Жуйка

- НАПЕВНО, ТАК -

Марц два дні почував себе, наче кіт у новій квартирі. Він сидів у кутку кімнати біля вікна й дивився вниз на вулицю. Першого дня йшов дощ, і дивитися було приємніше, бо нічого не було видно. На другий день Марц вирішив, що це безглуздо: сидіти й думати про божевільного діда, який каже, що майже загробив світ, і про його, Марцеве, супергеройське призначення з цього приводу. Тягло на посередній голлівудський фільм.

Марц дістав із холодильника готові млинці з малиновим джемом, шматок смаженої курки, два огірки, з’їв усе швидко, не розігріваючи і в неправильній послідовності, й вирішив, що готовий — принаймні ще раз сходити в гості до Ахрона й послухати, що він розказуватиме далі.

— Доброго дня.

— Доброго, юначе! Радий, радий вас бачити... Заходьте.

Марц знов опинився в тому самому кріслі, де сидів два дні тому. В кімнаті, здавалося, нічого не змінилося, втім, помітити якісь незначні переміни серед такої кількості речей було би важко.

— Даруйте, Ахроне, але я одразу скажу, що мені все це здається якимось безглуздям. Музичні інструменти, порятунок людства... Я навіть не можу пояснити, навіщо прийшов до вас.

— Ви прийшли за мрією, Марце. Не інакше. До речі, я нічого не казав про порятунок людства. Мені було б приємно, якби ви врятували свою мрію, хоча б це... У мене вже дещо є для вас, — Ахрон взяв зі столу кілька згорнутих у трубки аркушів і простягнув своєму гостю: — Подивіться! Це креслення. Ви коли-небудь бачили креслення?

— Чесно кажучи, ні. Ну, можливо... Я щось таке бачив... У фільмах, мабуть. Утім, я давно не дивився фільмів, — Марц почувався ніяково, ніби він — школяр-двієчник, який має відповідати невивчений урок перед академіком.

— Шкода. Хоча цілком логічно, — господар квартири стишив голос: — Старий йолоп. Ще б динозаврячу кістку показав... — Ахрон потер лоба й глибоко зітхнув.

— І що з ними робити?

— Подивіться. Може, якесь із них надихне вас. Забирайте й трохи поживіть із ними. А потім приходьте.

— Авжеж...

Кілька днів після останньої розмови з Ахроном Марц намагався думати в потрібному напрямку, але нічого з цього не виходило. Він прокидався пізно, з важкою головою і, лежачи на ліжку, роздивлявся креслення, які висіли на стелі. Потім перевертався на бік і дивився на креслення, які висіли на стіні. Потім сповзав на край ліжка й втуплювався в листки із лініями й цифрами, які лежали на підлозі. Щось їв. Нікуди не виходив.

Минув місяць. Марц чекав, що ось-ось, може, вже сьогодні до нього має заявитися хтось із відділу Мистецьких стандартів. Марц не з’являвся біля «Снів юності» вже достатню кількість днів, щоб йому вгатили якийсь штраф або вигнали з роботи. Проте ніхто не приходив, поштова скринька залишалась порожньою — жодних загрозливих повідомлень про те, що його звільнено, викинуто на смітник і звідти транзитом перепризначено рятівником світу.

Коли в холодильнику залишилось п’ять заморожених обідів, Марц почав непокоїтись. До куртки, у кишені якої вже місяць дрімав без діла ПГП, він не міг навіть доторкнутися. Йому було огидно й лячно водночас, ніби там лежала бомба, здатна вибухнути смердючим лайном.

Іноді він хотів тихенько вночі винести куртку на смітник — обережно тримаючи її за комір на витягнутій руці... Проте щоразу спиняв себе думкою, що на смітнику її хтось може знайти. І це здавалося ще огиднішим.

Сни були задушливі, складалися із тисяч тихих шепотінь або лякали його несподіваним серед тиші й темряви: «Геть! Геть із моєї пам’яті!»

Засинав рано, із відчуттям втраченого часу, прокидався пізно — із тим самим відчуттям.

Коли Новий рік наблизився впритул, Марц відчинив вікно, щоб глянути, як сьогодні виглядає сіре місто людей, які готуються до свята. Одначе поки він дивився, місто почало вкриватися білими цятками й плямами. Перший сніг залітав з нахабним вітром до кімнати, і Марц вирішив нарешті вийти. Хоча б кудись. Адже можна одягти зимове пальто й не чіпати куртку з ПГП. Куди? Кудись. Він зачинив вікно, одягнувся й, зірвавши зі стіни улюблене креслення (скрипку, зображену на ньому, про себе називав «Люба»), вийшов до ліфта.

До зупинки, в десяти хвилинах від помешкання Джармо, їхати було з годину.

«Технічна»

«Наукова»

Сніг йшов у лобову з трамваєм, і Марц спосте-рігав, хто кого.

«Околична»

«Трохи Далі»

«Імені Виходу з себе»

«Піски на пісках»

«Поневолення»

«Визволення»

«Поневолення-2»

«Визволення-2»

«Поневолення-3»

«Визволення-3»

Під кінець маршруту сніг ущух, і метал, схоже, остаточно переміг.

«Поневолення-4»

«Імені Блаблабла»

Це було прізвисько останнього чинного Президента, наскільки пам’ятав Марц іще шкільний курс історії й права.

«Місце Води»

Саме тут жив Джармо. Марц вийшов на зупинці й попрямував углиб району до будинку друга.

Подзвонивши у двері, Марц почекав прийнятну кількість хвилин, постукав, подзвонив ще раз, потоптався на порозі й пішов довкола будинку шукати відповіді на питання: «Де ж він є?» — з тилу.

Марц постукав у вікно спальні, потім у вікно майстерні — блаженний сон міг застати художника не тільки в ліжку, він цілком міг спокійно хропти десь-інде. Притулившись до вікна, Марц намагався вловити в кімнаті розбуджений стуком рух. Проте, схоже, Джармо там не було. Марц для чогось роззирнувся довкола — пошукати слідів чи чогось такого. Нічого не помітивши, він повернувся на ганок і натиснув ручку дверей. Не замкнено. Це вже насторожувало й давало привід занепокоїтись. Марц зайшов до будинку й голосно гукнув друга. Нічого. Тоді подався в коротку, можливо, як він уявляв, рятувально-пошукову, а можливо, розвідувальну експедицію будинком. На кухні, у ванній, спальні й вітальні Джармо не знайшовся. Речі в кімнатах, звісно, помітно змінили свій вигляд і розташування відтоді, як Марц востаннє відвідував друга. Підійшовши до важких жовтих дверей майстерні, Марц почав розмірковувати, що міг би сказати цьому лежневі, якщо таки знайде його посеред полотен і фарб. «Ну ти й...» Або: «Я вже гадав, що ти сконав тут...» Проте зайшовши й оглянувши кімнату, він знову нікого не знайшов. На тапчані лежав скуйовджений плед, на підвіконні, табуретах, на столі стояли здебільшого кинуті розкритими різнокольорові баночки, зіжмакані тюбики, пензлі, ганчірки, серветки. Середину композиції витворювала прекрасна картина «День року першого».

«Завершив», — одразу зрозумів Марц, щойно обійшов картину й глянув їй у вічі. Йому хотілося стояти й дивитися на неї ще, довести до логічної розв’язки кожну лінію й цятку, яку помічав на полотні, але зараз була нагальніша справа — шукати автора цієї краси.

Марц знову оглянув кімнату. Інструменти на стіні — щось столярське, наскільки він міг уявити; стоси книжок по кутках, кошлате крісло — трон Джармо, всюди брудні від фарби ганчірки... Стоп! А це що таке? На ріжку однієї з картин, що стояли попід стінами, — білосніжне, яскраве, зі вставками тонкого мережива. Марц підійшов і обережно зняв з картини ліфчик.

— Привіт! Це моє.

