Житія Святих - Вересень

Слово на початок Індикту, тобто Нового року

Бог, цар віків, котрий поклав часи і літа в своїй владі, і в них до слави своєї, а людям від справ заспокоєнню узаконив усілякі свята, дав повеління у Старому Заповіті святкувати спеціально вересень у всі роки, щоб люди в цей місяць, звільнившись од суєт житейських, трудилися одному Богові. Таке в книгах Мойсеевих пишеться: "І промовив Господь до Мойсея, говорячи: "Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: сьомого місяця, першого дня місяця буде вам спочинок... жодного робочого заняття не будете робити в усіх оселях ваших і принесете всепалення, Господу" коли в день сьомий Творець після шестиденного всього живого свого створення, благословив і на святість його, спочивав тоді, то людині заповів, кажучи: "Шість день працюй і, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці своєї у той день. Також і місяць сьомий благословив і освятив його, і повелів людям своїм спочити в ньому від діл своїх, про що і повторно у книгах Левітських каже до Мойсея таке:" Цього сьомого місяця, коли закінчите жита землі, майте свято Господу". Через що святкується, збагни: у цей місяць ковчег Ноєвий, коли спали потопні води, став на горах Араратських. У цей місяць святий пророк Мойсей зійшов удруге з гори, маючи лице прославлене, несучи нові скрижалі, що мали на собі закон Господній написаний. У цей місяць у полках ізраїльських почала створюватися скинія Господня. У цей місяць архієрей великий у скинію, названу Святе Святих, що була за другою завісою, раз у рік сам заходив приносити службу не без крові за себе і за людські провини. У цей місяць люди Божі од гріхів, через цілий рік учинених, очищаються, смиряючи постом душі свої перед Богом і приносячи всеспалення Господові. У цей місяць освячено було пречудовий і преславний храм Господній, Соломоном створений, і кивот Заповіту в нього внесено. У цей місяць зібралися всі коліна Ізраїлеві в Єрусалим на свято, заповідав-бо їм Господь про місяць цей, кажучи: "Святом свят хай буде вам сьомий місяць, - і ви впокоріте, душі свої перед Господом". Із цього місяця починається вичислення року старозаповітного, повелінням на п'ятдесят років протяглого: повелів-бо Господь людям своїм, які у землю обітування входили: хай сорок дев'ять років відрахують, а п’ятдесяте літо хай окремо святкують, не тільки самі і раби їхні, волове ж і осли їхні, але и земля, що на ній поселяться, хай буде неорана, ані сіяна і щоб не збирали від неї колосся, котре на ній виростає, ані з виноградів грона, ані від садів плоди щедрі, але хай не буде на харч людям убогим, звірам же і птахам. Так у книгах Левіт пишеться: "І засурмите в сурми... по всій землі вашій. І освятите цей рік п'ятдесятий, і прославите звільнення для всіх мешканців її... не будете сіяти і не будете жати, що саме виросте" і збирати, що залишиться, але "хай їдять убогі народу твого, а рештки хай з'їдять звірі дикі, так само зробиш для винограду твого і оливки твоєї". У те п'ятдесяте літо полишатимуться борги боржникам, відпускатимуться раби на свободу, і з великою осторогою дбатиме собі всяка людина, щоб не прогнівити Бога якимось гріхом, ані опечалить ближнього: літо то буде полишення і від гріхів очищення. Те повеління Господнє, до п'ятдесятого літа протягнене, розділяється на сім седмиць літніх, тобто сім по сім років, кожне-бо сьоме літо називається субота і спокій. Так Мойсей казав синам Ізраїлевим: "Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника і збиратимеш урожай його, а сьомого року - субота відпочинком хай буде для землі, поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати". А коли ви скажете: "Що будемо їсти сьомого року, таж не будемо сіяти, не будемо збирати врожаї свої? І зішлю я благословення своє на вас шостого року - і примножу врожай і будете їсти з старих урожаїв". Всі оті літа, в які Господь людям і землі спокій подасть, починатимуться із вересня місяця за повелінням Господнім: "І розповісте - каже - про спочинок сьомого місяця", тобто у місяць цей вересень, той-бо є сьомий од березня, що перший є від буття світу. Не тільки це старозаповітне повеління, але й язичницький індиктіон од вересня місяця, першого числа починається. Про язичницький індиктіон така є повість.

Август, римський кесар, коли Антонія та Клеопатру, володарів єгипетських переміг, почав один володіти усім всесвітом; тоді для збирання від усіх країн податей установив індиктіон, тобто повеління на п'ятнадцять років. Розділив те на три частини по п'ять років, щоб через ціле п'ятнадцятирічне коло індиктіону тричі збирати данину, в п'яте літо. Це узаконив задля віддалених країн, що були в кінцях землі, від них було незручно в усі літа данину знімати, бо ледве п'ятого літа можна назбиране принести в Рим. Кожні ті п'ять років називалися Люструм, тобто Світлим через те, що люди в ті часи, зі свічками веселячись, віддавали кесареві своєму, що було кесареве, бо не були утяжені великими данинами, але малі й легкі від них збиралися і то доброхітно, не нуждою. На п'ятнадцять-бо літ індиктіон простягався, через те, коли в перший п'ятилітній час подавалося залізо та мідь на куття мечів, списів, шоломів, щитів, броней та іншої військової зброї, то в другий п'ятилітній час бралося срібло на дання плати воїнству; в третє приносили в Рим золото на прикрасу марнотних богів їхніх; і так п'ятнадцятилітнього індиктіону коло здійснивши, знову від першого числа починали, і назвали те Новим роком. Початок тому установлено від першого числа вересня місяця, бо саме в той час Август-кесар переміг Антонія та Клеопатру, єдиновладним усього всесвіту прославився й індиктіон узаконив.

