Житія Святих - Лютий

Пам'ять святителя Христового Вукола, єпископа Смирнського

Угодник Божий Вукол з дитинства свого незлобливості й цнотливості віддався і був Святого Духа домом найкращим. Його ж всехвальний і улюблений Христовий учень і наперсник святий Йоан Богослов, побачивши досвідченим і достойним, поставив єпископом гідним і пастирем корисним для Смирнської Церкви. Він же, Святим Духом просвітлений і, як світильник на свічаді поставлений, тих, що сиділи в пітьмі блуду й омані ідольській, Небесним світлом і хрещенням святим просвітив, сонце дня показав і від незчисленних, невидимих диких і невгамовних звірів, які шукали, кого проковтнути, їх урятував. Перед переставленням своїм блаженному Полікарпові словесні вівці свої доручив, від тимчасового до вічного життя перейшов. Коли тіло ж його святе в землі поховане було, звелів Бог вирости на гробі його миртові, що подавав зцілення хворим.

У той самий день страждання святої мучениці Фавсти-дівиці і тих, що з нею, Євласія і Максима

Кизицький град мав дівчину юну на ім'я Фавста в часи нечестивого царя Максиміяна. Вона — від багатих і вірних батьків народжена, ними в християнських догмах вихована — осиротіла в тринадцять років віку свого, коли відійшли до Господа батьки її. Вдосконалювалася в пості і молитвах, у читанні книг божественних і берегла себе в дівстві нерозтлінному, зневажаючи всі приваби світу цього, багатство, і насолоди, і догоджання тілу, тісний же і скорботний суворого життя шлях проходила, через що відома і славна була серед усіх: не може-бо така утаїтися чеснота, за словом Господнім: "Не може град сховатися, що на верху гори стоїть". Але дійшла чутка про неї і до самого царя Максиміяна. Він же зразу із царських своїх палат найпершого жерця на ім'я Євіласій у град Кизицький послав шукати і знайти невісту Христову Фавсту, так наказуючи: "Якщо зможеш її переконати принести богам жертви, добро їй буде. Якщо ж ні, то вкинь її в безодню водну". Євіласій же, у Кизик прийшовши, знайшов її, літами молоду, вірою ж і розумом вельми стару, і, привівши її на суд свій, перековував принести жертви суєтним богам. Свята ж йому відповідала: "Я не принесу жертви богам тим, які є глухими, і сліпими, і жодного не мають чуття, є ділами рук людських, маю-бо Отця і Жениха Ісуса Христа на Небесах і не можу покинути Його ані згубити спадку, який маю у Господа мого". Євіласій же мовив до неї: "Принеси жертву богам, Фавсто, бо инакше погано й гірко помреш". Відповідала свята: "Не май мене за одну з нерозумних жінок, бо якщо й мала я літами, проте серце моє велике і доросле перед Господом". Євіласій же великого сповнився гніву, звелів постригти їй голову на безчестя і наругу і, повісивши на дереві, сильно бити. Свята ж Фавста, мучена вельми, звела очі свої на небо й молилася до Господа. Коли помолилася вона досить, була блискавка з Небес, настільки страшна, що багато від неї померло. Євіласій же, те бачивши, забоявся вельми і, Фавсту святу прикликавши, сказав до неї: "Жінко, скажи мені, хто ти така? Бачу-бо, що чиниш чарівні діла". Свята ж сказала: "Послухай мене, Євіласію, звели іконописцю написати мій образ, також і всілякі муки зобразити". І коли те скоро було зроблене, сказала свята: "Хай буде тобі відомо, що так само, як ця ікона не має страждань, ані болю, так і моє тіло не відчуває мук і покарань, які ти мені наносиш, душа-бо моя вся утверджена в Господі моєму. Инше ж — чини швидко, якщо захочеш". Тоді звелів її в ковчег дерев'яний вкласти і, цвяхами дерев'яними ковчег забивши, пилою ковчег з нею розпиляти. Слуги ж зі старанням чинили наказане їм, а свята в ковчезі співала, славлячи Бога. Трудилися ж слуги довгий час, пиляючи, і нічого не могли досягти: не могла-бо пила пиляти, наче якийсь діямант твердий, ані пошкодити святої, і, знемігши, слуги були наче мертві. Тоді пішли до Євіласія, кажучи: "Просимо тебе, пане, послухай: жінку, яку ти дав нам на муки, з години першої аж до години шостої пиляли в ковчезі замкнену, нічого не досягли, шість-бо пил змінили, але нітрохи торкнутися її не змогли. Докладали ж і вогонь до ковчега, щоб спалити її в ньому, але вогонь ані не торкнувся її, ані ковчега не опалив. Вона ж співала, промовляючи: "Якщо крізь вогонь пройду, не спалить мене, і полум'я не попече мене". Євіласій же печальний був через те вельми і, поставивши перед собою святу, сказав до неї: "О жінко, дивуєш мене вельми, творячи чуда. Вісімдесят років маю від народження свого й ніколи ж не бачив такого, заклинаю-бо тебе Богом твоїм, в Якого віриш, розкажи мені всю правду". Відповідала ж йому свята, кажучи: "Прошу тебе, пане мій, послухай уважно, що скажу тобі: сила Божа береже мене цілою в муках, як же ти сам бачив, і якщо уважно слів моїх послухаєш, переконаєшся швидко, станеш другом моєї віри".