Марц озирнувся й побачив у кутку біля дверей дівчину. Вона сиділа в чималій горі різнокольорових клаптів, як у гнізді, і майже зливалася з ними, бо все її тіло й обличчя вкривали візерунки. Одягу на ній хлопець роздивитися не зміг.

— Я Хепін.

— О... Мене звати Марц. А ти знаєш, де Джармо?

— Хм... — вона підвелася, підійшла й простягла руку, ніби для привітання, але натомість легким рухом зняла з Марцевого пальця свій ліфчик, як з гачка, і пішла назад.

— Ану стій! — вихопилося в Марца, про що він одразу пожалкував, адже це занадто грубе звертання до цієї живої картини. Дівчина спокійно зупинилась і, не обертаючись, спитала:

— Що?

— Вибач. У тебе на спині... Ти знаєш, що у тебе на спині щось написано?

— Ні. У мене немає очей на потилиці. І, здається, я вже спала, коли Джармо домальовував там.

— І тобі не було лоскітно? Він що, напоїв тебе?

— Ні. Я теж чекала, що лоскотатиме. А він узяв такі м’якесенькі пензлі. І ще грів фарби на батареї. А що там? Що там намальовано?

— Тут скрипка й щось написано довкола, — Марц не надто хотів читати вголос: «Вона неймовірна, друже. І вона не моя. Не будь ідіотом. Я пішов».

— І що написано? Щось про мене?

— Джармо написав, що ти не його дівчина.

— І все?

— Ну, майже...

— А коли він повернеться, не написано?

— Ні. Та мені здається, чекати його не треба. А ви давно знайомі?

— Від учора...

— Ого... Мабуть, тільки він може так задурити голову, що...

— Ні, — перебила його Хепін, — ти не розумієш... Він же — як дитина, як геній... Він такий! Він сам ніби...

— Сам, як картина. Так, я в курсі. Я ж кажу — задурив голову. Але ти права. Я теж іноді, коли дивився на його голомозу довбешку, думав, що він точно — янгол.

Хепін знизала розмальованими плечима.

— Знаєш, я, мабуть, пошукаю ще якоїсь записки від Джармо, окрім твоєї спини. І може, тобі вдягтись.

— Спершу я перестану бути картиною. І запискою, — Хепін розрила гніздо різнокольорових шматин, вивудила звідти якісь речі й швидко зникла за дверима.

«І що мені з нею робити? — Марц навіть не збирався так просто розпрощатися з нею. — Диявольське кіно. Дід-винахідник, зниклий геній, загадкова красуня і бовдур-рятівник. А все ж вона гарненька. А може, й ні... Я ж не бачив її обличчя. А за Джармовими візерунками не розібрати. Чорт! Яка різниця?»

Марц струсив із себе думки про решту частин тіла, які добре проглядалися крізь тонкий шар мистецтва, і вкотре почав роздивлятися речі в майстерні. Знайшов під столом купку акуратно складених полотняних мішків, взяв один і поскидав туди інструменти, що висіли на стіні. Марц приблизно уявляв, що це щось таке, що потрібне для роботи з деревом.

— Ніби все...

— Я все, — луною озвався голос Хепін у кімнаті.

Марц обернувся й подивився на неї. Слава богу, вона була вже не гола, навіть більше — одягнута в пальто й готова йти. І, зараза, гарна, наче сон.

— Я зібрав дещо, — Марц кивнув на мішок, — для роботи.

— Ти теж художник?

— Ні, я музикант.

— О-о-о...

— Що «о-о-о»?

— Я не бачила справжніх музикантів... Давно... Тільки тих, що ганяють «жуйки» на вулицях. Але ж це не музика. То ти справжній музикант?

Марца заціпило. Він був ладен прибити цю красуню на місці. Та вона мала рацію. «Жуйка» з програмами — це не музика. А він — ніякий не музикант, а ідіот з мріями замість життя.

— Я дуже хочу бути справжнім музикантом. Проте я — якраз той, хто стоїть на вулиці й ганяє «жуйку».

Хепін знову знизала плечима — цей рух чи то невпевненості, чи то неважливості був у неї дуже органічний. Марц же був готовий до того, що вона просто зараз мовчки розвернеться й піде геть. Проте дівчина стояла й дивилася на нього своїми напівазіатськими темними очима.

— То ти все зібрав?

— Ага.

— Ходімо?

— Куди?

— Додому... Чи в несправжніх музикантів не буває дому?

— А тобі нема куди йти?

— Це питання чи натяк на те, що я тобі не потрібна?

— Не знаю.

— Ну от, — Хепін знову знизала плечима, і це могло означати що завгодно.

— Слухай, ти дивна... В моєму житті останнім часом забагато дивних збігів, випадків і людей.

— То буде одним дивом більше. Що тобі з того? — Хепін підійшла до Марца впритул і взяла за руку.

«Не будь ідіотом. Не будь ідіотом! Навіть якщо це якийсь естетський жарт Джармо, а вона лише шльондра з непоганими акторськими здібностями — ЩО мені втрачати?»

— Слухай, Хепін. У мене є дім. У мене навіть була робота, але я вже ніколи не зможу, як ти кажеш, «ганяти ”жуйку”». В мене немає грошей, я не уявляю, що робити далі, і все, що зі мною відбувається, надто схоже на витівки Джармо. Я не знаю, хто ти. Може, ти спокусила Джармо, підмовила намалювати у себе на спині «записку», а потім прибила його, розрізала на шматки й викинула в бак зі сміттям...

Хепін відпустила його руку й продовжувала дивитися у вічі. Марц відчував, що явно перегнув.

— Я нічого такого не робила. Я не знала, що Джармо написав у мене на спині, і не знаю, куди він зник. Джармо сказав тільки, що до нього в гості завтра прийде друг, з яким він би дуже хотів мене познайомити. Казав, що ти читаєш книжки...

— Стоп. Звідки він міг знати, що я прийду?

— Я не знаю.

— Досить. Вибач. Я не розумію нічого. Я записав би твій телефон, але мені нізвідки тобі дзвонити. Ходімо, я тебе проведу до зупинки.

— Я хочу до тебе додому, — Хепін набрала рис терплячої і впертої дитини.

— Навіщо? Ні! Я не готовий приймати гостей, у мене нічого там немає, — випалив він, проте вже починаючи сумніватися, що хоче їй заперечувати.

— Марце, ти зовсім не зобов’язаний виконувати всі ці реверанси.

— Що?

Хепін засміялася:

— Ти знаєш, що таке реверанс?

Марц похитав головою. Хепін відступила два кроки назад і, взявшись за поли пальта, присіла, акуратно відставивши ніжку назад, а тоді елегантно схилила голівку.

— Оце називається реверанс. Колись давно так робили дівчата, коли вітали якусь поважну особу.

Раптом вона підвела руки, крутнулася й завмерла в чудернацькій позі, яка, припустив Марц, теж мала спеціальну назву й призначення. У будь-якому разі дивитися, як танцює дівчина, було приємно.

— Якщо тобі подобається, я танцюватиму для тебе щодня.

— Мені подобається. Мені дуже подобається.

Десь під Старий новий рік Марц зібрався познайомити Хепін з Ахроном. До того було ніби й ніколи. Вони були зайняті собою. Хепін багато розповідала, Марц залюбки слухав. Її життя здавалося схожим на нескінченну історію механічної балеринки. Одначе вона була більш ніж живою.

У мого батька була величезна бібліотека. Він любив книги, як, буває, люди люблять гроші — безоглядно. Він їх знав, розумів і якось по-особливому відчував, міг, переглянувши перші кілька сторінок, безпомилково визначити, чи варта ця книжка його колекції, він ніби дивився на літери й бачив людину, яка їх написала, й визначав, чи може ця людина дати йому щось варте уваги.

Коли я хотіла щось почитати, то батько мав особисто обгорнути книжку. Його книжки в жодному разі не можна було розгортати повністю — від цього, казав батько, виламуються корінці, а це для нього було рівнозначно особистому тяжкому каліцтву.