Прийняла і Церква свята початок індиктіону святкувати місяця вересня в перший день через те, що в цей місяця день, святковому в Юдеї і по всесвіті Новому році, прийшов Ісус Господь у Назарет, де був вихований, а оскільки суботою був день той, увійшов на зібрання юдейське, бо звичай був юдеям найбільше в суботу у синагозі збиратися і повчатися від книг пророчих. Зайшов-бо Ісус посеред учителів, і, віддавши честь, подали йому книгу Ісаї-пророка і, розгорнувши, знайшов місце, де було написано: "На мені Дух Господній, заради нього мене він помазав, щоб добру новину звіщати вбогим, послав він мене зцілити розбиті серця проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, випустити на волю надломлених, щоб проповідувати рік Господній сприятливий". Також, згорнувши і віддавши книгу, почав учити, являючи себе, що він істинний є Месія, посланий від Бога Отця на спасіння і обновлення життя людського; на ньому-бо прочитане Писання збулося, і всі свідчили йому і дивувалися на слова благодаті, що виходили із вуст його. Установлено-бо свято те від святих отців на першому Нікейському соборі, коли великий цар Константан переміг мучителя Максентія, обновив і просвітлив усесвіт світлом благочестя і викоренив бісівські свята, від тяжкого іга мучительського християнську віру збавив, учинивши вільною, і свої індиктіони встановив. Тоді святі отці повеліли І святкувати нове літо, як початок свободи християнської, з нагадуванням про Христа, що в той день посеред юдейського зібрання увійшов і літо Господнє приємне від книги Ісаєвої возвістив. І уже не старого закону, але нової благодаті свято в перший день цього літа святкуємо, в який сам законодавець явив себе світові, зійшов із горніх [сфер], носячи на собі Духа Отчого і пишучи Закон Божий не перстом, але божественним своїм язиком і пресолодкими своїми вустами: не на скрижалях кам'яних, а на скрижалях серця нашого плотських. І той, творячи мисленню скинію, Церкву свою, приніс Богу Отцю про гріхи наші жертву небезкровну, себе самого, сам є Архієрей великий, що небеса пройшов і очистив нас од гріхів наших вилитою за нас кров'ю, сотворив нам собі храми святії, за словом апостольським: "Храм Божий святий, а храм той - то ви!", через що усі роздаючи йому подяку, святкуємо приємне літо Господнє, бо численні і невимовні прийняли від руки Господньої блага, за те і самі доброприємними йому бути подбаймо. Святкуємо ж і індиктіон не від римських царів узаконений, а від того ж небесного Царя слави Христа нам установлений. Христовим же індиктіоном є повеління його святії, що мають нами хоронитися і виконуватися. Не бере-бо від нас цар наш Христос заліза та міді, не стягає срібла, не вимагає золота, що заявив Давид, кажучи до нього: "Ти Господь мій, добра мого не вимагаєш", а замість заліза та міді стягаєш від нас добродійності віри в православному доброчесті тверді та міцні. Те-бо основане є вилиттям крові святих мучеників, залізною зброєю і мідяними знаряддями та посудинами за християнську віру мучених, що про кожного з них говорено: "Залізо прошило його душу", і повеліває небесний Цар наш і Бог, щоб правим серцем вірувати в нього доброчесно, "бо серцем віруємо для праведності", і тією вірою, як зброєю залізною і щитом мідяним, хай переможемо супротивних, наслідуючи святим праотцям нашим, "що вірою царства перемагали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, уникли від вістря меча, зміцнялись від немочі, міцні були на війні, обертали у розтіч полки чужоземців.

Замість срібла шукає від нас Цар наш Христос чесноти надії, безсумнівної в упованні на Бога, що більше срібла буває потрібна людині для щасливого життя, а коли збагатившись численним сріблом, сподівається всі у світі бажані добра дістати і, добронадійна, у веселощах провадить дні свої, покладаючись на багатство своє, то оскільки більше збагатиться безсумнівною на Бога надією: хто покладе на нього все своє сподівання, дістане бажане і поживе у веселощах не дбаючи про всі біди та скорботи від світу, плоті та диявола, що на нього наступають, але все те солодко перетерпить заради майбутнього воздаяння. Срібло пана свого часто зваблює, але, згинувши у якийсь спосіб, жебраком його чинить, а хто надіється у багатстві до смерті прожити, той, раптово обіднівши, позбудеться хліба. А "ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік", "а надія не засоромить". Такого неуречевленого срібла Господь наш від нас шукає, а повеліває, "щоб надії не клали на багатство, котре швидко гине, а на Бога живого", "Господні слова — слова чисті, як срібло розтоплене", ним-бо неложно обіцяне нам вічне, невимовне добро в свойому царстві, і хай таку його превелику, що на нас, благостиню сповідуємо вустами, "бо серцем віруємо для праведності, а вустами ісповідуємо для спасіння", і сподіванкою мздовоздаяння хай би надихали себе до численних подвигів, як добрі воїни Ісус Христові; надія-бо прийняття мзди побуджує воїна до боріння. Говорить святий Дама скин про страстотерпців: "Мученики твої, Господи, вірою утверджуються і надією укріплюються, ворожі мучительства руйнують і дістають вінці".

Замість золота вимагає від нас Цар наш Христос найдорожчої чесноти, любові нелицемірної до Бога і до ближніх. Адже вона через золото від учителів утворюється найвищої заради своєї честі; так само, як золото є ліпше срібла, міді й заліза, так і любов є ліпша надії та віри, як пишеться: "А тепер залишається віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов. Такого від нас золота шукає і повеліває, щоб любили Його нелицемірно, не тільки серцем віруючи і вустами сповідуючи, але і ділом любов з'являючи, що є: душі за Нього класти і готовим бути на смерть заради любові Його божественної. До цього нехай і ближніх наших возлюбимо так, як учить нас улюблений Христовий учень Іван Богослов, кажучи: "Діточки мої любімо не словом, ані язиком, але ділом і істиною". Любов же така на прикрасу приймається від найкраснішого добротою, більше синів людських, Христа Бога нашого, мовленим Божою премудрістю: "Прикрасився і став красним перед Богом та людьми: однодумством братії і любов'ю щирих". Той ото індиктіон християнський замість давнього язичницького, Церква православна тепер святкує, "скинули з себе людину стародавню з її вчинками та зодягнутися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її", тому ж бо святкуємо Новий рік так, як радить нам апостол, кажучи: "Щоб і ми стали ходити в обновленні життя", бо працювати нам (Богові) на обновлення духу, а не задля давності письмен. Святкуємо індиктіон, слухаючи повеління Господа Бога нашого через Мойсея, в його ж книгах Левит тепер читається: "Якщо будете ходити згідно з постановами моїми, а заповідей моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай, а польове дерево дасть плід свій... і дам мир у краю... і ви будете гнати ворогів своїх... і обернусь я до вас і благословлю вас... і душа моя не обридить вами, і буде ходити серед вас і буду вам Богом, а ви будете мені народом", — каже Господь Богсвятий Ізраїлевий.

Є такі, що думають про індиктіони, ніби ті від початку світу почалися і числять їх од світобуття, починаючи із першого світобудівного літа, але те чинять од невігластва; тепер же нехай пізнають, що не від буття світу, а від установлення Августових індиктіонів це почалося, як то явно дається знати, а раніше Августа, кесаря римського, індиктіонів від початку світу не було не чули ніколи в піднебесній про індиктіони аж до кесаря Августа.

Житіє преподобного і богоносного отця нашого Симеона Стовпника

Написано від різних істориків: од Антонія, учня його; від Теодорита, єпископа Кипрського, книги "Боголюбивих", глава 26-а; від Симеона Метафраста, скорочено; від Євагрія Схоластика, книга 1-ша, глава 13-та і 14-та; від Никифора Калліста, книга 14-та, глава 51-ша; від Георгія Кедрина Цареградця і від великої Мінеї Четьї.