Він же сказав: "Кажи швидко правду, я ж слухаю уважно". Мовила свята: "Бог же безсмертний і вічний, і діла Його істинні, і суд Його святий і праведний, Він пильнує на кожному місці рабів Своїх, які праведно і преподобно живуть і добрий подвиг проходять, осоромлюючи диявола, відкинувши ідолів і поплювавши на них, яких ви, наче богів, шануєте, і, злі діла світу цього перемігши, зневаживши земне, захотіли небесного, живуть чисто, бережуть Заповіді Божі без гріха — їх Бог Вишній береже від усілякого зла, бо вони знають Його як єдиного Бога, бо нема нікого, окрім Того, Хто зійшов на землю і вселився у Святу і Пречисту Діву, бо Той Самий був, який народився від неї невимовно, і нехай, коротко скажу, вирісши, багато і преславного чудесно зробив і научив, прийшов волею на хрест і постраждав плоттю для спасення нашого, тоді похований був, воскрес на третій день і у славі вознісся на Небо, звідки ж знову прийде на закінчення віків судити живих і мертвих і віддати кожному за ділами його, через що й ми, наслідуючи Його, передаємо себе на рани і муки задля Царства Небесного, щоб не загинути навіки: тут-бо помираємо — там же живемо нескінченним життям".

Це чуючи, Євіласій почав пізнавати велику Бога живого силу й розчулився серцем, навернувся до кращого і святу мученицю Фавсту звільнив від пут, зробив вільною. Тоді один із рабів його, поспішивши до царя Максиміяна, сповістив йому, кажучи: "Пане царю, згубив любов твою Євіласій і хоче бути християнином, поспіши-бо вихопити його зі зваби християнської швидше, ніж він стане християнином". Цар же засмутився через те вельми, прикликав швидко Максима, єпарха свого, який був вельми жорстокий і нелюд, і, заклявши його богами своїми, послав його в Кизик до Євіласія. Максим же, з великою люттю досягнувши Кизика, спитав блаженного Євіласія, кажучи: "Скажи мені, всезлісна голово, як посмів ти покинути великих богів і зневажити їх, повірив безумним християнам і приєднався до них?" Відповів Євіласій: "Присягаюся головою моєю, що коли й ти послухаєш дівчину Фавсту, скоро пізнаєш Бога живого і блаженним будеш". Єпарх же Максим розгнівався дуже — звелів його, на дереві повісивши, бити жорстоко. І битий був довго Євіласій, взивав до Христа Бога, говорячи: "Владико, Боже всемогутній, поможи рабі Твоїй Фавсті у всіх муках, які їй трапилися, Ти, що моїм очам показав чудеса Свої, вибав і мене, смиренного, від найлютішого і найжорстокішого єпарха, бо Тебе прагну, Господи, задля багатьох і великих чуд Твоїх". Після цього звелів єпарх свічами палаючими опалювати боки мученикові. І коли опалювали страждальця, просив той святу Фавсту, яка там-таки стояла і на страждання його дивилася, щоб помолилася за нього до Господа. Свята ж, змилосердившися над ним, почала молитися, мовлячи: "Господи, Боже мій, яви благодать Свою і вислухай мене, рабиню Твою, прийми Євіласія в загороду словесного Твого стада і вчини його серед числа праведників Твоїх, бо благословенний Ти навіки. Амінь. "Тоді єпарх і святу Фавсту звелів перед судищем своїм неправедним поставити — за те, що переконувала Євіласія бути християнином. І сказав до неї Максим: "Нечестива голово, як посміла ти чесного священика Євіласія від великих богів відвернути і до свого привести Бога?" Відповіла свята Фавста: "Покладаюся на благого і премилостивого Бога мого, який прикликав Євіласія, щоб був Йому сином істинним, як і тебе Він прикличе у Своє пізнання і поклоніння Божественне". Сказав єпарх: "Фавсто, не думай, що я безумний, як же Євіласій, який послухав тебе". І зразу звелів її зв'язати і залізні цвяхи вбити у ноги її. І коли це зі старанням слуги робили, свята анітрохи не відчувала болю. Бачив же єпарх Максим, що мучениця не зважає на таке катування, прикликав спиру воїнів і звелів, якщо хто може, нехай більшу і жорстокішу винайде на неї муку. І сказав один із воїнів на ім'я Клавдій: "Пане мій, якщо хоче світлість твоя швидко її заморити, то хай буде віддана на поїдання звірам". І зразу звелів єпарх, щоб було так. І ведена була свята нагою на місце те, де звірі мали її