Житія Святих - Вересень

Житіє преподобної матері нашої Євфросинії

Був муж у місті Олександрійському на ймення Пафнутій, багатий, славний, чесний і боявся Бога, хоронячи заповіді Господні і живучи боговгідно. Він мав жінку, також добру, благочестиву, яка догоджала Богові, але неплідна була, від чого обидва пробували у великій печалі, оскільки не мали кому залишити маєтку свого, аби по смерті їхній владнано все було добре. Сумуючи на бездітність свою, завжди молилися Богові, щоб подав їм плода подружжя їхнього. І творили численні милостині вбогим, церквам та монастирям, до цього ж , перебуваючи в пості та молитвах, обходили храми Божі і просили дістати від Бога жадане.

Якось устав Пафнутій і пішов в один монастир, у ньому, чув, ігумен пробував святий, і дав тому монастиреві милостиню велику. Бесідувавши з ігуменом, дістав задоволення від нього і, зрозумівши, що добровгідний той є Богові, оповів йому печаль свою про бездітність; кланявся й просив його, щоб помолився за нього Богові із братією своєю, аби міг наректися батьком дитині. Бог же пребдагий, дбало слухаючи молитви тих, що молять його і закликають його всією істиною, послухав ігуменових молитов і благословив Пафнутія плодом подружжя його: зняв непліддя жінки його і дав їм дочку вельми красну. І з її народження раділи, велику Богові подаючи дяку, і хрестили її, й нарекли ім'я їй Євфросинія. В монастир же той часто приходив Пафнутій, усім інокам подаючи милостиню і до ігумена того велику мав любов заради корисних бесід та молитов його, через які й дістав бажане від Бога. Коли ж минуло дванадцять літ від народження Євфросинії, пішла мати її з цього життя, Пафнутій же залишився навчати дочку свою божественному Писанню, з якого невдовзі дівчинка навчилася читати святі книги. І пройшла чутка про доборорозум'я її та красу по всьому місту Олександрійському, через що багато високорідних і багатих громадян намагалися пойняти її синам своїм у подружжя і, один одного упереджуючи, батькові про це її говорили. Пафнутій же відповідав: "Як захоче Господь, так і буде!"

Один із тих, що перевищував усіх високородством та саном, багатством та славою, вмолив Пафнутія, щоб дав синові своєму дочку за дружину, і зволив на те Пафнутій. Тоді, утвердивши слово, встановили час, у який мали здійснити це самим ділом та й учинити шлюб дітям своїм. Між тим узяв Пафнутій дочку свою й пішов із нею в монастир із дарами до того ігумена, що любим йому отцем був, і рече йому: "Плід молитов твоїх, дочку мою, привів до тебе, святий отче, щоб помолився за неї, хочу її чоловіку віддати". Ігумен же благословив її і, сівши, бесідував із Пафнутієм про користь душі, дівчину ж навчав цнотливості і багато їй сказав про чистоту та смирення, про страх та любов Божу і про милостиню. Вона ж все це написала на серці своєму, як кебетлива й добророзумна, вже-бо вісімнадцяте літо від народження свого мала. Звелів же їм ігумен пробувати у гостиннім домі монастирському, і пробув там Пафнутій три дні із дочкою своєю; вона ж в усі ці дні слухала читання та спів церковний і придивлялася до подвигів іночих, дивуючись життю їхньому, кажучи подумки: "Блаженні є ці люди, тут ніби ангели живуть, а після цього життя з ангелами поселяться". І почало серце її наповнюватися божественної ревності, щоб наслідувати святе їхнє життя. Після трьох днів рече Пафнутій до ігумена: "Повели, отче, рабі твоїй, щоб поклонилася тобі, хочемо-бо відійти до міста". Євфросинія, припавши до ніг ігуменових, каже: "Молю тебе, отче, помолися за мене, хай спасе Бог душу мою!" Ігумен же благословив її правицею своєю, мовлячи: "Боже, ти знаєш людину ще до народження її, ти сам про цю рабу свою потурбуйся, хай сподобиться честі і співперебування із усіма, котрі добровгодили тобі". І поклонилися ігумену та братії та й відійшли до міста. Батько ж її, коли зустрічав дорогою чи в місті інока, приводив його до себе додому і пригощав його, молячи, щоб помолився за нього і за дочку його Богові.

По тому, в тім монастирі, наблизився день пам'яті засновника того монастиря, і послав ігумен одного із братії просити добродійника свого Пафнутія, щоб прийшов до них у той день і вкупі сотворять пам'ять. Дійшов брат до Пафнутієвого дому і запитав про нього, де є? Раби ж відповіли: "Десь відійшов". Євфросинія, довідавшись про чорноризця, який прийшов у їхній дім, закликала його до себе й почала питати: "Скажи мені, любові ради Господньої, отче, скільки братії в монастирі маєте?" Він же відповів: "Триста п'ятдесят два". Спитала ж його знову: "Коли ж хтось прийде до вас і захоче жити із вами, чи прийме його ігумен?" Відповів брат. "З радістю приймемо заради слова Господнього:

"А того, хто до мене приходить, я не вижену гєть!" Рече Євфросинія: "Чи всі вкупі співаєте і чи однаково постите?" Відповідає брат: "Щодо співу, то купно співаємо, а щодо посту, то як хто хоче і скільки може". Про весь ото чин монастирський випитала чорноризця дівчина і рече до нього: "Хотіла б і я таким жити життям, але боюся не послухатися батька свого, котрий мене заради багатства марнотного світу цього хоче віддати чоловіку". Рече ж чорноризець: "Не бажай дівице, щоб осквернив чоловік тіло твоє, не допусти, щоб така краса твоя тимчасовим і тлінним мужем потоптана була, заручи себе Христу, котрий за всі марноти змінного цього світу (коли залишить їх його ради) дасть тобі Небесне Царство і пробуття з ангелами. Потай отож відійди і прийди до монастиря і, змінивши образ мирський, одягнись в іночі ризи, тож не будеш пізнана". Почувши це, дівчина зраділа й рече чорноризцеві: "А хто постригти мене має?" Він каже: "Це батько твій піде зі мною в наш монастир і пробуде там три чи чотири дні, ти ж заклич когось із отців-іноків і, як захочеш, допоможе тобі з радістю". Коли отак розмовляли, прийшов Пафнутій і, побачивши чорноризця, запитав його, кажучи: "Чого ради потрудився ти до нас, отче?" Він же йому рече: "Настав день пам'яті отця нашого, що заснував наш монастир, і молить тебе ігумен, аби прийшов до нас і сотворив пам'ять укупі з нами, приймеш благословення". Порадів Пафнутій і, взявши багато з дому свого на потребу церкви й на задоволення братії, пішов із іноком до того монастиря й у ньому загаявся. Послала Євфросинія одного вірного раба, кажучи: "Іди до обителі Теодосієвої і, ввійшовши до церкви, коли побачиш якогось інока, поклич сюди". Пішов раб за повелінням її і, за промислом Божим, вийшов один інок зі своєї обителі, який ніс продати своє рукоділля. Його побачив слуга і молить, щоб ішов за ним у дім пана його, і пішов у дім Пафнутієвий. Євфросинія ж, уздрівши чесного інока, встала й поклонилася йому, кажучи: "Молися за мене, отче!" ї помолився інок за звичаєм своїм, і після молитви благословив її та й сів. Почала Євфросинія говорити: "Пане мій, я батька маю християнина та Божого раба, багатого вельми, мати ж моя від життя цього відійшла. Хоче мене батько заради маєтків своїх марнотному віддати світу, я ж бо не хотіла б себе окаляти мирськими сквернами, але боюся не послухати батька, і що вчинити, не знаю, усю цю ніч без сну пробула, молячи Бога, щоб явив милість душі моїй. Коли ж настав ранок, вирішила я послати в церкву і прикликати когось із отців, щоб почути від нього корисне слово, аби навчилася, що маю чинити. Молю отож, отче, навчи мене путі Божій, знаю-бо, що від Бога ти посланий". Старець же розтулив вуста свої й рече: "Господь каже в Євангелії: "Коли хто... не зненавидить свого батька, та матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем моїм!"^а А я тобі більше щось не знаю сказати, одначе, коли можеш понести скорботу плоті, покинь усе й біжи від світу цього, як Ізраїль від рабства фараонового. Маєтки ж батька твого матимуть багато спадкоємців — це церкви й монастирі, лікарні, вітальниці, сироти і вдовиці, чужинці, темниці і полонені, і де захоче батько твій, насліддя твоє хай роздасть, ти ж сама потурбуйся про душу свою". Мовить йому дівчина: "Сподіваюся на Бога і на твої молитви, отче, що трудитися маю для душі моєї Богу, який мені допоможе". Каже їй старець: "Таке бажання й думка нехай не відкладаються, бо загайка розкаяння творити буде, тепер же покаянню є час". Рече йому Євфросинія: "Через те й потрудила тебе, отче, щоб бажання серця мого виконав і сотворив молитву, благословивши мене і постригти волосся голови моєї". І встав старець, сотворив молитву і, за Божим звичаєм, постриг її, й одягнув ув ангельський образ, та схиму наклав на неї, і, молячись за неї, рече: "Бог, що спасає святих своїх, Той хай збереже тебе від усякого зла". І це прорікши, старець відійшов у путь свою, радіючи і славлячи Бога. Євфросинія, розмірковуючи подумки, мовила: "Коли піду в дівочий монастир, батько мій, шукаючи, знайде мене і примусом забере мене звідтіля заради жениха мого. Піду отож у монастир чоловічий, де мене ніхто не пізнає". Таке намисливши, глибокого вечора одяглася в чоловічу одежу й потай від усіх вийшла з дому свого, взявши із собою п'ятдесят золотниць, і сховалася у одному місці на ту ніч. Уранці прийшов батько її в місто і (Бог так захотів) у церкву подався. Євфросинія ж рушила до того монастиря, в якому знали її батька і, прийшовши до воріт, постукала й рече двернику: "Йди скажи ігумену, що євнух прийшов від царського палацу і стоїть перед ворітьми, з твоєю святинею бесідувати хоче". Вийшов ігумен, кинулася Євфросинія на землю й поклонилася святоліпному лицю його. Він же, підвівши її, сотворив молитву за звичаєм і сіли. Почав питати її ігумен: "Чого ради прийшов до нас, дитино?" Євфросинія ж відповідає: "Я, отче, був у палаці царському, євнух я є, і забажав прийняти іноче життя, але не знайшов у місті в чині тім корисного мені життя. Прочув же про добре ваше пробуття, прийшов сюди, жити з вами бажаючи". Рече ж їй ігумен: "Добре прийшов ти, дитино, цей монастир є перед тобою і, коли подобається, пробувай з нами". І знову мовить: "Яке в тебе ім.'я?" Відповідає Євфросинія: "Ім'я моє є Ізмарагд". І рече їй ігумен: "Дитино Ізмарагде, юний ти є і не можеш один у келії пробувати, належить тобі мати над собою начальника й учителя, щоб навчав тебе іночому життю, уставам та звичаям". Відповідає дівчина: "Як бажаєш, пане мій, так уладнай щодо мене". Взявши п'ятдесят золотниць, віддала ігумену, кажучи: "Візьми ж п'ятдесят золотниць, коли ж почну тут жити, то й інше майно моє, що залишилось у місті, принесене буде сюди". Прикликав же ігумен одного із братів, на ймення Агапіт, мужа святого й досконалого в чеснотах, віддав у руки його Ізмарагда, кажучи: "Хай перевисить учителя!" Уклякнувши й помолившись, ознаменував ігумен Ізмарагда, а всі відказали: "Амінь!" Узяв його Агапіт до своєї келії і навчив ангельського життя.

Мав же Ізмарагд лице вельми красне і коли входив на молитву до церкви, багатьох диявол пакостив некорисними помислами, ранячи вродою Ізмарагдовою. І печалилися на ігумена, кажучи: "Навіщо це красне лице увів ти до монастиря на спокусу немічним братам". Почувши це, ігумен прикликав Ізмарагда й рече: "Красне є лице твоє, дитино, його вигляд є некорисний для немічних, котрі не до кінця перемогли ворожу брань. Хочу отож, щоб ти був безмовний у келії своїй і там молився, не приходячи в собор; туди й харч має начальник твій подавати і щоб не виходив звідтіля нікуди". Вона ж відповіла: "Як звелиш, отче, так і чинитиму". І повелів ігумен Агапіту, щоб приготував келію усамітнену, щоб у ній жити Ізмарагду. Вчинив Агапіт усе повелене йому від ігумена і ввів Ізмарагда в усамітнену келію. І віддавалася там молитві, і посту, і неспанню, вночі і вдень служачи Богові в простоті серця так, аж дивувався начальник її Агапіт, котрий усій бра тії на користь розповідав про його труди и подвиги, і всі, хто слухав, прославляли Бога, бо здійснював таку силу в юності малолітній.

Пафнутій же, батько її, коли повернувся у дім, поспішив увійти в хоромину, в якій дочка його жила і, не знайшовши її, наповнився скорботи й печалі та й почав розпитувати із гнівом рабів та рабинь, що вчинилося Євфросинії, куди відійшла. Відповіли хлопці: "Вчора ввечері була, бачили її, сьогодні ж не з'являлася. Подумали, що батько її зарученого, прийшовши, взяв її до себе". І послав Пафнутій рабів у дім його, і не знайшли. Почув про це наречений і батько його, опечалилися вельми і, прийшовши до Пафнутія, знайшли його у великій тузі, на землі він лежав і плакав. І сказали до нього: "Може, хто звабив її і втік з нею?". І тоді слуги на конях були послані по всій Олександрії на розшук її і шукали по дорогах та домах сусідів своїх і по березі в кораблях. Пройшли багато монастирів жіночих, і поле, і пустелі, гори, і вертепи, старанно шукаючи дочки печального батька і, не знайшовши її, повернулися, нарікаючи, і плакали за нею, як за вмерлою. Жених же за обручницею своєю ридав, свекор за невісткою своєю нарікав, батько за дочкою своєю, як колись Яків за Йосипом, гірко плакав, говорячи в плачі своєму таке:

Горе мені, дитино моя солодка!

Горе мені, світе очей моїх!

Горе мені, утіхо душі моєї!

Хто скарба мого викрав,

Хто добро моє захопив,

Хто багатство моє зруйнував,

Хто гілку мою засушив,

Хто світильника мого загасив,

Хто надію мою забрав,

Хто красу дочки моєї зґвалтував?

Який це вовк ягницю мою розтерзав,

Яке місце таке світле обличчя сховало?

Вона мені була роду на відновлення,

Вона мені в старості жезл,

Вона мені в печалі втіха!

Земле, земле!

Не покрий плоті моєї,

Доки не довідаюсь,

що з Євфросинією,

дочкою моєю, сталося!..