Була у нього така риса: речі проходили крізь його життя майже неушкодженими, ледь торкаючись реальності. Він міг носити одяг роками, і той не зношувався, не протирався. І книжки завжди стояли на полицях, як у книгарні.

Я поїхала від батьків учитися в Кейсит, коли мені виповнилося шістнадцять. Остання війна сталася, коли я їхала в поїзді. Вранці я набрала маму з мобільного, але в трубці невпинно звучало: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок...» Те саме з батьковим номером. Я телефонувала на домашній. Ніхто не відповідав. Я злилася, не знала, куди бігти. Вертатися додому? Але грошей на квиток все одно не мала, тож поїхала до гуртожитку. Дорогою видзвонила тітку Риту, яка жила в передмісті Хака, і вона пообіцяла, що за тиждень поїде в місто й загляне до моїх батьків. Чому не раніше? Завтра, сьогодні, одразу? Рита лише зітхнула на іншому кінці слухавки й заспокоїла: «Не переживай, моя мила. З ними все гаразд».

Цей тиждень я ходила, наче зомбі, з однією думкою-страхом: «Що сталося?»

Коли нарешті тітка зателефонувала мені, я була ледь жива від нервування. Вона просто сказала: «Їх немає». Будинок порожній, двері незамкнені, речі на місці, але нікого немає. Сусіди нічого не чули й не бачили. Батьки просто зникли.

Коли я звернулася до міліції, майор мовчки підсунув до краю столу стос папірців, який складався із заяв про зникнення людей у ніч з 29 на 30 серпня. «Вибачте, але я не думаю, що це можна якось пояснити. Таких заяв, як ваша, сотні на столі кожного оперативника в усьому Крайні».

Через місяць уже повідомляли по телебаченню, радіо, писали в мережі: «Остання війна! Остання війна! Ми всі зникнемо!» З тридцяти чотирьох дівчат, які вчилися тоді зі мною на хореографії, у п’ятнадцяти хтось зник. І ще подейкували, що нас на курсі мало бути шістдесят, але вони теж… Ти розумієш…

«Космогонська правда». 30 вересня 20ХХ року. Дослідна група з тридцяти вчених із США, ЄС, АС, ППЗСАС висловила припущення, що безслідне зникнення більш ніж півтора мільярда жителів Землі викликане певною космічною аномалією, яку вони пов’язують з утворенням нової «чорної діри» в безпосередній близькості від Сонячної системи.

«Вісник-24h» від 1 жовтня 20ХХ року. З інтерв’ю Мета Бонда: «Це не що інше, як Остання війна. Наш ворог невідомий і невидимий. Він не існує для наших ракет, винищувачів і радарів. Ми втрачаємо рідних, ми втрачаємо себе. Ми не знаємо, чи закінчиться ця війна. У наш є тільки наш біль. І саме він має стати нашою головною зброєю. І я обіцяю своєму народу, що докладу всіх зусиль, щоби знайти тих, хто спричинив цю катастрофу. З нами Бог!»

— Проходьте! — Ахрон впустив Марца з Хепін до квартири й обережно зачинив двері.

— Це Хепін, — Марц не знайшовся сказати нічого розумнішого. Він гадав, що цей момент виявиться трохи простішим.

— Надзвичайно приємно, — старий увесь випромінював задоволення, — Ахрон Сол.

— Хепін Ю’рік. Марц казав, що ви науковець і ледве не чаклун...

— О! Я просто занадто добре розібрався в тому, як влаштований цей світ, — вибачте мені цей дещо пафосний вислів. Прошу, проходьте.

Господар і гості пройшли до зали-кабінету.

— Ахроне, ми прийшли дізнатись, що робити далі.

— Марце, ви це всерйоз? Ви привели до мене цю прекрасну юну особу — і питаєте у мене, що робити? Жити! Жити! — Ахрон усівся в крісло перед комп’ютером і підпер щоку рукою. — Якщо ж ви про скрипку — то все, що вам потрібно, у вас уже є. І не треба розповідати мені, що ви чогось там не вмієте.

— Але як?! Я роздивлявся всі креслення, які ви мені дали, тисячі разів... А знайшов ось тільки її. І це не має жодного стосунку до креслень. Щоправда, на її спині була намальована скрипка... Але це лише містичний жарт мого зниклого друга-художника.

— То нехай. Ви хочете сказати, що це випадковість? — Ахрон впритул глянув на Марца й Хепін, яка ніяково почувалася при їхній розмові й вдавала, що розглядає меблі. — Випадковість — це диявол, це сама його суть. А вона не схожа на пекельне створіння. Перепрошую, мила дівчино, — звернувся він до Хепін. Та ввічливо посміхнулась у відповідь.

— Не знаю, Ахроне. Це все одно якась чортівня. Однак я не здивуюся, що це як із Райтолі — ви тут теж замішані. Ні? — спитав Марц.

— Я вчений, який апріорі замішаний у всьому безладі, який є і який буде. А втім, бачу, дамі з нами нудно. Хепін, люба, я ж не буду старим занудою, якщо попрошу вас трохи побути господинею у цій лабораторії. Ви ж не відмовитесь щось перекусити?

— Так, — Хепін кивнула і намірилася йти.

— У холодильнику дещо є, глянете там...

— Гаразд, — Хепін ковзнула рукою по руці Марца, якою він підпирав щоку, і зникла у кухні.

Марц тішився. Ахрон задоволено потер долоні й усміхнувся:

— Марце, зрозумійте, вам не треба ставати другим Страдиварі. Не тільки тому, що той погано закінчив. Ось ви, наприклад, умієте свистіти?

— Я? Аякже, вмію.

— А коли ви востаннє чули, що хтось свистить?

— Емм... Не знаю, не можу згадати. Давно. Поки живу тут, точно не чув. І раніше теж. А ось дід умів свистіти солов’єм — і так класно! Я так не вмію. А навіщо це?

— Ха! Друже, а співати? — Ахрон підвищив голос і набув урочистого вигляду.

— Та ні, це точно не моє, — Марц відмахнувся від цього питання обома руками.

— А я трохи вмію, — озвалася з кухні Хепін, — не те щоб, але для себе іноді...

— Чудово! Це і є музика. Її можна творити з будь-чого. Все, що ви можете побачити, може й звучати. Хвилі є хвилі. Так от, — Ахрон взяв зі столу біля комп’ютера флешку й простягнув Марцеві: — Я записав тут дещо. Такого зараз ніде не знайти, цим відео від тридцяти до ста років, багато хорошої музики. Тоді ще був справжній інтернет із вільним доступом до будь-якої інформації, а не цей ідіотський комункаціль. Тримайте.

Марц узяв флешку й засунув до задньої кишені джинсів.

— У мене є одна пісня «Бітлз». У будильнику, щоправда. А про таке я й не мріяв...

— Мрії збуваються, знаєш... — Ахрон якось дивно спохопився, ненароком звернувшись до Марца на «ти», ніби сказав щось зайве. Проте хлопець не зауважив цього.

— Готово! — Хепін стояла у дверях з тацею, на якій були бутерброди, печиво, горіхи, щось пастоподібне в маленькій мисочці, три склянки з яблучним соком.

— О! Вельми вдячні, господине! — Ахрон аж підскочив. Хутко розгріб книжки на столику й звільнив місце для таці.

Хепін поставила їжу й присіла на бильце крісла, в якому сидів Марц. Ахрон взяв склянку та бутерброд із сиром.

— Смачного всім!

— Спасибі, Ахроне,— Марц теж потягнувся за соком. — До речі, у мене немає компа, щоб подивитися це, — він витягнув із кишені флешку й поклав на бильце біля стегна Хепін.

