Житія Святих - Вересень

Cтраждання святого священномученика Вавила і з ним трьох отроків

Нумеріян, цар злочестивий, перебуваючи у великій Антіохії, якогось дня сотворив великий празник бісам і приніс всепоганим ідолам жертви, змішавши їх із неповинною кров'ю, бо заколов сина царського, малого хлопця, його він мав для застави твердого й непорушного миру від одного варварського царя. Коли ж із тим царем вів війну через певний час, то не могли один одного здолати, відтак постановили мир поміж собою і, клятвами утвердивши його та приязнь поміж собою поклавши на познаку нерушного миру та дружби, дав цар Нумеріяну своє юне дитя, доручивши турботі його, - хай, наче батько виховає його і як власного сина має його в себе. Нумеріян же царського сина тепло прийняв, однак нелюдську лютість виказав, бо зламав мир із тим царем, зневажив клятву і, відкинувши приязнь його, сам своєю рукою заколов сина царського у храмі поганих своїх богів.

У той час пастирем Антіохійської Церкви був святий і богоносний отець Вавило, що за божественним знаменням вибраний був на архієрейський престол. Добре пасучи Христове стадо, прикладом бував для вірних словом, життям, любов'ю, духом, вірою і чистотою. Той-бо, коли такий бісівський празник та люте вбивство здійснювалися, зібрав своїх вірних людей, що були в Антіохії, і, ввійшовши у святу церкву, приніс безкровну жертву істинному Богові, молячись про своє словесне стадо, хай не буде розтягнене від душепогибельних вовків, і навчаючи овець своїх бути міцними вірі і не відпадати в часи напасті.

Нечестивий же цар, повертаючись од нелюдської і людиновбивчої жертви, подався до християнської церкви, бажаючи бачити здійснювані божественні таїнства, а заодно й осквернити святиню Господню своїм нечестивим входом. Тоді Божий ревнитель, святий великий Вавило, почувши, що цар із усім своїм синклітом іде до церкви, залишив божественний олтар і вийшов насупроти царя, ставши у церковних дверях. І, побачивши, що наближається, велиголосно до нього закричав: "Не подобає тобі, царю, що ідолопоклонником є, входити до святині живого Бога і оскверняти її входом своїм!" І супротивився вельми святий Вавило цареві, в ідольському злочесті його викриваючи й докоряючи і цілковито забороняючи йому ввійти до церкви, а коли приступив цар ближче до дверей, святий Вавило таку дерзновенність виказав - правицю свою до грудей царських приклав, зупиняючи його і відпираючи від храму Божого, а повернутися назад царю був великий сором. Відтак насиллям захотів зайти, маючи із собою слуг та воїв, одначе певна сила Божа через святого Вавила не дозволила і не допустила нечестивому навіть порогу церковного торкнутися, бо слова Вавилові були ніби слова ангелові, що устрашають дерзновенну душу безбожного. До того ж цар численного люду остерігся, боячись, щоб тоді повстання, заколот супроти нього учиняться - вельми

багато вірних у той час зібралося, мовчки ту докуку перетерпів і з гнівом відійшов у свої палати.