Так Пафнутій із плачем промовляв, всі там зібрані друзі й сусіди зняли голоси свої і плакали, співчуваючи по марній пагубі дочки його. Пафнутій же, не знаходячи відради в печалі своїй, пішов до раніше згаданого монастиря, в якому й дочка його в затворі творила подвига, упав у ноги ігумену й рече: "Не промовчи, отче, молячись до Бога, щоб знайшовся труд молитов твоїх, не знаю-бо, що сталося дочці моїй: чи вкрав її хтось, чи в інший якийсь спосіб загинула". Почув про те чесний старець, знітився вельми і, зібравши до себе всю братію, рече: "Викажіть любов, братіє, помоліться Господу, щоб зволив відкрити нам про дочку друга і благодійника нашого Пафнутія". Постили й молилися всі проздовж цілої цілої седмиці, і не було їм у цьому жодного одкровення, як це раніше в їхніх проханнях бувало; молитви-бо Євфросинії були до Бога вдень і вночі, щоб не розкрив її Бог у цьому житті, і її молитви перемогли молитви всієї братії. Коли ж не дістали одкровення, почав ігумен утішати Пафнутія, кажучи: "Мій сину, не нехтуй Господньої кари ... бо Господь, кого любить, того він карає", Це знай, що без волі Господньої жодна птиця миттю не впаде на землю, тим більше дочка твоя. Без повеління його нічого не буває; знаю-бо, що дочка твоя добру частку вибрала і через це нам щодо неї нічого не відкрилося від Бога. Коли б у лихі діла впала (нехай так не буде) ніколи б Бог не зневажив таку велику працю братії моєї, але всяко явив би про неї; маю на Господа надію, що в цьому житті Бог тобі явить її". Це почувши, Пафнутій трохи втішився від печалі і, подякувавши Богу, пішов у свій дім, молячись старанно в усі дні і творячи добрі справи, подаючи милостиню велику тим, що потребують.

Минуло кілька днів і знову відвідав монастиря, просячи братію про молитву. Якось поклонився ігумену й рече: "Молися за мене, отче, що не можу позбутися скорботи щодо дочки моєї, не втішилася душа моя й трохи, але більше шириться рана серця мого і день від дня обновляється болість моя". Ігумен, бачачи печаль його велику, втішав його всяко, бесідуючи з ним. Згадав Ізмарагда й рече: "Є у нас брат духовний, що прийшов од палацу царя Теодосія, і всі маємо користь від його життя, чи ж хотів би ти побесідувати із ним, щоб принаймні малу прийняти відраду від бесіди із ним, наповнений-бо є Духу Божого". Він же мовить: "Хочу!" І покликав ігумен Агапіта, кажучи: "Веди Пафнутія до Ізмарагда, хай побесідує з ним". Не відав-бо ігумен, що Ізмарагд є дочка Пафнутієва. І пішли Агапіт із Пафнутієм до Ізмарагдової келії. Коли ж уздріла Євфросинія батька свого, пізнала його і вся сліз наповнилася. Пафнутій же гадав, що від змилування молитвенного плаче, не пізнав-бо її, бо пропав цвіт лиця її від великої повстриманості та всеношних молитов. І покрила Євфросинія клобуком лице своє, щоб не була пізнана, і, сидячи, учинила молитву. І почав Ізмарагд розпоширювати слово до Пафнутія, кажучи йому про Царство Небесне в славу вічну, до якої людина може прийти смиренням, чистотою та святинею, милістю та любов'ю. Говорив про відречення світу, що не годиться любити дітей більше, ніж Бога, котрий усіх є Творець, апостольське писання з'являючи, "що скорботи приносять терпеливість, а терпеливість — досвід". І, бачачи батька у великій скорботі, співчувала йому і втішала його, кажучи: "Пойми мені віру, що не зневажить тебе Бог. Коли б на шляху пагубнім була дочка твоя, явив би тобі Бог заради молитов святих отців, які про те молилися старанно. Але вірую Богу, що дочка твоя доброго послухала порадника, котрий казав у Євангелії: "Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той мене не достойний" і: "Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем моїм"; має силу Бог і в цьому житті її тобі показати. Перестань отож печалитися — чому сам себе вбиваєш печаллю? — але дякуй Богові за все і не погубляй надії своєї, адже і я, коли учитель мій Агапіт звістив мені про твій у монастир прихід і про скорботу твою, молився старанно за силою моєю, хай дасть тобі Бог терпіння і мужність і хай влаштує щодо тебе і щодо дочки твоєї все на користь, і хай утішить тебе. І маю надію, що Бог усіх утіх не залишить тебе до кінця в печалі бути, але, хоч не швидко, одначе відкриє тобі про дочку твою, що через неї так нарікаєш". А ще боялася Євфросинія, щоб не бути пізнаною через довгу мову й рече Пафнутію: "Іди вже з миром, пане мій!" Пафнутій же, послухавши цих слів, наповнився сліз і радості, горіло-бо серце його природною любов'ю до Ізмарагда, велику діставши користь од тієї бесіди, відійшов до ігумена й рече йому: "Один Бог відає, отче, скільки дістав користі від того брата і такою благодаттю Божою від слів його наповнився й радістю, так ніби знайшов улюблене дитя". Попросив Пафнутій усіх про молитву й повернувся у дім свій.