— Жодних проблем! Там, — Ахрон непевно махнув рукою на куток кімнати, — є кілька, я їх вам подарую. Не Pilon XZ, звісно, але нічого. Я на гіршому колись модель ПГП прораховував. А взагалі — смішно. Зараз кожен школяр має комп’ютер, за допомогою якого можна керувати орбітальною станцією, а насправді ж вони на тих комп’ютерах просто грають в ігри... Знаєте, як мій батько казав на комп’ютерні ігри? «Ганяти дурня по екрану». Він був молодим інженером, коли з’явилися перші комп’ютери — величезні металеві шафи, які займали цілі зали. От як ця, тільки напхана залізяччям. І таких — десятки, а пам’яті всього десять кілобайт. Уявляєте?

— Ні...

— Отож, — Ахрон з апетитом відправив останній шматочок бутерброда до рота, встав і вийшов з кімнати.

Хепін одразу скористалася нагодою — хутко стрибнула на коліна Марцеві й поцілувала його, тоді так само швидко повернулася на своє місце.

Ахрон повернувся за якусь хвилину й поклав перед Марцем чималенький старий фоліант 2012 року видання.

— Що це? — поцікавився Марц.

— Це саме те, що вам треба. «Музичні інструменти українського народу» Гната Хоткевича.

— З картинками? — по-дитячому спитала Хепін і потягнулася до книжки.

— З картинками, люба, — Ахрон не стримував сміху, дивлячись на неї. — Так. Хе-хе... Що ще? Атож. Ноут.

Старий почовгав у напрямку книжкового терикону біля дальнього вікна, зазирнув за шафу, під стіл і нарешті витягнув із якогось закапелка потертий ноутбук, а потім ще один такий самий.

— Ось! Вибирайте! Або забирайте обидва.

Зібравши всі подарунки, Марц і Хепін подякували Ахрону й намірилися йти додому. Дівчина не втрималася й поцілувала старого в щоку на прощання. Було помітно, як це його розчулило, у старих людей — що далі, то більше розум зайнятий лише згадуванням і то більше є підстав зітхнути й розчулитись. Ахрон стримав бурю у своєму серці й тихенько зачинив двері за гостями. Він мав щасливий вигляд. Проте в його очах було щось риб’яче, ніби крізь очі старого винахідника позирав Бог. Не даремно ж кажуть: як у воду дивився. Люди поверхові бачать там тільки мерехтливе відображення себе й світу довкола. Люди мудріші вдивляються в глибину. Люди практичні кришать хліб, закидають вудки — і мають що їсти. Їм ніколи думати. А риби мовчать.

— То що будемо робити? — Марц роздивлявся тонкі пальчики Хепін, які тиснули кнопку ліфта.

— Ми будемо слухати, читати, дивитися. Потім потеплішає, настане нарешті весна, і я носитиму отаку спідничку (вона прокреслила на стегнах невидиму лінію ребром долоні) й подобатимусь тобі ще більше, — Хепін була в грайливому настрої.

— То з чого почнемо? — Марц обійняв її, і між ними опинилася груба книжка Хоткевича, яку Хепін увесь час притискала до грудей.

— Спершу я почитаю ось це... — Хепін опустила очі. — «Видавець Савчук О.О. Харків. 2012 рік». Де ми були у 2012 році?

— Я не знаю. Але ми тоді точно слухали музику. Ти читай поки. А я прогляну Ахронову колекцію.

Наприкінці січня Хепін запропонувала несподіваний спосіб заробити грошей. Вона чомусь була впевнена, що вони з Марцем можуть легко продати кілька картин Джармо. Особливі надії дівчина покладала на останню його роботу «День року першого».

Марца ця пропозиція здивувала двічі. По-перше, він гадав, що заробітки художника — це річ більш-менш випадкова, а по-друге, його бентежила невизначеність із долею Джармо. Раптом він повернеться — а друзі тут розбазарюють його доробок направо й наліво? Хепін же вважала інакше: якщо Джармо не залишив якихось прямих вказівок, то вони можуть почувати себе вільно щодо його, так би мовити, спадку. До того ж вона пропонувала, якщо їм вдасться продати картини, частину грошей залишити на випадок повернення Джармо, а решту взяти собі. Останнім аргументом було те, що після смерті будь-якого художника його роботи стають значно ціннішими. І взагалі, конкурентоздатний художник — це мертвий художник. І що більш дивною чи страшною була його смерть, то краще для його картин і спадкоємців.

— Але ж ми не можемо заявити, що він помер! — Марц не міг змиритися із холодним розрахунком коханої.

— Послухай, ми скажемо правду — Джармо загадково зник. Інтрига, дорогенький, завжди працює на збільшення ціни.

— Ти можеш бути справжнім демоном.

— Це жіноче, не переймайся, — Хепін відчувала, що перемагає страхи Марца, і не приховувала радості.

В Галереї Природи Як Такої тривала виставка «Записки кульковими ручками» Івана Першакова. Хто це, ні Марц, ні Хепін не знали, хоча й належали до тусовки «заражених мистецтвом» у Хаку.

Колись на відкритті виставки Джармо один вусатий чорт у зелених кросівках виголошував промову. Здається, то був Олександр Панк, власник макаронної фабрики й відомий у вузьких колах, спіралях і ріжках колекціонер.

«Художник живе три роки відколи освідомить себе художником. Перший рік дає йому втіху. Другий рік дає йому гроші. А третій рік його вбиває. Ті, хто переживають самих себе, закарбовуються у вічності». Певно, виробництво макаронів накладало відбиток і на структуру мислення.

Марц знав Джармо значно довше, ніж три роки. Хоча й не факт, що той вважав себе художником на момент їхнього знайомства. Проте, як не крути, він десь подівся, тобто теорія, хоч і з запізненням, але спрацювала, та про смерть друга Марц намагався не думати. Але Джармо немає — це факт. І вічність, он вона, теж ніби зависла за вікном, тримаючись тонкими затерплими пальцями за карниз.

Хепін уже оббігла зал, де були розвішані ті самі «Записки кульковими ручками» — клапті пожовклого паперу з натяками на малюнки у стилі «пообідній ідіотизм»: котик без лапки п’є з мисочки і підпис: «Не стріляй!»; два пуголовки з ледь вгадуваними людськими рисами тримаються за лапки, стоячи на вершині гори: «Далі нікуди». І решта в такому ж дусі.

Марцу скоро набридло роздивлятися картинки.

— До кого тут, як ти гадаєш? — кивнув він Хепін.

— Он якісь двері — «Стороннім вхід заборонено». Отже, нам туди.

За дверима нікого не виявилося, кімнатка без вікон, два стільці, лампочка та ще одні двері. Хепін натиснула ручку, і вони побачили вихід на сходи.

— Куди рушимо? — вона змахнула руками, як пташка, що може однаково легко злетіти або впасти вниз.

— Вгору. Ходімо, — Марц взяв її за крильце й повів за собою крутими металевими сходами.

Через десять прольотів із наглухо зачиненими дверима вони опинилися перед виходом на поверх із табличкою, на якій значилося коротко — «Н».

— Heаven... — видихнув Марц.

— Hell...

— Або «Не-знати-що».

— А тобі Джармо ніколи не розповідав про це місце? — Хепін переводила подих.

— Ні. Він казав, що покупець його картин той іще дивак, що звати його Верза... Це мужик, Верза Гаут. Чого ти смієшся? Перестань. Цей Верза ніколи наперед не бачив картин, які купував. Джармо просто приходив до нього, розказував про свою роботу, і той або давав йому гроші, або казав: «Іди працюй».

— А картини він хоч забирав потім?

— Звісно. Я декілька разів навіть допомагав Джармо вантажити їх до машини. То ходімо?

— Ага.

Двері виявились незамкненими, і Марц із Хепін опинилися в напівтемному коридорі із м’якою підлогою. В кінці коридору знову виднілися двері.

— Сподіваюся, ці — останні, — Марц обережно потягнув на себе гладеньку білу ручку.

За дверима була величезна зала зі скляними стінами й матово-чорною стелею.

Худорлявий чоловічок у строгому костюмі стояв біля протилежної до Марца й Хепін стіни й дивився просто на них.