з'їсти. Випустили на неї левицю, але левиця побігла й поклонилася святій. Тоді инших звірів багато випускали, і всі припадали до ніг її і кланялися. Єпарх же, бачивши таке чудо, дивувався дуже. І звелів зв'язану і за ноги мотузком зчеплену волочити її по землі. Коли ж волочили святу нагу, скрикнула вона до Господа, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, покрий Своє творіння, щоб очі безсоромні й нечестиві не дивилися на наготу тіла невісти Твоєї". І зразу хмара зверху зійшла, покрила святу, наче одягом прекрасним. Після цього знову инший муж, воїн на ім'я Євсевій, сказав Максимові-єпарху: "Якщо хоче світлість твоя, дай мені владу над нею". Сказав єпарх: "Візьми її і, як же хочеш і можеш, муч її". Він же, взявши святу мученицю, вів у кузню і, зробивши багато залізних довгих цвяхів, вбив те в голову її, в чоло ж, і в очі, і в груди, і в литки, і в ціле тіло. Свята ж молилася собі, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, дякую Тобі, бо Ти Свідок сердець, Слава і Вінець праведних, сподоби ж і мене, смиренну і недостойну рабу Твою, щоб опинилася я на стежці, що веде до тихої в Тобі пристані. І Максима-єпарха у святу віру і любов Свою приведи, і утвердь його у страху Твоєму, і вчини його з тими, що сповідують Тебе, істинного Бога, щоб усі довідалися, що Ти єдиний Бог і що Тобі належить Божественна честь і слава на віки-віків. Амінь". Євсевій же, бачивши, що юна дівчина, ціла цвяхами нашпигована і кров'ю стікаючи, не зважає на таку муку, наче анітрохи не відчуває болю, звелів принести казан великий і наповнити його смолою і сіркою і, розваривши сильно, вкинув у нього святу Фавсту разом зі святим Євіласієм, і вогонь великий підклав. Святі ж мученики в казані тому наче на місці злачному і прохолодному стояли, співали і славословили Бога — і зразу вогонь погас і казан вистигнув. Тоді Максим-єпарх, бачивши святих віру і терпіння, сказав: "Боже вічний, Ти, що дав Євіласію стати причасником страждань за Тебе рабині Твоєї Фавсти, прийми і мене, окаянного і грішного, і зроби мене з двома — третім, щоб і я, поганий і менший, сповнив число тройці — в образ Пресвятої Тройці. Воістину, Боже Сил, яви Свою благостиню і на мені, недостойному рабові Твоєму, і швидко вчини зі мною милосердя Своє, щоб і в мені найбільше прославитися". Коли він це вимовив, розчинилися Небеса і видно було йому Сина Божого з ликом святих ангелів й архангелів, і всіх святих собори, що, як світло, сяяли. Таке страшне і вражаюче таїнство бачивши, Максим великим голосом возвав до Бога, кажучи: "Господи, прийми мене, як же раба Твого Євіласія, і не пам'ятай беззаконня мого і неправди, але прости грішного і недостойного раба Твого і прийми, як же розбійника колись прийняв". Те мовивши, зразу побіг до казана, в якому була свята Фавста і святий Євіласій, і, звівши очі свої на Небо, ознаменувався хресним знаменням, кажучи: "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і я з вами". І скинув одяг свій, і, знову знаменням хресним через ціле тіло себе ознаменувавши, вкинувся у казан. Тоді свята і блаженна Фавста великої радости і веселощів сповнилася, бо почув її Бог і привела вона Максима у святу віру, і сказала мучениця: "Слава тобі, Христе Боже, що ніхто не загине, але для всіх Ти хочеш спасення і досягнення пізнання істини. Ось-бо я поміж двох рабів Твоїх, як же лоза виноградна, що грона приносить, і мотузок втроє сплетений, що не рветься, бо сказав Ти, Господи: "Де ж двоє будуть чи троє зібрані в Ім'я моє, там Я є посеред них". Коли так свята з веселістю промовляла, був голос із Небес, який говорив: "Прийдіть до мене ви, що трудитеся у подвизі й обтяжені стражданнями задля Імени мого, і Я заспокою вас у Царстві моєму Небесному". Коли цей голос почули святі, радости невимовної сповнилися і Богові дякували, у руки Його душі свої передали в мирі місяця лютого у 6-ий день. Їх же молитвами, Господи, прости нам прогрішення наші, сподоби всіх нас милосердя Твого й учасниками життя вічного учини, бо благословенний Ти з Отцем і Святим Духом і препрославлений навіки. Амінь.

