Житія Святих - Лютий

Пам'ять святого отця нашого Леона, папи Римського

Цей великий святитель і пастир Божої Церкви Леон був родом з Італії, від батька Квинтіяна. З юности в навчанні книжому, у зовнішній ж філософії і в чеснотах християнських вихований. Вибравши духовне життя понад мирське, спершу архидияконом був у папи Сикста третього. Тоді че рез превелику свою цноту і чистоту після смерти Сикстової престол Римської Церкви одноголосним всіх вибором прийняв і пас словесні вівці Христові добре, як добрий пастир, поклавши свою душу за них. Коли-бо лютий той кат Атила, князь гунів, якого називали бичем Господнім, завоювавши багато країн, прийшов до Італії, хотівши її вогнем і мечем спустошити, Леон-папа, бачивши, що ніхто тому протистояти не може, помолився належно до Бога з постом і сльозами, від Нього захисту просячи і святих верховних апостолів Петра і Павла на допомогу прикликаючи, — і пішов сам до ката впрошувати і погамовувати його лють і гнів, готовий за овець своїх померти. І промовляючи до нього солодкомовними і богонатхненними словами, перетворив його з вовка на вівцю: лагідно-бо та смиренно послухав кат Божого угодника слів, дивуючись архиєрейському його одягу і жахаючися чесного і святого лиця його, — і вчинив за бажанням його все, поспішив вийти за межі італійські. А коли бояри і воєводи Атилові дивувалися незвичній і швидкій з люті в лагідність князя свого переміні, питали його, чому одного чоловіка римського, який без зброї до нього прийшов, злякався і послухав його і, наче переможений, кинувся втікати, такі в італійській землі покидаючи багатства. Відповів їм Атила: "Чи не бачите ви того, що я бачив? Бачив-бо двох мужів ангеловидних (святих верховних апостолів Петра і Павла), які з обох боків Папи стояли, в руках мечі тримали оголені і смертю погрожували мені, якщо я не послухаю Божого архиєрея". Таким був великий цей угодник Божий Леон, не лише для невидимих, але й для видимих ворогів страшний, до овець же дуже люб'язний, бо задля них не боявся до ката, що наступав, іти, і, коли треба було б йому постраждати, не боявся б. У часи святительства його після Несторієвої єресі настав Євтихій, ченців царгородських архимандрит, і Діоскор, патріярх Олександрійський, хулителі безсоромні, що дві природи у Христі, Господі нашому, — Божу і людську — за одну мали і тою єрессю бентежили Церкву Божу дуже. Зібравши ж свій неправедний в Ефесі собор, святого Флавіяна, патріярха Царгородського, захисника православ'я, неправедно засудили й убили, і велику кривду чинили правовірним. Тоді святий Аео Папа велике показав старання, щоб виправити і заспокоїти збентежену єретиками Церкву, пишучи до царів, до Теодосія спершу, тоді до Маркіяна, щоби сказали скликати Вселенський Собор. І зібрався святий Вселенський четвертий Собор святих Отців шестисот тридцяти в Халкедоні, за царювання Маркіяна і Пульхерії, на Євтихія і Діоскора, що говорили про одну в Христі Господі природу й одну дію та волю. На тому самому Соборі не міг сам Папа святіший Леон бути — і через довгу дорогу, старечу ж неміч, і через небезпеки, пов'язані з частими варварськими тоді на Італію нападами, — через те намісників своїх послав, Пасхасія і Лукенія, єпископів, Боніфатія і Василія, пресвітерів. І коли на Соборі тому з єретиками була суперечка і сумніви для багатьох великі, тоді, за велінням святих Отців, у відповідь тим, що єретично мудрували, читано епістолію цього святого Леона, папи Римського, написану до колишнього патріярха Царгородського святого Флавіяна, який зібрав був помісний у Царгороді на єретиків Собор. Про епістолію ту розповідається, що сам святий верховний апостол Петро рукою своєю апостольською виправив її, про що розповідає святий Софроній Єрусалимський, у своєму Лимонарії пишучи так: "Розповідав нам авва Мина, отець киновії, яка Саламана називається і поблизу Олександрії міститься, що чув авву Євлогія, Олександрійського патріярха, який говорив: "Коли прийшов я, — казав. — до Константинополя, перебував з паном Григорієм, Римської Церкви архидияконом, мужем воістину винятковим і доброчинним, і розмовляв з ним. І розказав мені про святішого і блаженнішого Леона, папу Римського, кажучи, що написано в Церкві Римській, що коли святий Лео написав епістолію до святого Флавіяна, Константинопольського єпископа, проти злочестивого Євтихія і Несторія, та поклав її на гробі верховного