— Ем... — Хепін вийшла з-за спини Марца й привітально кивнула незнайомцеві: — Добрий день. Пане Гаут?

Він мовчки запросив обох гостей сісти, вказавши рукою на крісла.

— Верза Гаут, — він потиснув руку по черзі Марцеві й Хепін. — Чим зобов’язаний?

— Хепін Ю’рік, — дівчина розхвилювалася, але спробувала посміхнутися.

— Марц...

— Марц Скрипник, — перебила Хепін.

Марц нервово засовався у кріслі, почувши чуже прізвище, але нічого не сказав. Він припускав, що Хепін відчуває ситуацію краще, тож дозволив їй керувати. Але що вона виробляє? Марц вирішив встигнути хоч щось.

— Дуже приємно, пане Гаут. Ми до вас у справі. Ви, наскільки мені відомо, цікавитеся сучасним мистецтвом... — Марц обирав якомога евфемістичніші вирази, не наважуючись вимовити: «Купіть у нас картину».

— Пане Гаут, ви ж купуєте картини, правда? — Хепін перебила його й по-хлопчачому поклала на стіл лікті, схилившись ближче до Верзи. — У нас є робота Джармо Тіллі.

— Невже? Наскільки я знаю, Джармо завжди сам продає свої картини. До чого тут ви?

— О, то ви ще не в курсі... — Хепін зобразила стурбованість. — Він загадково зник напередодні Нового року. Проте встиг завершити свій останній шедевр «День року першого».

— А до чого тут ви?

— Окрім нас, у Джармо не було близьких. Я його двоюрідна сестра, а Марц — найближчий друг. «День року першого» — це щось просто неймовірне, — Хепін підвелася.

Марц приготувався дивитися, якщо не спектакль, то щонайменше драматичну сценку.

— Уявіть — світ. Весь світ — від Сотворіння до Апокаліпсису — і до нового сотворіння. Повний цикл на одному неймовірному полотні. Робота настільки деталізована й досконала, що сам художник не зміг існувати поруч із нею. Я особисто хочу жити в цій картині більше, ніж у реальному світі.

Верза вичікувально дивився на дівчину.

— Берете? — Хепін спинилася і завмерла.

— Три, — Верза поклав долоні на стіл.

— Десять, — Хепін продовжувала закручувати авантюру, і Марц почував себе дещо зайвим.

— Згода. Я заберу її сьогодні ж. Куди переказати гроші?

— Якщо можна, готівкою, — тут уже Марц випередив Хепін, відчуваючи, що так буде значно безпечніше, бо вона, як знати, може ще щось утнути, — наприклад, попросити Гаута всю суму видати одним шматком золота або акціями миловарного заводу.

Не чекаючи, доки їхня авантюра лусне, як мильна булька, Марц тихенько взяв Хепін за руку й міцно стиснув, даючи знати, що далі вестиме він.

— Пане Гаут, ми готові передати вам картину сьогодні ж. Пришліть когось до будинку Джармо о четвертій. Аванс — дві тисячі, зараз, якщо можна. Решту — під час отримання картини.

Гаут витримав півхвилинну паузу, роздивляючись скляні статуетки на столі.

— Як ви гадаєте — він загинув?

— Все може бути, — Марц ледь вичавив із себе слова, — хай там як, а з тим, що його немає, змиритися важко.

Верза теж виглядав засмученим. Він ще кілька секунд мовчки крутив у руках скляну фігурку тигра, але зрештою поставив її перед Хепін, мов шахіст, який робить останній хід у безнадійній партії.

— Гаразд, — видихнув Гаут, — сьогодні о четвертій.

Він висунув верхню шухляду й поклав на стіл пачку банкнот.

— Чекатимемо, — Марц взяв гроші, подумки подякувавши Хепін за те, що вона мовчить і дає змогу акуратно завершити справу.

— Спасибі, — чемно вимовила Хепін і простягла руку Гауту, — ви не пожалкуєте, «День року першого» — це шедевр.

Залишившись на самоті, Верза Гаут встав з-за столу й підійшов до прозорої стіни. За нею пливло місто: дзеркальні офісні башти й куби, різнокольорові житлові висотки, шпилі та ґульки храмів усіх можливих у шестимільйонному місті релігій. Здавалося, час багато разів намагався перетворити Хак на блискучу пластмасову іграшку, але це було все одно що робити з собачої будки будиночок для Барбі. Бурі цегляні плями із кислотними графіті впевнено перемагали в битві за місто. Веселкові новобудови линяли після першої зимівлі — й місто знову набувало свого природного сірого в людську цяточку кольору.

Верза відчував до цього мегаполіса якщо не любов, то бажання захистити й уберегти. І що більше він мав грошей, то гострішим робилося це відчуття. Він знав, як можна вбити людину фізично, як знищити морально багатьма вірними й непомильними способами, у яких не бачив жодного сенсу. Проте як напевно врятувати хоч когось — тут ніякої конкретики. У всякій добрій справі він завжди впирався в неможливість слова «як». Як зі злочинця вилущити порядну людину? Як зробити, щоби батьки любили дітей? Як зробити людей розумнішими? Він точно не міг. І навіть не знав, хто може. Бо якби знав, то дав би йому грошей — і той зробив би.

Єдине, що вдалося знайти Верзі — це кілька художників, як-от Джармо, які ніби впали з неба й дивом не займалися зображенням навколишнього лайна, а витворювали щось краще, ніж існуюча реальність.

Одного погожого літнього дня Джармо приладнав на липі навпроти прохідної заводу «Світло Шаря» мотузяну гойдалку й щоранку з 7:00 до 7:30 гойдався там, ширячи епікурейські настрої серед робітників першої зміни. На третій день гойдань його зняли, скрутили мотузками його ж гойдалки й привели до начальника охорони. Джармо сказав, що хоче говорити з генеральним. Його відлупцювали, посадили в таксі й відправили за адресою, вказаною в паспорті.

Через тиждень він знову був біля прохідної.

Наступного разу Джармо зміг дістатися місця свого перфоменсу тільки через півтора місяці. Тоді вже він приїхав на таксі. І як тільки в напрямку липи, на якій висіла нова гойдалка, вирушили двоє охоронців, застрибнув у машину й зник.

Начальник охорони наважився потурбувати генерального. Той уважно вислухав і наказав завтра за будь-яку ціну схопити й привезти цього шибеника до нього. Проте живого, бажано без переломів і синців на пиці.

Знайомство виявилося приємним.

І аж ось ці двоє з картиною Джармо. Верза стиснув кулак і вдарив у скло. Його Прозорість навіть не здригнулися. І місто за склом залишилось тим самим.

Хепін на ліжку читала Хоткевича. Марц спостерігав з кухні, як вона ворушить пальчиками ніг, як перегортає сторінку, як завмирає, читаючи якийсь, очевидно, цікавий момент. Для Марца це була міні-вистава «Вона читає».

Раптом Хепін засміялася.

— Що там? — Марц знав, що вона залюбки читатиме йому вголос — хоч цілу книгу.

— Хм... от:

— Слухай, а ти взагалі хоч розумієш, про що читаєш?

— Якщо чесно, то раз через раз, але загальний смисл... — Хепін склала вуста трубочкою й наморщила чоло. — А ще є про скрипку цікаве. Зараз... — вона почала гарячково гортати сторінки.

Перерахувати всі факти життя села, де грає ролю скрипка, немає можливости: і весілля, і колядування, оджинки, толока, закладини, цілий ряд робіт — словом, майже немає таких процесів, при яких не було б чи не могло би бути музики. Я, наприклад, знаю такий факт, що в одному селі на Харківщині, коли селяни будували собі «Просвіту», то зійшлися баби з цього села місити глину на будинок, розложили її великим колом, в середину поставили музикантів і під звуки веселої місили танцюючи.

Згадується скрипка і в приговірках, здебільшого в жартівливих.

