Житія Святих - Вересень

Cтраждання святого великомученика Фоки, єпископа Синопійського

У місті Синопійському був чоловік Памфіл, що мав у подружжі Марію, вони й народили блаженного Фоку, що з малих літ наповнений був благодаттю Святого Духа, щоб бісів від людей проганяти йому і недуги сцілювати. Коли ж виріс у зрілого мужа, через чеснотливе своє життя вибраний був на єпископство міста того і, сидячи на престолі своєму, добре пас словесних овець словом та ділом, приклавши до подвига свого велику працю, і явлені були всім його добрі діла, за які прославляється Отець Небесний, бо навернув багатьох людей од облуди їхньої, відвернув еллінів од ідолопоклоніння і привів до пізнання єдиного Бога. Коли ж захотів Господь сподобити його вінця мученицького, звістив своєму рабу те своє бажання у видінні таким чином: голуб із висоти прилетів, маючи у дзьобі своєму вінка із квітів; його ж на голову блаженному поклавши, провістив людським голосом, кажучи: "Вже чаша твоя наповнилася, яку тобі належить випити". Від цього видіння святий зрозумів, що мають бути йому за Христа муки. Ми ж із цього пізнаємо велике його добропригодження Богу, як сподобився ще в тілі з небес бути вінчаний. Так преблагий Бог праведних угодників своїх любить, славою та честю їх вінчає і покладає на головах їхніх вінці.

Був той Фока святий чистотою своєю душевною та тілесною — Жених небесний, із ним-бо небо з'єднатися хотіло, вінця на нього наклавши, але вінець той був прознаменуванням вінця ліпшого в світлиці Спасовій, яким вічно має бути вінчаний, аби веселитися на весіллі Агнця. Після преславного того знамення схоплений був на мучення у царство Троянове від князя Африкана, що довго принуджував святого, щоб приніс жертви ідолам, але він сам себе хотів принести в жертву Богу. І, коли не покорився і не віддав ділу рук людських тієї честі, яка єдиному Богові, що на херувимах сидить, подобає, тоді князь повелів до дерева прив'язати святого, терзати члени його, і було тіло його ранами дроблене й на частини розшарпане; як хижі птахи, голодні бувши, нападають на трупа, так терзали мучителі чисте тіло Христового страждальця. Але він перетерпів доблесно і чув голос із висоти, що укріплював його і так через укріплювача його Ісуса переміг муки, страждаючи ніби в чужому тілі, не жалів він плоті своєї за ісповідання Того, котрий душі своєї не пожалів, але за нас на хресті поклав її і, мов райську прохолоду, страждання за Христа Господа поклав, котрий за нас постраждав. Що ж бо вірному рабу Господньому не стерпіти заради божественної до Господа свого любові? Коли б з усього світу зібрано було на нього мучителів і всі муки, то він готовий був усі за улюбленого свого терпіти, кажучи з Давидом: "Готове серце моє, Боже, готове серце моє!"Тоді поклали його мучителі на сковороду, вогнем розпалену, але сковорода охолола, перемагає-бо духовний вогонь до Бога, розпаленого серця, силу вогню відчутого, і в усіх муках, скільки їх на нього нанести могли, переможцем виявився: воїнство-бо ангельське і світло Боже безмірне охрест нього з'являлося. І був у темницях світлом небесним просвічений, у вузах звеселений надією небесної свободи, у скорботах ангелами втішений, у ранах Ісусом укріплений. По багатьох же різних муках укинений був у розпечену лазню і там, помолившись, віддав дух свій у руки Божі і вінчався вінцем переможним у церкві тих, котрі торжествують. Тіло ж його святе вірними поховане було чесно і численні при гробі його чудеса здійснювалися.

