Житія Святих - Лютий

Житіє святого отця нашого Мелетія, архиєпископа Антіохійського

Мелетій святий був спершу єпископом Севастійським у Вірменії, тоді у Вирею Сирійську переселений, потім Антіохійського престолу архиєпископом був поставлений таким чином. Коли скинений був із престолу злочестивий єретик Македоній, лжепастир Константинопольської Церкви, Євдоксій, архиєпископ Антіохійський, також єретик аріянський, мудруючи, забажав Константинопольського престолу задля багатства, тому що за царювання Констанція, сина Константина Великого, Церква Константинопольська була багатша від Антіохійської та инших. Через те Євдоксій, зневаживши престол Антіохійський, почав шукати Константинопольського. Про те довідавшися, антіохійці розгнівалися вельми на архиєпископа свого Євдоксія через зневагу Церкви своєї і вигнали його. Він же пішов прийняти престол Константинопольський, а антіохійці, зібравши собор, чинили спільним судом вибори, кого б замість Євдоксія вивести на престол. Було ж тоді серед них більше знатніших аріян, які могли багато, а православних було менше, і їх було зневажено, і називали їх євстафіянами через святого Євстафія, який був раніше архиєпископом антіохійським, він і у вигнанні постраждав за благочестиву віру. На тому соборі Мелетія святого ім'я у всіх на вустах було, і хотіли всі мати собі його архиєпископом, а найбільше аріяни його бажали, вважали-бо його однодумцем своїм і сподівалися, що до того ж їхнього мудрування приведе і євстафіян, і цілу Антіохію навчить догм аріянських. Склавши на нього спільний зібрання суд, підтвердили підписанням своїх рук і довірили святому Євсевію, єпископові Самосатському, мужеві правовірному, який на соборі тому був, — послали просьбу до святого Мелетія царською волею, привели його до Антіохії з великими почестями і зустрічанням народним. Його ж вхід у град описує Теодорит-єпископ так. "Коли прикликаний царем великий Мелетій до Антіохії наблизився, зустріти його вийшли всі, хто був священицтвом знаменитий, і церковні служителі, і всіх громадян багато, були ж і юдеї, і погани, які славнішого Мелетія бачити хотіли". (Доти Теодорит.) І посаджено було Мелетія святого на Антіохійського архиєпископства престолі яко мужа достойного, премудрого і святого. Про нього ж Єпифаній святий, який в ті ж часи був, свідчить, похвалами його прославляючи і кажучи так: "У великому пошанівку є серед нас муж цей [Мелетій святий] через добру славу, яка всюди про нього розходиться, бо життя його усталене, чесне, звичаї найкращі. Він любий народові за непорочне своє життя, яке всі божественними похвалами підносять". (Доти Єпифаній святий.) Настільки ж людям був любий, що на початку освячення його кожен із громади намагався прикликати його до свого дому, хотівши освятитися через його входження.

Прийнявши ж престол Антіохійський, Мелетій святий спершу навчав людей добродійного життя, звичаїв добрих, згладжуючи бунтівливий у серцях їхніх шлях до правовір'я: сподівався-бо святий, що коли спершу погані їхні звичаї виправить, наче терня й будяки із сердечної ниви виполовши, легше буде насіння православ'я посіяти в них. Тоді й Василія Великого, який з Єрусалиму до Антіохії прийшов, дияконом поставив. А святий Йоан Золотоустий, який тоді ще дитиною був і навчався книг, зустрів з ровесниками своїми на народній зустрічі Мелетія святого і хрещення святе від нього прийняв, і написав про нього пізніше у Слові похвальному, що після прийняття престолу Антіохійського через тридцять днів вигнали святого з церкви єретики, вороги істини. Бажали всі люди довідатися напевне, якого новий їхній архиєпископ ісповідання, і цим надокучали йому — тож зробив Мелетій святий у церкві проповідь Божого слова до народу, православну віру, на Першому в Нікейському вселенському соборі утверджену, прославляючи й ісповідуючи, що Отець Синові співістотний, співприродний, рівний, несотворений, але Творець усього творіння. Коли так святий велегласно народ поучав, архидиякон клиру антіохійського, що був єрессю вражений, підійшовши до свого архиєпископа, рукою своєю заткав уста йому, щоб не ісповідував ані не навчав правовір'я. Святий, уста маючи архидияконовою долонею загороджені, простягнув руку свою до людей, пальцями руки голосніше, ніж гортанним голосом ісповідуючи Пресвяту Тройцю, бо спершу показав три пальці, зображаючи три іпостасі Божественні, тоді, пригнувши їх, один лише показав палець, єдине у трьох зображаючи божество. Архидиякон же, те бачивши, залишив уста святого, взяв руку, утримуючи її від такого зображання пальцями Пресвятої Тройці. А святий, вільні уста маючи, язиком і голосом [правицю його тримали] Тройцю в Єдиному і Єдиного у Тройці благословляв і переконував люд, що слухав, щоб ісповідання, на Нікейському Соборі утвердженого, міцно трималися. Сповіщав же, що кожен, хто відкидає догми Нікейського собору, той від істини зовсім заблукав. І була така суперечка довго, архидиякон той або уста святителеві заслоняв, говорити боронячи, або руку його тримав, не даючи пальцям Тройцю утворити. Святитель же то устами, то пальцями своє православне ісповідання народові показував ясно. Тоді правовірні, яких єретики євстафіянами називали, возвеселилися радістю невимовною, бачивши такого на престолі апостольському благочестивого архиєрея, і від радости вигукували, помагаючи своєму пастиреві ісповідувати православ'я. Аріяни ж вельми засмутилися, вигнали з Церкви Божого архиєрея і почали його хулити всюди, називаючи його єретиком Савеліяна. Тоді намовили царя Констанція, щоб засудив Мелетія на вигнання у батьківщину його Вірменію. І виведено було святого вночі з Антіохії і до Вірменії відіслано. А на його місце в Антіохії вибрали такого собі Євзоя, Арієвих догм захисника, який у дияконському чині ще був.