«Дав на скрипку, дав за скрипку — та й по грошах» — казав чоловік, що ніяк не міг обрахуватися у витратах на ярмарку.

«Скрипочка тири-рири — свині морков перерили» — сміються з поганого хазяїна, якими звичайно бувають музиканти.

«Такий став, як скрипаль» — кажуть на виснажену людину в Галичині (а у нас — «як скіпка») [2] .

— От же ж... — Марц скуйовдив волосся й встав з-за столу. — Звідки він знав? Чи що це за прокляття таке — музика...

— Я так розумію, що він і сам був музикантом, — Хепін відклала книжку й підійшла до Марца. — У нас усе вийде, правда ж?

— Ти питаєш мене? Чи хочеш почути від мене щось втішне?

— Яка різниця... Я тебе кохаю.

Дощ тихенько барабанив по підвіконню. Чайник свистів. Час від часу чулося, як гуде ліфт. А може, то psy-пси на сходах між 84-м і 99-м підвивали на невидимий місяць.

Із загальносвітових ідей про надприродне походження музики, про чарівний вплив її на людину чи на звірят в українських переказах теж зосталося чимало. От, наприклад, у казці, записаній на Київщині, скрипка згадується, як чарівний інструмент, а скрипаль, мов той Орфей, може чарувати звірів своєю грою.

Не диво, що українській басолі доводиться переживати, як інструментові демократичному, багато дечого такого, чого й не снилося аристократичній віольончелі, захованій в оксамитовий чохол, інкрустований футляр і т. п. Матеріял, з якого зроблені обидві сестри, однаковий, а вимоги різні. То от український майстер додумався робити басолю з жерсти. Я сам бачив такий інструмент на Полтавщині. Правда, він в дечому уступав інструментам Страдіваріюса, але де в чім стояв без порівняння вище: ніякий Страдіваріюс не годиться для рукопашного бою під час весільних апогеїв, а басоля з бляхи знаменито до того надається. На неї може навалитися ціла компанія розвеселеного люду, її можна сплющити в млинець, але два-три удари молотком — і інструмент знову в ісправности, знову готовий веселити добрих людей.

— Прикольно, але до чого тут це... Чи ти пропонуєш мені склепати таку скрипку з пари каструль?

— Ні, з каструль не вийде — тут треба тонший метал, — цілком серйозно зауважила Хепін. — Ти краще постав мені щось із тих відео, які ти дивився. Я ж тобі читала — тепер твоя черга.

Марц повернув ноут до неї, висмикнув навушники й натиснув на «плей».

На відео двоє хлопців барабанили по чомусь, що, як зрозумів Марц з імені файлу, колись називалося «ханг». На вигляд — два скріплених металевих тазика із круглими виїмками окруж. Б’ючи пальцями й долонями по різних частинах інструмента, музиканти видобували ніжні й мелодійні звуки, схожі на хлопання баночки під вакуумом, якби до цього ще додати людський голос.

Хепін уже танцювала, вистукуючи ніжками хитрий ритм. Її руки виплітали дивний повітряний візерунок, а тіло, здавалося, може хитнутися в той чи інший бік від самого подиху. Марц уже майже й не дихав. Він опустив голову на руки й не зводив з неї очей.

«”Вона прекрасна. Не будь ідіотом”. Який же ти був правий, друже. І звідки ти знав... Спасибі, друже, якщо ти чуєш мої думки. Спасибі тобі!»

На флешці Ахрона було більше трьох терабайтів відео та аудіо. Любительські записи концертів сімдесятирічної давності, вуличні музиканти, бітбоксери. Окремо в теці — більше десятка шоу, де артисти «грали» свою музику... ні, творили її — з усього, що можна тільки уявити: швабри, відра, поліетиленові пакети, папір, повітряні кульки... Як зрозумів Марц, стукати й шкрябати можна по всьому, що існує у світі.

Далі були записи народних пісень з усіх куточків Землі. Звуки чужих, незнайомих, здебільшого вже й мертвих мов залазили під шкіру, а деякі з них прагнули навіть оселитися там, всередині, назавжди. Марца це лякало, але зрештою всі співи вивітрювалися, навіть найвойовничіші.

Коли Марц дійшов до записів симфонічних і камерних оркестрів європейських філармоній початку 2000-х, він був уже переповнений звуками. Спинив відео, вимкнув комп’ютер. Тихенько, щоб не розбудити Хепін, яка знову, вже який день поспіль, заснула з книжкою, вислизнув із квартири.

Йти до Ахрона він не наважився. Було вже по одинадцятій, і будити старого якось не випадало. Єдиним, до кого можна вломитися у будь-який час доби, був Джармо. Був. Марц викликав ліфт, який з огляду на час приїхав швидко, за три хвилини. Книжка Марії Найди так само лежала на стільці, недочитана.

Марц вийшов з будинку, несучи всередині себе мегатони звуків. Коштовні частинки перемішувалися в ньому, ризикуючи от-от вибудуватись у новий калейдоскопічний малюнок свіжої музики.

Розбудив таксиста в крайній сріблястій «Хонді».

— Куди? — немолодий чолов’яга тер лоба, відходячи від сну.

— Донська, сорок третій номер. Це приватний сектор на Місці Води. Я покажу...

— Покажеш, покажеш... — машина рушила.

— Це біля басейну?

— Так.

Марц намацав у кишені ключі від будинку Джармо.

«Що я там забув? А якщо Хепін прокинеться, буде переживати, думати, де я подівся...»

Проте відчуття, що єдине місце, де він зараз може перебувати, — це хата Джармо, мчало його вперед і підганяло старе авто чи не сильніше, ніж двигун.

Марц дивився у вікно й міркував: куди їдуть усі ці люди, пізня година, завтра робочий день. Кого з них веде безнадія, кого бажання якнайшвидше заснути або навпаки — сісти у сенсорну капсулу й прожити ще раз будь-який із моментів свого неіснуючого прекрасного минулого.

У машині, що їхала поруч, на задньому сидінні, притулившись одне до одного, спали двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Машина збільшила швидкість, і всі вони — малі й, мабуть, їхній батько, що сидів за кермом, зникли серед мигтіння вогників і смуг десь далеко попереду. Марцеве ж таксі нікуди не поспішало. І добре — відчував він, дорога дає змогу зібратися з думками.

— За басейном куди? — водій зазирнув у вічі своєму пасажиру через дзеркало заднього виду.

— Праворуч. Далі до повороту біля магазину «24 години», за ним одразу ще раз направо. Все, отам біля ялинки зупиніть.

Марц дістав із кишені сотку й простягнув водієві, який уже роззявив рота, щоб сказати щось про відсутність дрібних.

— Батю, решти не треба. Бувай! Дякую за доставку! — Марц вийшов із машини й дочекався, доки таксист розвернеться в кінці вулиці й, мигнувши оранжевими фарами, проїде повз нього у зворотному напрямку.

Ось двір. Серце калатало, як у злодія. Марц відчинив низеньку дерев’яну хвіртку й трохи заспокоївся. Ввімкнув ліхтар на ганку. Вдихнув повітря.

У будинку було холодно. Марц посидів трохи на кухні, зазирнув до майстерні, пройшовся по кімнатах і остаточно відчув себе дурнем, який плутає час і простір, намагаючись повернутися в минуле. Проте Марца не полишало ще якесь відчуття, він не міг його чітко означити, але знав, що треба залишитись. Він витягнув у сад крісло-гойдалку, ковдру, вимкнув ліхтар, вмостився і врешті заснув.

Суть різні способи набуття уміння грати. От у Тарнові (Холмщина) є досить велике озеро. Хто б хотів за поміччю чорта набути вміння добре грати на скрипці, той мусів би оббігти те озеро тричі, кличучи за кожним разом:

— Чорте! Даю знати — науч мене грати.

Прокинувся під ранок, близько п’ятої — схоже, ось-ось має зійти сонце, має закінчитися тиша, і перший пташиний голос уже напоготові. У сусідньому дворі загавкав пес. Вулицею проїхало росяне авто.

