Вартоломій Плішка не жив у надто сердечних взаєминах з дружиною, пані Кунеґундою. Не раз і не два пані Кунеґунда жалілася перед сусідками, що її чоловік кожний зароблений гріш пускає на горілку і робила йому з цього приводу доволі бурхливі домашні сцени. Можна безпечно припускати, що, маючи в кишені льос на тисячу злотих, пан майстер Копитко забажав раптом визволитись з солодких подружніх кайданів і загуляти, як кажуть на Богданівці, «на цілий регулятор!» А вже найменше, розуміється, горів бажанням віддати тисячу злотих до рук пані Кунеґунди.

Пан Матуляк посвідчив у поліційному протоколі, що п. Плішка, вийшовши з його ресторану, нібито намірявся йти додому. Так. Але п. Матуляк фактично не бачив, куди пішов пан Плішка, тим більше, що в той час була надворі страшна злива. Ваш репортер припускає, що пан майстер подався на нічліг до одного з поблизьких готеликів 3-ої кляси, що їх так багато на Городецькій рогачці. Вранці, очунявши з похмілля, прибрав культурний вигляд, поїхав до колектури пп. Шаца і Хаєса, одержав свою тисячку, а в хвилині, коли ви читаєте ці рядки, наш «покійник» напевно знаменито бавиться з дівчатками в «Пєкелку» або вже поїхав на гостинні виступи до Трускавця.

Нам залишається роз’яснити ще одну загадку: звідки взялися на саджавці чи коло саджавки його парасоля, капелюх і калоша?.. Тут хочемо висловити здогад, який, здається, недалеко стоятиме від правди. Хто знає, яка фантазія може інколи зродитись в багатющій на всякі вигадки голові майстра шевської професії та й ще по солідному почастунку! Нам здається, що в голові п. Вартоломія Плішки просто зродилась ідея — змістифікувати свою власну смерть через утеплення в саджавці!

Мабуть, проснувшись чи прочунявши раннім ранком, він, ніким тоді не помічений, пішов на саджавку, пустив на воду свій капелюх, а на березі лишив парасолю і калошу, щоб навести поліцію, а передусім свою дружину на думку, що він потонув по-п’яному в калабані. Може, він в той спосіб хотів виграти один день свободи й дозвілля, поки його хитра містифікація не вийде наверх і поки один із найвірніших поклонників Бакхуса, пан майстер Плішка, не впаде назад в обійми своєї Ксантипи?»

— Кмітливий якийсь перошкряб, орудує порівняннями з античної історії, як пан професор Мурський, — з признанням висловився про автора новинки мій неоцінений пан інструктор, лежачи на «недокінченій симфонії» і студіюючи вголос «Вєк Нови».

— Хоч скажу тобі, народній приятелю, — продовжував, пихкаючи люльку, — що його глибокоумні комбінації зовсім не тримаються купи. Я тверджу, наприклад, що пан майстер таки впав у калабаню, і на те я маю докази: сліди його стіп на полі Болгарів і знайдену калошу, наповнену намулом! Не знаю, як можна так заклинати в цапа читаючу публіку, пишучи, що пан майстер встав собі раненько, вмився чистенько і потаскав на саджавку свою парасолю й капелюх, щоб «змістифікувати» смерть в калабані! З того сміялися б навіть фіякерські коні, якби вміли читати львівську брукову пресу. Дальший пункт: я тверджу, що пан майстер не ночував у жадному готелику, ані першої, ані другої, ані третьої кляси!

Тут я зібрався на відвагу і перервав його міркування:

— Прошу пана інструктора, то як ви гадаєте — де були пан майстер всю ніч, коли вони не спали вдома, ні в готелю і не лежали втоплені на дні саджавки?

Мій неоцінений пан інструктор раптом зірвався з канапи, вліпив у мене розіскрені, яструбині очі, ще й тицьнув мені в груди свій костистий палець.

— Михайле, чуро мій вірний, ти думаєш логічно, як старий хлоп, і знаменито орудуєш дедуктивною методою! Ти поставив тепер ключеве питання, на яке тільки ми обидва можемо дати правильну відповідь.

— Ми обидва?..

— Так, ми обидва, докторе Ватсоне. Пригадуєш, ти дав мені нині титул Шерлока Голмса, а тепер я тебе іменую, службовим порядком, доктором Ватсоном, моїм біографом і нерозлучним співробітником.

Номінація, що сплила на мене з ласки мого неоціненого пана інструктора, ніяк не заскочила мене та й не здивувала. За час майже трирічного нашого співкватирування пан Макс наділював мене ще дивовижнішими функціями: я був його «чурою», і листоношем, і соловейком, тобто любовним повірником, і помічником від революції.

Ну, що ж… Тепер припала мені роля д-ра Джона Ватсона, лікаря з професії, кримінолога з аматорства й ветерана англо-афганської кампанії.

Не треба, хіба, вам казати, що ця остання роля найбільше припала мені до вподоби, але й найбільше нагнала страху в п'яти (про що буде далі).

Тим часом пан Макс таки серйозно перейнявся ролею Шерлока Голмса, принаймні так воно назверх здавалося: зосереджено морщив брови, курив люльку і сильно думав. Потім витягнув із шафи загорнений в ґазету пакуночок, розгорнув його і добув цю майстрову калошу, яку знайшов у 145-му ряді картопляного поля. Обстругав ножиком із зап’ятка трошки засохлої глини на ґазету і почав пильно вдивлятися в жовтий порошок крізь люпу, яку, звичайна річ, позичив у д-ра Ватсона, тобто у мене.

— Так, — повторяв, ніби сам себе переконував, — так, безумовно: пан майстер були в калабані!

Врешті спитав мене несподівано:

— Докторе Ватсоне, я зараз їду дорожкою на станцію Вікторія, чи будете ласкаві дотримати мені товариства?

— З радої душі, дорогий Голмсе, — відповів я без надуми такою ж самою реплікою з Конан Дойля, — тільки дозвольте мені спакувати підручну торбу.

— All right.

Невтаємниченим у Конан Дойлеві «Дивні пригоди Шерлока Голмса» хочу подати маленьке вияснення: це немовби увійшло в закон, що коли геніяльний детектив вибирався з своєї кватири при 221-б Бейкер Стріт до якоїсь місцевости під Лондоном, він майже завжди їхав дорожкою на станцію Вікторія, ніби в Лондоні не було тоді більше залізничих двірців.