У той-таки день житіє і страждання другого Фоки, святого, званого садоводом

У тому-таки Синодському місті був в інший час другий Фока, котрий сад-город собі поблизу моря влаштував і в ньому різне посадив зілля і, продаючи від нього, і сам собі харч мав та й убогих наділяв; інше ж від саду-городу свого зілля клав при дорозі, щоб подорожні брали; вельми був дружелюбений та гостинний і більше в душі своїй сад духовний, аніж природний, уладнав, насаджуючи чистих думок квіти і приносячи плоди чеснот, щоб могла називатися від Духа Святого свята та душа садом. "Замкнений садок, — рече, — то сестриця моя", сад, що багатоплідний: "А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість". Замкнений, щоб злодій не ввійшов, не може сюди ввійти ветхий злодій, що обікрав у райському саду праматір нашу, диявол; не обкраде чеснот святого Фоки, що зі страхом своє спасіння з'єднав, слухаючи апостола, котрий говорить: "Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник — диявол — ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого".

Жив отак святий і пройшла чутка про чеснотливе його життя поміж людей, чеснотливість-бо, як свічка запалена, утаїтися не може, але в темній ночі віддаля сяє; так і святий Фока, який посеред тьми, посеред роду невірного та розпутного благочестям сяяв, до світла пізнання багатьох наставляючи. Дійшла чутка про нього і до нечестивого князя тієї країни; звіщено йому було, що Фока в Розп'ятого вірить та й інших у слід собі навертає. Князь же тоді послав слуг, щоб забили раба Христового, і пішли слуги, шукали Фоку, щоби вбити. Він же зустрів їх і запитав: "Кого шукаєте?" Вони-бо відповіли: "Фоки шукаємо". Фока ж рече:"Поверніть до мене, панове мої,і я вам повім про нього". І прийняв їх у дім свій і пригостив достатньо, так-бо ворогам своїм належить творити за писанням: "Якщо голодує твій ворог, нагодуй його, а як спраглий він, напій його". І коли слуги добре вином розвеселилися, запитав їх Фока: "З-за якої вини шукаєте чоловіка того?" Вони ж звістили йому таємницю, кажучи: "На мучення шукаємо. Послав нас князь, щоб убити його, бо не шанує богів, але Розп'ятому поклоняється". Фока рече: "Молю вас, панове мої, потерпіть до завтра, в домі моєму ївши й пивши, а завтра я вам його віддам, ніхто-бо його так не знає, як я, і недалеко від мене мешкає, зараз кудись відійшов, прийде ж не гаючись, і я сам у руки ваші приведу його". Вони-бо, послухавши його, торжествували в домі самого Фоки, якого шукали. Він же собі в той час улаштовував гріб у саду своєму і все до поховання потрібне приготував, а все, що мав, роздав убогим і пробув ту всю ніч у молитві, готуючись до смерті. Коли ж настав ранок і слуги, послані князем встали, то сказали йому: "Чи є Фока, якого ти обіцяв оддати в руки наші?" Він же весело рече: "Є, панове мої, творіте з ним, що бажаєте". Кажуть-бо слуги: "А де він є?" Фока ж відповідає: "Я є Фока, якого ви вбити шукаєте. Я є Ісус Христовий раб, що мерзьких ваших богів відкидає, мене ж умертвіте". Вони ж, це почувши, здивувалися й знітилися, не бажаючи рук своїх кровавити кров'ю такого доброго чоловіка, пригощенням якого й добродійністю досить задовольнялися. І хотіли відійти, мовлячи: "Скажемо князю, що шукали всюди Фоки і не знайшли". Він же кланявся їм, хапаючи за ноги їхні й молячи, щоб творили їм повелене. "Нічим, — каже, — не віддасте за моє вам добродійство, як тим, що мене від плоті звільните і до бажаного Христа пошлете!" Так святий Фока бажав звільнитися і з Христом жити, так дбало хотів за Христа, Господа свого, кров пролити, таку мав любов до Бога: "Ліпша бо милість твоя над життя" це тимчасове. І так умолив слуг, прийняв вінця мучення, мечем-бо голову йому відсікли, і перейшов від земного саду до небесного. Святі ж його мощі поховані були в уготованому ним-таки гробі, над ними пізніше, коли засяяло благочестя, збудовано було церкву в ім'я його, і багато хто з вірних від святих мощів Христового страж дальня, як від джерела, що невсякні води чудес виточували, почерпували благодать: одні від хвороб сцілення, інші в печалях утіху, а інші в бідах прийняли поміч молитвами святого мученика Фоки. І не тільки в тому місті Синопійському, але і по всесвіті, на землі й на морі, всім, хто з вірою ім'я його закликали і вдавалися до його помочі та молитов, великий у потребах добродійник та помічник швидкий з'являвся. Через те, хто на морі плавав, мав звичку Фоку святого закликати в поміч; безліч разів-бо являвся їм наяву, інколи вночі перед настанням хвилювань будив керманича корабля, що спав при кормилі, іноді сам видимо розпростирав вітрила, іноді з'являвся, стоючи на носі корабля, мілину моря виглядаючи, іноді являвся, коли ходив морем. І звеличене було ім'я святого Фоки на багатьох кораблях, котрі плавали на Червоному морі і на Андріятському, і по океані. І пісні ті, що корабельники мали звичай співати, прикладали на похвальні співи святому Фоці, тож повсякчас ім'я його було на вустах людей, що виходили в море, на кораблях і творили діяння в численних водах. І не тільки в потребах, а і у відрадах своїх там присутнього мали Фоку святого; звичай-бо їхній був такий: коли на трапезі чи на якісь учті сиділи, відділяли частку харчу чи пиття святому Фоці, але оскільки не могло то бути, щоб з ними явно святий на трапезі сидів і їв та пив із ними, а безтілесний та невидимий не потребує ані їжі, ані пиття, через те один із них купував ту частку святого Фоки і клалася та ціна в особливе коритце. Так чинили в усі дні, частину трапези своєї святому уділяючи, і один за другим ту частку купували: сьогодні один із них, а завтра другий, а позавтра — третій, почавши від першого аж до останнього частку ту купували й осібно збирали її ціну. Коли ж до берега де приставали, кошти ті, від поданих часток святого Фоки зібрані, роздавали вбогим, недужим, сиротам ічужинцям; тривав той звичай у них багато літ але до того часу, доки вороги хреста святого Божим допустом за гціхи наші всі оті країни взяли, віру святу до кінця смирили і християн змалили. Одначе й тепер святий Фока, спільний усіх заступник, не перестає нам на морі світу цього в кораблі малочасного життя нашого плаваючим допомагати і до небесного пристаниська плавання наше скеровувати теплими своїми за нас до Бога молитвами, ними-бо від усякого потоплення, хвилювання ж та й бурі хай збавимося тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день житіє святого пророка Йони