Марц сидів із заплющеними очима й слухав світ довкола. Ноги від сидіння заклякли. Він розплющив очі, встав, щоб розім’ятися. Зробив кілька махів руками, покрутив головою, кілька разів присів.

Відливши під квітучим бузком, прокинувся остаточно й зайшов до будинку.

На порозі його зустрів несподіваний аромат кави і якихось прянощів. На кухні, поклавши ноги в білих шкарпетках на табурет, сидів Ахрон і спокійно посьорбував із чашки.

— Драсті... — Марц розгублено спинився в дверях кухні.

— Доброго ранку, Марце, доброго-доброго, — Ахрон прибрав ноги з табурета. — Кави?

Марц кивнув.

— Хлопче, вона хвилюється. Не можна ж так кидати дівчину, гнати серед ночі невідомо куди… Ні телефону, ні записки. Пацанячі витівки.

— Звідки ви дізналися, що я тут? — оговтався Марц.

— Бо це єдине місце, куди ти міг увалитися серед ночі, — Ахрон переходив на прозоро-знущальний, як здалося Марцеві, тон, і це, звісно, дратувало, він навіть не помітив, що Ахрон перейшов на «ти».

— Ясно. Але, чорт забирай, може, все ж таки час пояснити, якого хріна ви знаєте про мене все? І не треба втирати мені про Райтолі! Я розумію, що ви там винахідник, маг-чарівник тощо, але я вимагаю правди! Розказуйте, — Марц сів навпроти Ахрона й вирішив, що не зрушить з місця, доки той не надасть пояснень.

Ахрон спокійними очима дивися на хлопця.

— Може, поїси? Тут у мене мюслі, якщо хочеш...

— Не хочу, — відрізав Марц, утім зробив ковток із призначеної для нього чашки.

— Гаразд. Отже... Е-е-ем... — Ахрон на диво невпевнено почав свою оповідь.

— Отже, — допоміг йому Марц, — звідки ви дізналися, куди я поїхав серед ночі, звідки ви знаєте про скрипку, про будинок Джармо — про все це?

— Власне... Джармо... Я і Джармо, Ахрон Сол і Джармо Тіллі — це, так би мовити, одна особа...

Марц завмер.

— Не впевнений, що ти зрозумієш і повіриш, але той, кого ти знаєш як Джармо, — це теж я. Тобто це ще одне моє тіло, якщо так зрозуміліше. Одне — це, що ти бачиш, а друге — чоловік, на півсотні років молодший, ніж це старе добре м’ясце, — Ахрон поплескав себе по ребрах і засміявся.

Марц, вирячившись на Сола, намагався зрозуміти, хто з них двох з’їхав з глузду. Чи обоє одразу?

— І чого ти так дивишся? Я розумію — це дивно. Але це правда, — Ахрон спробував заспокоїти Марца.

— Ви тільки одне скажіть — це якийсь черговий винахід, який дозволить світові полетіти під три чорти ще швидше, ніж це відбувається після ПГП?

— Ні, друже. Це я умів завжди. І наскільки мені відомо, це не така вже й дивина на просторах Усесвіту. Дуже зручно, — Ахрон відпив кави й склав руки на животі.

— А що із Джармо? Чи як мені тепер називати...

— Не переживай, із Джармо все гаразд. Живе собі в гуртожитку заводу ЗБК-13, ходить на роботу. Я там навіть особливо не потрібен. Їсть, спить, дивиться телевізор. Якщо залишити без нагляду надовше, то за кілька місяців може навіть одружитися. Тож я не залишаю його надовго, мало там що.

— Так... І що мені тепер робити? Це в голові не вкладається. От дідько! Як мені вас називати — Ахрон?

— Гадаю, доцільно все залишити, як є. Я Ахрон Сол, був ним і буду. Ім’я — це ярличок для тіла, навіщо вносити сюди таку плутанину. Єдине — попрошу на «ти». Ми з тобою давно знайомі, друже. То що? — Ахрон по-хлопчачому тицьнув йому кулаком у плече.

Марцеві було ніяково та дивно.

— Звісно, так. А от скажіть... скажи, Хепін — де вона взялася? Вона, я сподіваюся, не ще одне твоє тіло? — Марц на секунду уявив, якби це було так, і ледь стримав блювотні судоми.

— О, ні, що ти! — Ахрон знову засміявся. — Ні, ні! Вона просто хороша дівчина... Я познайомився з нею на вулиці. Просто йшов до магазину по продукти. І вона повільно йшла по тротуару, час від часу спинялася, набирала почервонілими руками сніг, ліпила сніжки й жбурляла у проїжджаючі машини. Не попадала, щоправда, але це й добре. Я побачив її очі і, знаєш, зрозумів, що давно, дуже давно не бачив таких дівчат, ще з часів моєї, Сола, молодості. Тоді такі зрідка траплялися, а потім взагалі зникли. Я не міг втратити її, це було неприпустимо! Підійшов (маю на увазі, я — Джармо), познайомився...

— Так, це вона мені розповідала. Тепер хоч ясно, чому вона казала: «Він був настільки художник, що я навіть не подумала, що він може до мене залицятися...» Але ж ти — Джармо хіба не хотів її? Вона роздяглася, щоби стати твоєю картиною. Я ж бачив результат — ти мав працювати над її тілом кілька годин.

Ахрон заусміхався, як Чеширський кіт:

— У Ахрона Сола було три дружини, земля їм пухом... Ще одна була у Джармо, як ти знаєш... Звісно, краса не може набриднути, але на той час я мав геть іншу мету.

— Гаразд... — Марц трохи зніяковів, почуваючи після цих слів себе лише зеленим кобельком, який повівся на дівочі чари. — Та я все одно не второпав, навіщо писати на ній записку, навіщо ці зникнення — все це? І коли ми з тобою, тобою — Джармо, познайомились, це теж був якийсь трюк і план?

— Ні. Тут якраз ні. Ми просто зустрілися. Я міг прогулюватися паралельною вулицею, йти в інший бік і вийти з-за рогу трохи пізніше того моменту, коли ти думав, що довкола нікого немає, і почав «грати» на своїй уявній скрипці... Ти не менший дивак, ніж я. Тому ми й зустрілися. Це взагалі дуже хороший приклад когезії високого рівня...

— Що?

— Когезія — це явище, коли молекули однієї речовини притягуються між собою, ця сила тримає їх вкупі. У людей таке теж є.

— Ясно... Та ти не доказав. Ти побачив мене — і що?

— Що-що... Я зрозумів, що ти можеш допомогти мені виправити помилку всього мого життя, я маю на увазі Сола...

— ПГП?

— ПГП.

— А чому ти попередив Хепін, що я прийду, перед тим, як зник? Звідки ти знав?

— Вибач, у мене на кожному поверсі біля ліфта є камери спостереження.

— Гад!

— Я побачив, як ти виходиш із квартири, і сказав Хепін... Завершив її розмальовувати під ранок — десь за годину до твого приїзду. А взагалі, погодься, так іноді буває, що ти думаєш про якусь людину, яку давно не бачив, а потім ніби цілком випадково ви зустрічаєтеся десь на вулиці, в метро.

— Звісно, так буває. Але це вже занадто. Тут усе занадто.

— Саме тому я вже вибачився.

Марц усе ще вдивлявся у старече обличчя Ахрона, намагаючись упізнати в ньому свого друга-художника, але марно. Вони були геть не схожі зовні, та й манери мали різні. Попри це Марц із кожною секундою набував упевненості в тому, що так, саме із ним він стільки разів сидів у цьому будинку, говорив, тинявся сірими вулицями Хака, вантажив до машин картини на виставки і з виставок, переповідав прочитані книжки й гаряче сперечався, якщо Джармо різко висловлювався про здібності якогось письменника чи художню цінність твору. За Сервантеса декілька років тому Джармо навіть ледь не отримав по пиці, коли сказав, що від подвигів Дон Кіхота йому кортить проблюватися і що сам роман — рідкісне лайно, в якому немає жодного смислу, гуманізму, і користі — нуль. У відповідь на це Марц жбурнув у друга важку глиняну кружку, але той встиг ухилитися й послати Марца на хер. На тому й розійшлися. Не розмовляли майже місяць. Марц дочитував Сервантеса, Джармо спокійно писав картини й жив своїм красивим (від слова «краса», а не «багатство») життям.

