Жуйка

- ПГП -

На розі стояв скрипаль. Його музика спочивала десь у теплій кишені, вперемішку з соняшниковим насінням, шматком зім’ятої фольги від шоколаду й кількома не зовсім ще затертими в людських руках купюрами.

Всупереч усім прогнозам, люди не остаточно перейшли на електронні розрахунки, тож у старенькому футлярі, який Марц розкладав перед собою, коли грав на вулиці, час від часу дзвеніло й шурхотіло.

Можливо, що й не все було так по-справжньому, як того хотілося Марцеві. Принаймні одного йому не вистачало точно. Марц хотів потримати в руках справжню скрипку. Так, щоб дійсно мати її в руках і точно знати, що вона є.

Марц про справжні скрипки чув, здогадувався, вірив, що вони десь існують. У пам’яті. У легендах чи побрехеньках деяких знайомих ідіотів. Наприклад, Арм, флейтист із вулиці Зайвої, хвалився, що у його батька вдома є справжня скрипка, але коли Марц попросив принести її, той почав відморожуватися, мовляв, давно з батьками не спілкується й узагалі забув, де вони живуть.

Марц просто хотів грати на скрипці. Бо те, що він робив, стоячи на розі бульвару Нового Часу й вулиці з архаїчною назвою Механічна, називалося ПАМ’Я — скорочено від «Програма актуалізації мистецьких явищ».

Три роки тому Марц отримав ліцензію у міському відділі мистецьких стандартів (сектор аудіоінформації). Йому видали казенний інструмент — маленький прямокутний предмет чорного поглинаючого кольору, який вуличні музиканти між собою називали «жуйка» — через подібність форми. Крім того, хтозна, що саме після вторинної переробки використовували для виготовлення цих штук… Взагалі-то, згідно з інструкцією і техпаспортом, ця штука називалася ПГП — портативний генератор предметів.

Щодня опівдні Марц виходив на ріг Нового Часу й Механічної, розкладав порожній футляр від скрипки, кидав туди кілька купюр «на розплід», вмикав «жуйку». Три послідовні натискання вказівним пальцем правої руки на сенсор — і «...з молекул оточуючого середовища шляхом перерозподілу і квантового хренолізу утворюється музичний інструмент заданого програмою типу». Так написано в інструкції до «жуйки». Удавана скрипка настроювання не вимагала, смичок завжди плив струнами ідеально, і, що таке каніфоль, Марц не уявляв. Вміння грати також не належало до обов’язкових умов користування цим витвором науки. Вбудована програма звукоімітації й видиме тільки музикантові голографічне меню «жуйки» дозволяли обирати для псевдовиконання найскладніші твори. Залишалося лише водити смичком, елегантно притискати струни до грифа пальцями лівої руки й напускати на себе екзальтованого вигляду.

Якось, сидячи в черзі на щорічну діагностику ПГП у тому ж таки відділі мистецьких стандартів, Марц почув, що один шалений програміст-мистецтвознавець написав для «жуйки» програму, яка імітує розстроєний інструмент.

Проте з того уривка чужої розмови Марц мало що зрозумів. Він не до кінця второпав, навіщо потрібно спеціальною програмою розстроювати іншу, по суті, таку саму спеціальну програму... А як потім її настроювати? Чи не зіпсується від цього пристрій?

А втім, Марца таке дивне доповнення до старої доброї «жуйки» мало турбувало. Йому вистачало стандартних моделей. До того ж нещодавно один знайомий, теж скрипаль, з вулиці Солоної, підігнав іншу симпатичну прогу на «жуйку», яка щоразу під час активування генерувала новий колір скрипки. Це було весело, від цього не віяло ніякою історією чи традицією.

Колір скрипки, щоразу новий, полегшував Марцеві вибір, яку саме музику сьогодні грати.

Позавчора програмка згенерувала щось схоже на хакі, тож Марц без роздумів почав «Пісню останньої війни» Сатра Кома.

Це була ніби гра із самим собою. Досить цікава й не надто складна.