Назавтра ж повелів ту церкву вогнем спалити, патріарху ж, поставивши перед себе, почав докоряти, що постав на таке діло, кажучи: "О найокаянніший від усіх! На кого уповаючи ти зважився супротивитися моїй державі і заборонив мені зайти до церкви? Чи не знаєш, яке велике зло докучати цареві і якій покарі піддається той, що осмілився обезчестити особу царську?" Святий же Вавило безбоязно відповів: "Не дивлюся на царя земного, не соромлюся особи його, але на небесного Царя позираю й уповаю на нього, і боюся Того, що мене своїм пастирем над вівцями поставив і велить мені невсипущим бути, щоб помітити вовка і не допустити заходити у стадо звіру. Тож не царю я докучив, знаю-бо, яка то дерзновенність, коли докуку нанести цареві - недалеко те від несамовитості, але притримав того, котрий входом своїм хотів докучити Божій святині й осквернити її, тому справ, - воздай мені жарливо, щоб ти мені за це подякував, бо втримав тебе від такого лихого почину, ним би ти наніс собі останню погибель, запечаливши до кінця Творця твого, а від нього відпасти - це лютіше є і більше всілякої смерті". Нумеріян же каже: "Належить тобі щодо вчорашнього дерзновенного супроти нас діла розкаятися і прощення від нас шукати, ти ж і нині нам докучаєш". Відповідає Вавило: "Не годиться нам, християнам, анікому з людей ані докоряти, ані докучати, та й тобі не творимо докуки - не годиться-бо безчестити Боже творіння, що пошановане його образом. Одначе, коли хто на Бога постане і безчестя святині його принесе, то такого не лише пошановувати не є достойно, але й возненавидіти його, як ворога, є праведно, бо каже божественний Давид: "Отож ненавиджу твоїх ненависників, Господи, і твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Святому, що таке говорив, рече цар: "Покинь велемовні ці свої словеса і послухай нас: коли хочеш уникнути страти за свій переступ і дістати від нас прощення, то принеси жертву богам нашим і поклонися їм". Відповідає святий: "За доручене мені стадо всяко страждати й душу свою покласти я готовий". Тоді, помовчавши, рече: "Неможливо мені, о царю, відступити від Бога мого і служити псевдо іменитим богам; їхні ж бо беззаконні діла і згадати соромно". І Цар же каже: "Знову тобі попереднє слово з'явлю: покинь велемовність свою і віддай жертву богам. Коли ж ні, то тебе злого зле погубить моя держава". Відказує Вавило: "Бажаю збавити тебе від мороку, що оточив тебе, аби уникнув нескінченної муки. Ти ж і інших до тієї муки закликаєш, запалюючи собі більшу геєну, кажу-бо тобі, що не зможеш уникнути рук живого Бога". Мучитель, покірливим себе вдавши, почав без гніву запитувати святого Вавила: "Чи можеш ти, - рече, - сказати нам, що є Бог?" Відповідає Вавило: "Єства Божого, хоч і потрудишся вельми, осягти не зможеш: Бог-бо є невимовний, неосяжний і помислами людськими не спитаний, начало всім і склад, Цар і Творець і Господь усіх. Є Він завжди, сотворив ангелів та архангелів й інші всі безплотні єства, по тому, створив чоловіка і незчисленними наповнив його благами, поставив його царем на землі, як сам Він є царем на небесах, і дав йому жити в раю. Щоб збагнув чоловік свою честь, наскільки перевищує інших живих істот, [Бог] привів їх перед нього і наказав надати їм імена. Створив йому і помічницю й удостоїв його насолоджуватися божественною своєю бесідою. Але невдячний чоловік зневажив Творця і заповіді Його відкинув, послухався ворога, що не створив йому ніколи ніякого добра, тільки підступне слово приніс. Йому ж бо повірив, позбувся раю, вигнаний правим судом Божим. Але незлобивий Бог, хоч і відігнав його, одначе не перестав добродіяти йому, виказуючи, що хоч і незчисленно согрішили, не хоче погибелі нашої, а подає нам, щоб могли спастися". Нумеріян же, ті слова чуючи, не зміг збагнути: душа-бо, що не вкусила благодаті і не причастилася розуму, нітрохи невмовлена й буйна, як може збагнути корисне? Одначе, соромлячись тих, що стояли охрест (щоб не було пізнане його нерозуміння) вдавав, ніби все, що каже Вавило, розуміє і похвалив святого, що добре говорить. Тоді знову запитав його, кажучи: "Що є людина?" Він же відповідає: "Людина є від землі порох і смертний, більше всіх істот живих смертних найчесніша, покірлива, друголюбна, хоч і стали ми один супроти одного над звірів лютіші". Нумеріян же, дивуючись Вавиловим словам, а заодно й себе мудрим показуючи, клянеться богами своїми, засвідчуючи Вавилу, що мудрі вони і нічого неправдивого не кажуть, отож хай богам віддасть жертви. Сказав-бо: "Одного лиш Вавилу бракує: хай пошанує богів наших, хай такий мудрий чоловік не безчестить честі богів і не зброїть на них язика свого". Зирнувши знову на Вавила, каже: "О старче наймудріший, принеси богам жертву і як батька тебе собі матиму: видять боги, що не брешу, численним маєткам в державі моїй паном будеш". І зваблював цар праведного мужа всілякими ласками, багатств великих та почестей обіцянкою, але правдешній Христовий ісповідник пробув нерушний у вірі, а на улесні мучителеві слова так відповів: "Голова всіх благ — благочестя, воно-бо, а не те, що обіцяєш мені ти, є блага убогість і остання докука і позбуття того, що маю". Нумеріян, бачачи святого Вавила за неприхильного до їхнього злочестя, ярістю запалився і повелів Вікторину, князеві своєму, хай тяжкі вериги залізні на шию йому й на ноги накладе і водить по місту на позір усім; сподівався-бо беззаконний, що чесний той муж, славлений і пошанований від усіх громадян, посоромиться такого безчестя і піддасться їхній злочестивій волі. Коли ж наклали вериги на святого, цар, знущаючись із нього, рече: "Свідчуся богами, Вавиле, що ліпше тобі в тих веригах ходити, підходять вони старості твоїй?" Відповів святий: "Ти, царю, те кажеш на посміх мені, я ж тобі істину зголошую: "Такі менічесні є вериги ці, як тобі вінець царський; і страждання за Христа такі мені любі, як тобі твої скиптри, і смерть за безсмертного Царя так мені бажана, як тобі життя твоє".