апостола Петра, молитвами ж, і чуванням, і пощенням просячи самого апостола верховного й кажучи: "Коли що як людина написав нескладно, чи чогось не осягнув, чи що проминув, ти, якому ж Господь Бог і Спас наш Ісус Христос престол цей і Церкву доручив, виправ". Через чотирнадцять днів, коли він молився, явився апостол і мовив: "Прочитав і виправив". Взявши епістолію свою з гробу блаженного Петра, Леон відкрив її і побачив, що апостольською рукою вона виправлена". (Доти святий Софроній.) Та епістолія святого Леона Папи на Вселенському четвертому Соборі коли була прочитана, усі святі Отці возвали, кажучи: "Петро-апостол устами Леоновими говорить". И утвердився святий Собор тим святого Леона писанням, осоромивши єретикуючих. Не лише ж тоді, а й пізніше епістолія та, що православ'я утверджувала, загороджуючи уста єретиків, між святими Отцями була у великому пошанівку, як же і у вищезгаданого блаженного Євлогія, патріяха Олександрійського, який єретикам, що хулили ї'ї, противився, твердо за неї відповідаючи, через що милий був святому Леонові, який відійшов уже звідси і зі святими перед Богом стояв. Про це той же Софроній святий у Лимонарії розповідає, так кажучи: "Коли я був кувикуларієм святого патріярха Олександрійського Євлогія, бачив уві сні мужа священногарного і світлого, який сказав мені: "Сповісти про мене Євлогію-патріяхові". Я ж сказав: "Хто ти, владико, як розповім про тебе?" Він же відповів мені: "Я — Леон, папа Римський". Увійшовши ж, я розповів святому Євлогію, кажучи: "Святіший і блаженніший папа Леон, Римського престолу первосідатель, хоче увійти до тебе". Почувши ж те, патріярх Євлогій, вставши, швидко вийшов йому назустріч, і, помолившися, привіталися і сіли. Тоді божественний Деон святому Євлогію патріярхові сказав: "Чи знаєш, чому прийшов до вас?" Той же відповів: "Ні". І сказав йому Деон: "Я прийшов дякувати вам, що добре і великодушно відповідаєте за епістолію мою, розуміння моє виявляюючи, уста ж єретичні нею замикаючи. її я написав до брата мого Флавіяна, патріярха Константинограда, на викриття злочестивих Несторієвої та Євтихієвої єресей. Знай-бо, брате, що не мені одному такий ваш Божественний труд і старання даруєте, але й верховному апостолові Петрові, який епістолію ту прочитав і виправив, більше ж від всіх — самій істині, яку ми проповідуємо, тобто Христові, Богові нашому". "Це ж я, — казав єпископ Теодор, — бачив не один раз лише, але двічі і тричі, що сходилися бесідувати про те між собою, і сповістив про видіння те святому Євлогію". Він же, чуючи, просльозився і, піднявши руки до неба, дяку віддав Богові кажучи: "Дякую Тобі, Владико, Христе Боже наш, що недостойного мене сподобив проповідником бути Твоєї істини і, молитвами рабів твоїх Петра і Деона, мале дерзновення наше, як же вдовині дві лепти, велика і невимовна Твоя благодать зволила прийняти". (Доти і це.) Але видіння те через багато років після переставлення Деонового було, бо Євлогій святий жив пізніше, за царювання Гераклія'', Деон ж святий помер перед тим у царювання тезоіменного собі царя Дева Великого. Досягнувши ж старости глибокої і до кончини своєї зближаючися, переконався щодо прощення немочей своїх людських: чотирнадцять-бо днів перебував біля гробу святого апостола Петра в молитві та пості, молячи апостола святого помолитися за нього до Бога, щоб простив йому прогрішення. І коли минуло чотирнадцять днів, явився йому святий апостол Петро і мовив: "Молився я за тебе, і відпущені тобі гріхи твої всі, окрім хіротонії, за те-бо маєш відповідати, чи добре і законно рукопокладав кого, чи ні". Після цього повідомлення Деон святий подвоїв свої молитви, піст і милостині, у розчуленні серця взивав, допоки повного не отримай розрішення. І так приготувався, як же годилося, до відходу, і передав святу свою душу в Руки Божі, і приєднав ся до святих попередників — великих єрархів й учителів, ставши з ними перед престолом Христа, Бога нашого, Якого славимо і Якому поклоняємося з Отцем і Святим Духом навіки.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Флавіяна, ісповідника, патріярха Царгородського

Святіший отець наш Флавіян був раніше посудохранителем і пресвітером святої великої константинопольської церкви, тоді після святішого Прокла на патріярший престол за непорочне і богоугодне життя своє возведений був за царювання Теодосія Молодшого і сестри його Пульхерії.

