Житія Святих - Вересень

Житіє і страждання святих мучениць Минодори, Митродори та Німфодори

Три діви Тройці святій себе в дар принесли: Минодора, Митродора та Німфодора. Інші приносять Богу дари від зовнішнього майна свого, як колись три східні царі золото, ливан та смирну; вони ж бо принесли дари від внутрішніх скарбів: принесли душу, як золото, не тлінним золотом відкуплену, але чесною Кров'ю, Агнця непорочного, принесли совість чисту, як ливан: кажучи з апостолом: "Ми-бо Христова запашність". Тіло ж у нетлінному дівстві своєму на рани за Христа давши, принесли його в дар Богу, як смирну, знаючи добре, що Христос не наших тимчасових багатств, але нас самих потребує, за словом Давидовим: "Ти Бог мій". Оскільки добра нашого не вимагаєш, самих себе тож Богові приносимо, як про це святе їхнє життя й доблесне страждання являє.

Вони народились у Витинії, сестри були за плоттю, були сестрами й за духом, бо однодушно вибрали Богові служити більше, ніж світу і наявним у світі марнотностям. Бажаючи ж з душею й тіло зберегти неоскверненно, щоб чистотою доєднатися до чистого Жениха свого Христа Господа, послухати голосу Його, що казав: "Вийдіть тому з-поміж них (людей) та й відлучіться і не торкайтеся нечистого [їхнього], і я вас прийму". Вийшли-бо із співжиття людського, вельми люблячи у дівстві пробувати і відсторонившись од всього світу, оселилися на відлюдному місці, добре знаючи, що не легко молсе зберігатися чистота дівоча посеред народу, що має очі сповнені перелюбства і безконечного гріха, і як річкові води, входячи в море, солодкість свою тратять і, з морськими з'єднавшись, водами стають солоні, так і чистота, коли посеред світу, як посеред моря, поселиться й полюбить його, годі їх, солоних вод ласолюбства, не напитися. Дочка Яковова Діна, доки не пішла в Сихем, місто язицьке, доти була діва чиста, коли ж пішла подивитися на дочок того краю і приєдналася до них, тоді погубила дівство своє. Світ цей — окаянний Сихем з трьома дочками своїми: з похіттю тілесною, з пожаданнями очей та пихою життєвою, ні до чого іншого не веде, тільки шкодить тим, що приліпилися до нього. І як смола очорнює тих, що її торкнулися, так він своїх прихильників творить чорними, нечистими й оскверненими. Блажен, хто тікає від світу, щоб не очорнитися його нечистотами; блаженні отож ці святі три діви, що втекли від світу і від трьох його згаданих дочок, не очорнилися-бо їхніми нечистотами і були білі й чисті голубиці, що літали по горах та пустелях двома крильми: діянням та богобаченням, бажаючи в Божественній любові, як у гнізді почити: у пустельників таке-бо постійне Божественне бажання буває, щоб не бути в суєтному світі.

Перебували вони на одному високому й порожньому горбі, що був поблизу теплих вод у Питіях, десь так за два поприща. Там поселилися, живучи в пості і в безперервних молитвах, знайшовши тихе пристанище і добрий спокій чистоті своїй дівочій, щоб не була бачена людьми, ховали її в пустелі: хай буде видима ангелам, що винесли її на горба високого. Зійшовши на висоту гори, хай, порох земний із ніг своїх струсивши, на вершину гірську зійдуть. Від самого місця, де вони пробували, з'являлося добродійне їхнє життя, бо чим-бо є пустеля, як не відкинення всього й усамітнення? Що вістить горб, коли не їхнє богомисля, що знаменують теплі води, при яких жили, коли не теплоту їхню сердечну до Бога; і так як Ізраїль, що, позбувшись єгипетського рабства, проходив пустелю, так ці святі діви вийшли зі світу, пустельне обцілувавши життя, і як Мойсей, зійшовши на гору, уздрів Бога, так і вони, на високому горбі бувши, тілесні очі до Бога возводили, розумними позирали на нього ясно і як там, через удар об камінь виходили води, так і в них від смиренного биття в груди, потік слізний із очей їхніх виходив. І не такі були теплих вод витоки, як очі їхні, що теплі сльози виточували; ті-бо могли тільки обмити тілесне болото, ці ж душевні очищали пороки і більше, аніж сніг відбілювали. Але що було сльозам очищати, адже, очистивши себе від усілякої нечистоти плоті й духа, ніби ангели на землі жили; може, в чийомусь серці від спогаду про безліч гріхів народиться утіха та сльози, але в них, як у чистих дівах, од любові до Бога виходив витік плачу, а де ж бо вогонь Божественної любові палає, там неможливо бути слізним водам — така є вогню того сила, що коли, ніби в печі, в чийомусь серці загориться: скільки полум'я, стільки й роси примножить, скільки-бо десь є любові, стільки й утіхи. Від любові народжуються сльози, і коли Христос над Лазарем плакав, сказано про нього: "Дивись, як любив він його". Плакали святії діви в молитвах і богомислях своїх, любили-бо Господа свого, бажаючи насититися видивом його, зі слізьми часу того надчікуючи, коли прийдуть і уздрять улюбленого Жениха небесного, кожна-бо із них із Давидом віщала: "Коли я прийду та явлюсь перед Божим лицем? Сльози мої стали для мене поживою вдень і вночі", нібито кажучи: "Про це день і ніч сльозимо, що нешвидко приходить той час, коли б мали ми прийти і явитися перед лице солодкого піклувальника нашого Ісуса Христа, його-бо видивом так бажаємо насичуватися, як це бажає олень від водних джерел.