Пробув же Ізмарагд у монастирі тім тридцять і вісім літ так як ангел живучи, і впав у хворобу, від якої й помер. А перш ніж відійти, прийшов Пафнутій у монастир на поклоніння і відвідання братії. Після ж звичайної бесіди з ігуменом рече: "Отче, наскільки можливо, звели мені, щоб побачив брата Ізмарагда, бо вельми душа моя любить його". Прикликав же ігумен Агапіта і звелів йому відвести Пафнутія до Ізмарагда. Зайшов-бо Пафнутій у келію Ізмарагдову і побачив його, що лежав на ложі вельми хворий, припав до ложа його, плачучи й говорячи: "Горе мені, де солодкі слова твої, де обіцянки, ти ж мене втішав, що маю побачити загинулу дочку мою, а тут не тільки її не бачу, але й тебе, в котрому певну маю втіху, позбувся. Горе мені, хто ж бо тепер утішить старість мою. До кого йду і хто печалі моїй відрадою буде; плачу нині на подвійну втрату, адже тридцять і вісім літ не бачу дочки моєї і не дістав щодо неї ніякого звіщення, а тут дорогий мій Ізмарагд залишає мене, щодо нього ж я так радів, ніби знайшов загибле дитя своє. І на що тепер сподіватися, де знайду втіху? — і вже зійду із печаллю у гріб мій". Бачив Ізмарагд Пафнутія, який невтішно ридав і рече до нього: "Пощо нітишся і самого себе печаллю вбиваєш, хіба не міцна є рука Господня і чи є що неможливе у Бога? Поклади вже кінець печалі, згадай, як Якову з'явив Господь живого Йосипа, коли про нього як про мертвого ридав. Той-таки Бог і тебе втішить, молю-бо тебе, пробудь тут три дні і не залиши мене". І пробув Пафнутій у монастирі, міркуючи подумки й кажучи: "Може, Господь явить щось Ізмарагду про дочку мою". Коли ж настав третій день, звідала Євфросинія про відхід свій до Господа, закликала батька свого Пафнутія і рече йому: "Оскільки всемогутній Бог учинив зі мною як захотів і здійснив бажання моє і вже доступився я кінця, пройшовши подвига іноцтва не своєю силою, а поміччю Того, що мене уберіг від ворожих сітей. Не хочу отож, щоб і ти більше про дочку свою печалився, я є Євфросинія, дочка твоя, ти ж батько мій; я є та, котру ти шукаєш, я заради любові Божої залишила тебе, отця мого, і весь спадок мій, і зарученого тимчасового та й пришла сюди, потаївши природу мою. Але молю тебе: не допусти, щоб хтось інший опрятав тіло моє, тільки ти сам учини це. Іще тебе молю: виконай обітницю мою, яку обіцяла отцю обителі цієї: коли молила, щоб мене сюди прийняли, казала, що маю маєтки великі і їх унесу в обитель оцю. Учини ж те, батьку мій, і віддай добро, ' яке залишилося, обителі цій, що добре влаштована, і молись про мене". Це сказавши, віддала духа свого Господові. Почув це Пафнутій і, побачивши, що вмерла Євфросинія, від жаху та жалю великого весь розслаб і впав на землю, ніби мертвий. Прибіг Агапіт, побачив їзмарагда вмерлого і Пафнутія ледве живого, який лежав, вилив воду на лице його, каже: "Що тобі, пане Пафнутію?" Він же відповів: "Залиш мене тут умерти, бо дивне чудо тут побачив зараз". Вставши, впав на лице вмерлої і безліч сліз вилив, плачучи й кажучи: "Горе мені, дитино моя солодка, чому раніше цього часу не відкрилася ти мені, хай би і я вмер з тобою! Горе мені, що утаїлася ти від мене! О дочко моя дорога! Як добре уникла ти ворожих сіток і втекла ти від світодержців тьми віку цього і ввійшла ти у життя вічне!" Це почув Агапіт і, пізнавши дивну річ, жахнувся і побіг сказати ігумену. Прийшов же ігумен із поквапом великим, припав на лице її святе й ридав, кажучи: "Євфросиніє, наречено Христова і дочко святих, не забудь дружини своєї з монастиря цього, але молись за нас до Господа нашого Ісуса Христа, щоб дав нам, добре подвизаючись, прийти до пристановища спасіння і мати частку зі святими його!" І звелів ігумен зібратися усій братії, аби з належною честю поховати її тіло. Коли ж зібралися, прийшовши, то побачили дивне тут чудо, що прославило Бога, котрий діяв у немічній плоті міцною своєю силою. Один із братії був на одне око сліпий, він прибіг до мощів преподобної і, плачучи, цілував святе тіло, і тоді розплющилося око його і прозрів. Братія ж, бачачи таке чудо, величала милість Божу і славила угодницю його святу Євфросинію; пошановували й користувалися всі вельми від такого життя її святого; поховали ж її у гробі святих отців, творячи пам'ять її із радістю. Батько ж її Пафнутій пішов додому, роздав маєток свій церквам та монастирям, злидарям та чужинцям, а решту добра свого, частину немалу, приніс до того монастиря, віддав на потребу обителі і сам у ньому постригся. Випросив же келію дочки своєї, прожив у ній боговгідно десять років і помер на тій-таки рогожі, на якій і дочка його Євфросинія почила. Похований був чесно поблизу дочки своєї, і поставлено пам'ять їхню творити в усі літа на славу святій Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, дивного у святих своїх Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Сергія, ігумена Радонезького, нового Чудотворця

Преподобний і богоносний отець наш Сергій народивсь у місті Ростові від добровірних батьків, Кирила та Марії. Вибрав його Бог на службу собі ще з утроби материної, бо коли зайшла якось мати його, за звичаєм своїм, у церкву на святу літургію, маючи в череві це зачате малятко, коли мали почати читати святе Євангеліє, озвалося дитя те у череві — всі, що біля матері стояли, почули. Також у час Херувимської пісні вдруге озвалося, а коли священик виголосив Святая святим, утретє голос маляти із черева матірнього почувся. Від цього зрозуміли всі, що великий світильник світу і служитель Святої Тройці явитися хоче. Адже як святий Іван Предтеча заграв радощами в череві перед Матір'ю Господньою, так і цей заграв перед Господом у святій його церкві. Охоплена ж була страхом та жахом мати його від того чуда, і всі що чули, дивувалися вельми. По тому надійшов день родів, і народила сина, і назване ім'я йому було Вартоломей. І відколи народився, не ссав у середу та п'ятницю від сочків і жодного іншого молока не пив — це ж був початок великої його повстримності й пощення, що пізніше їх у зрілому віці виказав. Мавши сім років, відданий був у навчання книг, але не швидко навчався, бо пам'яттю тугий був. І з великим старанням навчав його вчитель, але мало чого досяг. Це було за промислом Божим, аби від Духа Святого, а не від людини подався хлопцеві книжний розум.

Одного ж дня ходив сам в одній діброві, любив-бо з мальства безмов'я і довго сам ходив у безмовних місцях, зустрів же якогось ченця, а радше ангела в образі іночому, посланого від Бога, — той стояв у діброві й молитву творив. Хлопець же наблизився, став поблизу від нього і чекав кінця молитви, тоді поклонився йому. Інок же запитав: "Що хочеш дитино?" Відповів хлопець, кажучи: "Відданий, отче, навчатися книгам і не можу нічого зрозуміти, що про них каже учитель мій, через те вельми тужу і не знаю, що чинити. Але молю чесну твою святиню: помоли Бога про мене, аби врозумив мене святими твоїми молитвами". Інок же сотворив молитву і, благословивши його, сказав: "Це відтепер, дитино, дарує тобі Бог розуміти що потребуєш, аби інші могли від того мати користь". Відтоді блаженний хлопець, як земля, що досить напилася дощу, буває плодоносна, так він прийняв благословення від святого того інока, а більше, кажу, від ангела і став здатний до вивчення всілякої книжної премудрості без труду, Бог-бо відчинив йому помисел розуміти Писання. І ріс хлопець роками разом із розумом та чеснотами, любив-бо піст та повстриманість, уникав звичайних дитячих ігор, а сидів за читанням божественних книг, навчаючись тієї премудрості, що початок її "страх перед Господом". І так, від сили в силу йдучи, у мужа визрів.

По тому батьки його переселилися од раніше згаданого Ростова у місто, що звалося Радонеж, не було те місто славне чи визначне, але так Бог доброзволив, щоб на тому місці прославити угодника свого, про нього ж наше слово.