Святий пророк Йона син був Аматин. Цього пророка мати, овдовівши, жила в Сареті Сидонській, і та вдова прогодувала Іллю-пророка в час голоду, більше ж вона живилась від нього, бо "дзбанок муки не скінчиться і не забракне в горняті олії" в домі її, коли прийшов пророк. Йона ж був малий хлопець, розболівсая й помер. І рече вдовиця до Іллі: "Що тобі до мене, чоловіче Божий? Прийшов ти до мене, щоб покарати мій гріх та щоб убити мого сина". І рече Ілля до жінки: "Дай мені сина свого". І він узяв його від неї і виніс його в горницю, де він сидів, і поклав його на своєму ліжку. І кликнув до Господа й сказав: "Господи, що знаєш удову, що я в неї мешкаю, чи ж скривдиш її убиши її сина". І дунув на хлопця тричі і покликав Господа й рече: "Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї". І було так: воскрес-бо хлопець, маючи бути прообразом воскресіння Христового в китовому череві. Коли ж виріс, жив чеснотливо, безпорочно дотримуючись усіх заповідей Господніх, добродогодив же Богові настільки, що сподобився пророчого дару і пророкував про муки Господні і про запустіння Єрусалима, і про кончину: "Колись, — рече, — уздрять камінь, що кричить тонким голосом і жалісливим, і від дерева віщання Богу, тоді наблизиться спасіння і підуть усі народи в Єрусалим на поклоніння Господнє; буде Єрусалим омерзений у запустіння звірів, і тоді прийде кончина всякому диханню". До цього Йони було якось слово Господнє, що звістило: "Устань, іди до Ніневії, великого міста й проповідуй в ньому, бо прийшло волання злоби його до мене". Йона ж, розмірковуючи, подумки сказав: "Коли ж не повірять словам моїм ніневітяни і почнуть мене мучати?" Злякався-бо і, вставши, втік у Тарсис, од лиця Господнього сховатися бажаючи, але нема такого, що сховається від нього, Господня-бо є земля й кінці її, хто ж сховається від того, що скрізь є і все наповнює. Втікши прийшов Йона в Йоппію і знайшов корабля, що їхав у Тарсис і, давши плату за проїзд, ввійшов у нього, бажаючи пливти до знаміреної країни. Господь же, бажаючи покарати раба свого і виправити його малодушшя, підняв великий вітер на морі, і була буря велика. Корабель же, посеред хвиль мечучись, розбивався і вже мав бути розбитий. "І налякалися моряки і кликали кожен до своїх богів, і викидали ті речі, що були на кораблі, до моря, щоб полегшити його. А Йона зійшов до споду корабля і ліг, і заснув", і хропів. "І приступив до нього керманич корабля, і сказав йому: "Чого ти спиш", чи не чуєш біди, яка найшла, адже гинемо? "Уставай, заклич до свого Бога — може, згадає цей Бог за нас, і ми не загинемо". "І сказали вони один до одного: "Ідіть і кинемо жеребка, та й пізнаємо, через кого нам це лихо" від Бога, хто з нас є грішніший? "І кинули вони жеребки — і впав жеребок на Йону. І сказали до нього: "Об'яви, через що нам це лихо? Яке твоє зайняття, і звідки ти йдеш? Який твій край і з якого народу?". І рече до них Йона: "Раб Господній я є і Господа Бога небесного, я пошановую, що створив море і сушу. І согрішив перед ним, злякавшись, і тепер тікаю від лиця його. " І налякалися ті люди великим страхом", почувши це. "І вони казали до нього: "Що ми зробимо тобі, щоб утихомирилося море, щоб не заливало нас. Бо море бушувало все більше". І рече до них Йона: "Візьміть мене, і киньте мене до моря і втихомириться море перед вами, бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас". І взяли Йону й кинули його в море, і зупинило море хвилювання своє. "І налякалися ці люди