Коли святі діви таким особливим життям відсторонювалися від людей, то від Бога явлені були: "Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори", бо сцілення недужим, що чудесно від них бувало, ніби велеголосні труби по всьому краю тому про них звістило. У той час царював Максиміян злочестивий, а країною тією володів Фронтон, князь. Прочувши про свя тих дів, повелів схопити їх і привести перед себе. Овечки Христові, яким не шкодили пустельні звірі, схоплені були від людей звіроподібних і звіроноровних і перед мучителя приведені. Стали на суді нечестивих три дівиці, як три ангели, їм би не перед чоловіком, а перед самим славленим у Тройці Богом стояти, не достойні були очі грішних людей на святокрасні лиця їхні дивитися, котрі сяяли ангельською красою та благодаттю Святого Духа. Здивувався мучитель на таку красу їхню, бережену в пустелі, якої і в домах царських не побачиш ніколи, і хоч тіла їхні численними працями та постами були до кінця умертвлені, однак лиця дівочої вроди своєї не втратили, більше її здобули, бо де духовних радощів та веселощів серце є виповнене, там не може зів'янути цвіт краси обличчя, як у Писанні: "Як серце веселиться, лице цвіте". І це нічого, коли часом хто має повстримність, бо це замість постаріння красою красить лиця людські, як Даниїла і з ним трьох юнаків; у них, що жили в пості та в повстримності, краса перевищувала усіх царських юнаків; те саме було видно і в святих дівах, що було дивно людському розуму, коли бачив пустельні квіти і дочки Божі, що красою своєю і добротою перевищували всяку вроду дочок людських.

Запитав же їх князь спершу про імена та батьківщину. Вони сказали, що від імені Христового християнами звуться, при хрещенні ж імена прийняли такі: Минодора, Митродора та Німфодора, народжені у тій країні Витинійській від одного батька й матері. Тоді проказав князь до них мову свою, лестощами до свого злочестя приводячи їх і кажучи: "О діви красні! Вас великі боги наші полюбили і такою красою пошанували, вони ж і великими багатствами пошанувати вас готові, тільки ви їм честь воздайте і з нами принесіть їм жертву та поклоніння, я ж вас перед царем маю похвалити. А коли побачить вас цар, то полюбить вас і багатьма пошанує дарами, за великих бояр своїх вас віддасть, і будете більше інших жінок чесні, славні й багаті". Тоді Минодора, старша сестра, мовчазна, розтулила вуста свої, кажучи: "Бог нас створив і образом своїм прикрасив, йому кланяємося, іншого Бога, окрім нього, і чути не хочемо. Дарів же і почестей так потребуємо, як хто потребує сміття, що його ногами топчуть. А що доброрідних чоловіків від царя свого нам обіцяєш, то хто може ліпший бути Господа нашого Ісуса Христа? Йому ми вірою заручились, чистотою злилися, душею пристали, любов'ю з'єдналися, і Він є наша честь, і слава, і багатство, і від Нього не тільки ти і цар твій, але весь світ цей відлучити не зможе". Митродора ж сказала: "Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?" — що-бо нам світ цей супроти улюбленого Жениха і Господа нашого: болото супроти золота, тьма супроти сонця, жовч супроти меду, і чи ж заради світу марнотного маємо відпасти від любові Господньої й погубити душі наші? Хай так не буде!" Мучитель же рече: "Багато говорите, бо не бачите муки й не прийняли ран. Коли те пізнаєте, інакше говорити будете". Відповіла із ревністю Німфодора: "Чи муками й ранами нас застрашити хочеш? Збери тут із усього всесвіту мучительне знаряддя: мечі, рожна, кігті залізні, заклич усіх мучителів із цілого світу, з'єднані всі різновиди мук і поверни їх на слабке тіло наше, побачиш, що раніше всі ті знаряддя поламаються і всім мучителям руки втомляться, і всі різновиди мук твоїх висякнуть, ніж ми Христа нашого відкинемося, за Нього-бо гіркі муки солодким раєм, а тимчасова смерть вічним життям нам стануть". Князь же рече до них: "Раджу вам як батько, послухайте мене, діти, і принесіть жертви богам нашим, адже єдинородні ви є сестри, не захочете бачити одна одної безчестя й сорому наповнених і як люті муки терпите, не побажайте цвіт краси вашої зів'яну-тим бачити. Чи ж не добре кажу я, чи ж вам не на користь слова мої, воістину батьківську раду даю вам, не бажаючи бачити вас оголених, битих і терзаних і на частки роздроблюваних. Повиніться отож повелінню моєму, щоб не тільки від мене, але й від царя благодать знайшли, і, все добре прийнявши, в гаразді проживете дні ваші, коли послухаєте мене нині. Коли ж ні, тоді гіркі біди й тяжкі болі обіймуть вас і загине краса лиць ваших". На ці слова відповіла Минодора: "Нам, судде, лестощі твої не є приємні, ні загроза страшна; знаємо, що насолоджуватися з вами багатствами, славою і всіма насолодами тимчасовими — це вічну собі гіркоту готувати в пеклі, терпіти ж тимчасові за Христа муки — це вічну собі на небесах радість випросити, і ті гаразди, що нам обіцяєш, є непостійні, і муки, якими нам загрожуєш, є тимчасові. Нашого ж Владики й муки, що уготовано тим, котрі ненавидять його, є вічні, а безліч бла-гості, що прибережено тим, що люблять його, є безмежна. Через це не хочемо ваших благ і не боїмося мук, бо тимчасові є; боїмося ж мук пекельних і поглядаємо на небесні блага, бо вічні є, а найбільше через те, що любимо Жениха нашого, тому і вмерти за нього бажаємо, умерти однодушно вкупі, щоб виказати: є ми сестри духом більше, аніж тілом. І як єдине нас нутро народило у світ, так єдина за Христа мучителька смерть хай виведе нас із цього світу і хай єдиний прийме нас палац Спасів, і так не розлучимося поміж себе навіки". По тому, звівши очі горі, зітхнула і каже: "О Ісусе Христе, Боже наш! Не відкинемося від тебе перед людьми, і ти не відкинеш нас перед Отцем своїм, що є на небесах!" І знову до мучителя каже: "Муч, отож, о судде, тіло наше, яке тобі гарним бачиться, покрий його ранами, жодної ліпшої прикраси тілові нашому не може бути: ні золото, ні маргарити, ані багатоцінні одежі, як рани за Христа вашого, їх же здобути давно жадаємо!" Князь же до неї каже: "Ти старша є і літами й розумом, мала б інших навчати, а їх розбещуєш. Послухай-но мене, молю тебе: створи повелене, поклонися богам, щоб і ті, на тебе дивлячись, те саме вчинили". Відповідає свята: "Марно трудишся, княже, намагаючись нас од Христа відлучити і до поклоніння ідолам, яких ви богами звете, прихилити. Ні я не сотворю цього, ані сестри мої, з ними я є, як вони зі мною, єдина душа, єдина думка, єдине серце, що Христа любить. Раджу-бо тобі: не трудися словами більше, а спокушай самою річчю: бий, січи, пали, на частки дроби — тоді побачиш, чи повинуємося ми безбожному твоєму повелінню. Христові ми є, і за нього умерти готові". Це почувши, Фронтон-князь сповнився ярості і весь гнів свій на Минодору вилив, а тоді звелів, менших двох сестер відвівши, Минодору старшу їхню сестру, оголити, а чотирьом спекуляторам бити. Бита була свята, а проповідник кричав: "Пошануй богів і похвали царя та законів його не нищ!" Били її про-здовж двох годин, і тоді сказав до неї мучитель: "Поклади жертви богам!" Вона відповіла йому: "Ніщо інше творю, тільки жертву приношу, чи ж не бачиш, що всю себе приношу в жертву Богові моєму!" Мучитель же повелів жорстокіше бити її: били отож по всьому тілі без помилування, крушачи суглоби її, ламаючи кістки і плоть роздробляючи. Вона ж, охоплена гарячою любов'ю та бажанням до Жениха свого безсмертного, доб-лестно терпіла, ніби не відчуваючи болю. Тоді із глибини сердечної закричала: "Господи Ісусе Христе, веселість моя і любове серця мого! До тебе приходжу, надіє моя, і молю: прийми в мирі душу мою!" І це вирікши, випустила дух і пішла до улюбленого Жениха свого, прикрашена ранами, як багатоцінними оздобами.