У країні Киликійській є село, назване Сисан, у ньому жили батьки цього преподобного, були вони християни, Сусотіон і Марта — їм-бо дав Бог цей благословенний плід, що його Симеоном назвали і за звичаєм християнським купіллю хрещення омили. Виховувався ж хлопець не в книжній науці, але в простоті й беззлобності, однак премудрість Духа Святого звикла і в простих поселятися, і невігласів, знати, вибирати, щоб присоромлене було віку цього мудрування. Коли ж став тринадцятилітнім майбутній словесних овець пастир, пас безсловесних батька свого овець, у чому уподібнився Якову, Мойсею й Давиду, що від овець пасіння до божественного откровення дійшли. І тільки в зимовий час, коли вівці через сніжне примноження не виганялися на пашу, звільнявся блаженний отрок - і в святу церкву, у неділю, з батьками своїми пішов. У ній-бо старанно слухав спів та читання, як сам пізніше блаженному Теодориту ісповідав: слухаючи святе Євангеліє, що ублажнювало вбогих, тих, що плачуть, покірливих, чистих серцем, спитав він чесного старця, що стояв поблизу: "Що означають, читані слова?" Той же, Духом Божим наставлений, розтулив вуста свої, довго повчав його, вказуючи шлях до духовної убогості, чистоти і любові Божої і до всього чеснотливого життя, що веде до досконалості. І впало добре сім’я не на лиху землю, скро-бо проросло в ньому старанне Бога бажання і виросло неодмінне жадання ясного путі, що до Бога провадить; поклав-бо в розумі, щоб негайно покинути все, і шукати Його він забажав. Поклонився отому чесному старцю, дякуючи йому за корисне повчання: "Ти мені, — каже, — батько й мати, навчитель справ добрих і вождь спасіння мого", — та й пішов ходом, не повертаючись у дім, а зайшов на осібне зручне для моління місце і там один був. Упав ниць хрестоподібно на землю, з плачем молячи Бога, хай покаже йому шлях до спасіння. І лежачи довго в молитві, заснув і побачив таке видіння: надумав копати якесь оснування й почув голос, що сказав: "Копай глибше!" — і копав глибше. Коли ж перестав трудитися, гадаючи, що досить, знову почув голос, що повелівав: "Копай глибше". І знову, трудячись, копав, але втретє той-таки голос, коли зупинився, зрушив його до тієї ж праці. Нарешті ж каже: "Зупинися, досить уже! Тепер, коли хочеш знати, будуй, трудячись старанно — без праці-бо нічого не досягнеш". Це видіння збулося на ньому; коли таке до будівництва себе та інших у смиренні глибоке клав оснування, то бачилися добродійності його, що перевищували єство людське.

Після того видіння вставши, пішов ув один із існуючих у тій країні монастирів, у ньому блаженний Тимотей ігуменом був, і впав, лежачи перед ворітьми монастирськими без їжі та пиття, терплячи сім днів; на восьмий-бо день вийшов ігумен і спитав його: звідкіля є і куди йде, як зветься, чи не зробив чого лихого, чи не І тікає з рук панів своїх? Він же впав у ноги ігуменові, з плачем кажучи: "Ні, отче, нічого лихого не вчинив людям, але шукаю, щоб працювати на Бога з усією старатливістю - помилуй мене, грішного, і повели мені ввійти у монастир і всім послужити. Тоді ігумен, бачачи в ньому Боже покликання, взяв його за руку, ввів до монастиря, кажучи братії: "Навчіть його звичаю іночому, правилам монастирського уставу!". І прийнятий був у монастир, усім корився й служив, вивчив і Псалтир увесь із вуст у малому часі. Постригся вісімнадцятилітнім від народження свого, і був інок вправний, бо невдовзі тіснотою іночого життя дійшов до такої міри, що всіх там, що іночествували, перевисив. Братія приймала їжу один раз на кожен день, ввечері, інші — в третій день, а він перебував, не ївши, цілий тиждень, батьки його два роки повсюди шукали, але Бог його покривав, тож не знайшли — багато плакали за ним і настільки тужили, що батько його й помер од тієї печалі; він же знайшов батька — Бога, Йому ж і віддав себе від юності. Блаженний, перебуваючи в тій лаврі, пішов одного дня до криниці зачерпнути води і взяв од почерпала мотузка, сплетеного із фінікових гілок, жорсткого вельми, обвив міцно все тіло своє по голому від стегон до шиї, аж угризся той у плоть його. Після десяти днів загноїлося тіло його від ран, бо вгризся мотуз до кісток, і засмерділо вельми, ще й червами покрилося. І сказала братія до ігумена: "Звідкіля привів до нас чоловіка цього, не можемо його терпіти через сморід, що від нього йде, ніхто-бо поблизу від нього стояти не може, а коли ходить, черви з нього падають, і постіль його повна черви". Те почувши, здивувався ігумен і переконавсь у тому, як було йому сказано. Запитав блаженного: "Скажи мені, дитино, звідкіля сморід цей іде?" Він-бо стояв мовчки, додолу дивлячись. І обурився ігумен, повелів силою стягти з нього одежу, і була волосяниця його закривавлена, і мотуз у тіло його вгризся глибоко. Побачивши це, ігумен жахнувся, як і всі, що були там, і ледве з великим трудом змогли зняти з нього того мотуза, з ним і зігнила плоть відпала. Терпів він це мужньо і сказав: "Пустіте мене, як пса сморідного, достойний я цього через гріхи мої". Мовить йому ігумен: "Вісімнадцять років ледве маєш і які це є гріхи твої?" Відповів Симеон: "Отче, пророк каже: "Я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя". Почувши це, ігумен здивувався розмислу його і чудувався, що простий цей юнак у такий страх Божий прийшов! Але наказав йому, хай не чинить такої собі муки, некорисно, каже, понад силу щось починати, належить бути учневі, як учитель його; і ледве за багато днів зміг од ран його зцілити. Зціливши, побачили ігумен та братія, що Симеон так само, як до цього, чинить, мучачи тіло своє, тож повелів йому піти з монастиря, аби інша братія, слабкіша, бажаючи йому наслідувати, не почала сама себе приводити до смерті. Він же пішов, ходив по пустелях та горах і знайшов одну криницю безводну, в ній-бо гаддя і духи нечисті жили, і, туди себе кинувши, молився Богові. З певним часом, однієї ночі, побачив ігумен у видінні багато людей зі зброєю та зі свічками, що оточили монастир і запитували: "Де є раб Божий Симеон, покажіте нам його, адже любий він є Богові та ангелам. Коли ж ні, то з монастирем спалимо вас: той більший за вас є і багато через нього чудес Бог має створити на землі". Збудившись зі сну, ігумен звістив братії оте страшне видіння, як був у жахливому мученні через Симеона, і послав усюди шукати його, не полінувавшись і сам, а взявши декого з собою, переходив пустелю та вертепи, шукаючи святого, і знайшов пастухів, Що пасли овець. Запитав їх і дізнався від них, що в одній Пустелі є криниця. Прийшов із дбалістю до криниці й гукнув, кажучи: " Чи тут є раб Божий?". Він же відповів: "Залиште мене, святі отці, на короткий час, хай віддам я дух свій, знемогла-бо душа моя, бо прогнівив Бога". Вони ж, хоч і не бажав, витягли його з криниці, привели до монастиря, і там з ними блаженний певний час прожив, і знову звідтіля пішов, блукав по горах та пустелі. Отак, Духом Божим ведений, прийшов на одну гору, що розташована поблизу села, названого Таланіса, і там знайшов келію малу у скелі; у ній себе зачинивши, пробув три літа. По тому, згадуючи Мойсея та Іллю, що сорок днів постили, таким же постом себе випробувати намислив. У той час духовний начальник тієї країни, на ім'я Вассон, що мав владу над священиками, по містах та селах церкви обходив; дійшовши і до села Таланіси, довідався про блаженного Симеона і прийшов до нього. Його молив Симеон, щоб зачинив двері келії його на соророк днів, не залишивши йому в середині нічого їстивного. Але той не хотів такого учинити, кажучи йому: "Не належить людині себе безмірним постом убивати, не є це добродійність, а більше гріх". Сказав йому преподобний: "Поклади-бо мені, отче, хліб та воду, хай коли буде необхідність вкусити, укріплю трохи тіло своє". І сотворив так Вассон, хліб та воду в середину поставив, загородив двері камінням і рушив у путь свою. Коли ж минуло сорок днів, повернувся до преподобного і, розкидавши загорожу, відчинив двері келії, і знайшов преподобного на землі, що лежав ніби мертвий, хліб же цілий і вода також була і як поставив - ані торкнувся їх великий пістник. Узяв отож Вассон губку, омив і прохолодив вуста його і, трохи відпочивши, причастив божественних тайн. По тому і харч легкий прийняв Симеон і укріпився. 1 повідав Вассон про таку його повстримність перед численною братією на користь їм. Преподобний же відтоді, в усі роки на святу Чотиридесятницю так постячись, нічого не їв і не пив, але безперестанно моливсь, двадцять днів стоячи, а двадцять сидячи, бувши утруднений.