Господа великим страхом, і приносили Господові жертви, і складали обітниці". І повелів Господь киту великому пожерти Йону. "І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі", стоячи й молячись, простер свої долоні на образ хреста і кликав до Господа в печалі своїй. Господь же милосердний, караючи, покарав його, але смерті не віддав, бо "звелів рибі — і вона викинула Йону на суходіл". Він же опинився на землі і уздрів світло дня, і небо, і землю, і море, і поклонився Богу, що збавив від зітління життя його. По тому "було Господнє слово до Йони вдруге таке: "Устань, іди до Ніневії, великого міста і проповідуй на нього те слово, що я говорив був тобі. І Йона встав і пішов до Ніневії ... А Ніневія була місто велике-превелике, на три дні ходи. І зачав Йона ходити по місті — на один день ходи — і проповідував, і казав: "Ще сорок день — і Ніневія буде зруйнована. І ніневітяни вірували в Бога й оголосили піст і позодягали верети від найбільшого з них аж до найменшого. І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зі свого трону і скинув плаща свого з себе і покрився веретою та й сів на попелі". І він звелів наказати в Ніневії: хай зберігають поста три дні не тільки люди й худоба, і води хай не п'ють. І одяглося все місто у верети, і піст прийняло, і кликнули старанно до Бога, і звернув кожен із шляху свого лукавого, і каялися. Побачив Бог навернення їхнє, помилував і не навів на них зла, яке хотів був навести, а сотворив із ними за невимовним своїм милосердям. Йона ж після третього дня вийшов із міста, (і вийшов на гору), "поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні", аж поки побачить, що буде в місті". І побачивши, що нічого лихого місту не сталося, опечалився печаллю великою і рече до Господа: "О Господи, чи ж не не моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Тарсису, бо я знав, що ти Бог милостивий та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий ... А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя"^т. "І виростив Бог рицинового куща, і він вигнався понад Йону, щоб бути тінню над його головою", щоб покрити його від вару сонячного. "І втішився Йона від цього рицинового куща великою радістю" і спочив під ним той день. "А при сході зірниці другого дня повелів Бог черв'якові, і він підточив рицинового куща і той усох". І було сонце, палячи варом на голову Йони і знемагав Йона, і впав у відчай, і рече: "Краще мені смерть від мого життя". І промовив Бог до Йони: "Чи слушно запалився ти за рициновий кущ?" А той відказав: "Дуже розлютився я — аж на смерть". І сказав Господь: "Ти змилувався над рициновим кущем, над яким не трудився і не плекав його, який виріс за одну ніч і за одну ніч згинув. А я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десяти тисячок люда", що навернулися до мене і покаялися. Повернувся ж Йона з Ніневії, не залишившись у землі своїй, а забрав матір свою і пішов у землю Асирійську, в країну іноплемінну, казав-бо: "Візьму усю зневагу собі, оскільки збрехав, пророчачи Ніневійському місту". Коли ж померла мати його, поховав її біля Ливана Девориного. Поселився ж у землі Асирійській, помер там і похований був у вертепі Кенезеєвому, провістивши Христове Різдво за вісімсот літ. Тепер же перед Христом Господом на небесах стоїть і образом лиця Його насичується, славить Його з пророками та апостолами і з усіма святими вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє Петра святого, що раніше митарем був