Євсевій же святий, єпископ Самосатський, бачивши, що таку в церкві Антіохійській єретики чинять бентегу і незаслужене на святого Мелетія, нового архиєпископа, озлоблення, зжалився вельми і, вставши, вийшов з Антіохії, нікому ж про себе не розповідаючи, і пішов до свого града. Згадали ж аріяни, що в нього на збереженні перебуває складене спільною радою вибрання на архиєпископство Мелетія святого, руками всіх підтверджене, і вагалися, чи в тому колись на соборі не будуть викриті, що самі, одноголосно архиєпископа вибравши, зразу його вигнали. Впросили-бо царя, який в Антіохії тоді був, послати за Євсевієм, аби віддав довірену йому ту грамоту. Цар же зразу послав услід за Євсевієм святим найшвидшими кіньми. Коли ж догнав посланець єпископа Євсевія і про царський наказ розповів, відказав єпископ: "Спільного присуду, довіреного мені, не віддам, хіба коли всі, що довірили мені, зберуться разом". Повернувся посланець без нічого до царя, розгнівався цар вельми і знову, вдруге, послав, написавши в посланні своєму твердо, наказуючи, що, коли не захоче віддати того присуду, то нехай буде втята рука його права. Це ж написав, страшачи єпископа святого, а посланцеві не наказував такого діла чинити. Коли досягнув знову посланець царський Євсевія святого і царське послання грізне віддав, Євсевій святий, те прочитавши, зразу простягнув обидві руки на усічення, кажучи: "Не лише одну правицю, але й лівицю відітніть, присуду ж не віддам, бо викриває він явно аріянське зло і беззаконня". І повернувся посланець знову голіруч. Цар же, чувши про таку відповідь святого, здивувався безстрашній його мужності і твердій постійності і пізніше хвалив його перед багатьма.

Після вигнання Мелетія святого з престолу його відлучилися зовсім правовірні від аріян і взяли собі церкву поза стінами градськими, на місці, що Палея називається, там служби свої відправляли, маючи собі пресвітером Павлина. Через декілька років помер Констанцій-цар, а після нього настав Юліян Відступник. Він на початку царювання свого лицемірив, вдаючи із себе благочестивого, усіх єпископів, що у вигнанні були, звільнив, звелів їм на свої повертатися престоли. Тоді й святий Мелетій із вигнання до Антіохії повернувся і побачив, що Церква правовірних надвоє розділена: частина-бо її перед його приходом, вибравши собі вищезгаданого пресвітера Павлина на єпископа, відлучилася від другої частини тих, які чекали на повернення Мелетія. І називали тоді одних павлинянами, а цих других — мелетянами, найбільше ж тих, що навернулися від Арієвої єресі до правовір'я ученням Мелетія святого, їх же павлиняни до спільноти своєї не приймали з двох причин: і тому, що від аріян вони були хрещені, і тому, що Мелетія святого на архиєпископство Антіохійське аріяни були вибрали. Обидві ж ті частини у правовір'ї правдивому були православними, але через такі причини розділялися. І коли прийшов святий, піклуючися про церковний мир, як би розділене стадо знову об'єднати, Павлинового єпископства не відкидав, але шанував, лагідний він і смиренний серцем, сам же пас нове стадо, від аріянства до правовір'я навертаючи, якого павлиняни тоді в спільноту не приймали. Коли ж беззаконний Юліян укріпився на царстві, відкрито від Христа відвернувся і поклонився ідолам, знову Мелетія святого з Антіохії було вигнано. Настало-бо в той час гоніння на християн по вселенній, а найбільше в Антіохії, бо беззаконний той цар з військовою своєю силою ішов на Персію. Прийшов він до Антіохії і приніс великі жертви ідолові Аполоновому, який стояв на місці, названому Дафне, що на передмісті антіохійському, де і святого мученика Вавила мощі з трьома отроками покладені були. Питав же цар нечистого свого бога, Аполона того, який відповіді людям часом подавав, чи він переможе персів? І не відповідав йому ідол нічого. З того-бо часу, як принесені були на те місце мощі Вавила святого, утік звідти біс і замовк ідол, який багато перед тим говорив, біс-бо в ньому промовляв. Сумний же був цар через те, що замовк бог його. Довідався від жерців тамтешніх, що через Вавилові мощі занімів Аполон, і зразу звелів галилейцям [християн так називав] взяти звідтіля мощі ті. Після того, як їх узяли, вогонь упав з небес на храм Аполона і спалив капище з ідолом. Через те нечестиві жерці сорому і жалю сповнилися, склали вину на християн, кажучи перед царем, що галилейці з ненависти запалили вночі храм Аполона. Сповнився люті цар, звелів пригнічувати християн, і вигнано було святого архиєпископа Мелетія із града, инші ж, самі утікши, ховалися. Тоді і святі два пресвітери антіохійські, Євгеній