У тісній келії отій кам'яній пробувши три літа, зійшов на вищу вершину гори. І звідтіля не виходив, взявши залізного ланцюга, що був на двадцять ліктів: одним кінцем окував ногу свою, другий же кінець прикував до каменя і так завжди на небо позирав очима, розумом же вище небес дивлячись прочув про нього блаженний Мелетій, антіохійської церкви пастир, прийшов до нього і, бачачи його прикованого, сказав: "Може чоловік і без окуття собою володіти, і не залізами, а волею та розумом до одного себе прив'язувати місця". Це почувши, преподобний Симеон скористався з поради і, знявши окуття, зв'язував себе вільною волею, помисли понижуючи "і всяке винесення, що піднімається проти пізнання Бога, і полонячи всяке знання на послух Христові", щоб стати самовільним в'язнем Ісус Христовим. Коли ж на всі краї пройшла про нього слава, сходилися до нього всі, не тільки ті, що близько жили, але з країв далеких, що їм багато днів путь творити потрібно було; одні несли до нього хворих своїх, інші-бо хворим, що в домах лежали, просячи здоров'я; інші напастьми і скорботами обійняті; інші, що від бісів мучилися, - і кожен з них не тільки повертався, але приймав той цільбу, той утіху, той користь, той іншу яку поміч, і з радістю відходили додому, прославляючи Бога. Наказував-бо преподобний, коли кого сцілював, кажучи: "Прославляй Бога, що сцілив тебе! І ніколи не дерзай казати, що тебе Симеон сцілив, хай не буде тобі чого гіршого". І можна було у нього бачити: наче ріки, звідусіль стікалися різні народи, племена і мови: ісмалитяни і перси, армени та івери, та гомерити, іспани, оритани та італьяни, і так Бог того, що прославив Його, прославляє.^. І. коли така множність людей до нього збиралася, то всі хотіли торкнутися до нього, взявши від нього благословення. Стужився блаженний од такого пошанування та від неспокою і винайшов дивний спосіб збуття слави людської: намислив-бо поставити стовпа і на ньому стояти, щоб не могли прихожі торкатися його. Збудував тож стовпа, а на ньому тісну хатину на два лікті, туди зайшов, живучи в пості та молитві, і був першим стовпником. Той-бо стовп був у висоту шість ліктів, і стояв на ньому кілька літ; тоді поставили йому люди іншого стовпа, що мав висоту дванадцять ліктів. Також після немалого часу вознесли стовпа в двадцять і два лікті у висоту, потім у тридцять і шість. Отак преподобний, наче сходами, різними стовпами виходив до небесної країни, багато на них терплячи, мочений дощем, палений спекою і мерзнучи взимку; їжа-бо його була сочиво мочене, а пиття — вода. Збудували йому люди і дві загорожі кам'яні при стовпі, і так жив святий.

Почули про нього святі отці, ті, що в пустелях, і дивувалися дивному його починанню - ще-бо ніхто собі такого життя не винайшов, щоб на стовпі стояти. І захотіли скусити духа, який у ньому був, послали до нього, кажучи: "Чому отецьким шляхом не йдеш, але інший якийсь новий ти винайшов? Зійди-бо із стовпа і наслідуй життю давніх пустельних отців". Навчили посланців: коли б не покірним явився і не побажав зійти, то хай силою стягнуть його зі стовпа, а коли послухає і зійти захоче, то хай залишать його так стояти, як він почав; од цього (казали) звісно стане, чи новозачате життя його від Бога є; коли ж послушливий явиться так і буде. Посланники дійшли і звістили йому, що від собору святих отців пустельних вони є. Він-бо ступив ногою на драбину, бажаючи зійти долі, і закричали посланії "Не сходь, святий отче, а пробувай, як ти почав; тепер-бо знаємо, що твоє почате діло від Бога є, він тобі, помічником хай до кінця буде!"

Прийшов до нього і Домн, патріярх антіохійський, що був по святім Мелетії і, побачивши таке його життя, здивувався і багато з ним про користь душі бесідував, сотворив там літургію і причастилися обидва тайн божественних і повернувся пастир в Антіохію, а преподобний більше подвизався, озброюючись на невидимого супостата.