По чотирьох днях поставив мучитель на суді перед собою Митродору та Німфодору, поклавши при ногах їхніх мертве тіло їхньої старшої сестри. І лежало те чесне святе Минодори тіло голе, не покрите й трохи і не було на ньому незраненого місця, всі вуди покрушені, від ніг до голови не було цілого місця — і було зворушливе це видовище всім, що дивилися. Так учинив мучитель, ніби казав: "Чи бачите сестру вашу? Те буде й вам!" — і сподівався, що ті дві сестри, бачачи так люто умучене тіло сестри своєї, злякаються і прихиляться до волі його. Всі ж, що стояли там, дивлячись на мертве і люто поранене тіло оте, збуджувалися природньою жалістю і, навіч ніби тішачись, плакали, тільки один мучитель ще більше жорсточився, наче камінь. Святих же дів Митродору та Німфодору сама природа й любов, як до сестри, хоч і принуджувала до сліз, одначе спиняла їх більше любов Христова і певна надія, що сестра їхня вже веселиться в палаці Жениха свого, і їх до себе чекає, щоб, такими ж ранами прикрасившись, подбали прийти і явитися перед лицем всебажаного Господа, і це стримувало святих дів од сліз, тож, дивлячись на святе тіло, що лежало перед ними, сказали: "Благословенна ти, сестро і мати наша, що сподобилася бути вінчана вінцем мучеництва і ввійти до палацу Жениха свого! Помолися тож преблагому Господу, що його тепер бачиш, аби, не гаючись, повелів і нам твоїм-таки шляхом прийти до Нього і поклонитися величності Його, насолодитися ж любов'ю Його і веселитися із Ним вовіки. О мучителі! Пощо гаєтеся довго, не вбиваючи нас? Пощо позбавляєте нас долі улюбленої сестри нашої; пощо нешвидко подаєте нам цю смерті чашу? її-бо як пресолодкого пиття бажаємо! Вже готові вуди наші на роздроблення, готові ребра на палення, готова плоть на розтерзання, готові голови на усічення, готове серце на мужнє терпіння — почніте отож діло ваше, не сподівайтеся від нас більше нічого, не схилимо колін богам псев-доіменитим. Бачите нас, що гаряче бажають смерті, чого більше хочете? Бажаємо вмерти із сестрою за Христа, Жениха нашого улюбленого". Тоді суддя, хоч і бачив їхні уми безбоязненими і бажання вмерти за Христа незмінне, але спробував ще лестощами до свого прихилити однодумства, щось підступно говорячи. Відповіли: "Коли перестанеш окаянно говорити супротивне до нашого твердого переконання? Якщо маєш віру,що ми єдиного кореня гілки, єдиного нутра є сестри, то хай буде тобі відомо, що і думку одну маємо, отже, від убитої тобою сестри збагни: коли вона, маючи перед очима не один приклад мужнього страждання, таку в терпінні явила силу, то і ми те вчинемо, дивлячись на сестру нашу, яка приклад нам собою дала. Чи не бачиш ти, як вона, хоча лежить і вуста стулені має, одначе відкритими своїми ранами, ніби вустами, наказує нам і схиляє до страдальчого подвигу. Не розлучимося отож із нею, не розторгнемо спорідненого нашого союзу, але помремо, як і вона померла за Христа. Відрікаємося обіцяних вами багатств, відрікаємося слави і усього, що від землі є і в землю знову повернеться, відрікаємоо лінних женихів, маючи нетлінного, Иого-бо любимо і Йому у віно приносимо нашу за нього смерть, щоб безсмертної, вічної, чистої і святої Його світлиці сподобитися". Тоді мучитель, позбувшись сподіванки своєї, роз'ятрився вельми й повелів Німфодору відвести. Митродорі ж повелів свічками опалити її тіло, і її опалювали по всьому тілу проздовж двох годин. Таку терплячи муку, зводила очі свої до єдиного, за якого страждала, улюбленого Жениха свого, просячи від нього помочі. Опалену її зняли з дерева, і повелів мучитель палицями її залізними кріпко бити, крушачи всі вуди її, і в тих муках свята Митродора, покликуючи до Господа, віддала в руки його святу свою душу. До неї, вмерлої, привели третє ягня Христове, святу Німфодору, щоб обох своїх сестер тіла побачила і, злякавшись лютого вбивства тих, відкинулася від Христа. Почав же князь до неї підступно промовляти: "О красна дівице! Я більше інших дивуюся твоїй красі і на юність милосердствую: боги мені є свідки, що не менше дочки своєї люблю тебе, тільки приступи і поклонися богам і тоді велику будеш мати від царя благодать, дасть-бо тобі майно й честь і що є більше — велику будеш мати волю. А коли ні, о горе, зле загинеш, як і твої сестри, що їхні тіла бачиш". Свята ж усі слова його приймала, як вітер, не слухала їх, а супротивне говорила, докоряючи ідолам та ідолопоклонникам, з Давидом говорячи: "Ідоли поган — срібло й золото, діло рук людських... Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає". Беззаконний побачив, що не осягнув словами нічого, повелів, оголивши її, повісити і кігтями залізними шарпати тіло її. Вона ж у тих муках свого терпіння не виказала, ані закричала, ані застогнала, але тільки очі горі звівши, двигала вустами своїми, що було знаменням її до Бога старатливих молитов. І коли закричав оповісник: "Дай жертви богам і звільнишся від муки, відповіла свята: "Я віддаю себе у жертву Богові моєму, за Нього і страждати мені солодко, а вмерти знахідка". Нарешті мучитель повелів палицями залізними убити її до смерті, і вбита була свята за свідчення Ісус Христове. Так тро-їця дівиць святу Тройцю прославила страдальчою смертю. Мучителеві ж не досить було мучити живих, але і на мертвих свою непогамовну вилив лютість: повелів-бо вогонь великий розпалити і тіла мучениць у нього на спалення кинути. Коли це сталося, раптово інший вогонь із великим громом із небес спав і у миг ока спалив Фронтона-князя і всіх його слуг, що катували святих мучениць. На запалений же вогонь великий дощ пролився і загасив його, а вірні взяли тіла святих од вогню непошкоджені, поховали їх чесно поблизу теплих вод у спільному гробі. їх-бо єдина утроба народила, їх-таки і гріб один прийняв, щоб як нерозлучні були у житті своєму, так щоб нерозлучні були й по смерті. Сестрами були на землі, сестрами є на небесах у одній світлиці Жениха свого, сестрами і у гробі. Над ними створено було церкву в ім'я їхнє, і потекли від них сцілень ріки на славу Бога у Тройці єдиного і в пам'ять трьох дівиць святих, їхніми ж молитвами хай сподобимося зріти святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа — єдиного Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє святої Пульхерії, цариці