і Макарій, мучені були, і святий Артемій-дукс. Коли ж загинув із шумом богоненависник той цар Юліян, а після нього Йовіян, благочестивий і христолюбний, царювати почав, знову Антіохія мала православ'я учителя і пастиря Мелетія святого. Шанував його цар Йовіян і любив вельми. Через те святий вельми для аріян страшний був, і деякі з єпископів їхніх погоджувалися, хоч і лицемірно, із православним ісповіданням, вони ж угодними хотіли бути цареві й Антіохійському архиєпископові Мелетію. І був у той час собор помісний в Антіохії, що його Мелетій святий і Євсевій Самосатський зібрали, на ньому ж єдність Сина з Отцем і віру, на І Нікейському вселенському соборі затверджену, аріяни праведною визнали. Проте лицемірно, бо, коли помер Йовіан-цар скоро, а після нього коли Валент настав, знову єретики на своє зловір'я навернулися, зманивши і царя на аріянство через дружину його Домнікію, і знову Церкву православну кривдили і пастирів її виганяли. Перебував той злочестивий цар Валент в Антіохії немало часу і, єресь аріянську підкріплюючи, вигнав святішого архиєпископа Мелетія, від аріян намовлений, і був у вигнанні святий аж до згубної кончини Валентової.

Після Валента ж настав Ґраціян, благочестивий цар, і знову православні архиєреї з вигнання відпущені були царським наказом і безборонно свої приймали престоли. Тоді й Мелетій святий із вигнання, утретє вже, в Антіохію на свій престол повернувся. Але ще між вірними почасти розбрат був через двох архиєреїв — Павлина і Мелетія. Одні одного, инші ж иншого трималися, і одні від одних відчужувалися, і було багато старань святого, щоб всеконечно створити мир поміж ними. Тим часом благочестивий і христолюбний цар Ґраціян видав царський свій наказ на ціле своє володіння: забрати церкви від аріян і правовірним повернути. З тим наказом царським прийшов в Антіохію один князь на ім'я Сапор, і говорив перед ним святий Мелетій єпископові Павлину: "Тому що і мені про овець цих турботу Господь доручив, а ти з них частину собі відлучив, самі ж вівці між собою благочестям ніяк не відрізняються, то з'єднаймо стадо, о друже, і сварку за першість заберімо, і разом пасімо словесних овець, спільно про них думаючи. Якщо ж престол, який поміж нами є, розбрат породжує, я його викорінити постараюся: покладу-бо на престолі Божественне Євангеліє і зроблю так, щоб обидва з обох боків Євангелія сиділи. І якщо я першим життя тимчасове закінчу, ти сам, друже, стадо пасти будеш, якщо ж тобі першому кончина станеться, я, за силою своєю, про овець піклування мати буду". Це Мелетій святий, від усіх покірніший, люб'язно запропонував, але Павлин на те не погоджувався. Сповістив же про те князь Сапор цареві і, прийнявши від нього відповідь, церкву соборну з иншими церквами, від аріян забравши, віддав святішому Мелетію, а Павлин пастирем був для тих овець, яких же спочатку собі відлучив був. Прийнявши ж престол свій, на який спершу одноголосною волею всіх вибраний і возведений був, Мелетій святий керував добре своєю паствою, у мирі й тиші, аж до блаженної кончини своєї. Не могли більше аріяни підноситися і кривдити Христову Церкву та її добрих пастирів, а найбільше святого Мелетія, який правовір'ям і святим своїм життям сяяв, як сонце, осяваючи Церкву, єресей пітьму проганяючи. І в православній вірі багато досягли й досконалими були церковними світилами. Таким був Флавіян, який після нього прийняв престол його, й Акакій, Вирейський пізніше єпископ, і Діодор Тарсійський, і Єлпідій, доместик Мелетієвий, тоді єпископ у Лаодикії. А найбільше святий Йоан, названий пізніше Золотоустим, якого він у дияконський чин поставив. І друг його Василій, не той Кессарійський, але инший, того ж імени, молодший роками, в Антіохії нарожений, який зі святим Йоаном ріс. Ці й багато инших, Мелетієм святим наставлені, його настановою, ученням і непорочного життя прикладом багато з антіохійців у доброчинствах прикрашали, потім Христову Церкву, і просвітлювали, кожен на своєму місці, наче свічі, у свічаді поставлені. У дні цього Мелетія святого у краю Сирійському, у якому ж і Антіохія, почав подвиг свій святий Симеон, який на стовп пізніше вийшов, а спершу залізним ланцюгом на високому пагорбі себе прикував, як же про те в житії його написано. Чув же про нього блаженний Мелетій, прийшов до нього і, бачивши його прикутим, сказав: "Може людина і без оков собою володіти і не залізом, але волею і розумом до одного себе прив'язувати місця". Це чувши, преподобний Симеон прийняв користь і зняв окови і зв'язав себе вільною волею, щоб добровільним в'язнем Ісуса Христа бути.