Тоді диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з'явився святому біля стовпа з вогненною колісницею та кіньми вогненними, ніби з небес сходив, і сказав: "Почуй, Симеоне. Бог небес та землі послав мене до тебе, як це бачиш, з колісницею та кіньми, щоб наче Іллю взяв я тебе в небо; достойний-бо ти честі такої ради святості життя твого; і прийшов уже час твій, щоб плоди трудів твоїх понести, і приймеш вінця доброти від руки Господньої; іди-бо, не гаючись, рабе Господній, щоб побачив Творця свого і поклонився йому, адже тебе за образом своїм створив. Хай же уздрять тебе ангели і архангели із пророками, апостолами й мучениками, адже тебе бачити бажають". Це й тому подібне говорив біс, не пізнав святий зваби ворожої і промовив: "Господи, чи хочеш мене грішника в небеса взяти?" Двигнув праву ногу, аби ступити на вогненну колісницю, однак простяг і руку праву, щоб ознаменуватися хрестним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як порох, що вітром змітається. І пізнав Симеон бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю бісівську ступити, так покарав: стояв на тій нозі цілий рік. Диявол же, не терплячи такого його подвигу, уразив ногу його лютою виразкою і зігнило на ній тіло, примножилась і черва, і тік із виразки гній із червами по стовпі на землю. Один юнак, на ім'я Антоній, котрий бачив і описав це, збирав черву, що падала на землю, за повелінням його, знову носив на стовпа до доброго страждальця. Він-бо, наче другий Йов терплячи, прикладав черву до виразки, кажучи: "Їжте, що вам дав Бог!". У той час сарацинський князь Василик багато чував про святого Симеона, прийшов до нього і бесідував із ним, велику користь брав і повірив у Христа. Побачив-бо черв'яка, що впав на землю, узяв його в руку свою і відійшов. Послав за ним услід преподобний, кажучи: "Навіщо взяв у руки свої смердючого черв'яка, що упав від зігнилого тіла мого?" Василик-бо розтулив руку, з'явив безцінний бісер і каже: "Не є то черв'як, а бісер". І проказав преподобний: "За вірою твоєю хай буде тобі!" І так сарацинин узяв благословення, пішов додому.

По численних же літах матір його Марта, довідавшись про нього, прийшла побачити сина й багато плакала при дверях, але не захотів преподобний бачитися з нею, послав до неї, кажучи: "Не журися за мною, мати моя, нині, коли будемо достойні, в іншому віці побачимося!" Вона ж ще більше захотіла побачити його. І послав до неї блаженний, знову молячи: хай почекає трохи при мовчанні. Вона-бо прилягла там, перед дверима загорожі і віддала дух свій Господу, а коли довідався святий про кончину її, звелів принести її перед стовпа і дивився на неї, помолившись за неї зі слізьми. А коли він молився, її святе тіло здвигнулося і всміхнулася лицем. Усі, що дивилися, хвалили Бога; і поховали її перед стовпом його, і коли молитву творив, поминав її двічі щодня. Після цього люди знову змінили стовпа святого і поставили йому стовпа на сорок ліктів; на ньому бо стояв преподобний аж до блаженної кончини своєї.

Місце те, що на ньому влаштував дивне своє життя преподобний, не мало поблизу води, але її приносили віддаля, через що велика скорбота була для людей, що приходили, і худобі їхній. І побачивши преподобний скорботу їхню, що була від нестачі води, помолився старанно про це Богові: хай подасть воду, як колись спраглому Ізраїлю в пустелі, і близько десятої години дня раптово струснулася земля і розсілася зі східного боку огорожі його, і там утворилася немов печера, яка мала над сподівання багато води, і звелів святий більше розкопати місце те на сім ліктів, звідкіля почало дуже багато виходити води.

Якось приведено було до святого жінку, що, бувши спрагла, вночі випила з водою змію малу, і та виросла в її череві й була велика. Стала на лиці жінка ота як трава зелена, і багато лікарів пробували її лікувати, але не змогли зцілити її. Блаженний же сказав: "Напійте її від води місця цього!" - Коли ж напилася, вийшла з неї велика змія і приповзла перед стовп і там начебто завмерла.

У той час якісь люди, що йшли до преподобного заради молитви, через велику спеку звернули в тінь дерева, щоб відпочити трохи. Сиділи там тихо, і тут побачили кітну лань, що мимо йшла, і закричали на неї, кажучи: "Молитвами святого Симеона заклинаємо тебе, постій трохи". І стала лань на місці. О чудеса! Адже і звірі на ім’я святого покірливі і послушливі бувають! Вони ж узяли її, убили і, здерши шкуру приготували собі їсти з м яса її, а коли прийшов їм час їсти, то були гнівом Божим покарані, згубили голос людський і наче олені почали рикати. Біжучи, прийшли до святого Симеона, несучи з собою шкуру ту, як викриття гріху свого. Пробули т два роки і ледве змогли зцілитися і по-людському говорити, шкуру ж тієї лані повісили при стовпі для освідчення багатьом того бутнього діла.

На горі тій, на якій святий житло мав, змій страшний загніздився не вельми далеко від стовпа, через нього й трава на тому місці не росла. Тому змію колись загналося у праве око дерево на один лікоть і створило йому велику болість. Одного дня приповз до стовпа преподобного і, лежачи перед дверима огорожі, весь перегинався, похиляючи голову, ніби змирявся и милості просив у святого Симеона. Коли подивився на нього святий, то ввипало з ока його дерево, і пробув змій той там три дні, лежачи перед дверима, ніби овеча, і всі безбоязно приходили та відходили - нікому він не пошкодив, а коли зцілилося око його, відійшов у ложе своє, і всі дивилися й дивувалися чудові тому предивному.

У країні тій був парад, звір великий і вельми лютий, що людей і худобу забивав, і не сміли люди проходити повз місце те, де отой звір уселився, численні капості навколо творячи. Про це люди, дійшовши, звістили преподобному. Він же повелів узяти землі від огорожі своєї і води від місця його, і хай підуть довкола місця, де був звір, віддаля посипаючи і покроплюючи. Послухали люди святого, вчинили так і по кількох днях побачили, що не з'являється звір ніде, пішли пошукати і знайшли його мертвого - лежав на землі тій, що, взявши від огорожі преподобного, посипали; і всі прославили Бога Але і другий звір, лютійший першого, словесний, у тій-таки країні з'явився, розбійник один із Антіохії, на ймення Ионатан, що багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, по-злодійському марнотно нападаючи у селах та передмістях, і ніхто його не міг зловити, хоч і багато людей на шляху йому засідало, сильний-бо був і хоробрий вельми, що ніхто не міг супроти нього стати. Коли ж піднялася вся Антіохія і послала воїнів піймати його, він, не можучи сховатися од них, як лев од лиця багатьох, що гонили його, тікаючи, прийшов до огорожі преподобного Симеона і взявся за стовпа, ніби блудниця за Христові ноги, плакав гірко. Гукнув йому з висоти святий: "Хто ти, звідкіля і чому прийшов сюди?" Він же каже: "Я є Ионатан, розбійник, що сотворив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх". Коли це казав, напали тут воїни від Антіохії, що гонили його, і закричали до преподобного: "Дай нам, отче, ворога нашого, розбійника, уже-бо і звірі є приготовані у місті, щоб з'їли його". Відповів їм блаженний Симеон: ! "Діточки мої! Не я його сюди привів, але Бог, бажаючи покаяння його, поставив тут, і коли зможете в середину ввійти, хапайте його, я ж бо не можу вам його вивести, боюся-бо Того, що послав його до мене". Це чуючи, воїни не тільки не сміли зайти в огорожу, але й слова ректи супроти, повернулися зі страхом і звістили про те всіх в Антіохії. Розбійник же пробув сім днів при стовпі, припадаючи в молитві до Бога, сповідаючись і плачучи плачем великим, аж ті, що були тут і бачили покаяння та плач, зворушені стали. Після семи днів гукнув до святого: "Отче, коли велиш мені відійти?" Сказав отець: "Чи знову до лихих діл повернешся?" Він же відповів: "Ні, отче, але час мій настав!". І так, бесідуючи з ним, віддав дух свій Богові. Учні святого Симеона хотіли поховати розбійника при огорожі, але начальники воїнські прийшли з Антіохії за розбійником і почали волати: "Дай нам, отче, ворога нашого, через нього все місто потряслося!" Відповів преподобний: "Хто його привів до мене, Той із множністю воїнів небесних прийде й забере його, очищеного покаянням, до себе, не турбуйте мене!" Начальники, це чуючи і бачачи розбійника померлого, жахнулися і похвалили Ьога, що не хотів смерті грішника, і повернулися звістити це у місті, що від преподобного чули й бачили.