«На станцію Вікторія» ми поїхали, але пішки, тією самою дорогою, що провадила на саджавки… Аж дивно, як тепер тут стало затишно, спокійно: так звичайно настає в природі після бурі, а в людей після сенсації, яка раптом перестала нею бути. Над калабанею не було вже ні пса зі зламаним хвостом чи обірваним вухом. Тільки незчисленні сліди малих і великих, босих і взутих стіп, відбитих на глинястому ґрунті, були свідками надзвичайного збіговища перед полуднем.

Вода в саджавці так прочистилась, що видно було на дні всі пляшки, баняки, чайник без вуха та інший посуд, що його врятували з калабані відважні львівські помпієри, а хлопчаки назад туди повкидали. Ніким тепер не тривожені жаби сиділи плитко під водою і, задоволено поквакуючи, хапали всякі мушки довгими гачкуватими язиками. В теплому сизому повітрі нечутно лопотіли крильцями колекції живих метеликів. І тріщали мільйони польових коників.

Ми полягали собі на одному з горбочків, в густу, трохи вже прив’ялу траву, що пахла чебрецем і святом Спаса, пан Макс з люлькою, я зі стебелинкою в зубах і, здоганяючи очима флотилії хмар, що пливли по небу, пробували шукати відповіді на питання: де пропадав наш пан майстер минулої ночі?

— Дорогий докторе, — не то говорив, не то мріяв мій неоцінений пан інструктор, — в цьому є якась дивна містерія, незбагнений досі закон, що в нещасливих випадках, до яких зараховую утоплення, бо не можна цей факт назвати щасливим, гине без порівняння менше п’яних людей, як тверезих. П'яниця, дорогий мій, має те, що зветься шостий змисл, який у повному замряченні розуму керує заґазованим фраєром, ніби веде його за ручку і виводить на сухеньке. Я певний, що цей шостий змисл, чи, скажемо, добрий геній всіх мочиморд на світі, вивів нашого майстра з калабані після того, як він дійсно впав у неї, вертаючись ввечері додому.

— Гаразд, дорогий Голмсе, але що потім?..

— Терпеливости, приятелю, терпеливости. Йдімо далі за нашою дедуктивною методою, по нитці до клубочка. За нами єсть той один плюс, що маємо в руках вказівку, якої не мали і про існування якої не знали ні Скотленд Ярд, ні ґазетярі.

— Що ж це за вказівка, як можна знати?

— Прошу дуже — ось вона! — сказав пан Макс і витягнув із кишені калошу пана майстра, знайдену в 145-му ряді картопляного поля.

— Дорогий Ватсоне, дозвольте, що я в цьому місці перевірю вашу зорову пам’ять: чи ви собі пригадуєте, куди була скерована носом та калоша пана майстра, що її знайшов Скотленд Ярд на саджавках?

— Носом до калабані.

— Чудово! Так, носом до калабані. А чи ви знаєте, куди наставилась оця калоша, яку я відкрив у картоплинні?

— Не знаю.

— То я вам скажу, дорогий мій: вона була скерована носом від калабані, в напрямку Пільної вулиці, отуди! Коли я поклався ниць там, на горбку, в 145-му ряді, де вона застрягла і нарисував собі в уяві «візир-лінію» — куди, до якої точки могла б дочвалати та калоша, якби не зсунулась з ноги пана майстра, я побачив ясно, що єдиним пунктом прицілу міг бути шинок пана Матуляка!

Сказавши це, мій неоцінений пан інструктор раптом сів і глипнув на мене, ніби хотів переконатися, яке враження справило на мене його відкриття. Та, признаюся щиро, я ще не був тоді занадто високо заавансований в дедуктивній методі і ніяк не міг второпати, до чого пан Макс гне.

Але спитав його так, навпопад:

— Ви думаєте, що пан майстер назад вернувся до шинку?

— Браво, докторе, браво! — сплеснув у долоні мій неоцінений пан інструктор. — Дорогий Ватсоне, ґратулюю вам, ви робите чимраз кращі поступи в криміналістиці! Розуміється, це ж ясно, як шварц: майстер падає в калабаню, купається з вухами в дощівці, яка водночас прохолоджує його заґазовану лепету. Добрий геній, чи то пак шостий змисл, рятує його від смерти. Пан майстер, побовтавшись у воді, вилазить назад з калабані і — куди ж прямує свої кроки? Додому? Та ніколи в світі! Як магнетична стрілка завжди повертається на північ, так п’яниця, що на момент протверезився чи тільки прохолодив зачмелену голову, безумовно повернеться назад, звідки прийшов, тобто значить до корчми!.. А доказ: вицирклювана просто туди майстрова калоша, що застрягла в 145-му ряді якраз тоді, як пан майстер обертав кіньми назад до шинку!

— Добре, — сказав я, — але ж пан Матуляк твердить, що він бачив пана майстра востаннє коло 9-ої години, як той виходив з корчми, і більше до неї не вертався!

Мій неоцінений Шерлок Голмс в задумі зморщив чоло:

— Гм! Тут саме починається інша містерія, яка ще вимагає висвітлення. Так, дорогий докторе, пан Матуляк може трохи занадто підкреслено твердить при кожній нагоді, що він після того не бачив майстра живим… Але ж, виявляється, пан майстер живий, ходить по світі, інкасує тисячу злотих і прекрасно бавиться за ці гроші, як пише «Вєк Нови». Щось тут у траві смердить, тільки не знати що?.. Приятелю, ви не мали б охоти відвідати тепер ресторан бувшого леґіоніста й оборонця міста Львова, пана Юзефа Матуляка?

— З вами, дорогий Голмсе, в огонь і воду!

Ми пішли навпростець, через поле Болгарів, пан Макс одним рядом картоплі, я другим, милуючись пахощами землі після дощу, пахощами вже трохи осінніми. По дорозі зійшла мова на ще одну проблему: чому раптом перестав цікавитись аферою Скотленд Ярд — як за Конан Дойлем ми охрестили 2-ий комісаріят поліції.

Мій неоцінений пан інструктор пояснив це в простий спосіб:

— Дорогий докторе, Скотленд Ярд так довго прив’язував до справи якесь значення, як довго панувала теорія, що пан майстер спочиває з своїм льосом на дні калабані. Значить, Скотленд Ярд, маючи добру волю видобути потопельника, леліяв теж надію погріти собі руки коло виграшу — дістати якогось хабаря. Та раз майстер живий, а льос викуплений, то який, до речі сказавши, їм глузд цікавитись далі ділом?