Не за багато років перед блаженною кончиною Мелетія святого воцарився благочестивий Теодосій, який був спершу в царя Ґраціяна воєводою знаменитим і чесним через хоробрість свою, багато разів варварські полки переміг славно. Він перед прийняттям царства бачив колись у сонному видінні архиєпископа Антіохійського, цього Мелетія святого, його ж наяву ніколи не бачив, але тільки про нього чув. Бачив же його Теодосій, що поблизу нього стояв і покладав на нього царську хламиду і вінець царський. Про те видіння, пробудившися, розповів одному з домашніх своїх і дивувався, що це має бути. Через декілька днів збулося те видіння, бо Ґраціян-цар, бачивши, що неможливо йому одному Сходом і Заходом керувати через велику відстань і через великі звідусіль варварські наскоки, вибрав собі учасником царства воєводу Теодосія як доброго, хороброго і правовірного мужа і доручив йому весь Схід, яким же спершу Валент-цар володів, — сам на Захід відійшов. Теодосій же, східне царство прийнявши і готів, що наступали на Тракію, перемігши, у Константинополь прийшов і хотів бачити Мелетія святого, його ж у видінні сонному бачив, що вінчав його на царство. У той час, за згодою святих великих отців, православних архиєреїв, а з волі благочестивих царів Ґраціяна і Теодосія почав збиратися І Вселенський собор у Царгороді і прикликали царськими листами зі всієї вселенної єпископів на Собор той, прийшов-бо і святіший архиєпископ Антіохійський Мелетій. І звелів цар боярам і домашнім своїм, щоб хтось показав йому Мелетія святого, хотів-бо сам пізнати його з видіння, у ньому ж лице його бачити хотів і довідатися точніше, чи справді Мелетій, а не якийсь инший архиєрей у сні вінчав його на царство. Коли ж собор великий єпископів у царську входив палату, цар, на нього дивлячися, зразу побачив і пізнав Мелетія святого і, покинувши всіх, до нього підбіг, припав, як найлюбіший син до батька, якого віддавна бачити хотів, цілував руки, груди, очі, уста, голову і перед усіма розповідав, як бачив його у видінні, коли царський вінець і порфиру на нього клав. І робив святому велике, більше від инших арихиєреїв, пошанування. У тому соборі святий Мелетій здивував всіх знаменням чудесним таким. Коли аріяни, які неправославно мудрували про Пресвяту Тройцю і про благочестиву віру, злочестивим своїм ученням розбещували, тоді божественний цей муж, вставши, показав людям, які негайного повчання від нього просили, три пальці в образ трьох іпостасей Пресвятої Тройці, тоді два пальці з'єднав і один пригнув і благословив людей. І вийшов з нього вогонь, як блискавка, і достойний хвали глас випустив. Три-бо іпостасі розуміємо, про одну сутність говоримо. Так всіх здивувавши, єретиків осоромив, а правовірних утвердив у вірі православній. Утвердив же там і святого Григорія Богослова на патріяршому Константинопольському престолі, і через декілька днів, коли ще не закінчився собор ані не всі ще єпископи на собор зійшлися, трохи похворівши, усоп у Господі, великий плач цареві, і архиєреям, і всьому правовірному народові залишивши. І похований був славно, тоді в Антіохію перенесений був і поблизу священомученика Вавила покладений на захист місту, на славу ж Христа Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки.