Не годиться і того промовчати, що преподобнийотець наш Симеон, ніби свіча на свічнику на стовпі стоячи, світло світу являв, просвічуючи потемнені ідолобіссям народи і наставляючи їх до світла пізнання правдешнього Бога. Слава дивної в ньому Божої благодаті так діяла, що, на одному стоячи місці, багатьох до віри привів, ніби хто проходив усесвіт, навчаючи та проповідуючи. Проміння добродійного життя свого та солодкомовного вчення, ніби сонце, випускав і довколишні країни просвічував, оскільки тут можна було бачитиіверів, персів та арменів, що приймали божестввенне хрещення, ісмаїлітів, що полками приходили: по двісті, по триста, іноді й по тисячі, що з криком відкидали облуду батьків своїх, і які з давніх літ пошановували ідолів, кланяючись їм, сюди їх приносили, при стовпі розбивали і ногами топтали, приймаючи закон од медоточивого того язика, і божественних таїнств сподоблялися, повертаючись із радістю великою, просвічені світлом розуму святого Євангелія.

Один начальник сарацинського полку Філарх мав родича свого розслабленого, молив святого подати йому сцілення. Святий повелів принести його перед стовп і запитав його: "Чи відрікаєшся злочестя батьків твоїх?" Він же сказав: "Відрікаюся!" І знову святий: "Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа?" Він же відповів, що вірує безсумнівно. Тоді сказав святий: "Устань!" І тоді І юнак устав здоровий, ніби ніколи ніякої не мав хвороби. І щоб засвідчити здоров'я його виказом, звелів блаженний юнакові тому взяти на плечі свої того Філарха, що був дебелий тілом, і нести в стан його, що і сотворив: ніби снопа взяв на плечі та й поніс. Бачачи те, всі воздали хвалу Богу, що дивно через святого свого діяв.

Мав також преподобний і пророцтва дар; що настане і голод і марна смерть перед двома роками прорік, і що має саранча по тридцяти днях прийти, сказав, - це все збулося. Якось у видінні побачив два жезла, що сходили з неба: один упав на схід, а другий на захід; про те видіння сказав тим, що були при ньому. Пророкував, що перси та скити постануть на Грецьку та Римську область. І багатьма сльозами, безперервною молитвою милостивого Бога просив, щоб відвернув гнів праведний і не допустив покари тієї бути на християн. І умолив про те Бога: вся-бо перська сила уже готова була на брань, але, Бог зволив, загаялися, і міжусібні поміж персів розтирки, що почалися, спинили їх у тому намірі. Звіщено було якось преподобному, що цар Теодосій Молодший хотів повернути юдеям церкву, яку християни забрали. Отож послав послання до царя, ганячи його і страхаючи гнівом Божим, не страшачись лиця царського: що прочитавши, цар застрашився і знову звелів християнам узяти церкву. Одного ж єпарха, що радив дати церкву юдеям, із єпаршества зняв і послав моління до преподобного, просячи прощення і щоб молитву за нього сотворив до Бога. Того ж царя жінку, Євдокію-царицю, що після смерті царя свого впала у єресь Євтихієву, письменами своїми преподобний переконував і до благочестя після чотирьох років повернув, тож після повернення свого наступні чотири роки проживши, сподобилася блаженної кончини в Єрусалимі й похована була в церкві святого первомученика Стефана, яку вона побудувала. Після Теодосія Молодшого прийняв грецьке царство Маркіян, що часто таємно відвідував преподобного Симеона, і багато від нього користі мав.

Цариця персидська, наслухавшись про дивну святиню преподобного Симеона, послала до нього, просячи благословення, і прийняла благословенний єлей від нього, його-бо за великий дар мала і чесно зберігала.

Цариця ісмаїлітів безплідна була, послала до нього, просячи молитви, щоб через його святе моління могла мати й народити дитину, і сталося так: невдовзі зникло безпліддя її й народила сина. Його узявши, пішла до преподобного, але, почувши, що не можна жінкам приходити до блаженного, адже й матері своїй не дозволив прийти до себе, послала сина свого руками рабів своїх заради благословення, кажучи: "Це, отче, плід є святих твоїх молитов, благослови ж бо плід цей".

Про подвиги його несповідимі, що скажемо? Коли перевищують вони силу людську, то й оповісти їх неможливо. "Я передусім, - каже Теодорит, - дивуюся з його терпіння; вночі і вдень отак стояв, щоб усім бачити його". Трапилося якось, що відпали дверці і немала частина стіни горішньої розсипалася од старості, і доки стіну і дверці відновили, був усіма бачений святий немалий час. Тоді бачили нове видовисько й дивовижне: іноді-бо стояв довго нерушний, іноді ж часті творив поклони, молитви приносячи Богові. Дехто із тих, що там стояли, повідав, що хотів, каже, порахувати поклони його, що клав не перестаючи, і нарахував тисячу двісті сорок і чотири, відтак знемігся, не міг більше дивитися на стовпну висоту і переставав рахувати, одначе святий не втомився від поклонінь. Приймав харч раз на тиждень і то вельми малий та легкий - став легкий і зручний для частого кланяння. Від довгого стояння створилася йому на другій нозі невиліковна виразка, і багато крові витекло з неї, одначе те не могло відвернути його від богомисля - все терпів мужньо, самовільний мученик. Виразку ж ту змушений був якось показати із такої причини: один священик із Аравії, людина добра й богонатхненна, прийшов до нього кажучи: "Питаю тебе через саму істину, що притягла до , себе рід людський, скажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?" Сказав йому преподобний: "Навіщо про це і запитуєш мене?" Він же каже: "Чув про тебе, що не їси, не п'єш, не спиш, а це властиво є людині, і не може людина бути жива без харчу, пиття та сну?" Звелів-бо преподобний зійти священику до себе на стовпа і допустив відчути й бачити виразку ту загнилу, повну черви, що й бачив священик, почув і про харч вельми малий і що раз у тиждень їсть - здивувався терпінню й подвигу святого.