В Африкійській країні був митар, на ймення Петро, немилостивий вельми, що ніколи не пожалів убогого і не тримав пам'яті про смерть, ані до церков Божих не ходив і відхиляв вуха свої від тих, хто просить милостиню. Добрий же Людинолюбець Бог, не бажаючи смерті грішникам, але піклуючись про спасіння всіх, має, спасаючи, вість долі кожного — той із Петром оцим учинив за добротою своєю і врятував його таким чином.

Якось жебраки та вбогі сиділи на вулиці і почали хвалити доми милостивих і Бога за них молити, а немилостивим докоряли. Дійшло слово й до цього Петра, що вельми він немилостивий. І запитали один в одного: чи взяв хто коли від Петрового дому якусь милостиню, і всі сказали, що ніхто не взяв в нього нічого. Звівся один убогий і рече: "Що мені дасте, а я йду оце й випрошу в нього милостиню". І поклали зарік поміж себе. Пішов отож жебрак і став біля воріт Петрового дому. Вийшов Петро з дому, везучи на ослі тяжар хлібів до князя на обід. Поклонився йому жебрак, котрий поклав зарік із друзями своїми, і почав просити милостині, старанно вигукуючи. Той же, не знайшовши каменя, схопив хлібину і жбурнув у жебрака, й потрапив йому в лице, та й відійшов. Жебрак же, підхопивши хлібину, прийшов до свого товариства, кажучи, що з самих рук його взяв той хліб і похвалив Бога, що Петро-митар милостивий є.

Через два дні розхворівся митар і аж до смерті наблизився. І бачить себе у видінні, що сидить на якомусь судищі, катований, а діла його на мірила покладаються. На одному боці мірила стояли вельми сморідні і лиховидні мурини, на другому боці мірила стояли мужі вельми світлі і добровидні. Мурини-бо принесли всі лихі діла, що Петро-митар від юності проздовж життя свого сотворив, і поклали їх на мірилі; світлоносні ж, що мали принести добре від Петрових діл, аби покласти на другому боці мірила на противагу лихих його діл, принесених бісами, стояли сумовиті й недотямні, один одному кажучи: "Ми ж бо нічого не маємо тут. Тоді мовив один із них: "Воістину не маємо нічого, тільки одну хлібину, що її дав Христу перед двома днями і то невільно". Поклали ту хлібину на другій бік мірила і тоді перетягла цю вагу більша перша. Відтак сказали митареві добровідні оті мужі: "Іди, убогий Петре, і доклади до цієї хлібини, щоб не взяли тебе темновидні мурини і не ввели тебе у муку вічну".