У той самий день страждання святої мучениці Доротеї-дівиці і тих, що з нею

У краю Кападокійському, в Кесарії-граді, була свята діва Доротея, яка у всі дні служила Богові у чистоті, і тверезості, і цнотливості, зі смиренням і покорою, постячи й молячися безперестанно. Була ж премудра вельми, що заледве найкращі мужі в премудрості подібні їй могли бути. Усі ж, що знали її, прославляли Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, Який мав рабу Свою такою: її ж і вигляд чесний, і життя святе, і премудрість незрівнянна, і дівство непорочне в любові Христовій настільки були досконалі, що достойна вона була небесної Його Оселі і подвоїла свій задля Нього подвиг, перемагаючи плоть і диявола, і сплела собі вінець подвійний: один — дівства, а другий — мучеництва. Радіючи, перейшла до Христа, Жениха свого, — за Нього ж як на землі постраждала, наступна розповість повість.

Коли про святе її життя розходилася слава серед людей, дійшла про неї чутка і до Саприкія-ігемона, гонителя християнського. Він же, не затримуючися, у Кесарійський град увійшов, зразу святу Доротею взяв і перед судилищем своїм неправедним поставити звелів. Стала-бо свята Діва перед нечестивим суддею, молилася в собі до Господа й прикликала на допомогу Бога, Спасителя свого. Спитав же її ігемон, говорячи: "Скажи мені, як називаєшся?" Відповідала свята: "Ім'я моє — Доротея". Саприкій сказав: "Для того тебе прикликав, щоб богам безсмертним принесла ти жертву за наказом великих царів наших". Свята ж Доротея каже: "Бог, який є Царем на Небесах, Він заповідав мені, щоб я Йому одному служила, так-бо написано: "Господові Богу своєму вклоняйся і служи Йому одному". І знову: "Боги, які не створили неба і землі, хай загинуть із землі". Роздивитися-бо годиться, котрого царя наказам підкоритися мусимо, — чи земного, чи Небесного? І кого слухати: чи Бога, чи чоловіка? Що бо царі? — лише люди смертні, якими ж були й ті ваші боги, ідолам яких ви поклоняєтеся". Саприкій мовив: "Якщо хочеш бути цілою, і здоровою, і неоскверненою, покинь християнство і принеси жертву богам; якщо ж ні, то, законом люто мучена, для инших будеш образом страху". Відповіла свята: "Буду образом страху Божого для всіх вірних, щоб боялися Бога, гнівливих же людей хай не бояться: вони-бо чинять те, що роблять скажені пси, — шматують невинних людей, не маючи ніякої свідомости і розуміння, скаженіють, лютують, лають, і зубами своїми хапають, і шматують тих, що поблизу проходять". Саприкій мовив: "Ти, як я бачу, постановила собі в тому найгіршому ісповіданні перебувати незмінно і хочеш з иншими такими гірко померти. Послухай мене і принеси жертву, щоб лютих мук позбутися". Свята ж сказала: "Муки твої тимчасові, муки ж геєнські — вічні, хай уникну мук вічних, дочасних не маю боятися. Пам'ятаю слова Господа мого: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть, бійтеся більше того, що може душу і тіло згубити в геєні вогненній". Саприкій сказав: "Тоді ти маєш боятися богів, щоб, розгнівавшися, душу твою і тіло не погубили, якщо їм не принесеш жертви". Свята Доротея відповіла: "Уже сказав ти, Саприкію, що ніяк не можеш переконати мене, щоб я принесла жертву бісам, що перебували в суєтних тих людях, які настільки погано прожили, що й сказати сором, і так померли, як безсловесні звірі, бо, живими бувши, не пізнали Того, Хто створив Небо, і землю, море, і все, що в них є. Їхні-бо душі в незгасимому вогні горять, їхнім же ідолам, з різного матеріялу зробленим, ви поклоняєтеся. І справеливо буде, якщо з ними впадуть у вічний вогонь і ті, які, покинувши Творця свого, їхніми поклонниками бути захотіли". Це чувши, Саприкій розгнівався вельми і звернувся до слуг, що були готові мучити, і сказав: "Поставте її на місці катування, щоб, злякавшися мук, захотіла служителькою бути богам нашим". Божа ж раба, стоячи на місці катування, мужньо і безстрашно мовила до судді: "Чого чекаєш, не мучиш мене? Роби те, що маєш робити, щоб я скоро змогла бачити Того, заради чиєї любови страждати не боюся і померти не жахаюся". Саприкій сказав: "І хто є той, кого так прагнеш?" Свята Доротея відповіла: "Христос, Син Божий". Саприкій сказав: "І де є Христос? Відповіла свята: "Всемогутністю божества Свого всюди є, людськістю ж ісповідуємо, що Він є на Небесах, сидить праворуч Отця Свого, з Ним же і Святим Духом є одним Богом, і кличе нас у Рай насолод вічних, де ж сади повсякчас плодоносять; лілеї, шипки і всілякі гарні квіти завжди цвітуть; поля, гори, горби завжди злачні, джерела солодкі, і душі святих у Христі веселяться. У такі речі, як я оповідаю, коли б ти повірив, о Саприкію, звільнився б ти від погибелі своєї і увійшов би в Рай невимовних насолод Божих". Саприкій сказав до неї: "Належить тобі покинути суєту, принести жертву богам, і взяти мужа, і веселитися в житті своєму, щоб так не загинути, як же і батьки твої загинули, — через безумство своє". Свята ж мовила: "Не принесу жертви бісам, бо християнкою я є, не візьму мужа, бо Христовою Невістою я є, і це віра моя, яка уведе мене в Рай і Оселю Жениха мого". І мучена була свята жорстоко.