У таких-бо подвигах, у такому чудес діянні і в такому добродійному житті був покірливий і смиренний, ніби від усіх людей був менший і непотрібніший, усім рівно показував і лиця світло, і слово любовне, як вельможі, так і рабу, як багатому, так і убогому, й останньому негіднику, отож не було у нього огляду на особи. Усі не могли насититися видінням святоліпного лиця його і солодкомовної бесіди його, вуста-бо його були виповнені благодаті Святого Духа. Маючи дар премудрості, щодня напоював серця тих, що слухали, рікою вчення, і багато хто, ученням його наповнений, залишав усе земне, і, як пташки, що летять угору, одні в монастирі, інші в пустелі відходили, інші при ньому жити бажали.

Устав життя щоденний преподобного цього був такий: ніч усю і день аж навіть до години дев'ятої на молитві стояв, після дев'ятої години творив повчання тим, що були присутні: також слухав кожного, що прийшов до нього, потреби та прохання і болящих сцілював молитвами, по тому свари і змагання людські припиняв і мир творив, а коли сонце заходило, знову на молитву повертався. Маючи такі труди, не переставав думати про мир церковний, язичницьке безбожжя руйнуючи, юдейське ганьблення заперечуючи, єретицькі догмати знищуючи; царів же і князів, і всілякі влади письменами своїми мудрими й корисними приводив до страху Божого, до милосердя та любові і до захисту Церкви Божої побуджував і багато всіх навчав душекорисно. Так, проходячи дивне життя, що єству людському бачиться як незручно носиме, наближався уже до кончини своєї, і маючи від народження свого більше ста років. На стовпі стояв літ вісімдесят, як найдостовірніші пишуть, досконалий у добродійностях, земний ангел, небесна людина. Про його ж блаженну кончину таке пише учень його Антоній.

"Було це, - каже, - одного дня, тобто в п'ятницю, після дев'ятої години; ми сподівалися від нього звичайного повчання і благословення, але не позрів зі стовпа на нас. Так само і в суботу, і в неділю загаявся подати нам, за звичаєм, отецьке своє слово, Застрашився ж я і зійшов на стовпа, і тут стояв преподобний, маючи голову поникну долі, ніби на молитві, руки до грудей прихилені, тож, гадаючи, що молитву діє, стояв мовчки. Потім постав перед ним, кажучи: "Отче, благослови нас, бо народ оце три дні і три ночі сидить, чекаючи благословення від тебе". Він же не відповів мені. І знову кажу до нього: "Чому, отче, не відповідаєш чаду своєму, що в печалі? Коли чим образив тебе, простягни-бо до мене руку свою, хай поцілую". Але не було відповіді. Стояв так перед ним десь півгодини, засумнівавсь і спогадав: невже до Бога відійшов? Прихилив вухо, і не було дихання, тільки густий запах, ніби різних добропахотних ароматів, від тіла його відходив. Тоді пізнав, що почив уже в Господі, застрашився і плакав гірко. Приступив-бо до нього, поклав і опрятав мощі його, цілував же очі його, бороду, уста і руки, кажучи: "Кому залишаєш мене, отче, де почую солодкі твої учення, де насичуся ангельською бесідою твоєю, чи яку дам відповідь від тебе народам, що сподіваються твого благословення, що скажу хворим, коли прийдуть, тут сцілення просячи, і хто, побачивши стовпа твого порожнього, що не має тебе, світила, не заплаче; а коли численні люди віддаля прийдуть, шукаючи тебе і не знайдуть, чи не заридають? Горе мені, тепер тебе бачу, завтра ж, чи наліво, чи направо піду, не віднайду". Отак плакав я над ним, од горісті душі задрімав, і тут явився преподобний, як сонце, кажучи: "Не залишу стовпа, ні місця й гори ці благословенні, але зійди й подай благословення народу. Я бо вже почив, як Господь захотів, і не повідай їм, щоб поголосу не було, але пошли швидко в Антіохію, звіщаючи про мене; тобі ж подобає на цьому послужити місці і воздасть тобі Господь за трудом твоїм!" Збудився я зі сну і, тремтячи сказав: "Не забувай мене, отче, у святому своєму покої", - і впав на ноги його і цілував святі стопи його, і взяв руку його, поклав на очі мої, кажучи: Благослови мене, отче!", - і знову плакав вельми. Потім устав, витер сльози, щоб ніхто нічого не зрозумів, зійшов і тихо послав вірного брата в Антіохію до патріярха Мартирія, звіщаючи про смерть преподобного. І прийшов невдовзі патріярх із трьома єпископами, також і Ардаборій, єпарх із воями своїми, і безліч народу не лише з Антіохії, а з усіх околичних міст та сіл, і від монастирів іноки зі свічками та кадилами, і від сарацинів вельми багато незабаром, наче ріки, стеклися - пройшла-бо вістка в один час усюду, ніби вітром несена. Зійшли ж патріярх та єпископи на стовпа і взяли чесні мощі, знесли долі і поклали при стовпі народові всьому, що плакав. Але і пташок безліч, як це всім було видно, охрест стовпа літаючи, кричали, мов плакали на кончину такого світила світу. Голос-бо плачу всенародного на сім стадій розлився, і довкола місця того гори, поля та дерева начебто нарікали й плакали видимо; всюди-бо повітря спохмурніло, і темна хмара надходила. Я ж побачив ангела, який з'явився при святих мощах, і було обличчя його, як блискавка, ризи ж наче сніг; з ним-таки сім старців у бесіді: чув я голос їхній, але що говорилося, не розумів, страх-бо і жах пойняв мене".

У той день, у який помер преподобний Симеон, учень його і наслідувальник святого його життя преподобний Данило, що невдовзі перед тим часом також мав зійти на стовпа при гирлі Чорного моря поблизу Цариграда, бачив безліч воїв небесних із того боку, де був стовп преподобного Симеона, що йшли від землі до неба, а посеред них вознесену радісну душу святого Симеона. І не тільки, але і блаженний Авксентій, що з , пустелі був прикликаний на Халкедонський собор, те ж саме бачив тоді, у Витинії бувши. Коли ж покладено було чесні святого Симеона мощі на уготоване носило, патріярх хотів узяти на благословення трохи волосся від бороди його святої, простяг руку і ніби всохла рука його. І було велике про нього моління до Бога й угодника Божого, тоді оздоровіла рука його. Узявши чесні ті мощі, із псалмами та співом понесли в Антіохію, і вийшло все місто назустріч. Був тут чоловік німий та глухий сорок років, цей як уздрів святе тіло преподобного, враз набув слуха і мови своєї і впав перед святими мощами, й закричав: "Добре прийшов ти, рабе Божий, це ж бо прихід твій сцілив мене!" І прийняли антіохіяни тіло святого ліпше золота та срібла, понесли у велику церкву, де багато чудес та сцілень бувало при гробі його. Через кілька років збудували церкву на ім'я преподобного цього Симеона-стовпника, і сюди перенесли святі його мощі. Помер преподобний у царство Лева Великого (за свідченням Георгія Кедрина та інших), в четверте літо царювання його, що було в рік від Різдва Христового чотириста шістдесятий. І посилав цар Лев до антіохіян, бажаючи, щоб дали йому перенести мощі преподобного до Царгороду, але вони не захотіли позбутися такого заступника, сказали посланцям царевим: "Оскільки місто наше стін кам'яних не має, впаде-бо чи гнівом царським розорене, чи від великого землі трясіння зруйнується, через те святе Симеонове тіло сюди внесемо - хай буде нам стіна і захисток". Одначе потім деяка частина від мощів Симеона-святого була перенесена до преподобного Данила-стовпника на його прохання, як про те в житії того святого Данила пишеться.