Отямився Петро і розмірковував про те, що побачив, і збагнув, що не привиддя, а істинне було бачене — уздрів-бо всі, учинені від юності гріхи: котрі вже й позабував, — все те зібране мурини на мірилі поклали. І сказав подумки, дивуючись, Петро: "Коли один хліб, що його кинув в обличчя убогому, так допоміг мені, що не забрали мене біси, наскільки тоді більша милостиня, покірливо і дбало творена, допомогає тим, котрі нещадно своє багатство роздають убогим?" І відтоді був вельми милостивий, що й себе самого пожаліти не захотів.

Якось, коли йшов у свою митницю, зустрів його один корабельник голий, обіднілий, бо корабель його потонув, припав до ніг його і просив, щоб дав йому одежу, аби покрити голизну тіла свого. Петро ж стягнув із себе добрий верхній одяг багатоцінний і віддав йому. Корабельник же, соромлячись у такій одежі ходити, дав продати її одному купцю. Трапилося ж Петру, коли повертався зі своєї митниці, уздріти ту одежу, що висячи на торжищі, продавалася; від того образився він вельми. І прийшов у дім свій, з печалі і їсти не захотів, але зачинив двері кімнати своєї і, сидячи, плакав та ридав і подумки говорив: "Не прийняв Бог милостині моєї, не був достойний, щоб пам'ять про мене мав убогий". Так сумуючи та зітхаючи, задрімав, і тут побачив когось добровидного, що сяяв більше за сонце і хреста мав на своїй голові, і в ту одежу був одягнений, що він дав зубоженому корабельнику. І чує його голос, як каже до нього: "Чого плачеш, печалячись, брате Петре?" Він же відповів: "Як не маю плакати, владико мій, коли те, що я даю вбогим із того, що ти дав мені, те вони знову продають на торжищах". Тоді каже йому явленний: "Чи пізнаєш ти одежу, яку я ношу?" Митар відповідає: "її, владико, знаю, що моя є, нею ж я одягнув голого". Рече йому явленний: "Не журись отож, те, що ти дав жебраку, я прийняв і ношу, як бачиш, і хвалю добрий твій учинок, бо від зими мене гинучого ти зодягнув" . Прокинувся ж зі сну митар, здивувався і почав догоджати вбогим, і рече подумки: "Коли убогий є Христос, живий Господь, то не помру, доки і я як один із них". Тоді роздав маєток свій злидарям і рабів увільнив, одного лишень раба залишив, і сказав йому: "Таємницю хочу повідати тобі, її збережи й послухай мене. Коли ж не послухаєш і не збережеш заповіту мого, то знай, що між поган продам тебе". Рече йому раб: "Усе, що велиш мені, пане, маю я учинити". І каже йому Петро: "Підемо у святе місто, щоб поклонитися животворному гробу Христовому, і там продаси мене котромусь із християн, а ціну мою віддаси убогим, сам же вільним будеш". Раб здивувався щодо такого дивного рішення свого пана, не хотів послухатися його й рече: "Іти з тобою у святе місто повинний я, як раб твій, а щоб продати тебе, пана свого, не буде того, не вчиню цього ніколи". Каже йому знову Петро: "Коли не продаси мене, то я продам тебе поганам, як раніше казав тобі". І пішли в Єрусалим. Поклонилися святим місцям і рече знову до раба: "Продай мене, коли ж не продаси мене ти, то я тебе продам варварам у роботу тяжку". Раб же, бачачи неодмінний намір пана свого, послухав його, хоч не бажав, і знайшов одного знайомого собі чоловіка богобоязного, срібляра-митця, на ім'я Зоїл, і каже йому: "Послухай мене, брате Зоїле, купи в мене доброго раба". Срібляр же каже йому: "Повір мені, брате, що обіднів і нічого дати за нього". Каже йому знову митаревий раб: "Позич у когось золота і купи його, вельми-бо добрий, і благословить тебе Бог заради нього". Повірив словам його Зоїл, узяв ув одного друга тридцять золотників і купив за них того Петра у раба його, не відаючи таємниці тієї, що Петро є паном рабові своєму". Раб же той, узявши ціну за пана свого, відійшов у Константинград, нікому не оповідаючи, що вчинив, а ціну ту роздав убогим. А Петро у Зоїла працював, роблячи діло, до якого раніше не був звичний, часом чинячи кухарську службу, часом же гній від дому Зоїлового очищаючи, іноді у винограднику землю копаючи та іншими роботами і стражданнями мучачи тіло своє, смиряючись безмірно.