На розі вулиць Пільної і Кентржинського стояв колись одноповерховий будинок досить вже тоді запущений та облуплений, з полатаним, вкритим черепицею дахом. На поверсі було мешкання Матуляків, три покої і кухня «з додатками», надолі ж «Реставрація і Ядлодайня» та ще одна кухня, приналежна до ресторану, яка, однак, під час літа знаходилася в стані спочинку, поки ще не вернулася з села, з вакацій, пані Матулякова і не пустила її в повний хід.

В ресторані, як на пополудневу літню пору, рух був надзвичайний! Афера пана майстра, переслухи пана Матуляка на поліції, його інтерв’ю з репортерами, врешті стаття у «Вєкому Новому» зробили для інтересу те, чого не зробила б найкраща рекляма — притягнули до шинку таку купу гостей, якої ніхто ніколи там не бачив, хіба лише раз на рік — на Сильвестра.

Словом, протягом одного дня пан Матуляк став славною людиною на Богданівці, а його популярність найбільш переконливо можна було зміряти тими гальбами пива і шалабойдиками сивухи з вурштом на виделці, що він їх того дня розпродав. У хвартусі сумнівної чистоти на дебелому череві, весь мокрий від поту і червоний, мов каплун, бувший оборонець Львова з подиву гідною зручністю увихався за шинквасом, з брязкотом наповнюючи все свіжі «путні хмелю», по які тягнулись з усіх боків десятки рук. Дим з «кресового» тютюну прислонював світло денне, а гармидер здіймався такий, як у божниці на Судний День.

Ледве-не-ледве вдалося нам пропхатись крізь натовп народу до так званої шумно «більярдової залі», де качали яйцями по зеленому бамбетлі, — як любив казати мій неоцінений пан інструктор.

— Прошу пана інструктора, а чого ми сюди прийшли? — спитав я, забувши навіть в цьому розгардіяші назвати його «дорогим Голмсом».

— Тссс! Ша! — пан Макс із таємничою міною поклав палець на уста. — Сядь собі на той зелений бамбетель і добре придивляйся отому крокодилеві за лядою.

Пан Макс посадив мене на більярдовий стіл, а сам пірнув кравлем у натовп — здобути і для себе кухоль пива.

Виконуючи наказ свого повелителя, я знайшов у юрбі народу червоне обличчя пана Матуляка, глипнув на нього раз, глипнув удруге — і тут почало мені щось світати в голові. Пригадалися мені чиїсь інші риси, такі знайомі, такі подібні!

Якраз вертався до мене з повною гальбою мій неоцінений пан інструктор, і я, окрилений своїм відкриттям, крикнув і йому на привітання:

— А пан Матуляк мають такі самі вуса, як пан майстер мали!

— Тихо, дур-р-р-ню! — визвірився на мене пан Макс і якось перестрашено оглянувся позад себе. Потім, підійшовши близько до мене, шепнув:

— Ти бачиш?.. Скотленд Ярд не спить!

Проти нас, спершись на одвірок та лускаючи американські горішки, стояв і приглядався нам прищуреними очима поліційний аґент Коґут…

4

Якою мірою сни можуть впливати на свідомість людини, зокрема львівської перекупки, про це, може, й не снилося декому з сучасних спеців від психоаналізи.

Прошу собі уявити, що вночі з п’ятниці на суботу, а поправді вже в суботу над ранком, приснився пані Кунеґунді надзвичайний сон. Приснилось їй, небозі, що вона ще молодою дівчиною стоїть, підкотивши спідницю, босими стопами в річці і мочить ноги, а вода — чистесенька, мов сльоза, на дні видно білу рінь і кожне зеренце піску, неначе в дзеркалі!

Мало того: на березі річки (бачить пані Кунеґунда в сні) герцюють, граються молоді коні й жеребці, що в сонному її мареві було підкреслене з особливою плястичністю. О, незбагнена, недосліджена ще таємнице людської підсвідомости, які ж ти чудеса твориш! Ще в п’ятницю нам здавалося, що після всіх тих страшних потрясень нещасна наша сусідка зовсім певно опиниться на Кульпаркові. А тут в суботу вранці пані Кунеґунда прокидається з чарівного сну цілком вилікувана з фізичних і душевних мук, просто новонароджена на світ!

І не диво: в «Єгипетському соннику» видання пана Гануляка стояло під гаслом «Чиста вода» — здоров’я, добра новина, а під «Коні» — великий маєток!

Віщим сном вона зараз поділилась з пані Евдокією Перепелицею.

— Це добре ворожить: ваш старий прийдуть додому, — вирекла безапеляційно наша пані господиня.

— То байка, що прийде додому, трясця на його голову, але ж, кумо, я єстем того певна, що він всі гроші принесе!

Ну, пані Евдокія, знаючи пана майстра, як лихий ґрейцар, щодо цього пункту з грішми мала деякі сумніви, але не хотіла кумі перечити, чи то пак підривати її віру в неможливі речі, рада, передусім, що кума якось позбиралася докупи. В гарному настрої, окрилені, так сказати, новими надіями, обидві супряжниці викотили візок з городовиною та й поперли на базар.

Для мене самого той суботній день був особливо пам’ятний з інших причин: це ж був передостанній день літніх вакацій. Завтра — неділя неділею, а в понеділок починалася цілорічна шкільна мука.

Звичайно такий день кожний школяр присвячував упорядкуванню учняцького еквіпунку, як той жовнір, що мусить перевірити свій виряд, перед тим як має відійти на позицію. Отож, треба було рівненько попришпилювати в зільнику і каліграфічно підписати зібрані під час вакацій та позасушувані листки з усякої деревини, квіти, корінці та інше хабаззя, впорядкувати колекцію метеликів і жучків, заморожених у камфорі.

Далі: пообгортати в пакунковий папір і знову каліграфічно попідписувати двадцятькілька зшитків і нотаток, позатісувати нагостро олівці, наліпити на палету акварельки, поклеїти арабською ґумою подерті підручники, ну, та й переглянути, хоч так «біг-пес-через-овес», матеріял з шостої кляси. Хоч що цього останнього після двох місяців лінюхування далебі не було в мене завеликої охоти.

Саме в розпалі такої підготовчо-наукової праці застукав мене мій неоцінений пан інструктор, що пропадав десь від самого ранку. Вскочив з кухні до покою якийсь сильно розохочений, тримаючи за вухо гладущик маслянки, вже до половини навіть видудлений.