Переселилися тож туди батьки блаженного і невдовзі переселилися від життя цього в місця славні й прохолодні, залишивши все добро своє спадкоємцеві своєму Вартоломію. Він же, смерть батьків своїх бачачи, гадав, подумки кажучи: "І я смертний є і так само померти маю, як і батьки мої". Так добророзумний хлопець розсудив коротке це життя, роздав добро, що залишилося після батьків, не залишаючи собі нічого на потрібне прохарчування, покладався-бо на Бога, котрий дає голодним поживу. Тоді відійшов у пустелю і звів хижу, а пробуваючи в ній, труждався й безперестанно молився до Бога. За деякий час прийшов до нього один освячений інок на ім'я Митрофан, від нього блаженний Вартоломей у іночий чин постригся, маючи від народження свого двадцять і три літа, і названо було його ім'ям Сергій. Пробув же той священоінок із Сергієм мало днів, а по тому рече йому: "Я, дитино, відхожу в дорогу свою, тебе ж передаю у руки Божі". І прорік, кажучи: "Поширить Бог на місці цьому обитель велику та преславну!" Сотворив же молитву та й відійшов, а святий Сергій на місці тім залишився і працював, умертвляючи плоть свою неспанням, постом і всілякими різними трудами. У зимню пору, коли розсідалася земля від морозу, він в одній одежині терпів, ніби безплотним являючись. Не терпіли ж біси таких його подвигів, намагалися зігнати його з того місця, перетворюючись часом на звірів, іноді на зміїв, страшачи святого й люто кидаючись на нього. Він же молитвою, як зброєю, проганяв їх, страшення їхнє сильним духом роздираючи, ніби павутину. Однієї ночі з'явився полк бісівський, напав на нього, ніби якесь воїнство і з ярістю великою горлали: "Зійди із місця цього, зійди, щоб не помер зле!" ї коли це промовляли, полум'я велике виходило із вуст їхніх. Він же молитвами себе озброював, тоді прогнав бісівське полчисько і без боязні пробув, співаючи і славлячи Бога. Від таких дійств слава про нього почала проходити всюди і сходилися до нього багато хто із довколишніх міст та країв для користі своєї; інші бажали із ним жити і наставлятися від нього на шлях спасіння. Він же люб'язно приймав тих, що приходили до нього. І збудував спершу малу церкву, що за повелінням тодішнього архієрея Теогноста освячена була в ім'я Пресвятої Тройці, також і монастир чесний збудував, котрий є і донині за благодаттю Христовою. Вмолений же був од братії, прийняв священство рукопокладенням єпископа Атанасія і пас добре увірене собі словесне стадо, наставляючи його на пажиті духовні, вовків же мисленних молитвою проганяючи.

Трохи минуло часу, знову повстали дияволи, не терплячи прогнання від святого і, перетворившись у змій, залізли в келію його, і була келія його повна гаддя. Святий же скоро звернувся до молитви, і тоді біси із навадженням своїм, ніби дим, зникли. Відтоді дано було йому владу на нечистих духів, отож не осмілювалися до нього наближатися. Пройшла чутка про нього всюди, і багато людей із довколишніх країв збиралося, прийшов і один архимандрит од Смоленська на ймення Симон, той багато добра приніс і дав у руки святого, щоб більшу церкву збудував, а сам себе віддав у повеління святого. Із Божою поміччю преподобний Сергій невдовзі за ті гроші велику церкву збудував і монастир поширив і жив по-ангельському, ніби на небесах, із ликом братії своєї, день і ніч славлячи Бога.

Трапилося, що якось у монастирі його забракло їжі, і була братія у скорботі великій, пробувала без харчу три дні. Устав же був преподобного такий: щоб не виходили іноки з монастиря, щоб просити у мирян хліба, але покладали надію на Бога, що живить усяке дихання і через нього просити потрібне; ще-бо тоді не було в монастирі преподобного спільного життя. Братія ж, голодом притиснена, почала нарікати на святого, кажучи: "Доки заборонятимеш нам іти в мир і просити що на потребу? Але ще перетерпимо цю ніч, завтра ж відійдемо із місця цього, щоб не померти з голоду". Святий же, втішаючи їх, оповів життя святих отців, як численні скорботи, голод і спрагу, і голизну терпіли заради Господа, і сказав їм слова Христові: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує", коли ж птахів живить, то чи ж нас не зможе прогодувати? Це тепер терпіння час, ми ж нетерплячі являлися, не хочемо понести в малому часі випробування, що нам настало, а коли б його із подякою прийняли, у велику користь це поклалося б нам, без випробування ж бо золото не пізнається". І прорік, кажучи: "Зараз на малий час трапилося нам вичерпання, завтра ж усіх благ достаток буде". І збулося проречення святого: на завтрішній-бо день принесено було до монастиря безліч хлібів новоспечених і риб численних, і іншої різної новозготовленої їжі від одного незнаного чоловіка. Сказали ті, що принесли: "Він, цей христолюбець, прислав отцю Сергію і братії, що з ним живе". Молила братія тих, що несли, аби поїли з ними харчу; вони ж не захотіли, повідаючи, що повелено їм швидко повернутися і поспішливо вийшли з обителі. Братія ж, велику кількість принесеного бачучи, збагнула, що то є Боже відвідання і вчинила пригощення, дякуючи Богові. Було їжі тієї досить на багато днів братії, і сказав до них преподобний: "Дивіться, братіє, і чудуйтеся, як подає Бог воздаяння терпінню; не забуде-бо вбогих своїх до кінця і не буде ніколи зневажати місця цього святого та рабів своїх, що в ньому живуть і служать йому день та ніч".

Згадати належить і таке, що преподобний отець Сергій на початку приходу свого в пустелю, поселився на місці безводнім і це для прикладання праці, щоб віддаля приносити воду, багато трудячи своє тіло. Коли ж, за зволенням Божим, братія примножилася і монастир склався, була велика потреба у воді, яка звіддаля з великим трудом приносилася. З тієї причини нарікали деякі на святого, кажучи: "Чому нерозсудно сів на цьому місці, чому ти обитель тут учинив, коли води тут близько нема?" Святий же відповів: "Я, братіє, сам на цьому місці хотів у мовчанні жити, а оскільки доброзволив Бог такій обителі збудуватися, то сильний Він є і воду невичерпну подати, тільки не нарікайте, а молітеся із вірою. Коли ж бо людям непокірним виточив воду із каменю в пустелі, тим більше вас, що трудитеся на Нього, не зневажить". Узяв тоді якогось одного із собою брата потай, зійшов у діброву, що під монастирем, а не було в тій діброві проточної води ніколи, як старі люди увіч звіщали. Святий же знайшов в одному рові трохи води від налиття дощового, уклякнув і помолився старанно Богу, і раптово велике джерело явилося, що й донині всім видне є, і черпали з нього на всіляку потребу монастирську, а тим, що черпали із вірою, численні були від тієї води сцілення.

Творив же преподобний отець наш Сергій і інші різні чудеса, таку ж бо від Бога прийняв чудодійну силу, що й мертвого міг воскресити. Один чоловік вірний з- межи обителі його, маючи єдиного сина, охопленого хворобою, поніс його до преподобного для сцілення. Хлопець же, від хвороби знемігши, помер, і ридав за ним батько його невтішно. Преподобний же Сергій, бачивши ридання того чоловіка, змилосердився над ним і, сотворивши молитву, воскресив хлопця та й віддав його живого батькові його, і повернувся чоловік радісний із живим та здоровим сином у дім свій. Приходили до нього й одержимі від духів нечистих, і ще не доходили вони до святого, а вже прогнані були від них ті нечисті духи; і прокажені очищувалися,! сліпі прозрівали, і, просто сказавши, всі, що недугами були одержимі, які із вірою до святого приходили, не тільки здоров'я тілу, але й користь душі приймали, і з подвійним сціленням у доми свої поверталися, через що пошанований і славлений був Сергій преподобний, і багато людей бажали бачити чесне лице його, щоб насолодитися солодкою бесідою; від різних міст та країв сходилися до нього, і безліч іноків кидали монастирі свої, а до нього прибували, бажаючи співжити із ним і наставлятися від нього. Князі ж, і бояри, і прості люди, старанно приходили до того блаженного отця, всі-бо його мали у великій честі, як одного із стародавніх отців, чи як одного із пророків.