У той самий день житіє святого отця нашого Олексія, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця

Чудотворець руський Олексій святий роду був боярського, батьки ж його, Теодор і Марія, були з краю північного, града Чернігова. Народився при великому князі Івані Даниловичу, який і хрещеним батьком дитинчати того був. Наречено було у святому хрещенні ім'я йому Єлентерій, і коли у відповідний вік прийшов, відданий був на книжне навчання. Коли дванадцятилітнім був, одного разу хлопець ходив по пустелі і натягав сіті, щоб ловити птахів, тоді заснув — і був до нього голос, який промовляв: "Олексію, нащо марне трудишся, ось зроблю тебе ловцем людей". Збудившися зі сну, хлопець не бачив нікого і дивувався почутому голосу, і з тої години був у роздумах великих, міркуючи і не розуміючи, який кінець такому видінню має бути. Полюбивши ж Бога змалку, залишив батьків своїх і одруження і, для одного Владики Христа працювати бажавши, прийшов у монастир святого Богоявлення, що у граді Москві, і постригся в чернечий чин від ігумена Стефана, брата чудотворця Сергія, і наречене йому було в постризі ім'я Олексій — наречене спершу зверху, коли в сонному видінні чув голос, який до нього промовляв, замість птахів ловлення людей йому обіцяючи. Мав же тоді, коли постригся, років від народження свого двадцять. І перебував у монашому чині до сорока років, постом, і нічним стоянням, і безперестанними молитвами працюючи для Бога, так що багато дивувалося такому його подвигові. Шанували і славили його всі за добродійне життя його. І сам великий князь московський Семен Іванович і митрополит Теогност любили його вельми. Тоді за превеликі свої чесноти поставлений був єпископом великого града Володимира. По переставленні ж митрополита Теогноста великий князь Іван Іванович після Семена, брата свого, князювання прийняв, соборним судом вибравши Олексія святого, послав його до Царгороду на освячення до святішого патріярха Філотея. І поставлений був митрополитом Києва і всієї Руси. Олексій святий, коли повернувся з Царгорода в Руську землю і прийняв те велике Церкви правління, почав більше чинити подвигів, труди до трудів докладаючи, і був для всіх світилом і прикладом для стада, словом, життям, любов'ю, вірою і чистотою. У той час царював у Скитії злочестивий цар Вердевир, який, перебивши братію свою дванадцять осіб, лютий і немилостивий дуже, хотів воювати з християнами, і всі його боялися. Святий же Олексій на прохання великого князя Івана пішов в орду до Вердевира і, вгамувавши гнів його словами добрими та лагідними, випросив у нього мир для християн і знову на престол свій до Москви повернувся, туди-бо Київської митрополії престол переніс святий Петро, митрополит Київський, через часті війни і напади варварів на Київ. Після цього звів церкву в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, нерукотворного Його образу, і монастир влаштував, і в ньому спільнотне життя склав, старійшинство доручив Андроникові, учневі святого Сергія Чудотворця. И инших багато церков звів в инших градах та містах. І розходилася про нього слава велика, не лише серед правовірних, а й серед невірних агарян, де ж Христа не знали. Цар же агарянський, нечестивий Амурат, маючи царицю, котра три роки як осліпла, чувши про святого Олексія, скільки творить Бог задля молитов його, послав до великого князя Димитрія Івановича, просячи, щоб послав до нього чоловіка Божого Олексія, щоб помолився до Бога за царицю його і подав їй прозріння. "І якщо, — казав, — зцілиться цариця моя його молитвами, ти зі мною мир будеш мати, якщо ж не пішлеш його до мене, то землю твою мечем і вогнем полоню". Коли таке від царя того послання в стольний град Москву дійшло, тяжко зажурився святий Олексій, кажучи, що "діло то вище від моєї сили", проте, просьбами великого князя Димитрія, погодився піти в агарянську землю, але спершу помолився зі всім причтом у великій соборній Пречистої Богородиці церкві. Коли ж здійснював свої молитви великий цей архиєрей Божий, свіча при гробі святого чудотворця Петра сама від себе запалилася у всіх на очах. З цього Олексій святий прийняв вістку допомоги Божої, що дорога щаслива йому буде. Взяв же частину якусь воску зі свічки, що сама запалилася, і, свічу малу з воску того зробивши, вирушив у дорогу з освяченим клиром, без вагань, на милість Господню поклавши свою надію. Швидше, ніж дійшов святий до агарянського града, бачила цариця в сонному видінні святителя Божого Олексія, який в архиєрейському одязі приходив зі священиками всіма. І, збудившися зі сну, звеліла зразу готувати дорогоцінні шати для архиєрея і священиків, такі ж, що його у видінні сонному бачила. Святого, що наближався, зустрів