— Що ти робиш, народній приятелю? — спитав, обмахнувши рукою білі «вуси» з верхньої губи.

— Та приготовляю собі все до школи. Листки вже поклеїв до зільника, метеликів понашпилював, тепер хочу зшитки обкладати…

— Начхай на те все. Ходи зо мною. Ти вже обідав?

— Та ще ні…

— Там у братрурі стоїть борщ і зрази з гречаною кашею. Кинь дещо за драбини, але раз-два!

Вже тепер достеменно не пам’ятаю — кидав я щось за драбини чи ні, в кожному разі з великою радістю покинув на столі свої підручники, зшитки, зільники й шкатулки з жучками та метеликами і, як слухняний вояк, подався за своїм командантом.

Все ж таки, виходячи з хати, відважився спитати його:

— Куди прикажете їхати, дорогий Голмсе? На станцію Вікторія?

— Ви вгадали, докторе, — з таємничою усмішкою відповів мій повелитель. — Якщо добрі духи триматимуть нашу сторону, а Скотленд Ярд не покиринить справи, ми розв’яжемо сьогодні загадку, не меншу від таємниці «Острова Божевільних». Коротко кажучи, я хочу нині заарештувати й віддати в руки прокуратора пана Юзефа Матуляка.

За яких десять хвилин маршу навпростець через поле ми були в шинку пана Матуляка. Пригадую собі, що якраз тоді всі гудки Городецького, Чернівецького Двірця, Залізничих Домів, Шпрехера і фабрики Меркурого відтрубіли полуднє.

В шинку ми не застали ані живого духа. Над шинквасом тикав стародавній дзиґар, а на мокрій циновій ляді жирували рої мух. Свіжовимита підлога посилана була трачинням, від якого розносився доволі приємний сосновий запах, багато приємніший від гнило-кислого задуху цілої, так сказати, трактієрні.

Пан Матуляк з’явився так несподівано, ніби видобувся з-під землі, а й справді він вийшов з підземелля, вірніше — з пивниці, до якої сходилося східцями в сінях, зараз коло входових дверей. Сховавши дебелі жмені на череві під брудним хвартухом, він стояв, розкрячившись, на порозі корчми і якось похмуро-підзорливо міряв очима пана Макса.

— Що?.. Ви вже назад? — забурчав непривітно.

— Ей, пане Матуляк, чи так вітається сталих гостей? — безжурно засміявся мій неоцінений пан інструктор. — Ну, кажу вам, якесь диво з вашим пивом: дуже смачне! Тільки прийшов додому, а вже горло пересохло і знову хочеться пити.

— До шинку дітей не водиться, — скоса глипнув на мене бувший оборонець міста Львова.

— Ох, не турбуйтесь, я не буду його розпиячувати! — урочисто заявив пан Макс. — Я хочу йому показати, як грати в більярд. Але наперед прошу мені дати одне велике, а цьому кавалерові лімоняду. Нап’єшся лімонядки, Михасю?

— Так, прошу пана інструктора.

Розуміється, я не мав зеленого поняття, звідки панові Максові прийшла фантазія вчити мене грати в більярд, так само не містилося мені в голові, як це він так розщедрився, що фундує мені лімонядку?

Тим часом мені ввесь час бриніла в ухах погроза мого неоціненого пана інструктора, що він хоче заарештувати нині пана Матуляка… То забило мені найгрубшого цвяха в голову! Гм!.. Він — і арештувати? Завіщо?

І, ніби, яким правом? І при чому тут я, нещасний раб Божий?.. Так метикуючи, я приглядався з-під ока панові Матулякові, як той стояв за шинквасом і наточував пиво. Так, тепер ще настирливіше кидалася в вічі його подібність до нашого пана майстра.

Вуса, наприклад, безумовно такі самі, підстрижені й закручені «по-австріяцьки», так само голова ззаду «підтесана» на ту саму манеру, як підстригався пан майстер, хоч, звичайно, в пана майстра світилася на тімені більша лисина. Що ж до самої, як казали у Львові, фаціяти, то помічалась деяка різниця в носі, в роті і в широких, наче в бульдога, щелепах. Очі в пана Матуляка ніби заплили топленим маслом або смальцем і блискали час від часу злими вогниками, зокрема тоді, коли зустрічались з поглядом пана Макса…

Тут прошибла мою голову несподівана гадка: а може, той Матуляк — це замаскований, захований під хвартух шинкаря злочинець, душогуб, що вдень торгує пивом, а по ночах душить людей?.. І вже моя уява стала гарячково шукати подібности пана Матуляка до котрогось з ґалерії славних убивців Конана Дойля, та в тій хвилині пан Макс штурхнув мене ліктем і шепнув:

— Не витріщайся так на нього, чуєш?!

Саме тоді наблизився до нашого столика пан Матуляк і, змахнувши з нього хвартухом череду мух, з лоскотом поставив вухату гальбу пива панові Максові, а мені — червону лімоняду з фірми «Здоровля». При тому так якось страшно глипнув на мене своїми масляними очима, аж мене зморозило!

— Двадцять грошів каса! — пробубонів і наставив руку, як лопату.

Пан Макс розплатився і ввічливо, занадто ввічливо посміхаючись, попросив ще в нього сірничка, але Матуляк пустив коло вуха цю ґречну просьбу і, тріснувши дверима, вийшов з ресторану.

— Докторе Ватсоне, — сказав тоді пан Макс, потягнувши смачно лик пива, — дозвольте, що я виставлю ще на одну пробу ваш блискучий змисл обсервації: чи ви, може, запримітили щось особливе в тому менті, як той черевань виходив?

— Ні, дорогий Голмсе. Здається, нічого надзвичайного не трапилось?

— Гм, нічого, кажете… А як було з руками пана Матуляка? Де він тримав руки, не пригадуєте?

— Руки?.. Одну руку поклав отак, на клямку, а другу…

— Ага! А другу?

— Другу тримав чомусь під хвартухом.

— Знаменито! — похвалив мене мій повелитель. — А тепер поміркуйте лише, докторе, чому пан Матуляк так соромливо ховав руку під тою, хіба найбруднішою у Львові, запаскою? Може, тримав у тій руці щось таке, що хотів скрити перед нашими очима?

— Наприклад — що таке?

— Наприклад, плящину «бунґу» — чистого спирту в стандартній чвертковій бутилці Польського Горівчаного Монополю? Ви, мабуть, не завважили, як він спритно потягнув її з полиці і всунув під хвартух?

— Ні, справді… Але ж кому він поніс її до пивниці?