Поселянин один, хлібороб із далекого краю, почувши багато про святого Сергія, захотів бачити його дістався обителі преподобного й запитав про нього: "Де є?" Трапилося тоді преподобному в саді копати землю і повідано було тому чоловіку. Пішов поселянин у сад, побачив святого в поганій одежі, розідраній і полатаній, як землю копав і, гадаючи, що збрехав йому той, котрий повідав, сподівався-бо у великій славі бачити святого, і повернувся до монастиря та й знову спитав, кажучи: "Де є святий Сергій, покажіте мені, бо віддаля прийшов побачити його". Вони-бо кажуть: "Воістину той це, якого бачив ти". Потім вийшов святий із саду, уздрів його поселянин і збридився ним, відвернувши лице своє від нього, і не бажав ані глянути на блаженного, ганячи себе подумки й кажучи: "О який труд підняв марно! Я прийшов бачити великого пророка, про якого чув, і сподівався уздріти його у великій славі та честі, а це нині бачу якогось жебрака і старця". Святий же зрозумів помисли його, вельми подякував йому, адже гордий від похвали й пошанування, а смиренний від безчестя та приниження свого радіє. І забрав того поселянина до себе, поставив йому трапезу й люб'язно пригостив його. По тому рече йому: "Не печалься, чоловіче, бо кого побачити бажаєш, невдовзі побачиш". Коли святий це говорив, тут вісник прийшов, звіщаючи прихід до монастиря одного великого князя і, уставши, вийшов святий князеві назустріч, а той ішов із безліччю слуг своїх. Уздрів князь святого, поспішив приступити до нього і спершу поклонився до землі, а тоді попросив благословення від преподобного. Той же благословив його і ввів до обителі із належною честю і сіли обидва вкупі, старець і князь, бесідуючи, всі ж інші стояли біля них. А поселянин той, десь далеко від слуг, що оточили їх, відштовхнутий був і, як раніше бридився старцем, так тепер віддаля проникнути й побачити бажав та не міг. Спитав одного із стоячих пошепки, кажучи: "Хто є, пане, той старець, що сидить із князем?" І сказав йому той, що це є святий Сергій. Почав же поселянин ганитись і докоряти собі, кажучи: "Як це я осліпився, що не повірив, коли показували мені святого отця, і не віддав належної йому честі? Справдешнє ймення наше: поселянин і невіглас; як явлюся перед лице святого, соромом обійнятий?" Коли відійшов князь від обителі, поселянин прибіг до преподобного і, соромлячись йому в лице дивитися, припав до ніг його, просячи вибачення, що через нерозум согрішив. Святий же люб'язно втішив його, кажучи: "Не журись, дитино, оскільки ти один істинно повівся щодо мене, вважаючи, що я є мізерний; всі інші звабилися, гадаючи, що я великий". Відси явно вказується, якого смирення був преподобний отець Сергій, що землероба, який погордив ним, більше полюбив, ніж князя, що віддав йому честь. Якось блаженний, за звичаєм своїм, у глибокий вечір стояв на правилі і про учнів своїх старанно до Бога молився, і почув голос, що сказав: "Сергію!" Він же здивувався на незвичний уночі поклик і сотворив молитву. І розхилив віконце келії, бажаючи побачити, хто це кликав його? І тут побачив світло велике, що з небес сяяло, аж освітилася ніч ота більше світлого дня. Прийшов до нього удруге голос, кажучи: "Сергію! Молишся про дітей своїх і прийняте є моління твоє, дивись і побач число іноків, які в ім'я Святої Тройці збираються в твою паству". Святий же подивився й побачив велику кількість птахів прегарних в монастирі, але й охрест монастиря, які сиділи й співали пісні ангельські з невимовною солодкістю. І знову почувся голос, що казав: "Як бачиш птахів цих, так примножиться стадо учнів твоїх, і після тебе не зменшиться їх, і так дивно й різно прикрашені будуть за чеснотами їхніми, і хотітимуть слідувати за стопами твоїми". Святий же, дивувався, дивлячись, чудовому тому видінню і, бажаючи мати спільника та свідка того видіння, гукнув і покликав раніше названого Симона, що поблизу був. Симон же здивувався незвичайному старцевому погуку, скоро прибіг до нього, але не сподобився всього видіння бачити, тільки частку якусь небесного того світла побачив. Оповів йому святий усе, що уздрів і що чув, і раділи обидва вкупі, прославляючи Бога.

По тому одного дня прийшли греки від Константинограда, прислані до святого від святішого патріарха Філотея, і подали йому від патріарха благословення і дари: хреста і парамана, і схиму, і писання, яке мало в собі написане таке:

"Милістю Божою архієпископ Константинограда, вселенський патріарх Кир Філотей, у Святім Дусі сину і співслужебнику нашого смирення Сергію благодать, і мир, і наше благословення хай буде з вами. Чув я, що по Бозі ваше життя є дуже чеснотливе і похвалив, і прославив Бога. Одначе одна головна річ ще недостатня є, бо не спільне життя провадите. Але оскільки знаєш, преподобний, що й самий богоносець отець Давид, котрий все осягав розумом, ніщо інше не міг так похвалити, тільки: "Оце яке добре і гарне яке, коли живе братія вкупі". Тому і ми раду добру даємо вам, щоб ви склали спільне життя, і милість Божа, і наше благословення хай будуть із вами".

Це патріарше послання преподобний прийняв, пішов до преосвященного всієї Росії, блаженного митрополита Олексія й показав це послання та й запитав його, кажучи: "Ти святий владико, як велиш?" Митрополит же, відповідаючи старцю, мовив: "Оскільки, преподобний, такого блага сподобився ти, прославляє Бог тих, що славлять його, адже і в далекі країни досягла чутка імені й життя твого, і так великий вселенський патріарх радить тобі на користь, то й ми те саме радимо і похваляємо". Відтоді преподобний Сергій установив спільне життя у своїй обителі, повелівши твердо триматися уставів спільного життя, нічого заради себе комусь не стяжати, ні своїм щось називати, а все спільно мати за заповіддю святих отців. Установивши ж спільне життя, захотів уникнути слави людської й поселився у незвіданому місці, безмовно наодинці служачи Богу. Знайшовши зручний час, вийшов таємно із обителі своєї, нікому не звідомляючи, і рушив у пустелю, ішов із сорок поприщ, знайшов добровгідне місце собі поблизу ріки, що звалася Киржач, і там, поселившись, жив. Братія ж, побачивши, що отець їх покинув, була у великій скорботі та зніченні, як вівці без пастиря, і старанно його всюди шукали. Минув якийсь час, довідалася, де він був, братія і прийшла, молячи святого зі слізьми, щоб повернувся в обитель, але він не хотів, люблячи безмов'я, та усамітнення; через це багато учнів його, покинувши лавру, із ним у пустелі тій поселилася, а з часом монастир і церкву на ім'я Пресвятої Богородиці звели. Але братія великої лаври без отця свого жити не стерпіла й, умолити його не можучи, щоб повернувся до них, пішла до преосвященного митрополита Олексія, просячи, аби він послав до преподобного, повеліваючи йому повернутися на давніше місце. Блаженний же Олексій послав двох якихось архимандритів, молячи, щоб послухав та втішив братію свою поверненням своїм до них, бо, туживши за ним, колись розійдуться, і місце святе спорожніє. Преподобний Сергій, не мігши не послухати архієрея, повернувся у лавру на давніше своє пробуття і вельми втішилася братія.