Був же в царя один євнух на ім'я Хрисафій, лукавства і злости сповнений. Він не благоволив дуже через поставлення на патріяршество Флавіяна святого, бо єретично мудрував, бачив же Флавіяна благочестивим і у правовір'ї твердим, тож не любив його і шукав причини, щоб його скривдити. Сильний був у лукавих своїх ділах, бо мав у царя ласку і міг багато. І знайшов привід. Про це Никифор, історик церковний, пише так: "Намовив царя послати до патріярха, щоб приготував якийсь дарунок, царських рук достойний, на благословення яко новопоставлений патріярх. Святіший Флавіян, приготувавши чисті хліби, послав цареві на благословення — дар, направду достойний рук царських. Хрисафій же відкинув хліби, кажучи, що золото, а не хліб на благословення патріярхові прислати годиться. Святіший патріярх відповів через посланців, що таких дарів не має, бо убогий, оскільки зневажив світу цього багатства, окрім церковних. "Але ж знає Хрисафій добре, — говорив патріярх, — що церковне золото і срібло Божим є, і нікому не можна його подавати, хіба жебракам". Євагрій же, історик церковний, каже, що коли домагався Хрисафій золотого дару, послав святіший йому якусь посудину золоту, взявши з вівтаря, щоби сповнити його сорому і викрити в ненаситності золота. Розгнівався Хрисафій вельми, зрушив і царя на гнів: "Насміхається, — казав, — над царством твоїм патріярх новопоставлений". Проте не міг підступом ніяким патріярха скривдити, бо благочестива діва Пульхерія, сестра царева, яка цілим царством Грецьким тоді керувала, підкріплювала руку патріярхову, захищаючи невинного і святого мужа. Бачив же те Хрисафій, постарався і благочестивій Пульхерії яму вирити, збунтувавши проти неї лукавством своїм царицю Євдокію, як же про те в житії святої Пульхерії написано просторо''. І зробив так, що сестру царську було відлучено від палат і влади царської, бо Теодосій-цар, слухаючи дружину свою Євдокію і Хрисафієві поради, хотів, щоб патріярх переконав сестру його примусом чин духовний прийняти, аби таким чином відлучити її від царської влади. Така ж була в царя нарада таємна, на яку святішого прикликано було. Обіцяв патріярх устами царське бажання виконати, але серцем своїм не погоджувався, неправедним вважаючи те, що Пульхерію змушують відійти від управління цілим Грецьким царством. Ця премудра, благорозумна, цнотлива ж і свята царівна стала братові своєму цареві Теодосію замість матері, коли в дитячі роки без батьків зостався, і благочестя захисницею, і доброю управителька цілим царством. І сповістив таємно святій Пульхерії про таємну нараду царську. Благочестива ж царівна Пульхерія, розумівши ворожість цариці, і Хрисафія, і братові наміри, сама покинула керування царством, пішла з царських палат та з града і в спокійній безмовності усамітнилася. Тоді лукавий Хрисафій, час зручний знайшовши, усі свої підступи злостиві обернув на святішого патріярха Флавіяна, бунтуючи і намовляючи на нього царя, наче той таємниці царевої не зберіг і Пульхерії помагає, а не цареві, бо стало відомо те, що патріярх Пульхерії сповістив раду царську. І гнівався цар на патріярха Флавіяна. Був у той час у Царгороді архимандрит Євтихій, який нову витворив єресь, образливу на Господа нашого Ісуса Христа, зливаючи два його єства, Боже і людське, в єство одне. Той Євтихій батьком був за духом Хрисафієві, бо від святого хрещення прийняв його. І коли святіший патріярх Флавіян, зібравши помісний у Царгороді собор, закликав Євтихія, щоб він своє ісповідання віри перед усіма розповів, — той не хотів іти на собор, причиною називаючи то те, що з монастиря свого, наче з гробу, виходити не може зовсім, то те, що старий і хворий. Але святіший патріярх знову посилав до нього архимандритів, і пресвітерів, і дияконів, люб'язно його прикликаючи і наставляючи до покаяння, аби злочестя своє відкинув перед усіма і приєднався до святої православної Церкви, щоб, на нього дивлячися, й инші від зловірства до православ'я навернулися, — і заледве Євтихій прийти на собор пообіцяв. Ішовши ж на собор, спершу в царські прийшов