Аркадій, цар грецький, умираючи, залишив малого сина свого Теодосія, що мав вісім років, і три дочки: Пульхерію, Аркадію та Марину. Була ж бо Пульхерія літами старша брата, вельми премудра й цнотлива, її промисел Божий, як дар превеликий, дарував Грецькому царству в поміч юному Теодосію, на захист же православ'я, що в той час непокоїли єретики. Вона, маючи розум, що перевищував її літа, прийнята братом була у співцарювання і августою учинена — було їй тоді літ шістнадцять, коли прийняла владу царську, не жіночим розумом, а чоловічою мудрістю почала правити Грецьким царством, її ж премудрості та розуму цілий світ дивувався. Від Бога-бо мала це дарування чистоти не заради життя свого, а заради Божої любові, при цьому дбаючи про мир грекам, — не захотіла виходити заміж, щоб не було якихось незгод між чоловіком та її братом, отож Богові себе заручивши, зволила аж до смерті в дівстві пробувати. На знамення відданого Богові свого дівства Божественний престол у соборній церкві владнала із золота та коштовного каменю вельми чудовий та багатоцінний. Схиляла ж до збереження дівоцтва і сестер своїх Аркадію та Марину, які також чистоту свою до кончини своєї обіцяли берегти Богові і жили з нею у пості та молитвах, слухаючись її не лише як старшу сестру, але як і матір свою, і як царицю. Була ж і братові своєму Теодосію-цареві замість матері, пеклась про нього вельми, навчаючи його Божому страху. Знаючи добре еллінську та римську мови, сама йому була вчителькою, не тільки книгам його навчаючи, але й добрим настановам наставляючи його: який має бути в бесіді та слуханні тих, що говорять, який у сидінні та ходінні, який у покарах винуватих і в помилуванні їхньому, і всім добрим справам до доброго правління належному навчала його. І падало добре сім'я не на лиху землю, слухався-бо її в усьому. І настільки було добре її навчання, що коли прийшов у вік мужа зрілого, був більше інших царів добрий і покірливий, терпеливий і незлобивий, премудрий і розсудливий, милосердий і милостивий; при навчанні також і молитва святої Пульхерії в житті його сприяла йому. Та свята створила церкву преславну на ім'я пречистої Богородиці у Влахерні та інші численні церкви і монастирі влаштовувала, і неумалену подавала жебракам милостиню. За її дбанням царство Грецьке було в мирі і у великій тиші, окрім внутрішніх єретичних у вірі сум'ять. Коли ж цареві Теодосію сповнилося двадцять літ і прийшов час йому оженитися, блаженна Пульхерія прагла знайти дівчину достойну царського палацу. Тимчасом прийшла із Атен у Царгород одна дівиця на ім'я Атинаїс, вірою еллінка, вельми гарна, цнотлива й премудра, славного одного філософа атенського, на ім'я Леонтій, дочка, була від батька добре навчена філософії та астрономії, геометрії і всієї грецької премудрості і багатьох розумом перевищувала. Прийшла ж у Царград з такої причини: батько її, вмираючи, розділив спадок увесь між двома синами своїми Валерієм та Летієм, а їй нічого не залишив, тільки кілька золотих монет. Коли родичі та сусіди його запитували, що залишає дітям своїм, відповідав: "Досить їй краси її та премудрості", — і те сказавши, помер. І розділили майно отнє поміж собою два брати, а сестрі нічого не дали, через це прийшла в царське місто скаржитися на своїх братів. Пульхерія, побачивши красу її, і добронравство, і премудрість, роздивившись, замислила пошлюбити її із братом своїм. Спершу привела її до святого хрещення і замість дочки взяла собі, тоді, як достойну царського шлюбу, з'єднала із царем Теодосієм. Дано було їй ім'я у святому хрещенні Євдокія, вона потім народила Теодосію дочку Євдокію, та ж, коли у вік прийшла, одружена була з Валентіяном Третім у Римі, його ж Теодосій прийняв у співправителі царства свого.