На місці ж тому, де стовп преподобного Симеона, люди церкву в ім'я його хрестоподібну, вельми красну, і монастир великий влаштували. Здійснив преподобний обітницю свою, що її вирік Антонію-учню у видінні, що не мав залишити свого місця, бо чудеса там не припинялися і сцілення хворим продовжувалися. В усі-бо літа, в день пам'яті його, з'являється зірка велика над стовпом, і весь край той ояснює. Про явлення зорі тієї багато історіографів свідчать, передовсім Євагрій Схоластик, що бачив те своїми очима. Не замовчимо й цього, що той-таки Євагрій пише: оскільки місця це святе жінки не можуть одвідати, то немала бувала щодо цього сторожа, щоб не осмілилися торкнутися порогу нога жіноча, адже навіть матері преподобного ввійти не було допущено. Оповідають, що одна жінка одяглася чоловіком, щоб не бути пізнаною і в церкву святого ввійти, але як тільки торкнулася порогу церковного, відразу ж таки впала мертва. Коли ж туди й приходять жінки, як пише Никифор, то не дерзають наблизитися до огорожі, тільки стоять віддалік і творять молитви свої, на стовпа позираючи. І не позбавляються благодаті преподобного, але поміч і всілякі сцілення приймають ті, що приходять із вірою, і повертаються радісно, дякуючи Богові в Тройці єдиному, Отцю, і Сину, і Святому Духу - йому ж честь і слава, й поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Чудеса преподобного не всі тут зібрано, оскільки і сам Антоній, учень святого, що найперший житіє його писав, каже таке: "Я смиренний, не всі чудеса його описав, але певну частину, не може ніхто-бо описати всіх чудес його чи справ, які Бога ради сотворив". Коли ж бо хочеш, читачу, щось більше про чудеса святого взнати, читай у Пролозі, вересня на перший день від "Лимонарія", про Мину, диякона раїтського, в-нього-бо витекло око у час служіння за прореченням святого, і про пресвітера, ураженого від духа злого, який через дев'ять років прийняв цільбу від преподобного, і про другого пресвітера, що безсловесну тварину іменем преподобного Симеона зв'язав.

Про літа ж його, скільки на стовпі стояв деякі непогоджено говорять: одні-бо написали, що 41 років, інші, що рівно 40. Писав дехто (як от Теодорит) житіє святого ще до його смерті, і самі раніше померли. Ми ж не тільки від давніх літописців, але з самого вирахунку виводимо, що стояв він на стовпах різних 80 літ, оскільки в книзі, названій "Обід душевний", у Слові першому, що в неділю 2-гу по Святому Дусі, на листі 123-му свідчиться. Всіх-бо літ преподобний мав 103, як це в "Трифолоі" львівському написано. Постригся в чин іночий у вісімнадцяте літо від свого народження, три літа, в кам'яній печері зачинившись, поблизу села Таланіси прожив, також на висоту гори і на стовп зійшов, маючи літ мало більше двадцяти (а попередні не був на стовпі), де всі інші літа, які йшли в сотне число, промешкав.

У той-таки день поминання собору Пресвятої Богородиці в Міясинській обителі

У час іконоборної єресі, сприянням першого іконоборця царя Лева Ісаврянина, вельми славна на Сході ікона Пресвятої Діви Богородиці чудотворна, в обителі Міясинській, була вкинена в озеро Азурове. Де була обитель Міясинська явно свідчиться у житії преподобного Акакія, єпископа Мелітинського, квітня місяця, в 17 день, де пишеться таке: "Було одне місце еллінське від міста (Мелітина Вірменського) за вісімнадцять поприщ, назване Міясини, вельми гарне, рівне і просторе в роздолі між двома горами, що розділяються на обидва боки щироко; посередині ж ріка швидка, чиста, тече на схід, Азорос чи Азур названа, і озерами довкіл наповнює той розділ. Було там на осібному вибраному й гарному місці капище ідольське і дерев доброплідних сад, звідусіль напоюваний озером вод Азорових, але воно осквернялося бісівськими жертвами. Те місце, святий єпископ Акакій у дні свої од скверн ідольських очистив і звів там церкву на ім'я Пречистої Діви Богородиці і, освятивши її, створив місце для поселення святих ангелів, де раніше бісам було житло, і де творилися криваві погані дияволові треби, там безкровна чиста почала приноситися Богові жертва і творилися чудеса благодаттю Пресвятої Богоматері". До цього місця із житія Акакійового.

Явно-бо є, що при тій церкві Пресвятої Богородиці закладено було обитель, названу Міясинська, від місця Міясина звана, де чесна Божої Матері ікона іконоборцями вкинена була в озеро, тож після численних літ вийшла з озерної глибини на верх води - в царство Добровірного царя Михаїла і матері його Теодори, і знайдено було ту ікону вірними місяця вересня в 1-ий день, і ніякого ушкодження від мокроти водної за такий довгий час не дістала. Через це чудо собор в обителі тій всі роки здійснювавсь у честь і славу пренепорочної володарки нашої Пречистої Діви Богородиці.

У той-таки день пам'ять Ісуса Навина, праведного воєводи ізраїльського, що був після Мойсея, він Иордан-ріку (як Мойсей Червоне море) по сухому зі всіма ізраїльськими людьми перейшов, явно бачачи святого архістратига воєводу сил небесних Михаїла, стіни єрихонські голосом трубним на землю звалив. Воюючи ж на супостатів, сонце в русі зупинив, доки вкінець не переміг ворогів своїх, і в обітованну землю людей завів, розділив її їм за жеребками і помер у мирі. І святої Марти, матері Симеона преподобного.

І святих 40 дів-пістниць із учителем їхнім Аммуном, дияконом у царство Аикінієве, у країні Македонській, узятих Вавдою-ігемоном і поведених у Іраклію на мучення. Від них десятеро було у вогонь вкинено, вісім було зі святим Аммуном посічено, шестеро ножами подроблено, інші шість заліза розпечені в уста прийнявши, померли, ще інші десятеро мечами в серце пробиті, мученицький подвиг здійснили і всі до Господа відійшли прийняти вінця воздаяння.

1 святої мучениці Каллісти і єдинородиих її по плоті братів Євода та Єрмогена, що в Никомідії за Христа посічені мечем поклали голови свої.