— Тссс! Ша! — шепнув пан Макс із надзвичайно секретною міною. — Слухай же тепер, народній приятелю: скінчилася забава в Шерлока Голмса і доктора Ватсона. Досить літературних діялогів — приступаємо до акції! Може, через годину, якщо нам Бог поможе, а Коґут не перешкодить, таємниця зникнення пана майстра буде розв’язана, а наші імена перейдуть до історії криміналістики всіх часів. Успіх того підприємства великою мірою залежатиме від тебе — від твого сприту, притомности і витривалости, що так скажу, нервів. Дуже важливе в нашій операції, щоб ти за всяку ціну зберіг суху білизну, бо інакше все провалиться!

Я мусів приобіцяти панові Максові, що не зроблю йому (ні собі) жадної такої прикрої несподіванки, хоч і не міг второпати, в чому діло, який зв’язок має витривалість моїх «нервів» з таємницею зникнення пана майстра?

— Слухай же далі, народній приятелю, — продовжував пан Макс, — закарбуй собі в мозківниці кожнісіньке моє слово. В моменті, коли я тебе торкну отак ногою (тут пан Макс торкнув мене боляче в кістку), ти встанеш з цього крісла і скажеш голосно: «Перепрашаю вас, пане інструкторе, алея мушу йти додому, бо пані господиня будуть на мене сварити». Повтори, що маєш сказати.

Я повторив, що мав сказати, і при тому задемонстрував, як вставатиму з крісла.

— Добре! — похвалив мене мій неоцінений пан інструктор. — Вставши і сказавши мені і панові Матулякові «До побачення», ти вийдеш, примкнеш за собою двері і здорово тріснеш тими другими дверми, від сіней, але сам не виходь надвір, чуєш? Зараз у сінях борзенько скрути на сходи, що ведуть вділ!

— До пивниці?..

— Еге. Тихесенько, навшпиньках, щоб сходи не скрипіли, спустишся до пивниці. Там представляється ситуація приблизно так: під суфітом горить жарівка, яка досить мізерно освітлює підземелля. Але то нічого, чого не добачиш, те намацаєш. Ліворуч, брате Соловію, побачиш рядом, мов канони, бочівки з пивом, але хай це тебе не інтересує, ти зверни свою увагу в правий бік. Там будуть три комірчини, одна коло одної: в першій від вулиці стоїть бочка з кислими огірками, в другій є бараболі, третя, зараз біля входу, це комірчина на дрова і вугілля. Увесь ситуаційний плян змалював мені докладно наш коханий Адасько, що знає кожний стрих і кожну пивницю на Богданівці. Але він мені не підходить до тієї важливої місії, яку я хочу тобі повірити.

— Дякую за довір’я і за лімонядку.

— Видихай здоров. Отже, ти опинився в пивниці. Зараз коло першої комірки, що з дровами, стоїть порожня бочівчина, якраз на твій ріст. Скачи, голубе, в цю бочівку, накрийся віком і сиди тихо, як миша під мітлою. Жди!

— А на кого?

— На пана Матуляка. Він напевно скотиться до пивниці, як не за годину, то за пів, але прийти мусить. На твою долю, народній приятелю, лишається одне: сидіти тихо і чекати, коли він з’явиться. Як почуєш, що ця гора смальцю вже чалапає і спрямовує свої кроки направо — будь насторожі! Між іншим: тільки двері до першої комірчини замкнені на колодку. інші — ні. Тож, коли почуєш скреготання ключа в замку, то це знак, що пан Матуляк добирається саме до цієї комірки, капуєш?

— Капую.

— Файно є. Коли ж він залізе туди і замкне за собою двері — будь готовий до акції: обережно підійми віко і — гоп! — виривай, як сатана, з бочки. Кинь оком на двері: якщо колодка лишилася в дверях, а ключик стирчить в замку — засунь колодку в засувку, р-р-раз! — перекрути ключ і щосили рви нагору!

— То я маю замкнути пана Матуляка в комірці?..

— Так, брате Соловію: це твоє бойове завдання!

В тій хвилині відчинилися двері, і в них виросла похмура й розлізла постать оборонця міста Львова.

— Ну, Михасю, — заговорив весело пан Макс, — закропили душу й тіло, я пивом, ти лімонядкою, а тепер ходім качати яйцями по зеленому бамбетлі.

І мій неоцінений пан інструктор поволік мене, як барана, до більярдової кімнати. Почалася лекція гри в більярд: пан Макс поклав на зеленому колись, а тепер ніякого кольору сукні три кульки — дві жовті і одну червону, переломився впоперек на столі, прицілився кийком до крайньої кульки, навчаючи мене, як треба її «пуцнути».

Я слухав одним вухом його вказівок, але мої думки блукали вже по підземеллях будинку, крутилися, мов нетлі, довкола комірки з дровами, залазили в порожню бочівку. А крім того я зиркав раз у раз, що робить пан Матуляк. Він якраз стояв за лядою, спершись на засуканих, волохатих ліктях, і безнастанку підозріло слідкував, що ми робимо. Але дедалі я став запримічати, що його масляні очка починають зліпатися докупи, а голова чимраз нижче і нижче клониться знеможено на цинову ляду…

Я потягнув свого інструктора за рукав і показав йому куняючого оборонця.

— Може, тепер? — спитав очима.

Поки пан Макс вспів розпростувати переламані крижі, рипнули двері ресторану, і (тут мені зробилося жарко й холодно!) перед лядою, перед самим носом куняючого Матуляка виросла смішна фігурка поліційного аґента Коґута!

— О-о! — захихотів дрібненько. — А ти що, засинаєш, сплячий лицарю святої Ядвіґи? Відпочиваєш по зворушеннях вчорашньої ночі? Ну, то що? Виходить, що наш потопельник живий, так? Так.

— Та щось таке кажуть, — пробурмотів пан Матуляк, понуривши очі в підлогу.

— Ну, майстер є хлоп з фасоном, повинен би сюди прийти і солідно підлити тую тисячку. Ще його тут не було?

— Не було…

— Фі-фі! — засвистав пан Коґут, побачивши мене з паном Максом коло більярду. — В тебе, бачу, є інші гості. Ти що, малий, тут робиш? — спитав мене насмішкувато.

— Та мене пан інструктор вчать, як більярд грати, — відповів я, з натугою добуваючи слово по слові з сухого горла.

— Ага, ага. То вже є інструктори і від більярду, що? А ти краще вчися табличку множення, то ліпше на тому вийдеш, так? Так.