У царство тих благочестивих царів був у Ефесі Третій вселенський собор на нечестивого Несторія, за дбанням блаженної Пульхерії; та-бо велику ревність мала щодо благочестя, і брата свого, що почав зваблюватися єрессю і від істинної дороги блукати, наставляла і в православ'ї утвердила, через що від святих отців багатьма була шанована похвалами. Через кілька років ворог, не терплячи бачити розорення своїм єресям, що було через Пульхерію, постав на неї, бажаючи відлучити її від царського престолу та влади, отож і створив це на певний час — Бог попускає угодникам своїм бути спокушеними. Скуса ота почалася таким чином.

Був у царя Теодосія один євнух на ім'я Хрисафій, царський улюбленець і в порадниках не останній, сповнений же лукавства та злоби, ворожнечі та сріблолюбства. Той постав на святійшого патріарха Флавіяна, що зійшов на престол після святого Прокла. Був Флавіян муж достойний тієї честі, як благочестивий і який мав небесне життя, а Хрисафій єретиком був і не зволив на його постановлення. Шукаючи на нього вини, послав до нього, кажучи: хай приготує якийсь дар цареві на благословення, як новопостановлений святитель. Він же чисті хліби, приготувавши, послав. А Хрисафій, відкидаючи хліби, сказав, що золото, а не хліб, на благословенство має бути прислане патріархом. Патріарх же через послаників відповів, кажучи: "Добре знаєш, Хрисафію, що золото та срібло церковне є Боже і нікому не може подаватися, хіба жебракам". Тоді Хрисафій ще більше роз'ятрився на патріарха, гадаючи, яким би чином йому викопати рів. Бачачи, що блаженна Пульхерія є благочестива, вельми кріпить патріархові руку і неможливо буде йому нашкодити, замислив ворог і їй зло сотворити. Почав розлад сіяти між Пульхерією та Євдокією-царицею, знищуючи любов їхню і творячи ворожнечу поміж ними всілякими підступами. Тим часом трапилася річ така.

Було у звичаї у царя Теодосія свої грамоти підписувати, не читаючи і не довідуючись, що в них написано, і хто тільки хотів, за власним зволенням, приготувавши грамоту, приносив царю, той же, не бачачи написаного в ній, свою царську прикладав руку. Отож блаженна Пульхерія, бачачи той його нерозгляд, захотіла, адже завжди про нього дбала, любовно виправити брата таким замислом. Написала грамоту від царської особи, в ній же цар начебто давав свою жінку як рабиню сестрі своїй Пульхерії на її прохання і звіщав, що вже до того влади щодо неї не має. Таку грамоту приготувавши, дала цареві підписати. Він же, за звичаєм своїм, грамоти не прочитавши і не довідавшись, що в ній написано, приклав свою руку. Пульхерія ж узявши писання, чесно закликала в свою палату царицю Євдокію і люб'язною бесідою та пригощанням затримала її у себе довго. Коли ж цар прислав, щоб цариця йшла до нього, Пульхерія не пустила її. Коли ж удруге прислав, відповіла, всміхаючись, Пульхерія: "Хай знає цар, що не має влади над царицею своєю, бо віддав її мені в рабство і писанням своїм царським те утвердив". Це сказавши, пішла сама до брата й каже: "Бачиш, царю, як недобре чиниш, підписуючи грамоти, не читавши", — і показала йому ту грамоту. Таким мудрим намислом радила царю обережнішим бути відтоді, розглядати й читати писання ті, до яких має прикладати свою царську руку.