Після цього Саприкій-ігемон звелів святу, знявши з катівні, вести до двох жінок, які були між собою рідними сестрами, мали ж імена Христина і Калиста. Вони спершу християнками були, але настрашилися мук, відвернулися від Христа і, впавши у відчай, жили нечестиво в насолодах і суєті мирській. Збагатили їх ідолопоклонники за їхнє від Христа відвернення. Отож їм доручив Саприкій святу діву Доротею, говорячи: "Як же ви покинули суєту і волхвування християнське, богам непереможним жертви приносите і приймаєте від нас дари, так і цю від безумства християнського відведіть і наверніть її до богів наших — ми ж більшими і численнішими дарами вшануємо вас, якщо зможете оцю до нас схилити". Вони ж, взявши її у дім свій, мовили до неї: "Послухай суддю і вчини волю його, врятуй себе від мук, як же і ми вчинили, краще тобі турбуватися, щоб світ цей видимий і солодке життя не згубити в муках і передчасно не загинути". Відповіла свята Доротея, говорячи: "О, якщо б і ви, послухавши ради моєї, покаялися в ідольській, від вас принесеній жертві і знову до Христа навернулися, добре б врятували себе від мук геєнських: благий-бо Господь наш, і багатий в щедрості, і милосердний до тих, хто навертається до Нього усім серцем". Сказали до неї Христина і Каліста: "Раз уже загинули, відвернувшися від Христа, то як може таке бути, щоб ми знову змогли до Нього навернутися?" Мовила до них свята: "Більший гріх втрачати надію на Боже милосердя, ніж ідолам поклонятися, не впадайте у відчай ані не майте сумніву в доброму і досвідченому лікареві, який може ваші зцілити рани. Нема-бо рани, якої не захотів би зцілити, саме через те Спасителем називається, що спасає, через те Іскупителем, що викуповує, через те Визволителем, що дає волю. Ви лише всією душею в покаяння наверніться і, без сумніву, прощення удостоїтеся". Тоді обидві ті сестри кинулися в ноги їй, плачучи і просячи, щоб помолилася за них до милосердного Бога, щоб, прийнявши покаяння їхнє, подав їм прощення. Свята ж діва возвала до Господа зі сльозами, говорячи: "Боже, Який сказав: "Не хочу смерти грішника, але щоб навернувся він і живим був", Господи Ісусе Христе, Ти, що сповістив, що через одного грішника, який кається, більше радости ангелам на небесах, ніж через дев'ятдесят дев'ять праведників, які не грішили, яви благодать Свою для Твоїх овець, яких диявол викрав і в Тебе забрати намагався, поверни вівці Свої в загороду Свою, до стада Свого, о добрий Пастирю, хай через їхній приклад навернуться до Тебе всі, що відійшли від Тебе". Минув якийсь час, Саприкій-ігемон, пославши, прикликав до себе обох жінок тих зі святою Доротеєю і, взявши обох сестер осібно, питався, чи змогли вони Доротею схилити до богів їхніх. Христина ж і Каліста, піднявши голоси свої, відповіли: "Заблудили і зле вчинили, що, забоявшися мук дочасних, принесли жертви ідолам, через те просили її, і дала вона нам покаяння, через нього ж змогли отримати в Христа, Господа нашого, прощення гріхів наших". Тоді Саприкій роздер на собі одяг свій і з великою люттю звелів обох сестер тих зв'язати в одне, з'єднавши їм хребти їхні, і вкласти в бочку смоляну, і, обклавши дровами, спалити їх. Вони ж