Пан Коґут кинув бистрим допитливим оком на пана Макса, але не відізвався до нього ні словом. Обернувся до шинквасу, з якого пан Матуляк обганяв мухи запаскою, і скомандував коротко:

— Один шніт!

Поява пана Коґута подіяла на мене, сказавши по-спортовому, як нокавт у першій рунді. Ну, тепер, здавалося мені, все пропало, наші пляни перекреслені! На дні душі страх змагався з тихим задоволенням, що тепер, хіба, вже не мусітиму лізти до темного льоху, ховатися в бочівку і замикати пана Матуляка в комірці, до чого, сказати правду, я зовсім не палився.

Я глянув на мого неоціненого пана інструктора. Він стояв спокійно, спертий на більярдовому кийку, смоктав свою люльку і, ніби загіпнотизований, вдивлявся чомусь в один пункт — у потилицю пана Коґута, вірніше — в його відсунений на чубок голови габік.

Тут я відчув зненацька, як його сандалище торкає мою кістку:

— Вже! Пішов!

Я споглянув на нього з тупим недоумінням:

— Як? Тепер? — питали в пана Макса мої очі, мабуть таки добре збаранілі, бо мій неоцінений пан інструктор аж підсміхнувся, може, для того, щоб додати мені відваги, і шепнув на вухо:

— Тепер найкраща нагода. Гони, Федю, поза хрест і нічого не бійся!

Я опинився в пивниці, зробивши все згідно з інструкціями пана Макса, і навіть в дечому перевиконав ці інструкції: пан Макс напоминав мене, відходячи — сказати «до побачення» панові Матулякові, а я ще сказав те саме панові Коґутові, за що той почастував мене американськими горішками.

Ось тепер я сидів у порожній бочці, мов той грецький філософ Діоген, і мав бодай якесь зайняття — лускав горішки і тим потрохи відганяв від себе страх.

А в бочці було темно, наче в гробі! Довкола пахло пивничною цвіллю й затхлістю, мишами і гнилою капустою. Миші герцювали довкола бочівчини, як коні, а може, це були щурі?.. Я притримував цупко над головою віко бочівки — боявся, щоб якійсь заразі не прийшла фантазія скочити в бочку мені до товариства.

Коли мишачі перегони припинялись, тоді серед глухої тиші чути було, як із котрогось недобре закрученого чопа скапувало пиво до підставленого відерка — цок-цок — крапля по краплі. Оця тиша тривожила мене більше, як сусідство мишей і щурів. Бо мені вчувалося вряди-годи, що в пивниці є ще якась жива істота, що вона десь тут, у темряві, сидить, дихає, ворушиться… В одному моменті мені причувся навіть її важкий стогін чи зідхання — і то зовсім близько, ніби з-поза дверей комірчини з дровами!

Я чув, що довше тут не витримаю, в кожному разі не подолаю рекорду Діогена, і що та катастрофа, якої так боявся пан Макс, може статися зо мною кожної секунди. Зуби застрайкували, не хотіли далі гризти горішків, тільки клацали, мов навіжені, а волосся стало дуба так раптово, що трохи не підважило віка бочівки. Ще бракувала хвилинка, і я був би здезертирував з бойової позиції, та тоді саме важко затріщали сходи, і пан Матуляк скотився до пивниці.

Його ходу я розпізнав з чалапання важких вояцьких черевиків, підбитих «зольнеґлями», до яких наш пан майстер тільки минулого тижня прибив металеві підківки. Чап-чалап! — пан Матуляк майже обтерся хвартухом об мою круглу криївку і спрямував свої кроки (як геніяльно передбачив пан Макс!) до першої комірки. Заскреготав ключ у колодці, скрипнули двері і затріснулись…

Тоді я нишком перехрестився і легесенько підняв віко: знаменито! Пан Матуляк залишив відімкнену колодку з в'язкою ключів, завішену на огвізді.

На щастя, бочівка стояла так близько дверей, що я й не мусів вилазити з неї, а рукою міг дістати колодку. В одну мить зняв її з огвіздя, засунув засувку, знову заткнув туди колодку і — ррраз! — обернув ключик! Потім, мов камінець з пращі, вискочив із бочки — і навтікача! Та, вискакуючи, перевернув свій сховок, що з глухим дуднінням покотився слідом за мною, збиваючи мене з ніг…

Одночасно в комірчині ув’язнений пан Матуляк скажено загримав дверима і страшенно закляв! Помітивши, що хтось замкнув за ним двері, став з усієї сили валити чимось в них, ніби хотів їх рознести в друзки.

А мене страх спаралізував так, що я не мав сили встати і тікати, тільки вспів заверещати не своїм голосом:

— Йой, пане Максе, рятуйте!

Гуп-гуп! — пан Макс зробив тільки два кроки по сходах своїми бузьковими ногами і вже був надолі. Вмить зорієнтувався, як стоять справи, моргнув на мене: «Файно є!», поставив мене на ноги і притулив до стіни, шепнувши: «Стій тут, не рухайся!», а потім роблено-сердито закричав:

— Ти що тут робиш? Що це за дурні вибрики? Нащо замкнув пана Матуляка в комірці? Зараз, зараз, пане Матуляк, я вас випущу на волю.

Не встиг пан Макс обернути ключа і зняти колодку, як двері з лоскотом відскочили, і з комірки випав, мов роз’юшений медвідь з ґаври, червоний, аж синій з люті й пересердя пан Матуляк з дико вибалушеними, кров’ю підкипілими очима.

— Марш! Забирайся звідси! — заверещав на мого пана інструктора.

— Та вибачайте, пане Матуляк, — сказав спокійно пан Макс, — то ж я вас не замкнув, а випустив, то чого ж ви лаєтесь?

— Марш… такий сину, бо вб’ю! — гидко вилаявся Матуляк і, вихопивши з-поза спини сокиру, замахнувся гострим лезом просто в молоду грудь мого неоціненого пана інструктора.

— О-о! Помаленьку, Грицьку, грай! — почувся нараз у пивниці насмішливий голос поліційного аґента Коґута. А потім упало тверде поліцейське:

— Юзьку, кинь сокиру!

Пан Коґут виріс несподівано між Матуляком і паном Максом з правою рукою в кишені сурдута, напевно тримаючи палець на спусті свого бельгійського «Бравнінґа» на вісім шусів. Його бистрі очка гончака перескакували допитливо з пана Макса на пана Матуляка, який раптом охляв, знітився, зжовк і позеленів, звісив додолу, мов неживу, руку, з якої впала сокира, дзенькнувши об цемент долівки.