палати, шукаючи царевого заступництва і допомоги. І впросив царя через Хрисафія, щоб послав з ним знатних людей і воїнів, — і послав з ним цар патриція Флорентія й инших сановників, і воїнську силу, і йшов Євтихій на собор, наче на війну, оточений воїнами і царськими сановитими мужами, яких послав перед собою до собору, аби сказали: "Не прийдемо на собор, ані Євтихія не приведемо, поки не пообіцяєте нам, що відпустите його зі собору вільним". І обіцяли те отці. Коли ж вони увійшли, спершу читано книги Євтихієві, єретичних догм сповнені, що їх Євтихій по монастирях розіслав був, до однодумства свого багатьох ловлячи. Тоді сам той єретик після довгого свого хитромовства переконаний був, щоб своїми устами ісповів, як вірить, і сказав: "З двох природ був Господь наш перед з'єднанням, після з'єднання ж єдине єство Його визнаю". І звеліли отці, аби те своє єретичне мудрування прокляв, православні ж догми аби прийняв. Але він не хотів. Тоді святіший Флавіян зі всіма святими отцями, серед них же було єпископів тридцять два, архимандритів двадцять три, пресвітерів же і дияконів багато, Євтихія зі священичого сану скинули, було ж скинення те описано так: "Євтихія, колись пресвітера й архимандрита, через те, що зі своїх попередніх писань і нинішніх усних ісповідань виявився валентіяновою і аполінарієвою єрессю хворий і наслідує їхнє хуління послідовно, що ані нашого не посоромився умовляння, і учення не прийняв, і не захотів із правильними погодитися догмами, плачучи і стогнучи через повну його загибель, судимо в Господі нашому Ісусі Христі, Якого він ображає, відчужити його від усієї служби єрейської і нашої спільноти, і старійшинства монастирського.

Хай буде відомо всім, що ті, які після цього розмовляли з ним, приходити до нього будуть, і вони буду'і ь під карою відчуження, бо не віддалилися від байкослів'я його". Флавіян, єпископ Константинопольський, нового Риму, судячи, підписав. Також підисалися і всі єпископи та архимандрити.

Відкінено ж було Євтихія, тримався він палат царських, маючи Хрисафа великим собі у всьому помічником. Той же лукавий євнух Хрисафій більшою люттю і гнівом на святішого Флавіяна навіснів, всілякий підступ свій зрушив, як би то його з престолу вигнати, — і щоби відомстити за Євтихія, і щоби більше Пульхерію опечалити Флавіяновим вигнанням. Маючи ж царя під впливом своїм у всьому, чинячи іменем його царським усе, що хотів, писав до Діоскора, патріярха Олександрійського, чоловіка всезлісного, і в підступності хитрого, і неблагочестивого, бунтуючи його на Флавіяна, Євтихія ж захистові його вручаючи й обіцяючи йому в царя благодать велику. Писав же до нього і від імени царського наказував, аби своїх, яких знає, єпископів, собі однодумних, взявши, до Ефесу поспішив прийти і собор великий щодо догм віри скликати, бо Флавіян нові якісь мудрування, єресі сповнені, вносить у Церкву і бентежить її. Тому нехай судить його соборний суд і нехай його буде скинено як неправовірного, а Євтихію, якщо невинним виявиться, нехай відпуститься і у свою честь хай повернений буде. Той же Хрисафій і царицю Євдокію намовив, помагала і вона Євтихієві на Флавіяна. А Діоскор, зразу взявши понад десять однодумців своїх, єпископів, і одного архимандрита, що називався Варсума, із тисячею монахів швидко до Ефесу прийшов. І був беззаконний і неправедний той у святій Церкві собор, на ньому ж єпископів було сто двадцять вісім, із різних країв царським наказом прикликаних, прийшов і святіший Флавіян туди, на суд званий. Писав же цар, більше ж Хрисафій від імени царського, до Єлпидія-комита і до инших комитів, що з воїнством там були, аби єпископів, які суд із Флавіяном на Євтихія зробили й підписали, на собор той не пустили. І коли засів лукавий той сонм, на якому Діоскор був первосідателем, став перед ними Євтихій і подав своє написане віри ісповідан ня, у ньому ж хитро лукавством покрита була єресь. Флавіянового ж ісповідання не прийняв собор той. І був великий галас і бунт довгий мас: одні Євтихія захищали і невинним робили, наче правовірного, инші