Трапилося там при Вавилу бути трьом хлопцям за породом братам, що були в малих літах, але старі мудруванням, їх-бо святий Вавило духовним харчем виховав і мав їх як дітей своїх; вони ж пішли за учителем своїм і не залишали його, узами окладеного. На них, подивився цар і рече до святого: "Гадаю, Вавиле, що до гордині тебе вивишують ці діти, учителем тебе називаючи, і це через них пробуваєш незмінно в супротивності своїй". Відповідає святий: "Коли захочеш дітей Цих допитати, побачиш, що вони розумніші тебе, бо то моїх слів є насіння". Запитав цар: "Чиї вони діти?" Відповів Вавило: "Мої за духом, їх-бо я благовіщенням породив, повчанням вигодував, казанням виростив, і є вони в юних тілах великі мужі й досконалі християни, випробуй і побачиш". Повелів же цар Вавила вести на позір і в народну темницю закинути його, а хлопців прикликав до себе і запитав їх спершу, чи мають матір. Вони-бо відповіли: "І матір, і батько, й учитель нам є Вавило, його ж більше за матір ми любимо. Вона ж бо тільки народила нас, а він розуму нас та благочестя нас навчає і до висоти чеснот виводить, дбаючи за душі наші". І тоді цар повелів розшукати й привести матір їхню. Коли ж привели матір, запитав цар, як називається і чи вона є матір цих дітей? Вона ж відповіла, кажучи: "Ім'я мені Христодула, діти ж ці є плід мого нутра, їх же я, як первоплоди болів моїх, принесла у дар Богу й уповаю, що премудрий Вавило вкладе їх у скарбницю небесну, його ж бо турботам дітей йому доручила". Сповнився гніву Нумеріян, звелів благочестиву ту матір бити по щоках, кажучи: "Не промовляй перед царем так дерзновенно!" Хлопці ж , побачивши, як б'ють матір, сказали: "Збезумів цар, б'є матір, що правду сказала". Тоді цар запитав про імена та літа тих дітей. І сказала, що перший зветься Урван, має дванадцять років, другий Прилидіян, має дев'ять літ, третій Єполоній, має сім років. Зваблював їх мучитель добрими словами й дарами, щоб поклонилися ідолам. Вони ж відповідали єдиними вустами: "Ми є християни і не подобає нам, щоб ідолам поклонялися, навчені ми-бо знати єдиного Бога, що небо й землю сотворив, йому кланяємося, а не бісам". Після численних лестощів мучитель побачив їх непохитних і звелів їх бити, накладаючи їм рани за числом їхніх літ: першому, розпростерши, дали ран жорстоких дванадцять, другому - дев'ять, третьому - сім. Вони ж мужньо терпіли, про те тільки шкодуючи, що не мають більше років, щоб більше за Христа прийняти ран. І казали: "Хоч і вб'єте нас, ми не поклонимося несправжнім богам, але єдиному Богу поклоняємося, Господу нашому Ісусу Христу. Відвівши дітей осібно і матір їхню відпустивши, знову поставив перед собою Вавила й каже: "Це вже діти твої поклонилися богам нашим, подобає тож і тобі, не гаючись, їм-таки поклонитися". Відповів Вавило: "Від батька брехні диявола навчився брехати; знаю-бо, що ані звабами вашими, ані муками не зможете їх від Христа відторгнути, добре-бо я навчив їх знати єдиного істинного Бога й вірувати в нього". Тоді цар звелів Вавила та й дітей із ним, повісивши на дереві, вогнем палити. Вавило ж, звівши очі горі, помолився до Бога, хай подасть із виші міцність свою малим хлопцям для терпіння, щоб не здолала їх мука. Наказуючи їм терпіти мужньо, пообіцяв їм од Христа велике воздаяння. І терпіли незлобиві діти з учителем своїм доблесно, укріплювала їх поміч Божа. Тоді мучитель зняв їх із дерева, Вавила, веригами обкладеного, в одній ближній хоромині зачинив, а дітей ще лестощами намагався звабити, дітками їх своїми називаючи і доброноровними й красними, хлопцями іменуючи, золото й срібло їм подавав. Вони ж , ніби єдиними вустами, мовляли: "Улесниче лукавий, пощо багатоплетенну сітку зваби своєї на нас накидаєш, ніби на горобців, хочучи нас уловити. Знай напевне, що нічого не досягнеш, хоч і вельми потрудишся. Маємо-бо Христа, що хоронить і покриває нас, його ж силою сітка твоя скоро порветься, і ми збавлені будемо". Тоді, зітхнувши, вирікли: "О благочестя, мати наша, не відкинемося від тебе! О Вавиле, учителю наш, не збрешемо тобі. Не тільки цей один цар, але хоч би були і численні люті царі та мучителі, то жоден з нас од Бога нашого відкинути не зможе". Цю мову хлопців Вавило, що був десь близько в хоромині зачинений, чув, слова їхні, і радів невимовно і дякував Богові, що з вуст таких дітей , здійснював собі хвалу.

По тому цар і Вавила велів привести і каже до нього: і "Чи не рідні тобі ці діти, Вавиле? Гадаю я так, що ти їхній родитель є, вельми-бо до тебе за своїм злоноровом подібні є". Відповідає святий: "Воїстину мої діти, о царю, одначе за духом, а не в плоті, похотінням-бо тілесним до цього часу не спокусився і подружжя не спізнав . Каже цар: "О непокірний Вавило! Пощо досі жорсткосердий ти є, і нас, і себе мучиш, віддай жертви богам швидше, хай і ми утруднюватися перестанемо, і ти з дітьми своїми звільнишся од мук, честі та дарів од нас сподобишся. Яка-бо тобі користь доброхітно себе і малих них хлопців з собою на муки і смерть оддавати; чи не годиться тобі, такому премудрому учителеві, як про своє життя, так і про дітей пектися, щоб не погинули дочасно і в самому цвіті юному, даремно ув'янувши, померли". Божественний же Вавило рече: "О царю, чи не подобає тобі дбання мати про свою державу і ополчатися супроти ворогів, і війну творити з ними, а не нас мучити безневинно? Ти ж бо все зовнішнє дбання полишивши, на нас кинувся, а ворогів, що полонять землю, занедбав, нас воюєш і гониш - так ти твориш: не щоб користь яку своїй землі віднайти, а щоб угодити ярості своїй звірячій та природній лютості". Від цих слів розпалився мучитель, Вавила та дітей засудив на смерть.