— Що тут за авантура? Що сталося? — спитав Коґут пана Макса.

— Що сталося?.. — протягнув з іронією мій неоцінений пан інструктор. — Загляньте, пане інспекторе, до тієї комірчини — побачите щось інтересне!

— Ні, ні! — захрипів переляканий на смерть пан Матуляк, розп'явши хрестом руки на дверях комірки.

З жвавістю й силою, якої ніхто б від нього не сподівався, поліційний аґент Коґут підскочив до Матуляка, шарпнув його за плече і пуднув під стіну, мов мішок клоччя. Відчинив навстіж двері комірчини — і тоді з її нутра бухнув на нас такий жахливий, гнилий сморід, ніби розкрилося саме дно річки Полтви з усією львівською каналізаційною системою…

Пан Коґут подався назад і, заткавши пальцями носа, тихо засвистав:

— О-о! Ось в чому діло! Ось де бенкетує і пропиває свою тисячку пан майстер Плішка!

5

Я прибіг до хати з «Вечірньою Ґазетою» майже в сльозах:^

— Прошу пана інструктора, подивіться, що ці поляки пишуть: вихваляють під небеса поліцію і пана Коґута, а про нас… то значить про вас, немає слова згадки!

Пан Макс, не підводячись з «недокінченої симфонії», ліниво простяг руку по ґазету:

— Хай вас це не дивує, докторе Ватсоне, — сказав, позіхнувши. — Така вже наша доля горбата: ми працюємо в поті чола, наставляючи наші голови на небезпеку, а жниво збирає Скотленд Ярд.

На титульній і двох дальших сторінках «Вечірньої» видруковано цілу леґенду, цілу епопею про «спренжистість», відвагу і бистроумність львівської поліції, а зокрема 2-го комісаріяту, а зокрема поліційного аґента Коґута.

Репортер «Вечірньої Ґазети» зробив із нього просто-напросто генія поліційного куншту, в порівнянні з яким усякі там Пінкертони чи Шерлоки Голмси були смішними нулями. Барвисто, драматично та інтриґуюче розписувався той панок, як то пан Коґут з самого початку мав сильне підозріння, що в справу зникнення пана майстра замішані темні сили, що тут пахне трупом; як він зразу взяв собі на зуб Матуляка, як стежив за ним вдень і вночі, як майстерно обмотав його сітями, аж злочинець, і не пікнувши, сам попався в наставлені сильця, зрадив свій нікчемний злочин!

До речі, «Вечірня Ґазета» ніби якось і призабула титулувати пана Матуляка бувшим леґіоністом і оборонцем Львова, нагородженим хрестом хоробрости, натомість не жалувала йому тепер таких компліментів, як «холоднокровний, безсердечний звір», «гидкий екземпляр морального занепаду людини» і так далі.

На слідстві Матуляк признався в усьому і виспівав усе дочиста. Події того трагічного вечора з четверга на п’ятницю розгорнулись, зрештою, достеменно так, як їх «дедуктивно» передбачив мій неоцінений пан інструктор…

Пан майстер, очевидячки, не втопився в калабані, а щасливо з неї видряпався і став блукати по картопляному полі. Може, десь в якомусь сухому закапелку і продрімався трохи. Була дванадцята година, пора духів, і пан Матуляк уже замикав корчму, як нараз у двері закалатав потопельник. Був мокрий, як хлющ, заталапаний, вимазаний глиною і грязюкою від голови до п’ят, а до того напівпритомний. Цокотів зубами (штучними) і просився: «Впусти, брате, дай обігрітися, бо гину!»

Матуляк, рад-не-рад, впустив сталого клієнта, поскидав із нього мокре шмаття, дав одягнутися в своє, сухе, а потім закропив його двома «моцними» та гарячим чаєм з араком. Але пан майстер, засмакувавши араку, дістав нараз ґуст розпочати бенкетування наново — вже на рахунок святої п’ятниці. А Матуляк не мав найменшої охоти воловодитись коло старого пияка, бо збирався йти в стебло, а до того ж він знав, що майструньо не має при душі ані копійки грошей.

— Але я маю виграний льос! — похвалився, мабуть, «на вар'ята» і вдарився кулаком у груди пан майстер. — Іди, каналіє, подивися до портфеля, скільки я нині варт!

Згадка про виграний льос насторожила шинкаря. Він пошниряв у мокрому майстровому шматтю, витягнув портфель, в якому справді знайшов льос номер 117–705 та й патент Шевського Цеху з фотографією пана майстра. Кинув оком на число льоса, заглянув до табельки виграшів у ґазеті — до чорта лисого! — дійсно, на цей льос впала тисячка злотих! Маєток, одним словом!

В голові пана Матуляка вмить зродився злочинний плян… Сховав портфеля до своєї кишені, а дрімаючому над шинквасом майстрові поставив зараз щедрою рукою півлітра оковитки. Як старосвітський дзиґар на стіні відкукав першу годину, пан майстер був готовий. Шинкар взяв його на плечі, мов околіт, і разом із мокрою одежиною затаскав до комірки з дровами і вугіллям. Потім замкнув шинок, погасив світло і в темряві ночі став гарячково розвивати дальшу стратегію.

Перша його думка була, користаючи з темної ночі і завірюхи в природі, занести старого назад до калабані і втопити вже на фест. Та цей плян був фактично безглуздий: як витягнуть трупа, а не знайдуть при ньому льоса і патенту, то зараз виникне підозріння, що папери хтось вкрав чи пограбував, а пана майстра втопив. Якби це вийшло на яву завтра рано, тоді може виринути інша неприємність — важко буде видобути гроші з колектури, яку поліція може перестерегти, що льос такий-то і такий пропав, а його правний посідач не живе.

Пан Матуляк постановив діяти за іншим пляном… Так щасливо для нього склалося, і це він зразу спостеріг на знімці, що з вигляду він досить подібний до пана майстра. Вранці ще раз напоїв потопельника до безтями, замкнув його на чотири спусти в комірчині і пішов до фризієра. Підтесав собі потилицю, підстриг вуси на цісарсько-королівську австріяцьку манеру, приподібнився до пана майстра і в годині 9.30 був одним із перших щасливців, які з’явились в конторі пп. Шаца і Хаєса по свої виграші.