цар агарянський з великими почестями і в палати свої ввів. Святитель же Божий Олексій, молитовні співи почавши, звелів запалити свічу, зроблену з воску, взятого зі свічки тої, яка сама від себе при гробі Петра запалилася. І після молитви достатньої осліплу царицю покропив святою водою — і зразу в ту годину прозріла цариця ясно. Цар же з вельможами своїми і всіма, що там були, дивувалися вельми тому чудові преславному й похвали посилали Богові. Вшанувавши Олексія святого і тих, що з ним були, почестями та дарами багатьма, цар відпустив їх з миром. Коли ж повернувся звідтіля Олексій святий, підняв церкву кам'яну в центрі града Москви в ім'я святого архистратига Михаїла, чесного і славного чуда його, яке в Хонах колись було, і монастир влаштував, який і донині називається Чудів, і заповідав у тій церкві покласти себе після переставлення свого. Багато й инших добрих і чудесних, пам'яті достойних діл зробив на славу Божу і стадо словесних Христових овець добре випас, наблизився до блаженної кончини своєї в старості повній. Довідавшися ж про свій до Бога відхід, Божественну відправив Службу і Святих причастився Таїнств. Тоді мир князеві та людям й останнє цілування всім давши, до Господа відійшов у рік шість тисяч вісімсот вісімдесят шостий у 12-й день лютого. Перебував у святительстві двадцять чотири роки, усіх же років життя його було вісімдесят п'ять. І похований був чесно в церкві святого архистратига Михаїла, яку збудував, у приділі Благовіщення Пречистої Діви Богородиці. Минуло досить років, виявлені були святі й вельми цілющі його мощі цілими, і ризи його на ньому нетлінні, наче вчора одягнені. Після того перенесений був Олексій святий до церкви, створеної в ім'я його, у ній же й донині даються від святих його мощів, як із джерела, багато зцілень і допомога всім, хто з вірою прибігає, дається молитвами його святими, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж Слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобної матері нашої Марії, в чоловічому образі переіменованої Марином, і батька її - Євгенія преподобного

Був один муж у Витинії на ім'я Євгеній. Він мав жінку вельми чесну й богобоязливу. Вона народила йому доньку одну, і нарекли її ім'ям Марія. Коли померла жінка його, виховував Євгеній доньку свою у страсі Божому, і коли підросла дівчина, сказав до неї батько її: "Донько люба, ось усі маєтки свої віддаю в руки твої, я-бо йду в монастир рятувати і душу свою". Чувши ж те від батька свого, дівчина сказала йому: "Батьку, ти хочеш сам спастися, а мене згубити. Чи не знаєш Господа, який каже у Євангелії: "Пастир добрий душу свою покладе за овець?" Коли рятуєш чиюсь душу, так ніби твориш її". Коли це чув Євгеній, зрадів вельми через слова її, плакала-бо вона і ридала, таке кажучи. І сказав до неї батько її: "Донько люба, що робити з тобою, не відаю. Ти-бо дівчина, я ж хочу піти в монастир чоловічий, і як можеш у ньому зі мною жити? Диявол-бо через жінок війну на рабів Божих піднімає". Дівчина ж, те чувши, сказала: "Пане отче, не так піду в монастир чоловічий, як же ти говориш, але, обстригши волосся голови своєї і одягнувшись у чоловічий одяг, увійду з тобою в чернецтво, що ніхто не буде знати, що дівчиною я є". Блаженний же Євгеній, чуючи слова, які вона сказала, більше зрадів духом і, роздавши всі маєтки свої жебракам та убогим, сиротам же і вдовицям, постриг доньку свою, і в чоловічий одяг одягнув її, нарікши її ім'ям замість Марії Марин. І сказав до неї: "Поглянь, дитино, як маєш зберегтися й утаїти природу свою. Знай-бо, що жінки в монастир не входять, ти ж будеш серед мужів, як серед вогню, жити, бережи-бо себе нетлінною Христові, щоб, коли сповнимо ми те, що обіцяли, сподобилися достойними бути Царства Небесного". Це мовивши й помолившися до Бога, Євгеній взяв доньку свою в образі хлопця і в киновію увійшов. Коли перебували ж вони посеред ченців, робила поступ дівчина в чеснотах день при дні у послусі, і смиренні, і в більшого подвигу науці. І так прожила в монастирі декілька років, ченці вважали її за хлопця-євнуха, оскільки волосся на вусах і бороді не з'являлося і голос був тонкий. Инші ж думали, що від великого подвигу і посту має голос тонкий, бо день не їла, на наступний же трохи приймала їжі. Через якийсь час преподобний Євгеній у чернечому чині переставився до Бога. І залишилася осиротіла дівчина, блаженна Марія, гаданий хлопець Марин, і віддалася на більший подвиг, умертвлюючи тіло своє трудами великими і повстримністю. І такої благодаті Божої досягла, що і владу над бісами прийняла. Кого-бо приводили зі страждаючих від духів нечистих, на них покладаючи руки свої і молячись, проганяла бісів з них і здоровими їх робила.