Коли ж воїнами на усічення були ведені, заспівав Бавило Давидові слова: "Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь творить добре тобі". А досягши місця, де мали покласти свої за Христа голови, Вавило поставив перед собою хлопців, спершу їх під меч приводячи, - боявся, щоб котрий із них, після нього залишившись, застрашиться смерті і відступить од Господа. Через це посилав їх до небес перед собою і втішав їх, научаючи не страшитися мечного усічення, оскільки дістануть од Христа життя вічне. Коли ж хлопців усікли, закричав весело Вавило: "Це я і діти, що мені дав ти, Боже!" - та й сам під меча наготував собі шию. Заповів-бо тим, що хотіли поховати його тіло, хай із ним вкупі вериги й кайдани його в гробі покладуть. "Хай буде це начиння, - каже, - і по смерті тілові моєму!" І усічений був у святу свою голову, пішов у горні поселення і постав із дітьми своїми перед Отцем Небесним, святе ж тіло його опрятано й поховано було разом із веригами, як сам заповідав, помираючи, і святі три дитини із ним було поховано.

За немалим часом, коли Константій, син великого царя Константина поставив спільником царства свого Галлія, брата Юліянового, сина дядька свого (бо не мав своїх дітей, щоб у його царства були спадкоємці), так от, тоді новопостановлений цар Галлій прийшов у Антіохію, переніс мощі святого Вавила і з ним трьох отроків, що постраждали, на місце, що зветься Дафніс. Про місце те говориться, що має найменування своє од однієї дівиці, званої Дафніс, що там від Аполлона тікала, як оповідається в еллінських байках. Було ж те місце вельми гарне, кипарисним деревом обсаджене та інших високих дерев гаями огороджене, родюче й просторе, мало стік води, що швидко текла, посередині ж був храм ідольський, у ньому ідол Аполлон, майстерно створений , який відповіді давав тим, що запитували його; біс же, що в ньому сидів, відповідав людям. Туди сходилися люди поклонятися ідолові і всілякі ігри та погані діла творили. Вищеназваний Галлій був благочестивим християнином і хотів відвернути язичницьких людей від їхньої безбожності, не можучи того Дафниного місця та ідольського храму, що в ньому був, розорити, боявся, щоб не почалася війна від народу еллінського - було-бо ще незчислене множство там еллінів, готових справді й померти за поганих своїх богів. Через це спорудив там малу церкву і, як говорилося, переніс у неї мощі святого Вавила з трьома дітьми й поклав їх у великому кам'яному ковчезі, щоб нечестиві люди, які збиралися на це місце, могли помалу навертатися до Христа, бачачи чудотворні сили, що бували від мощів святих. Коли ж після вбивства Галлія і після смерті царя Константія, зацарював Юліян Відступник і пішов на персів, прибув до Антіохії, прийшов до ідола Аполлона у храм його, і поклоняючись із жертвами, і запитав ідола щодо перемоги: чи пересилить він персів. Ідол не відповів йому, оскільки принесено було мощі святого Вавила на те місце — утік біс і замовк ідол, не відповідаючи ані на жодне запитання. Про це з великою печаллю звістив біс жерцям Аполлоновим, що там були: не може їхній Бог говорити через Вавилові мощі. Довідавшись про те, Юліян повелів галілеянам (так християн звали) забрати звідтіля мощі із кам'яним ковчегом. Зібралися вірні, всі, скільки могло їх тоді в Антіохії бути, від малого до великого, із псалмами та піснями, понесли в місто святого Вавила і трьох дітей, кам'яний той ковчег ланцюгом тягнучи за собою і співаючи: "Нехай посоромлені будуть усі, що ідолам служать, хто божками вихваляється" . Після ж перенесення святих мощів упав вогонь із небес на храм Аполлонів і спалив його з ідолом на посоромлення нечестивим. Вірні ж раділи, хвалячи Бога, йому ж слава вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє святого пророка Мойсея-Боговидця

Після смерті Йосипа в землі Єгипетській, рід Якова, батька його, за багато сот літ настільки примножився, що вся земля та наповнилася людьми ізраїльськими — від них могли йти на війну по шістсот тисяч мужів. Тоді цар єгипетський, боячись, щоб колись, погодившись із ворогами їхніми, відіб'ють у єгиптян землі, повелів при-ставникам своїм пригноблювати людей ізраїльських якомога роботою та биттям. Від багатотрудного ж їхнього поту зведено міста знамениті не так заради потреби як марнославства і щоб до кінця умалити рід жидівський. Одначе на скільки їх гнобили та мучили, настільки вони більше множилися: не можна-бо тих умалити людей, яких Бог примножити й возвеличити захотів. І хоч велів цар повитухам єгипетським, щоб усяке дитя єврейське народжене чоловічої статі убивали, одначе повитухи, боячися Бога, чоловічу стать щадили. Тоді цар дав заповідь по всій землі Єгипетській, щоб усяк, котрий уздрить дитя єврейське чоловічої статі, ловив їх і у річку кидав.