Треба тут сказати, що й колектура мала тоді щасливий день — маса виграшів упали на льоси, закуплені якраз у ній, і натовп народу був такий, що пан Матуляк відносно легко і без великої тяганини дістав «свою» тисячку, хоч, правда, й не цілу, бо трохи відтягнули на різні драчки. Так чи так, за годину він був уже вдома, на своїй стійці за шинквасом, ніби й нічого не сталося. Гроші сховав у тій самій комірці, де лежав безпритомний майстер, під вугіллям. Шевський патент знову всунув до майстрового портфеля, а його самого переодягнув назад у його власне, все ще мокре шмаття.

Мав «у програмі» впродовж цілого ще дня заливати старого алькоголем і запоїти його, як то кажуть, на смерть, а вночі занести мертвого чи напівживого таки в ту ж калабаню на полі Болгарів. Помисл був доволі хитрий: мовляв, пан майстер цілий день Божий запивався по різних «Пєкелках», проциндрив усі гроші, а вертаючись вночі додому, таки потонув у тій самій калабані, з якої вже раз вирятувався.

Плян мусів бути здійснений конче ще тієї ночі, з суботи на неділю, бо в неділю верталася з вакацій пані Матулякова з дочками, і ціла та темна справа могла вийти наверх, якби її довше проволікати.

«Але караюча рука закону, — писала «Вечірня Ґазета», — перешкодила саме в пору зреалізувати цей диявольський задум! Аґент тайної поліції Базилі Коґут з револьвером в руці вломився до пивниці, де лежав помираючий від перепою Вартоломій Плішка, врятував його від нехибної смерти, а злочинця привів у кайданах на 2-ий Комісаріят поліції».

— Ото брешуть! — скрикнув я, не втерпівши. — А чому не напишуть, хто показав йому дорогу до тієї пивниці, хто направду вислідив злочинця!

— Ша! Тримай язик за зубами — до якогось часу, — загадково посміхнувся мій неоцінений пан інструктор і лагідно шарпнув мене за чуба.

Вас, напевно, мучить цікавість знати, що, врешті, сталося з дорогим нашим паном майстром після всіх його несамовитих пригод на землі, у воді і під водою?

Отож приїхала рятункова станція і просто з пивниці повезла його з парадою до Загального Шпиталю при вулиці Піярів. Там його насамперед добре вмили і скупали, потім стали помпувати шлунок, що тривало з півтора години. Дижурний лікар ствердив при цій оказії, що пана майстра обдарував Господь Бог сталевим шлунком, печінкою, міхуром та всіми іншими причандалами, які належать до утроби. Та кількість алькоголю, казав пан доктор, яку майструньо влив у себе чи у нього влито силоміць, могла б спалити нутрощі двом слонам або трьом гіпопотамам. А директор Загального Шпиталю навіть трохи шкодував, що пацієнт вилизується з біди, бо мав велику охоту відставити внутрішні органи пана майстра до Інституту Кримінальної Патології на спеціяльні досліди.

Згадані органи, казав пан директор, майже готові для висилки до Варшави, бо так знаменито законсервовані в спирті, що не треба їх заморожувати, ні бальзамувати.

Однак пан майстер затявся і не хотів зробити ескуляпам тієї приємности, тобто не дав дуба, а помародувавши з тиждень в лікарні, вернувся просто в обійми пані Кунеґунди. А вона в найближчу неділю повела поворотця з того світу до парохіяльної церкви св. Володимира, перед престол Господній, де пан Вартоломій Плішка і присягнув урочисто, що по кінець свого трудящого життя не питиме горілки.

Під час присяги не було, звичайна річ, згадки про пиво.

Наша сусідка пані Кунеґунда мала ще одну причину скріпити свою і так глибоку віру в сни, бо ж той віщий сон із чистою водою і жеребцями справдився аж до йоти: чоловік вернувся додому — це раз, а друге і найважливіше — вернулися гроші! Правда, не всі, бо й шпиталь коштував, та й треба було ще декому стромити куку в руку, проте кілька гарних соточок таки примандрувало до секретного сховку пані Кунеґунди, про який ніхто не знав, навіть Адасько!

Тут теж треба відмітити, що пані Кунеґунда встоялася в слові, й не забула про обіцянку, дану пану Максові на ложі болю й душевного одчаю, в годину тривоги: той прекрасний, на замовлення в пана Туфанця пошитий гарнітур в пружки, що його пан Макс носив аж до «визволення» в 39-ому році, був зафундований йому і заплачений «на рати» теплою рукою пані Кунеґунди.

Бо ж пані Кунеґунда, як і вся Богданівка і Левандівка, знали прекрасно, що дійсним героєм цілої авантюри був пан Макс (ну, і я трошки). Все ж таки цей факт не перешкодив поліційному аґентові Коґутові авансувати на інспектора, а в парі з тим сповнилася найсміливіша мрія його життя — він був службово відряджений до Головного Слідчого Уряду при вул. Яховича.

Уже згодом, коли вся та історія трохи перешуміла, а пан Матуляк дістав своїх п’ять років криміналу, спитав я при якійсь нагоді свого неоціненого пана інструктора:

— Прошу пана, як ви гадаєте, чи той Базилько дійсно підозрівав у чомусь Матуляка і слідив за ним, як ґазети писали?

— Ех, буйда на ресорах! — махнув рукою пан Макс, — Базилі Коґут мав наказ лазити за мною і не спускати мене з ока з інших причин, політичних. Ну, і так якось вийшло, народній приятелю: слідив за мною, а вислідив Матуляка. Нехай! Трапилось сліпій курці просо.

— То чому ви дозволили, щоб ґазети зробили з нього героя, а про вас жадна ні словом не згадала? Ви ж казали, що ми обидва перейдемо до історії криміналістики всіх-всіх часів!

Мій неоцінений пан інструктор підсміхнувся:

— Факт, народній приятелю, перейдемо, але аж історія оцінить наші заслуги, не сучасне покоління!.. А втім, зраджу тобі один секрет: між нами, то значить між мною і паном Коґутом, була тиха умова, джентльменський, так сказати, договір. Ми поговорили собі по душам, і я перший заявив, що зрікаюся того всього гармидеру і слави в його користь. Знаєш, я мав перед тим шпіцлем один моральний довг ще з того часу, коли він на Зелені Свята не арештував мене, повіривши на слово, що я йду грати футбол. З того саме часу мене все муляло тут, всередині, що я не в порядку, і я довго ждав нагоди, щоб сквитуватись з ним. Ну, і сквитувався, слава Богу!