взивали до Бога, говорили: "Господи, Ісусе Христе, прийми покаяння наше і подай нам прощення". Коли спалювали жінок тих, Доротея свята, на те дивлячися, веселилася і крикнула до них, говорячи: "Ідіть переді мною, сестри, і переконайтеся в прощенні гріхів ваших, і довідайтеся, що вінець мучеництва, який ви раніше згубили, нині, без сумніву, здобудете. Вийде назустріч вам милосердний Отець, радіючи через блудного сина повернення, і обійме вас, і, як щирих своїх доньок, прославить, і возвеличить перед ангелами Своїми, і в лику святих мучениць учинить вас". І так святі жінки ті Христина і Каліста, сестри рідні, у покаянні страдницьки померли, з прощенням і вінець перемоги від Христа прийняли. Саприкій же звелів святу Доротею знову на муки взяти і, повісивши, мучити, як же і спершу. Свята ж в муках такою була охоплена веселістю, наче вже входила в Оселю любого Жениха свого Христа. І говорив до неї Саприкій: "Що це таке, що лицем своїм таку вдаєш собі радість і, в муках будучи, весела виглядаєш?" Відповіла свята: "Ніколи-бо через ціле своє життя так не раділа, як нині, а найперше радію за душі тих, яких диявол через тебе відняв у Бога, через мене ж прийняв знову їх Христос. Нині на Небесах бенкет великий, радіють-бо за душі ті ангели, веселяться архангели, разом і всі святі апостоли, і мученики, і пророки торжествують, поспіши-бо, о Саприкію, і роби швидко, що маєш робити, щоб і я змогла до веселости святих перейти зразу. І возрадуюся з тими на Небесах, з ким же плакала на землі". Тоді Саприкій звелів свічами палаючими обпалювати мученицю — вона ж більше й більше веселилася і лице світле та радісне судді показувала, тоді крикнула до нього: "Окаянний, нічим ти є з ідолами своїми!" Знявши ж її з дерева, кат звелів кулаками в лице її бити: "Хай буде, — казав, — бите лице, що наругу чинить мені". Коли били святу, не переставала радіти, і знемогли ті, що били її. Тоді ігемон дав вирок смертний на неї такий: "Доротею, горду дівчину, яка не захотіла принести жертву богам безсмертним і живою бути, але захотіла добровільно померти невідомо задля якого чоловіка, що називається Христос, наказуємо потяти мечем". Це почувши, свята мучениця Доротея велегласно мовила: "Дякую Тобі, душелюбче Христе, що прикликаєш мене в Рай Свій і в Оселю Свою, Пресвятий, мене вводиш". Коли ж свята мучениця, на смерть ведена, виходила з претору, схоластик один на ім'я Теофіл, радник ігемона, крикнув до неї, знущаючись: "Чуєш ти, Невісто Христова, пошли мені яблука і квіти шипкові з раю Жениха твого". Свята ж Доротея мовила: "Направду зроблю те". Коли прийшла вона на місце усічення, попросила спекулятора, щоб дозволив їй трохи помолитися до Бога свого, і, коли закінчила молитву, став перед нею Ангел Господній в образі малого хлопця, прекрасного вельми, несучи в пелені чистій три яблука предобрі і три квітки троянди червоної. До нього ж мовила свята: "Прошу тебе, занеси їх Теофілові і скажи йому: "Ось маєш, що просив". Те мовивши, схилила під меч святу свою голову, і усічена була — пішла, торжествуючи, до Христа Господа, Жениха свого, Його ж з юности полюбила, і прийняла вінець перемоги з рук Господніх в Оселі Його нетлінній.