У той час був там один муж від коліна Аевія на ім'я Амрам, що мав жону того ж племені на ім'я Иохавед; вони невдовзі перед тим часом народили сина Аарона і дочку Маріам. А в найлютіший час, коли вбивалися діти, народилося немовля чоловічої статі і, бачачи, що воно вельми гарне, плакала мати за ним, знаючи заповідь цареву, що вбивати повелів усіх хлопців єврейського роду — ховала його в себе три місяці. "А оскільки не могла його більше ховати, взяла йому мати його скриньку папірусову, обмазала її клеєм та смолою й поклала в неї отроча, і залишила його в очереті при ріці. І спостерігала сестра його здалеку, щоб бачити, що буде йому. І зійшла тоді (за Божим призначенням) на річку дочка фараонова помитися, і рабині її ходили при ріці. І побачила дитя красне, що плакало у скриньці і змилосердилася над ним дочка фараонова й каже: "Цей від дітей єврейських". І захотівши мати його собі за сина, звеліла пошукати йому жінку-мамку. Пише Йосип Жи-довин, що багатьох приводили були мамок єгипетських, але не захотіло дитя від сочків їхніх ссати. Тоді приступила Маріам до дочки фараона, їй вона й служила, й каже: "Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, і вона годуватиме тобі дитину?". І каже їй дочка фараонова: "Іди!" Пішла-бо дівчина та й покликала матір дитини. "А дочка фараонова сказала до неї: "На тобі дитину та й годуй її для мене. А я дам тобі заплату". Взяла дитя на руки жінка, і воно до неї, як до своєї матері приліпилося любо, вона ж бо годувала його. "І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки", і та полюбила його вельми, оскільки дитя було дуже гарне, вмолила батька свого: хай буде їй замість сина. "І назвала йому ймення Мойсей і сказала: "Бо з води я витягла його" — "моне" — по-єврейському "вода" зветься.

Пишеться про нього в стародавніх історіях, що якось занесла його дочка фараонова до батька свого, фараона: із ним граючись, фараон наклав на голову його вінця царського, на якому було малого ідольця зроблено. Дитя ж , стягши вінця з голови, кинуло його на землю і потоптало його своїми ногами. Це побачив цар і один ієрей-язичник, що був тоді при ньому, останній мав звіщення від волхвів, що коли народиться вождь людей ізраїльських, багато прийме кари Єгипет. Радив фараонові: хай велить убити те дитя, бо коли виросте, нанесе якусь біду на їхню землю. Але Господь хотів волю свою сповнити за своїм уладженням, тож інші говорили навпаки, що дитя незлобиво створило це від невідання. Бажаючи випробувати невідання та беззлобство його, принесли вугілля розжарене, його ж він узяв і вклав у вуста свої й опалив язика свого і через те недорікуватий був. Коли ж він виріс, приставила до нього дочка фараонова вибраних єгипетських мудреців, щоб навчений був усілякої премудрості; і був хлопець швидкоумний — у малому часі перевищив учителів своїх, любив його цар і всі, що пробували в палаті царській. Коли ж довідався про рід свій, що євреянин він був, почав пізнавати єдиного Бога на небесах сущого, всього живого Творця, що його євреї пошановують, а єгипетським безбожжям бридив.

Пишуть деякі, що коли ефіопи воювали на Єгипет, тоді Мойсей став уже мужем досконалим, від усіх єгиптян був вибраний вождем воям, отож і побив ефіопів хоробрістю своєю. За його ж хоробрість цар єгипетський замість любові зненавидів його. Один із жреців єгипетських, волхвуючи, пророкував, що цей має навести біди на Єгипет, і радив цареві, щоб убив його. їх слухаючи, цар умислив убити Мойсея, одначе не вчинив це відразу, не бажаючи образити дочки своєї, але шукав вини на нього й пригідного часу.