Було в монастирі тому чотирнадцять братів, всілякими чеснотами і премудрістю духовною прикрашених, з них же кожного місяця чотири ченці задля потреб монастирських відправлялися на поля: мав-бо монастир той поля свої, що далеко містилися. Був же між монастирем і полями монастирськими на середині шляху притулок для подорожніх, де брати, на поля ідучи і звідти повертаючися, відпочивали, бо дорога була далека. Ще ж і господар-гостинник там був, який велику братам виявляв любов, окрему їм кімнату і спочинок даючи. Ненависник добра диявол, бачивши настільки доброчинне юної дівчини в чоловічому образі життя, велику її любов до Бога, і велику її в чернечих подвигах ревність, і непереможну в терпінні мужність, повстав на неї каверзами своїми, хотівши їй в доброму тому її до Небес прямуванні перепону вчинити, засмутити її і збезчестити, і влаштував хитрим своїм підступом річ таку. Одного дня ігумен монастиря того, прикликавши юного ченця Марина, сказав до нього: "Брате Марине, знаю тебе життям у всьому досконалим, а найбільше в послусі, не відмовляйся піти на службу монастирську. Брати-бо мають жаль на тебе, що не виходиш з монастиря на поля трудитися там для монастиря, піди-но, дитино, щоб більшу винагороду прийняти від преблагого Бога, бо й Господь наш не соромився послужити своїм учням". Чуючи це від ігумена, Марин кинувся до ніг йому, кажучи: "Благослови, чесний отче, і я піду, куди велиш". І вийшовши з иншими трьома ченцями на службу монастирську, спочив Марин по дорозі в притулку тому і переночував там. Була ж у господаря донька одна, дівчина, що літ доросла, її ж воїн один, відпочиваючи у притулку вночі, розтлив, і зачала в лоні. Звелів їй воїн, кажучи: "Якщо про це довідаються і спитають тебе батьки, звідки в тебе це, скажи їм: "Гарний той юний чернець спав зі мною, і зачала я від нього". Після цього минуло трохи часу, довідалася дівчина, що вагітна, бо ріс живіт її, і питалися її, від кого зачала. Говорила: "Юний той з киновії гарний чернець, який називається Марин, спав зі мною і зробив мене вагітною". Гостинник же, батько її, засмутився вельми і, вставши, швидко прийшов до монастиря, кричучи з гнівом: "Де той лукавий і брехливий християнин, якого ви називаєте ченцем?" Вийшов до нього апокрисіярій монастирський, кажучи: "Добре прийшов, брате, чому такий сумний і чому так гнівно взиваєш? Перестань трохи гніватися, прошу тебе". Відповів йому гостинник, кажучи: "Хай загине той час, коли я пізнав ченців, горе мені, що мені сталося! І що робити, не відаю". Довідавшися ж про те, ігумен прикликав його до себе і каже: "Чого хочеш, брате? Чому сумний?" Відповів гостинник: "Чи чогось хочу? Хочу не бачити більше ні одного ченця ані не говорити з ним". Коли спитав його ігумен, з якої причини він говорить це, відповів гостинник, кажучи: "Доньку маю одну, на неї поклав був надію, що упокоїть мою старість. І ось що зробив Марин, його ж ви називаєте християнином благочестивим і добрим ченцем, — вагітною зробив доньку мою". Це чувши, ігумен вельми здивувався і сказав йому: "Що поможу тобі, коли нема тут Марина, ще не повернувся зі служби. Коли ж прийде, нічого иншого не вчиню, хіба з монастиря вижену його". Після цього прийшов Марин з иншими трьома братами, і, прикликавши його, ігумен сказав: "Брате, чи таке є життя твоє і подвиг, що, спочиваючи в притулку, розтлив доньку господаря і зробив її вагітною? Батько ж її, сюди прийшовши, усіх нас ганьбив дошкульно через тебе". Марин же, це чувши, впав ниць на землю, кажучи до ігумена: "Прости мене, грішного, отче, прости. Господа ради, бо згрішив я як чоловік". Тоді ігумен розгнівався дуже, вигнав Марина з монастиря із безчестям.

Коли ж вийшов невинний Марин із монастиря, перебував перед ворітьми без покрову, холод і спеку терплячи. Ті, що входили і виходили, питали його: "Чому так сидиш, авво, страждаючи без покрову?" Він же відповідав їм: "Згрішив я, і через те мене з монастиря вигнали". Коли ж настав час гостинниковій доньці народжувати, народила хлопчика, і, взявши його, гостинник прийшов до монастиря і побачив Марина, що перед ворітьми сидів, кинув йому немовля і пішов зразу. Марин же, взявши немовля на руки, мовив із риданням: "Горе мені, окаянному, і відкиненому, я насправді окаянний і скверний, достойне за ділами своїми прийму, це ж бідне немовля, чому має при мені померти?" Почав-бо випрошувати молоко в пастухів і немовля, наче справжній батько, годувати. Недостатньо було невинному Маринові страждати цілими днями від зими й негоди, холоду і нестатку, але й немовля немалу йому принесло печаль і зажуру: плакало, бруднило і мочило його одяг — і перебував у такому злостражданні три роки, терплячи й дякуючи Богові. Через три роки зжалилися брати над Марином і, зібравшися, усі прийшли до ігумена, кажучи: "Отче чесний, достатньо братові Марину покаяння, яке поніс, далі ж просимо тебе, прийми його знову в монастир, а найбільше через те, що перед усіма визнав своє падіння". Не хотів же ігумен послухати їх і Марина в монастир прийняти не дозволяв, почали знову монахи говорити йому: "Якщо брата Марина знову в монастир не приймеш, отче, то і ми всі підемо, як-бо можемо просити Бога, щоб відпустив нам прогрішення наші, якщо ми братові нашому, який страждає ось третій рік перед воротами без покрову, не відпускаємо". Такі від ченців слова чувши, ігумен сказав їм: "Справді через гріх свій, який вчинив, Марин не є достойний увійти сюди, проте, дякуючи любові вашій і молитвам, прийму його". І, прикликавши Марина перед усіма, сказав йому: "Брате, не є ти достойний стояти на попередньому своєму між братами місці через гріх, вчиненний тобою. Дякуючи ж любові братів, які просили мене за тебе, прийму тебе на останнє місце, щоб був ти з-поміж усіх останній". Марин же почав говорити до ігумена зі сльозами: "І то для мене багато, о чесніший отче, що увійти всередину монастиря велиш мені, щоб я сподобився отцям своїм святим послужити". Так ігумен знову прийняв Марина, велів йому найгірші й найостанніші виконувати монастирські роботи. Він же все те виконував з великою ретельністю і страхом, серцем чистим і духом смиренним. Мав же з собою Марин і хлоп'я, яке ходило за ним, лепечучи "тату, тату", і просило потрібної для себе їжі. Не лише иншими бідами і злостражданнями утіснений був Марин, але і дбав вельми за вигодування хлопчика, який пізніше, віку дійшовши, досягнув багато в смиренні і послусі, молитвами гаданого батька свого, і любили всі його за чесноти його. І чернечого чину сподобився — усе те було після переставлення блаженного Марина, його ж блаженна кончина була такою.