Теофіл же підсміхався з обіцянки святої дівчини Доротеї, розповідав друзям і одноліткам своїм, кажучи: "Нині, коли вели на смерть Доротею, яка називала себе Христовою Невістою і в Його Рай увійти нахвалялася, сказав я до неї: "Слухай ти, Христова Невісто, коли увійдеш в Рай Жениха твого, пошли мені звідти троянди і яблука. Вона ж відповіла мені: "Справді пошлю тобі". Це говорив Теофіл до друзів своїх, заливаючися сміхом, і ось раптом став перед ним ангел той із трьома яблуками найкращими і з трьома прекрасними квітками і мовив йому: "Ось, як же обіцяла тобі свята діва Доротея, послала тобі з Раю Жениха свого". Тоді Теофіл, яблука і квіти бачивши і в руку їх взявши, великим возвав голосом, кажучи: "Істинним Богом є Христос, і нема неправди в Ньому жодної". Казали йому друзі й однолітки: "Чи ти біснуєшся, Теофіле, чи глумишся?" Відповів їм Теофіл: "Не біснуюся, не глумлюся, але розум здоровий велить мені, щоб вірив я в Істинного Бога Ісуса Христа". Питали ж його ті: "Чого раптом почав взивати так?" Сказав їм Теофіл: "Скажіть мені, який нині місяць?" Відповіли йому: "Лютий". Сказав їм Теофіл: "Цілу Кападокію у цей час зима, мороз і лід покривають, і нема ні одного дерева чи билини, щоб листям своїм прикрашалися, і звідки ці квіти й ці яблука з власними своїми гілочками і листочками, ви думаєте? Те кажучи, показував їм яблука і трояндові квіти. Вони ж, їх бачивши, і збагнувши, і пахощі їхні великі почувши, дивувалися і говорили: "Ми ані у звичний для плодів і квітів час такого не бачили". Сказав їм Теофіл: "Я вважав діву Доротею, на смерть ведену, немудрою, що Женихом своїм називала Христа і Рай Його згадувала, сказав-бо до неї, як до божевільної, насміхаючися: "Коли прийдеш у Рай Жениха, пошли мені звідти яблука і квіти". Вона ж мені відповіла: "Справді пошлю тобі". Я ж сміявся зі слів її, і ось несподівано після усічення її став переді мною хлопець, малий віком, так наче років чотирьох, краси невимовної, про нього ж не думав, що він щось уміє промовляти. Він же, торкнувшися мене, почав, наче дорослий муж, говорити до мене, кажучи: "Діва свята Доротея, як же обіцяла, прислала тобі дари з Раю Жениха свого". Те мовивши і це, прислане, в руки мені давши, невидимий став". І возвав знову Теофіл, говорячи: "Блаженні ті, що в Христа вірять і страждають в ім'я Його, Він-бо є істинним Богом, і кожен, хто в Нього вірує, премудрий є справді". Таке й тому подібне взивав Теофіл, як увійшли деякі до ігемона і сказали йому: "Схоластик твій Теофіл, який дотепер ненавидів християн і убивчої їм смерти шукав, той нині перед ворітьми взиває, хвалячи і благословлячи ім'я якогось Ісуса Христа, і багато вірять в Нього, слухаючи слів Теофіла". Ігемон же зразу ввести його до себе звелів, сказав до нього: "Що говорив ти перед ворітьми?" Відповів Теофіл: "Хвалив Христа, Його ж спершу хулив аж до цього дня". Сказав йому ігемон: "Дивуюся тобі, чоловікові премудрому, що хвалиш Ім'я Того, Якого ж, коли хто хвалив, то ти гонив дотепер". Сказав Теофіл: "Про це знає Істинний Бог Христос, що несподівано навернув мене з блуду на путь праведну і вчинив мені пізнати Його — Істинного Бога". Сказав ігемон: "Усі премудрі, що любомудрію належать, у премудрості мають успіхи і ростуть, ти ж з премудрого раптом зробився безумним, іменуючи Богом Того, Кого ж юдеї розіп'яли, як же і від самих християн ти чув". Сказав Теофіл: "Чув, що розіп'ятий був Христос, і помилявся, вважаючи, що не є Він Богом, і ганив я у всі дні Ім'я Його, нині ж, каючися через попередні гріхи і хулу, Богом Його істинним ісповідую". Сказав ігемон: "Де й коли християнином став ти, що приносив жертви богам аж до цього дня?" Сказав Теофіл: "У ту годину, в яку ж Христа ісповідав, увірував, пізнав, що я є християнином і через те, з усього серця в безсмертного Христа, Сина Божого, віруючи, проповідую Ім'я Його істинне, Ім'я святе, Ім'я непорочне, Ім'я, в Якому нема жодного лицемірства ні жодної омани, яка в ідолах царює". Сказав ігемон: "То що — царює омана в богах наших?" Сказав Теофіл: "Чи не царює омана в тих ідолах, яких рука людська з дерева витесала, з міді й заліза викувала, з олова вилила, їх же стережуть нічні птахи, на них же павуки сіті свої роблять, їх же нутрощі мишами наповнені? І якщо не так є, як же кажу, брехливим хай буду; ти ж подивися сам, чи правду я кажу: і тому, що не обманюю, справедливо було б, щоб і ти погодився з істиною і від брехні відвернувся. Годиться-бо тобі, судді, який инших за брехню судить, самому від брехні навернутися до істини, яка є в Христі Бозі". Сказав ігемон: "Хіба боги наші не є живими?" Сказав Теофіл: "Подобу в ідолах людську бачимо, проте вона не має чуття