Зоїл же, бачачи, що дім його благословенний був через Петра, як колись дім Пентефрієвий через Йосипа, і багатством примножився, полюбив Петра і нітився, бачачи безмірне його смирення. Якось каже йому: "Брате Петре, хочу відтепер звільнити тебе й по тому за брата тебе мати". Він же не хотів вільним бути, але зволяв по-рабському служити йому. І багато разів бачили, як над ним інші раби знущалися, часом били, й усяко ображали. Він же, усе терплячи, мовчав.

Однієї ночі бачить Петро уві сні того сонцеподібного, що з'явився йому в Африкії й носив одежу його, той тримав тридцять золотників у руці своїй і рече до нього: "Не журись, брате Петре, я ж бо прийняв ціну твою, але терпи до часу, доки пізнаний будеш". Десь за рік прийшли з країни Афрікії у святі місця поклонитися одні торговці і закликав їх Зоїл, пан Петрів, у дім свій на обід. І коли обідали вони, почали гості впізнавати Петра, і один одному казали: "Наскільки цей чоловік подібний є до Петра-митаря!" Петро, почувши це, ховав лице своє від них, щоб не бути до решти пізнаним. Одначе вони впізнали його добре і почали ісазати до того, хто прикликав їх сюди: "Пане Зоїле, хочемо повісти тобі одну річ, аби знав, яісого великого чоловіка маєш у своєму домі, що слугує тобі, воістину-бо є це Петро, що великий був володар в Афрікії й численних рабів своїх звільнив. Але вставши [з-за столу], заберемо його, вельми-бо князь уразився через нього й печалиться за ним". Петро ж стояв зовні, почув ці їхні слова і, поклавши на землю таріль, яку ніс, побіг до воріт двору, бажаючи втекти. Воротар же того двору був німий і глухий від народження свого, який тільки на знак відчиняв і зачиняв ворота. Намагався ж вийти раб Божий Петро, кажучи до німого: "Тобі кажу іменем Господа нашого Ісуса Христа, відчини швидко двері". Німий же відказав: "Так, Господи, швидко відчиню!" І тоді відчинив йому, і вийшов він. Прийшов же німий до пана свого і перед усіма заговорив, і всі, що в домі його, здивувалися, що почули його розмовного. Всі скочили пошукати Петра, але не знайшли його, і каже німий: "Зважте, як він утік, адже це великий раб Божий є! Коли прийшов до воріт, то сказав мені таке: "Во ім'я Господа Ісуса Христа кажу тобі: відчини!" — і тоді побачив я з вуст його полум'я, яке виходило і торкнулося до вуст моїх, і я заговорив". Кинулися усі, погнавшись у слід його, і не догнали, всюди старанно шукали і не знайшли. Тоді плач великий за ним учинили, що не відали такого раба Божого і прославили Бога, що має потаємних рабів своїх. Він же, втікаючи від людської слави, ховався по незнайомих місцях аж до преставлення свого до Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного Иони-пресвітера, батька Теофану, творцю канонів і Теодору Начвртанному.