Єпископ пермський святий Стефан, маючи велику до преподобного любов, якось їдучи дорогою від своєї єпископії в місто Москву, що відстоїть від Сергієвого монастиря десь на п'ять поприщ чи більше, надто поспішав у місто і вирішив тоді не бути в обителі святого, але, повертаючись назад, прийти до преподобного. Коли ж був навпроти монастиря, встав із колісниці своєї і прочитав "Достойно єсть" — і, звичайну молитву учинивши, поклонився преподобному Сергію і таке сказав: "Мир тобі, духовний брате!" Трапилось тоді блаженному Сергію на трапезі їсти. Відчувши духом єпископське поклоніння, у той-таки час устав із трапези і, трохи постоявши і молитву учинивши, поклонився також єпископу, який далеко був від обителі, сказавши: "Радуйся і ти, пастирю Христового стада, і мир Божий нехай пробуває із тобою". Братія здивувалася на незвичайне те діло і, зрозуміли деякі, що видіння бачить преподобний. Коли закінчили трапезу, запитали його про те, що сталося; він же оповів їм, кажучи: "В той час єпископ Стефан їхав дорогою до міста Москви, став супроти монастиря нашого й поклонився Святій Тройці і нас, грішних, благословив". Згодом деякі учні його напевне довідалися, що так і було: дивувалися із прозорливого дару отця їхнього, даного від Бога.

Цвіла ж обитель преподобного вельми чеснотливими мужами, і багато із них через великі чесноти їхні взяті були в інші монастирі на ігуменство, інші й на святительські престоли виведені. Всі ж тії в чеснотах стали через наставляння і керівництво цілковите учителя майстерного виконавця заповідей Господніх, Сергія преподобного, що був прикладом стаду своєму, проходячи рівне із ангелами життя. Через це, що в плоті живучи, сподоблявся мати спілкування із безплотними, бо коли слухав божественну літургію, ангел Господній співслужив йому, як свідчили про те учні його Ісакій-мовчальник і Макарій, достовірні, в чеснотах досконалі мужі, що увіч бачили ангела Божого, котрий служив в олтарі із преподобним Сергієм, сяючи ніби сонце, і жахнулися, бачачи невимовну благість його.

Коли блаженний Олексій, митрополит, старістю знемагаючи, побачив, що вже до кінця наближається, прикликав до себе преподобного Сергія і, взявши хреста свого архієрейського, якого на грудях носив, золотом та камінням прикрашеного, дав його преподобному. Він же зі смиренням поклонився, кажучи: "Прости мені, владико, я і від юності не був золотоносець, у старості ж тим більше хочу пробувати в убогості".

Архієрей же рече: "Знаю, улюблений, що так чинив ти, але сотвори послух і прийми дане тобі від нас благословення!" — і своїми руками хреста на святого, ніби якесь заручення, наклав. Тоді почав говорити: "Знай, блаженний, навіщо покликав я тебе і що хочу щодо тебе влаштувати. Це я утримував Російську митрополію, від Бога мені вручену, скільки Він хотів. Тепер же бачу, що до кінця наближається, тільки не знаю дня кончини своєї і бажаю за життя мого віднайти мужа, який зможе після мене пасти стадо Христове, і не знаю такого окрім тебе жодного. Знаю ж напевне, що великодержавні князі, і всі люди мирські та духовні, аж до останнього, полюблять тебе, а не іншого когось, тільки тебе на престол вимагатимуть, бо достойний ти є. Тепер-бо, преподобний, прийми сан єпископства, після мого відходу престол мій переймеш". Преподобний же ці слова слухаючи, уразився вельми, бо вважав себе недостойним такого сану, тож відповів архієреєві: "Прости мені, владико, що хочеш мені накласти тягар вище моєї міри, але цього не може бути ніколи! Хто бо я є, грішний і найгірший від усіх людей, щоб такого сану дерзнув доторкатися?" Блаженний же Олексій численні вирік слова до святого із божественного Писання, схиляючи його до волі своєї, але любитель смирення не прихилився до цього ніяк. Нарешті відповів, кажучи: "Владико святий, якщо не хочеш відігнати мізерність мою від цих меж і від слухання тебе, не треба іншого говорити щодо цього до мене, та й іншому нікому не попусти, щоб переконував мене такими словами, оскільки ніхто не зможе знайти в мені на те зволення". Архієрей же, бачачи його непохитним, перестав говорити йому про те, побоюючись, що колись, затуживши, цей преподобний відійде в найдальші краї і пустелі й позбудеться Москва такого світильника. Втішивши його словами духовними, відпустив із миром у монастир. Невдовзі той, що між святих, Олексій, митрополит, од життя відійшов і знову блаженний Сергій понуджении був проханням від великодержавних князів і від усіх людей, щоб прийняв престола митрополії Російської; святий же, мов твердий діамант, непохитний залишився. Зійшов же на престол один із архимандритів, Михайло на ймення, і дерзнув ще перед посвяченням одягтись у святительську одежу й білого клобука наклав на себе. Почав і супроти святого Сергія поставати й на обитель його, гадаючи, що Сергій супротивний його дерзновенню, собі шукаючи митрополії. Блаженний же, почувши похвалки на нього Михайла, рече до учнів своїх: "Михаїл похваляється на обитель цю і на нашу бідність, але не дістане бажаного, оскільки гордістю є переможений, тож не уздрить царського міста". І збулося пророцтво святого: плив-бо Михаїл у кораблі до Царгороду на посвячення, впав у хворобу тілесну й помер, а на престола Кіприяна було виведено.

У ті літа на Боже попущення, за гріхи наші було нашестя нечестивого Мамая, царя татарського, на Російську землю, на що великого князя Димитрія, який затужив, святий Сергій молитвою узброїв і про перемогу напророкував, кажучи: "Вийди супроти варварів, будь-який сумнів відкинувши від себе, і з Божою поміччю ворогів переможеш, і здоровий у батьківщину свою повернешся". Великий-бо князь на поміч Божу і на молитви святого сподівався, пішов і учинив брань із татарами, переміг їх, аж ледве із малою дружиною Мамай утік. Преподобний же, цей прозорливець, бачачи те, що відбувається, далеко, ніби близько, і стоячи із братією на молитві в обителі своїй, коли бій був між християнами й татарами, звістив, що в той час великий князь Димитрій татар переміг і, які із християн хоробрі воїни на брані забиті були, на ім'я сказав, і приношення за них Богові приніс, про все ж бо йому відкрито було від Бога. Князь же із торжеством із брані повернувся, в обитель до преподобного прийшов і вельми дякував святому, що допоміг йому своїми старанними молитвами до Бога.