ж за Флавіяна подвизалися. Але мало було тих, що підкріплювали Флавіянову руку, всі-бо полюбили темряву понад світло і брехню понад правду вибрали, земному більше, ніж небесному догоджаючи цареві. Бо цар Теодосій, хоч і благочестивий був, проте яко людина згрішив невіданням, не зрозумів підступу Євтихієвого, Діоскорового і Хрисафієвого: Хрисафій-бо безперервно лукавством своїм лестив, ловлячи цареву душу. У невіданні-бо своєму цар вважав єретиків правовірними і брехні, яку вони говорили, вірив, наче правді, бо не було при ньому благорозумної сестри його, блаженної Пульхерії. Після довгої, що на соборі тому діялася, суперечки і галасу, догму єретичну, яка одне єство, а не два у Христі стверджувала, відкрито, наче благочестиву, хвалили і прославляли: перемогла сторона противників, і зробили Євтихія невинним і правовірним, того, хто єретиком був. правовірного ж і благочестивого патріярха Флавіяна, наче єретика, по-розбійницьки засудили, не давши йому нічого за себе відповісти, ані ісповідання його правовірного слухати не хотіли. І видав на нього Діоскор-первосідатель вирок скинення, щоб відчужити його від святительства, і єрейства, і всілякої духовної влади, і у вигнання в Єпит — град Аідійський — відіслати. Онисифор же Іконійський з иншими єпископами, які невинність Флавіяна знали, вставши, кинулися Діоскорові в ноги, кажучи: "Не роби цього, о чесніший отче, нічого-бо, скинення достойного, Флавіян не зробив, якщо-бо якоїсь кари потребує, то нехай буде покараний, а не викинений". Діоскор же, вставши зі свого крісла і на підніжжі стоячи, сказав: "Нехай би мені хоч язик врізали, инакше не скажу". А Варсума-архимандрит виголосив: "Хто ісповідує дві у Христі природи, хай буде розрубаний пополовині". До єпископів, що облягли його проханнями за Флавіяна, крикнув Діоскор: "Де комити?" І зразу комити з Єлпідієм і з великим воїнством увійшли в церкву, принесли ж і залізні вериги великі, на святого Флавіяна приготовані, увійшли ж і Варсумові монахи. І возвали єпископи: "Варсума-розбійник, цілу розбестив Сирію і привів тисячу монахів на нас! Варсума-розбійник, анатема Варсумові!" Варсума ж крикнув: "Убити єретика Флавіяна, убити!" І кинулися руками убивчими на святого, одні кулаками, инші ж палицями б'ючи. Сам Діоскор кинувся, топчучи ногами його, що упав на землю. І били його, допоки годні були, і наклали вериги на ледь живого. Переконував Діоскор єпископів, щоби всі підписалися за скинення Флавіяна, однодумці-бо Діоскорові зразу підписали. А ті, які бачили, що діється неправда і розбій, підписати не захотіли. І не випустили їх із церкви, воїни озброєні стали навколо, і монахи Варсумові з люттю і погрозами на них кричали. Тримали-бо єпископів у церкві аж до ночі, не даючи вийти, і єпископи, бачивши, що ніяк инакше не вийти і загрозливої біди не уникнути, підписали не хотячи, погрозами переконані, і так соборище те убивче відбулося. А святий Флавіян, ісповідник Христовий, після лютого биття того на третій день передав святу свою душу в руки Христа Бога, за нього ж скинення і убивство, як Авель від Каїна витерпів, і замість у вигнання до неба пішов. А замість нього Анатолія на патріяршество виведено було. Після цього Хрисафієва злість та лукавство викрилися — і вигнаний був безчесно з палат царських, і загинув з шумом. І Євдокія-цариця, гнівом царським присмирена, до Єрусалиму відішла, а свята Пульхерія, великими проханнями брата свого царя Теодосія переконана, славно в царські палати повернулася. І зразу перенесла мощі ісповідника Христового святого Флавіяна з великими почестями до Царгорода, а Діоскор і Євтихій, потім Четвертим Вселенським Халкедонським святих Отців Собором вічному прокляттю передані, загинули. Христова ж Церква, пекельними воротами не здолана, квітла правовір'ям, славлячи Христа, не у двох особах розділеного, але у двоїні природ, не змішуючи, пізнаного, хваленого і прославленого з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Агапіта, єпископа Синадського, ісповідника і чудотворця. Дивись про нього у Пролозі.