Те увідавши, лукавий ворог Хрисафій-євнух приступив до Євдокії-цариці, кажучи: "Глянь, що творить тобі Пульхерія, як тебе принижує, рабою тебе мати собі хоче, чи ж довго таке від неї терпітимеш? Хіба ти не рівна їй цариця і не найближча до царя, бо єдине із ним тіло?" — таке багато разів ворог казав і вивів на гнів Євдокію, яка по тому почала чоловікові своєму нашіптувати: хай, позбавивши Пульхерію царської влади, сам царює. Цар же, підбитий жінкою та Хрисафієм, хоч і хотів те створити, одначе соромився навести безчестя сестрі та навчительці своїй, літами від нього старшій. Отож просив патріарха: хай переконає Пульхерію, коли ввійде у церкву, бути дияконисою, як така, що чисто і свято живе і достойна дияконського служення, звичай тоді був дів та вдовиць у житті чистому засвідчених, переконувати, хоч би й не хотіли, до дияконського служення. Отож і святу Пульхерію до того ж хотіли переконати, щоб у такий спосіб царської позбавити влади. Патріарх же таємно звістив те Пульхерії. Вона ж, пізнавши такий замисел свого брата, а ворожнечу царицину та Хрисафієву збагнувши, сама залишила свою царську владу і, відійшовши з палацу царського зі своїми дівицями на осібне безмовне місце, служила супокійно у мовчанні Богові. Тоді єретик Хрисафій знайшов добрий час злобі своїй, підвів царя на гнів супроти патріарха, і була Божа Церква у сум'ятті, бо постали єретики безбоязно без захисниці благочестя Пульхерії, аж доки не розтулив Бог цареві мисленні очі пізнати свій прогріх і побачити свій неправедний на святу Пуль-херію гнів цариці своєї та й збагнути ворожу злобу Хрисафієву.

Якось принесли царю Теодосію яблуко вельми красне і неприродно велике, його-бо красі та величині незвичній подивувався і послав його своїй цариці, а та, тримаючи його в себе, не з'їла його, а послала Паулину-сенатору, що був тоді хворий, улюбленцю царевому. Паулин же, нічого не відаючи, послав те яблуко царю. Взяв-бо яблуко цар, упізнав його й пішов до цариці запитати її, кажучи: "Де яблуко, що прислав тобі?" Цариця ж, також не знаючи, що яблуко те знову до царських прийшло рук, відповіла: "З'їла його". Тоді цар, показавши їй яблуко, сказав: "А це що?" — і відтоді розгнівався на царицю вельми і безчесно ганьбив її, гадаючи, що перелюбство чинить із Паулином. І тоді Паулина в ув'язнення послав у Каппадокію, а цариці відтоді не попустив приходити до себе. Також і на Хри-санфа-євнуха, радника царициного, вельми розгнівався, пізнав-бо, що численного зла той був призвідник, і спершу маєток йому забрав, а тоді й на ув'язнення засудив, адже Бог відомсту творив на неповинну образу Пульхерії. Плив-бо Хрисафій у кораблі та втопивсь у морі, а Паулин в ув'язненні, за повелінням царським, забитий був неповинно, бо (як пізніше цариця, вмираючи, з клятвою звістила) чистий був Паулин від гаданого гріха, так само й вона перелюбства не чинила. Одначе попустив Бог такій надійти скорботі: Паулину на спасіння душі, а цариці в покару. Почувши про усічення Паулинове, цариця була у безмірній печалі, що через неї така добро-розумна і цнотлива людина неповинне постраждала, і молила царя, щоб не заборонив їй відійти до Єрусалиму поклонитися святим мощам. І, бувши відпущена, пішла до Єрусалиму, віддала там великі милостині, і церкви численні створила, і монастирі влаштувала, Замешкалась-бо в Єрусалимі довший час, доки численними молитвами царський гнів прискоромить і святу Пульхерію знову із собою примирить, послала їй образа пречистої Богородиці, писаного святим євангелістом Лукою, на знак миру й любові незнищенної.

Після того, як відійшла вона в Єрусалим, цар Теодосій послав прохання до сестри своєї святої Пульхерії, щоб знову повернулася на свій престол, але вона не захотіла, зволяючи ліпше працювати в усамітненні на єдиного Бога, аніж численними володіти країнами. Але знову молив її цар, і повернулася з великою честю свята Пульхерія у свою царську палату. І знову затихла єре-тицька буря і стишилися хвилі, і настала тиша в церкві, і Грецьке царство знову управлялося мирно. Через достатній час повернулася із Єрусалима й цариця Євдокія, несучи із собою руку святого першомученика Стефана, і коли внесла її в Халкидон, з'явився тієї ночі святий Стефан блаженній Пульхерії, кажучи: "Це дістала ти бажане, бо і я в Халкидон прийшов". Назавтра вставши, Пульхерія, взявши брата свого, царя Теодосія, вийшла назустріч руки святого першомученика, із нею укупі, люб'язно прийнявши, і царицю Євдокію.

Цар Теодосій прожив од свого народження сорок і два роки і підійшов до кончини своєї, і звістив Пульхарії про одкриття Боже, що було йому в Ефесі, в церкві святого Івана Богослова. Коли стояв він там на молитві, відкрито йому було, що після смерті його Маркіян-воїн має прийняти скиптри Грецького царства, і просив її, хай допоможе Маркіяну в узятті царського престолу.