Стояв якось блаженний отець уночі на звичайному своєму правилі перед іконою Пречистої Богоматері і часто на ікону позирав, кажучи: "Пречиста мати Христа мого, заступнице і кріпка помічнице роду людському, будь нам, недостойним, просителька, завжди молися Сину своєму і Богу нашому, хай догляне місце це святе, що покладене на похвалу і честь святому імені Його навіки. Тобі, мати солодкого мені Христа, молитовнице до Нього, що численне дерзновення взяла турбот про рабів твоїх, ти ж бо є спасення, уповання і пристанище!" Так молячись і подячний канон, що є акафістом, співаючи Пречистій, присів трохи спочити, а до учня свого, якому ім'я Михея, рече: "Дитино, тверезись і бадьорись, оскільки відвідання чудове і жасне в цей час має до нас бути". Коли це мовив, раптово почувся голос, котрий сказав: "Це Пречиста іде!" Святий же, це почувши, швидко вийшов із келії в сіни і тут світло велике, більше сонця, осяяло святого, і тоді уздрів Пречисту із двома апостолами, Петром та Іваном, що блискотіли в невимовній світлості. Коли побачив це святий, упав ниць, не можучи стерпіти сяйва того нестерпучого. Пречиста ж своїми руками торкнулася до святого, кажучи: "Не жахайся, вибранче мій, це прийшла відвідати тебе, почута-бо була молитва твоя за учнів твоїх, про них молилася і про обитель твою, щоб не печалилися ні про що, бо віднині всім батата буде не тільки доки ти живеш, але й після твого відходу невідступно дбатиму за обитель твою, потрібне подаючи невсякно і зберігаючи та й покриваючи". Це сказавши, невидима стала. Святий же, ніби в запамороченні розуму, страхом і трепетом великим одержимий був і невдовзі отямився, знайшов учня свого, що лежав від страху, ніби мертвий, і підняв його. Він же кинувсь у ноги старцеві, кажучи: "Звісти мені, отче, Господа заради, що було дивне те видіння, оскільки дух мій ледве не розлучився від плоті моєї через яскраве видиво". Святий же радів душею, і сяяло лице його від невимовної тієї радості і не міг нічого іншого сказати, тільки мовив: "Потерпи, дитино, оскільки дух у мені мій тріпоче від чудесного видіння". І стояли мовчки й дивувалися. Невдовзі рече учневі своєму: "Дитино, поклич до мене Ісаака та Симона". Коли прийшли вони, оповів усе по ряду, як бачив Пречисту Богородицю з апостолами і що казала вона йому. Це почувши, радощів та веселості наповнилися, і всі вкупі відспівали молебня Богоматері.

Святий же всю ніч оту пробув без сну, осягаючи розумом милостиве відвідання пречистої Владичиці.

Учень його Симон, якого раніше згадував, досконалий у житті, був тоді еклисіярхом. Служачи якось преподобному божественну літургію, побачив вогонь, що блукав по жертвеннику й оточував олтар і служачого Сергія, і стояв святий у вогні з голови до ніг. А коли прийшов час причастя, взявся той божественний вогонь і, звившись ніби плащаниця, ввійшов у святу чашу, і тим причастився достойний святий служитель Сергій.

Жив же преподобний літа достатні у великій повстриманості та працях і багато чудес сотворив, і в старість глибоку прийшов, — було вже йому від народження літ сімдесят вісім. Провидів, що раніше шести місяців переставиться він до Бога, покликав братію і вручив старійшинство учневі своєму Никону, котрий хоч і в молодих був літах, але розум його сивиною цвів і в усьому житті наслідував учителю й наставнику своєму, Сергію преподобному. Того-ото Никона Сергій ігуменом поставив, а сам безмовний став. Вересня ж місяця у недугу тілесну впав і збагнув свій до Бога відхід, закликав і повчив достатньо братію. Благословення ж їм і прощення подав, в самий час відходу пречесних тайн причастився, і так святу свою душу віддав у руки Божі. Було ж лице його світле, не як мертве, а як у сплячої людини, що стало явним знаменням світлості його душевної і мздовоздаянням од Бога. І покладено було чесне його тіло в обителі, в якій чесно трудився. Після ж тридцяти літ відкрито було святі його мощі цілі й нетлінні, і до одеж його не торкнулося тління, пахтіння ж невимовне виходило, і численні сцілення болящим подавав. Та й досі від чесного його ковчега, як від джерела, витікають цільби всім, хто з вірою приходить; як і в житті своїм, так і після смерті великий цей чудотворець великі й без-численні творить чудеса у славу Христа, Бога нашого, йому ж бо честь і подяка вовіки. Амінь.

Житія преподобного отця нашого Сергія і багатьох чудес його осібна є книга, надрукована в царському місті Москві, у ній-бо поміж інших чудес святого є й таке: "Коли на Флорентійському людиновбивчому соборі, на якому багато благочестивих архієреїв та єреїв, котрі до латинського блуду пристати не захотіли, різними муками від римлян було погублено, один пресвітер з великоросійських країв, який ішов на той собор із Ізидором, митрополитом київським, котрий відпав потім від православ'я, було ж бо ім.'я тому пресвітеру Симон, так той численні скорботи та муки в темницях та кайданах за благочестя перетерпів від митрополита Ісидора-відступника. Звільнившися від вуз, радився із тверським послом Томою і втік із латинського міста в свою країну. Бувши ж у печалі великій і в недомислі в дорозі, якою незручно було йти, ліг трохи спочити й задрімав. І побачив старця чесного, який стояв над ним і, взявши його за праву руку, говорив: "Чи благословився ти від єпископа Марка Ефеського, який слідує стопам апостольським?" Він же відповідав: "Бачив, господине, дивного і міцного мужа і благословився я від нього", Старець же рече: "Благословенний той чоловік Богом, бо з суєтного того латинського собориська не здолано його ні маєтками, ні ласканнями, ані загрозою мук. Коли ти чув од блаженного Марка повчання і наказ, проповідуй, де йтимеш, усім православним, що приймають заповіти святих апостолів і заповіді святих отців семи соборів, і май розум істинний, щоб не звабитися. А про перехід шляху не печальтесь, я ж бо невідступно є з вами і приведу вас без печалі". Таке й багато іншого коли вирік чесний старець той, запитав його пресвітер: "Господине, повідж, хто ти є, гадаю, що від Бога посланий ти провести нас, котрі у відчай упали, з цієї чужої землі?" Відповів з'явлений: "Я є Сергій; його часом закликав ти, молячись, у молитві своїй і обіцявся ти прийти в обитель мою". Після того видіння збадьорився пресвітер, зрадів і сказав супутнику Томі, що бачив та чув. І пішли, веселячись, у путь свою, і невдовзі, за Божим покровом, і за молитвами заступника свого, преподобного Сергія, при здоров'ї щасливо досягли Російської країни, оповідаючи про поміч і явлення святого і, що чули від нього, переказували, і все, що було на Флорентійському соборі звістили" .

Ще тут згадати не зайве для теперішнього часу, в якому пребагато є від римлян гуджене й гонене святе благочестя, хай же бачать східної Церкви діти, що стовп церковний, преподобний отець наш Сергій і після смерті своєї собор Флорентійський за неправдивий показав і недоброзволив до римського марнотного змагання про віру; віра ж наша (за апостолом) "не в словах переконливої людської мудрості, але в доказі Духа та сили", тобто не в мудрості людській, але в силі Божій є.

У той-таки день святого мученика Пафнутія Єгиптянина, що в Діоклитіянове царство численні за Христа прийняв муки, нарешті розп'ятий був на фініці, звершивши страждання. У той-таки день пам'ять преподобної Євфросиніг Суздальської, що була дочкою святого мученика князя чернігівського Михаїла, батькам дарована явленням та обітницею Пречесної Богородиці, і у великій церкві Нечерській хрещена. Коли ж виросла і заручена була за зволенням батьків суздальському князеві Шині, молилася зі слізьми Пречистій Богородиці, щоб дала зберегтися дівству її нетлінно, і побачила явленну їй Небесну Царицю, яка повеліла, аби послухала батьків своїх і пішла у Суздаль без усякого сумніву: не торкнеться (рече) заручений до тіла твого. Коли була в дорозі і ще до Суздаля не дійшла, заручений її помер, а вона, знайшовши монастиря дівочого Покладення ризи пресвятої Богородиці, постриглася у ньому і добре подвиг чинила. Був даний їй із виші дар пророкувати й недуги зцілювати, і багато чудодіяла. Під час же находу нечестивого Батия обитель свою від полонення агарянського зберегла молитвами своїми цілою. Тут-таки перейшла до Господа, вересня в 25 день, тут до цього обітниці свої Богові сотворила, коли постригалася в ангельський образ.