жодного. Бог же є невидимий, живий і життя Податель. Ідолів, якщо з коштовного матеріялу зроблені, стережуть, щоб злодії їх не вкрали, — Бога ж Небесного ніхто не стереже, але Він стереже всіх, береже і пильнує Своє творіння". Сказав ігемон: "О окаянний Теофіле, бачу, що злою смертю загинути ти бажаєш". Сказав блаженний Теофіл: "Я добре життя знайти хочу". Сказав ігемон: "Знай, що коли в безумстві своєму перебуватимеш, спершу великі на тебе накладу муки, тоді люто тебе звелю убити". Відповів блаженний Теофіл: "Цього я почав хотіти, щоб убитим бути за Христа Бога". Сказав ігемон: "Згадай дім свій, жінку, і дітей, і родичів, і не віддавай себе безумно на гірку смерть, бо велике це безумство - добровільно віддати себе на муки і кару, якими злодіїв карають". Відповів святий: "Не безумство, але премудрість це велика, щоб задля великих і вічних благ не зважати на малі і минущі муки і задля безкінечного життя коротку смерть понести". Сказав ігемон: "То чи краще вибираєш собі муки, аніж спокій, і смерти більше бажаєш, ніж життя?" Відповів святий Теофіл: "Я і мук боюся, і перед смертю тремчу, проте тих мук, які кінця не мають, і перед тою смертю, яка вічну кару приносить. Мукам, які ти накладаєш, скоро кінець буде, муки ж, для ідолопоклонників приготовані не закінчуються ніколи". Тоді звелів ігемон святого Теофіла повісити на дереві нагого і бити жорстоко. Коли ж битий був святий, говорив: "Ось нині став християнином, бо на хресті повішений, дерево-бо це на хрест подібне. Дякую Тобі, Христе Боже, що на знаменні Твоєму повішеному мені бути ти подав". Сказав до нього ігемон: "Окаянний, пошкодуй тіло своє". Відповів святий Теофіл: "Окаянний, пошкодуй душу свою. Я не жалію тіла свого дочасного, щоб душу свою зберегти вічно". Розгнівався ж кат більше, звелів кігтями залізними стругати мученика і свічами обпалювати. Святий же веселився в муках, наче не чуючи болю, і нічого иншого не говорив, лише: "Христе, Сину Божий, Тебе ісповідую, візьми мене до лику святих Твоїх". І було лице його світле. Знеможеним від великого труду слугам, які мучили, Саприкій-ігемон видав вирок смертний на святого такий: "Теофіла, який дотепер богам безсмертним жертви приносив, нині ж розбестився і від богів до християнського схилився сонмища, голову відтяти наказуємо". Теофіл же святий, чувши той на себе вирок, возвав, кажучи: "Дякую Тобі, Христе Боже мій". І, радіючи, схилив під меч святу свою голову, і усічений був, увінчався мучеництвом, і прийняв винагороду, яка для тих, що в одинадцяту годину прийшли, рівна, як і для тих, що перші в Царстві Христа, Бога нашого. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Юліяна з Емесійського града, він у юнацькому віці лікарську майстерність добре знав, зцілював не лише тіла людям, а й душі: лікуючи хвороби, научав вірити в Христа, і багатьох із еллінів навертав до Христа Бога. Коли ж взяті були святі мученики Силуан-єпископ, і Лука-диякон, і Мокій-чтець, їх же пам'ять 29 січня, і на поїдання звірам з темниці ведені, Юліян, підбігши до них, цілував їх і просив, щоб не боялися смерти за Христа. Взятий був і в якійсь печері замкнений, де ж довгий цвях в голову прийняв, також і руки, і ноги прибили йому — так Богові дух передав.

І святих мучениць дівиць Марти і Марії, сестер рідних, благочестям і любов'ю до Христа євангельським сестрам, Марті і Марії, подібних, і брата їхнього святого мученика Лукаріона-отрока. Були ж вони в Азійському краї, у часи ті, в які гнана була Церква Христова від царів і князів, нечестивих ідолопоклонників. Марта і Марія перебували в дівстві, працюючи для Христа, і бажанням бажали, щоб за Нього померти. Трапилося ж нечестивому воєводі іти мимо дому їхнього, і, відчинивши двері дому, возвала Марта з сестрою до воєводи, кажучи: "Ми християнки". Воєвода ж зі слугами на почуте не зважав і мимо йшов. Вони ж знову услід воєводі закричали: "Ми християнки!" Воєвода ж відповів їм: "Прощаю вам задля юности вашої, негоже-бо заморити вас". Свята ж Марта мовила: "О воєводо, смерть мученицька не є смертю, а життям". Це чувши, воєвода розгнівався вельми і звелів взяти їх, вийшла ж і свята Марія і сказала до воєводи: "Те, що сповістила сестра моя, і я говорю". Тоді вийшов за сестрами хлопець малий на ім'я Лукаріон і крикнув: "Як же Марта і Марія говорили, так же і я говорю: "Я християнин". І звелів воєвода повісити їх на трьох хрестах. Стояла ж мати їхня і говорила: "Спасіться, діти мої любі, і прийміть вінець від Христа". І відповіла Марія, на хресті висячи: "Спасенна будь і ти, мати наша з плодом лона твого, бо принесла нас Христові". І пробиті були на хрестах Марта, і Марія, і Лукаріон мечем від спекулятора.