Був же Маркіян родом із Тракії, син одного воїна і сам хоробрий воїн, і в літах, і в розумі людина досконала і в усіх добрих звичаях навчений, милостивий і добрий до всіх, ще з юності на царство означений, тож був хоронений од смертних випадків. Якось прийшов у Филипопіль, знайшов на дорозі кинутого трупа чоловіка, недавно вбитого, став тоді над трупом і розчулився, шкодуючи за вбитою людиною. Бажаючи ж створити діло милосердя, поховати мертвого, почав яму копати, і тут деякі, що йшли тим-таки шляхом до міста, побачили Маркіяна, як ховав мерця, і подумали, що він те вбивство учинив. Схопили його і, привівши в місто, віддали його суду. Не було ж бо нікого, хто міг би засвідчити його неповинність, а йому самому, коли виправдовувався, не повірили, тож як убивцю засудили його на смерть. І уже мав бути покараний смертю, коли б Божим одкриттям не був явлений справжній убивця, той-бо прийняв за ділом, а Маркіяна із честю було відпущено. Служачи при Грецькому війську, при вожді Аспарі, був на війні із вандалами, коли пересилили вандали греків і багатьох живих у полон узяли, тоді з ними і Маркіяна взято і до князя вандальського Гизериха було приведено. Якось Гизерих, бажаючи бачити полонян, зійшов на високе місце, опівдні це було, у велику спеку, і здалеку побачив Маркіяна, що спав на землі, над ним же орел злетів, творячи йому тінь розпростертими крильми, заступаючи його від сонячного вару. Те побачивши, князь вандальський Гизерих збагнув те, що має бути., і, прикликавши до себе того полоняника, про ім'я і по-батькові запитав його, кажучи йому: "Коли хочеш живий, і цілий, і вільний бути, клянися мені, що, коли на царську достойність зійдеш, ніколи не воюватимеш із вандалами, але в мирі з ними пробудеш". Маркіян же поклявся князю, як це той хотів, і відпущений був із честю додому.

Повернувшись тож із полону, Маркіян знову у Грецькому війську був неостанній. Якось, коли пішли греки на персів, розболівся Маркіян у дорозі, і в одному місті ликійському, названому Сидина, залишився. Прийняли його в дім свій два брати Татіян та Юліян, мужі чесні, і дбало піклувалися про здоров'я його, пізнавши до нього велику любов. Коли ж звівся він із одра хвороби, якось вийшли обидва брати з ним укупі ловити птиць. Був полудень і належний сонячний вар, лягли вони спочити й заснули. Поспавши, прокинувся перший Татіян і уздрів також, що й Гизерих колись, орла великого, що парив над сплячим Маркіяном, розпростертими крильми від сонячного вару його заслонюючи й отіняючи. Те побачивши, Татіян збудив молодшого брата свого Юліяна, і дивувалися обидва чудові тому. Відтак і Маркіян зі сну прокинувся, і відлетів орел, а Татіян із Юліяном пророкували Маркіяну, що має бути царем, і запитали, яку їм явить благодать та милість, коли зацарює. Він же рече: "Коли станеться за пророцтвом вашим, то мені замість батька будете". Після цього Маркіян почав найславніший бути поміж греками, прославляв Бог мужа, якого вибрав за серцем своїм.

Коли ж помер благочестивий цар Теодосій Молодший, а цариця його Євдокія знову відійшла в Єрусалим і там, кілька літ добре проживши, відійшла і похована була у церкві святого богомученика Стефана, створеній нею, блаженна Пульхерія після смерті брата свого, порадившись із боярами та всіма воєноначальниками, вибрала на царство Маркіяна-воїна, як достойного й Богові приємного. Зацарювавши, Маркіян прикликав раніше названих братів Татіяна та Юліяна і високими їх наділив санами, одного володарем у Тракію, а другого у Ликію поставив. Також і Гизериху клятву свою виконав: зберігав із ним мир нерозторжний до кінця.

Царівна ж Пульхерія, коли зацарював Маркіян, захотіла знову повернутися на своє місце усамітнення, але новопоставлений цар і весь синкліт молив її, щоб не залишала їх, але хай допоможе їм управляти царством, бо премудра в ділі тому і скусна. Інакше ж бути не може, тільки щоб була дружиною царевою. Вона ж оповіла їм про обіцяне Богу своє дівство, яке до смерті має зберігати. Але і цар також розповів про свою обіцяну Богу чистоту. І з потреби святої церкви, бо примножені тоді єретики сум'ятилися, переконана була на подружжя Маркіяну-царю, одначе на таке подружжя, щоб цвіт дівства не зів'яв, але утримувалося воно до кінця життя нерушно, бо і обітниця Богові учинена і цнота обох, і літа їхні не допускали, щоб ушкодилося її дівство, було-бо їй тоді п'ятдесят і одно літо, та й цар уже був немолодий. І назвалася Пульхерія дружиною царевою, а за суттю не дружина, а сестра була, співцариця йому, і добре правила скиптрами царства з великою користю всій Божій церкві та всьому царству. Назвався ж і Маркіян чоловіком Пульхерії, одначе самою суттю не чоловік, а брат був, співцарюючи із нею як з дочкою царською і спадкоємицею престолу батька її. І можна було тоді бачити на престолі Грецького царства дів-ственну чистоту царюючих: і цар душею та тілом чистий, і цариця-діва, що непорочно себе берегла, царювали. О, подружжя дівственне, мало де бачене, й чуване! Хай дивується тут світ, сповнений нечистих похотей, хай посоромляться ті, що пристрастям та приємностям віддаються, люди, чуючи про таке цих доброчесних царів подружжя, яке уподобилося ангельській чистоті. Тієї цариці дбанням зібрано було собор святих отців в Хал-кидоні на злочестивих Діоскора та Євтихія-архиманд-рита; але і в Ефесі, як мовилося, собор був за її піклуванням: вельми-бо боролася за благочестя. Тож деякі із розсудних людей у своїх писаннях їй приписують захист віри на обох тих соборах, Ефеському та Халкидон-ському. Така в неї була доброчесна ревність і велика премудрість, жив-бо в душі її і в серці чистому Дух Святий, як у храмі своєму святому, і великими дарами наповнив її. Відтак, проживши п'ятдесят і чотири літа, і весь свій маєток церквам, монастирям та вбогим роздавши, поставилася перед Господом, йому ж усім старанням послуживши. її молитвами не позбав і нас Царства твого небесного. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих трьох жон, знайдених в горі пустельній