— То що, друже, ходімо додому. Одна прекрасна юна особа не знаходить собі місця через твою дурну голову. Це негарно, — друг знову перетворився на старого занудного Ахрона, але Марц уже не ставився до його слів серйозно.

— Гаразд. Слухай... тут така справа... Ти знаєш, ми з Хепін продали твою картину «День року першого», — Марц готувався до бурі, але сподівався, що друг пробачить і зрозуміє.

— Ого! — Ахрон підвівся з-за столу, спираючись на червоний пластиковий ціпок із головою дракона, і попрямував до виходу. — Молодці. Не переймайся через це. Вона придумала, так? Кмітлива дівчина, я не помилився.

— Ми вирішили, якщо вже ти, Джармо тобто, зник, то можна трохи...

— Можеш не пояснювати. Я все розумію. Вона все добре придумала. Кому продали? Гауту, мабуть?

— Так, більше я ні про кого від тебе не чув.

— Це неабияке випробування — продати Гауту картину. Навіть мені не завжди вдавалося. Скільки ви за неї виторгували?

— Десять тисяч.

— Йо! Ну ти... Я з нього витягував максимум шість. Яка несправедливість! Варто лише бідному художнику згинути, як його каляки, між іншим, такі самі геніальні, як і за життя, стають безцінними! Ай-ай-ай... — старий явно іронізував.

— Хепін теж про це казала.

— От. Розумна, я ж кажу, розумна дівчина.

— А я ідіот...

— Ні, ти просто не будь ідіотом. Знаєш, генієм бути значно легше, от побачиш.

— Не погрожуй.

— Ха!

— Ху.

— Домовились.

Ахрон зачинив двері будинку, і вони з Марцем неквапом пішли до трамвайної зупинки.

Якою була первісна скрипка, ми не знаємо. Але мабуть, дуже недосконалою саморобкою, які ми й тепер часом бачимо по селах. От як описує таку примітивну скрипку білорусина Н. Я. Никифоровський: «Кусок толстой лучины, обломок тонкой доски, старая трепалка, у которой есть уже готовая шейка, с протянутыми вдоль насмоленными нитками, а прядь лошадиных волос, натянутая на согнутом прутике и в свою очередь обильно посмоленная, позволяет извлекать из нитяных струн кое-какие переменные звуки.

При усовершенствовании мастерства, скрипка доходит до формы скрипичной деки и даже имеет колки».

Наша дітвора теж ухитряється робити собі скрипки сама. На дощечку натягають струни з ниток, на зігнуту паличку нитку теж — от і скрипка готова.

Райтолі щойно відчинила кав’ярню й уже робила останні приготування, щоб зустріти перших ранкових відвідувачів. Поправила скатертину біля вікна з платаном, обсмикнула спідницю й присіла на стільчик за стійкою-кухнею.

Першим, близько восьмої тридцяти, уже багато років приходив старий Різлович. Райтолі щоранку смажила йому омлет, заварювала чай без цукру, питала про здоров’я, а потім обов’язково про погоду. З кожним таким клієнтом був свій ритуал.

8:25

Раптом тишу очікування прорізали якісь звуки. Райтолі озирнулася — ні, радіо вона не вмикала, телевізор теж. З вулиці вже чутніше щось лунало. Жінка відчинила двері й визирнула надвір.

Прямо під її платаном стояв вуличний ансамбль. Її давній знайомий Марц видобував якісь напівфальшиві звуки з дерев’яної довгастої коробочки з ручкою, яку він тримав, як скрипку. Дівчина поруч із ним вистукувала ритм на маленькому барабанчику, який висів у неї на стегні, й пританцьовувала. Ще один — високий худорлявий лисий чоловік у картатих штанах і сліпучо-зеленій сорочці — стояв за кілька кроків від них і мовчки посміхався. Але його причетність до цього балагану була для Райтолі очевидною.

Марц опустив смичок, дівчина востаннє стукнула по барабанчику й завмерла.

У цей момент лисий підніс до губ складений зелений листочок з дерева (і де він його знайшов наприкінці жовтня у Хаку?) — і почав награвати-пищати якусь мелодію. Через кілька секунд ошелешена Райтолі впізнала мотив — старенька «Хепі бьоздей»... І нарешті зрозуміла, що все це значить. Вона одразу посерйознішала й навіть набула дещо суворого вигляду.

— Марце, хлопчику, привіт! Я так розумію, ти влаштував цей гармидер заради мене. Але ти спізнився. По-перше, на цілий рік, бо обіцяв мені казковий день народження ще минулої осені. А по-друге, на три дні. Бо цей самий день народження у мене був у суботу. І останнє...

Перебив її лисий у зеленій сорочці. Урочисто і безкомпромісно.

— Люба Райтолі! У цей, нехай і не надто святковий, але все одно прекрасний день — прийміть від нас усіх маленький подарунок!

Чоловік підійшов до Райтолі, несучи в руках картину. На ній було зображено осінню вулицю з видом на «Омл&Трайт»: двері до кав’ярні напіввідчинені, дерево під вікном, на гілці сидить якась райська птиця, а з вікна визирає сама хазяйка й простягає птиці щось поїсти на долоні.

— О... — Райтолі не могла дібрати слів, — ви мені лестите...

— Джармо Тіллі, — незнайомець нахилився і поцілував їй ручку. — Бував у вас. Ви прекрасно готуєте.

Райтолі дещо нервово висмикнула свою долоню з рук Джармо і кинулася Марцеві на шию.

— Малий... — вона зрошувала його плече слізьми й ледь розбірливо промовляла окремі слова, — це ти... ти придумав... Я знала! Якби у мене був син, то це міг бути тільки ти!

Марц із зусиллям проковтнув клубок, який кілька секунд заважав дихати.

— Тоді пригостиш нас, мамо?

— Аякже, — пожвавилася Райтолі, — заходьте! Марце, скажи, а це справжні штуки? — вона показала на його саморобну скрипку й барабанчик на стегні Хепін.

— Справжні. Не вимкнути, тільки розтрощити або спалити, тож доводиться тягати з собою всюди, — із задоволенням відповів Марц. — Вона теж справжня, — Марц повернувся до дівчини й узяв її за руку, — це Хепін.

— Дуже приємно! — Райтолі по-жіночому хитро заусміхалася. — Дуже рада, ні — просто щаслива нарешті бачити цього зайця-побігайця поруч із гарною дівчиною.

Старий Різлович якраз вирулював з-за рогу, коли підсліпуватими очима побачив якусь метушню біля «Омл&Трайт» і почув збуджені голоси. Цього він не любив, оскільки за старою звичкою вважав небезпечним будь-яке скупчення людей. «І нехай. Куплю кефіру, поснідаю вдома...» Різлович сплюнув на тротуар і почовгав додому.

— Колю, от ти хто?

— Я китаяк, — водій заблищав золотими зубами.

— А Єрошкін?

— Єрошкін гаджо[3].

— А каже, що китаяк[4].

— Бреше. Він гаджо. Ось ми зараз приїдемо до Саші, ти його попроси, щоб поставив тобі кіно з весілля Золотарьова. У нас років десять назад був такий барон! Наші діди його підібрали хлопчиком на вулиці в Шанхаї, ледь живого, і привезли в Одесу. А що? Мій дід іще по-китайськи розумів. А я вже того не знаю. От. І був він негр...

— Хто — твій дід?

— Ги... Та ні, наш барон. Лакши його звали. Саша тобі покаже на відео...