Якогось дня вийшов він до братів своїх, синів ізраїльських, приглядався до їхніх терпінь. "І побачив він єгиптянина, що бив єврея". "Озирнувся він туди та сюди і, побачивши, що нікого нема, — та й убив єгиптянина і заховав його в пісок. І вийшов він другого дня — аж ось сваряться двоє євреїв. І сказав він несправедливому: "Нащо ти б'єш свого ближнього?" А той відказав: "Хто тебе настановив за начальника та за суддю над нами? Чи ти думаєш убити мене, як ти вбив був єгиптянина?" І злякався Мойсей та й сказав собі: "Справді, та справа стала відома". І почув фараон про цю справу та й шукав, щоб убити Мойсея, і втік Мойсей від фараонового лиця і оселився в країні мідіян". Втомився він із дороги, сів при колодязі, і тут сім дочок жерця мідіянського їтри, пасучи овець батька свого, прийшли до колодязя і "витягали воду, і наповнили корита, щоб напоїти отару. І прийшли пастухи й відігнали їх. І встав Мойсей та й оборонив їх напоїв їхню отару". І мовили ці дочки батькові своєму Ітру, кажучи: "Якийсь єгиптяни оборонив нас од руки пастухів... й напоїв отару". їтра ж прийняв Мойсея у дім свій і дав йому Ціппору, дочку свою на жону. З нею-бо народив двох синів, першого нарік Гершомом сказавши: "Я став приходьком у чужому краї", другого нарік Еліазар, сказавши: "Бог мого батька був мені поміччю і визволив мене од фараонового меча". "І сталося по довгих днях, і вмер цар Єгипту. А Ізраїлеві сини стогнали од тієї роботи та кричали. І їхній зойк через ту роботу донісся до Бога. І почув Бог їхній стогін. І згадав Бог свого Заповіта з Авраамом, Ісаком та Яковом. І Бог бачив синів Ізра-їлевих, і Бог зглянувся над ними". "А Мойсей пас отару тестя свого їтра... І провадив він цю отару за пустиню і прийшов був до Божої гори, до Хориву. І явився йому ангол Господній у полум'ї огненному з-посеред тернового куща. І побачив він, що та тернина горить огнем, але не згоряє кущ. І сказав Мойсей: "Зійду-но і побачу це велике видіння"... І кликнув до нього Бог з-посеред тієї тернини і сказав :"Мойсею, Мойсею!". А той відказав: "Ось я!". І сказав він: "Не зближайся сюди. Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш, земля це свята!" І сказав: "Я Бог батька твого, і Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова! ... Я справді бачив біду свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк... бо пізнав я болі його. Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки та щоб вивести його з цього краю до краю доброго й широкого, до краю, що тече молоком та медом... А тепер іди ж, і я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ мій, синів Ізраїлевих". І сказав Мойсей до Бога: "Хто я, що піду до фараона і що виведу з Єгипту синів Ізраїлевих". І довго просився у Бога, хай не посилає його, поганомовний я, каже, і недорікуватий. Але Господь обіцяв з ним бути, обіцяючи й Аарона, брата його з ним послати. Тоді Мойсей пішов до їтра, попросився піти в Єгипет відвідати братів. І їтро сказав до Мойсея: "Іди в мирі". І пішов Мойсей в дорогу свою, нічого не боячись: уже-бо цар той помер, що хотів Мойсея убити, і всі, що шукали душі його, повмирали. Вийшов за повелінням Божим назустріч Мойсею Аарон Аевитин і, зустрівшись, цілувалися обидва. І розповів Мойсей Аарону всі слова Господа" ті, що од Господа чув, і створилося знамення перед усіма людьми. "І повірив народ той" і порадів, що навідав Бог синів Ізраїлевих і що поглянув на них, на їхні скорботи.

"А потім прийшли Мойсей й Аарон та й сказали до фараона: "Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: "Відпусти народ мій — і нехай вони святкують мені в пустині". А фараон відказав: "Хто Господь, що послухаюсь слова його, щоб відпустити Ізраїля. Не знаю Господа і також Ізраїля не відпущу". Повелів людей єврейських більше мучити роботою, накладаючи і численні рани. "Вони нероби, — каже, — тому кричать: "Ходім принесімо жертву нашому Богові". Тоді гірше люди були озлоблені на Мойсея і Аарона: "Нехай побачить вас Господь і нехай все осудить, бо ви вчинили ненависним дух наш в очах фараона і в очах його рабів — щоб дати меча в їхню руку повбивати нас". Мойсей же, укріплений од Бога, знову пішов до фараона, мовлячи: "Господь Бог євреїв послав мене до тебе, кажучи: "Відпусти мій народ". А щоб збагнув фараон, що від Бога вони послані, почав творити знамення. "І кинув Аарон палицю свою перед лицем фараона і перед його рабами — і вона стала змією!І покликав фараон також мудреців та ворожбитів — і вчинили так само й вони, чарівники єгипетські, своїми чарами. І кинули кожен палицю свою, і вони поставали зміями. Та Ааронова палиця проковтнула палиці їхні. Та затверділо фараонове серце — і він не послухався їх, як говорив був Господь" і не захотів відпустити людей, жорстоке стало серце його. Тоді за повелінням Божим почали іти кари на Єгипетську землю.