Павло, єпископ Моновосійський оповідав: "Коли був я мирянином, — казав, — послано мене на схід знімати царську данину. Трапився мені по дорозі монастир пустинний і захотів зайти до нього. Вийшов ігумен із чорноризцями на зустріч мені і, поцілувавши один одного, сіли на дворі. Був там сад дерев, що мали плоди, і побачив пташок, що прилітали й ламали віття із плодом та й відлітали швидко. Спитав ігумена, кажучи: "Чому не їдять тут плодів ці птахи, але, з віттям ламаючи, відносять?" І рече мені ігумен: "Це одинадцяте літо, відколи птиці завше так чинять". Я ж, — каже Павло, — ніби від Бога наущений, сказав: "Десь є в горах святі мужі чи жони, що в Бозі пробувають і за Божим повелінням птахи їм носять ці фрукти. Вони мені кажуть: "Ось прилетів ворон і відломив гілку з плодом". І сказав я ігумену: "Ходімо за ним і так прийдемо". Ворон же летів перед нами із плодом, і вилетів на горба, і сів, поклав гілку, й полетів у пущу глибоку таку як прірва і там залишив гілку, і вилетів звідтіля, вже нічого не маючи. Ми ж прийшли до тієї прірви й кинули долу каменя, і почули звідтіля голос, що казав: "Коли є ви християни, не вбивайте нас". Ми-бо сказали: "Ви ж бо хто є?" Вони відповіли: "Коли хочете бачити нас, скиньте три одежини, бо є ми жони голі. І, йдучи біля гори, знайдете стежку, і нею зможете дістатися до нас". Коли ж ми це почули, тоді троє чорноризців скинули із себе одежі свої і, на камінь накрутивши, кинули їх долу до них. Тоді сходили з гори, знайшовши малу і тісну стежку, як вони і повідали, і ледве могли йти нею, і дійшли до тієї розколини, в якій пробували святі, і знайшли трьох жінок. Вони ж, побачивши нас, поклонилися нам до землі і створили сидячу молитву: одна з них сіла, а двоє стояли. Тоді ігумен до тієї, що сиділа, каже: "Звідкіля ти є, і як сюди зайшла?" Відповіла вона, кажучи: "Я, отче, від Константина града є, мала чоловіка, сановника царського, він молодий помер, залишилася я, мало що більше двадцяти літ з роду маючи, і пробувала в плачу через дві речі: вдівство та бездітність. Після кількох днів один вельможа, почувши про мене, прислав своїх рабів, бажаючи мене забрати собі примусом. І не зважили на мене прислані, бажаючи вести мене до свого пана. Помолилася я Господу моєму Ісусу Христу, хай мене збавить од того насильника, що хотів мені душу й тіло розтлити, і сказала до слуг: "Панове мої, чи ж я не хочу, я б з радістю пішла б до господара вашого, бо він є славний, але тепер є мені лиха недуга жіноча, нечиста я, в безперервній кровотечі пробуваю. Потерпіте тож мені, доки сцілюся від недуги й очищуся, тоді піду до нього з радістю". Те почувши, раби відійшли, кажучи: "Почекає тебе господар наш чотирнадцять днів". Коли вони відійшли, я увільнила моїх рабів та рабинь, давши їм золото, тільки залишила цих двох, що їх бачите нині, і роздала все своє майно жебракам. Після цього, прикликавши христолюбного чоловіка з роду мого, клятвами страшними закляла: хай розпродасть села мої і дім і хай золото жебракам роздасть. Тоді, вставши вночі, узяла цих двох рабинь, тепер сестер моїх, і ввійшла з ними до корабля і, керована Богом, прийшла на це місце, і тут одинадцяте літо я є, відтоді людини не бачила, тільки вас сьогодні. Одежа наша по якомусь літі роздерлася і відпала". І рече до неї ігумен: "Звідкіля сестро моя, маєш харч собі?" Вона ж каже: "Добрий чоловіколюбець Бог наш прогодував людей своїх у пустелі чотирнадцять літ, він і нам, недостойним рабиням своїм, посилає харч, бо щоліта, за промислом його, божественні птахи приносять нам усілякі плоди не тільки на потребу нашу, але й більше того, і голих нас покриває, і гріє своєю благодаттю Господь, і в зимі не боїмося холоду, ні вліті спеки, але пробуваємо, як у раю поселені, завжди славлячи святу Тройцю". Це ми почули й чуду-валися. Рече до неї ігумен: "Коли велиш, сестро, пошлю брата до монастиря, хай принесе їжі і поїмо з вами". Вона ж відповідає: "Коли бажаєш, отче, сотворити це, то повели, хай прийде пресвітер і відслужить тут святу службу, щоб причастилися ми пречесних таїн Христових; відколи-бо відлучилися від міста, не сподобилися тих святинь прийняти". І тоді ігумен послав чорноризця у монастир привести пресвітера й принести їжу. Пресвитер, прийшовши, створив святу літургію і причастилася спершу сама, тоді і рабині її, пречесних таїн. їли там з нами, — каже Павло-єпископ, — і рече сестра до ігумена: "Молю святиню твою, отче, пробудь тут три дні". І пообіцяв ігумен. Уставши, та блаженна жона помолилася старанно Богу і померла. Ми ж зі слізьми, надгробні пісні заспівавши, поховали її. Назавтра друга, помолившись, відійшла з миром, тоді й третя у третій день. І, поховавши їх, повернулися, славлячи Христа Бога нашого, що дивне і преславне зі святими своїми творить, йому ж належить честь і поклоніння вовіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих апостолів із числа сімдесяти Аполлоса та Лукія, дивись про них січня в 4-й день. І святого мученика Варипсава, що від одного пустельника прийняв витеклу кров з пречесного ребра Господа нашого Ісуса Христа, численні нею сцілення творячи, за що від невірних уночі вбитий був.