Після такої напасті і стількох бід та злостраждань бачив Христос Господь віру і терпіння невісти Своєї, яка в чоловічому образі Йому добре угодила, і захотів її у скорботах утішити і після трудів дати спочинок, взяв її у вічні райські поселення і в Оселю Свою Небесну, коли ніхто про те не відав. Переставилася-бо в келії своїй, і ніхто про те не знав. Бачив же ігумен, що брат Марин уже три дні ані на церковні співи, ані на монастирське діло не приходить, спитав братів, кажучи: "Де отець Марин? Ось-бо вже три дні минуло, як я його не бачу, першим він завжди на початок приходив, а нині не бачимо його. Ідіть-бо в келію його, довідайтеся, чи не впав у яку хворобу". Пішли ж брати і знайшли Марина, який сповнився в Господі, і хлоп'я сиділо біля нього і плакало. Тоді брати, швидко побігши, сповістили ігуменові, кажучи: "Брат Марин упокоївся". Ігумен же, те чувши, здивувався і сказав: "Як вийшла душа з нього? І яку дасть Богові відповідь за свій гріх?" І звелів далі спорядити за звичаєм тіло його. Коли споряджали брати тіло Маринове до поховання, побачили його, що жінка він природою, і налякані були, почали всі одноголосно воскликати: "Господи, помилуй". Чувши ж зойк братів, ігумен дивувався і спитав, кажучи: "Що таке?" Вони ж мовили до нього з подивом: "Брат наш Марин природою є жінка". Прибіг же ігумен і бачив річ чудесну і несподівану, кинувся на землю і, вхопившися за ноги святої, з великими сльозами взивав, кажучи: "Прости мені, Господи Ісусе Христе, що в невіданні згрішив, так страшно опечалив святу і чисту Твою невісту". І знову, впавши при святих її мощах, взивав: "Тут нехай помру при чесних ногах твоїх, поки отримаю прощення гріхів своїх, ними ж згрішив супроти тебе, о свята!" Коли так він довго плакав і ридав, прийшов голос зверху, кажучи: "Якщо б, знаючи те, вчинив, не було б тобі прощено, але тому що, не відаючи, згрішив ти, простяться тобі прогрішення твої". Тоді, вставши від чесних її мощей, ігумен послав зразу до гостинника, кажучи: "Прийди до нас швидко, маємо щось потрібне тобі сказати". Коли прийшов гостинник в монастир, сказав йому ігумен: "Брат Марин помер". Той же відповів: "Бог нехай пробачить йому гріх, що сподіяв доньці моїй". Сказав йому ігумен: "Покайся, о брате, бо згрішив ти перед Богом і мене словами своїми зманив, згрішив і я через тебе, бо Марин насправді — жінка". Чувши те, гостинник настрашився і мовчав, наче німий. Ігумен же, взявши його за руку, повів на місце, на якому ж лежало святе тіло блаженної Марії, чесно споряджене. І показав, що вона жінка, невинно звинувачена в розтлінні доньки його. Тоді гостинник, бачивши несподіване те чудо, почав плакати і ридати через невинну їй від нього кривду. Ігумен же із ченцями, співаючи надгробне, поклали чесно чисте дівоче непорочної невісти Христової тіло в монастирі на місці почесному. Прийшла ж зразу і донька гостинникова, яку біс мучив, і визнала всю правду перед усіма, хто її зманив і вагітною зробив, звелів напастувати юного ченця, святу діву, про яку всі думали, що то чоловік. Коли ж приведена була біснувата до гробу святої Марії, зразу вийшов з неї біс, і зцілена жінка була з того часу. Тоді, бачивши те чудо, всі прославили премилостивого Бога за чудесну Його благодать і за терпіння раби Його святої Марії, яка дожила до смерти, нікому не відкривши таємниці, що жінкою є, напасть же і злостраждання великі перетерпіла задля Царства Небесного. І ми, о любі браття, наслідуймо її мужність, постійність і терпіння, щоб знайти милосердя і благодать у майбутньому віці від великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і держава, разом з Отцем і Святим Духом, нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять у святих отця нашого Антонія, патріярха Константинограда, який жив за царювання Лева Премудрого.