Перша кара була така: вкинуто було палицю у воду і змінилася вся вода, що в ріках єгипетських на кров: риби, що в річці, погинули, і не могли єгиптяни і худоба їхня пити воду з річки". Друга кара була: жаби, що їх вивів Мойсей із води, що вилізши, зайшли в доми і кліті і на постелі, і в доми рабів їхніх, і людей їхніх, і в тіста, і в печі, і на царя, й на рабів його, і на людей його повилазили жаби. І покрилася земля їхня жабнею, які тоді, за повелінням Мойсеевим, поздихали. "І збирали їх цілими купами — і засмерділася земля" єгипетська вся від жаб здохлих і зогнилих. Третя кара була: воші на людях, і на худобі, і на фараоні, і в домі його, і рабах його і "увесь земний порох став вошами в усьому Єгипетському краї". Четверта кара: песі мухи. П'ята кара: смерть вельми велика на худобу в землі Єгипетській. Шоста кара: прищуваті гнояки на людей та худобу. Сьома кара: град і вогонь палаючий із градом". Побив-бо град по всій землі Єгипетській "од людини аж до худоби. І всю польову рослинність побив той град, а кожне польове дерево поламав". Восьма кара: сарана чи гусениці, що поїли всякий плід землі Єгипетської. Дев'ята кара була тьма по всій землі Єгипетській три дні, що годі було вогонь засвітити, "не бачили один одного і ніхто не вставав з свого місця три дні". Десята і остання кара була смерть первістків єгипетських. Всі ці кари наводилися були від Бога через Мойсея та Аарона. Нічого від названих тих кар не шкодило євреям, але тільки єгиптянам, бо не хотів фараон відпустити людей Божих. І хоч не раз обіцяв відпустити, утяжившись карою, однак, коли приходило послаблення йому, знову жорстокий ставав і не відпускав аж до десятої кари. Перед десятою карою, як заповідав їм Мойсей, випросили сини Ізраїлеві в єгиптян посудини срібні та золоті і шати багатопінні, скільки могли винести з собою, і сотворив людям Мойсей пасху, навчивши їх, як ягня мають їсти, його ж кров'ю мазати пороги дверей своїх. "І сталося в половині ночі, і вдарив Господь в Єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона, що сидить на престолі, до перворідного полоненого, що у в'язничному домі і кожного перворідного худоби. Євреям же все ціле було.

"І встав фараон уночі, він та всі раби його, та ввесь Єгипет. І знявся великий зойк в Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого. І покликав фараон Мойсея та Аарона вночі та й сказав: "Устаньте, вийдіть зпосеред народу мого — і ви, і сини Ізраїлеві. І йдіть, і служіть Господові, як ви казали. І дрібну вашу худобу, і худобу вашу велику візьміть, як ви казали, та йдіть... І квапили єгиптяни народ той, щоб спішно відпустити їх із краю, бо казали: "Усі ми помремо!" І поніс той народ тісто своє, коли воно вкисло" — не могли-бо приготувати на дорогу хліба через нагле налягання єгиптян, що і молили, і наглили їх, хай якнайшвидше відійдуть. Вийшли-бо зі сріблом та золотом і багатством численним, "а також багато різного люду піднялося з ними, і дрібна худоба, й велика худоба — маєток дуже великий"'. Було ж піших мужів до шістсот тисяч, крім домочадців і приходьків, що з ними ішли. Взяв-бо Мойсей і Йосипові кістки з собою. Иосип-бо, вмираючи в Єгипті і духом пророчим провидячи майбутнє, заприсяг Ізраїлевих синів, говорячи: "Конче згадає Бог вас, а ви винесете звідси кості мої". Коли йшли вони із землі Єгипетської, "Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб проводити їх дорогою, а вночі у стовпі вогню, щоб світити їм... Не відступав у день стовп хмари, а вночі стовп вогню з-перед обличчя народу". "І повідомлено царя єгипетського, що втік той народ. І змінилося серце фараона та рабів його до того народу і сказали вони: "Що це ми зробили, що відпустили Ізра-їля від роботи нам? І запріг він свою колесницю і забрав народ свій з собою. І взяв він шість сотень виборних колесниць, і всі колесниці Єгипту, і трійкових над усіма ними... І гналися єгиптяни за ними... і догнали, як вони отаборилися були над морем", але не змогли напасти на них. "І рушив ангол Божий, що йшов перед ізраїльським табором, і пішов за ними, і рушив стовп хмари перед ними і став за ними, і ввійшов він у середину між табір Єгипту і між табір Ізраїлів" і став, і була тьма й морок, і прийшла ніч. "І простяг Мойсей руку свою на море — і Господь гнав море сильним східним вітром цілу ніч, і зробив море суходолом — і розступилася вода. І ввійшли Ізраїлеві сини в середину моря, як на суходіл, а море було для них муром із правиці їхньої та лівиці їхньої. А єгиптяни гналися і ввійшли за ними всі фараонові коні й колесниці його та його комонники до середини моря". Мойсей же перевів людей і став на березі, знову простяг руки на море, і повернулася вода до ранку на місце. Єгиптяни ж бігли під водою, і кинув Господь єгиптян посеред моря. "І повернулася вода і позакривала колесниці та комонників усьому фараоновому війську... Ані жоден з них не зостався. А Ізраїлеві сини йшли суходолом у середині моря". "І визволив Господь того дня Ізраїля з єгипетської руки. І бачив Ізраїль мертвих єгиптян на березі моря" — їх-бо море із себе викинуло. "І став боятися той народ Господа! І ввірував він у Господа, та в Мойсея, раба його". "Тоді заспівав Мойсей та Ізраїлеві сини, радуючись і торжествуючи про перемогу, яка створилась рукою високою над єгиптянами в морі, таку пісню Господові: "Я буду співати Господові, бо дійсно звеличився він — коня і верхівця його кинув до моря". "І повів Мойсей Ізра-їля від Червоного моря, і ввійшли вони до пустелі Шур. І йшли вони три дні в пустині — і не знаходили води. І прийшли вони до Мари, і не могли пити води з Мари, бо гірка вона". "І став народ ремствувати на Мойсея, говорячи: "Що ми будемо пити?" І він кликав до Господа. І показав йому Господь дерево, і він кинув його до води — і стала вода та солодка" і пили її. І водив Мойсей людей ізраїльських по різних пустелях сорок років, усього доброго їм у Бога просячи. Коли ж заремствували про хліб, згадуючи єгипетські м'яса, він умолив Бога і дав їм манну їсти і "перепелиці наслав" для їхньої ситості. Коли ж заремствували про пиття, він вивів воду їм із каменя: ударив камінь — і потекла вода. Коли воював на них Амалик, він випросив у Бога перемогу над Амаликом. Піднімав-бо руки свої на молитву і перемагав Ізраїль, долаючи Амалика, його ж посікли мечем до кінця. І скільки разів прогнівили Бога в пустелі, Мойсей про них умолив, "і сказав він понищити їх, коли б не Мойсей, вибранець його, що став був у виломі перед обличчям його відвернути його гнів, щоб не шкодив". Дав також їм закон, на скрижалях кам'яних писаний, його-бо взяв Мойсей на горі від Бога, постя-чись сорок днів і сорок ночей. "І говорив Господь до Мойсея лице в лице, як говорить хто до друга свого". Створив храм Откровення із завіс гарних із червлениці, багряниці та віссона і кивот Заповіту, окутий золотом, у якого вклав стамну, в якій була золота манна і палиця Аарона проросла, і скрижалі Заповіту, над кивотом же поставив два золотих херувима і все там до жертви і всеспалення приладнав. Поставив їм священиків та ле-витів, навчивши їх чинові жрецькому. Встановив їм свята і новомісяччя, навчивши їх судьбам та законам. Владнавши ж чин духовний, дбав і про чин мирський, вибрав мужів сильних із усього Ізраїля і поставив їх над ними тисяченачальниками, і стоначальниками, і десяти-начальниками, і письмовводителями". "І судили вони народ кожного часу. Справу трудну приносили Мой-сею". Це вчинив за порадою їтра, тестя свого, що з жоною його Ціппорою, і з маєтком його, і з двома синами його, прийшов до нього від землі Мадіямської в пустелю, прочувши про нього все, скільки Господь створив із ним; його ж Мойсей, прийнявши люб'язно та пригостивши, відпустив з миром до дому.

І багато раб Божий Мойсей сотворив знамень та чудес, рад і турбот про людей ізраїльських, про що пишеться в книгах його: в книзі Виходу, в книзі Левитів, в книзі Чисел, в книзі Повторення закону — у тих книгах докладно виписується житіє його й праці, що проводять і управляють синами ізраїльськими. Коли ж надійшла кончина його, прозвістив Господь про смерть його, кажучи: "Вийди на ту гору Аварім, що в Моамському краї, що навпроти Єрихону, і побач Ханаанський край, що я даю Ізраїлевим синам на володіння". І помри там. Перш ніж померти, благословив Мойсей синів Ізраїлевих, кожне плем'я осібно благословив, пророкуючи про майбутнє. Тоді зійшов на гору, як зійти повелено йому було, а за неї показав йому Господь всю землю Гілеадську аж до Дана" і весь Нафталим, і край Єфрема та Манасії, і весь край Юди аж до останнього моря. І пустелю, і охрестні села Єрихону, місто Фініків аж до Сигору. "І сказав Господь до нього: "Оце той край, що я присягнув Авраамові, Ісакові та Якову, говорячи: "Насінню твоєму я дам його. Я вчинив, що ти бачиш його власними очима, та туди не перейдеш". ї впокоївся там Мойсей, Господній раб, у Моавському краї на приказ Господа". І поховали його поблизу дому Фогорового "і ніхто не знає гробу його аж до цього дня". "А Мойсей був віку ста й двадцяти літ, коли він помер, та не затемнилося око його" і не зітліли повіки його. "І оплакували Мойсея ізраїльські сини в Моавських степах (близько Єрихону) тридцять днів, та й покінчилися дні оплакування за Мойсеєм". Його ж молитвами хай збавить нас Господь од великої печалі, і хай од Єгипту, світу цього багатобідного, вивівши, вселить нас у вічні поселення. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників Теодора і Міяна, і Кіона, що з села Кандабальського були, при Максиміяні-царі за Христа страждали; вони, в розпеченій лазні зачинені, двері царською печаткою запечатані пройшли без шкоди, не порушивши печаті, тоді на частини були посічені й померли.

І святого мученика Бавила Другого, єпископа антіохійського і з ним дітей чоловічої статі та жіночої вісімдесят чотири, які прийняли за Христа кончину від меча. І святої мучениці Єрмионії, що була одна із дочок апостола Пилипа, що хрестив євнуха Кандаки.